Мова як символ соціальної солідарності

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат на тему

Мова як символ соціальної солідарності

ПЛАН

1. Поняття соціальної солідарності.

2. Мовна стратифікація суспільства

3. Сім'я — перший осередок соціальної єдності.

4. Соціально-групова мовна консолідація.

5. Використана література

1. Поняття соціальної солідарності.

Соціальна солідарність -- поняття, яке служить для позначення соціальної згуртованості. Уперше його застосував французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798--1857). Використовувалось воно далі головним чином у французькій соціології. Особливу увагу приді-лив дослідженню соціальної солідарності засновник французької соціологічної школи Еміль Дюркгейм (1858--1917). У його концепції -- це одне з централь-них понять, якому була присвячена, по суті, вся його наукова творчість. Для Дюркгейма соціальна солідар-ність рівнозначна суспільному стану, а її відсутність -- соціальній патології. Термін соціальна солідарність має синоніми соціальна згуртованість і соціаль-на згода (див.: [Современная западная социология 1990: 314]).

Соціальний символізм визначається як один із ви-явів взаємозв'язку між соціальною структурою суспіль-ства і його культурою, як регуляція соціальних стосун-ків за допомогою культурних засобів [Васин, Краснов 1971: 167]. Розрізняють невербальний і вербальний символізм. Прикладами невербального символізму мо-жуть служити одяг (військова і шкільна форми, одяг священиків і монахів, одяг льотчиків, залізничників; кітель-сталінка, який носили в сталінську епоху ті, хто демонстрував своє захоплення «вождем усіх часів і на-родів» та його політикою; будьоннівка як символ рево-люційності в часи громадянської війни), а також різні види колекціонування, комплектація певних книг, му-зичних записів, спосіб проведення відпустки тощо. Вербальний символізм -- це мовний словесний симво-лізм. Певні слова, звороти, особливості вимови можуть набувати властивостей символу належності мовця до певної соціальної групи. Це пов’язано з одним із моти-вів, яким керується мовець у своїй внутрішньогрупо-вій поведінці: показати своїм мовленням, що він на-лежить до цієї групи, що він «свій» [Беликов, Крысин 2001: 252]. Як переконливо показав американський со-ціолінгвіст В. Лабов, люди, які не оволоділи символами належності до групи, не можуть претендувати на місце в цій групі, стають ізгоями [Labov 1972].

Вступаючи в спілкування, комуніканти творять у своїй уяві образ співбесідника і шукають у його пове-дінці символічні елементи для підтвердження або спростування своїх припущень, демонструють симво-ли свого соціального статусу [Тарасов, Школьник 1977: 174--191]. При першому спілкуванні незнайом-ці хочуть дізнатися, хто їх співбесідник за соціаль-ним рівнем, для того щоб виявити, що є спільного і відмінного в них -- мова, соціальний жаргон, профе-сійний жаргон, життєвий досвід, рольовий репертуар (національність, професія, стать, сімейне становище тощо). Знання соціальних ролей співбесідника дає можливість змоделювати подальшу мовленнєву по-ведінку.

Питання соціального символізму в мовленнєвій по-ведінці є частиною проблеми управління поведінкою людини. Взагалі мова як засіб свідомої регуляції лю-диною поведінки інших людей може виконувати дві функції -- інструментальну і символічну. У першому випадку поведінка регулюється за допомогою мовних знаків (експліцитно) у вигляді інструкцій, наказів, за-конів, заборонних написів тощо. У другому випадку в мовних знаках нема прямих вказівок, вони осмислю-ються символічно (наприклад, звернення на ти чи Ви, вокативи Ваше преосвященство, пане, товаришу, друже тощо).

2. Мовна стратифікація суспільства.

Соціальний символізм у мовленні виявляється в різ-них за обсягом соціальних групах: від сім'ї до цілого етносу. Кожна така група характеризується притаман-ним їй особливим варіантом мови -- соціолектом.

Хоч у мовознавстві про соціальну диференціацію мови йдеться давно, однак це питання трактується по-верхово: на практиці воно зводиться до відмінності «манер» вираження (арго, змішані мови тощо); подібні різновиди мови інтерпретуються як проміжні, нестійкі, «забавні» стани, як якісь екзотичні причуди її соціаль-ного побутування. Насправді, проблема значно серйоз-ніша. Розшарування мов -- всеохопне явище, яке тор-кається самих основ економічного ладу, культури, побуту, навіть історії. Хоч надто прямолінійним, спро-щеним було б твердження, що основні відмінності між економічно неоднорідними соціальними групами ма-ють пряме відображення в системі соціальних мовних різновидів, бо насправді мовна стратифікація є відобра-женням радше систем соціальних цінностей, ніж сис-тем соціального існування [Bierwisch 1976: 420; Бели-ков, Крысин 2001: 114]. Однак не зважати на цей фа-ктор й інтерпретувати соціальне розшарування мов лише як наслідок людського прагнення, почасти соці-ального, почасти психологічного, до піднесення себе в чиїхось очах, до самозвеличення не можна. Тим біль-ше не можна це явище розглядати як моду [Варт 1989: 525--527]. Ідеться про соціальне й психологіч-не розшарування суспільства. Недаремно саме таке потрактування отримав цей феномен у художній літе-ратурі задовго до того, як привернув увагу соціологів, в тому числі й українській, зокрема у творах І. Котля-ревського, Т. ІПевченка, А. Свидницького, М. Стариць-кого, С. Руданського, У. Самчука, В. Винниченка, Г. Ко-синки, О. Гаврилюка, І. Багряного та ін.

Соціальний поділ мов, на думку Р. Варта, з якою не можна не погодитися, має місце не на рівні мовної системи, яка зрозуміла всім, а на рівні дискурсу та його різновидів; іншими словами, нестикування соціо-лектів має, власне, не інформативний, а інтерлокутив-ний характер -- мови нецікаві, байдужі одна до одної; в нашому суспільстві ми обходимось мовою собі подіб-них, не маючи життєвої потреби в мові іншого -- для кожного самодостатньою є його мова. Ми тримаємося у межах мови своєї соціальної і професійної зони, і таке самообмеження дозволяє нам якось пристосовуватися до роздрібленості нашого суспільства [Варт 1989: 524]. Своїм носіям соціолект є вигідним перш за все тим, що «надає їм захист; мовна огорожа, як і будь-яка інша, укріплює, зміцнює і підбадьорює тих, хто всередині неї, відкидає і принижує тих, хто ззовні» [Варт 1989: 531].

Зазначене вище простежується уже на рівні най-меншого соціального об'єднання -- сім'ї, на що свого часу звернув увагу Л. Толстой у повісті «Юність»: «Для полегшення […] однакового розуміння між людьми од-ного кола або родини встановлюється своя мова, свої звороти мови, навіть слова, що визначають ті відтінки понять, які для інших не існують».

3. Сім'я — перший осередок соціальної єдності.

Сім'ї, як і будь-якому іншому малому соціальному об'єднанню, можуть бути властиві й особливі риси по-ведінки та мовлення, які мають для її членів спільну символічну функцію: вказують на належність мовців до однієї соціальної групи, маніфестують відношення «ми -- свої». Цю функцію виконують певні мовні засо-би, а саме мовні одиниці, характерні для членів певної родини, а також манера спілкування, інтонація тощо. У ролі сімейних слів і виразів можуть виступати емо-тиви (пасочка, ягідка, вишенька, котик, лапа, масюся, свинтусячка, хрюндель), іншомовні слова, нерідко де-формовані (сенька з англ. thank you, пардон, чао, аріве-дерче), загальновідомі слова в незвичному (сімейному) значенні (крокодил «виріб із крокодилячої шкіри», на-ука «працівник сфери науки»), різні модифіковані фор-ми загальновживаних слів унаслідок метатези звуків (дуркувати «друкувати», фаршик «шарфик», рос. лопо-тенце «полотенце»), субституції звуків (пумадор «помі-дор», мюню «меню», прювіт «привіт»), а також ужи-вання усічених (буля «бабуля», б у ся «бабуся») і конта-мінованих (накладання основ)4 форм (мучень «учень», рос. списателъ «писатель» тощо) [Кузнецова 1999]. На-решті, можна говорити й про сімейну фразеологію. Джерелом сімейної (камерної) фразеології є телепере-дачі, кіно, твори художньої літератури, а також певні соціально-побутові ситуації: трясти животом «сміяти-ся», слухати подушку «спати», душити диван «довго спати», все пучком «гарні справи, все гаразд», точнісінь-ко як у нашому садку (про ситуацію, коли багато бігани-ни, метушні й галасу), щас спою «не витримаю, не стри-маюся», привет от мартышки (вживається в ситуації, коли хтось зрозумів буквально те, що було сказано в пе-реносному значенні), индейская национальная изба -- фиг-вам называется (жартівлива форма відмови), а в по-пугаях я больше «про щось, що в малих одиницях виміру здається більшим» та ін. Конкретна ситуація, представ-лена в соціально-побутовій сфері, в якомусь фільмі, ре-кламному ролику, шоу, узагальнюється, абстрагується від джерела й пізніше включається до образно-номіна-тивної системи камерного мовлення, що складає своєрід-ний соціолект родинного кола [Смерчко 1997]. На особливу увагу заслуговує дослідження білінг-вальних сімей в аспекті родинної солідарності. Прик-лади з художньої літератури (Мася в романі А. Свид-ницького «Люборацькі», Проня Прокопівна в комедії М. Старицького «За двома зайцями» та ін.), а також спостереження за сім'ями, де батьки розмовляють од-нією мовою, а діти іншою, засвідчують, що в таких ро-динах сімейна солідарність втрачається (діти нерідко соромились батьків, які розмовляли українською мо-вою, а інколи їх за це навіть зневажали). Подібні си-туації стимулюють послаблення взаєморозуміння між членами родини, призводять, як справедливо зазначив О. Потебня, «до послаблення зв’язку підростаючих по-колінь з дорослими, який замінюється лише слабким зв’язком із чужими» [Потебня 1976: 23]. Цю думку видатного українського філолога прекрасно ілюструє такий епізод із роману А. Свидницького «Любораць-кі». Давній знайомий запитує ополячену Масю, чи не жаль їй за померлим батьком.

Мпіе? -- озвалась Мася. -- Nie miala bym za kim ubolewac!1

To ж ваш отець.

Та coz z tego?2

Та й не жаль?

A nie3.

«Як таки можна, -- подумав богослов, -- щоб дочці та не жаль було за татом!»

і. K3, JK0.

То, може, хоч коли жаль було?

Nigdy4.

[…] Далі, завваживши, що Мася й не заікнеться на рідну мову, каже:

Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як бала-кали, а тепер ось як?

Bylam glupia5,-- відказала Мася.

Значно інтенсивніше, ніж у мовленні сім'ї, соціаль-но-символічний характер виявляється в мовленні со-ціальних груп, об'єднаних на основі майнових, стано-вих, професійних, культурних ознак. Прагнення таких груп сформувати своє мовлення продиктоване бажан-ням створити додаткову ідентифікуючу ознаку, яка б виконувала роль соціального символу і на основі якої можна було б здійснювати поділ на «своїх» (хто воло-діє певним сленгом) і «чужих» (чиє мовлення різнить-ся від мовлення тієї чи іншої групи). Нерідко ця при-чина супроводжується іншою причиною -- психологі-єю протесту (бажанням розірвати зв’язки з традицією й таким чином виразити своє відмінне світосприйнят-тя за допомогою мовних засобів).

Досліджуючи мову двох груп «металістів» (львівсь-кої і київської), студентів-менеджерів Національного аграрного університету і студентів-філологів українсь-кого відділення Київського національного університе-ту імені Тараса Шевченка, Н. О. Шовгун виявила, що в тих групах інтенсивно як соціальний символ виступає номінація і реномінація [Шовгун 2000]. Так, зокрема, у групах металістів широко використовуються лексич-ні запозичення як без змін, тобто з характерним для мови -- джерела запозичення звучанням (У нас сього-дні party; цікавий question), так і в транслітерованому, іноді навіть в українізованому оформленні (окейно «добре», хаєр «довге волосся», драйв «енергія»), власні новотвори (карнати «розмовляти», карни «розмови», бер-ляти «їсти», хаватися «подобатися»), вживання відо-мих слів у специфічному значенні (пасажир «поку-пець музичних інструментів», лажа «музична фальш», лапша «брехня» і «торочки на одязі», завалити «за-йти», увалити «голосно заграти», косити (під кого) «удавати з себе»). У досліджуваних групах символами соціальної солідарності виступають також кліше і штампи, компресія у фразеології (чого ти від мене, як чорт від ладану; нема касети, як корова язиком; діс-тавати < -- діставати до живих печінок; підставити < -- підставити під удар; лапшати < -- вішати лапшу на вуха).

4. Соціально-групова мовна консолідація.

У соціальних групах за соціально-майновими, поса-довими, віковими характеристиками чи не найвиразні-шими засобами символічного означення більшої чи мен-шої близькості комунікантів, а значить, більшої чи мен-шої спільності інтересів у психологічному плані в усіх мовах виступають іменні й займенникові вокативи. Во-ни відображають певний ступінь солідарності й готов-ності до співпраці й взаєморозуміння або, навпаки, від-чуженості й ворожості. Вибір вокативів регулюється залежно від усвідомлення стосунків рівності / нерівнос-ті між комунікантами, при цьому на першому місці є посада, а не вік [Пименов 1977: 250--251]. Якщо ж підлеглий у своєму мовленні не дотримується правил соціальних рангів, то його ставлять на місце. Р. Броун і М. Форд з цього приводу наводять такий приклад: наступного дня після спільної гулянки молодий клерк голосно звертається до начальника «Morning, Jack!» й отримує у відповідь холодне: «Good morning, Mr Jones» [Brown, Ford 1961: 382].

Член групи вищого посадового рангу має можли-вість завдяки більшій свободі вибору вокативів довіль-но встановлювати психологічний тон спілкування з підлеглим, виражаючи свої позитивні чи негативні по-чуття до нього символічно. У той самий час члени гру-пи підлеглих позбавлені можливості виражати своє ставлення таким чином.

Вокативи дуже чітко виражають опозицію «свій -- чужий». Нерідко вокатив, звичайний для однієї соціа-льної групи, в іншій (протилежній) групі використову-ється в образливому чи іронічному значеннях. Пор. використання вокативів пан і товариш (часто в росій-ській орфоепічній формі таваріщ) представниками рі-зних фракцій Верховної Ради України і ЗМІ різного політичного спрямування. Вибір мовцями вокативів символічно виражає відношення, які існують між представниками різних соціальних класів з неідентич-ними соціальними нормами поведінки, що ґрунтують-ся на спільності інтересів, життєвих цілей та ідеалів. Як бачимо, мовні варіанти на рівні дискурсу здатні як встановлювати соціальні зв’язки, так і створювати пе-решкоди між людьми, підкреслювати внутрішню єд-ність групи, виключаючи в той же час не-членів групи [Блакар 1987: 87--126].

Як свідчать наведені приклади, мовними засоба-ми соціального символізму переважно виступають лексико-фразеологічні одиниці. Тому на них акцен-тується увага в соціолінгвістичних дослідженнях. Зокрема питання вербальної соціальної символіки торкалися І. О. Бодуен де Куртене, А. Мейє, А. Сеше, ПІ. Баллі, Ж. Вандрієс, Є. Д. Поливанов, А. М. Селі-щев, В. М. Жирмунський, а в українському мовознав-стві -- О. Горбач, Й. О. Дзендзелівський та ін. У ціло-му використання лексики в соціально-символічній функції зводиться до:

вживання різного роду лексичних і семантичних новотворів. Кожна соціальна група прагне сформувати своє слововживання, яке б виконувало роль соціально-го символу, а як відзначає Н. Еліас, важко уявити собі явище, яке могло б забезпечити такий же високий рі-вень соціальної диференціації, як той простий факт, що один і той самий об'єкт по-різному представлений сло-вами в різних суспільствах [Elias 1992: 17];

відбору стилістичних синонімів;

вживання іншомовних слів;

вживання грубих слів.

Крім лексики як найпотужнішого засобу виражен-ня соціального символізму, цю функцію здатні викону-вати одиниці всіх інших рівнів мови -- фонетичного, граматичного. Так, за допомогою звукової характерис-тики можна виразити належність до певної вікової групи, суспільного класу, стать, рівень освіти, похо-дження, про що в свій час писав М. С. Трубецькой. Так, для радянської партноменклатури було характер-ним пом’якшення приголосних перед [є] (пролетарі-ат, література, бібліотека), м’який [з'] в суфіксі -ізм (комуні[з'м], Інтернаціоналі[з'м] тощо). Тверда вимо-ва приголосних перед [і], що походить із давнього [о] ([ніс] < -- нога) і м’яка вимова перед [і] з етимологічних [є] та [ъ] ([н'іс] < -- неслъ) притаманні мовленню людей старшого віку. У соціолекті моряків слово компас вимовляється з наголосом на другому складі [компас], тоді як нормативним є наголос на першому складі. У російському соціумі вимова [шы]ги, [жы]ра, бою[с] характерна для старшого покоління москвичів, вжи-вання форм [что], коне[чно] властиве мовленню пе-тербуржців, вимова напівм'яких [ж], [ш] в іншомов-них словах типу жюри, брошюра притаманна деяким представникам старої російської інтелігенції [Крысин 2000]. Нині почала формуватись особлива галузь у ви-вченні фонетики -- соціофонетика (розділ під такою назвою знаходимо в підручнику М. В. Панова [Панов 1979]).

Символами належності мовця до певної соціальної групи в синтаксисі виступають ускладнені і складні речення (вони надають мові книжності і «вченості»). Серед інших символів соціальної солідарності -- навмисне недотримання мовних норм. Наприклад, академік І. П. Бардін на засіданні Президії АН СРСР говорив километр, а на Новотульському заводі --километр [Основы теории речевой деятельности 1974: 307].

Заслуговує уваги такий засіб соціальної солідарності, як вибір мови в білінгвальний ситуації. Це чи не най-яскравіша ознака, що засвідчує соціальну диференціацію суспільства. Так, російська панівна верхівка XVIII-- XIX ст. користувалася французькою мовою (точніше, «смесью французского с нижегородским», як дотепно зауважив О.С. Грибоедов). Українська партійна номенк-латура радянського періоду переходила на «панську» російську мову, таким чином дистанціюючись від «колхозного языка», як і частина сполонізованої вер-хівки в роки польського панування на західноукраїн-ських землях перейшла на польську мову, знехтував-ши «хлопською мовою». В українській літературі, як класичній, так і сучасній, використання різних мов для соціально-політичної і моральної характеристики пер-сонажів стало вже традиційним. Це один із найбільш влучних прийомів експлікації опозиції «свій -- чу-жий». Так, скажімо, поліцаї в повісті «Береза» О. Гав-рилюка, знущаючись над політичними в’язнями-укра-їнцями, вигукують польською мовою: «Збюрка-а! Вшис-ці падній! Чолгайсєн!» (Збірка! Всі лягайте! Повзай!). Енкаведисти в романі І. Багряного «Сад Гетсимансь-кий» віддають команди російською: «Заключонниє! Садітесь!»; «Грязнов, з вєщамі!». Сучасний письменник В. Шкляр у романі «Кров кажана», метафорично зма-льовуючи теперішнє життя-пекло в Україні, де правля-чим класом є колишня партноменклатура, також уда-ється до цього традиційного прийому:

Ідьомтє, -- сказав він [Пек]. Я должен вас где-то опрєдєліть. Пагаварім по дороге.

Ви поведете мене у вогонь?

Пек якось загадково посміхнувся і спитав:

Ви со Львова?

Ні, чому раптом?

Ну… Разгаваріваєтє на мовє.

Як зауважив Е. Сепір, «надзвичайна важливість найменших мовних відмінностей для символізації та-ких психологічно реальних груп, протиставлених полі-тично й соціологічно офіційним групам, інстинктивно відчувається більшістю людей. «Він говорить як ми» рівнозначне твердженню «Він один із наших» [Сепир 1993: 232]. Щоб не виникло психологічних труднощів, щоб стати «своїм» (не відокремленим від певного соці-

ального страту), люди змушені пристосовуватись до йо-го мовних норм, а у разі належності до кількох соціа-льних груп «переключатися» з одного мовного субкоду на інший.

Мова завжди сприймається як найбільш очевидна і легко розпізнавана ознака етнічної належності. Так, за результатами етносоціологічних досліджень (1989 р.) серед росіян, 24% москвичів назвали мову як етноін-тегральний чинник. У Таллінні таких було вже 39%, у Ташкенті -- 44% [Арутюнян 1990: 44].

Як свідчать соціолінгвістичні дослідження мовної поведінки іммігрантів, навіть коли більшість із них не володіє рідною мовою, вони зберігають як символ гру-пової належності окремі слова, вирази, формули фатич-ної комунікації (привітання тощо), іменник (антропо-німікон) та інші релікти цієї мови [Арутюнов 1985: 40--41].

Правда, своєрідність мови може сприйматися по-різному залежно від характеру стосунків між спільно-тами -- байдуже або акцентовано, з гордістю або як тавро. Якщо етнічна група усвідомлює свою мовну єд-ність та своєрідність і пов’язує з тим усвідомленням позитивні емоції, мова буде прищеплювати її носіям почуття патріотизму. Вона стає недоторканною сутніс-тю, що протиставляється іншим мовам, займає високе становище на шкалі цінностей. «У відповідь на загро-зливе мові зрушення це почуття вірності мові приво-дить у дію сили, спрямовані на збереження мови, яка опинилася під загрозою; […] воно перетворює мову на символ віри і святиню» [Вайнрайх 1972: 57]. В анало-гічних випадках, але якщо своєрідність сприймається негативно, часто спостерігається явище «мовного нігі-лізму» -- небажання оволодіти «рідною» мовою через її непрестижність.

Використана література

1. Беликов В. И., Крысин Л. П. Социолингвистика. -- М., 2001.

2. Бондалетов В. Д. Социальная лингвистика. -- М., 1987.

3. Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методы и проблемы. -- М., 1980.

4. Швейцер А. Д., Никольский Л. Б. Введение в социолингвистику. -- М., 1978.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой