Міжнародно-правовий режим Антарктики

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Волинський національний університет ім. Лесі Українки

Контрольна робота

на тему: «Міжнародно-правовий режим Антарктики»

Виконав:

студент 31 групи

факультету міжнародних відносин

Гут А.В.

Луцьк 2009

Вступ

Правове положення Антарктики все більше й більше хвилює людство у зв’язку з підвищенням її значення в життєдіяльності нашої планети в цілому, і зокрема України, оскільки Україна бере активну участь у вивченні й освоєнні шостого континенту Землі і має там свою науково-дослідну станцію «Академік Вернадський».

На цій станції постійно працюють українські дослідники Антарктики. Правовий статус Антарктики вперше в офіційному міжнародно-правовому порядку був визначений у 1959 р. на Вашингтонській конференції представників дванадцяти держав, на якій був укладений Договір про Антарктику [4, C. 111].

З початку 20-го століття у міру проникнення в Антарктику європейців і американців односторонніми заявами різних держав став поширюватися на її простори суверенітет цих держав. Особливо активно у цьому плані діяла Великобританія, яка ще в 1908 р. заявила, а потім у 1917 році підтвердила заяву про поширення свого суверенітету на всі антарктичні території, розташовані на південь від 50-ї паралелі й обмежені 20° і 50° західної довготи, а також території, розташовані на південь від 58-ї паралелі й обмежені 50° і 80° західної довготи. У 1923 році Великобританія розширила свої територіальні домагання в Антарктиці. Це підштовхнуло до аналогічних дій і інші держави: Францію, Норвегію, Аргентину, Чилі, і пізніше — США. Тому при укладанні Договору 1959 р. була обумовлена необхідність призупинення (заморожування) територіальних домагань в Антарктиці [1, C. 418].

У процесі проведення Міжнародного геофізичного року (1957−1958 pp.) було організовано активне міжнародне співробітництво у вивченні Антарктики, що дало можливість домогтися значних наукових результатів і продемонструвало ефективність спільних міжнародних наукових досліджень, а також велике значення Антарктики для життєдіяльності всієї планети. Це, у свою чергу, обумовило можливість і необхідність проголошення в Антарктиці свободи наукових досліджень і показало всьому світу життєву потребу такої свободи у водах Світового океану.

1. Загальна інформація про Антарктику

Антамрктика — південна полярна область Землі, до складу якої входить Антарктида та дільниці Атлантичного, Індійського і Тихого океанів, що межують з Антарктидою (групи островів: Південна Георгія, Південні Сандвічеві, Південні Оркнейські, Шетлендські, Крозе, Кергелен, Баллені,

Петра I тощо.

Умовна межа Антарктики проходить по 48−60 градусах південної широти. Площа біля 52,5 млн кмІ, у тому числі площа материка Антарктида 13 975 000 кмІ [12, C. 270].

За міжнародною угодою від 1959 року територія південніше 60° південної широти — нейтралізована і демілітаризована зона, що використовується лише у мирних цілях при повній свободі наукової діяльності.

У вузькому розумінні це південна полярна область світового океану, куди входять пд. частини Атлантичного, Тихого та Індійського океанів і ряд островів. В ширшому розумінні Антамрктика включає також і материк Антарктиду. Певних меж Антамрктика не має. їх проводять по ізотермі +10° найтеплішого місяця або по крайній пн. межі пакового льоду (на 1 листопада), по межі поширення айсбергів. В останній час за межі Антамрктики вважають зону антарктичної конвергенції, тобто зону збіжності полярних вод з водами помірних широт, яка розташована між 48 і 55° пд. ш. В цих межах площа Антамрктики — близько 60 млн. км2, з яких понад 45 млн. км2 припадає на водні простори з плаваючою морською кригою та айсбергами. Води окраїнної частини Антамрктики розташовані у смузі пануючих західних вітрів і беруть участь в існуючій тут коловій течії західних вітрів, яка обмиває всю земну кулю з Заходу на Схід. Води Антамрктики характеризуються низькими температурами. Взимку в пд. частині температури поверхневих шарів коливаються в межах від -1,8 до -1,9°; у районі антарктичної конвергенції від +1 до +2°. Влітку у високих широтах температури води підвищуються до +2°, в районі антарктичної конвергенції до +3,5°. Дно антарктичної частини океану являє собою серію басейнів і западин (Австрало-Антарктична, Тихоокеансько-Антарктична та ін.), розділених підводними височинами і хребтами (Пд. -Антільський, Кергелен, Пд. -Тихоокеанський та ін.), увінчаними островами, переважно вулканічного походження (Баллені, Петра І, Пд. Сандвічеві, Кергелен, Скотта та ін.). Води Антамрктики багаті на китів, тюленів, рибу. На о-вах і узбережжі Антамрктики — велика кількість водоплавних птахів. У літні місяці у води Антамрктики ряд країн опоряджує китобійні експедиції, які щорічно добувають тут десятки тисяч китів [11, C. 83].

2. Міжнародно-правові акти відносно режиму Антарктики

Проблема встановлення правового режиму Антарктики виникла на початку ХХ ст. у зв’язку з розширенням досліджень і посиленням інтересу до її практичного освоєння і, насамперед, до використання її природних ресурсів. Капіталістичні держави неодноразово починали спроби вирішити цю проблему в однобічному порядку. У різний час Англія, Нова Зеландія, Австралія, Франція, Норвегія, Чилі й Аргентина заявили про поширення свого суверенітету на окремі частини. Та, однак це не одержало міжнародного визнання, викликало суперечки і зіткнення між державами, що претендують на ті самі райони Антарктики (зокрема, суперечки між Англією, Чилі й Аргентиною).

СРСР завжди вважав, що правовий режим Антарктики, повинен бути визначений на основі угоди між зацікавленими державами з обліком їхніх законних прав і інтересів. У ноті Норвегії від 27 січня 1939 СРСР зарезервував свою позицію відносно державної приналежності земель, відкритих і досліджених росіянами — мореплавцями і вченими на початку ХІХ ст. Свою точку зору відносно державної приналежності земель в Антарктиці зарезервували також США (у 1939) і Японія (у 1940). Разом з тим США прагнули розв’язати проблему режиму Антарктики сепаратним шляхом, розраховуючи установити свою гегемонію над всією Антарктикою. У 1948 р. США почали неофіційні переговори з країнами, що висунули територіальні претензії в Антарктиці, однак це зустріло заперечують відношення з боку Норвегії, Чилі й Аргентини. Уряд СРСР у меморандумі від 7 червня 1950 заявив учасникам зазначених сепаратних переговорів про те, що воно не може прилягати законним будь-яке рішення про режим Антарктики, буде прийнято без участі СРСР, і запропонувало обговорити це питання в міжнародному порядку. Ця позиція одержала підтримку всіх зацікавлених держав [1, C. 417].

Економічна криза і дві світові війни в Європі дещо відсунули економічний і територіальний інтерес Старого світу до Антарктиди. І тільки в 50-х роках почалося цілком закономірне міжнародне співробітництво з вивчення Антарктики. У зв’язку з цим була підготовлена і проведена з 15 жовтня по 1 грудня 1959 року у Вашингтоні Міжнародна конференція з Антарктики. Її учасниками були 12 держав, які до часу скликання Конференції безпосередньо вели наукові дослідження в Антарктиці. В їх число входили як держави, які висували територіальні претензії на антарктичні райони (Австралія, Аргентина, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія, Франція і Чилі), так і держави, які не признавали цих претензій (Бельгія, СРСР, США, Південно-африканський Союз та Японія). Конференція закінчилася підписанням 1 грудня 1959 року Договору про Антарктику. Договір набрав чинності тільки 23 червня 1961 року. Договір про Антарктику носить безстроковий і відкритий характер. Він відкритий для приєднання до нього будь-якої держави-члена ООН або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах.

На початку 90-х років учасниками договору були вже 35 країн світу.

Станом на 1 липня 1996 року у договорі вже брали участь 41 держава. Договір на довгий час визначив міжнародно-правовий режим Антарктики і став помітною подією в міжнародному житті того часу [4, C. 115].

Основні положення договору про Антарктику 1959 року:

— просторова сфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралелі південної широти (ст. VI);

— Антарктика оголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені «будь-які заходи воєнного характеру» (ст. І);

— в Антарктиці оголошується свобода наукових досліджень (ст. II);

— всі територіальні претензії в Антарктиці, які існували до укладення Договору 1959 року, заморожуються на весь час дії Договору (ст. IV) [3].

Стаття І Договору про Антарктику встановлює: «Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї» (п. 1).

Договір проголошує волю наукових досліджень в Антарктиці. Для сприяння міжнародному співробітництву в галузі досліджень учасники договору погодилися робити обмін інформацією щодо планів наукових робіт в Антарктиці, науковим персоналом між експедиціями і станціями, а також обмін даними і результатами наукових спостережень (ст. ІІІ).

Стаття ІІ Договору говорить: «Воля наукових досліджень в Антарктиці і співробітництво в цих цілях, як вони застосовувалися протягом Міжнародного геофізичного року, будуть продовжуватися» [3].

Участь у договорі не означає ні відмовлення від раніше заявлених претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці, ні визнання цих претензій з боку тих договірних сторін, які не визнали цих претензій раніше (ст. ІV). У договорі передбачається, що ніяка нова претензія чи розширення існуючих претензій на територіальний суверенітет в Антарктиці не можуть бути заявлені доти, поки договір знаходиться в силі.

Важливе значення мають постанови договору, що стосуються контролю за його дотриманням. Згідно ст. VІІ, усі райони Антарктики, включаючи всі станції, установки й устаткування в цих районах, а також усі морські і повітряні судна в пунктах розвантаження чи навантаження вантажів і персоналу, повинні бути відкриті в будь-який час для інспекції будь-якими спостерігачами, призначуваними з дотриманням постанов договору.

У Договорі про Антарктику 1959 р. також визначений правовий режим використання Антарктики.

До основних положень цього режиму належать:

— регламентація діяльності держав по забезпеченню режиму демілітаризації і нейтралізації Антарктики (ст. 1);

— регламентація науково-дослідної діяльності в Антарктиці (ст. II);

— розвиток міжнародного співробітництва по освоєнню і використанню Антарктики (ст. III);

— регламентація заборони ядерних вибухів, вилучення радіоактивних матеріалів в Антарктиці (ст. V);

— регламентація контрольної діяльності держав — учасниць Договору 1959 р. (ст. VII);

— визначення обсягу національної юрисдикції держав на території Антарктики (ст. VIII);

— визначення кола заходів щодо різноманітних видів діяльності держав — учасниць Договору 1959 р. в Антарктиці (ст. IX) [3].

Відзначивши ці, основні, положення правового режиму освоєння і використання Антарктики, варто усвідомити, що кожне з них припускає певний (часом дуже об'ємний) комплекс конкретних дій, що забороняються, що дозволяються або що рекомендуються як Договором 1959 p., так і іншими правовими актами, виданими в розвиток правового режиму освоєння і використання Антарктики.

Так, у сфері регламентації науково-дослідної діяльності в Антарктиці варто враховувати, що за науково-дослідною діяльністю в Антарктиці визнається міжнародно-правовий примат перед всіма іншими видами діяльності. При цьому, суворій регламентації підлягають методи, способи і засоби науково-дослідної діяльності. Метою цієї регламентації є недопущення привнесення в навколишнє природне середовище Антарктики речовин і організмів, здатних заподіяти їй шкоду. До того ж, варто мати на увазі, що ніякі науково-дослідні роботи в Антарктиці на підставі ст. IV Договору 1959 р. не створюють правової основи для яких-небудь претензій на будь-яку частину антарктичних просторів [5, C. 93].

У сфері правової регламентації розвитку міжнародного співробітництва на підставі статей II і III Договору передбачається, що це співробітництво повинне розвиватися, насамперед, у науково-дослідній сфері і його практичний вияв повинен іти по лінії:

— виробництва обміну інформацією щодо планів наукових робіт в Антарктиці;

— виробництва обміну науковим персоналом в Антарктиці між експедиціями і станціями;

— виробництва обміну даними і результатами наукових спостережень в Антарктиці і забезпечення вільного доступу до них. При цьому рекомендується і заохочується встановлення відносин ділового співробітництва з усіма міжнародними організаціями, для яких Антарктика становить інтерес у науковому або технічному відношенні.

У сфері регламентації заборони ядерних вибухів і вилучення радіоактивних матеріалів варто мати на увазі, що Договір 1959 р. припускає в статті V можливість використання ядерної енергетики в Антарктиці, проте для цього потрібні особливі міжнародні угоди і спеціально встановлені правила.

У сфері регламентації контрольної діяльності держав — учасниць Договору 1959 р. передбачається:

— право держав — учасниць Договору 1959 р. призначати своїх спостерігачів для проведення будь-якої інспекції, що передбачається встановленим Договором;

— право спостерігача на доступ у будь-який час і в будь-якому районі Антарктики;

— право спостереження з повітря в будь-який час і в будь-якому районі;

— обов'язок усіх держав" — учасниць Договору 1959 р. інформувати інших учасників про всі експедиції в Антарктику, про всі свої станції в Антарктиці і про будь-який військовий персонал або оснащення, призначені для направлення в Антарктику.

У сфері визначення обсягу національної юрисдикції держав в Антарктиці на підставі ст. VIII визначається, що в сферу цієї юрисдикції включаються:

— спостерігачі, які є громадянами держав, що їх призначили;

— члени наукового персоналу, які є громадянами держав, що їх направили в Антарктику;

— персонал, що супроводжує вищезазначених осіб, який складається з громадян держав, що їх направили.

У поняття обсягу юрисдикції входить право держави вирішувати відповідно до свого національного законодавства усі питання, пов’язані з діями або недоглядами, що мали місце під час перебування її громадян в Антарктиці для здійснення своїх функцій.

У сфері визначення кола заходів щодо різних видів діяльності держав — учасників Договору 1959 р. в Антарктиці слід зазначити, що на підставі ст. VII Договору в це коло включаються заходи, які передбачають:

— використання Антарктики тільки в мирних цілях;

— сприяння науковим дослідженням в Антарктиці;

— сприяння науковому співробітництву в Антарктиці;

— сприяння здійсненню прав інспекції в Антарктиці;

— здійснення юрисдикції в Антарктиці;

— охорону і збереження живих ресурсів Антарктики [3].

При вивченні питання про правовий режим освоєння і використання Антарктики варто знати, що Договір про Антарктику був укладений у часи, коли ще знання Антарктики було дуже обмеженим і коло держав учасниць Договору порівняно вузьке. Проте Договір 1959 р. прикував до себе увагу людства і послужив гарною правовою основою для подальшого розвитку правової регламентації освоєння і використання шостого континенту планети. До Договору почали активно приєднуватися інші держави, що, у свою чергу, активізувало роботу передбаченої в ст. IX Договору Консультативної наради країн — учасниць Договору. В процесі роботи Консультативних нарад, що збиралися один раз у два роки, вироблялися рекомендації з питань освоєння і використання просторів і ресурсів Антарктики [1, C. 424].

3. Нейтралізація і демілітаризація Антарктики

З міжнародно-правового погляду Антарктика не перебуває ні під чиїм суверенітетом, а знаходиться в користуванні всіх держав. Води Антарктики відкриті для мореплавства, наукових досліджень, та різних промислів.

Згідно статті І Договору про Антарктику 1959 року Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї (п. 1). Таким чином, величезна частина земної кулі - цілий материк і прилягаючий до нього великий район — вперше в історії міжнародних відносин була перетворена в зону світу, у границях якої забороняється будь-яка військова діяльність і допускається лише мирна (не військова) діяльність. Заборона Договором будь-яких військових заходів означає, що Антарктика не може бути мілітаризована ні в період світу, ні в період війни. Разом з тим зазначена заборона тут «будь-яких заходів військового характеру» свідчить про те, що Антарктика не може стати місцем воєнних дій і збройних конфліктів, тобто вона є нейтралізованою [2, C. 91].

У той же час Договір про Антарктику не перешкоджає використанню «військового персоналу чи оснащення для наукових досліджень чи для будь-яких інших мирних цілей» (п. 2 ст. І). Це положення було включено за пропозицією деяких учасників конференції, що заявили, що вони в суворих і важких умовах Антарктики можуть здійснювати наукові дослідження в мирних цілях тільки при залученні військового персоналу і використанні військового устаткування. З метою запобігання можливих зловживань у цьому питанні Договір зобов’язує будь-як договірну сторону інформувати інші договірні сторони «про будь-який військовий персонал, що направлений в Антарктику з дотриманням умов, передбачених п. 2 ст. І Договору».

Як було пізніше встановлене учасниками Договору, дана інформація повинна включати типи, опис і озброєння морських судів, літаків і інших транспортних засобів, що вводяться в район дії Договору, час прибуття і перебування, а також маршрути проходження експедицій. Крім того, учасники Договору установили тверду систему контролю за виконанням його розпоряджень.

Однієї з ключових статей Договору про Антарктику є ст. V, що говорить: «Будь-які ядерні вибухи в Антарктиці і видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів забороняються» (п. 1). В Антарктиці, отже, заборонені ядерні вибухи як у військових, так і в мирних цілях, що дуже істотно зміцнює і доповнює положення Договору про неприпустимість здійснення в Антарктиці заходів військового характеру. Заборона будь-яких ядерних вибухів поряд із забороною видалення в цьому районі радіоактивних матеріалів перетворило Антарктику й у без’ядерну зону. Але Договір не передбачає заборони на використання в Антарктиці ядерного устаткування чи ядерної техніки. Через цю обставину на американській базі Мак-Мердо була споруджена і функціонувала в 60-х роках і першій половині 70-х атомна електростанція (АЕС). А потім американські дослідники знайшли, що при роботі цієї АЕС відбувається витік радіоактивних відходів. АЕС довелося демонтувати, а забруднений нею район ретельно очистити. Очевидно, через труднощі рішення в умовах Антарктики проблеми повної ядерної безпеки інші проекти створення атомних установок в Антарктиці здійснені не були [1, C. 410].

Отже, у сфері регламентації дій по забезпеченню режиму демілітаризації і нейтралізації Антарктики заборона заходів даного характеру передбачає, на підставі ст. І Договору, заборону створення воєнних баз і укріплень, проведення воєнних маневрів, випробування будь-яких видів зброї. Разом із тим ці положення не перешкоджають «використанню військового персоналу або оснащення для наукових досліджень чи для будь-яких інших мирних цілей». Це означає, що, якщо військовий корабель іде в Антарктику з метою доставки туди науково-дослідного персоналу полярників, устаткування для науково-дослідних станцій, продовольства або з іншими подібними мирними цілями, його поява в Антарктиці правомірна. У всіх інших випадках перетинання військовими кораблями 60-ї паралелі південної широти неприпустиме.

4. Конвенції щодо ресурсів Антарктики

Разом з різноманітними міжнародно-правовими актами відносно Антарктики в 1972 році була ухвалена Конвенція про збереження антарктичних тюленів. Конвенція дозволила відлов трьох із шести видів антарктичних тюленів. Вона визначила допустимі рівні їх видобутку, визначила види, які охороняються; відкриті і закриті для промислу райони, обмеження вилову згідно статі, розміру та віку тюленів, технічні дані знарядь вилову і пристроїв, порядок надання інформації про промисел і систему інспекції.

Подальший розвиток подій в області міжнародного риболовства сприяв прийняттю 20 травня 1980 року, в рамках Консультативних нарад Конвенції про збереження морських живих ресурсів Антарктики. Морські живі ресурси — це відповідно до статті 1 конвенції «популяції плавникових риб, молюсків, ракоподібних і всіх інших видів живих організмів, включаючи птахів, що живуть на південь від антарктичної конвергенції» [7].

Будь-який помисел і пов’язана з ним діяльність у районі застосування цієї конвенції проводяться відповідно до її положення і таких принципів збереження:

а) запобігання скороченню чисельності будь-якої популяції, що виловлюються, до рівнів, нижче таких, що забезпечують її стійке поповнення;

в) підтримання екологічних взаємозв'язків між популяціями морських живих ресурсів Антарктики, які виловлюються, та залежних від них і пов’язаних з ними, а також відновлення виснажених популяцій;

с) запобігання змінам або зведення до мінімуму небезпеки змін у морській екосистемі, що є потенційно незворотними протягом двох або трьох десятиліть.

До цього часу, тобто до 1980 року склалося положення, коли риболовський промисел із «обжитих» районів Світового океану почав переміщуватися у віддалені та сурові антарктичні води відкритого моря. Ця ситуація була викликана встановленням виключних економічних зон шириною до 200 морських миль, в яких за прибережними державами визначались суверенні права в цілях розвідки та розробки природних багатств [13, C. 35]. Над частинами відкритого моря в Антарктиді, де зберігалася ця і раніше свобода не регулюючого риболовства, нависла потенційна загроза виснаження рибних ресурсів та загибелі видів антарктичної фауни, для яких вказані ресурси слугують основною їжею. Конвенція 1980 року запобігала такому небажаному розвитку подій.

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики включає положення, що підкреслюють її тісний зв’язок з Договором про Антарктику. Так, у ст. ІІІ Конвенції сказаної «Договірні сторони незалежно від того, чи є вони учасниками Договору про Антарктику чи ні, погоджуються, що в районі дії Договору про Антарктику вони не будуть здійснювати ніякій діяльності, що суперечить принципам і цілям цього Договору, і що у своїх відносинах один з одним вони зв’язані зобов’язаннями, що містяться в статтях І і V Договору про Антарктику» [3]. У ст. ІV Конвенції відзначається згода сторін у взаєминах один з одним дотримувати також ст. ІV Договору, що стосується заморожування, невисування нових чи розширення колишніх територіальних претензій, і ст. VІ, що встановлює район дії Договору про Антарктику. Однак район дії самої Конвенції трохи ширше району дії Договору про Антарктику. Він містить у собі також морські простори північніше 60° південної широти до лінії конвергенції, оскільки ці простори і їхні ресурси є частиною антарктичної екосистеми. У зв’язку з цим заходи для збереження антарктичних ресурсів у тім ступені, у якім вони будуть торкатися інтересів деяких держав, що мають у цьому районі володіння, суверенітет над яким не оспорюється, застосовуються в належних випадках за згодою зазначених держав. Конвенція поширює заходи для збереженню живих ресурсів у конвенційному районі на всі популяції плавникових риб, молюсків, ракоподібних і на інші види живих організмів, включаючи птахів, а також тюленів і китів. Остання обставина, як сказано в Конвенції, «не применшує прав і зобов’язань Договірних сторін по Міжнародній конвенції про регулювання китобійного промислу і Конвенції про збереження тюленів Антарктики».

Конвенцією заснована Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики. Її членами є всі учасники наради, на якому була прийнята Конвенція. Держава, що приєдналася до Конвенції пізніше, має право бути членом Комісії протягом того часу, поки веде дослідження чи промисел морських живих ресурсів, до яких застосовується Конвенція. Рішення Комісії приймаються консенсусом. Комісія зі збереження морських живих ресурсів Антарктики відповідно до отриманої нею інформацією про стан і улови цих ресурсів визначає квоти вилову в районах дії Конвенції, охоронювані види популяцій, вік, розмір і стать видів, що можуть виловлюватися, сезони і зони, відкриті і закриті для промислу, методи і знаряддя лову. Вона вправі приймати інші міри, необхідні для збереження морських живих ресурсів Антарктики. Комісія, зокрема, визначає загальний припустимий улов окремих видів морських живих ресурсів Антарктики.

Комісія розробляє і здійснює систему спостереження й інспекції, що включає: порядок відвідування судна спостерігачами й інспекторами; процедуру судового переслідування державою прапора і застосування санкцій на підставі доказів, отриманих у результаті такого відвідування й інспекції; повідомлення договірною стороною про такі міри судового переслідування і застосованих санкцій [7].

Конвенція є безстроковою, однак будь-яка країна може вийти з числа її учасників, направивши відповідне повідомлення про це.

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики набрала сили в квітні 1982 року і є істотним елементом міжнародно-правового режиму Антарктики.

Іншою виявилася доля Конвенції по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, Конвенція була прийнята 2 червня 1988 р. нарадою 33 держав-учасників Договору про Антарктику (з них 20 — учасники Консультативних нарад).

Конвенція розглядалася її учасниками як невід'ємна частина системи Договору про Антарктику. Стаття 3 Конвенції передбачає, що «ніяке освоєння мінеральних ресурсів Антарктики не проводиться інакше, як відповідно до дійсної Конвенції». Район її дії включає Антарктичний континент, всі антарктичні острови, включаючи всі шельфові льодовики, до півдня від 60° південної широти, а також морське дно і надра прилягаючих прибережних районів аж до глибоководних районів морського дна, тобто до зовнішньої границі континентального шельфу.

Для реалізації цілей і принципів Конвенції передбачається створення Комісії з мінеральних ресурсів Антарктики. У числі її функцій, зокрема, оцінка можливого впливу на навколишнє середовище Антарктики освоєння мінеральних ресурсів, установлення відкритих і закритих для видобутку мінеральних ресурсів районів і ін.

Для кожного відкритого району повинен бути заснований Комітет з регулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики. До його повноважень був віднесений розгляд заявок на розвідку і розробку мінеральних ресурсів відкритих для такої діяльності районів, видача дозволів на зазначену вище діяльність, спостереження й інспекція за нею й ін.

Конвенція по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики виявилася в підвішеному стані. Це відбулося з ряду причин. Зокрема, деякі з відомих дослідників Світового океану, включаючи антарктичні райони, такі як Жак Ів Кусто, різко критично поставилися до самого факту промислової розробки мінеральних ресурсів Антарктики. Вони відзначали, що, якими би не були строгими міри, що мають метою захист навколишнього середовища Антарктики і залежних від неї і зв’язаних з нею екосистем від можливих шкідливих наслідків освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, ці міри не можуть забезпечити повну гарантію від згубних наслідків такої діяльності.

На долю Конвенції вплинула, очевидно, також позиція держав, що розвиваються. З їх ініціативи Генеральна Асамблея ООН у 1988 році на своїй 43-й сесії схвалила резолюцію, у якій виражається «глибокий жаль» у зв’язку з тим, що Консультативні сторони Договору про Антарктику прийняли 2 липня 1988 р. Конвенцію по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, незважаючи на резолюції 41/88 В і 42/46 В Генеральної Асамблеї, у яких містився заклик до введення мораторію на переговори по встановленню режиму у відношенні мінеральних ресурсів до тих пір, поки всі члени міжнародного співтовариства не зможуть повною мірою брати участь у таких переговорах [10, C. 336].

Висновок

Отже, ще з початку ХХ століття відбувалось все більше посилення інтересу до маловідомих і невивчених земель Антарктики, яка все більшн і більше цікавила різноманітні країни світу. Після численних суперечок і конфліктів була обумовлена необхідність призупинення (заморожування) територіальних домагань в Антарктиці і із 15 жовтня по 1 грудня 1959 року у Вашингтоні відбувалась Міжнародна конференція з питань Антарктики. Її учасниками були 12 держав, які до часу скликання Конференції безпосередньо вели наукові дослідження в Антарктиці. В їх число входили як держави, які висувалили територіальні претензії на антарктичні райони (Австралія, Аргентина, Великобританія, Нова Зеландія, Норвегія, Франція і Чилі), так і держави, які не признавали цих претензій (Бельгія, СРСР, США, Південно-африканський Союз та Японія). Ця конференція закінчилася підписанням Договору про Антарктику 1 грудня 1959 року. Договір набрав чинності 23 червня 1961 року [8, C. 205].

Станом на 1 липня 1996 року у договорі вже брали участь 41 держава. Договір на довгий час визначив міжнародно-правовий режим Антарктики і став помітною подією в міжнародному житті того часу.

До основних положень Договору про Антарктику належать:

— просторова сфера Антарктики визначається районом, розташованим південніше 60-ї паралелі південної широти;

— Антарктика оголошується демілітаризованою і нейтралізованою зоною, й у ній заборонені «будь-які заходи воєнного характеру»;

— в Антарктиці оголошується свобода наукових досліджень;

— всі територіальні претензії в Антарктиці, які існували до укладення Договору 1959 року, заморожуються на весь час дії Договору.

Договір про Антарктику 1959 р. прикував до себе увагу людства і послужив гарною правовою основою для подальшого розвитку правової регламентації освоєння і використання шостого континенту планети. До Договору почали активно приєднуватися інші держави, які були зацікавленні у проведенні різноманітних наукових досліджень [6, C. 119].

Список використаної літератури

1. Анцелевич Г. О. Міжнародне право: Підруч. для студ. спец. «Міжнар. право» вузів. / Анцелевич Г. О., Покрещук О. О.; Укр. акад. зовніш. торгівлі. — К.: Алерта: Пектораль, 2003. — 409 с.

2. А.З. Георгіца. Міжнародне публічне право. Загальна частина. — Чернівці «Рута», 1995. — с. 91 — 93.

3. Договір про Антарктику від 1 грудня 1959 року.

4. Жан Туском. Міжнародне право. Київ, «АртЕк», 1998. — с. 112−114.

5. А.І. Дмитрієв, В.І. Муравйов. Міжнародне публічне право. Навчальний посібник. — Київ, Юрінком Інтер, 2001.

6. Міжнародне право / [Упорядкув.: В. Н. Денисов та ін.; Відп. ред. В.Н. Денисов] - 2004.

7. Протокол про охорону довкілля до Договору про Антарктику від 4 жовтня 1991 року.

8. Іванов Ю.А. Міжнародне право: Посіб. для підготов, до іспитів. — К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2004. — 202 с.

9. Международное право. — Москва, «Междунар. отношения», 1995. — 715 с.

10. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 336 с.

11. Пургін А. В морях Антарктики. К., 1952.

12. Страны и народы. — Москва «Мысль», 1981. — с. 268 — 300.

13. Левшин О. Н. Достижения советских ученых в освоении Арктики и Антарктики. Рекомендательный указатель литературы. М., 1957.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой