Особливий статус вигуків та звуконаслідувальних слів в системі української мови

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Вигук та звуконаслідування як частини української мови: поняття та особливості

1.1 Лексико-семантична характеристика та стилістичне використання вигукової лексики

1.2 Поняття та структурно-семантичні особливості ономатопоетичних слів та їх функціонально-стилістичний аспект

Розділ 2. Класифікація вигуків та звуконаслідувальних слів

2.1 Класифікація вигуків

2.2 Класифікація звуконаслідувальних слів

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Однією з груп лексики, яка є своєрідним і яскравим стилістичним засобом, безсумнівно, є вигуки і звуконаслідування.

Вигуки є мовними одиницями, функція яких полягає в безпосередньому вираженні емоцій, суб'єктивно-чуттєвих реакцій і волевиявлень людини. Вони виділяються в мові своєрідністю фонетичного оформлення, семантико-граматичної форми та специфічної комунікативної функції.

У якості самостійної частини мови вигуки були виділені ще в античних граматиках. Однак лінгвістичні теорії, незважаючи на розвиток науки про мову, лише поверхнево торкаються цих одиниць. Думки про статус вигуків у науковому лінгвістичному середовищі різняться. Одні лінгвісти погоджуються з афоризмом Макса Мюллера: «Мова починається, коли закінчуються вигуки» (О.М. Рак та ін.), інші розглядають вигуки як повноцінні мовні одиниці (І.Р. Вихованець, Л.І. Мацько та ін.).

Нерозробленість лінгвістичного опису вигуків відображається в їх словниковому поданні. Необхідно зазначити, що закінченого і загальноприйнятого списку вигуків не існує.

Звуконаслідування — це специфічне віддзеркалення в мові звукової сторони дійсності для образного уявлення про неї. Це не назва предметів або їх дій, а приблизне зображення дії предмета, процесу з характерним для нього звуком (ритм, мелодія, тембр).

У науковій літературі існують різноманітні визначення звуконаслідувальної лексики. Найчастіше звуконаслідування (ономатопоєю) називають наслідування різноманітним звукам, що видаються живими і неживими предметами.

Питання статусу звуконаслідувальних слів стало в мовознавстві, мабуть, традиційнім. Єдиного підходу до витлумачення цієї категорії слів не знайдено й досі. У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова мають здебільшого статус слова. Їх розглядають або як окрему групу вигуків, або як слова, що стояти поряд з ними чи після них.

Вигуки і звуконаслідувальні слова довгий час залишалися за межами спеціальних наукових досліджень. В останні десятиліття інтерес до проблеми вигуків і звуконаслідувальних слів зріс. Вивченням даних лінгвістичних одиниць в українському мовознавстві займалися Багмут І.В., Мацко Л.І., Вихованець І.Р., Гаценко І.О., Гуменюк І.М., Курило О. Й., Рак О. М. та ін. У цих дослідженнях знайшли висвітлення фонетичні, структурні, семантичні та синтаксичні особливості вигуків і звуконаслідувальних слів, їх класифікації, а також їх функціонально-комунікативні властивості.

Але аналіз наукової літератури дає підстави стверджувати, що до цих пір дані мовні одиниці є однією з недостатньо вивчених областей лінгвістики, так як в науці про мову спостерігається їх суперечливе тлумачення. Наявність цих невирішених та дискусійних питань, а також необхідність проведення комплексного дослідження, при якому розглядаються різні аспекти вивчення вигуків і звуконаслідувальних слів української мови визначає актуальність теми дослідження.

Метою курсової роботи є роботи є комплексний розгляд структурно-семантичних і стилістичних аспектів вигуків і звуконаслідувальних слів у загальному й українському мовознавстві.

Мета дослідження визначає конкретні завдання роботи:

- проаналізувати лексико-семантичну характеристику та стилістичне використання вигукової лексики;

- визначити поняття, структурно-семантичні особливості ономатопоетичних слів та їх функціонально-стилістичний аспект;

- класифікувати та систематизувати звуконаслідувальні слова та вигуки української мови;

— провести семантичний, структурний і стилістичний аналіз звуконаслідувальних слів української мови.

Об'єктом нашого дослідження є вигуки та звуконаслідувальні слова в українській мові.

Предмет дослідження — семантичний зміст та функціональна характеристика вигуків і ономатопоетичних слів в українській мові.

Поставлена мета та завдання визначають специфіку методів дослідження. Серед них основними є: описовий метод, методи компонентного та функціонально-семантичного аналізу.

Практична значущість курсової роботи. Результати дослідження можуть бути використані студентами філологічних ВНЗ в курсі вивчення лексикології та стилістики української мови, а також під час проходження виробничої практики в загальноосвітніх школах.

Структура дослідження. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел (28 найменувань). Обсяг роботи становить — 33 сторінки.

РОЗДІЛ 1. ВИГУК ТА ЗВУКОНАСЛІДУВАННЯ ЯК ЧАСТИНИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ

Особливий статус вигуків та звуконаслідувальних слів в системі української мови відзначається дослідниками, які займалися описом цих одиниць. В українському мовознавстві це: Багмут І.В., Мацко Л.І., Вихованець І.Р., Гаценко І.О., Гуменюк І.М., Курило О. Й. та ін.

У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова мають здебільшого статус слова. Їх розглядають або як окрему групу вигуків або як слова, що стоять поряд з ними чи після них. Інші мовознавці все-таки виділяють їх в окремий лексико-граматичний клас слів на тій підставі, що вони характеризуються виразною специфічністю семантики, граматичними і стилістичними ознаками.

У нашій курсовій роботі ми розглянемо основні положення про мовні властивості вказаних слів, що містяться в науковій літературі. Перший розділ буде присвячено вигукам, а другий — звуконаслідувальним словам.

1.1 Лексико-семантична характеристика та стилістичне використання вигукової лексики

Складна природа вигуків спричинила проблему визначення їх статусу. У сучасному мовознавстві сформувалося кілька підходів до витлумачення статусу вигуку. У традиційній класифікації частин мови його зараховують до морфологічних одиниць, але виводять із системи повнозначних і службових частин мови. Вигук тут визначають як окремий і особливий розряд слів, що не мають номінативної функції й служать для безпосереднього вираження різних емоцій і волевиявлень. Цей підхід став панівним у підручниках для середньої та вищої школи.

Із традиційним підходом найтісніше пов’язаний другий, бо він також тлумачить вигуки як слова. Водночас його автори застерігають, що вигуки, на противагу повнозначним словам, не мають лексичного значення, тому що їм невластива поняттєво-предметна, поняттєво-процесуальна та поняттєво-ознакова співвіднесеність. Так, наприклад, І.Р. Вихованець наголошує, що зі словами вигуки зближує також їхнє фонетичне оформлення, непроникність, однонаголошеність, відтворюваність та ізольованість [6, c. 376].

Автори третього підходу також підтримують традиційну думку про вигуки як лексико-граматичний клас слів, що стоїть поза повнозначними частинами мови і службовими словами, але вважають їх еквівалентами синтаксично нечленованих речень. Вигуки виконують важливу комунікативну функцію, суть якої полягає в тому, що вони беруть участь у створенні таких оцінно-модальних планів висловлення, як позитивна або негативна реакція мовця на певну ситуацію чи категоричне вираження спонукання [24, c. 4].

Ця кваліфікація вигуку подібна до тієї, яку запропонував у російському мовознавстві В. В. Виноградов. Він вважав їх водночас еквівалентами слів і еквівалентами речень, суто суб'єктивними мовленнєвими знаками, що служать для вираження емоційно-вольових реакцій суб'єкта на дійсність, для безпосереднього емоційного вираження переживань, відчуттів, афектів та вольових виявів [27, c. 345]. На підставі цих характеристик вигуки виділено в особливий тип виражальних слів-висловлень, внутрішньо не розчленованих, синтаксично не організованих, але соціально осмислених, що є своєрідними формами емоційного вираження [27, c. 349].

Четвертий підхід розвиває концепцію реченнєвої природи вигуків. В українському мовознавстві її теоретичні засади докладно розробив І.Р. Вихованець [6, c. 377]. У його реченнєвій концепції вигуки співвіднесено з логічною основою речення -- судженням, яке має в них словесно не виражену основу. Саме співвіднесеність із судженням дала йому підстави зарахувати вигуки до реченнєвих утворень. Проте їхня реченнєва природа має свої особливості, які виявляються, передусім, у тому, що вигуки, виражаючи емоції мовця, лише опосередковано пов’язуються із судженням, що свідчить про їхню віддалену співвіднесеність із ним. У зв’язку з цим вигуки становлять периферію речення як основної синтаксичної одиниці.

У вигуків мінімально виявлені мовні ознаки і повною мірою -- мовленнєві, тобто вони вирізняються переважним спрямуванням у сферу мовлення. Мовними показниками є лише їхня стабільна кількість, морфологічна незмінюваність і нечленованість, а також функція синтаксично нечленованого речення [6, c. 377].

Досить суперечливо витлумачено співвідношення у вигуків поняттєвого та емоційного. Їх здебільшого визначають як одиниці з емоційною семантикою, без поняттєвої основи. Інші вважають, що вигук виражає одночасно і поняття, й емоцію (почуття) [20, c. 43]. Деякі мовознавці зауважують, що значення вигуків відрізняється від значення інших слів тим, що воно є відображенням певного відбитку у свідомості, яке не досягло ступеня поняття [25, c. 162].

Переважна більшість вигуків української мови має досить коротку, сконденсовану структуру, що дорівнює одному складові слова, рідше — двом. Їх називають первинними. Залежно від свого звукового складу вони поділяються на кілька груп:

— вигуки, представлені одним голосним звуком: а! е! і! о! у!

— вигуки, що складаються з голосного і приголосного звука, або односкладові: ай! ей! ой! ій! ах! ех! ох! іх! ух! ат! ов! еч! іч! ич! ет! ба! га! ге! гі! го! на! но! ну! тю! фе! фу! ха! хе! хо! ху!

— вигуки, до складу яких уходить один голосний і два приголосних звуки: гай! гей! гой! гов! гоп! нум! пхе! пхі! тьфу! тьху! хху!

— вигуки, утворені з двох голосних і одного чи двох приголосних звуків, або двоскладові: ага! агей! агій! агу! агось! агусь! алю! ану! ігі! ігій! люлі! нате! нумо! овва! ого! мугу! [13, c. 27]

— вигуки, що складаються лише з приголосних звуків: гм! хм! брр!

Морфемна структура решти вигуків збігається з однією із форм повнозначних слів — іменників, дієслів, займенників та прислівників або з кількома формами різних частин мови, що становлять єдине ціле — фразеологічну одиницю. Такі вигуки є вторинними, або похідними [16, c. 130].

Відіменникові вигуки співвідносяться здебільшого з кличним відмінком деяких іменників (Боже! Господи! матінко! леле! лелечко! нене!), рідше -- з формою називного відмінка іменників (біда! ґвалт! горе! жах! лихо! слава! страх! хвала!).

Віддієслівні вигуки збігаються з формами 2-ї особи однини й множини дієслів наказового способу (гляди! диви! глянь! бувай! бувайте! даруй! даруйте! стривай! стривайте! постій! прощайте! прощавайте! рятуйте! вибачте! вибачайте! бач!) і зрідка -- з цими ж особовими формами, але теперішнього чи майбутнього часу (знаєш! знаєте!маєш!маєте! подумаєш!).

Займенникові форми мають вигуки отаке! отакої!

Порівняно небагато вигуків походять від слів з інших мов: алло! (фр.), браво! (італ.), капут! (нім.), караул! (тюрк.), полундра! (рос.), стоп! (англ.) [6, c. 379].

Стилістична своєрідність вигуків виявляється насамперед у вираженні індивідуального ставлення мовця до ситуації.

Вигуки є тими засобами, за допомогою яких виражаються в мові почуття, емоції, спонукання. Специфіка вигуків — виражати емоційно-експресивні реакції, оцінки, волевиявлення, не називаючи їх, — апріорно визначає стилістичні можливості даного класу слів, бо в такому разі емоційне забарвлення органічно входить у семантичну структуру вигуку як мовної одиниці [14, c. 9].

Слід відзначити, що вигуки використовуються не в усіх функціональних стилях. Вони практично не зустрічаються в науковому і офіційно-діловому стилях. Зате в розмовно-побутовому стилі, і зокрема в усному мовленні, як у своєму природному середовищі, вигуки найбільш повно і різноманітно розкривають особливості свого значення. У живому мовленні вони безпосередньо пов’язані з темою і змістом інформації, емоціями, оцінками, настроями мовців і передаються з певною інтонацією, мімікою і жестами. У цьому комунікативному комплексі вигук сприймається слухачем як мовленнєва одиниця з певним значенням, у тому числі й стилістичним [18, c. 64].

Більшість вигуків, передусім первинних, є багатозначними. Залежно від семантики контексту та інтонації вони виражають різні емоції, почуття або волевиявлення мовця. Їх називають емоційними. За допомогою емоційних вигуків передають радість, захоплення, піднесення, сум, тугу, горе, жаль, жах, страх, переляк, зневагу, огиду, осуд, докір, закид, обурення, презирство, гнів, невдоволення, досаду, співчуття, уболівання, вагання, сумнів, рішучість, відчай, безвихідь, певність, висміювання, іронію тощо [23, c. 432].

До емоційних належать вигуки а! е! і! о! у! ай! ой! ій! ах! ех! ох! іх! ух! ат! еч! іч! ич! ет! ба! ге! гі! тю! фе! фу! ха! хе! хо! ху! гай! пхі! пхи! тьфу! тьху! хху! ага! ого! гм! хм! брр! матінко! о матінко! ой матінко! пене! о нене! ой пене! Господи! о Господи! ой Господи! Боже! о Боже! ой Боже! Боже ж мій, Боже! Боже ж мій милий! о Боже ж мій милий! ой Боже ж ти мій. Боже! боронь Боже! леле! ой леле! лелечко! ой лелечко! та ін. [23, c. 433].

Меншу групу становлять вигуки, які передають різні волевиявлення людини, зокрема наказ, розпорядження, спонукання, заклик, заохочення до якоїсь дії, оклик, звертання, бажання привернути чиюсь увагу до когось або чогось.

Наказові вигуки виражають наказ, вимогу припинити якусь дію. До них належать геть! годі! цить! марш! тс! тсс! цс! цсс! чш! буде!

Спонукальні вигуки спонукають людину до якоїсь дії. Серед них ну! нум! нумо! ану! гайда! та ін. Наприклад: — За дію! Ну! — бере, бач, наша (І. Котляревський); Праця не згине між людьми даремне: Сонце засвітить колись. Дякою нас люди згадають. — Нум же! До праці берись! (Б. Грінченко); Ану! Черкнім -- а для охоти Тобі я дам на дві охвоти (І. Котляревський) [5, c. 380].

Апелятивні вигуки — це насамперед ті, за допомогою яких привертають увагу людей, звертаються до них: агов! алло!ей!гов!гей!агей!агу! Наприклад: Агов! Мій хлопчику русявий, В саду веснянім зупинись! (Г. Чубач); - Ей! дядьку! — почав. -Дайте позбираю (А. Свидницький).

До першої підгрупи апелятивних вигуків належать і ті, що виражають привітання, пробачення, подяку, прощання, просьбу, тощо [22, c. 185]:

Здрастуйте! добрий день! доброго здоров’я! привіт! увага! до побачення! прощайте! прощавайте! бувайте здорові! бувай! щасливо! на добраніч! дякую! спасибі! вибач! вибачте! пробач! пробачте! даруй! даруйте! прости! простіть! Їй-Богу! їй-Бо! та ін.

Друга підгрупа апелятивних вигуків використовується для прикликання або відганяння свійських тварин і птахів, а також для поганяння деяких свійських тварин: киць-киць-киць! кось-кось-кось! на-на-на! цу-цу! цю-цю! ціп-ціп-ціп! вуть-вуть-вуть! тю-тю-тю! агуш! гиля! дзусь! (дзус!) киш! гей! цоб! цабе! тпру! по! чу-чу!

У художньому тексті вигуки є не тільки засобом передачі емоційної характеристики героїв, їх ставлення до навколишнього світу, а й показником авторської симпатії щодо оцінки героїв [21, c. 413].

1.2 Поняття та структурно-семантичні особливості ономатопоетичних слів та їх функціонально-стилістичний аспект

У сучасні лінгвістиці термін звуконаслідування, або ономатопея, вживається для позначення безпосередньої імітації звуків нелінгвістичної природи шляхом комбінації відповідних сегментів, які добираються з інвентарю фонем певної мови [3, c. 94].

В сучасному українському мовознавстві за семантичними ознаками звуконаслідувальні слова поділяють на наступні тематичні групи:

1) звуконаслідування домашніх тварин, птахів та звірів: Гав! Ґе-ґе-ґе! Ґел-ґел! Кар! Ках! Кру! Ку-ку! Курли! Ку-ку-ріку! Ме! Му! Мур-мур! Няв! Пі-пі! Пугу! Гу-у-у! Сюр-сюр! Тьох-тьох! Цвірінь! Тук-тук! та ін., наприклад: -- Грр, гав-гав! — забив тривогу Бублик (Л. Письменна); Кричать гуси: «Ґел! ґел!» (Л. Боровиковський); Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: «Ку-ку! ку-ку!» (Л. Українка);

2) звуконаслідування предметів і явищ дійсності: Гу! Брязь! Дзень! Дзінь! Тік-так! Ту-ту! Пі-пі! Фур! Ш-ш! Шу-шу! Чах-чах! та ін., наприклад: Гу-гу- гу, — в дворі гуділо (І. Франко); Брязь! Шибка розбилася, а Максимко аж присів од страху (Л. Письменна);

3) звуконаслідування дій та рухів: Бах! Бух! Кап! Лусь! Трах! Трісь! Рип! Хлюп! Хрусь! та ін., наприклад: Хоробрий Мисливець націлюється: «Бах, бабах!!!» (Л. Письменна); - Вже чую, що йде [ведмідь]… Хрусь-хрусь — уже близько (І. Франко);

4) звуконаслідування фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини [19, c. 186]:

Апчхи! Бухи! Кахи! Пху! Фу! Ха-ха! Хі-хі! Хух! та ін., наприклад: — Пху, — кадить димом Тимко, сердито збиває на підлогу махорчані іскри (Г. Тютюнник); - Ф-ф-ф! — подув Антосьо, наче страх видував… (А. Свидницький).

Паралельно в мові існують ономатопоетичні слова, що відтворюють певну дію, але при цьому не виявляють ніякої спорідненості з її об'єктом. Переважно мова іде про звуки предметів і явищ та про звучання, утворені людиною, наприклад: грюк — наслідування звуку стуку (але не зазначено якого саме); бабах — наслідування звуку падіння, удару (не вказано якого саме предмета), отже подібна відповідність може бути виявлена лише в контексті [12, c. 51].

Якщо звуконаслідувальне слово на перших етапах його виникнення означало лише одне конкретне звукове явище і в мовленні вживалося тільки з його назвою, то надалі це значення переносилося на позначення звучань інших предметів чи істот. Таким чином, відбувалися процеси узагальнення значення та поступового відхилення звучання від початкового джерела. Звуконаслідування ставали багатозначними словами, що поступово призводило до відхилення значення слів від початкового звукового образу. Образ звуку ставав найменш вираженим, а значення набувало все більш умовного характеру [6, c. 383].

Отже, можна говорити про омонімію звуконаслідувальних слів: одне і теж ономатопоетичне слово може передавати різні звучання і відповідно відноситись до різних семантичних груп. Наприклад, гу:

1) звуконаслідування, що передає гудіння вітру: По садах гу!.. Гу-у (вітер). І падає листя пожовкле додолу, падає, падає… (А. Головко).

2) звуконаслідування, що наслідує безперервний плач: А зозуленька як ку, так ку! А я молода як гу, так гу! (Чубинський).

Паралельно в українській мові існує велика кількість звуконаслідувальних слів, які незалежно від ситуації контексту та інтонації виступають лише в одному значенні. Зазначені слова мають чітко виражені семантичні ознаки, що полягають у високому ступені конкретизації описуваного явища. Наприклад, слова-сигнали, що є наслідуванням звуків тварин чи птахів (няв-няв, кум-кум, кря-кря), та ономатопоетичні слова, які відтворюють дії та рухи предметів (рип, трісь) [4, c. 15].

Серед ономатопоетичних слів досить поширене явище синонімії. Безперечно, між звуконаслідувальними словами, які служать для відтворення одного й того ж поняття, в певній мірі існують семантичні розбіжності в значеннях. Таким чином, ономатопоетичні синоніми української мови не виступають дублетами, що здатні замінити одне одного без семантичної відмінності в будь-якому контексті. Наприклад: бах (в значенні падіння), бух, грюк (з гуркотом), геп (з шумом), трьох (в море).

Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків як мовні одиниці. Вигуки, як наголошувалося вище, є соціально усвідомленими і загальновизнаними в мові певного народу зразками вираження емоцій, почуттів та волевиявлень, хоч реалізація їхнього семантичного потенціалу залежить від мовленнєвого контексту й ситуації спілкування.

Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлено його акустичними та артикуляційними можливостями, а також особливостями його образного звукосприймання та звуковідтворення. Вони формуються на основі своєрідної кореляції між сприйманими людиною звуками і фонетично-виражальними можливостями мови. Так, тонові звучання передають за допомогою голосних (а-а-а! і-і-і!), шумові -- шумних глухих (шш! чш!), шумо-тонові -- сполучень шумних з голосними (ко-ко! пі-пі! хі-хі!), миттєві звукові вияви -- поєднань проривних з голосними (бах! пах!) [6, c. 384].

На противагу вигукам тільки частина звуконаслідувальних слів усвідомлена як відповідні звукові образи певних реалій, як типові ознаки певних природних об'єктів. Вони вже набули статусу постійно відтворюваних, тобто власне мовних одиниць. Решта звукових копій природних звучань є ситуативними, або разовими. Вони ще не стали одиницями мови. Про довільність, суб'єктивізм звуконаслідувань свідчить те, що типові звучання однорідних предметів чи явищ різні автори сприймають і передають неоднаково [5, c. 15]. Наприклад, звучання коси на сінокосі в жнива Григорій Тютюнник відтворив звуконаслідуваннями трінь-трінь! і трень, трень, трень! (Трінь-трінь, трінь-трінь! — почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, злякалося, затанцювало, заграло, як музика; Трень, трень, трень! — попливло городами і не вгасло над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня), А. Головко використав для цього звуковий комплекс шарх! (Сонця нема ще, не сходило. А по степу в хлібах: шарх!.. шарх!.. На гони наскрізь, та низенько під п’ятку вибирає косар (сутужно сей рік і на солому буде) -- шарх!.. шарх!..), а в О. Довженка вжито ш-ш-шу! ш-ш-шу! (Коса, як бритва, рівно-рівно кладе покіс. Ш-ш-шу! Ш-ш-шу!..).

Звуконаслідувальні слова-речення мають складнішу й різноманітнішу, ніж у вигуків-речень, фонетичну організацію. Вона представлена повною або частковою редуплікацією (Ку-ку! Ґе-ґе! Ха-ха! Дзінь- дзень! Тень-телень!), наголошенням і подовженням базових звуків (Б-у-у-ух! Бряззь! Фуррр!), комбінуванням (Вуть-вуруть!), фіксованими позиціями звуків (Бах! Бух!), взаємозаміною звуків одного типу (Бах! Пах! Паф!), специфічними звукосполученнями (Пчхи! Крг! Тпр!) тощо [6, c. 385].

В основі значення звуконаслідувальних слів лежить звуковий образ, створений уявою мовця на основі реально почутих звукових виявів істот, явищ, речей. Специфічність цих слів полягає у фонемній будові, яка ґрунтується на принципі звукового символізму. Певні звуки через свої артикуляційно-акустичні ознаки стають основою, ядром звукового комплексу, який набуває певного значення і сприймається нами як засіб вираження звукових ознак дійсності [11, c. 163].

Так, звуковий вияв шуму, шепоту вдало передається в українській мові повторенням щілинного глухого шиплячого звука ш: «Хвилюється жито й пшениці ярої смужечка. Колосочками тихо так: ш… ш…» та «І що то -- молоді: шу-шу, шу-шу» (А. Головко).

Звучання, що виникають від ударів металевих предметів або дій з ними, передаються звуконаслідувальними словами, у фонемному складі яких зосереджені за звучністю — дзвінкі і сонорні, а за способом творення — африкати й зімкнено-прохідні звуки, — дзень, дзелень, дзінь: «Коли ішов до криниці, відра дзень, дзень, дзень: руки тремтіли» (В. Дрозд); «Ось Григорій став і мантачить косу. Дзінь-дзінь!.. Дзінь-дзінь!» (О. Десняк).

Звуконаслідування використовуються в художньому творі як додатковий засіб звукової виразності, що конкретизує якесь одне явище або його ознаку, уже описану за допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує її [19, c. 186]. Це добре ілюструє приклад з новели М. Коцюбинського «Intermezzo», на початку якої подано майстерний опис співу жайворонків за допомогою словосполучень і виразів пісня свердляча, дзвінка, металева, капризна; гострі, колючі звуки: дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт, а потім увиразнюється цей опис варіантними звуконаслідуваннями тью-і, тью-і, ті-і-і, трійю-тіх-тіх; створюється звукова конкретизація опису співу жайворонків, що формує в нашій уяві відповідний звуковий образ: «Се жайворонки… Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів… Блискають тільки гострі, колючі звуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам’яті -- і не виходить. От-от, здається… Тью-і, тью-і, ті-і-і… Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх…».

Цей приклад ілюструє орієнтовний, приблизний характер звуконаслідувань: ліричний герой хоче «спіймати, записати у пам’яті» спів жайворонків -- «і не виходить». Використано два фонематичні варіанти звуконаслідування щоб показати, що жодний з них не є адекватним природному співу жайворонків.

Звуконаслідування не виконують номінативної функції, проте в творах великих майстрів слова вони бувають настільки майстерно введені в художній текст, що виступають не тільки виразниками звукової ознаки дії чи самої дії, а й через звукообраз дії репрезентують саме явище [2, c. 60].

Виразною стилістичною особливістю звуконаслідувальних слів є їх звукозаписний характер. За допомогою звуконаслідувальних слів можна не тільки відтворити момент звучання, а й змалювати цілу звукову картину, передати звучання в просторі, відобразити його мелодійність або ритмічність, повторюваність [19, c. 187]:

«Бриля на потилицю, а мантачкою — дзінь-дзень… дзінь-дзянь… І з долини хтось, мов перегукується, -- ідзянь-ідзінь… дзянь-дзінь» (А. Головко).

Іноді майстри слова вдаються до звуконаслідувального оформлення лексем з метою створення звукообразної картини дії [19, c. 187]:

«Сперш перекликалися шляхи: — Го-о!.. кацаївчани! — Го-го!.. — Так у неділю ж при-хо-о! --Прийдемо-о!» (А. Головко).

Такий приклад зустрічається в оповіданні О. Довженка «Ніч перед боєм»: «По-дай чо-го-го-го! Човен подай! Л-га-га-га… -- почулося з того берега»; «По-дай чо-го-го-го! Ого-го-го! -- линуло з того берега».

Звуконаслідувальні слова можуть використовуватись як засіб створення ситуативного комічного ефекту; при цьому спостерігається значне насичення ними тексту, що й створює виразну гумористичну ситуацію [3, c. 98]:

«Біля кіс діди… Дзвонять, дзвонять, дзвонять… Стружать одну об одну… -- Якісь вони не такі… -- А яких вам треба? І знову: -- Дзень! Дзень! Дзень! — Дзень! Дзень! Дзень! Півдня косу вибирає…» (О. Вишня).

Аналіз мовного матеріалу показує, що сфера використання звуконаслідувань обмежується тільки усно-розмовним та художнім стилями, де вони використовуються для звукового увиразнення тексту.

стилістичний вигуковий звуконаслідувальний лексика

РОЗДІЛ 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ВИГУКІВ ТА ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНИХ СЛІВ

2.1 Класифікація вигуків

У другому розділі нашої курсової роботи ми подаємо власну класифікацію вигуків та звуконаслідувальних слів, на основі опрацьованої літератури з теми. Наша класифікація базується на матеріалі, поданому в першому розділі курсової.

Усі вигуки та звуконаслідувальні слова, використані у другому розділі взяті з «Великого тлумачного словника сучасної української мови» під ред. В. Т. Бусел. Роботу над другим розділом ми почали з опрацювання словника — виписали всі вигуки та ономатопоетичні слова з тлумаченням кожного з них.

Отже, нашим завданням було виписати, запропонувати свою класифікацію цих слів та визначити їх кількість в українській мові у відсотковому співвідношенні.

У великому тлумачному словнику української мови міститьcя 17 000 слів: з них 168 вигуків, що складає 0,99% усього лексичного матеріалу, та 113 звуконаслідувальних слів, що становить 0,66%.

Як бачимо, вигуків в українській мові значно більше. Класифікацію вигуків ми вирішили почати з урахуванням їх звукового складу.

1. Залежно від звукового складу:

— вигуки, представлені одним голосним звуком. Вони складають 2,98% із загальної кількості вигуків, поданих у словнику:

а, е, і, о, у;

— вигуки, що складаються з голосного і приголосного звука, або односкладові (складають 15,5% вигукової лексики):

ай, ат, ах, ач, ба, бе, га, ге, ей, ет, ех, ит, йо, на, но, ну, ов, ой, ох, тю, фу, ф’ю, ха, хе, ху, ша;

— вигуки, до складу яких уходить один голосний і два приголосних звуки (складають 13,7%):

біс, вйо, гай, гей, гов, гой, гоц, киш, куш, нум, ньо, пас, пек, плі, пхе, пху, соб, сос, хап, хоп, цоб, цур, чіп;

— вигуки, утворені з двох голосних і одного чи двох приголосних звуків, або двоскладові (складають 31,55%):

ага, агей, агов, агуш, але, алло, амба, ану, апорт, атю, ату, ачхи, апчхи, баста, браво, вара, відбій, віра, вперед, гайда, гетьте, гірко, гойда, гопки, горе, гоя, гулі, еге, ійон, леле, нумо, нумте, нуте, овва, отак, ото, прикол, пробі, пугу, скакіць, славно, струнко, сусіль, тереш, тихо, тубо, умгу, ура, цитьте, шабаш, шелесь, шуги, шугу;

— вигуки що складаються лише з приголосних звуків:

бр, тс, хм, цс (скдадають 2,38%).

Отже, ми бачимо, що, залежно від звукового складу, словник найбільше вміщує вигуків, утворених з двох голосних і одного чи двох приголосних звуків, або двоскладових.

Класифікацію вигуків за такими ознаками можна знайти у численних працях видатних мовознавців, зокрема, таких як І.М. Гуменюк, О. Й. Курило.

У процесі опрацювання вигуків, ми помітили, що деякі з них не є власне українськими. Отже, вирішили класифікувати їх за походженням, тобто виокремити запозичені вигуки в окрему групу, адже для нас, філологів, цей критерій є особливо актуальним. У словнику зафіксована невелика група таких слів. Немає, наприклад, таких як: стоп! (англ.), капут! (нім.), браво! (італ.), полундра! (англ.), караул! (тур.).

Також ми вирішили вділити в окремі групи діалектизми та застарілі слова. Вживання їх є дуже обмеженим. У діалектизмів причина цього зумовлена територіальними особливостями, вживання ж застарілих вигуків обмежене внаслідок заміни їх іншими, більш новими словами. Саме тому ми класифікували їх у два окремі класи. Нижче подаюємо ці групи вигуків з власними прикладами вживання їх у реченнях.

2. Вигуки, запозичені з інших мов, у словнику складають 7,14% вигукової лексики:

(алло, амба, баста, біс, бравісимо, гоя, еврика, караул, марш, пас, сос, ура)

Наприклад: «Алло!» — промовив Дмитро у слухавку, але так і не почув відповіді; «Баста! Я все одно не відмовлюсь від своїх намірів!»; «Бравісимо!» — заплескали в долоні глядачі.

3. Діалектизми (складають 5,36%):

(вара, ійон, йо, помагайбі, славайсу, труп, хляп, хоп, чіп)

Наприклад: «Ійон! Ба, на дворі як тепло!»; «Вара! Гратися у цьому місці може бути небезпечно»; «Славайсу, а я вже думала, що ти не прийдеш!»; «Йо, який ти дорослий став!»; «Чіп, не заважай мені поратися на кухні!»

4. Застарілі слова (складають 4,17%):

(вйо, гой, їй-право, магайбі, ньо, ов, пугу)

Наприклад: «Вйо!» — підганяв Іван свого коня; «Гой! Невже ви мене не чуєте?»; «Їй-право, я не хотів, щоб усе так вийшло»; «Магайбі!» — привіталась Дарина з сусідкою, яка поралась на городі.

Не можна залишити поза увагою і вигуки які вживаються на позначення різних емоційних станів. Важливо відмітити, що один і той самий вигук може виражати різні емоції. Так, наприклад, видатний дослідник у мовознвстві Л. Мацько, зафіксувала близько 20 типів мовленнєвих реалізацій емоційно-змістових варіантів вигука о! Найдоцільніше, на мою думку, проілюструвати це можна на прикладах з художньої літератури, деякі з них подаємо нижче:

1. О, вже, мабуть, натворила щось (А. Головко) — підозрілість.

2. О, яка краса, друже мій, радій! Гей, береза біла срібнокорая! (В. Сосюра) — захоплення.

3. О лишенько, о Боже! (О. Гончар) — розчарування.

4. О, як усе навколо розцвіло (В. Сосюра) — здивування.

5. О часе! Часе мій! Хоч ти почервоній! (Є. Плужник). — піднесення.

6. О, днів прийдешніх обрії безмірні, О тишино моїх маленьких рим! (Є. Плужник) — смуток.

7. О, знайшов, — майже вигукнув Марко, так що на нього всі за тицькали (Г. Тютюнник). — радість.

Отже, нижче пропонуємо класифікацію вигуків в залежності від емоційних станів, які вони виражають та ілюструємо на власних прикладах їх роль у реченнях.

5. вигуки, на позначення емоційних станів становлять 43,45% усієї вигукової лексики словника:

— на позначення негативних емоцій (25%):

(а, ага, ай, ат, ах, ач, бе, боже (мій), га, горе, е, ей, ет, ех, е-хе-хе, ит (ет), ич, ійон, караул, леле, лелечко, ненечка, ненька, неня, ой, ой-ой, отакої, ото, ох, ох-ох-ох, прокляття, пхе, пху, тю, у, у-у, умгу, фу, ха, хе, хм, ху)

Наприклад: «Хм! Куди ж тепер мені йти?»; «Га! Хіба ж я не господар у своїй хаті?»; «Е, я такого не люблю! Нащо робити із мухи слона?»; «Ач, чого схотів! Минуло твоє господарювання!»; «Ой, як же ви мене налякали!»; «Ах, вона, бідна, так стомилася!»; «Ненечка! Та що ж це таке коїться з вами?», «Ох-ох-ох! Важко жити літнім людям у цьому світі»; «Боже мій! За які гріхи ти мене так караєш?»; «Фу! У цій кімнаті смердить»; «Отакої! Виявляється, ти підла людина»; «Прокляття! Я знову забув вимкнути автовідповідач», «Брр! Мені дуже холодно! Зачини, будь ласка вікно»;

— вигуки на позначення позитивних емоцій (18,45%):

(а, ага, ах, ба, боже (мій), браво, го-го, еге, ех, е-хе-хе, леле, лелечко, ненечка, ненька, неня, о, ов, овва, ого, ого-го, ого-го-го, ой, ой-ой, прикол, славайсу, славно, ура, ух, ха-ха, ха-ха-ха, ху).

Наприклад: «Ах, який пречедовий сьогодні ранок», «О, подивись, як тут цікаво!»; «Ха-ха-ха!» — зареготав Миколка; «Боже мій! Яка краса навкруги!»; «Ненечка! Я і не сподівалась тебе побачити сьогодні!»; «Ого! Такий твій вчинок став цілковитою несподіванкою для мене»; «Ху! Нарешті я закінчив цю справу»; «Овва! Яка приємна несподіванка побачити тебе біля мого дому!»; «Ура! Ми завтра вирушаємо у подорож!»

Значну кількість становлять вигуки на позначення закликів (35,71% вигуків зі словника), наказів та звертань до людей або тварин. Ми об'єднали їх в окрему групу:

6. вигуки-звертання до людей або тварин, накази та заклики:

(агей, гей, агов, агу, агусі, ану, анумо, ануте, апорт, атю, ату, біс, вара, відбій, вйо, вперед, гайда, гей, геть, гетьте, гірко, гулі, ей, зась, караул, киць-киць, киш, кось-кось, куш, марш, но, ну, ну-бо, нум, нумо, нумте, ну-ну, нуте, ньо, струнко, тась-тась, тереш, тереш-тереш, тихо, тпру, тс, тсс, цабе, цить, цитьте, ціп, ціп-ціп-ціп, цс, цур, цур-цура, цу-цу, чіп, ша, шабаш, шуги).

Наприклад: «Киць-киць, моя кішечка!»; «Гей, всі до мене!»; «Гірко!» — почув Іван у сусідньому дворі; «Струнко!» — гучно наказав командир; «Тась-тась» — гукнула Тетяна своїх каченят; «Тс! Марійка спить! Не розмовляй так голосно»; «Цабе!» — наказав Іван, та воли все не хотіли слухатись; «Ну-бо, прокидайся! На дворі вже треті півні проспівали!»; «Цур! Не смій про таке і думати!» «Ньо! Швидше, швидше!» -Іван поганяв коней; «Ша, діти! Послухайте уважно, що скаже вам наш гість»; «Шабаш! Збираймося додому!» «Шуги! Ви меня весь город витоптали!» — сварилв гусей розлючена баба Параска.

7. вигуки, які обслуговують сферу етикету. Звичайно, що в сучасній українській мові їх набагато більше, але в словнику вони складають лише 2,98% усіх вигуків:

(добраніч, добривечір, добридень, помагайбі, спасибі)

Наприклад: «Спасибі! Ви були дуже ласкаві до мене»; «Вибачте, котра година?»; «Добраніч, Марисю! Мені вже час додому»; «Помагайбі! Ти вже другу годину пораєшся на кухні».

Окрему групу складають вигуки, які використовуються певним колом людей, об'єднаних спільною професією. Вживання їх обмежене й обумовлене сферою діяльності осіб:

8. професіоналізми (3,57%):

(віра, єсть, плі, сос, струнко, тубо) Наприклад: «Єсть» — такою повинна бути відповідь солдата на наказ командира; «Сос! Нам вкрай необхідна ваша допомога!»; «Віра! Підняти плити!» — наказав командир будівельникам; «Плі!» — і пролунав гучний постріл; «Тубо!» — вигукнув Василь, і Мухтар одразу ж відійшов від здобичі.

9. Отже, як бачимо, ми можемо класифікувати вигуки за різними ознаками та використовувати їх у всіх сферах людської діяльності. Найбільшу кількість у відсодковому співвідношенні складають вигуки на позначення емоційних станів, які становлять 43,45% усієї вигукової лексики опрацьованого словника. Найменшу кількіть становлять вигуки, які обслуговують сферу етикету, їх тільки 2,98%.

2.2 Класифікація звуконаслідувальних слів

Ономатопоетичні слова також складають значну частину нашого активного словникового запасу, але, як бачимо, звуконаслідувань значно менше ніж вигуків.

Важливо зазначити, що одне й теж ономатопоетичне слово часто вживається на означення різних явищ, що можуть мати деяку подібність у значеннях. З одного боку, це скорочує кількість звуконаслідувань необхідних для мови, а з іншого — удосконалює процес їх вивчення, адже для розуміння значення подібного звучання та викликаних ним асоціацій потрібне широке коло явищ. Причина багатозначності ономатопоетичних слів заключається в подібності явищ, що передаються, та у вживанні слів звуконаслідувального походження в переносно-метафоричному значенні.

Наприклад: гу — 1) звуконаслідування, що передає гудіння вітру: По садах гу!.. Гу-у (вітер). І падає листя пожовкле додолу, падає, падає… (A. Головко). 2) звуконаслідування, що наслідує безперервний плач: А зозуленька як ку, так ку! А я молода як гу, так гу! (Чубинський).

Звуконаслідувальні слова мають переважно редупліковану структуру (двох-, трьох- або чотирьохкомпонентний склад), наприклад, ку-ку, тра-та-та: Як ірвоне з себе коралі дорогі - геть докинула, — тільки вони гур-гур, розсипалися (Марко Вовчок); Б'є молоточком у кришталевий дзвін — ку-ку! Ку-ку! — і сіє тишу по травах; Йому навіть почулося, що над головою закрекотала сокира: ге-ге-ге! Зацвірінькав горобець: цвірінь! цвірінь! (М. Коцюбинський); «Іх-іх, і-хи-хи-х» — засміялися сміхом мідні брязкала на бубні і враз умовкли (Г. Тютюнник).

Однокомпонентну структуру мають переважно ономатопоетичні слова, що наслідують звуки дій, рухів, предметів та явищ природи, наприклад: топ, гец та ін.

Отже, усі звуконаслідувальні слова, за особливостями їх походження, ми поділили на 3 групи:

1. Звуконаслідування фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини, які становлять 11,5% усіх ономатопоетичеих слів, поданих у словнику:

(бухи, га-га, гам, кахи, кахи-кахи, ких, ких-ких, ковть, пху, пчих, ха-ха, ха-ха-ха, хрум, хрум-хрум)

Наприклад: А Іванко «гам» -то проковтнув тістечко. «Хрум-хрум» — ласує Іринка добре підсмаженими сухариками. «Кахи-кахи, кахи-кахи!» — дідусь знову завхворів.

2. звуконаслідування на позначення дій, які виконує птах або тварина (складають 26,55%):

(бе, гав, кар, кар-кар, киги, коко, кру, кру-кру, крумк, кря, кря-кря, куку, кукуріку, кум, кум-кум, курли, ме, му, няв, пугу, пурх, скугу, сьорб, труп, тьох, тьох-тьох, фур, фурр, фюіть, хавав)

Наприклад: «Ку-ку!ку-ку!» — спів зозулі було чутно по всьому лісу;

Гу-гу-гу-у! — застогнав пугач серед лісу. «Кар!» — тривожно заскрипіла ворона. Летять у вирій журавлі, прощаючись надовго з нами своїм «кру-кру».

Важливо зазначити, що в художніх творах звуконаслідування слова мають лише приблизну подібність зі звуками навколишнього світу. Але навіть умовна, приблизна передача звуків дає можливість відтворити образно те чи інше звукове явище:

Одна птиця весь час методично і невтомно: … кі-кікс, кі-кікс, к-і-і… І друга лунко-лунко і роздільно пробує флейту: … кфі-кфі-кфі… І третя, пролітаючи низько і стурбовано ховаючись: … кжа-кжа-кжа… І четверта недалеко перепурхнула і раз за разом: -- ксвіть! ксвіть! ксвіть! І п’ята граціозно і ласкаво -- десь над головою: -- стріті-тс літс… І шоста перелітає і без кінця, голосно, знижуючи тон на останньому складі: -- ксіті-та, ксіті-та, ксіті-та… (В. Барка).

В окрему групу ми об'єднали групу звуконаслідування на позначення звуків неживої природи, яка включає в себе найбільшу кількість слів.

3. слова, які наслідують звуки неживої природи (71,6%):

(бабах, бах, бац, бебех, бов, бовть, бринь, брязь, бубух, бульк, бум, бух, геп, гоп, грим, грюк, гряк, гу-гу, гульк, гуп, дзвяк, дзелень, дзелень-дзелень, дзень, дзінь, дзум, дінь, дмух, кап, кап-кап, клац, кресь, кресь-кресь, ляп, лясь, мах, миг, миг-миг, пах, пих, плюсь, пшик, рип, скрип, стук, стук-стук, сюр, так-так, талап, тарах, тарарах, телень, телень-телень, телеп, теліп, тень, тень-телень, тик, тік-так, товк, торох, трах, тук, туц, у, у-у, ух, фирк, фіть, ф’ю хлоп, хльость, хлюп, хляп, хлясь, хруп, хрусь, хряп, хрясь, цмок, цмок-цмок, цок, цок-цок, черк, чиргик, шелеп, шелесть, шпиг, шубовсть) Наприклад: Дзелень, дзелень! — забило на вежі, видко, дев’яту годину. Чув тільки, як за стінами падали, зривались і падали в м’яку землю яблука. Гуп-гуп-гуп. Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук- стук.

В українських народних казках та дитячій літературі часто використовуються звуконаслідувальні слова для текстового відтворення звукової сигналізації тварин:

«Вовк сів за кущ да й затрубив: -- Ау-у-у! А гуси -- тра-тра-тра! Знялися й полетіли» (Українська народна казка); «Їм люди гукають: «Здорові були!». Журавлики ніжно: «Курли! Курли!» (П. Воронько); «Рано-вранці у глухому лісі, край болота, токує глухар: «Теке, теке, тек, тек, тек!» (Г. Тютюнник).

Відомо, що в казковому світі тварини наділені мовою.

Звуконаслідування в мовних партіях дійових осіб казок є специфічним засобом вираження персоніфікації: «От біжить баран: -- Мекеке, мекеке! Одчини, луплене теля!»; «Підходе вовк: -- Лвву-у-у! Хто, хто в лисиччиній хатці?»; «Де не взявся -- біжить кабан: -- Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?» [3, c. 97].

Аналізуючи звуконаслідування за особивостями їх походження, виявилось, що найбільш численну кількість складають ономатопоетичні слова на позначення звуків неживої природи, а саме 71,6% від загальної кількості звуконаслідувань, вміщених у словнику. Найменшу кількість становлять звуконаслідування фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини, які складають 11,5%.

Проаналізувавши «Великий тлумачнтй словник», ми зясували, що у відсотковому відношенні вигуки та звуконаслідування скадають 1. 65% української лексики, поданої у словнику.

Звичайно, що лексичний склад української мови прербуває у постійному розвитку. Не винятком є вигуки та ономатопоетичні слова, якими постійно поповнюються тлумачні словники сучасної української мови і які не втратять своєї актуальності і значущості за жодних обставин.

ВИСНОВКИ

Аналіз наукової літератури з теми дослідження дає підстави стверджувати, що в сучасній лінгвістиці сформувалося кілька підходів до визначення статусу вигуку.

За традиційним підходом вигук зараховують до морфологічних одиниць, що служать для вираження різних емоцій і волевиявлень, але виводять із системи повнозначних і службових частин мови.

Представники інших підходів виділяють вигуки в окремий лексико-граматичний клас слів, тому що вони характеризуються виразною специфічністю семантики, граматичних ознак і стилістичних функцій; зарахувують вигуки до реченнєвих утворень; вважають їх еквівалентами синтаксично нечленованих речень.

Необхідно зазначити, що у вигуків мінімально виявлені мовні ознаки (стабільна кількість, морфологічна незмінюваність і нечленованість, функція синтаксично нечленованого речення) і повною мірою -- мовленнєві (переважне спрямуванням у сферу мовлення, що зумовлює суб'єктивність їхньої семантики). Їх здебільшого визначають як одиниці з емоційною семантикою, без поняттєвої основи.

Вивчення першоджерел виявило, що вигуки мають певні ознаки слова: фонетичне оформлення, непроникність, однонаголошеність, відтворюваність, ізольованість. Крім цього, похідні вигуки більшою або меншою мірою зберігають семантичні зв’язки зі своїми вихідними повнозначними словами (іменниками й дієсловами), які мають поняттєву основу, що свідчить про їхню віддалену співвіднесеність не тільки із судженням, а й з поняттям і дає підстави кваліфікувати їх як слова-речення.

У сучасному українському мовознавстві вигуки поділяються на первинні та вторинні (похідні). Первинні вигуки здебільшого складаються з одного, рідше з двох складів слова та поділяються на кілька груп: вигуки, представлені одним голосним звуком; односкладові вигуки; вигуки, до складу яких уходить один голосний і два приголосних звуки; двоскладові вигуки.

Морфемна структура похідних вигуків збігається з однією із форм повнозначних слів — іменників, дієслів, займенників та прислівників або з кількома формами різних частин мови, що становлять єдине ціле — фразеологічну одиницю.

Вигуки є тими засобами, за допомогою яких виражаються в мові почуття, емоції, спонукання. Специфіка вигуків -- виражати емоційно-експресивні реакції, оцінки, волевиявлення, не називаючи їх, — апріорно визначає стилістичні можливості даного класу слів, бо в такому разі емоційне забарвлення органічно входить у семантичну структуру вигуку як мовної одиниці.

Не маючи лексичного і граматичного значення, вигуки є економними і концентрованими виразниками почуттів і емоцій, волевиявлень і спонукань, позитивної чи негативної оцінки, ставлення мовця до осіб, подій, явищ, предметів. Уміле використання їх у тематичному контексті і відповідній ситуації урізноманітнює мовлення, робить його емоційно насиченим і виразним, барвистим, надає йому щирості й безпосередності живого спілкування.

Вони практично не зустрічаються в науковому і офіційно-діловому стилях. Зате в розмовно-побутовому стилі, і зокрема в усному мовленні, як у своєму природному середовищі, вигуки найбільш повно і різноманітно розкривають особливості свого значення. У живому мовленні вони передаються з певною інтонацією, мімікою і жестами.

У художньому тексті вигуки є не тільки засобом передачі емоційної характеристики героїв, їх ставлення до навколишнього світу, а й показником авторської симпатії щодо оцінки героїв.

Аналіз мовознавчих досліджень дає підстави стверджувати, що у сучасні лінгвістиці термін звуконаслідування, або ономатопея, вживається для позначення безпосередньої імітації звуків нелінгвістичної природи шляхом комбінації відповідних сегментів, які добираються з інвентарю фонем певної мови.

Проведене дослідження дозволило визначити ономатопоетичні слова як категорію слів, що мають цікаву семантичну структуру, однотипну будову, багатозначність. Серед особливих рис ономатопоетичних слів слід виділити: закріплення їх за певним елементом змісту; можливість звуконаслідувальних слів передавати необхідну інформацію як про саму дію, так і про суб'єкт цієї дії. Серед ономатопоетичних слів досить поширеними є явища синонімії й омонімії.

За семантичними ознаками звуконаслідувальні слова поділяють на наступні тематичні групи:

1) звуконаслідування домашніх тварин, птахів та звірів;

2) звуконаслідування предметів і явищ дійсності;

3) звуконаслідування фізіологічних процесів, відтворюваних мовними органами людини.

Звуконаслідування як і вигуки мають реченнєву природу, але на відміну від вигуків-речень вони позначають лише позамовну ситуацію, а не емоції мовця, опосередковано пов’язані з цією ситуацією.

Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків і як мовні одиниці. Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлено його акустичними та артикуляційними можливостями, а також особливостями його образного звукосприймання та звуковідтворення.

На противагу вигукам тільки частина звуконаслідувальних слів усвідомлена як відповідні звукові образи певних реалій, як типові ознаки певних природних об'єктів. Вони вже набули статусу постійно відтворюваних, тобто власне мовних одиниць. Решта звукових копій природних звучань є ситуативними, або разовими.

Звуконаслідувальні слова-речення відрізняються від вигуків і своєю великою фонетичною варіантністю, що свідчить про приблизне графічне відображення природних звучань.

Звуконаслідування використовуються в художньому творі як додатковий засіб звукової виразності, що конкретизує якесь одне явище або його ознаку, уже описану за допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує її.

Звуконаслідування не виконують номінативної функції, проте в творах великих майстрів слова вони через звукообраз дії репрезентують саме явище.

Виразною стилістичною особливістю звуконаслідувальних слів є їх звукозаписний характер. За допомогою звуконаслідувальних слів можна не тільки відтворити момент звучання, а й змалювати цілу звукову картину, передати звучання в просторі, відобразити його мелодійність або ритмічність, повторюваність. Іноді майстри слова вдаються до звуконаслідувального оформлення лексем з метою створення звукообразної картини дії.

В українських народних казках та дитячій літературі часто використовуються звуконаслідувальні слова для текстового відтворення звукової сигналізації тварин, для вираження персоніфікації. Звуконаслідувальні слова можуть використовуватись як засіб створення ситуативного комічного ефекту.

Сфера використання звуконаслідувань, так само як і вигуків, обмежується тільки усно-розмовним та художнім стилями, де вони використовуються для звукового увиразнення тексту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Багмут І.В. Лексико-семантичне поле звуконайменувань у сучасній українській літературній мові (склад, структура, парадигматика): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. филол. наук: спец. 10. 02. 01 «Українська мова» / І.В. Багмут. — 2007. — 22 с.

2. Багмут І.В. Виділення лексико-семантичного поля звуконайменувань у сучасній українській мові / І.В. Багмут // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб. наук. праць факультету лінгвістики Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету. — К.: ІВЦ Держкомстату України, 2011. — Вип. 9. — С. 56−64.

3. Багмут І.В. Звук і слуховий образ: екстралінгвальна природа звуконайменувань / І.В. Багмут // Система і структура східнослов'янських мов: До 60-річчя наукової і педагогічної діяльності проф. М. Я. Брицина: Зб. наук. праць — К.: Знання України, 2004. — С. 94−100.

4. Багмут І.В. Класифікація звуконайменувань в українській мові / І. В. Багмут // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія № 8. Філологічні науки (мовознавство і літературознавство): Зб. наук. праць. — К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2005. — Вип. 1. — С. 15−19.

5. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. — К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. — 1440 с.

6. Вихованець І.Р. Теоретична морфологія української мови / Вихованець І.Р., Городенська К. Г. — К.: Пульсари, 2004. — 400 с.

7. Гаценко І.О. Типологічні особливості звуконаслідувальних слів (на матеріалі української, російської та англійської мов): Автореф. дис… канд. філол. наук: 10. 02. 15 / І.О. Гаценко. — 2009. -- 19 с.

8. Гаценко І.О. Синтаксична функція звуконаслідувальних слів української мови / І.О. Гаценко // Сіверянський літопис. — 2002. — № 6. — С. 97−100.

9. Гаценко І.О. Особливості структури звуконаслідувальних слів української мови / І.О. Гаценко // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. — 2003. — Вип. № 8. — С. 50−56.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой