Міжнародні конфлікти

Тип работы:
Шпаргалка
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Поняття та структура міжнародного конфлікту.

Конфлікт- це багатогранне поняття та явище, яке є незаперечним та невід`ємним від людського соціуму, адже вся його історія пов`язана із динамікою наростання та спадання конфліктної напруги на протязі розвитку людства.

Що ж до міжнародного конфлікту, то тут інтереси стикаються вже на міждержавному рівні і суб`єктами конфлікту стають уже декілька д-ав, за умов протидії дек. між. сил чи акторів виникає зіткнення їхніх інт., що призводить до гострої протидії або протиборства. Наслідки вин. на міжнародному рівні і бувають різними- конфлікт може вилитись у між. кризу. Однією з особл. між. конф. є те, що він може виникнути зсередини д-ви, тобто він може бути внут. конф., а вже потім перерости у міжнар.і призвести до міжнар. наслідків. Причинами конфлікту або його об'єктами можуть бути ресурси, влада, цінності, території і їхнє коло може розширюватись. не завжди боротьба за об'єкти може перерости безпосередньо у к. Часто к.є останнім «аргументом» його учасника. Ототожнюється з наяв. насильства, яке часто має військову форму, але воно не завжди є об. атрибутом к.

виділяють:

— міждержавні конфлікти

— національно-визвольні війни (одна зі сторін — д-ва), антиколоніальні, війни народів, проти расизму, проти урядів

— внутрішні інтернац. К. (д-ва — помічник 1 зі сторін на території іншої д-ви)

Види міждержавних конфліктів:

— конфлікт ідеологій

-конфлікт через політичне панування

— територіальний конфлікт

— релігійний конфлікт

Міждержавний конфлікт часто реалізується у формі війни. Потрібно проводити чітку границю між війною й міждержавним конфліктом:

— військові конфлікти менш масштабні. Цілі - обмежені. Причини — спірні питання. Причина війни — глибинні економічні й ідеологічні протиріччя меду державами. Війни більше масштабні

— війна — стан усього суспільства, що участвуют у ній, військовий конфлікт — стан соціальної групи

— війна частково міняє подальший розвиток держави, військовий конфлікт може привести лише до незначних змін.

Структура конфлікту: сукупність стійких елементів конфлікту, динамічно взаємозалежних і організуючий конфлікт у цілісну систему. 1) Елементи конфлікту: (його учасники). 2) Предмет конфлікту (існуюча або уявлювана проблема є основою конфлікту, із приводу чого сторони вступають у протиборство). 3) Об'єкт конфлікту (він глибше, ніж предмет. Це головне ядро конфлікту. Рушійна сила конфлікту: а) матеріальна причина; б) соціальна причина (влада, статуси й ролі); в) духовна причина (духовні цінності, ідеї, норми, принципи, умови, у яких розвивається конфлікт, проблема інтересів і потреб, і т.д.); г) образ конфлікту

2. Основні етапи розвитку конфліктології.

Перші дослідження розглянутої проблеми, що дійшли до нас, ставляться до VII VI ст. до н.е. Китайські мислителі того часу думали, що джерело розвитку всього існуючого-у взаєминах властиві матерії позитивних (янь) і негативних (инь) сторін, що перебувають у постійному протиборстві й приводять до конфронтації їхніх носіїв.

У Ст. Греції виникає філ. вчення про протилежності і їхню роль у виникненні речей. Анаксимандр (610−547 до н.е.) ствер., що речі виник. із пост. руху «апейрона"-єдиного матеріального початку, що призв. до виділення з нього протилежностей. Геракліт (6−5 ст. до н.е.) зробив спробу розкрити причину руху, представити його як необх., закономір. процес, породжув. боротьбою протилежностей- все відбувається через боротьбу й по необхідності. Уважав війну батьком і царем усього сущого, а Платон (428 — 348 до н.е.) розглядав її як найбільше зло. На його думку, колись існувало «золоте століття», коли «люди любили од. од. й ставилися доброзич.». Проте в «ідеальній державі» Платона є воїни, готові виступити в похід у будь-який час. Гераклітові суперечив і Геродот (490−425 до н.е.). Він ств., що «ніхто настільки не безрозсудний, щоб віддати перевагу війні миру. Адже під час війни батьки ховають дітей, під час же миру — діти батьків». Філософ-Матеріаліст Эпикур (341--270 до н.у.) також вважав, що негативні наслідки зіткнень змусять колись людей жити в стані миру. уже тоді намагалися визначити критерії «справедливого» і «несправедливого» насильства. Зокрема, Цицерон (106--43 до н.е.) висунув тезу про «справедливу й благочестиву війну», що могла вестися для помсти за заподіяне зло, для вигнання із країни вторгшегося ворога («Про державу»). Аврелий Августин Гиппонский Блаженний (345--430) додав до умов Цицерона «справедливість намірів» ведучого війну. Фома Аквінський (1225--1274), розвиваючи думки про допустимість воєн у житті суспільства, визначив ще одну умову справ.в.: для неї повинна бути тобто санкція з боку держ. влади, війна й насильство є завжди гріхом.

Перша спроба сист. аналізу соц. конфліктів-Макіавеллі (1469--1527). Відході від тоді божественних поглядів, що панували, на дж. сусп. роз. К. -універс. стан сусп. через порочну природу людини, прагнення різних груп людей до постійного й необмеженого матеріального збаг. Дж. соц. к-це той хто/що зосереджує у своїх руках всю повноту держ. влади. Він негативно ставився до дворянства. Бачив у к. не тільки руйнівну, але й творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно вміти правильно впливати на нього. Виконує цю місію д-ва. Эразм Роттердамский (1469--1536) відзначав, що «війна солодка для тих, хто її не знає» і вказував на наявність власної логіки к., який утягуює в орбіту свого впливу всі нові верстви населення й країни. Аналізуючи причини воєн, Э. Роттердамский підкреслював, що часто низинні й корисливі якості правителів увергають народи у війну. Вони відчувають і бачать свою могутність, лише руйнуючи згоду в народі, а коли ця згода порушена, вони втягують народ у війну, щоб ще вільніше й легше грабувати й мучити нещасних людей.

Гуго Грацій (1583--1645) допускав можливість війни між д-ми, у якій обидві сторони переконані у власній правоті. Його міркування заклали основу для пізнішого поняття нейтралітету.

Фр. Бэкон (1561 — 1626) уперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу систему причин соц. конфліктів усередині кр. Серед них ключову роль грає тяжке матеріальне становище народу. Виникненню конфліктів сприяє зневага государями думок сенату й станів, політичні помилки в керуванні.

Томас Гоббс (1588--1679) обґрунтував концепцію «війни всіх проти всіх» як прир. стану. Він уважав головною причиною к. прагнення до рівності, що приводить до виникнення в людей однакових надій, бажання заволодіти тими ж об'єктами, необхідними для самозбереження або одержання задоволення, а це обертає людей у ворогів, породжує суперництво.

Новий час: ідеї Жан-Жака Руссо (1712--1778) про етапність всесв. -іст. процесу. Спочатку існує «природний стан», коли люди вільні й рівні, потім розвиток цивілізації приводить до втрати стану рівності, волі й щастя й, нарешті, уклавши «сусп. договору, люди знову знайдуть втрачену гармонію суспільних відносин, «вічний мир» і згода. На думку Ж. -Ж. Руссо, суспільний договір можливий під твердим контролем народу, тому що війни міністрам потрібні й добра воля вони не виявлять. Тому «справа вже не в умовлянні, а в примусі».

Уперше к. як багаторівневе соц. яв. був вивчений у роботі Адама Сміта (1723--1790) «Дослідження про природу й причини багатства народів».В основі к. лежать розподіл сусп. на класи (капіталісти, земельні власники, наймані робітники) і економічне суперництво. Протиборство між класами- дж. поступального розвитку сусп., а соц. кон. -певне благо людства.

Нім. філ. Іммануил Кант(1724−1804) -стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природним… якщо є стан війни, тобто якщо й не безперервні ворожі дії-це постійна погроза.

На думку нім. філ. Георга Гегеля (1770--1831), головна причина к. криється в соц. поляризації між «нагромадженням багатства"і «прив'язаного до праці класу». Будучи прихильником сильної дер. влади, Гегель виступав проти смут і безладь усередині країни, що розхитують держ. єдність. Д. представляє інтереси всього суспільства й зобов. регулювати к.

Карл Клаузевиц (1780--1831) у праці «Про війну» визначив природу між. війсь.к., запропонувавши знамениту формулу: «Війна є продовження політики іншими коштами». Протягом всієї історії між.в.к. були не біологічною неминучістю, не відхиленням від норми в курсі тої або іншої д-ви або проявом норовливості монарха, а закономірним розвитком тих процесів, які йшли усередині д-ав і на світовій арені до переростання їх у к.

3. Особливості філософського знання про міжнародний конфлікт. Типологія філософських поглядів стосовно конфлікту.

Перші дослідження розглянутої проблеми, що дійшли до нас, ставляться до VII VI ст. до н.е. Китайські мислителі того часу думали, що джерело розвитку всього існуючого-у взаєминах властиві матерії позитивних (янь) і негативних (инь) сторін, що перебувають у постійному протиборстві й приводять до конфронтації їхніх носіїв.

У Ст. Греції виникає філ. вчення про протилежності і їхню роль у виникненні речей. Анаксимандр (610−547 до н.е.) ствер., що речі виник. із пост. руху «апейрона"-єдиного матеріального початку, що призв. до виділення з нього протилежностей. Геракліт (6−5 ст. до н.е.) зробив спробу розкрити причину руху, представити його як необх., закономір. процес, породжув. боротьбою протилежностей- все відбувається через боротьбу й по необхідності. Уважав війну батьком і царем усього сущого, а Платон (428 — 348 до н.е.) розглядав її як найбільше зло. На його думку, колись існувало «золоте століття», коли «люди любили од. од. й ставилися доброзич.». Проте в «ідеальній державі» Платона є воїни, готові виступити в похід у будь-який час. Гераклітові суперечив і Геродот (490−425 до н.е.). Він ств., що «ніхто настільки не безрозсудний, щоб віддати перевагу війні миру. Адже під час війни батьки ховають дітей, під час же миру — діти батьків». Філософ-Матеріаліст Эпикур (341--270 до н.у.) також вважав, що негативні наслідки зіткнень змусять колись людей жити в стані миру.

уже тоді намагалися визначити критерії «справедливого» і «несправедливого» насильства. Зокрема, Цицерон (106--43 до н.е.) висунув тезу про «справедливу й благочестиву війну», що могла вестися для помсти за заподіяне зло, для вигнання із країни вторгшегося ворога («Про державу»). Аврелий Августин Гиппонский Блаженний (345--430) додав до умов Цицерона «справедливість намірів» ведучого війну. Фома Аквінський (1225--1274), розвиваючи думки про допустимість воєн у житті суспільства, визначив ще одну умову справ.в.: для неї повинна бути тобто санкція з боку держ. влади, війна й насильство є завжди гріхом.

Перша спроба сист. аналізу соц. конфліктів-Макіавеллі (1469--1527). Відході від тоді божественних поглядів, що панували, на дж. сусп. роз. К. -універс. стан сусп. через порочну природу людини, прагнення різних груп людей до постійного й необмеженого матеріального збаг. Дж. соц. к-це той хто/що зосереджує у своїх руках всю повноту держ. влади. Він негативно ставився до дворянства. Бачив у к. не тільки руйнівну, але й творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно вміти правильно впливати на нього. Виконує цю місію д-ва. Эразм Роттердамский (1469--1536) відзначав, що «війна солодка для тих, хто її не знає» і вказував на наявність власної логіки к., який утягуює в орбіту свого впливу всі нові верстви населення й країни. Аналізуючи причини воєн, Э. Роттердамский підкреслював, що часто низинні й корисливі якості правителів увергають народи у війну. Вони відчувають і бачать свою могутність, лише руйнуючи згоду в народі, а коли ця згода порушена, вони втягують народ у війну, щоб ще вільніше й легше грабувати й мучити нещасних людей.

Гуго Грацій (1583--1645) допускав можливість війни між д-ми, у якій обидві сторони переконані у власній правоті. Його міркування заклали основу для пізнішого поняття нейтралітету.

Фр. Бэкон (1561 — 1626) уперше піддав ґрунтовному теоретичному аналізу систему причин соц. конфліктів усередині кр. Серед них ключову роль грає тяжке матеріальне становище народу. Виникненню конфліктів сприяє зневага государями думок сенату й станів, політичні помилки в керуванні.

Томас Гоббс (1588--1679) обґрунтував концепцію «війни всіх проти всіх» як прир. стану. Він уважав головною причиною к. прагнення до рівності, що приводить до виникнення в людей однакових надій, бажання заволодіти тими ж об'єктами, необхідними для самозбереження або одержання задоволення, а це обертає людей у ворогів, породжує суперництво.

Новий час: ідеї Жан-Жака Руссо (1712--1778) про етапність всесв. -іст. процесу. Спочатку існує «природний стан», коли люди вільні й рівні, потім розвиток цивілізації приводить до втрати стану рівності, волі й щастя й, нарешті, уклавши «сусп. договору, люди знову знайдуть втрачену гармонію суспільних відносин, «вічний мир» і згода. На думку Ж. -Ж. Руссо, суспільний договір можливий під твердим контролем народу, тому що війни міністрам потрібні й добра воля вони не виявлять. Тому «справа вже не в умовлянні, а в примусі».

Уперше к. як багаторівневе соц. яв. був вивчений у роботі Адама Сміта (1723--1790) «Дослідження про природу й причини багатства народів».В основі к. лежать розподіл сусп. на класи (капіталісти, земельні власники, наймані робітники) і економічне суперництво. Протиборство між класами- дж. поступального розвитку сусп., а соц. кон. -певне благо людства.

Нім. філ. Іммануил Кант(1724−1804) -стан миру між людьми, що живуть по сусідству, не є природним… якщо є стан війни, тобто якщо й не безперервні ворожі дії-це постійна погроза.

На думку нім. філ. Георга Гегеля (1770--1831), головна причина к. криється в соц. поляризації між «нагромадженням багатства"і «прив'язаного до праці класу». Будучи прихильником сильної дер. влади, Гегель виступав проти смут і безладь усередині країни, що розхитують держ. єдність. Д. представляє інтереси всього суспільства й зобов. регулювати к.

Карл Клаузевиц (1780--1831) у праці «Про війну» визначив природу між. війсь.к., запропонувавши знамениту формулу: «Війна є продовження політики іншими коштами». Протягом всієї історії між.в.к. були не біологічною неминучістю, не відхиленням від норми в курсі тої або іншої д-ви або проявом норовливості монарха, а закономірним розвитком тих процесів, які йшли усередині д-ав і на світовій арені до переростання їх у к.

4. Функції війни в роботах Суни Цзи.

Сун-Дзи-давньокитайський полководець, стратег, теоретик військового мистецтва й основоположник «школи військової філософії». Вважається автором найдавнішого у світі й головного в Китаї військово-філософського трактату Сун-Цзы.

«Війна -- це велика справа держави, основа життя і смерті, шлях до виживання або загибелі. Вважав, що війна складається з 5 явищ — Дао (змушує людей бути у гармонії зі своїм правителем), Небо (природні явища), Земля (місцевість — може бути як вигідна так і не дуже), Полководець (вождь, втілення мудрості та надійності) і Закон (військові організації і дисципліни).

Думки Сунь-цзи з приводу війни:

Ті, хто недостатньо розуміють небезп. війни, не можуть зрозуміти і вигоду від війни. вище мис-во війни- зруйнувати плани ворога; потім-його союзи; потім-напасти на його армію; і наостаннє- напасти на його укріплені міста. Стратегія ведення війни така: якщо сил у 10 разів більше, ніж у ворога, оточи його; якщо в 5 разів більше, атакуй його; якщо в 2 рази більше, поділи свої сили. Якщо сили рівні, можеш з ним битися. Якщо сил менше, перехитри його. Якщо тебе ворог перевершує, уникай його. Стратегія ведення війни така: не наближуйся до високих гір; не стикайся з тими, позаду кого пагорби. Не переслідуй уявних відступаючих. Не змушуй армію бути принадою. Не перешкоджай армії, яка йде додому. Якщо оточуєш армію, повинен залишатися вихід. Не тисни на виснаженого ворога.

5 ознак, по яким можна пізнати перемогу:

Той, хто знає, коли можна битися, а коли не можна, отримає перемогу.
Той, хто розуміє, як використовувати великі і малі сили, отримає перемогу.
Той, у кого верхи та низи палають тим самим бажанням, отримає перемогу.
Той, хто будучи цілком готовий, чекає непідготовленого, отримає перемогу.
Той, у кого полководець здатний, а правитель не заважає йому, отримає перемогу.

5. Причини міжнародних конфліктів: аналіз «Історії Пелепоннеської війни» Фукідіда.

(бл. 460 — бл. 400 до н.е.) афінський історик. Праця, присвячена Пел. війні між Афінами й Спартою (431−404 до н.е.), немає вказівки на події, що відбувалися в 4 ст. до н.е.

Фукидид написав «Історію Пелепоннесской війни», сучасником і очевидцем якої він був. По власній його заяві, вона почав свою працю негайно по виникненні війни, будучи заздалегідь упевнений у її важливому значенні. Проте питання про час складання й обробки його «Історії» належить до числа спірних. «Історія Пелепоннесской війни» Фукидіда скл. з VIII кн.

В «Історії» Фукідіда відсутнє посилання на божественне втручання, віра в оракули, чудеса, невідворотну долю, замість якої виступає випадковість. Наукова думка Ф. пішла далеко вперед, деякі його відкриття здаються разючими на загальному рівні історичної науки того часу. Так, Ф. першим висловив припущення, що війни викликаються ек. факторами, а причини війни не тотожні приводам до неї.

6. Теоретичні подивися К. Клаузевіца на війну.

Щоб уяити війну кращ уявити собі сутичку 2 борців. Кожний з них прагне за допомогою фіз. насиль. примусити іншого виконати його волю; мета — розтрощити супрот. й тим самим зробити його не здатним до всякого подальшого опору". Війна-це акт насильства, що має на меті змусити супротивника виконати нашу волю. 2 поняття необ. для аналізу війни: «політична мета війни» і «ціль воєнних дій». Політична мета війни як мотив пов. бути істотним фактором: чим менше жертва, що ми жадаємо від нашого супротивника, тим менший опір ми можемо від нього очікувати. Але чим менші наші вимоги, тим слабше буде й наша підготовка. Далі, чим незначніше наша політична мета, тим меншу ціну вона має для нас і тим легше відмовитися від її досягнення, а тому й наші зусилля будуть менш значні. Політична мета має тим більше вирішальне значення для масштабу війни, чим байдужіше ставляться до останньої маси й чим менш натягнуті в інших питаннях відносини між обома державами." Аналізує зв’язок війни з політикою. Він вважає, що В. в люд. сус-ві-війна цілих народів-завжди випливає з політичного положення й викликається лише політ. мотивами. Війна-є знаряддям політики, продовження пол. відносин, здійснення їхніми іншими способами. Якщо війна є продовженням політики, останнім її аргументом, те немає неминучих воєн, як і не існує єдино вірний політичної лінії.

7. Досягнення миру: порівняння підходів Т. Гоббса та Й. Канта.

Анг. мислитель Томас Гоббс (1588--1679). 3 мом. становлення політичного організму: природний стани -- перехід до держави -- державний стан. У природному стані, зазначав Гоббс, немає ні справедлив, ні законів, ні влади. У природному стані точитися «війна всіх проти всіх». Людина, як істота егоїстична, завжди знаходиться під страхом смерті, під впливом інстинкту самозбереження, які перемагають усі інші почуття. розум, здатність людей розмірковувати вказують умови виходу з цього стану-природні законі. Але наяв. прир. законів ще не веде до миру. Закон може виконуватися за допомогою примусу і сили. Такою силою є д-ва. Вона утворюється за вз. угодою людей завдяки злиттю окремих сил в єдину Міць і Силу, носієм якої є суверен. Суверен (одна особа чи група людей) не може втратити влади, підлеглі не можуть протестувати або засуджувати дії суверена. Він володіє суворою владою, правом оголошення війни і укладення миру, здійснення правосуддя. Влада суверена в державі має бути абсолютною. Взагалі «суверен має право на все лише за умови, що, сам за своїм спрямуванням має дві сфери регулювання. Перша сфера -- це суспільні відносини в державі, друга -- міжнародні відносини-правом народів. Право, що встан. волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

Свій трактат Кант будує у вигляді договору, пародіюючи відповідні дип. документи. Спочатку прелімінарні статті, потім «остаточні» і навіть одна «таємна». В «остаточних» статтях мова про забезпечення досягнутого миру. Цив. устрій у кожній д-ві пов. бути республіканським. 2 «остаточна» стаття договору про вічний світ визначає основу, на якій виникає міжн. право, а саме: міжн. союз д-ав, де реалізується устрій, подіб. до цив. сус-ва, у якому гарантовані права всіх його членів. Союз народів, «федералізм вільних держав"-не всесв. Д-ва; Кант недвозначно виступає за збереження національного суверенітету. Третя «остаточна» стаття обмежує «всесвітнє громадянство» лише правом на гостинність у чужій країні. Кожна людина пов. мати можливість відвідати будь-який куточок землі й не піддаватися при цьому нападам і ворожим діям. Кожний народ має право на територію, що він займає, йому не повинне загрожувати поневолення з боку прибульців. Договір про вічний світ вінчає «таємна» стаття: «д-ви, що озброїлися для війни, повинні взяти до уваги філософів про умови можливості загального миру».

8. Погляди К. Маркса на соціальний конфлікт.

Карл Маркс розробив вчення про протиріччя й розвивши модель конфлікту рев. класу й соц. зміни. Марксове вчення про конфлікт: 1. Незважаючи на те що соціальні відносини проявляють властивості системи вони все-таки містять велику кількість конфліктних інтересів; 2. Ця обставина свідчить про те, що соціальна система систематично породжує конфлікти; 3. Отже конфлікт є неминучим і дуже розповсюдженою властивістю соціальних систем;

4. Подібні конфлікти мають тенденцію проявлятися в полярній протилежності інтересів;

5. Конфлікти найчастіше відбуваються через недостатність ресурсів особливо влади;

6. Конфлікт — головне джерело змін соціальних систем;

7. Будь-який конфлікт має антагоністичний характер.

Таблиця (фрагмент)

Ключові тези Маркса:

1. Чим більш нерівномірно розподілені в системі дефіцитні ресурси тим глибше конфлікт інтересів між пануючими й соціальними групами системи.

2. Чим глибше підлеглі групи починають усвідомлювати свої інтереси, тим більше ймовірно що вони будуть сумніватися в законності й справедливості існуючої в цей час форми розподілу дефіцитних ресурсів.

3. Чим більше підлеглі групи системи усвідомлюють свої інтереси, тим більше вони сумніваються в законності розподілу дефіцитних ресурсів тим більше ймовірно що вони повинні будуть спільно вступ. у відкритий конфлікт із домінуючими групами системи.

4. Чим сильніше поляризація пануючих і підлеглих, тим більше насильницьким буде конфлікт.

5. Чим більше насильницьким є конфлікт, тим більше структурні зміни системи й перерозподіл відсутніх ресурсів.

Ці ключові тези Маркса в інтерпретації Тернера пояснюють причини й фактори конфлікту і їхній вплив на особливості розвитку конфлікту. Конфлікт — неминуча й розповсюджена властивість розвитку організації. Основна причина-є дефіцит ресурсів і зокрема влади, а також нерівномірний і несправедливий розподіл цих ресурсів.

9. Теорія імперіалістичних конфліктів В. Леніна.

За Леніним,імперіалісти вселяли народам думку, що св. війна-остання війна, що уряди самі бажають миру, замовчуючи про те, що вони хочуть грабіжницького,імперіаліс. миру на користь «своєї» націй. В тих умовах, в умовах світової імп. війни, гасло миру, що протиставлється гаслу перетворення війни імперіалістичної у війну цивільну, начебто від вимоги надання всім націям права на самовизначення, було гаслом, що сіє ілюзії, начебто імперіалісти можуть дати справедливий, демократичний мир, якого жадали маси. У зв’язку зі світовою імперіалістичною війною Ленін висунув ряд найважливіших положень по питанню про перспективи виключення воєн з життя суспільства. Насамперед Ленін підкреслював, що соціалізму, як суспільному ладові, по природі своєї властиве прагнення до знищення воєн, до міцного миру на землі, що «закінчення воєн, мир між народами, Світова імп. війна 1914−1918 років означала крутий перелом у житті народів, поставивши на карту долі держав, украй загостривши всі протиріччя капіталізму. Ленін, творчо розбиваючи марксистську теорію, висвітив ці проблеми, всебічно розробив позицію більшовицької партії з питань війни.

10. Порівняльний аналіз концепцій міжнародного конфлікту Р. Дарендорфа та Г. Зіммеля.

Діалектична теорія конфлікту за Р. Дерендорфом-соц. систему не можна уявити без темної (протиріччя) і світлої (здатність до співробітництва) сторони. 2 групи: пануючі, підкорені

Конф. -перерозподіл влади. Чим більше члени організації усвідомлюють свої цілі - тим більше їх стратегія повинна бути направлена на утворення конфліктної групи і тим вірогідніша їх стратегія конфлікту. Чим більше пов’язаний зв’язок авторів з розподілом влади — тим гостріший конфлікт. Чим менша мобільність між підлеглими та володарюючими групами — тим гостріший конфлікт.

Будь-який конфлікт розглядається на:

-індивідуальному рівні;

-суспільному (національному) рівні;

-трансу спільному рівні;

-глобальному рівні (економічні проблеми, стихійні лиха).

Теорія функцій конфлікту за Зіммелем.

К. веде до пом’якшення суперечностей, які породжуються зіткненням різних елементів. Із специфічних спрямувань породжуються соц. інститути, які є втіленням компромісу, є носіями компромісних способів досягнення кожною групою власних цілей, інтересів інших груп з найменшою втратою власних зусиль.

К. призначається в сусп., для розв’язання б-я дуалізму, спосіб досягнення соц. єдності, навіть якщо ця єдність досягається шляхом знищення однієї із сторін конфлікту. Конфлікти не завжди руйнують соціальну систему (інтегративна функція конфлікту). В суспільстві не можна уникнути конфлікту. Суспільство — безперервний процес злагоди та інтересів. Дж. к. — соціальні процеси, інстинкт ворожості, любові.

11. Структуралістська теорія конфлікту Т. Парсонса.

Т. Парсонс — приділяв аналізу конфліктних ситуацій велику увагу, але здійснював його з позиції інтеграційного процесу з метою досягнення громадської згоди. К. -соціальна аномалія, свого роду хвороба, яку необхідно переборювати. Він формулює ряд функціональних передумов стабільності суспільства, забезпечення яких дозволяє зберегти соціальну систему в рамках сформованих норм і ціннісних ориентаций, уникнути соціальних конф. і потрясінь:1. задоволення основних біологічних і психологічних потреб значної частини членів давнього суспільства;2. ефективна діяльність органів соціального контролю, що виховують індивідів відповідно до пануючими в даному суспільстві нормами.3. збіг індивідуальних мотивацій із суспільними установками, у зв’язку, із чим індивіди виконують запропоновані їм суспільством функції й завдання.

Р. Парсонс (концепція структурного функціоналізму). Концепція стабільності соціальної системи, умови її виживання. Модель эквілібріуму (балансу) — кожне суспільство — це стабільна система, інтегрувальна системою, якщо кожна підсистема виконує функції. Щоб уникнути конфлікту, підсистема суспільства повинна виконувати функції: 1) Економіка — функція адаптації. 2) Політика — функція цілеспрям. системи й мобілізації для досягнення цілей. 3) Право й культура — функція інтеграції, функція порядності. 4) Родина, школа, церква — функція підтримки зразка, підтримки стабільності в суспільстві. Напруженість — це тенденція до порушення рівноваги й балансу обміну між двома або більше компонентами системи.

12. Загальна теорія конфліктів.

У сфері дослідження міжнародних конфліктів існує велика кількість різноманіття теорій. В основному вони полягали у розробці певних конструкцій інтерпретації, теорій, розвитку феномену конфліктів, а також його соціально-психологічному аналізу.

Підґрунтям формування теорії конфлікту є досягнення у сфері теоретичних досліджень проблем конфліктів-від визначення понять «конфлікт» і «суб'єкт конфлікту» до моделі механізму попередження подальшого розвитку цього явища. В зах. соціальній думці з`явилась нова методологія дослідження конфлікту, яка полягала у виробленні соц. -псих. опису конфлікту. В майбутньому це дозволило детальніше та ретельніше дослідити кожен фрагмент та складову конфлікту як феномену та сформувати його в подальшій розробці за допомогою ще попередніх теорій. Під час формування теорій конфлікту також був етап коли конфлікт описувався та формувався у загальну систему понять, які мали під між собою закономірний зв`язок, а також опису конфліктних явищ. А вже з усього цього міг бути вироблений механізм виникнення конфлікту та переходу його в інші форми. Вироблення певної біль-менш єдиної системи теоретичних досліджень в конфліктології є доволі складним процесом. Він передбачає за собою еволюцію усіх теоретичних надбань в цій галузі, особливо у західній науці. Передумови становлення якоїсь певної загальної теорії конфлікту мають мати тісну взаємодію здобутих знать, а також їх різноманітність. Ще також все багатоманіття теорій конфлікту формується за допомогою соціально-психологічних досліджень у сфері колективної й індивідуальної поведінки.

Але що ж формування якихось спільних тенденцій, то тут спостерігається 2 процеси, що далеко не є спільними, це, по-перше, те, що деякі теорії конфлікту націлені на пояснення певних міжгрупових конфліктів, а інші націлені на більш вищий рівень; по — друге, тут спостерігається, з одного боку, ще такий процес як формування теорій конкретних видів конфлікту (наприклад політичного конфлікту), а з іншого боку загальна теорія конфлікту все ж таки формується (А. Тоффлер, Л. Понді, У. Мастенбрук). Що ж до загальної спільної особливості всіх теорій конфлікту, то всі вони існують у тісній взаємодії одна з одною.

Загальна теорія конфлікту (універсальна концепція). Кеннет Боулдинг уважав, що навіть нежива природа має конфлікти. Основними положеннями його теорії є: конфлікт невіддільний від громадського життя, у природі людини лежить прагнення в постійній боротьбі із собі подібними. Конфлікт можна переборювати або обмежувати. Всі конфлікти мають загальні зразки розвитку. Ключовим поняттям конфлікту є конкуренція.

13. Теологічні концепції міжнародних конфліктів.

Якщо подивитися на питання про світ без воєн з погляду християнської церкви, то тут можна бачити деяку подвійність. З одного боку, основна заповідь «Не убий» повідомляла найважчим гріхом позбавлення людини життя. Церква припиняла міжусобні війни періоду середньовіччя. Християнство було ініціатором установлення так званого Миру Божого- днів, коли припинялися міжусобиці. Порушення Миру Божого карало штрафами, що доходили до конфіскації майна, відлученням від церкви й навіть тілесних покарань. Під охорону Миру Божого в першу чергу попадали церкви, монастирі, капели, мандрівники, жінки, а також предмети, необхідні для землеробства. У теж час проповідь загального миру не заважала християнській церкві освячувати численні завойовницькі війни, хрестові походи проти «невірних», придушення селянських рухів. Таким чином, критика війни в той час обмежувалася етичними поданнями християнського віровчення, а ідеалом загального миру залишався мир серед християнських народів Європи. Основними положеннями Августина стосовно війни є наступні: -війна виникає внаслідок гріхів і пороків; -війна є засобом вирішення земних завдань, справ;

-несправедлива перемога примножує нещастя, у тої годину як справедливий перемога — дарунок Божий і благо; -справ. є подоланням пороків суспільного буття; -війна, таким чином, сприяє «очищенню» людської історії. Фома з Аквіна в другій частині «Суми теології» розглядає три головні передумови війни:

-війну має оголошувати керівництво держави;

-для оголошення війни винна існувати справедлива причина (iusta causa);

-метою війни винний бути справедливий намір (recta intentio).

14. Теорія структурного насильства Й. Галтунга.

Й. Галтунг уважає, що основною причиною соціальних конфліктів є насильство, що проявляється соц. сист.- культурне, структурне й пряме (особисте). При цьому культурне насильство створює умови для прояву структурного, а структурне насильство- для прямого. Пряме насильство виражається в діях осн. потреб людини- у виживанні, благополуччі, ідентичності й волі. Насильство-це вбивства, тілесні ушкодження, блокада, санкції, убогість, нав’язування стандартів іншої культури, репресії, незаконні репресії, затримки, вигнання, і все це є шкодою основним людським потребам або життю. Структурне насильство-це система експлуатації - одержання «вищестоящими» значно більшого блага в порівнянні з «нижчестоящими», включає смерть від голоду й хвороб, маніпуляцію свідомістю громадян, обмеження інформації, соціальну несправедливість у розподілі ресурсів, забруднення навколишнього середовища. Структурне насильство відрізняється від прямого тим, що діє побічно, через суспільні інститути і не усвідомлюється індивідами й соц. групами. Структурне насильство статичне й стабільне.

Культурне насильство включає «ті аспекти культури, символічної сфери нашого існування, представленою релігією й ідеологією, мовою й мистецтвом, емпіричною й формальною наукою (логікою й математикою), які можуть використовуватися для виправдання й легітимізації прямого й структурного насильства». Найбільш ефективним способом рішення структурних конфліктів, на його думку, є регулярна зміна мережі взаємодій у соціальній структурі. Звідси вчений робить висновок, що військовий конфлікт і міжнародний конфлікт — це щось більше, ніж просто пряме насильство. Конфлікти обумовлені серйозними структурними змінами, які є в наявності у воюючих сторін. Щоб зупинити війну, на його думку, необхідно докорінно трансформувати внутрішні структури ворогуючих сторін, а не просто внести зміни в їхні взаємини. Галтунг уважає, що сторони, що ворогували, можуть досягати «негативного миру» або «позитивного миру». Нег. мир-це ситуація, коли сторони припиняють воювати, що, однак, не виключає повторення конфлікту в майбутньому або його прояву в новому.

15. Теорія «справедливої війни».

Набір умов, при яких ведення війни є морально виправданим (jus ad bellum); а також етичні правила ведення війни (jus in bello). Умови справедливої війни: її причини повинні бути справедливими (нап. самозахист при нападі або при погрозі неминучого нападу), влади, що прибігають до війни, точно знають, що вичерпано всі мирні альтернативи, і що існують розумні надії на успіх війни. Дві найважливіших умови для ведення справедливої війни укладаються в тому, що застосування чинності повинне бути «пропорційним» тій справедливій причині, по якій розп. війна (у тому розумінні, що зло, породжене війною, не повинне перевищувати благо, що представляється справедливою причиною), і що варто проводити розходження між військовими й невинними, які не повинні бути вбиті. Поняття справедливої війни було розроблено в ранньохристиянській церкві; в 4 ст. над ним міркував св. Августин; в 17 в. його розділяв Гуго Гроций. У наступний час інтерес до цієї концепції зменшувався. Він знову зріс в 20 в. у зв’язку з розвитком ядерної зброї (використання якого, відповідно до деяких дослідників, могло б порушити умови пропорційності й диференціації), а також у зв’язку з появою «гуманітарних втручань», спрямованих на те, щоб покласти кінець геноциду й іншим злочинам, чиненим у границях окремої держави. конецформыначалоформыПротягом років найпоширеніша версія цієї теорії була звернена на ситуації, у яких дві д-ви загрожували од-од. війною. Спочатку теорія являла собою конструкцію «держава-проти-держави». Ця теорія також підрозділяється на дві частини, одна йз яких має справу зі справедливістю війни (jus ad bellum), інша — зі справедливістю в ході війни (jus in bello), тобто зі справедливістю вступу у війну й зі справедливістю ведення війни. Підстава для такого розрізнення безпосередньо пов’язане із природою війни. Війни — це скоріше стану, ніж дії або події. Ми говоримо, що перебуваємо в стані війни.

16. Моральні норми у світовій політиці: огляд основних підходів.

Мораль є спільними цінностями або традиціями. Мораль у світовій політиці є оцінкою певний дій на світовій арені, яка може бути гарною чи поганою. В політиці питання моралі виникало завжди, як виникає і сьогодні: іноді мораль ототожнювали з силою. Існує проблема моралі в світовій політиці. Існує 2 підходи до моральних норм:

*Перший виходить із неможливості сформулювати спільні доля всього людства моральні принципи (Віотті, Карупі). Його називають релятивіським підходом. За ним моральні оцінки тих чи інших дій в цьому випадку можуть бути застосовані лише в контексті певної культури. Універсальних загальнолюдських норм не існує, а самі моральні принципи обумовлені культурою та історією. Але цілі та засоби, які використовуються на міжнародній арені мають бути моральними, хоча траплялось так що дії на міжнародній арені траплялись і аморальні, в цьому випадку з використанням не зовсім моральних засобів приходилось миритись.

*Другий підхід має протилежну думку- тобто існують спільні загальнолюдські моральні норми (Амстуц), які є спільними для сіх народів та базуються на спільних моральних принципах. Зов. пол. має рахоувати цілі та засоби в результаті засобів які застосовує. Амстуц виділяє 3 основні моральні традиції в мв та світовій політиці:

1. скептицизм по відношенню до моралі- в основі етика відповідальності, не заперечує моральних цінностй, але єдиних стандартів моралі не існує, а держави мають керуватися своїми націонаьними інтересами, виходчи заціональних принципів.

2. комополітизм- в основі етика переконання-єдина мораль (права людини) все ж таки існує., при чому їй в світовій політиці мають надавати велике значення.

3. коммунітаризм- в основі єдині моральні норми, а також рівність, економіче процвітання, в політиці потрібно керуватися як мораллю, так і національними інтересами.

Існує також рух, який відстоює заперечення любої війни- називаєтья пацифізм, він заперечує використання та застосування любих насильницьких методів. Існє протилежна точка зору, про те що всі воєнні дії держави можуть бути виправдані. Але існє і компромісна між цими двума рухами течі- застосування зброї є морально допусимим, і алежить від причини його використання, тобто на аналізі самого конфлікту: чи страждає мирне населення, яку зброю застос.к. і т.д.

17. Шляхи попередження війн у теорії політичного ідеалізму.

Мв, як і будь-які сусп. відно-сини, випливають із характеру та прагнень людини, і тому їх слід розглядати й пояснювати крізь призму її поведін-ки. Людина, як і будь-який створений нею колектив, заці-кавлена у гармонійних та безконфліктних стосунках, ос-кільки вони гарантують розвиток і процвітання.

Держави є макроявищем будь-якої людської спільно-ти, і їхню зовнішню політику можна порівняти з людсь-кою поведінкою, тобто вона може бути моральною чи аморальною, доброю чи злою. Критерієм моральності є універсальні людські норми поведінки, що матеріалізу-
ються у сфері міжнародних відносин як гармонійність та безконфліктність. Держава, що є ініціатором конфлікту, діє аморально та заслуговує на застосування до неї адек-ватних заходів з боку міжнародної спільноти. Р. Касте назвав ініціатора конфронтації «природним агресором,
заколотником проти миру». Інструментами підтримання стабільності є МО, міжнародне право та світова гром. дум-ка. МО- регулятор взаємовідносин між д-ми, виконуючи роль арбітрів та скеровуючи їх у русло гармонійності.

Нац. інтерес псих. виражає суб'єк-тивне розуміння потреб суспільства, яке завжди відмінне від реальності. У МВ наявна гармо-нія інтересів їхніх учасників, а розбіжності їхніх поглядів та суперечності не мають істотного характеру, оскільки гармонізуються «невидимою рукою» (Бога, розуму тощо), що запозичено з економічної теорії А. Сміта.

К. на об'єктивній основі не можуть виника-ти, тому що будь-які суперечності, без об'єктивної основи, можна врегулювати за допомогою переговорів. МВ,і особливо зов. політика, мають здійснюватися за універсальними нормами моралі та міжнародним правом, як запорука стабільності, а їх порушення призводить до суперечностей і конфліктів, які є анормальним явищем.

18. Погляди політичного реалізму на причини міжнародних конфліктів.

Реалізм — один з найстарших теориетических підходів у міжнародних дослідженнях, що вимагає максимально точно й «реалістично» описувати МВ, тобто досліджувати те, що є, а то, що переважно або можливо з’явиться в майбутньому. Виник на початку 20 ст. як критика моралістичного й утопічного підходу в політику, що ігнорує реалії силових відносин на міжнародній арені. Він виходить із егоїстичної природи людини, що, відповідно до подань працюючих у цій парадигмі - хаотична взаємодія держав на світовій арені, що виступає у вигляді «поля» гострого протиборства- держави, взаємодіючи, зіштовхуються, подібно більярдним кулям. У цьому змісті МВ являють собою, по вираженню Т. Гоббса, «війну всіх проти всіх». Звідси ці відносини описуються реалістами як анархічні. Хаотична взаємодія регулюється різними договірними відносинами. Проте самі д-ви, відповідно до реалістів, діють на світовій арені, виходячи із 3 мотивів: досягнення й забезпечення безпеки держави; задоволення економічних вимог політично значимих верств населення; підвищення престижу д-ви. Існування д-ав і самої системи МВ залежить від чіткого проходження національним інтересам: це є одним із ключових понять у теорії реалізму. Національні інтереси мають об'єктивний характер, оскільки визначаються такими об'єктивними факторами, як традиції, незмінна природа людини, географічні умови й т.п. Основні положення:

— МВ являють собою взаємодію д-ав, які однорідні по своїй суті, є унітарними учасниками й, як люди, егоїстичні у своїх устремліннях.

— взаємодія держав здійснюється хаотично, тому що не існує «наддержавного владного центра». У результаті МВ є «анархічними».

— прагнення до могутності, зокрема до військової переваги, що гарантує безпека д-ав, — головний мотив їхньої діяльності.

— д-ва насамперед виходить зі своїх інтересів. При цьому вони можуть ураховувати моральні міркування, однак жодне з них не має право на визначення того, «що таке добре й що таке погано». Саме категорія «інтересу» охороняє від зловживань спекуляціями на моралі.

— політична реальність відрізняється від економічної: для політики головне — влада, для економіки — багатство.

— у світі МВ, де домінує силовий фактор, д-ви завжди повинні бути в повній готовності.

19. Неолібералізм і концепція «демократичного миру» у конфліктології.

Неолиберализм заперечує держ. регулювання економіки, розглядає вільний ринок і необмежену конкуренцію як основні засоби забезпечення прогресу й досягнення соц. справедливості, можливих насамперед на основі ек. росту, що виміряється ввп. Неолиберализм сформувалася як опозиція трансформації ліберальніх дей у сер. ХХ ст. Д-ви в неоліберальному підході хоча й розглядаються як головні учасники (акторы) на світовій арені, але далеко не єдині. Відзначається, що поряд з ними в сучасному світі діють міжурядові організації: універсальні (ООН), регіональні (зокрема, ОБСЄ), що спеціалізуються по сферах діяльності (у торгівлі, наприклад, Генеральна угода по торгівлі й тарифам -- ГАТТ, перетворене потім у Всесвітню торговельну організацію -- ВТО), а також неурядові, насамперед міжнародні -- правозахисні, екологічні, феміністські й ін., не приналежній державі й не орієнтовані на прибуток. Крім того, активними учасниками міжнародної взаємодії є транснаціональні корпорації (ТНК) і внутрішньодержавні регіони різних країн.

Має й іншу назву-- плюралізм. Активне підключення нових (нетрадиційних) акторов до МВ має, безліч наслідків. Д-ви «діляться» частиною своїх владних повноважень, «передаючи» їхнім іншим учасникам. У той же час вони можуть здобувати й нові функції, наприклад, пов’язані з координацією зусиль на світовій арені. Стирається грань між зов. й вн. політикою. Світ стає усе більше складним.

Має безліч форм і напрямків вони і перетинаються, і розглядаються як самостійні теоретичні школи. До їхнього числа ставиться концепція транснаціональних, відносин або «транснационализм», теорії комплексної взаємозалежності, теорієя міжнародних режимів та Теорія демократичного миру— (Майкл У. Дойль Брюс Рассетт) Сучасні ліб. -дем. д-ви не схильні вступати у війну один з одним для досягнення своїх цілей і вибирають мирні засоби для вирішення протиріч. Представники демократичного миру орієнтовані на державно-центристську модель миру, оскільки розглядають зов. пол. д-в.

20. Міжнародний конфлікт у теорії неореалізму. Аналіз робіт К. Уольтца та Р. Джилпіна.

1970-х рр.- неореалізм або структурний реалізм. Класиком цього підходу є американський дослідник К. Уолтц Його робота «Теорія міжнародної політики» стає основної на новому етапі розвитку реалістичної парадигми. У рамках неореалізму працюють і такі відомі дослідники, як Р. Гилпин, Б. Бузан. Розгляд. держави як ключовий елемент побудови МВ. Залишаючись основними й самостійними одиницями, або «молекулами», аналізу МВ, д-ви стали розглядатися неореалистами не тільки самі по собі, але й з урахуванням тих структур, які вони утворять, у тому числі союзів і міжурядових організацій (звідси й інша назва даного напрямку — структурний реалізм). Д-ави діють на міжнародній арені залежно від своєї міці. Одночасно зберігається й поняття «баланс сил», який дозволяє втримувати учасників від застосування сили в МВ. Розрізняють простий баланс сил- біполярна система, і складний- багатополярна, або багатополюсна, систем.

МВ мают анархічний характер. К. Уолтц порівнював МВ з ринком, де держави, подібно фірмам, діючи у своїх інтересах, конкурують із одними й співробітничають із іншими. Але основний акцент у неореалізмі робиться на конфлікті й конкуренції, коли країни співпрац. і одержують якийсь загальний прибуток, вони задаються питанням, як його розділити. При цьому вони виріш. хто саме одержить більше. Визначним є положення, відповідно до якого вирішальне значення в сучасних МВ робить глобальний рівень системи МВ, тобто сама міжнародна структура. Вона й «задає» розподіл можливостей (у першу чергу військових) серед держав.

Сформулював 3 основних принципи структури МВ-структурна тріада К. Уолтца

*Д-ви в МВ керуються мотивом виживання- вони можуть мати незліченну безліч розходжень цілей. Основою для досягнення є виживання.

*Учасники МВ-тільки держави, недержавні учасники (нап., ТНК) тільки тоді будуть відігравати вирішальну роль у системі МВ, коли зможуть наздогнати й перегнати наддержави по наявності повноважень і владних можливостей. Д-ви підпадають під вплив і примус системи МВ, але вони наділені правом вирішувати, як будуть діяти в цих умовах.

*Д-ви не однорідні, а мають різні можливості або потенціал. Вони намагаються збільшити його, що може привести, і приводить, до зміни структури МВ.

21. Неомарксизм та постмодерністські теорії міжнародного конфлікту: порівняльний аналіз.

Неомарксистский підхід підкреслює економічну нерівність у сучасному світі й розшарування населення по економічному параметру. У рамках неомарксизма уведені поняття «країни третього світу» (ті що розвиваються) і «країни другого світу» (соціалістичні). Неомарксизма є в роботах К. Маркса, представники теорії - Иммануил Валлерстайн, Андре Гундер Франк, Роберт Кокс.

Світсистемна теорія — один з найбільш відомих варіантів неомарксизма:

-світ ділиться не тільки на д-ви, але й на класи, поява ж д-ав було необхідним для переходу до світової економічної системи і її перемоги над імперіями.

-У цей час існує тільки один мир-економіка — капіталістична.

-У результаті розвитку капіталізму відбулося розшарування країн на 3 час. -центр (ядро), периферію й напівпериферію. Розвиток ядра відбувається за рахунок периферійних країн, що приводить до конфліктів.

-Теорія попереджає про поляризацію, що проходить по лінії - багата Північ-Бідний Південь, що веде до потенційних конфліктів.

Теорія залежності робить акцент на сучасному стані світу. Економічна відсталість або розвиненість не является природнии етапами розв., а виникли в результаті нерівноправних держ. відносин. Тобто розвинені країни економічно експлуатують ті кр. що розвиваються, що гальмує їхню економіку й приводить як до економічних, так і політичним конфліктам.

Школа Грамши (італійська школа) — положення світової гегемонії, що ґрунтується сильною державою, які фактично нав’язує іншим світовий порядок. До гегемона примикають інші, у результаті чого формується історичний гегемонный блок.

Постмодернізм виник під впливом неомарксизма. На виникнення постмодернізму вплинула нафтова криза 1970х років і діяльність країн-експортерів нафти, валютні потрясіння й розширення прірви між багатою північчю й бідним півднем. З’явилися конфлікти малої інтенсивності, які вписувалися в протистояння двох надд-ав.

Існують такі теорії постмодернізму:

— раціоналістична

— класична

— критична (ґрунтується на критику реалістичних підходів)

— конструктивізм (мир постійно міняється й самі люди викликають ці зміни, прагнуть не обьяснить дійсність, а змінити її)

При дослідженні міжнародних конфліктів постмодернізм виявляється на різних рівнях, серед яких найважливішими є: 1) філософський; 2) загальнонауковий; 3) рівень теорії міжнародних відносин; 4) рівень теоретичної конфліктології. З погляду пост-модерністів, міжнародний конфлікт визначається не об'єктивними факторами, а суб'єктивними рисами його учасників: особливостями їхнього сприйняття, системами цінностей, обміном інформацією тощо. Міжнародний конфлікт розглядається постмодерністами як результат взаємодії суб'єктивних факторів, у якому вирішальну роль часто грають викривлені сприйняття, різного роду помилки та упередженості, що мають як соціальне, так і наукове походження.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой