Особливості відповідальності та мотивації досягнення успіху працівників МНС

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Психология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Психологічна наука не залишила феномен відповідальності без уваги. Психологія накопичила сановиту теоретичну базу по питанням відповідальності. На заході чисельні дослідження проводилися в рамках теорії локуса контролю Дж. Роттера.

Не дивлячись на багатолітню історію вивчення даної проблеми, наголошується явний дефіцит конкретних досліджень, присвячених аналізу специфічних для різних видів професійної діяльності. До маловивчених, із цієї точки зору, видів професійної діяльності, відносяться і професії, що виконуються в умовах ризику. До теперішнього часу не було проведено психологічних досліджень, направлених на аналіз особливостей відповідальності на прикладах подібного виду праці.

На сьогодні, підвищується значущість і вимоги до співробітників МНС України. В умовах відсутності спеціальних робіт, присвячених цій темі, зростає актуальність проведення конкретних емпіричних досліджень, в цій області. У цій роботі частково заповнений цей пробіл на основі проведення емпіричного дослідження особливостей відповідальності фахівців рятувальників МНС України з різним рівнем мотивації досягнення успіху. Особа сучасного працівника системи МНС України, повинна володіти високим рівнем сформованості відповідальності, а також вона повинна не просто пристосовуватися до існуючої реальності, а прагнути до досягнення успіху.

Об'єктом дослідження є відповідальність працівників МНС України.

Предметом дослідження — взаємозв'язок рівня мотивації досягнення успіху і особливостей локалізації суб'єктивного контролю у працівників МНС України.

Метою даної роботи є виявлення особливостей відповідальності спеціалістів з різним рівнем мотивації досягнення успіху у працівників системи МНС України.

Завдання дослідження:

1. Аналіз психологічної літератури по проблемам відповідальності та мотивації досягнення успіху.

2. Підготування і проведення дослідження відповідальності та мотивації досягнення успіху працівників МНС України.

3. Обробка та інтерпретація отриманих даних на основі кількісної оцінки і якісного аналізу результатів дослідження.

Для вирішення поставлених завдань були використані наступні методи та методики:

1. Методика рівня суб'єктивного контролю (РСК).

2. Експертна оцінка психологічних характеристик особистості.

3. Методика діагностики особистості на мотивацію успіху Т. Елерса.

4. Математико — статистичні методи обробки результатів.

Базою дослідження виступав особовий склад 9-ПДПЧ та 27-ПДПЧ Київського районного відділу Головного управління МНС України в Харківській області у загальній кількості 63 особи.

1. Теоретичний аналіз проблеми відповідальності та мотивації досягнення успіху

1.1 Відповідальність с позиції психологічної науки

З позиції психологічної науки відповідальність розглядається як окрема психологічна категорія, а точніше — категорія, основою якої є особова риса, або у якості різних категорій — почуття відповідальності, властивості особи, здібності відповідати, готовності (установки) до відповіді, риса характеру та ін. Більшість дослідників співвідносять відповідальність з рисою особистості.

Відповідальність завжди пов’язана з прийняттям рішення, з вибором людини, з її діяльністю, конкретним вчинком або відмовою від такого[18].

Окрім цього, важливо відзначити, що які б не були багатовимірні психологічні трактування поняття відповідальності, основним смисловим навантаженням є внутрішня готовність людини відповісти, дати відповідь. і. Головним же ядром відповідальності може бути релевантний ій чинник. Даним чинником є інтернальність або локус контролю, що має в своїй основі внутрішній тип атрибуції.

Відповідальність має зовнішню (формальну) і внутрішню (компоненти, що дозволяють виявитися відповідальності) структури. Вони визначають відповідальну ситуацію. Відповідальна поведінка відповідає наступним ознакам: поведінка оцінюється по відповідності вимогам боргу, а не формальним характеристикам якісного виконання завдання; у людини є план дій; характер дій направлений на успішне виконання завдання; особа може самостійно і ретельно контролювати свою поведінку і піддавати його аналізу (оцінювати свою і чужу поведінку); у поведінці виявляється наполегливість, самостійність, активність; поведінка емоційно переживається.

Виступаючи як особова характеристика, відповідальність включає безліч особових якостей, і може бути охарактеризована наступним:

* Сукупністю якостей особи, трьома задіяними в ній сферами (раціональна, емоційна, вольова).

* Наявністю встановлених пріоритетів усередині особи

* Трьома компонентами: когнітивним (усвідомлення стосунків відповідальності, своїх можливостей, соціальної значущості діяльності, плану її реалізації і так далі), поведінковим (якість виконання завдань) і мотиваційним (особова значущість) [22].

Психологічний словник визначає відповідальність як «здійснюваний у різних формах контроль над діяльністю суб'єкта з погляду виконання ним прийнятих норм і правил» [39].

Психологічний підхід до відповідальності обумовлюється перш за все необхідністю аналізу з боку свідомості, самосвідомості, переживання, совісті, сенсу життя, виділяючи причетність особи, за якою стоять інтенції, у психологічному плані розкриваємі мотивами, почуттями, можливостями. Саме ця сторона первинна, оскільки відповідальність розуміється як особова властивість, що зобов’язує розглядувати її як сплав смислового мотиваційно-афектного, інтелектуально — когнітивного, діяльністно-поведінкового утворення.

У деяких роботах суть відповідальності розкривається через ключові слова: старанність, обов’язковість, дисциплінованість. Так, наприклад, в словнику сучасної української літературної мови відповідальність визначається як покладене на когось або взяте кимось зобов’язання звітувати в яких-небудь своїх діях і переймання на себе провини за можливі наслідки. Як виявляється з даного визначення, відповідальність включає три аспекти: перший — об'єктивний, який існує незалежно від конкретного суб'єкта і може бути покладений на будь-яку людину; другий — суб'єктивний, залежний від суб'єкта, який може прийняти і не прийняти зобов’язання, а якщо суб'єкт прийняв, то він повинен звітувати за них; третій — совість, відчуття провини за можливі наслідки виконання зобов’язань. Зрозуміло, ці аспекти взаємообумовлені, але важливим є перш за все відношення (усвідомлення, переживання) самого суб'єкта до належного («треба») і наслідків, витікаючих з нього. Тому у внутрішньому плані найважливіше контроль меж відповідальності суб'єкта діяльності не з боку об'єктивної інстанції, а з боку самого ж суб'єкта, тобто суб'єктивний аспект відповідальності як властивість особи, що переживається. Ось «совість», «відчуття провини» за наслідки поведінки — важливіший показник відповідальності суб'єкта. Це в тому випадку, якщо переживання «охоплює» особу у зв’язку з виконанням вільно вибраного соціально значимого завдання. Інакше відповідальність виступає лише як старанність, дисциплінованість, оскільки суб'єкт може переживати, звітувати і звітує за них.

В деяких визначеннях звертає на себе увагу те, що замість «боргу», «вимог» акцент робиться на «зобов'язання» і на їх виконання, що характеризує залежність і підлеглість суб'єкта відповідальності зовнішньому джерелу. При цьому санкціонованість всіх розпоряджень з боку різних інстанцій відображає конвенціональну мораль особи. В той же час в дефініціях відповідальності, що розгледіли, не указується самостійність активності і творчий початок суб'єкта, його здібність до вільного вибору відповідно до власного розуміння сенсу життя [42].

Аналіз психологічної літератури, в якій так чи інакше освічена проблема відповідальності, дозволяє говорити про те, що підходи до вивчення даного феномену близькі за своєю суттю і в більшості випадків оперують тими ж поняттями. Екзистенціальний напрям в психології в основі розглядує проблему сенсу, прагнення до цінностей, до свободи і відповідальності. Предметом екзистенціальної психології, як відзначають В. В. Знаков, Д. А. Леонтьев, М. Палуш та ін., є такі глобальні питання, як проблема життя і смерті людини, свободи і детермінізму, вибору і відповідальності, спілкування і самоти, сенсу і безглуздості існування. У полі уваги психологів, що досліджують закономірності психіки людини з позицій психології людського буття (поза якою не можна розглядувати проблему відповідальності), знаходяться фактично ті ж проблеми, проте підходи до їх рішення в цих напрямах істотно розрізняються.

З позицій екзистенціального аналізу чоловік визнається вільним лише умовно, оскільки він не може робити все, що захоче: людська свобода не дорівнює всемогутності і свавіллю. Людина визнається вільною, якщо в той же час вона визнається відповідальною в протилежність психоаналітичному уявленню про людину як про істоту детерміновану переважно потягами і прагненням до насолоди. У цьому ж бачиться і основна відмінність екзистенціального аналізу від філософії екзистенціалізму, що визнає спочатку свободу людини. На відміну від філософських наук психологія не може оперувати подібними метафізичними категоріями через свою наочність, тому вона прибігає до допомоги екзистенціального аналізу, екзистенціальної психології, феноменології. Проте необхідно знайти, визначити базове розуміння категорії відповідальності, щоб мати можливість розглядувати даний феномен і в рамках психології.

У соціально-психологічному плані розуміння відповідальності у вітчизняній психології не розроблене: можна назвати лише окремі публікації таких авторів, як А.П. Растігєєв, А. Л. Слободська, Л.А. Сухінська, які в основному носять експериментальний характер. Виділення соціально-психологічного аспекту проблеми відповідальності цими авторами полягає в підкресленні необхідності дослідження відповідальності як феномену міжособових стосунків. Вони указують на те, що відповідальність виступає у формі стосунків залежності і підпорядкування, в процесі яких члени групи покладають взаємні зобов’язання за успіх і невдачі в груповій діяльності. Відповідальність розуміється як уміння звітувати за узяті зобов’язання перед групою, колективом, але зв’язок цих зобов’язань з соціальними нормами спеціально не розглядується, а лише передбачається, постулюється. Як ілюстрацію можна привести визначення відповідальності одним з названих авторів. Сухінська Л.А., пише, що під покладанням відповідальності можна розуміти акт віднесення можливих соціальних санкцій за успіх або невдачу в спільній діяльності до себе або до іншого. Експериментальні дані цього автора, як показує аналіз його публікацій, більше націлені на дослідження ступеня розвитку групових міжособових стосунків, ніж на опосередкованої ними відповідальності особи [43].

В науковому плані до цих пір не були зроблені спроби широкого комплексного вивчення відповідальності, які охоплювали б найбільш значущі сфери життєдіяльності особи, реалізація яких безпосередньо залежить від відповідальності особи. На думку Л.І. Анциферової, відповідальність є центральною особовою характеристикою, що визначає стиль життя, що дає можливість особі оптимально вирішувати протиріччя і труднощі життя.

С.І. Ожегов пояснює відповідальність як необхідність, обов’язок відповідати за свої вчинки, дії. Відповісти, дати відповідь, відгукнутися, відзвітувати за свою діяльність. Понести ж відповідальність — означає понести відплату, понести покарання за свої вчинки [28].

Також у психологічній літературі відповідальність розуміється як схильність особистості дотримуватись прийнятих у певному соціумі норм і виконувати рольові обов’язки, як готовність відповідати за свої вчинки й захищати цінності значущого оточення, активно сприяти досягненню його цілей, за умови, коли людина спрямована не на зовнішній авторитет, а передусім на внутрішній моральний закон, коли у своєму розвитку вона пройшла шлях, за висловом К. Муздибаєва, від простого виконавця до активного суб'єкта, наслідком чого є переніс інстанції, перед якою людина звітує, із зовнішнього рівня на внутрішній. Відповідальність насамперед перед самим собою як творцем є внутрішня, автономна.

Для регуляції власної поведінки суттєве значення має почуття совісті. Категорією совісті можна пояснити прагнення людини вигідно виглядати у значущому оточенні й відповідати прийнятим у ньому нормам і правилам, тобто певному «зовнішньому закону». Так, по І. Канту совість, є не що інше як співвіднесення вчинків «закону, що живе в нас». Обов`язок перед собою, перед своєю душею як відповідальність перед власною совістю за пошук і здійснення смислів свого життя — це і є внутрішня відповідальність, зауважує В. Франкл [22].

К. Муздибаєв дослідив розходження в психології людей матеріально забезпечених і бідних, сімейний добуток яких перебуває нижче риси прожиткового мінімуму. Встановлено, що серед багатих людей значне число виявляють інтернальний локус контролю, який формується і підкріплюється матеріальним благополуччям. Та чи є така інтернальність показником відповідальності, в основі якої лежить «чиста» внутрішня совість? Водночас, серед екстерналів (боязких, залежних, що ремствують на випадок, везіння, заступників і т.п.) усе більше, за даними К. Муздибаєва, бідних, неулаштованих людей. Певно, можна говорити про частку «вимушених» або «захисних екстерналів», у яких екстернальність — це захисна реакція на ситуацію неблагополуччя, непевності в завтрашньому дні, бідності. Можливо, при застарілій виховній системі у школах може утворитися цілий прошарок учнів, інтернальність яких є несправжньою, а «псевдоекстернали» опиняться в числі важко виховних, асоціальних елементів, правопорушників. Зовнішній локус контролю, власне кажучи, означає зняття особою відповідальності за все, що з нею коїться, із самої себе; відповідальність покладається на оточуючих людей, а також на долю, випадок, різноманітні обставини. І це часто-густо є результатом вад виховання. «Зовнішньо зорієнтоване, стимул-реактивне педагогічне управління розвитком, — зауважує С. Д. Максименко, — поступово привчає індивіда до того, що визначальними в житті й діяльності є зовнішні умови, а не внутрішні прагнення й переживання. Так виникає екстернальність, вона ж — і безвідповідальність.

У зарубіжній літературі позначення людини як особисто відповідальної вперше фіксується в екзистенціальній філософії. У роботі «Хвороба до смерті» С. Кьєркегор пише про особисту відповідальність за відчай, що у кожному реальному випадку відчаю той, що зневірився, несе відповідальність за весь свій досвід, що передбачається, як в рамках можливого, так і в справжній реальності. М. Хайдегтер говорить, що автентична особа повністю відповідальна за буття в світі. Ж. -П. Сартр, учень Хайдеггера, високо оцінює особу, яка переймає на себе повну відповідальність. З погляду Сартра, який міркує в категоріях вибору, для людини завжди існує вибір, і для кожної людини, що живе, завжди можливий хоч би суїцид. Вперше в роботах Сартра спостерігається психологізування філософських понять свободи і відповідальності [17].

Як відомо, з цих філософських основ психологи-екзистенціалісти і феноменологи, такі як Л. Бінсвангер, М. Босс, В. Франкл, Р. Ленг, А. Маслоу, К. Роджерс розвинули свої теорії і психотерапевтичні системи, в яких істотна увага приділялася проблемі відповідальності.

З моменту створення цих ідей в екзистенціальній філософії еволюція концепції особистої відповідальності найбільш стрімливо і продуктивно почала розвиватися в рамках психотерапевтичних систем.

Іще з часів З. Фрейда метою психотерапії є зростаюча особиста відповідальність пацієнта. Оскільки філософські передумови психоаналізу є детерміністськими, психоаналіз, проте, не повністю розділяє позицію того, що люди особисто відповідальні за своє життя і життєві обставини. З. Фрейд розглядував людей як жертв своїх внутрішніх спонукань і як істот, що потребують сильної культури, щоб зберігати над ними контроль [15].

Розпливчатість терміну «відповідальність» змусила Ф. Хайдер ввести різні рівні відповідальності при оцінці вчинків іншою людиною. Особу, згідно концепції Ф. Хайдер, вважають за відповідальну

а) за всі вчинки, що асоціюються з її поведінкою;

б) лише за ті вчинки, в які вона включена інструментально;

в) лише за ті вчинки, результати яких вона могла передбачати;

г) лише за ті вчинки, які є навмисними;

д) лише за ті вчинки, які не являються функцією зовнішніх чинників.

На початку 50-х років Карл Роджерс революціонізував техніку і теорію психотерапії тим, що зробив категорію особистої відповідальності вимірюваною метою психотерапії. Всупереч психоаналізу, К. Роджерс повністю приймає положення про те, що людина несе особисту відповідальність. К. Роджерс стверджує, що людина стає більш психологічно здоровою, якщо вона переміщується від того стану, де її мислення, відчуття і поведінка управляються судженнями і очікуваннями інших, у напрямку до того стану, в якому вона покладається на свої власні переживання щодо своїх цінностей і стандартів [26].

Поняття особистої відповідальності усередині біхевіористських орієнтацій розроблялося по різних лініях. Ранні біхевіористи були переконані, що поведінка породжується зовнішньою середою і що індивід жодним чином не може бути відповідальним. Зараз усе більша кількість психотерапевтичних систем заявляє про свою мету щодо більшої відповідальності клієнта. Раціонально — емоційна терапія А. Елліса розглядує особу як прямо відповідальну за своє життя. Елліс стверджує, що не подія сама по собі примушує людей відчувати себе так чи інакше, а те, що вони говорять собі про подію. Елліс наполягає на тому, що люди несуть персональну відповідальність за свої почуття [45].

M. Mahoney пропонує чотири загальні категорії дослідження техніки самоконтролю: стимул — контроль, самовідсліжування, самовознагородження і самопокарання. У кожній з цієї техніки робиться акцент на ухвалення відповідальності клієнтом за своє життя [39].

Хоча концепція персональної відповідальності краще всього визначена у філософській системі екзистенціалізму, проте, варто відзначити, що здійснювалися деякі спроби примирити цю концепцію з біхевіористськими точками зору. W. Craighead, A. Kazdin, M. Mahoney приводять переконливу аргументацію, яка примірює особисту відповідальність і біхевіорізм. Вони постулювали, що акт ухвалення людьми відповідальності або здатність змусити їх бути відповідальними за свою поведінку — це сама по собі дуже важлива середова подія. Їх концепція «взаємного детермінізму» розглядає поведінку і середу як взаємно детерміновані. Тобто, середа, на їх думку, може диктувати поведінку, а поведінка може міняти середові умови. Отже, особа може грати активну роль в самодетермінації [31].

Фрідерік Перлз акцентував потребу в більшій персональній відповідальності як серцевину здорового функціонування. Він прирівнював недолік особистої відповідальності до поганої психологічної пристосовності. Він описує патологію як проекцію власних відчуттів на інших, отже, перекладання відповідальності за власні реакції і дії на інших [33].

Не можна не відзначити дослідження проблеми відповідальності в праці Ж. Піаже і Л. Колберга, які основним фокусом вибрали моральний аспект. Ж. Піаже, вивчаючи стадії морального розвитку дитини, визначав відповідальність як один з приватних аспектів загального процесу морального розвитку. Він вважав, що розвиток відповідальності йде від об'єктивного до суб'єктивного напряму в результаті кооперації, співпраці, до того ж, Ж. Піаже відзначав, що понад усе в цьому процесі задіяна когнітивна сфера.

Концепція відповідальності Л. Колберга ґрунтується на тій же самій точці зору: моральна свідомість розвивається в результаті активної творчої взаємодії індивіда з навколишнім середовищем. Л. Колберг виділяє п’ять стадій моральної свідомості:

1. «Об'єктивна відповідальність» — оцінка відповідальності за результат дій, незалежно від намірів особи.

2. «Суб'єктивна відповідальність» — наміри і мотиви особи враховуються.

3. Стадія «інструментального обміну», де враховуються мотиви особи як члена малої групи.

4. Стадія «мораль соціальної системи і совісті» — розуміння відповідальності як морального обов’язку.

5. Стадія, на якій передбачається розуміння відповідальності, заснованої на причинах моралі, прийнятих в суспільстві [30].

Подальший розвиток теорія Колберга отримала в роботах К. Хелкама, в яких виділяється ряд стадій розвитку покладання відповідальності. У дослідженнях К. Хелкама отримані відомості про такі соціально-психологічні чинники, які пов’язані з розвитком свідомості відповідальності: розширення соціальної позиції - відрив від батьків, читання літератури, встановлення зв’язків з суспільством за допомогою діяльності [24].

Проте, як з’ясувалося в пізніших дослідженнях, далеко не завжди моральні міркування (що є основою досліджень Колберга і Хелкама) співвідносяться з реальними діями, вчинками особи, знання моральних норм і правил не завжди є основою поведінки людини.

Не дивлячись на те що існує безліч теоретичних концепцій, що стосуються терміну «особиста відповідальність», дослідницькі роботи, пише R. Genthner, знаходяться тільки на початковій стадії розвитку.

W. Kirtner і D. Cartwright використовували типологічну систему п’яти дискретних категорій, що виявляють різні ступені особистої відповідальності для ранжування замовників психотерапевтичної допомоги. Вони виявили, що суб'єкти, у яких наголошувався найвищий рівень персональної відповідальності, проходили психотерапію успішно. Дослідницькі спроби W. Kirtner і D. Cartwright виросли з теорії К. Роджерса клієнтоцентрованій терапії і містили в собі роджеріанські положення про те, що здорове функціонування пов’язане з розглядом себе як ресурсу власних життєвих подій.

На думку R. Genthner, персональна відповідальність може бути концептуалізована як континуум виктимізації. За результатами дослідження Genthner, індивідууми, що знаходяться на найнижчих рівнях цього континууму, не мають наміру відповідати за наслідки своїх персональних дій. Коли вони фокусуються на особистих проблемах, вони маскують персональну роль і відповідальність за пошуком невдач у інших. Далі, як говорить R. Genthner, індивідууми, що знаходяться на вищих рівнях, повністю беруть на себе відповідальність за особисті проблеми. Вони не розглядають себе як жертв і прагнуть діяти відповідально при вирішенні особових проблем [15].

Genthner представляє шкалу, в якій містяться п’ять ключових крапок на континуумі виктимизации:

Рівень 1. Індивідуум не бере відповідальність за своє життя і майже ніколи не визнає наслідків своїх особистих дій.

Рівень 2. Індивідуум деперсоналізував свій підхід до життєвих проблем. Він розглядує специфічні екстернальні сили (робота, людина поруч і так далі) як причину його проблем. Через те, що він прагне до розв’язання персональних проблем за допомогою гніву або деперсоналізованого пошуку, у нього є деяке відчуття особистої відповідальності.

Рівень 3. Індивідуум виявляє часткову залученість в особисту відповідальність. Тобто він вербалізує деяку відповідальність за цінності, почуття, думки і поведінку, але він звинувачує інших так само часто, як і приймає відповідальність за свої особисті проблеми.

Рівень 4. Індивідуум бере повну відповідальність за своє життя, але не займається розробкою ефективної програми дій для дозволу власних проблем.

Рівень 5. Індивідуум бере повну відповідальність за своє життя. Він здібний до точного розрізнення особистих (інтернальних) внесків і екстернальних, і ще він навіть не зациклюється на тому, який внесок інших людей в його проблему. Це і є показник відповідальної особистої дії, направленої на рішуче розв’язання власних проблем. Індивідуум повністю бере відповідальність на себе за наслідки власної поведінки.

R. Genthner неодноразово акцентує одну з головних проблемних областей концепції: особиста відповідальність не є синонімом «соціальної відповідальності». Згідно його точці зору, коли особисто відповідальний індивід переймає на себе соціальну відповідальність (підкоряючись більше соціуму або соціальним законам), він робить це не із страху перед негативними санкціями, але швидше з усвідомлення того, ким він є в даний момент часу. Таким чином, говорить він, бути особисто відповідальним означає бути «відповідальним за», але не «відповідальним перед». Особиста відповідальність, затверджує R. Genthner, походить з внутрішньої суті. Особисто відповідальний індивідуум, згідно його теорії, несе відповідальність за свій вибір і відповідає швидше перед внутрішньою авторитетною інстанцією, чим перед зовнішньою. Поведінка, яка є особисто відповідальною, на думку R. Genthner, переживається як буття діючого [35].

Формуванню відповідальності і її сформованості в різному віці в психологічній літературі було приділено немало уваги. Здатністю передбачати кінцевий результат своїх дій і вчинків, брати на себе відповідальність і керувати своїми діями, на думку Л.І. Божовіч, володіють далеко не всі зрілі особи, що сформувалися. Психологи вважають, що якщо розвивати і тренувати ці здібності в дитинстві, то в зрілому віці можна досягти більшої згоди і досконалості в управлінні самим собою. Експериментальні дослідження К.А. Клімової, Л.С. Славіної і інших авторів свідчать, що відповідальне відношення до доручених обов’язків і їх виконання формуються у дітей в дошкільному віці. До п’яти років дитя засвоює і дотримує правила колективного життя, не дивлячись на те, що ці правила поки недостатньо їм усвідомлені.

Питаннями формування уявлень, думок про відповідальність займався Ж. Піаже. Він розглядує відповідальність в рамках морального розвитку. На думку автора, всяка мораль є система правил і суть її - добиватися пошани, шанування цих правил. Більшість моральних правил дитя отримує від дорослих. Процес цей поступовий. Спочатку діти засвоюють зразки соціальної поведінки завдяки пізнанню і виконання правил різних дитячих ігор. У 9−11 років діти починають брати до уваги мотиви неправильного вчинку і умови, що спонукали зробити вчинок. Формується суб'єктивна відповідальність в моральному розвитку. Звичайно, відповідальність в цьому віці якісно інша, чим в учбовій і трудовій діяльності. Л.І. Божовіч підкреслювала, що якість особи є результатом звички, що стійко закріпилася. Людина відчуває потребу робити те, що він звикся робити в певний час і при певних обставинах [18].

В.І. Селіванов всі методи і прийоми формування відповідальності, зводить до чотирьох основних груп. До першої групи можна віднести ті методи роботи, які безпосередньо направлені на свідомість людини, переслідують мету створення у нього правильних переконань і понять, без яких не може бути правильної поведінки. Це роз’яснення, читання, бесіда, всі форми колективного обговорення, де найяскравіше представлені критика і самокритика. Всі ці методи можна назвати методами переконання. У другій групі об'єднуються методи, що допомагають людині на практиці розвивати і закріплювати відповідальну поведінку. Це методи вправи. До третьої групи відносяться численні методи і прийоми, спонукаючі людину збільшувати вольові зусилля, працювати над формуванням відповідальності. Це заохочення, вимога і примушення. До четвертої групи методів В.І. Селіванов відносить методи і прийоми виховної роботи над собою. Це методи самовиховання.

Підхід К.А. Абульханової розглядує можливість формування відповідальності на основі зовнішньої і внутрішньої необхідності. У одному випадку ініціативність, в основі якої лежить суб'єктивна необхідність, переходить в соціальну відповідальність, а в іншому — соціальна відповідальність (зовні детермінована) переходить у внутрішньо детерміновану ініціативність. В обох випадках відповідальність відповідає потребам суб'єкта, які виступають проявом внутрішньої необхідності. По К. А. Абульханової, відповідальність — самостійне, добровільне здійснення необхідності в межах і формах, визначуваних суб'єктом. Одним з критеріїв відповідальності автор вважає здійснення необхідності своїми силами, відповідно до вимог, що пред’являються до себе самого, а показником — задоволеність і упевненість при виконанні діяльності [1].

1.2 Поняття мотивації досягнення успіху

С.Л. Рубінштейн вважав, що специфічна особливість людської діяльності полягає в тому, що вона свідома і целенаправлена. Через неї людина реалізує свої цілі, задуми і ідеї в перетворюваній ним дійсності. А. Адлер, стверджуючи, що людина прагне до досконалості, виходив з міркування, що люди тягнуться вперед — вони завжди знаходяться в русі до особово значущих цілей в житті. Цілі, які люди ставлять перед собою, в значній мірі вибираються індивідуально. У постійному прагненні до досконалості люди здатні планувати свої дії і визначати свою долю. Кожна людина має можливість вільно створювати свій власний стиль життя. Самі люди відповідальні за те, ким вони стають і як поводяться. У зв’язку з цим, мотивація мислиться як процес безперервного вибору і ухвалення рішень на основі зважування поведінкових альтернатив. Згідно Ж. Ньюттену мотивація — це безперервна, активна селективність, яка визначає стійкість і спрямованість поведінки і забезпечує досягнення мети.

Потреби представляють той фундамент, на якому будується вся поведінка і вся психічна діяльність людини. Активність поведінки обумовлена наявністю потреб, а актуалізація будь-якої потреби спонукає організм діяти у напрямі досягнення, оволодіння предметом, здатним задовольнити дану потребу. На думку Ж. Ньюттена всякий об'єкт потреби є чимось, що буде, чого потрібно досягти, і це утворює поведінкове майбутнє. Таким чином, майбутнє є тимчасовою якістю мотиваційного об'єкту [24].

А. Маслоу вважав, що людина — істота охоча. Людина рідко буває повністю задоволена, а якщо і буває, то дуже недовго. Бажання безперервне і невідбутне є характерною особливістю людини, воно супроводжує його впродовж всього життя. Маслоу вважав потреби людини за природжені і організовані в ієрархічну систему, в основі якої він ставив принцип актуалізації потреб вищих рівнів у міру задоволення потреб нижчих рівнів. Наприклад, фізіологічні потреби мають бути достатньо задоволені ще до того, як виникнуть потреби в безпеці, і т.д.

Ієрархія потреб, згідно А. Маслоу, виглядає таким чином:

1) фізіологічні потреби;

2) потреби безпеки і захисту;

3) потреби в приналежності і любові;

4) потреби в визнанні;

5) потреби самоактуалізації.

Маслоу припускав, що прагнення до вищих цілей указує на психологічне здоров’я, певні ж типи невротичних дорослих людей в основному мотивовані пошуком безпеки. Кожна людина постійно потребує визнання, в стійкій і, як правило, високій оцінці власних достоїнств. Потреби в визнанні пов’язані з досягненнями і престижем. Задоволення потреби в визнанні породжує у індивіда відчуття упевненості в собі, відчуття власної значущості, сили, адекватності, усвідомлення того, що він корисний і необхідний на цьому світі. Незадоволена потреба, навпаки, викликає у людини відчуття приниженості, слабкості, безпорадності, які, у свою чергу, служать грунтом для смутку. [5]

Мотив досягнення як стійка характеристика особи вперше був виділений Р. Мюррєєм і розумівся як стійке прагнення зробити щось швидко і добре, досягти певного рівня в якій-небудь справі. В процесі подальших досліджень цього мотиву такими ученими як Д. Мак-Клелланд і Х. Хекхаузен були виявлені дві незалежні мотиваційні тенденції: прагнення до успіху і прагнення уникнути невдачі. Мотив досягнення в даному випадку показує, наскільки людина прагне до підвищення рівня своїх можливостей. У радянській психології мотивація досягнення досліджувалася такими фахівцями, як М.Ш. Магомед-Емінов, Т.В. Корнілова, І. М. Палей і багатьма іншими [14].

Р. Мюррей запропонував, разом з переліком органічних потреб, список вторинних (психогенних) потреб, що виникають на базі інстинктоподібних потягів в результаті виховання і навчання. Це — потреби досягнення успіхів, афіліації, агресії, потреби незалежності, протидії, пошани, приниження, захисту, домінування, залучення уваги, уникнення шкідливих дій, уникнення невдач, заступництва, порядку, гри, неприйняття, осмислення, сексуальних стосунків, допомоги, взаєморозуміння. Окрім цих потреб Р. Мюррей приписав людині і потребі придбання, відхилення звинувачень, пізнання, творення, пояснення, визнання і ощадливості. Про існування потреби, згідно Р. Мюррею можна укласти на основі:

1) ефекту або результату поведінки;

2) способу здійснення поведінки;

3) вибіркової уваги або реагування на певний вигляд стимульних об'єктів;

4) вираження конкретної емоції або афекту;

5) вирази задоволення при досягненні певного ефекту або незадоволення, якщо ефект не досягнутий [37].

Дані досліджень, присвячених вивченню мотивації людської діяльності, а також дані досліджень особи показують, що успішність людської діяльності визначається трьома чинниками: силою мотивації (прагненням до успіху), наявністю в ціннісній системі людини цінностей досягнення, а також освоєнням необхідних навиків і умінь. Різноманіття мотивів людської діяльності визначається різноманіттям комбінацій, які утворюються різними думками і почуттями людини. Чим більший інтерес людина виявляє до якоїсь справи, тим сильніше її прагнення зробити цю справу добре [29].

У людини є два різних мотивів, функціонально пов’язаних з діяльністю, направленою на досягнення успіху. Це — мотив досягнення успіху і мотив уникнення невдачі. Доля людини і його положення в суспільстві багато в чому залежать від того, домінує у нього мотивація досягнення успіху або мотивація уникнення невдач. Відмічено, що люди, у яких сильніше виражено прагнення до досягнення успіхів добиваються в житті більшого, ніж ті, у кого воно виражене слабо або відсутнє. Н.І. Конюхів визначає мотивацію досягнення як вироблений в психіці механізм досягнення, що діє по формулі: мотив «жадання успіху» — активність — мета — «досягнення успіху». Мотив досягнення відображає потребу особи всіма доступними засобами уникнути невдачі і досягти бажаного результату. Мотивація уникнення невдачі розглядується як вироблений в психіці механізм уникнення помилок, невдач, нерідко будь-якими шляхами і засобами. Для особи, з переважанням мотивації уникнення невдач, головне не допустити помилки, уникнути невдачі, навіть ціною сильної трансформації первинної, головної мети, її повного або часткового недосягнення. [34]

Згодне Х. Хекхаузену, мотивація досягнення може бути визначена як спроба збільшити або зберегти максимально високими здібності людини до всіх видів діяльності, до яких можуть бути застосовані критерії успішності і де виконання подібної діяльності може привести або до успіху, або до невдачі. Мотивація досягнення направлена на певний кінцевий результат, що отримується завдяки власним особливостям людини, а саме: на досягнення успіху або уникнення невдачі. Вона підштовхує людину до «природного» результату ряду зв’язаних один з одним дій. Передбачається чітка послідовність серії дій, вироблюваних одне за іншим. Для мотивації досягнення характерний постійний перегляд цілей.

Х. Хекхаузен вважав, що дана характеристика мотивації досягнення важлива, оскільки ланцюг дій, направлених на досягнення мети, може уриватися на якийсь час, інколи на місяці або роки. Також важливою характеристикою мотивації досягнення, на його думку, є постійне повернення до перерваного заняття. Таким чином, створюються складні і довгий час існуючі структури з основної, побічної і такої, що входить в їх склад діяльності, які ведуть за допомогою досягнення серії «субцілей» до головної, нехай навіть дуже віддаленої. Планування стає необхідним для досягнення впорядкованої послідовності і функціональної організації ланцюга дій. Цей часовий обхват ряду дій і відрізняє мотивацію досягнення від множини інших мотивів [47].

Згідно Р. Мюррею, потреба в досягненні характеризується наступними поняттями: виконувати щось важке; управляти, маніпулювати, організовувати — відносно фізичних об'єктів, людей або ідей; робити це по можливості швидко і самостійно; долати перешкоди і добиватися високих показників; удосконалюватися; змагатися і випереджати інших; реалізовувати таланти і тим підвищувати самоповагу [50].

Одній з плідних концепцій, з успіхом вживаних для пояснення досягнень в діяльності, є теорія В. Вайнера. Згодно їй всілякі причини успіхів і невдач можна оцінювати по двох параметрах: локалізації і стабільності. Перший з названих параметрів характеризує те, в чому людина убачає причини своїх успіхів і невдач: у самому собі або в незалежних від нього обставинах, що склалися. Стабільність розглядується як постійність або стійкість дії відповідної причини. Різні поєднання цих двох параметрів визначають наступну класифікацію можливих причин успіхів і невдач:

1. Складність виконуваного завдання (зовнішній, стійкий чинник успіху).

2. Старання (внутрішній, мінливий чинник успіху).

3. Випадковий збіг обставин (зовнішній, нестійкий чинник успіху).

4. Здібності (внутрішній, стійкий чинник успіху). [23]

М.Ш. Магомед-Емінов визначає мотивацію досягнення як функціональну систему інтегрованих воєдино афектних і когнітивних процесів, регулюючу процес діяльності в ситуації досягнення по всьому ходу її здійснення. Можна виділити особливі структурні компоненти, що виконують специфічні функції в процесі мотиваційної регуляції діяльності: мотивація актуалізації (спонука і ініціація діяльності), мотивація селекції (процеси вибору мети і відповідної нею дії), мотивація реалізації (регуляція виконання дії і контроль реалізації наміру), мотивація реалізації поста (процеси, направлені на припинення дії або зміну однієї дії іншою).

Експериментальні дослідження показали, що одним з основних механізмів актуалізації мотивації досягнення виступає мотиваційно — емоційна оцінка ситуації, що складається з оцінки мотиваційної значущості ситуації і оцінки загальної компетентності в ситуації досягнення; інтенсивність мотиваційної тенденції змінюється залежно від зміни величини двох вказаних параметрів як у випробовуваних з мотивом прагнення до успіху, так і з мотивом уникнення невдачі.

Важливою особливістю мотивації людини є двохмодальна позитивно

— негативна її будова. Ці дві модальності спонук виявляються в різних формою спонуках типа безпосередньо реалізованої потреби, потягу, і типа необхідності, нужди, тобто у вигляді прагнення до чого-небудь або уникнення, у вигляді двох видів емоційних переживань: задоволення і страждання. Емоційні переживання, пише В.К. Вілюнас, є єдиним представником мотиваційних процесів на рівні психічного віддзеркалення, тією системою сигналів, якою потреби відкриваються суб'єктові, указуючи на відповідні ним предмети і дії.

Важливе значення емоцій полягає в тому, що завдяки ним людина переосмислює минуле, планує майбутнє. У поведінці людини практично постійно одночасно виявляються мотиваційні чинники різного походження. У зв’язку з цим підсумкова спонука до мети є сумарною, виникаючою на основі її мотиваційного значення, вірогідності очікування успіху і окремо неуспіху. Емоції успіху — неуспіху служать як універсальний механізм, який підключається до процесу регуляції діяльності і на основі накопичуваного досвіду оповіщає індивіда про досяжність цілей і виправданості активності.

Емоції успіху — неуспіху, згідно Вілюнасу, підрозділяються на констатуючі, передбачаючі, узагальнювальні. Констатуюча — супроводжує окрему спробу наближення до мети. Позитивна емоція, що завершує дію, що удалася, її «санкціонує», закріплює, а негативна — веде до пошуків нових проб, затримуючи спосіб досягнення мети, що при цьому не виправдав себе. Передбачаючі емоції успіху — неуспіху, що виникають при одному сприйнятті умов, радощів, що служили причиною, і засмучень у минулому, сигналізують суб'єктові про вірогідний результат дій до реального їх здійснення. Така випереджаюча інформація про безвихідність дій в одному напрямі і про вірогідний успіх в іншому істотно полегшує суб'єктові пошук шляху досягнення мети. В протилежність передбаченню неуспіху, що лише звужує зону проб, обмежує поведінку, сліди минулих успіхів відкривають суб'єктові конструктивні рішення, направляють поведінку. Узагальнена емоція успіху — неуспіху взаємодіє з ведучим емоційним переживанням, спонукаючим до діяльності, підсилюючи його, коли передбачається швидкий успіх, і лишає його спонукаючої сили при передбаченні труднощів і невдач. [10].

1.3 Співвідношення понять «відповідальність» та «локус контролю»

Локус контролю — це показник відповідальності людини. Особи із зовнішнім лоусом контролю шукають пояснення всьому, що відбувається в збігу обставин та у вчинках інших людей. В крайньому варіанті такі люди безвідповідальні, постійно виправдовують себе і не соромляться переносити провину за свої помилки на оточуючих. Внутрішній локус контролю каже о відповідальності за свої вчинки и здатності робити висновки зі своїх помилок, інколи це призводить до надмірного самозвинувачення [17].

Поняття локуса контролю, запропоноване американським психологом Дж. Роттером, і є стійкою властивістю індивіда, що формується в процесі його соціалізації.

Локус контролю (від лат. locus — місце, місце розташування і франц. controle — перевірка) — якість, що характеризує схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам (екстернальний, зовнішній локус контролю) або власним здібностям і зусиллям (інтернальний, внутрішній локус контролю).

У ряді експериментів було показано, що люди, що володіють внутрішнім локусом контролю, більш упевнені в собі, послідовні і наполегливі в досягненні поставленої мети, врівноважені, товариські, доброзичливі і незалежні. Схильність до зовнішнього локусу контролю, навпаки, виявляється разом з такими рисами, як невпевненість в своїх здібностях, прагнення відкласти реалізацію своїх намірів на невизначений термін, підозрілість, агресивність і конформізм.

Локус контролю є психологічним поняттям, що відображає одну з найважливіших характеристик особи — ступінь незалежності, самостійності і активності людини в досягненні своїх цілей, розвиток особистої відповідальності за події, що відбуваються з ним.

Вперше методи дослідження цієї характеристики розроблені в 60-х роках в Сполучених Штатах. Найбільш відомою є шкала локуса-контролю Дж. Роттера.

Ця шкала заснована на положенні, що люди розрізняються між собою по тому, де вони локалізують контроль над значущими для себе подіями.

Можливі два локуса-контролю і відповідно, два типи людей:

1) Екстернали — коли людина вважає, що події, що відбуваються з ним, є результатом зовнішніх сил, воля випадку, збіги обставин, впливи інших людей і тому подібне.

2) Інтернали — коли людина інтерпретує значущі події як результат власних зусиль.

Інтернали вважають, що більшість важливих подій в їх житті були результатом їх власних дій, і відчувають свою власну відповідальність за ці події і за те, як складається їх життя в цілому.

Вони вважають, що добилися самі всього хорошого, що було і є в їх житті, і що вони здатні з успіхом досягати своїх цілей і в майбутньому. Але вони беруть на себе відповідальність і за всі негативні події, схильні звинувачувати себе в невдачах, неприємностях, стражданнях.

«Чистих» інтерналів або екстерналів практично не існує. У кожній людині є частка упевненості в своїх силах і здібностях і частка психологічної залежності від обставин.

З погляду структурного аналізу: інтернальний локус контролю співвідноситься з відповідальністю, а екстернальний локус контролю співвідноситься з відсутністю відповідальності, як особової характеристики. Тобто наявність в структурі особи интернального локуса контролю, говорить нам про наявність відповідальності, екстернального — про її відсутність[32].

Складаючи плани, ухвалюючи рішення, людина зважує, посильні ці цілі йому самому або залишається сподіватися лише на долю або випадок. Один відчуває себе господарем своєї долі, інший вважає за краще плисти по волі хвиль. Таким чином і відповідальність приписується або зовнішнім силам, або власним здібностям і старанням.

Якщо людина переважно приймає відповідальність за події, що відбуваються в його житті, на себе, пояснюючи їх своєю поведінкою, характером, здібностями, то це показує наявність у нього внутрішнього (інтернального) контролю. Якщо ж він має схильність приписувати відповідальність за все зовнішнім чинникам, знаходячи причини в інших людях, в навколишньому середовищі, долі або волі божої, то це свідчить про наявність у нього зовнішнього (екстернального) контролю. У формулі це виглядатиме так: при зовнішньому локусі контролю результати поведінки знаходяться під контролем навколишніх сил, а при внутрішньому — під контролем поведінки. З погляду психології відповідальність, подібно до скромності, чуйності, сміливості і тому подібне, є властивість характеру особи.

Отже, відповідальність перш за все є якість, що характеризує типовість особи і, як з’ясувалося раніше, таких типів два: інтернали і екстернали. Після ряду досліджень було встановлено, що нездатність управляти своїми справами, скидання відповідальності на зовнішні чинники, тобто екстернальність локуса контролю викликає, як правило, невротичні синдроми, відчуття пригніченості і стурбованості, знижуючи загальну задоволеність життя. Інтернальний же локус контролю, навпаки, сприяє більш нормальному функціонуванню особи, вселяючи їй самоповагу. Що цікаво, що при опитуванні як інтернали, так і екстернали описували ідеальну людину дуже інтернальним, а неідеального — екстернальним. В цілому екстернальним людям властива підозрілість, тривожність, депресивність, агресивність, конформність, догматизм, авторитарність, безпринципність, цинізм, схильність до обману[24].

Сильно з поняттям локусу контролю переплітається поняття мотивації. При цьому локус контролю відображає точку додатка сил, контролюючих результати поведінки.

Р. де Чармс затверджував, що первинною мотиваційною схильністю людини є прагнення ефективно взаємодіяти з оточенням. Людина прагне до того, щоб бути першопричиною, джерелом своєї власної поведінки. Як тільки особа починає сприймати себе як першопричину своєї власної поведінки можна говорити про внутрішню мотивацію її активності. І відповідно, коли особа сприймає причини своєї поведінки як зовнішні по відношенню до неї самої, то її активність є зовні мотивованою. Таким чином, при внутрішній мотивації особа має внутрішній локус казуальності (причинності), тобто причини, обумовлюючі поведінку знаходяться усередині неї, і вона починає його по своїй волі. З цього можна зробити висновок, що людина має природжену тенденцію до виконання таких видів активності, які дають йому відчуття наявності особової казуальності і майстерності. А застосування, наприклад, грошових винагород приводить до того, що людина починає вважати, що не він сам, а ці винагороди є причинами його поведінки. Таким чином, чинником сприяючим збільшенню ефективності буде наявність вибору і свобода його здійснення.

Співвідношення понять «відповідальність» і «локус контролю» допоможе використовувати методики виміру локуса контролю для виміру відповідальності, оскільки інструментів для подібних вимірів не вистачає. Тоді відповідальність з теоретичного поняття перейде в практичну плоскість і стане доступною для використання в різних областях людської діяльності, що вимагають від людини відповідальності [17].

Розглянувши питання відповідальності та мотивації досягнення успіху детальніше і поглиблено, можна зробити декілька важливих висновків про особливості цих понять, а саме:

1. У психології відповідальність розглядається як окрема психологічна категорія, а точніше — категорія, основою якої є особова риса або у якості різних категорій — почуття відповідальності, властивості особи, здібності відповідати, готовності (установки) до відповіді, риса характеру та ін. Але більшість дослідників співвідносять відповідальність з рисою особистості.

2. Відповідальність має зовнішню (формальну) і внутрішню (компоненти, що дозволяють виявитися відповідальності) структури. Вони визначають відповідальну ситуацію.

3. Виступаючи як особова характеристика, відповідальність включає безліч особових якостей, і може бути охарактеризована трьома компонентами: когнітивним (усвідомлення стосунків відповідальності, своїх можливостей, соціальної значущості діяльності, плану її реалізації і так далі), поведінковим (якість виконання завдань) і мотиваційним (особова значущість).

4. Психологічний підхід до відповідальності обумовлюється перш за все необхідністю аналізу з боку свідомості, самосвідомості, переживання, совісті, сенсу життя, виділяючи причетність особи, за якою стоять інтенції, в психологічному плані розкриваємі мотивами, почуттями, можливостями. Саме ця сторона первинна, оскільки відповідальність розуміється як особова властивість, що зобов’язує розглядувати її як сплав смислового мотиваційно-афектного, інтелектуально — когнітивного, діяльністно-поведінкового утворення.

5. У людини є два різних мотива, функціонально пов’язаних з діяльністю, направленою на досягнення успіху. Це — мотив досягнення успіху і мотив уникнення невдачі. Мотив досягнення як стійка характеристика особи розуміється як стійке прагнення зробити щось швидко і добре, досягти певного рівня в якій-небудь справі.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой