Міжнародне право другої половини XX ст

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Контрольна робота з навчальної дисципліни

історії теорії держави і права зарубіжних країн

за темою: «Міжнародне право другої половини XX ст. «

План

Вступ

1. Розвиток міжнародного права після Другої світової війни. Створення ООН.

2. Система Об`єднаних Націй.

3. Загальні питання, що стосуються ООН.

4. Миротворчі функції ООН.

5. Переоцінка ролі ООН.

Висновки

Список використаної літератури та джерел

Вступ

Ще до закінчення Другої світової війни учасниками анти-гітлерівської коаліції та іншими прогресивними державами була визнана необхідність ліквідації Ліги Націй і створення нової світової організації на цілком нових засадах. Цими за-садами були принципи права, спрямовані на забезпечення миру, безпеки, свободи і загального добробуту людства.

Такою організацією стала Організація Об'єднаних Націй, створена 26 червня 1945 р. зі штаб-квартирою у Нью-Йорку. Її Статут і плідна діяльність протягом уже понад 50 років свідчать про величезний внесок ООН у розвиток сучасного міжнародного права.

Актуальність теми полягає в тому, що особливості утворення ООН, як наступний крок в еволюції міжнародного права, є необхідною складовою для більш глибокого розуміння основних особливостей галузей сучасного права, тобто глибоке вивчення та засвоєння системи, функцій, задач та ролі цієї організації важливе для підвищення якості підготовки висококваліфікованих спеціалістів та розробки подальших планів в розвитку права. Лише дослідивши увесь комплекс історико-правових питань у минулому, можна прогнозувати шляхи подальшої правової розбудови світу. Для того, щоб уникнути проблем та помилок у майбутньому, необхідно бути добре освідомленим про минуле та не повторювати їх.

Предметом дослідження є міжнародне право другої половини ХХ ст., особливості та значення у розвитку суспільства. Об'єкта-ми вивчення є розвиток організації та діяльності ООН, її напрямки діяльності та основні міжнародно-правові акти.

Мета — визначити роль міжнародного права у регулюванні життя людей та формування аналітичних висновків щодо подальшого його розвитку.

У відповідності з метою дослідження ставляться такі завдання:

ь охарактеризувати розвиток організації та діяльності ООН;

ь висвітлити особливості системи організації ООН;

ь визначити основні напрямки діяльності цієї організації;

ь прослідкувати вплив основних міжнародно-правових актів на правовідносини в сучасному світі;

ь визначити роль міжнародного права у державно-правовому житті.

Методологічною основою цієї контрольної роботи є принципи історизму та об'єктивності. При написанні використані такі основні наукові методи — проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, контекстуального аналізу та інтерпретаційного синтезу.

1. Розвиток міжнародного права після Другої світової війни. Створення ООН.

Система Організації Об'єднаних Націй (далі ООН) в її сучасному вигляді складалася протягом довгого часу, тому важливе правильне розуміння причини появи всіх її елементів.

Система ООН зародилася більше 100 років тому як механізм управління світовою спільнотою. В середині дев’ятнадцятого сторіччя з’явилися перші міжнародні міжурядові організації. Поява цих організацій була викликана двома причинами, що взаємовиключають одна одну. По-перше, освітою в результаті буржуазно-демократичних революцій, прагнучих суверенних держав, прагнучих до національної незалежності, і, по-друге, успіхами науково-технічної революції, породжувачами тенденції до взаємозалежності і взаємозв'язаності держав.

Як відомо, гасло невід'ємності і непорушності суверенітету народу і держави було одним з найзначущіших за часів буржуазно-демократичних революцій в багатьох європейських країнах. Новий правлячий клас прагнув закріпити своє панування за допомогою сильної, незалежної держави. В той же час розвиток ринкових відносин стимулював прискорення науково-технічного прогресу, у тому числі у сфері знарядь виробництва.

Науково-технічний прогрес, у свою чергу, привів до тому, що інтеграційні процеси проникли в економіку всіх розвинених країн Європи і викликали всесторонній зв’язок націй. Бажання розвиватися в рамках суверенної держави і неможливість робити це без широкої співпраці з іншими незалежними державами — і привела до появи такої форми міждержавних взаємозв'язків, як міжнародні міжурядові організації.

Спочатку, головною метою міждержавної співпраці в рамках міжнародних організацій можна було рахувати контроль над інтеграційними процесами. На першому етапі за міжурядовими організаціями закріплювалася швидше технічно-організаційна, ніж політична функція. Вони були покликані розвивати інтеграційні тенденції з метою залучення держав-членів. Звичайна сфера співпраці - зв’язок, транспорт, відносини з колоніями.

Питання про виникнення першої міжнародної організації дотепер залишається спірним. Правознавці-міжнародники частіше за все називають такою Центральну комісію судноплавства по Рейну, що виникла в 1815 році. Окрім європейських і американських комісій по міжнародних річках, що характеризуються строго спеціальною компетенцією, в ХІХ столітті створювалися так звані квазіколоніальні організації, такі як наприклад Західний Іріан, який проіснував недовго, а також адміністративні союзи.

Саме адміністративні союзи виявилися самою відповідною формою розвитку міжурядових організацій.

За образом і подобою адміністративних союзів, головною задачею яких була співпраця держав в спеціальних областях, міжурядові організації розвивалися в перебігу цілого століття.

Початок двадцятого сторіччя ознаменував кінець спокійного розвитку багатьох держав. Суперечності властиві початку розвитку капіталізму породили світову війну. Перша світова війна не тільки затримала розвиток міжнародних організацій, але і привела до розпуску багато кого з них. В той же час усвідомлення згубності світових воєн для всієї людської цивілізації надало дію на появу проектів створення міжнародних організацій політичної орієнтації в цілях запобігання воєн.

Ідея створення глобальної міжурядової організації для запобігання воєн і підтримки миру займала розум людства з давніх пір.

Один з таких проектів ліг в основу Ліги Націй (1919), яка так і не стала ефективним інструментом політичної і міжнародної співпраці.

В цілому за час від першої до другої світової війни розробка проблем організації міжнародного миру і безпеки рухалася вельми поволі.

Друга світова війна через її масштаби, методів терору, вживаних фашистськими арміями, дала могутній поштовх урядовій і суспільній ініціативі по організації миру і безпеки.

На урядовому рівні питання створення організації міжнародної безпеки виникло з перших днів війни.

В науковій літературі існують розбіжності про те, хто з союзників і в якому документі першим запропонував створення Організації Об'єднаних Націй. Західні учені таким документом назвали Атлантичну хартію Рузвельта і Черчілля від 14 серпня 1941 року. Радянські дослідники цілком обґрунтовано посилалися на радянсько-польську декларацію від 4 грудня 1941 року.

Важливим етапом на шляху створення ООН стала конференція союзних держав в Москві в 1943 році.

В декларації від 30 жовтня 1943 року підписаної представниками СРСР, США, Великобританії і Китаю, ці держави проголосили, що «вони визнають необхідність установи в можливо короткий термін загальної міжнародної організації для підтримки міжнародного миру і безпеки, заснованої на принципі суверенної рівності всіх миролюбних держав, членами якої можуть бути всі такі держави — великі і малі» Внешняя политика Советского Союза в период отечественной войны. Т.1 М. 1970.

Особливостями цієї організації слід назвати яскраво виражений політичний характер, що виявляється в орієнтації на питання миру, безпеки, і гранично широку компетенцію у всіх сферах міждержавної співпраці. Ці характеристики не були властиві колишнім міжурядовим організаціям.

Подальший хід підготовки нової міжнародної міжурядової структури добре відомий і детально описаний в багатьох історико-правових дослідженнях. Найважливішими етапами в створенні ООН обгрунтовано називають конференцію в Думбартон-Оксе (1944 р.), на якій були злагоджені основні принципи і параметри механізму діяльності майбутньої організації. Кримська конференція в Ялті в лютому 1945 року, з участю глав трьох урядів — радянського, британського і американського — обговорила запропонований конференцією в Думбартон-Оксе пакет документів, доповнивши його у ряді пунктів, і ухвалила рішення про скликання конференції Об'єднаних Націй в США в квітні 1945 року.

Це рішення реалізувалося на конференції в Сан-Франциско, що проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 року і що завершилася ухваленням засновницьких документів ООН. 24 жовтня 1945 року після передачі на зберігання п’ятьма постійними членами Ради Безпеки і більшістю інших держав ратифікаційних грамот Статут ООН увійшов до сили.

Поява нової міжнародної організації, із створенням якої зв’язувалися очікування міцного миру, давала надію і на розвиток співпраці всіх держав в питаннях економічного і соціального розвитку.

У статті 1 Статуту ООН закріплено такі загальні цілі цієї міжнародної організації:

1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку

2. Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів.

3. Здійснювати міжнародне співробітництво в розв’язанні між-народних проблем економічного, соціального, культурного і гу-манітарного характеру й у заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод для усіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо.

4. Бути центром для узгодження дій націй у досягненні цих за-гальних цілей.

Для досягнення цих статутних цілей ООН керується та-кими принципами, що є фактично основними принципами міжнародного права:

1. Принцип суверенної рівності всіх членів ООН.

2. Принцип сумлінного виконання прийнятих на себе зобов’я-зань.

3. Принцип розв’язання міжнародних суперечок мирними засо-бами.

4. Принцип утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування.

5. Принцип утримання від надання допомоги будь-якій держа-ві, проти якої Організація Об'єднаних Націй застосовує дії пре-вентивного або примусового характеру.

6. Принцип забезпечення дії відповідно до цих принципів, ос-кільки це може виявитися необхідним для підтримання міжна-родного миру і безпеки.

7. Принцип невтручання в справи, що по суті належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави.

У Статуті ООН чітко визначено членство в організації (статті 3--6). Головними органами ООН визначені такі, що засновуються за Статутом: Генеральна Асамблея, Рада Без-пеки, Економічна і соціальна рада, Рада з опіки, Міжнарод-ний суд і Секретаріат (ст. 7). Повноваження головних орга-нів ООН докладно окреслено у розділах IV і V Статуту

Значну увагу в Статуті приділено проблемам мирного розв’язання спорів, які могли б загрожувати додержанню міжнародного миру й безпеки (розділ VI).

Для реалізації мети, викладеної в ч. 1 ст. 1, Статут ООН докладно визначає обов’язки і дії Ради Безпеки стосовно за-грози миру, порушень миру й актів агресії (розділ VII)

У Статуті ООН закріплено норму, яка ніякою мірою не перешкоджає існуванню поряд з ООН регіональних угод або органів, що пов’язані з підтриманням міжнародного миру і безпеки (розділ VIII). При цьому застерігається, що такі уго-ди або органи та їх діяльність мають бути сумісні з цілями і принципами ООН.

Для створення у світі умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями, за-снованих на повазі принципу рівноправності і самовизначен-ня народів, у розділі IX Статуту ООН окреслено основні на-прями міжнародного економічного і соціального співробіт-ництва.

Як зазначалося, у ст. 7 Статуту перераховані головні ор-гани ООН, зокрема Економічна і соціальна рада. У розділі Х Статуту докладно викладено норми, що стосуються складу, функцій і повноважень, принципів голосування і процедурні аспекти Економічної і соціальної ради. Розділ XI Статуту містить Декларацію про території, що не самоврядовуються. Міжнародну систему опіки викладено у розділі XII Статуту. Норми ж, що стосуються Ради з опіки, як-от: склад, функції і повноваження, голосування, процедура -- закріплені в роз-ділі XIII.

Важливим за своїм значенням і правовими наслідками є розділ XIV Статуту, де містяться норми, відповідно до яких створюється і функціонує Міжнародний суд. Відзначається, що він є головним судовим органом ООН (ст. 92). Всі члени Організації є ірзо їасіо (тобто внаслідок самого факту) учас-никами Статуту Міжнародного суду (ст. 93). Кожний член Організації зобов’язується виконати рішення Міжнародного суду у тій справі, в якій він є стороною (ст. 94). Статут Між-народного суду є додатком до Статуту ООН. У його основу покладено Статут Постійної палати Міжнародного правосуд-дя. Статут Міжнародного суду -- невід'ємна частина Стату-ту ООН.

У заключних розділах Статуту ООН викладено норми про Секретаріат ООН (розділ XV), постанови ООН (розділ XVI), заходи щодо безпеки в перехідний після Другої світо-вої війни період (розділ XVII), поправки до Статуту ООН (розділ XVIII). Завершують Статут ООН норми його ратифі-кації і підписання (розділ XIX).

Підписано Статут ООН представниками урядів Об'єдна-них Націй у місті Сан-Франціско (США).

Понад піввікове існування ООН підтверджує, що ця ор-ганізація є унікальним міжнародним центром на службі миру і безпеки, вона здатна акумулювати колективний розум і во-лю людства. Ці розум і воля були спрямовані незадовго до закінчення Другої світової війни передусім на створення че-рез механізм ООН концепції всеосяжної міжнародної безпе-ки, що домінує сьогодні.

Набрання чинності Статутом ООН зумовило кардинальні зміни в міжнародному праві. Деякі з цих змін слід зазначити.

1. У Статуті ООН уперше закріплено положення, що за-бороняють агресію і встановлюють механізм санкцій щодо агресора. Ці норми практично поставили поза законом «пра-во на війну», що безкарно практикувалося раніше.

2. Заборона агресії спричинила перегляд міжнародно-правових норм про відповідальність держав як суб'єктів між-народного права, а також норм про основи покарання зло-чинців війни, про мирні засоби розв’язання міжнародних спорів і т. п.

3. Закріплення у Статуті ООН норми про право народів (націй) на самовизначення зафіксувало рівність прав вели-ких і малих націй, а це у свою чергу стало юридичною осно-вою боротьби колоніальних народів за свою незалежність і державність.

4. Зазнали значного впливу багато галузей міжнародного права такі як право міжнародних договорів, територія у між-народному праві, інститути визнання правонаступництва і т. д.

5. Норми Статуту ООН, що характеризують принцип співробітництва держав, стали відправною точкою у при-йнятті численних міжнародних актів, зокрема з питань спів-робітництва у сфері прав людини. Насамперед до них слід віднести Загальну декларацію прав людини, прийняту резо-люцією 217 А (ПІ) Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (16 грудня 1966 р.). Як відомо, щорічно 10 грудня у всіх державах світу відзначається День прав лю-дини, встановлений Генеральною Асамблеєю ООН 5 грудня 1949 р. на ознаменування прийняття Загальної декларації прав людини.

6. У світі склалася система цілеспрямованих дій і співро-бітництва держав для розвитку заходів довіри між ними. Ло-гічним завершенням цього процесу стало підписання 1 серп-ня 1975 р. в Гельсінкі (Фінляндія) Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі.

7. Набула прогресивної спрямованості тенденція демок-ратизації норм міжнародного права, їх широка кодифікація і розвиток.

Значно зросла кількість універсальних норм міжнародно-го права.

8. Склалася група норм, що мають імперативне значення (норми jus cogens).

2. Система Об'єднаних Націй.

Спочатку ООН та її спеціалізовані інституції не були створені спеціально для сприяння розвитку. Але починаючи з 60-х років вступ у ці організації нових держав, які утворилися в процесі деколонізації та у розвитку згодом, які отримали більшість у цих асамблеях, де кожна дер-жава має один голос, спричинив глибокі зміни в їхній діяльності.

Великою мірою діяльність цих організацій присвячена підтримці роз-витку. Правду кажучи, їх успіх був дуже невеликим, розвинені країни з ринковою економікою часто чинили опір прийняттю нових норм, фінан-суючи фонди, вони зберегли контроль (хоча й мінімальний) за фінансо-вою та за технічною допомогою, яка надається цими організаціями.

Під впливом країн, що розвиваються, Організація Об'єднаних Націй зазнала певної інституційної еволюції. У 1965 році була створена Гене-ральна Асамблея Програми Об'єднаних Націй для розвитку, яка коорди-нує допомогу, яка надається країнам, що розвиваються, всіма спеціалізо-ваними інституціями системи Об'єднаних Націй. У 1961 році при Асамб-леї був утворений важливий додатковий орган, Конференція Об'єднаних Націй з торгівлі та розвитку (КОНТР), функції якої досить широкі, оскільки їй доручено «формулювати принципи та політику стосовно міжнародної торгівлі та проблем, пов’язаних з економічним розвитком». На думку її ініціаторів, КОНТР повинна протидіяти ролі ОАТТ, висту-паючи проти лібералізму та організовуючи міжнародну торгівлю з більш дирижистським методом, вигідним для країн, що розвиваються. Згодом КОНТР змогла б замінити ОАТТ. Автономність цієї організації була надана їй для того, щоб надати їй характеру спеціалізованої самостійної організації (наприклад, її штаб-квартира знаходиться у Женеві, де розміщується САТТ, а не у Нью-Йорку, де міститься штаб-квартира Ге-неральної Асамблеї, додатковим органом якої є ця організація). Але опо-зиція з боку розвинених країн з ринковою економікою та слабкість за-собів, якими володіє КОНТР, перешкодили такому розвитку подій, ця організація здійснила численні і вражаючі ініціативи, але результати, яких вона досягла, дуже незначні. КОНТР сприяла укладанню угод що-до деяких сировинних ресурсів. Вона стояла біля витоків Загальної сис-теми переваг та Об'єднаної програми щодо сировинних ресурсів; її ініціативи, які ми раніше розглядали, не мали великого успіху. Сьогодні антагонізм між КОНТР та ОАТТ став меншим, встановлені відносини між цими двома організаціями.

Нарешті, у 1965 році Генеральна Асамблея створила ще один додат-ковий орган, Організацію Об'єднаних Націй з індустріального розвитку. Ця організація заповнила прогалину у системі Об'єднаних Націй, адже жодна інституція не мала повноважень стосовно індустріалізації, на-томість вона дійсно є важливим чинником розвитку. Розвинені країни з ринковою економікою не чинили спротиву посиленню повноважень цього органу, і останній перетворився згодом на спеціалізовану автоном-ну інституцію після підписання у Відні у 1977 році договору, яким була затверджена її установча хартія. Ця інституція відіграє досить серйозну роль у дослідженні та виробленні пропозицій, але через недостатні кош-ти її оперативна ефективність стосовно технічної допомоги країнам, що розвиваються, та а fortiori у нормативній галузі залишається обмеженою.

Зрештою, якби система Об'єднаних Націй враховувала потреби країн, що розвиваються, вона б не зазнала таких потрясінь з боку цих держав. Існуючі проекти повної реструктуризації системи, щоб краще пристосувати її до виконання функцій розвитку, ще не реалізовані досі, до того ж отриманню допомоги Об'єднаних Націй, розмір якої зали-шається обмеженим, перешкоджають надмірні бюрократичні труднощі.

3. Загальні питання.

Організація Об'єднаних Націй перебуває у досить па-радоксальній ситуації. З одного боку, ніхто не заперечує, що людство живе у дедалі зростаючій взаємозалежності і що всі країни потребують певних механізмів, щоб діяти відповідно до цієї взаємозалежності. А з іншого боку, найавторитетніша універсальна політична організація по-ки що неспроможна ефективно вирішувати світові полі-тичні, економічні та соціальні проблеми. Це викликає почуття незадоволеності. Чим пояснюється таке стано-вище? Щоб відповісти на дане запитання насамперед звернемося до деяких основних засад, на яких функціонує система Об'єднаних Націй.

По-перше, страхіття другої світової війни посилили настрої єдності та солідарності. Людство сподівалося, що перемога Об'єднаних Націй над темними силами фашизму й мілітаризму забезпечить збереження та зміцнення за-гального миру й безпеки народів, сприятиме формуванню світової співдружності. Взаємозалежність мала стати тим чинником, який подолав би протидіючі -- відцентрові сили в особі національних держав. Але насправді сталося не так. Ні загальне прагнення до відвернення ядерної війни, ні заінтересованість в освоєнні таких багатств, як океанський та космічний простори тощо, не спонукали уряди піти далі -- до масштабних і добровільних форм спільних дій. «Холодна війна» їх цілком унеможливила.

Досвід попередніх років підтверджує, що політичні угруповання можуть виступати разом перед спільними загрозами, якщо будуть вироблені відповідні механізми, які б не передбачали відмови від свободи дій. Попередні домовленості мають враховувати постійні зміни, їх харак-тер та напрям, які мають бути погоджені за допомогою відповідних «правил гри». З метою досягнення такого консенсусу сторони можуть звернутися для врегулювання своїх розбіжностей до третьої сторони.

По-друге, засновники Об'єднаних Націй виходили з того, що великі держави виграли світову війну і зможуть приборкати агресора з допомогою системи колективної оезпеки. Але регіональні конфлікти виникали. Що ж на-магалася зробити тут Рада Безпеки? Передусім вона уни-кала рішень, які кваліфікували б когось як агресора, звер-талася до конфліктуючих сторін з вимогою припинити воєнні дії та почати переговори. У деяких випадках Рада Безпеки започаткувала операції з підтримання миру, посе-редництво третіх сторін тощо.

«Холодна війна», суперництво великих держав, гонка озброєнь між СІЛА і СРСР, протиріччя між НАТО і Варшавським договором паралізували діяльність Ради Без-пеки, як і всієї системи ООН. Згодом Рада Безпеки почала позбавлятися питань, на яких позначилися «холодна вій-на», блокові суперечності. У багатьох регіональних кон-фліктах вона діяла позитивно й досить результативно. Накопичено чималий досвід такої діяльності. І все ж розробка й удосконалення механізму для операцій ООН з підтримання миру, а також мирного врегулювання кон-фліктів -- надзвичайно актуальне завдання.

По-третє, передумовою подальшого зміцнення ООН є удосконалення вже існуючих інституцій.

По-четверте, висхідна теза засновників ООН полягала в необхідності прийняття рішень з нагальних економічних та фінансових питань, включаючи Бреттон-Вудські угоди, відповідно до яких було засновано Всесвітній банк рекон-струкції та розвитку та Міжнародний валютний фонд.

По-п'яте, основними, реальними чинниками на між-народній арені виступають суверенні держави.

Пояснюючи недоліки і слабкості в роботі системи ООН, дослідники часто-густо концентрують увагу на самій Організації Об'єднаних Націй, підкреслюючи при цьому внутрішні хиби або відсутність політичної волі урядів, або кризу багатосторонності.

Не можна також ігнорувати характер взаємозв'язку між політичною роллю ООН щодо підтримання миру й ко-лективної безпеки та її економічними й соціальними функціями. Ці сфери нерідко безпідставно занадто роз-діляються, або взагалі економічна та соціальна діяльність ООН зводиться до чогось другорядного, підпорядкова-ного. Якщо й вказується на взаємозв'язок цих сфер, то часто досить однобоко: зміцнення ролі й престижу ООН в політичній сфері вважається абсолютною передумовою розвитку або успіху економічних функцій.

У зв’язку з цим треба зауважити, що в принципі пра-вильною була теза Радянського Союзу та інших країн про те, що економічний прогрес можливий тільки в умовах миру, обмеження гонки озброєнь, насамперед ядерних. Але цей зв’язок уявлявся занадто прямим і безпосереднім. Крім того, практично не ставилося питання, що й еко-номічна, й соціальна діяльність ООН зі свого боку може позитивно впливати на її політичну активність. Більше того, на певних етапах за певних умов підвищення ефек-тивності ООН в економічній та соціальній сферах може бути більш реальним і перспективним, ніж поліпшення діяльності у сфері миру й безпеки.

4. Миротворчі функції ООН.

Як відомо, Рада Безпеки вживає заходи проти агресора з допомогою сил, що надаються в її розпорядження, згідно зі ст. 42 і 43 Статуту. Країни-члени надають ці сили командуванню ООН. Стаття 43 передбачає укладення спе-ціальних угод між країною і Радою Безпеки, проте ці угоди насправді ніколи не укладалися. Всі попередні спроби розробити таку угоду (як таку) або її основні принципи не увінчалися позитивними результатами. А це означає, що кожного разу, коли виникає порушення миру, коли Рада Безпеки приймає відповідне рішення щодо здійснення операцій ООН, треба терміново використовувати механізм Статуту ООН. Однак даний механізм явно недосконалий, він потребує поліпшення. На мою думку, передусім треба змінити сам Статут за рахунок нових статей, які б конк-ретизували основні принципи створення вказаних сил ООН, їх управління й фінансування.

Останнім часом виявилася нова тенденція, яка полягає в тому, що Рада Безпеки санкціонує використання сил ООН у тому чи іншому регіоні. Але при цьому член чи члени Ради можуть виявити бажання діяти відповідно до резолюції Ради, від її імені і за дорученням. Щось подібне відбулося у зв’язку з операціями СІЛА в Перській затоці. Тут мало місце застосування і ст. 39 і 42, і ст. 51, яка передбачає координацію воєнних операцій у порядку са-мооборони. Ця координація здійснюється Радою Безпеки. Операції в Перській затоці грунтувалися на досить склад-ній правовій основі.

Ще складнішими з точки зору правової основи можуть буди дії Ради Безпеки в ситуаціях, пов’язаних із грома-дянською війною. Якщо така ситуація насправді матиме місце, то тоді буде неможливим використання ст. 51 Ста-туту. Ст. 39 вимагає, щоб Рада Безпеки встановила, що насправді існує загроза миру. У цьому разі Рада діє згідно зі ст. 42. Особливого значення тут набуває питання, чи може бути в таких випадках (громадянська війна) санк-ціонована участь тих чи інших держав в операціях ООН. На мою думку, вона має бути санкціонована. Для цього є певні основи правового характеру в Статуті ООН.

Стаття 48 чітко вказує, що дії, необхідні для виконання рішень Ради Безпеки стосовно підтримання міжнародного миру та безпеки, мають бути обов’язковими для всіх членів Організації Об'єднаних Націй чи деяких з них, що має визначити Рада Безпеки. Ця стаття стосується також збройних акцій згідно зі ст. 42,43,44.

Не повністю поки що використовуються потенції ст. 53. Згідно з цією статтею Рада Безпеки використовує в інтересах міжнародного миру та безпеки регіональні струк-тури або установи. Стаття досить чітко визначає, що ніяких примусових акцій не може бути вжито регіональними структурами без схвалення з боку Ради Безпеки.

Важливий напрям у діяльності ООН -- операції з підтримання миру. На жаль, це не визначено в самому Статуті ООН. Тут ще потрібна велика конструктивна робо-та, спрямована на зміцнення і розвиток даного напряму в діяльності міжнародної організації.

Характерною визначальною рисою вказаних операцій «блакитних касок» є згода країн на їхнє перебування і функціонування. Цим підкреслюється непримусовий ха-рактер зазначених операцій.

Миротворчі сили ООН можуть одержати санкцію Ради Безпеки на застосування сили, якщо положення ст. 39 вже реалізовані. Але Статут має визначати можливість зміни функцій миротворчих сил (у разі виникнення загрози миру або його порушення). Йдеться про те, що миротворчі сили можуть бути використані для примусових операцій.

Миротворчі сили ООН можуть бути використані і ре-гіональними установами. Зауважимо, що є випадки, коли миротворчі сипи створювалися на регіональному рівні без санкцій Ради Безпеки. Одним із прикладів такої ситуації було створення сил Організації африканської єдності, які були направлені до Чаду в 1981 р. Рада Безпеки взяла до відома цю операцію, хоча офіційно, формально її не за-тверджувала. Зазначимо, що відповідно до ст. 53 Статуту Рада Безпеки не повинна санкціонувати вказані операції, якщо вони не є операціями примусового характеру із застосуванням зброї. Тут виникає дуже актуальне питання. А який характер повинні мати збройні сили ООН у випад-ках, коли вони використовуватимуться в громадянських війнах, які загрожують регіональному чи загальному миру? Ці операції не можуть розглядатись як примусові відпо-відно до глави VII Статуту. Тут потрібна згода країни, що приймає такі операції. Вона може бути зафіксована напе-ред відповідними угодами.

Друга важлива проблема в діяльності ООН -- пре-вентивні акції. На жаль, Статут ООН в цьому питанні не відзначається повнотою, ясністю. Так, ст. 2 передбачає, що всі члени ООН будуть утримуватися від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй застосовує превентивні, або примусові, дії. У ви-падку порушення миру глава VII передбачає превентивні заходи, які повністю відповідають системі безпеки, запо-чаткованій Статутом ООН.

Але передусім необхідне ясне й чітке рішення Ради Безпеки щодо організації превентивної акції. Можливі й інші дії ООН, їх не можна виключати.

У зв’язку з цим звернемось до розділу Статуту, який порівняно із главою VII перебуває начебто в тіні. Йдеться про мирне врегулювання спорів, які Статут ставить на перше місце, тобто про главу VI, зокрема ст. 33, в якій йдеться про переговори, з’ясування, посередництво, при-мирення, арбітраж, юридичне врегулювання, послуги ре-гіональних агентств чи структур або інших мирних методів. Треба зазначити, що в ООН відбувається плідна робота як щодо розвитку вказаних методів і механізмів мирного врегулювання, так і розробки нових підходів, які не були започатковані у свій час в Статуті ООН чи у відповідних її рішеннях. Зокрема, це стосується Манільської Декларації, що була сформульована Спеціальним комітетом з питань Статуту ООН і зміцнення ролі Організації. Цей важливий документ був, зокрема, спрямований на активізацію тен-денцій, що містяться в главі VI.

Вкажемо також на Декларацію Генеральної Асамблеї ООН щодо запобігання і недопущення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру й безпеці, і на роль Організації Об'єднаних Націй у цій сфері.

ООН може й повинна зробити значно більше саме у цій дуже складній, але важливій сфері превентивної дипло-матії. Зроблено ще мало. Це стосується як принципів, так і практичних дій. Тут дуже плідне й перспективне поле діяльності. Йдеться про саму організацію, про розробку відповідної стратегії, створення системи превентивної ми-ротворчої діяльності ООН.

5. Переоцінка ролі ООН.

Зараз існує більше як 180 країн, що саме по собі означає, що світ докорінно змінився. Насамперед це стосу-ється таких факторів, як баланс сил, життєвий стандарт, система уряду, релігія тощо. Деякі розбіжності, якщо го-ворити про комунізм і лібералізм, зменшилися, але збіль-шилася дистанція, що відділяє бідні нації від багатих, розвинутих -- від тих, що розвиваються.

Відбулися глибокі зміни в самих міжнародних від-носинах. У них діючими чинниками виступають не тільки держави, а й інші міжнародні утворення, і передусім транснаціональні корпорації. Зросла чисельність також міжнародних організацій.

ООН уособлює взаємодію глобального масштабу, ре-гіональні організації -- взаємодію регіонального характеру.

Одним із актуальних і назрілих питань, які потребують подальшої розробки (включаючи певні зміни в самому Статуті ООН), є питання про право міжнародної організа-ції втручатися у внутрішні справи держави. Відповідно до ст. 2, 7 Статуту таке втручання дозволяється тільки тоді, коли існує загроза чи порушення миру, і Рада Безпеки діє відповідно до глави VII Статуту. Цього, напевне, не досить у нинішній історичній ситуації. Взаємозалежність є якісно провідною тенденцією, яка дуже змінила міжнародні від-носини порівняно з тими, що існували під час розробки і прийняття Статуту ООН. Міжнародне співтовариство має право й повинно подбати про те, щоб його інтереси забезпечувалися з участю всіх держав. Передусім йдеться про такі міжнародні кримінальні злочини, як торгівля наркотиками й тероризм. На мою думку, необхідно поси-лити роль Міжнародного Суду за рахунок уведення спеці-альної кримінальної палати, яка розглядала б справи за-значеного характеру.

Необхідне нове розуміння сувернітету в умовах значно зростаючої взаємозалежності. Водночас потрібне більш повне, точне й виважене визначення самого поняття «втручання». Ця норма має бути удосконалена. Особливо там, де йдеться про порушення прав нації, прав людини. Сприяння здійсненню цих прав не означає втручання у внутрішні справи.

Треба відзначити дуже негативну роль радянської пози-ції у зазначених питаннях, яка просто паралізувала діяль-ність ООН. Сьогодні в країнах колишнього СРСР сталися кардинальні зміни. Вони відбуваються у напрямі справ-жньої демократії, справжнього забезпечення всіх прав націй і людини. Ці зміни мають позитивно вплинути на розгляд цих кардинальних проблем в ООН.

Звичайно, досить могутньою зброєю в руках міжна-родного співтовариства є розділ VII Статуту ООН. Але цей розділ VII мусить працювати. Йдеться, зокрема, про ефек-тивніше використання статей 43, 45 і 47. Цікавою є про-позиція Генерального секретаря ООН, зроблена в червні 1992 р. у зв’язку з операціями проти Іраку, визволенням Кувейту. Бутрос Галі, як відомо, запропонував створення Сил швидкого розгортання. Обов’язково треба поновити відповідні обговорення в ООН щодо підготовки спеціаль-них угод про створення збройних сил Організації Об'єдна-них Націй.

Як відомо, з 1945 по 1987 рр. мали місце 13 операцій ООН з підтримання миру. Це означає, що накопичено чималий досвід, який треба уважно вивчати й використо-вувати у подальшій миротворчій діяльності ООН. З 1988 р. ООН організувала ще 11. таких місій. У лютому 1992 р. Рада Безпеки висловилася дуже рішуче за розвиток вказаної діяльності ООН. Як видно зі ст. 39 Статуту, такі явища, як загроза миру, порушення миру або акти агресії є переду-мовою відповідних дій Ради Безпеки щодо застосування сили. Рада Безпеки без особливих труднощів установлює факт порушення миру. Але характерно, що коли говорять про порушення миру, то мають на увазі міжнародний мир, мир між незалежними країнами. А це означає, що грома-дянська або національно-визвольна війна не підпадають під вказану категорію. Події в Югославії, в ряді країн -- колишніх республік СРСР свідчать, що такі ситуації дійсно мають місце. Отже, міжнародне право має визнати цю практичну ситуацію і відповідним чином реагувати на неї. У Статуті ООН у преамбулі підкреслюється необхідність врятувати наступні покоління від жаху війни. А хіба можна це зробити без запобігання громадянських війн? Застосування сили, насильство не можуть залишатися поза увагою Об'єднаних Націй. ООН вже визнала, що громадянські війни створюють загрозу миру, бо можуть призвести до збройного втручання третіх сторін.

Досвід останніх років дає можливість підбити деякі підсумки, спробувати спрогнозувати характер миротвор-чих функцій ООН і насамперед Ради Безпеки.

По-перше, йдеться про невоєнні санкції. Стаття 41 дає Раді Безпеки можливість застосовувати невоєнні санкції, включаючи перерву в економічних відносинах і засобах комунікацій. Такі акції Рада Безпеки вживала до Іраку, Югославії, Сомалі та Лівії. Ці акції мали, безперечно, свій позитивний вплив на ситуацію. Проте їхня ефективність була не дуже значною. Бажання використовувати сучасну зброю досить часто переважає. Отже, ст. 41 у відповідних ситуаціях треба застосовувати. Але не можна ці санкції і переоцінювати. В окремих випадках велике значення мають саме воєнні санкції. До класичних типів застосуван-ня цих акцій зарубіжні політологи відносять події в Кореї, Родезії та Перській затоці. Що стосується Кореї, то була дуже специфічна ситуація, яку можна скоріше кваліфі-кувати як колективну самооборону. Початок був за односторонніми діями США, потім ці операції були трансфор-мовані в «сили ООН».

У Перській затоці була організована воєнна акція, санкціонована Радою Безпеки.

Цілком природно, що надійним механізмом миру може бути така унікальна й універсальна міжнародна організа-ція, якою, безперечно, є Організація Об'єднаних Націй. Йдеться відповідно про те, щоб на базі Статуту ООН, в й' межах побудувати систему міжнародної безпеки.

На мій погляд, виконання цієї мети потребує як не-ухильного виконання вимог Статуту ООН, так і внесення певних змін до нього. В принципово новому світі, в якому зараз живемо, не можна розглядати Статут ООН як щось святе, недоторкане. Документ історичний, унікальний, але він може і має бути удосконалений, приведений у відповідність з реаліями нашої епохи.

Діяльність щодо Статуту ООН має доповнюватися односторонніми зобов’язаннями держав, заходами щодо зміцнення довір'я і міжнародного співробітництва у всіх сферах -- військово-політичній, економічній, гуманітар-ній. Але головним, вирішальним тут є знищення всіх засобів масового знищення. Ситуація в цьому плані явно змінюється: зроблено вже немало для скорочення ядерних арсеналів США і колишнього СРСР. Цей процес буде продовжуватися. Але йдеться про більше -- до цього процесу повинні підключитися інші ядерні держави. ООН має відіграти і в цій важливій справі свою конструктивну роль.

ООН може зробити свій цінний внесок у створення спеціального механізму запобігання розв’язування ядер-ного конфлікту. Ідея всеохоплюючої безпеки значною мірою залежатиме від знаходження ефективної відповіді на зазначену проблему. Міжнародне співтовариство по-винно в межах ООН розробити погоджені заходи на ви-падок порушення угод про незастосування ядерної зброї. У зв’язку з цим потрібно підготувати колективні заходи (зробити це найдоцільніше саме в ООН) щодо боротьби з ядерним тероризмом, ядерним піратством.

Півстоліття минуло після закінчення другої світової війни і створення ООН. Людству вдалося запобігти новій -- цього разу ядерній -- всесвітній катастрофі. Але лікві-дувати численні регіональні конфлікти, малі війни не вдалося. Це завдання продовжує бути актуальним і не-відкладним.

Роль ООН тут незаперечна. Є вже певні позитивні результати. Насамперед слід згадати про ідею колишнього Генерального секретаря ООН Переса де Куельяра стосов-но створення при цій міжнародній організації багато-стороннього центру щодо зменшення воєнної небезпеки.

На жаль, ця ідея не одержала необхідної підтримки з боку багатьох країн-членів. Очевидно, до неї необхідно повернутися з урахуванням специфіки сучасної світової ситуації. Це міг би бути механізм широкого міжнародного контролю за виконанням угод щодо зменшення міжна-родної напруженості, обмеження озброєнь і за воєнною обстановкою в конфліктуючих районах. Насамперед цей механізм мав би включати різні методи й форми контролю щодо збору інформації та оперативного її опрацювання для подальшої передачі до Ради Безпеки ООН, інших органів. Це дало б можливість мати об'єктивну картину подій, що відбуваються у світі.

На основі такої інформації можна було б заздалегідь готувати пропозиції щодо можливостей превентивної ди-пломатії, вжиття упереджуючих політичних рішень, які б, по-перше, утруднювали раптовий напад, а по-друге, за-побігали воєнному конфлікту, його загостренню, обмежу-вали його масштаби.

На всіх стадіях конфлікту необхідно широко вико-ристовувати всі засоби мирного врегулювання розбіж-ностей, спорів. Серед них -- пропозиції добрих послуг, посередництва в досягненні перемир’я. ООН може стиму-лювати організацію та використання неурядових комісій та груп, які б піддавали глибокому аналізу причини, обста-вини й методи урегулювання конфліктних ситуацій.

Необхідність вказаних заходів та механізмів особливо нагальна у світлі ситуації, яка має місце в Югославії, країнах -- колишніх республіках колишнього СРСР. Не-має сумніву, що ця ситуація в її різноманітних проявах вже гучно стукає в двері ООН, вимагає адекватних рішень. Чимала відповідальність тут покладається на постійних членів Ради Безпеки. Дуже важливими були б їх зобо-в'язання про незастосування сили, а також про відмову від демонстративної військової присутності.

Особливо важливу й конструктивну роль може віді-грати Організація Об'єднаних Націй і в такій актуальній і нагальній справі, як боротьба з міжнародним тероризмом. Варто було б створити в межах Міжнародного Суду спеці-альну палату для розслідування і переслідування між-народного тероризму.

ООН має стимулювати процес становлення взаємо-зв'язаного й цілісного світу, сприяти пошуку загально-людського консенсусу. Людство має зберегти цивілізацію, зробити її безпечною для всіх. Але хіба приклади останніх подій у Югославії, країнах --колишніх республіках СРСР не є свідками паралельних процесів -- війн, ворожнечі, розбрату, невпорядкованої стихійності? Хіба ці явища не підводять нас до такої межі, за якою починається лихо для всіх?

Отже, сьогодні стає абсолютно неможливим і вкрай небезпечним розвиток «за рахунок іншого», за рахунок обмеження прав і свобод людини і народів.

Корінні зміни у світі відбуваються і відбуватимуться. Але внутрішні революційні національно-визвольні про-цеси не можуть досягти своєї мети, якщо ігноруються загальнолюдські інтереси, не використовуються досягнен-ня людства, можливості рівноправного співробітництва. Завдання полягає в тому, щоб, з одного боку, не допустити втручання у ці внутрішні процеси, а з іншого -- світовому співтовариству навчитися формувати і скеровувати про-цеси таким чином, щоб зберегти і зміцнити мир і міжнародну безпеку, зберегти цивілізацію. Внутрішні процеси мають стати чинником взаємозбагачення, взаємопритяг-нення. ООН повинна навчитися знаходити баланс інте-ресів між цінностями внутрішнього розвитку і інтересами всього людства, вона має започаткувати й зміцнити інтернаціоналізацію діалогу і переговорного процесу. Цей діалог, який забезпечував би нормальний і конструктив-ний хід міжнародного процесу, потребує постійної і активної участі всіх країн і народів. І ніхто краще, ніж ООН для цього не пристосований.

Треба відзначити, що в географії регіональних кон-фліктів останнім часом відбулися істотні зміни. Якщо раніш конфлікти відбувалися здебільшого в «третьому сві-ті», де і без того є немало бід, проблем великого масштабу, то останнім часом «пальма першості» тут перейшла до країн колишнього «світу соціалізму» -- Югославії, інших країн Східної і Центральної Європи, країн -- колишніх республік колишнього СРСР.

Безперечно, що нині загроза не тільки регіональному, а й глобальному миру йде саме від зазначеного регіону, який вимагає особливої уваги з боку такої міжнародної організації, якою є ООН. її діяльність тут має бути ефек-тивнішою. Треба значно розширити співробітництво ООН з регіональними організаціями. Насамперед це стосується європейських регіональних організацій, зокрема НБСЄ.

В історичному плані проблема постає так: ООН має виходити з розуміння відповідальності частини перед ці-лим, націй перед людством. Адже внутрішня боротьба в деяких випадках (і не рідких) поширюється за національні кордони, на значні території. Часто нація в пошуках кра-щої долі (що цілком закономірно) відривається від люд-ства, протиставляє себе йому, не бачачи загрози власному виживанню. Все це означає, що перед ООН, як ніколи раніше, гостро постає завдання гармонізації загальнолюдських і національних інтересів. Національна ідея не може протиставлятися загальноєвропейським глобальним про-цесам.

Безперечно, що кожний народ має право самостійно обирати шляхи і методи свого розвитку, і в цьому плані ООН зробила багато. Неперевершеним здобутком діяль-ності ООН за всю її історію є Декларація про надання незалежності всім країнам і народам. Цей важливий доку-мент не тільки означав підтримку з боку ООН рухів за національне визволення, створення нових незалежних держав. ООН виявилася досить передбачливою, помітив-ши певну суперечність між правом націй на самовизначен-ня і правом народів на національну єдність, територіальну інтегральність, цілісність. Саме тому Генеральна Асамблея заявила у вказаній Декларації: «Будь-яка спроба, спрямо-вана на часткове або повне порушення національної єд-ності і територіальної цілісності країни є несумісною з цілями і принципами Статуту Організації Об'єднаних На-цій».

На жаль, ці мудрі слова залишилися в тіні, про них майже не згадують. Однак даний принцип має виключне значення. Останні події в країнах Східної і Центральної Європи, в країнах -- колишніх республіках колишнього СРСР переконливо свідчать про нагальність і життєвість вказаного принципу.

В нинішніх умовах ООН має зробити щось адекватне цьому історичному звершенню. А саме: заявити, що вибір народу має бути відповідальним. Не можна, щоб перева-жало почуття національного егоїзму. Не можна ігнорувати інтереси інших народів, всього світового співтовариства. І ще одне: не всі засоби можуть бути прийнятними для досягнення нехай і найблагородніших цілей. Свобода ви-бору не є свободою діяти будь-якими засобами, проливати кгов. Свободи не можна домагатися за рахунок несвободи інших.

ООН має ще багато зробити для сприяння відпові-дальній, виваженій поведінці націй.

За весь час існування ООН принцип невтручання не-рідко використовувався для того, щоб фактично прикрити ним порушення (часто грубі, масові) прав людини, прав національних та інших меншин. Ті, хто порушують ці права, часто-густо при цьому заявляють, що це їхня внутрішня справа, це не предмет для обговорення, для між-народного форуму тощо. До речі, такий тип «аргументації» нерідко застосовувався представниками колишнього СРСР, а також України, Білорусії в ООН. Як відомо, такою мовою намагався говорити президент Іраку Хусейн, захищаючи свої ідеї в Кувейті, щодо іракських курдів та ін. Але світова громадськість не дала себе ввести в оману.

Всі зазначені події переконливо свідчать про необ-хідність по-новому, з урахуванням історичного досвіду підходити до оцінки ролі й місця принципу невтручання у внутрішні справи держав. Йдеться не про скасування, а про його певне обмеження, коли постає питання про захист прав людини, прав меншин. На мою думку, саме так і треба записати в Статуті ООН.

У зв’язку з цим у Статуті необхідно ясніше вказати на можливість використання сили щодо тих, хто чинить на-сильство, підкріпляючи ним масові й систематичні пору-шення прав людини, прав меншин. При цьому протидія авторів таких злочинних акцій, їх голосування в ООН не може сприйматися міжнародною громадськістю як аргу-мент проти використання сили з боку ООН. Тут має діяти не консенсус (він просто не буде можливим), а формула «консенсус мінус один». Про це, до речі, йшлося на деяких останніх міжнародних форумах. Але зараз, на мою думку, необхідно сформулювати принципові положення, пов’я-зані з використанням ООН сили, і включити їх до Статуту ООН.

По-друге, необхідні досить істотні поправки до Статуту ООН, які б визначали, хто є суб'єктом права на самовизна-чення. Це право належить, як відомо, до фундаментальних принципів міжнародного права. Воно є основним, базовим положенням Статуту ООН. Характерно, що ст. 1 § 2 трактує цей принцип у поєднанні з принципом рівних прав, що мають народи. Право на самовизначення розвивається в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права, а також у деяких інших документах ООН.

І все ж остаточне вирішення цього кардинального питання --хто є суб'єктом цього права -- не досягнуто. Досі, принаймні в XX столітті, це право реалізовувалось здебільшого шляхом звільнення народів від колоніальної залежності. Даний процес ще не завершено. Яскравим прикладом цього є події останнього часу в країнах ко-лишнього СРСР, Східної та Центральної Європи. Тут, звичайно, з’являються нові моменти. Але водночас не можна не бачити, що суб'єкт права на самовизначення і тут ще не визначений. Ця теоретична складність, не-визначеність виявляється і під час практичних спроб ви-рішення вказаних проблем. Саме про це свідчать гострі національні процеси, що відбуваються у Югославії, Пів-денній Осетії, Нагорному Карабасі, Придністров'ї, інших гарячих точках.

Безперечно, тут позначається слабкість механізмів, на-самперед миротворчих сил ООН та інших процедур. Але в цих проблемах, у цій пасивності ООН виявляються і більш загальні принципові моменти, які потребують нагального вирішення. До них насамперед слід віднести такі:

Як поєднати право націй на самовизначення і з правом іншої нації (чи інших націй) на територіальну цілісність? Як реалізувати право однієї нації на самовизначення таким чином, щоб не припинила існування певна історична територіальна етнічна та інша єдність?

Як поєднати право на самовизначення з правом на стабільні кордони, як уникнути хаосу перекроювання кор-донів і несправедливостей з цим пов’язаних?

Як діяти Організації Об'єднаних Націй у питаннях штучного поділу етнічних територій -- поділу, який, по-перше, реалізувався колоніальними державами, а по-друге, сталінським колоніальним режимом у СРСР?

Для відповіді на ці та аналогічні питання аж ніяк не обійтися без деяких певних критеріїв для визначення суб'єкта самовизначення. Плідну роботу в цьому відно-шенні провела Г. Старовойтова («Известия». 1992. № 180). Перший її принцип -- це історична приналежність даної території тому чи іншому етносу. Старовойтова спра-ведливо зауважує, що цей критерій, хоча і переоцінюється звичайним етнічним усвідомленням, проте ігнорувати йо-го не можна. Другий критерій -- це сьогоднішня етнічна більшість на даній території чи в даних адміністративних кордонах, що далеко не завжди збігається з історичною етнографією. Третій -- волевиявлення всього населення даної території, визначене шляхом голосування. Мається на увазі й етнічна більшість, й етнічна меншість.

На мою думку, вказані принципи заслуговують на увагу і врахування при виробленні лінії поведінки України щодо перегляду Статуту ООН.

Забезпечувати реалізацію подібних принципів повинна насамперед ООН -- механізм, що має організувати між-народну силу, щоб зупинити насильство. Але при тому міжнародний механізм має шукати несилове вирішення проблеми -- шляхом політичних переговорів, на основі міжнародне визнаних принципів.

Цей механізм має передбачати заміну функцій ООН щодо припинення насильства функціями підтримання миру.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой