Мова і суспільство

Тип работы:
Лекция
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Тема: Мова і суспільство

Анотований зміст

1. Сучасне мовознавство виходить із розуміння мови як суспільного явища. Численні спроби визначити сутність мови, її природу реалізувалися у різних методологічних підходах до розгляду мови:

— натуралістичний напрям у мовознавстві (Август Шлейхер, Макс Мюллер): мова — це особлива фізіологічна функція людини (як і вміння їсти, ходити, спати); життя мови як природного організму зближується з органічним світом, де відбуваються закономірні процеси народження, росту, розквіту, згодом старіння, немічності і загибелі;

— психологічний напрям (Вільгельм фон Гумбольдт, 1767−1835; Гейман Штейнталь, 1823−1899): мовна діяльність людей визначається психічними процесами, що відбуваються у свідомості індивідуума. На думку Штейнталя, схожа фізична організація і схожі уявлення всіх людей зумовлюють схожі почуття, нахили, бажання, а останні, в свою чергу, — схожі думки і схожу мову. Вільгельм фон Гумбольдт, основоположник загальної теорії мовознавства, розглядав «мову як душу в усій її сукупності»; сама мова, на його думку, «розвивається за законами духу», однак цей зв’язок мови з внутрішніми духовними силами народу становить нерозгадану таємницю.

— у рамках молодограматичного напряму, що переважав в останній чверті ХІХ — на початку ХХ ст. (Герман Пауль (1846−1921), Карл Бругман (1849−1919) та ін.), мова трактувалася як продукт психофізичної діяльності (одна сторона слова, а саме звуки, — фізичне явище, інша — поняття, яке цими звуками виражається, — психічне, або духовне, явище), еклектично об'єднувалися деякі положення натуралістичного і психологічного розуміння мови.

— яфетидологія («Нове вчення про мову») радянського періоду діяльності мовознавця Миколи Яковича Марра (1864−1934) зараховувала мову до явищ надбудовного характеру, разом із формами ідеологічного й політичного життя, державного устрою, правовими, морально-етичними, філософськими та релігійними поглядами, що обслуговують суспільство в тій чи іншій сфері людської діяльності.

Ознаками суспільної природи мови є такі:

— Мова обслуговує суспільство в усіх сферах людської діяльності.

— Набуття мовних навичок, розвиток здатності говорити відбувається лише в суспільстві. Мова не успадковується, розвиток мови не підпорядковується законам природи, фізичні ознаки людини (наприклад раса) не мають відношення до мови.

— Мовою володіють лише люди (це друга сигнальна система, якої позбавлені тварини).

— Мова слугує основним засобом спілкування у суспільстві (невербальні компоненти є допоміжними засобами). Спілкування здійснюється у комунікативних мовних актах, їх учасники — адресант і адресат; основні форми — діалог, полілог і монолог. Комунікативні мовні акти зумовлюються потребою передати чи отримати певну інформацію, або іншими соціальними потребами, отже, мовна діяльність людини має суспільну природу.

2. Мовна норма — це сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, усвідомлюваних мовним колективом як правильні, зразкові; відібрані і закріплені суспільством у процесі його мовної діяльності на певному етапі його розвитку. Водночас мовна норма є історичною, змінною категорією.

Можна відзначити такі властивості мовної норми: вибірковість (або селективність), стійкість (або традиційність), обов’язковість (або правильність).

Вибірковість мовної норми полягає в тому, що завдяки їй можливості мовної системи реалізуються не повністю, а конкретно в кожному окремому випадку. Мовний колектив відбирає з багатьох можливостей, наданих йому мовною системою, лише ті форми, які найбільше його задовольняють на даному етапі розвитку.

Стійкість (традиційність, усталеність) — це збереження мовних традицій й унеможливлення відхилень від них, обмеження хитань і варіантів.

Обов’язковість (або правильність) — всі визнані суспільством мовні форми вважаються правильними, і їх повинні дотримуватися мовці. З правильністю норми пов’язана естетична оцінка мовних явищ (правильне вважається гарним, а неправильне отримує негативну естетичну оцінку).

У мовознавчій науці складно визначити мовну норму як об'єктивну властивість мови, яка існує незалежно від лінгвістичного погляду, адже кодифікація норми є виявом свідомого втручання фахівців у реалізацію спілкування даною мовою. Мовна норма формується під впливом двох суперечливих тенденцій: тенденції до внесення змін і тенденції до збереження традиції. Після виникнення літературної мови народжується і її норма, яка відзначається більш свідомим і більш обов’язковим характером порівняно з нормами інших варіантів існування загальнонародної мови.

Існують різні принципи встановлення мовної норми. Один з основних — класифікація за мовними системами: фонетичні норми — вимова, інтонація, наголос; граматичні; лексичні. Інша класифікація співвідносить різні норми з різноманітними формами існування мови — літературної мови і розмовного мовлення.

3. Диференціація загальнонародної мови:

Загально

народна

мова

Літературна

Нормована мова

Кодифікована літературна мова

Офіційно-ділові стилі

Науково-технічні стилі

Мова художньої літератури

Мова радіо, телебачення, газет

Некодифіковане мовлення

Усне публічне мовлення

Розмовне мовлення

Нелітературні форми існування мови

Просторіччя

Сленг

Територіальні діалекти

Професійні діалекти, соціальне арго

Існування мови на значній території призводить до її діалектної диференціації. Напрям мовознавства, який вивчає поширення діалектів на певній території та їх особливості, називається ареальною лінгвістикою.

Діалект (говір) — різновид національної мови, який є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, самосвідомості. Набором диференційних ознак на різних структурних рівнях говори протиставляються іншим говорам і літературній мові.

Структурно близькі говори входять до ширшого мовного утворення — наріччя. Найменшими одиницями територіальної диференціації є говірки, які вживаються в кількох (або одному) місті чи селі, або лише в певній місцевості).

Принципи розмежування мови і діалекту різноманітні, поряд із власне лінгвістичними критеріями, вагому роль відіграють географічні, політичні, культурологічні чинники.

Мовні особливості діалектів називаються діалектизмами. Залежно від мовного рівня, на якому вони реалізуються, розрізняють фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні діалектизми.

Внаслідок соціальної диференціації загальнонародної мови виділяються професійні діалекти, жаргон, арго.

До професійної лексики належать слова, що використовуються виключно у певній професійній сфері і лише обізнаними в цій сфері спеціалістами. Водночас слід розрізняти професіоналізми й терміни, останні є офіційно прийнятою назвою відповідного поняття.

Жаргон (сленг) — корпоративні форми спілкування, що є засобом соціального відокремлення, демонстрацією приналежності до певної соціальної групи (молодіжний сленг, армійський сленг, вузівський сленг).

Арго — мова вузької соціальної чи професійної групи, яка створюється з метою відокремлення від решти мовців, утаємничення спілкування членів цієї групи (злодійський жаргон, таємні мови бродячих ремісників, торгівців).

Просторіччя - різновид загальнонародної мови, який займає проміжне місце між діалектом і розмовним варіантом літературної мови. Просторіччя містить форми, які не є нормативними з точки зору літературної мови (згрубілі, стилістично знижені), проте вживаються в усному побутовому мовленні.

Койне — наддіалектна форма загальнонародної мови, яка слугує засобом міждіалектного спілкування на певній території (наприклад, грецьке койне, яким був написаний Новий Заповіт).

Піджини — мови, які виникають як засіб спілкування між етнічними групами, які не мають спільної мови. Формування піджинів найчастіше відбувалося в умовах колонізаторської діяльності та для обслуговування сфери торгівлі. Піджинізовані мови (піджин-інгліш, біч-ла-мар, пті-негр, брокен-інгліш, лінгва франка, кяхтинський піджин тощо) вирізняються максимально спрощеною граматичною структурою і обмеженим словником (до 1500 слів), у якому довільно поєднується лексика європейських і тубільних мов.

Креольські мови формуються внаслідок розвитку піджинів, які, поступово ускладнюючись, перетворюються на самостійну мову і стають рідними для переважної частини змішаного населення: креольська мова Гаїті, пап’яменто (Аруба), такі-такі (Суринам).

4. Літературна мова — це вища форма існування загальнонародної мови, яка вирізняється багатством і впорядкованістю своїх засобів, що надають їй певної взірцевості. Літературну мову характеризує обробленість — відбір мовних засобів на основі нормативних критеріїв; і впорядкованість — існування мовних засобів у певних системних стосунках. Літературна мова обслуговує освіту, науку, техніку, ЗМІ, розмовне мовлення. Норма літературної мови формується як результат сукупної дії таких основних чинників: 1) територіального, 2) мови авторитетних письменників, 3) статистичного. Ознаки літературної мови: 1) наявність писемності; 2) унормованість (кодифікація); 3) загальноприйнятість, тобто загальнообов’язковість норм; 4) поширення на всій мовній території, що зумовлює її наддіалектний характер; 5) розгалужена стилістична диференціація; 6) наявність двох різновидів — писемно-книжного та усно-розмовного.

Писемна мова регламентованіша і менш терпима до будь-яких відхилень від норми, порівняно із усною мовою, яка характеризується більшою довільністю.

Літературна мова може не бути корелятом національної мови (старослов'янська на теренах Київської Русі, латина — у Європі), може бути дуже відірваною від народно-розмовного варіанту (латина народна і класична, грецькі мови — кафаревуса і димотика), проте згодом перемагає, як правило, той різновид літературної мови, що має соціальну основу — як, наприклад, німецька мова у ХVI ст. витіснила латину.

Мова художньої літератури — не тотожне поняття щодо літературної мови, тому що до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизми, жаргонізми або інші явища, що перебувають за межами літературної мови.

5. Соціолінгвістика — міждисциплінарна наука, яка досліджує взаємозв'язки мови і суспільства, форми існування мови в залежності від їх соціальної зумовленості, функції мови в суспільстві, відображення в мові суспільних процесів.

Соціолінгвістика широко використовує соціологічні методи дослідження: тестування, анкетування, опитування, збирання мовних даних, інтерв'ю).

Основні поняття соціолінгвістики: мовна спільнота, мовна ситуація, соціально-комунікативна система, мовна соціалізація, комунікативна компетенція, мовний код, перемикання кодів, білінгвізм, диглосія, мовна політика та інші.

Мовна ситуація — сукупність форм існування (а також стилів) однієї мови чи сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.

Мовна політика — свідомий вплив соціально-політичних інституцій на формування мовної ситуації.

Білінгвізм (лат. bilinguis — двомовний) — здатність до оперування двома мовами; багатомовність — це полілінгвізм (мультилінгвізм).

Диглосімя (гр. дйглщууЯб — «двомовність») — одночасне існування у суспільстві двох мов або двох різних форм однієї мови, що застосовуються в різних функціональних сферах.

Ключові слова теми:

Укр.: арго; ареальна лінгвістика; білінгвізм; диглосія; діалект; діалектизм; жаргон; койне; креольські мови; мовна політика; мовна ситуація; піджин; просторіччя; сленг; соціолінгвістика.

Рос.: арго; ареальная лингвистика; билиншвизм; диглоссия; диалект; диалектизм; жаргон; койне; креольские языки; языковая политика; языковая ситуация; пиджин; просторечие; сленг; социолингвистика.

Англ.: argot; areal linguistics; bilingualism; diglossia; dialect; dialecticism; jargon; creole languages; language politics; language situation; pidgin; common language; slang; sociolinguistics.

Цитати з першоджерел

«Язык — это путеводитель в „социальной действительности“. Хотя язык обычно не считается предметом особого интереса для обществоведения, он существенно влияет на наше представление о социальных процессах и проблемах. Люди живут не только в материальном мире и не только в мире социальном, как это принято думать: в значительной степени они все находятся и во власти того конкретного языка, который стал средством выражения в данном обществе. Представление о том, что человек ориентируется во внешнем мире, по существу, без помощи языка и что язык является всего лишь случайным средством решения специфических задач мышления и коммуникации, — это всего лишь иллюзия. В действительности же „реальный мир“ в значительной мере неосознанно строится на основе языковых привычек той или иной социальной группы. Два разных языка никогда не бывают столь схожими, чтобы их можно было считать средством выражения одной и той же социальной действительности. Миры, в которых живут различные общества, — это разные миры, а вовсе не один и тот же мир с различными навешанными на него ярлыками. <… > Мы видим, слышим и вообще воспринимаем окружающий мир именно так, а не иначе, главным образом благодаря тому, что наш выбор при его интерпретации предопределяется языковыми привычками нашего общества» [Сэпир 1993, 259−265].

«Познакомившись с тем, что такое двуязычие, посмотрим, каким оно может быть. Два крайних случая при этом совершенно очевидны: или социальные группы, лежащие в основе того или другого двуязычия, взаимно друг друга исключают, или они в той или иной мере друг друга покрывают. В первом случае два языка никогда не встречаются: член двух взаимно исключающих друг друга групп никогда не имеет случая употреблять два языка вперемежку. Оба языка совершенно изолированы друг от друга. Так, например, бывает у детей, которые учатся в школе на одном языке, употребляя его и при общении с товарищами, но которые говорят дома с родителями на другом, так как эти последние не понимают первого языка. Аналогичный случай может быть также у человека, у которого на работе употребляется один и тот же язык и который дома употребляет только другой язык. Во всех этих случаях и подобных им двуязычие можно назвать «чистым».

Во втором случае, т. е. когда две социальные группы в той или иной мере друг друга покрывают, люди постоянно переходят от одного языка к другому и употребляют то один, то другой язык, сами не замечая того, какой язык они в каждом данном случае употребляют. Так бывает, например, когда все члены семьи, принадлежа вместе со своими родными и знакомыми к одной группе населения, тем не менее входят и в другую по своей работе. Встречаясь друг с другом в разных окружениях, они перестают отличать групповые границы и начинают употреблять оба языка вперемежку. Такое двуязычие можно назвать «смешанным», так как действительно при нем нормально происходит в той или иной степени смешение двух языков, их взаимопроникновение" [Щерба 1974, 313−318].

«Арго, или специальные разновидности речи, распадаются на несколько типов. Арго первого типа, которые можно назвать субрегиональными или региональными диалектами, служат в качестве средства торгового и межгруппового общения. Они напоминают торговые языки племенных ареалов в том отношении, что мало кодифицированы и лишены сколько-нибудь значительного престижа. Языковое расстояние между этими кодами и местными формами речи может быть невелико, если и те и другие суть диалекты одного и того же языка. Если же местное население говорит на генетически отличном языке, то жители, чьи занятия требуют контакта с внешним миром, обнаруживают тенденцию к двуязычию.

Второй тип арго — это арго, используемые некоторыми социальными и профессиональными группами для соответствующих специальных целей. Сюда можно отнести специальные языки бродячих торговцев, воровские жаргоны, литературные и декламационные стили народных сказителей. Их социальная функция состоит, по-видимому, в том, чтобы поддерживать групповую исключительность. Их оберегают и хранят от посторонних приблизительно так, как цехи ремесленников хранили секреты своего ремесла. Коды этого типа могут от случая к случаю быть письменными; можно считать, что они обнаруживают кодификацию в той мере, в какой правильное произношение и грамматика являются средством идентификации членов данной группы, однако их престиж, как правило, ограничен" [Гамперц 1975, 185−186]

«Отличительная особенность профессиональной терминологии заключается в том, что она всегда возникает под давлением определенной практической необходимости. Известно, что континуум мира, окружающего человека, в разных языках членится по-разному. При всех этих различиях существует определенная закономерность — степень интенсивности членения определяется практикой. Чем больше человеку приходится сталкиваться с определенным участком или областью действительности, тем интенсивнее членится она в языке. Житель внутренних областей страны, не сталкивающийся в своей жизненной практике с морем, обычно довольствуется общими понятиями — море, берег, отмель, ветер, буря и т. д. Большего ему не требуется. Другое дело рыбак, промышляющий в море. Ему далеко не безразлично, находится он в открытом море или вблизи от берега, дует ветер южный или северный, имеет отмель песчаное или каменистое дно. Практическая заинтересованность порождает соответствующую терминологию.

Так, например, у русских поморов, живущих на берегах Белого моря, существует специальная терминология, связанная с рыболовством, охотой на морского зверя и мореходством. Ниже приводятся некоторые образцы этой терминологии: базар «скопище чаек и других морских птиц на прибрежных скалах и береговых утесах», баклыш «небольшой островок с крутыми скалистыми берегами», бережнее «ближе к берегу», бетать «ехать наперерез или вкось ветра», голоменно «слишком далеко от берега», гора «материк», голомя «открытое море», губа «залив моря», дёр «хороший клёв рыбы», дутыш «отверстие во льду, сделанное морским зверем», корга «подводная или надводная низменная отмель», летнёй «южный ветер», лосо «гладкая ровная поверхность моря», приглуб «глубина в море или реке вблизи берега», стамин «ледяная гора», торох «сильный порыв ветра», юро «небольшое стадо рыбы или морского зверя» и т. д.

Каждая профессия имеет специальный словарь. К сфере профессиональной лексики относится также искусственно созданная научная и техническая терминология, обычно фиксируемая в специальных словарях научных или технических терминов. Между профессиональной лексикой, возникшей естественным путем, и искусственно созданной терминологией существуют точки соприкосновения. В речевой практике эти две лексические системы нередко смешиваются. Однако искусственно созданная терминология отличается большей устойчивостью, стандартностью и не имеет территориальных вариантов" [Серебренников 1970, 451−501].

«Свой узус, свои представления о «должном» есть и в диалектах, и в просторечии, и в арго. Так, русская крестьянка рассказывала диалектологу Е. В. Ухмылиной: В Куйбышыви я гыварю «тибе», а дамой приеду — «табе», и пояснила, что, если в деревне говорить «по-городскому» — «тибе», смиятца будуть или скажут: Выбражат она. В повести Л. Жуховицкого молодой журналист спрашивает знакомую женщину: Ира, вы где работаете?, но, видя ее удивление (оба еще прежде поняли, что психологически они «свои люди»), спешит поправиться: Старуха, ты где ишачишь? Таким образом, природа языковых норм в своих основных чертах сходна и в литературном языке, и в диалекте, и в молодежном арго. Главный признак нормы — это существование у говорящих «языкового идеала» (А. М. Пешковский), своего рода эталона или образца речи, т. е. представлений о том, что «не все равно, как сказать», что должно говорить «как следует». Только для одних «как следует» — это «правильно», «как в школе», «как по радио», для других — «как все», для третьих — «как Марья Алексевна», для четвертых — «как наши», «как Генка-таксист», и плохо говорить «не как следует» — «неправильно», «некрасиво», «не как люди», «не как свои», «как пижоны», «как деревня» и т. д.

Между отдельными нормами (литературным языком и диалектом, литературным языком и городским просторечием, профессиональной нормативной речью и профессиональным просторечием, разговорной речью и молодежным арго) существуют «пограничные зоны», где происходит взаимодействие и взаимопроникновение разных норм. Поэтому в любой норме, в том числе и в литературном языке, существуют колебания, дублетные, вариантные явления. Всегда возможна известная неопределенность в признании конкретных языковых фактов нормативными или ненормативными [Мечковская 2000, 87−88].

Контрольні запитання

Які погляди на природу мови Вам відомі? Доведіть, що мова є суспільним, а не біологічним чи психічним явищем.

Що таке норма в мові? Які її основні властивості? За якими принципами вона формується?

Які різновиди (форми, варіанти) загальнонародної мови Вам відомі?

Що таке територіальна диференціація мови? Які наріччя і діалекти виділяють у сучасній українській мові? А у російській? Чи характеризується діалектною строкатістю англійська (німецька, французька, іспанська, італійська) мов? Для відповіді на це питання використайте довідкову літературу, енциклопедії.

Витлумачте термін «соціальна диференціація мови»? Дайте визначення сленгу, арго, професійному мовленню.

У чому полягає відмінність між професіоналізмами і термінами? Відповідь проілюструйте прикладами.

Які особливості просторіччя і койне як різновидів загальнонародної мови?

Дайте визначення піджинам і креольським мовам. Які основні фактори їх утворення?

Якими рисами характеризується літературна мова? Чим вона відрізняється від загальнонародної мови? А від мови художньої літератури?

Які стилі літературної мови ви знаєте?

Розкрийте зв’язки мови із суспільством. Яку роль відіграє суспільство у формуванні і розвитку мови?

Що є предметом вивчення і метою соціолінгвістики як міждисциплінарної науки? Які методи вона використовує?

Що таке мовна ситуація? Як характеризується мовна ситуація в Україні?

Який вплив має мовна політика на мовну ситуацію в суспільстві? Наведіть приклади.

Які Ви знаєте українські законодавчі акти, що стосуються мови?

Яку мовну політику (мовне планування) проводили й проводять інші держави Європи?

Дайте визначення білінгвізму? Які типи білінгвізму Вам відомі?

Що таке диглосія? У чому полягає її відмінність від білінгвізму?

Вправи і завдання

суспільний мова діалект соціолінгвістика

1. Офенська мова, що слугувала таємним засобом спілкування мандрівних торговців книгами та іконами в Росії (переважно у Володимирській губернії) з ХVІІ ст. — до поч. ХХ ст. розвивала свій лексичний склад такими шляхами:

— запозичення, зокрема з грецької мови: кимак, кимальница — «ліжко»; манатка — «сорочка»; травьяк — «обід»; хирки — «руки»; декан — «десять»; з тюркських мов: бирять — «давати або платити»; сары, сарынь — «гроші; також цінності»; яман (або аман) — «погано»; башлять — «виплачувати»; башли — «виплата» (очевидно, від баш — «голова», спочатку — «голова худоби», що слугувала одиницею розрахунку) тощо.

— російська діалектна лексика: бусать (згодом бухать) — «пити»; клево — «добре, вдало»; поханя — «хазяїн»; совасьюха — «миша»; косать (згодом коцать) — «бити або різати»; дермоха — «бійка»; колыга (або клога) — «брага»; здьюм — «два»; солоха — «баба»; хлить (або хилять) — «текти, йти»; мастырить — «робити, будувати».

— конструювання нових лексем від іноземних запозичень за допомогою словотвірних формантів російської мови: донгузятина — «свинина» (татар. дунгиз — «свиня»).

— опускання, додавання чи переставляння окремих звуків або морфем у російських словах: ботать (з рос. болтать — «говорити»); куребро (з рос. серебро); крясо (з рос. мясо); мас (з рос. сам).

Завдання 1. Прочитайте уривки із записів «офенської мови» та їх переклад сучасною російською мовою. Знайдіть у тексті іменники, прикметники, займенники, дієслова. Визначте словотвірні та словозмінні морфеми, проаналізуйте словотвірну структуру слів, спробуйте визначити їх етимологічну основу.

— Масу зетил еный ховряк, в хлябом костре Ботусе мастырится клевая оклюга, на мастырку эбетой биряют скень юс — поерчим на масовском остряке и повершаем, да пулим шивару. — Мас скудается, устрекою шуры не прикосали и не отюхтили шивару.

— Мне говорил один господин, что в столичном городе Москве строится чудесная церковь, на строительство делаются щедрые пожертвования — так поедем туда на моей лошади и посмотрим, а после купим товар.

— Я боюсь, как бы нас дорогой не прибили воры и не отняли товар.

Масовской курёхой стремыжный пендюх прохандырили трущи. Лохи биряли клыги и гомза. Кубы биряли бряеть и в устреку кундяков и егренят. А ламонные карюки курещали курески, ласые лащата грошались.

Нашей деревней третьего дня проходили солдаты. Мужики их угощали брагою и вином. Женщины подавали кушать и в дорогу дали им пирогов, и яиц, и блинов. А красные девки пели песни, малые же ребята смеялись.

Завдання 2. У мові яких соціальних груп і нині використовується лексика, запозичена з офенського арго? Чи змінилася семантика наведених слів «офенської» мови на сучасному етапі?

2. Прочитайте уривок із записів росо-норського піджина (складеного на основі російської та норвежської мов, що побутував на Півночі Росії і обслуговував торгівлю між поморами та норвежцями) із перекладом українською мовою. Визначте лексичний і граматичний компоненти російської та норвезької мов (спираючись на факти відомих вам германських мов). Які висновки щодо особливостей граматичної структури і лексичного складу піджинізованих мов можна зробити на підставі аналізу тексту?

Норвежець: Драсви, гаммель гу вен по моя. Твоя фиск купум? (Добридень, мій старий добрий друже. Ти купуватимеш рибу?).

Помор: Да. (Так).

Норвежець: Kак прис? (В яку ціну?).

Помор: Эн вога мукка, со ту вога треска. (За мішок борошна два мішки тріски).

Норвежець: Эта мала. (Цього дуже мало).

Помор: Шлик шлаг, эн о ен хальв вога треска, со эн вога мукка. (Такі справи. Один с половиною мішок тріски за один мішок борошна).

Норвежець: Эта грот дюр. (Це ще надто дорого).

Помор: Но давай по кают ситте нед со докка лите чай дринком. Икке скаде. (То спускайся в каюту і попий чаю. Це не зашкодить).

3. Національна страва каша має в українських діалектах такі назви: бабка, базьоха, бантуш, відливанка, вилія, гартанача, гарбузня, гойдалка, дзьобавка, дід, замішка, затірка, зубці, княгиня, кокоші, коливо, кулеба, кулеша, пагоза, пенцак, покушка, саламаха, тетеря, тузлук, шупеня, ябчанка та ін. Як можна пояснити таке розмаїття місцевих назв? Спробуйте визначити внутрішню форму наведених діалектизмів.

4. Проаналізуйте наведені нижче вирази і фрази з так званої «одеської мови» — форми просторічного мовлення, поширеного в Одесі, які також використовуються у розмовному мовленні на території України і Росії. Що, на вашу думку, вплинуло на формування такого специфічного різновиду мовлення? (Відповідь аргументуйте історичними й етнографічними фактами).

Я нечаянно лопнул стакан — «Мій стакан випадково тріснув».

Я видел тетю вашу идти по Ришельевской улице — «Я бачив, як ваша тітка йшла Рішельєвською вулицею».

Ходить пешком или ехать на трамвае — это две большие разницы - «Між тим, щоб іти пішки або їхати трамваєм, є велика різниця».

Вчера на улице была страшная мокрота — «Вчора надворі було дуже сиро».

Товарищ, вы мне мешаете впечатляться! — «Добродію, ви заважаєте мені насолоджуватися (наприклад спектаклем)».

Где мы едем? — «Куди ми їдемо?»

А я знаю? — «Я не знаю».

5. Наведіть відомі Вам приклади лексичних діалектизмів української мови. Визначте, які фактори вплинули на формування українських діалектів. Назвіть основні діалекти іноземних мов, які Ви вивчаєте. Який їх статус у суспільстві?

6. Складіть тези до таких праць:

1. Серебренников Б. А. Язык как общественное явление // Общее языкознание. Формы существования, функции, история языка. — М., 1970. — С. 417−450.

2. Фергюсон Ч. Автономная детская речь в шести языках // Новое в лингвистике. — Вып. 7. Социолингвистика. — М.: «Прогресс»., 1975. — С. 422−440.

3. Сводеш М. Социологические заметки о языках, выходящих из употребления // Вестник молодых ученых. Серия: Филологические науки. — № 1. — СПб., 2001. — С. 61−67.

Література

Основна:

1. Білецький А. О. Про мову і мовознавство: навч. посібник / Андрій Олександрович Білецький. — К.: «АртЕк», 1996. — С. 110−116; 166−170; 173−175.

2. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства: підручник / Юрій Олександрович Карпенко. — К.: ВЦ «Академія», 2006. — С. 31−32, 36−38, 44−53.

3. Кодухов В. И. Введение в языкознание / Виталий Иванович Кодухов. — М.: Просвещение, 1987. — С. 21−44.

4. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: підручник / Михайло Петрович Кочерган. — К.: ВЦ «Академія», 2002. — С. 18−26.

5. Лучканин С. М. Мова і суспільство / Сергій Мирославович Лучканин // Вступ до мовознавства: навч. посібник. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. — Ч.1. — С. 28−45.

6. Маслов Ю. С. Введение в языкознание / Юрий Сергеевич Маслов. — М.: Высшая школа, 1987. — С. 16−23.

7. Реформатский А. А. Введение в языковедение: хрестоматия / Александр Александрович Реформатский. — М.: Аспект-Пресс, 2000. — С. 12−20.

8. Семчинський С. В. Загальне мовознавство: підручник / Станіслав Володимирович Семчинський. — К.: «ОКО», 1996. — С. 256−319.

Додаткова:

9. Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика: Учебник для вузов / Владимир Иванович Беликов, Леонид Петрович Крысин. — М., Изд-во Рос. гос. гуманит. ун-та, 2001. — 439 c.

10. Белл Р. Т. Социолингвистика: цели, методы и проблемы / Р. Т. Белл. — М: Международные отношения., 1980. — 318c.

11. Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика / Василий Данилович Бондалетов. — М., 1987. — 159 c.

12. Будагов Р. А. Человек и его язык / Рубен Александрович Будагов. — М.: Изд-во МГУ, 1974. — 264 с.

13. Булаховський Л. А. Виникнення i розвиток літературних мов / Булаховський Леонід Арсеньєвич // Булаховський Л. А. Вибрані праці: В 5 томах. Т. 1. Загальне мовознавство. Київ, 1975. — С. 321−470.

14. Вайнрайх У. Одноязычие и многоязычие / Уриэль Вайнрайн [В кн. Новое в лингвистике. — Вып. 6. Языковые контакты]. — М., 1972. — C. 25−60.

15. Виноградов В. В. Литературный язык / Виктор Владимирович Виноградов // Виноградов В. В. Избранные труды. История русского литературного языка. — М., 1978. — С. 288−297.

16. Гамперц Дж. Дж. Типы языковых обществ / Джон Гамперц [В кн. Новое в лингвистике. Вып. VII. Социолингвистика]. — М., 1975. — С. 182−198.

17. Масенко Л. Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір / Лариса Терентіївна Масенко. — К.: Академія, 2004. — 164 с.

18. Мечковская Н. Б. Социальная лингвистика / Нина Борисовна Мечковская. — М.: Аспект-Пресс, 2000. — 208 с.

19. Новое в лингвистике. — Вып. 7. Социолингвистика. — М.: «Прогресс». — 485 с.

20. Общее языкознание / / [Под. общ. ред. А.Е. Супруна]. — Минск: Вышэйшая школа, 1983. — С. 27−87.

21. Проблемы ареальных контактов и социолингвистики. Л., — 1978. — 166 с.

22. Реман Ж. Р. История одной ситуации многоязычия: Люксембург / Жан Рене Реман [В кн. Новое в лингвистике]. — Вып. 6. Языковые контакты. — М.: «Прогресс», 1972. — С. 155−169.

23. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии / Эдвард Сэпир. — М.: Изд. группа «Прогресс» «Универс», 1993. — 656с.

24. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики / Фердинанд де Соссюр. — К.: Основи, 1998. — С. 279−286.

25. Степанов Г. В. Типология языковых состояний и ситуаций в странах романской речи / Георгий Владимирович Степанов. — М., 1976. -224 с.

26. Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу / Орест Борисович Ткаченко. — К.: Спалах, 2004. — 272 с.

27. Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность /Лев Владимирович Щерба. — Л., 1974. — С. 60−74; 313−318.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой