Особливості жанру літературної казки у творчості Людвіга Тіка

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Житомирський державний університет імені Івана Франка

Навчально-науковий інститут іноземної філології

Кафедра романо-германських літератур та літературознавства

Курсова робота

з курсу історії зарубіжної літератури

Особливості жанру літературної казки у творчості Людвіга Тіка

Виконала:

cтудентка III курсу, 31 групи, напрям освіти: 6. 20 303 Філологія

мова ілітература (німецька), денної форми навчання

Можарівська Олена Миколаївна

Науковий керівник: кандидат філологічних наук,

асистент кафедри романо-германських літератур та літературознавства

Ліпісівіцкий Микола Леонідович

Житомир-2012

Зміст

Вступ

Розділ І. Основні засади німецького романтизму

1.1 Поняття та загальні засади романтизму

1.2 Романтизм в Німеччині

1.3 Життєвий та творчий шлях Людвіга Тіка

Висновки до розділу 1

Розділ ІІ. Казка як провідний жанр творчості німецьких романтиків

2.1 Жанрова специфіка літературної казки

2.2 Особливості літературних казок Людвіга Тіка

Висновки до розділу 2

Загальні висновки

Список літератури

Вступ

Актуальність дослідження

Найпопулярнішим жанром дитячої літератури є казка. Слушно зауважує Л.Ф. Дунаєвська: «Чим глибше людство досліджує світ, тим більше загадок постає перед ним. І однією такою загадкою є те, що й малу дитину, й дорослу людину хвилюють… казки» [10; 5].

Казка — один з основних жанрів у творчості письменників та поетів, у культурі усіх народів. Казка зародилася як жанр усної народної творчості, але згодом трансформувалася і стала невід'ємною частиною авторської творчості. В різних країнах, у різні часи покоління митців зверталися до чарівного світу казки, що є необхідним для гармонійного розвитку особистості, не тільки дитини, але й дорослого, бо без надії і мрії неможливо прожити життя.

Літературна казка — особливий різновид цього жанру, створений фантазією письменника. В українському та російському літературознавстві літературна казка стала предметом досліджень Брауде Л., Лупанової І., Леонової Т., Липовецького М., Цалапової О., Ярмиша Ю.

На жаль, сучасні методичні дослідження щодо роботи з казкою в початковій школі основну увагу приділяють питанням фольклорної казки, з’ясуванні її місця та значення у формуванні духовного потенціалу особистості тощо. Утім, практично відсутні методичні розробки з проблеми роботи над зарубіжною літературною казкою в початковій школі, незважаючи на те що в усіх класах початкової ланки вона введена до навчальних програм з читання.

Літературна казка належить до числа найбільш популярних жанрів мистецтва слова. Її вивченню присвячено безліч робіт, число яких рік у рік тільки збільшується. Однак проблеми становлення казкового жанру в літературі до цих пір залишаються майже не висвітленими. Однією з таких «білих плям», які заслуговують ретельного вивчення та аналізу, є літературно-казкова творчість Людвіга Тіка, який вніс вагомий внесок в процес розвитку і формування жанру літературної казки в німецькій літературі.

Головне художнє відкриття романтизму — народження жанру літературної казки, полягало в тому, що романтики вперше зробили казковість усвідомленою [14; 91−92]. Таким чином, особливості та роль доби романтизму у розвитку літературної казки визначили актуальність вибору теми.

Романтизм — напрямок мистецтва, що виник у Західній Європі наприкінці XVIII ст. як відповідь широких мас населення на події Великої Французької буржуазної революції, яка ознаменувала корінний перелом у соціальному житті народів.

Романтизм об'єднав найрізноманітніші напрямки мистецтва, але у своїй роботі я зупинюся на літературі.

Романтизм як певний тип культури в різних країнах мав свої національні особливості. У Німеччині, роздрібненій більш як на 360 великих і малих суверенних держав — королівств, рицарських володінь, уся інтелектуальна енергія виплеснулася в галузь теорії, що знайшло відображення в філософсько-естетичних шуканнях, художній літературі, але невід'ємною частиною розвитку німецького романтизму стала казка, яка і зараз не втрачає своєї актуальності.

Об'єкт дослідження: творчість німецьких романтиків, як надбання світової літератури та їх вплив на формування свідомості особистості.

Предмет: казки німецьких романтикика Людвіга Тіка, як перлина німецької романтичної літератури.

Мета: визначити місце і роль жанру казки у творчості німецьких романтиків.

Завдання:

· Дослідити етапи розвитку німецького романтизму;

· Окреслити місце і роль жанру казки у німецькому романтизмі;

· Охарактеризувати роль літературної казки на прикладі казок Людвіга Тіка.

Методи дослідження:

· Описовий;

· Компаративного аналізу;

· Компонентного аналізу;

· Аналіз наукової, методичної та художньої літератури.

романтизм літературна казка тік

Розділ І. Основні засади німецького романтизму

1.1 Поняття та загальні засади романтизму

Термін «романтизм» першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак вже в 19ст. починають говорити про «романтичні тенденції» у філософії, «економічний романтизм», «романтичні ілюзії» в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль.

Романтизм виник не на пустому місці. Він мав попередників в особі Руссо, який в період розквіту Розуму заговорив про першочерговість почуттів, про своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світ згідно своєї волі. Ці ідеї були дуже цікавими та близькими романтикам, так само як шукання широкого кола музикантів, художників, в творчості яких пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та задач мистецтва.

Розвиток романтизму -- розпадається на три головні етапи: передромантизм кінця XVIII ст., романтизм першої половини XIX ст. і неоромантизм кінця XIX -- початку XX ст. Крім того романтиків можна поділити на реакційних та прогресивних. Виходячи з однакового прагнення до вираження неприйняття довколишньої дійсності, реакційні романтики фактично відривалися від дійсності, протиставляючи їй ідеалізовані патріархальні відносини середньовіччя, тоді як прогресивні романтики, навпаки, усі свої надії покладали на майбутнє [23; 310].

Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм в цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаманні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи.

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регламентацію та світогляд, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого — характерні риси романтичного методу в усіх видах мистецтв.

Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов`язаний суровий захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм.

Надзвичайно своєрідним явищем у поетиці романтизму була й так звана романтична іронія. В основі романтичної іронії лежить різке контрастове підкреслювання відносності всіх і будь-яких обмежень в особистому та в суспільному житті. Усі ці обмеження романтики зображують як бездумне насильство над природним плином життя, як результат глупоти та дурості людей. Природний рух життя ламає усі ці штучні перепони, і той, хто намагається втиснути природний плин в закам`янілі рамки, сам опиняється у смішному становищі [23; 312].

Заперечуючи нормативність в художній практиці, основними рисами поетики романтиків стали:

— уява, яка була не тільки вимислом, фантазією, але й засобом сприйняття світу та художньою реалізацією цього пізнання;

— тяжіння до символу та символіки як до прешочергових засобів художнього вислову, адже головним стає вираження духовного та душевного змісту, тобто змісту, позбавленого матеріального буття.

Романтизм зруйнував нормативну систему жанрів і змінив її на культ живописного синтезу протилежних рис. Так виникли ліро-епічний і ліро-епіко-драматичний жанри (Байрон, Шеллі). Зацікавленість у фольклорі призвела до створення літературної казки (Тік, Гофман, Андерсен). Зацікавленість у всьому оригінальному, неповторному призвела до відкриття колориту, а зацікавленість в історичному колориті - до створення жанру історичного роману (Скотт). Традиційна психіка викликали в романтиків іронічне ставлення. Вони звертали увагу в першу чергу на неймовірні зліти і падіння, на патологічні прояви (роздвоєння особистості, галюцинації). І ці моменти досліджували дуже глибоко (Гофман, Клейст). З абсолютною впевненістю можна сказати: романтики зробили великий внесок у розвиток художнього психологізму, розкривши людську душу як непояснимий, непідвладний раціональному аналізу феномен [11; 505].

Виділяють такі загальні риси романтичного типу творчості:

— прагнення до суб'єктивізації процесу творчості, усвідомлення власної чужості «натовпу», що живе примітивними інтересами та вважає себе господарем світу;

— тяжіння до екзотичного, надзвичайного фону зображення, до неймовірних ситуацій і неординарних героїв, що нерідко відображають авторську особу;

— міфологізація дійсності через звернення до форм символізування, гротеску, фантастики;

— усвідомлення катастрофічної роздробленості, «розірваної» Нового часу і «втеча» від нього в світ ілюзії, мрії, казки; звідси — інтерес до фольклору, національної історії і національного колориту як до засобів, що допомагають повернути стан дитячої цілісності і живописної безпосередності[13; 240].

Заслуги романтиків у розвитку світового мистецтва важко переоцінити. Вони розширили й оновили старі художні форми, розробили жанри історичного роману, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, нові форми драми, досягли небувалої майстерності в ліричній поезії. Романтизм — спадкоємець кращих традицій літератури минулого, і зі свого боку, багато в чому сприяв великим досягненням мистецтва критичного реалізму.

1.2 Романтизм в Німеччині

Французська революція стала важливим стимулом німецької духовної революції, яка розгорталася в кінці 18 — на початку 19 ст. ЇЇ активними учасниками були німецькі діячі культури, особливо письменники. Це стало основою першого періоду німецького романтизму та надоло йому всесвітнього значення. Треба також відмітити, що розвиток романтизму проходив у специфічних умовах в країні у той час, яка через роздрібленість та інші причини відставала у розвитку від інших західно-європейських країн [3; 15].

Німецький романтизм можна умовно поділити на 4 періоди:

1. Перший період (1795−1806) пов’язаний з діяльністю Ієнського гуртка та носить назву «універсального романтизму». Література цього періоду позначена тісним звязком з філософією (Фіхте, Шелінг).

У 1796 році почав свою діяльність Ієнський літературний гурток, що був створений братами Шлегелями, які приїхали до Ієни викладати в університеті. Активними учасниками гуртка стали Фрідріх фон Гарденберг, Людвіґ Тік, И. Г. Фіхте, Ф.В. Шеллінг, Ф. Шлейермахерта інші. Їх діяльність мала два аспекти: літературно — художній та філософсько — естетичний з перевагою теорії.

Ієнцям була притаманна утопія естетичного перетворення світу, ідеал нової універсальної культури, в якій зливаються мистецтво, філософія, наука і релігія, ідея загального символізму, романтичної іронії і т.д.

Фрідріх фон Гарденберг, він же — Новаліс («той, хто обробляє цілину») є не тільки поетом, а й теоретиком романтичного типу творчості. «Поет осягає природу краще, ніж це робить розум вченого», — стверджував він. Характерний для німецьких романтиків принцип двоєсвіття та романтичної життєтворчості яскраво розкривається на прикладі творчої долі Новаліса. Найвидатніші поетичні збірки «Гімни до ночі» і «Духовні пісні» присвячені Юлії Кюн, нареченій Новаліса, яка померла молодою, не дочекавшись весілля. З точки зору раціонального розуму, вони не могли спілкуватися, але Новаліс не просто оспівує свою кохану, він розмовляє з нею на духовному рівні так, як це робив Данте, коли переходив в інший світ, щоб побачити Беатріче. Найзнаменитішим твором Новаліса є роман «Генріх фон Офтердінген» (1802р.). Після смерті поета Л. Тік знайшов лише дві частини — «Очікування» і «Звершення». Середньовічний рицар Генріх бачить сон про блакитну троянду і закохується у неї. Сон для романтиків є набагато більш реальним, ніж матеріальний світ, тому Генріх відправляється на пошуки квітки, якої не існує для звичайних бюрґерів. Мандри у власній свідомості є одночасно мандрами у середньовіччі. Але нічого трагічного роман в собі не несе. Це радісний ентузіазм мрійника, який силою власної уяви може долати час і простір. У ХХв., автор феєрії «Синій птах», Моріс Метерлінк, буде називати Новаліса своїм вчителем, а блакитна троянда назавжди залишиться емблемою німецького романтизму [30].

Людвіґ Тік, творець жанру літературної казки («Бідний Екберт», 1797) після смерті багатьох ієнців, які нехтували усім земним настільки, що не потурбувалися про систематизацію і видання власної спадщини, зібрав і видав твори Новаліса, Вакенродера, Шеллінга, братів Шлегелів, і це є серйозним внеском у світову культурну спадщину.

Так, в ранніх творах Людвіга Йоганна Тіка (1773−1853) (у повісті «Абдалла"-1792 р., драмі «Карл фон Бернек» — 1795 р., романі «Історія Вільяма Аовеля» -1793−1796рр.) явно простежується реальна проблематика суспільного розвитку в умовах переходу від феодалізму до капіталізму. Проте об'єктивні суспільні зв’язки і відносини залишаються для Тіка до кінця невиясненими. Тому при їх художньому зображенні вони неминуче ідеологічно спотворюються і містифікуються. Наприклад, в драмі «Карл фон Бернек» Тік описує загибель одного дворянського роду, над яким тяжіє прокляття. Хоча в драмі відчувається вплив «Іфігенії» Гете, Тік, на відміну від останнього, зображає не спокутування і звільнення від прокляття богів, а підпорядкування людини незрозумілим і ворожим йому вищим силам. Вже в цій ранній драмі Тіка знайшов своє вираження характерний для романтичного художнього методу символічний образ долі, що є містифікацією реальних суспільно-історичних закономірностей.

У казках Тіка, написаних пізніше («Білявий Екберт», «Рунеберг» і ін.), також відбилася містифікована проблематика суспільного життя. У них ми знову стикаємося з тим, що в світі діють незрозумілі для людини, таємничі сили, які вторгаються в життя людей, виривають їх зі звичних зв’язків і відносин, прирікаючи на загибель. Герої казок Тіка безсилі і безпорадні перед лицем цих ворожих сил. У казках відбувається та ж фетишизація соціальних процесів, яка виразилася в ранній драмі «Карл фон Бернек».

Друга тенденція романтичного світосприйняття пов’язана з іменами Шлегеля та Новаліса. Для неї характерне прагнення обгрунтувати активний вплив літератури і мистецтва на суспільні процеси. Ця тенденція, на відміну від першої, яка в ході розвитку ієнського романтизму ставала більш значущою і знайшла своє продовження в естетиці пізнього романтизму, — була короткотривалою. Тісно пов’язуючи ранній романтизм з естетичною позицією веймарського класицизму, вона разом з тим не стала суттєваою для романтичної естетики. Але ігнорування її привело б до історично неадекватного розуміння естетики раннього німецького романтизму.

Романтична іронія як особливе естетичне явище вперше набула визначення саме в творчості Фрідріха Шлегеля. Взагалі термін означає у перекладі з грецької «удавання». Іронічним з давніх часів називали заперечення або осміяння, що награно вдягається у форму згоди або схвалення. Іронія — це вид комічного, коли смішне (на відміну від гумору) ховається під маскою серйозного и таїть в собі відчуття переважності або скептицизму.

На думку ієнців, художник має подолати залежність від матеріального світу шляхом іронічного ставлення до нього. Іронія ж народжується від усвідомлення його кінцевості та фатальної приреченості на смерть. Тільки подолавши страх перед всіма якостями матеріального світу, художник досягає жаданої свободи, без якої він не може творити. Ідея абсолютної незалежності творця від традиційних норм дасть надалі багаті паростки в естетиці модернізму та постмодернізму, але зародилася ця думка в філософії єнського романтизму.

В активно наступальній естетичній позиції знайшли своє віддзеркалення надії ранніх романтиків на те, що нова суспільна епоха приведе до реалізації гуманістичного ідеалу всебічного розвитку індивіда. Вони вірили у великі можливості мистецтва, яке розглядалося ними як вирішальний засіб для досягнення етичного прогресу людства [3; 140].

Поезія ставить за мету зображення індивідуального, тобто одноразового, неповторного, того, що виходить за рамки загального, звичного і властивого всім. Причому індивідуалізується й сам спосіб зображення, тобто кожен поет прагне до власної «манери» вираження. Проте, на думку Фр. Шлегеля, манірність поета хоч і свідчить про його індивідуальність, але ще не є ознакою його геніальної обдарованості. Тому в сучасній поезії існує більше індивідуальних манер, ніж оригінальних поетів, тобто існує неє безліч поетів-імітаторів. Індивідуальна манера зовсім не пов’язана з тією змістовною глибиною творчого духу, коли в індивідуальному, суб'єктивному виражається загальне, об'єктивне. Саме з відмовою від зображення загального й зв’язані шлегельовські визначення сучасної поезії як характерної, індивідуально, манірної, цікавої. Повною протилежністю сучасного мистецтва є антична література, де панують об’ектівность і краса.

Та концепція поетичної творчості, яка була розроблена в ранньоромантичній естетиці, відрізнялася крайнім суб'єктивізмом. Вона повністю ігнорувала реальну дійсність, протиставляла їй світ поетичних марень і фантазій художника.

Важливість поезії, з погляду романтиків, полягала у вираженні внутрішнього світу художника як єдино істинного і протилежного дійсному світу, як неістинному. Істинність же внутрішнього світу полягала в тому, що людина виступала в ньому причетною до нескінченного, божественного, тоді як в емпіричній дійсності він був обумовлений, кінцевий, обмежений. Тільки у внутрішньому світі своєї душі людина знаходила притулок від ворожого йому реального світу, тільки в ньому вона почувала себе справді вільною. Зовнішній світ як би витіснявся, підмінявся внутрішнім світом поетичного генія. Саме у цьому полягала, на думку романтиків, виняткова роль поезії. Відповідно непомірно перебільшувалася й абсолютизувалася в романтичній естетиці й суспільна функція поета. Романтики вважали, що здатність бути поетом, тобто здібність до поетичної творчості, закладена в кожній людині. «Кожна людина за своєю природою — поет», — читаємо ми в «Літературних щоденниках» Фр. Шлегеля. Ця здатність несвідомо виявляється в мріях і фантазіях людини, у грі його уяви. Але найінтенсивніше вона заявляє про себе у поетів. Тому поети є видатними представниками людства. Поети -- це пророки, провісники істин поетичного звільнення людини від пригноблюючих кайданів реальної дійсності. У романтичній естетиці немов переверталося справжнє відношення між дійсністю та поезією. Поезія не відображала світ, яким він був, а створювала його таким, яким він повинен або міг би бути з точки зору самого поета.

2. Другий період (1806−1815)

В основі другого періоду лежить діяльність Гейдельбергського гуртка (1805−1806 рр.). Він складає якісно новий етап розвитку німецького романтизму. Повертається щирий інтерес до народної творчості, тому провідною в цей період стає народно-фольклорна течія.

Якщо ієнці орієнтувалися на загально-людські інтереси, то гейдельбержці - на суто німецькі. Учасники гуртка з величезною цікавістю збирають, вивчають та видають памятки народного мистецтва — книжки, пісні, казки. Найбіш видатною збіркою стала збірка народних пісень «Чарівний ріг хлопця» (1805р.), що вула укладена та видана Йоахимом фон Арнімом і Клеменсом Брентано. Саме вони разом з Йозефом Герресом та деякими іншими письменниками й сформували у 1806 році Гейдельбергський гурток.

У ранньому романтизмі поезія трактувалася як художня творчість, цілком залежна від особи (таланту, здібностей) окремого поета. Поетичний твір, з погляду ранніх романтиків, — плотський, наочний прояв суб'єктивного творчого духу художника. На противагу цьому для пізніх романтиків поезія була несвідомою творчістю безособового і надкласового «народного духу», якогось народного цілого, що ідеалізується. Всі поетичні твори -- пісні про Нібелунгів, стародавня німецька міфологія, старі та сучасні народні пісні -- розумілися як вираз «творчого народного духу». В естетиці раннього романтизму крайній суб'єктивізм поетичної творчості поєднувався з історичним для літератури космополітизмом. Ранні романтики мали справу з літературою всіх часів і народів. Вони прагнули розробити історію всесвітньої літератури як єдиного процесу культурного розвитку людства. І лише відносно цієї світової історії літератури була можлива, з їхньої точки зору, розробка окремої, національної історії. В протилежність цьому для гейдельбержських романтиків історичний розвиток виражається перш за все в своєрідних літературних формах окремих народів. Національна літературна традиція представляє для гейдельбержців вищу цінність, ніж всесвітня історія. Вся їх увага направлена на те, щоб розкрити національну своєрідність старонімецької літератури. Звідси виникають й різні оцінки літератури середньовіччя. Ранні романтики (наприклад, Новаліс в романі «Генріх фон Офтердінген») бачили золоте століття поезії в космополітичному середньовіччі; для гейдельбержців середні віки були хранителями національного літературного минулого. Арнім і Брентано вивчали пам’ятники середньовічної літератури перш за все як зразки історичного прояву німецького поетичного «народного духу». Тому «нова естетична культура», до створення якої прагнули гейдельбержці, не носила суб'єктивного і в той же час всесвітнього універсального характеру, а була «історично обгрунтованою, національною, загальнонародною».

Так істотно змінився естетичний ідеал гейдельбергських романтиків в порівнянні з раннім романтизмом братів Шлегелів, Новаліса, Тіка. Ідеалу «прогресивної універсальної поезії», крайньому суб'єктивізму і универсалізму гейдельбержці протиставили ідеал загальнонародної, історичної і національної культури. З одного боку, вони пов’язували свій естетичний ідеал з певною, національно-історичною основою (поезією німецького середньовіччя), а з іншої -- істотно обмежували поетичний ідеал, «прив'язуючи» його до національного цілого [3; 221].

Піднесення народної поезії, характерне для початку естетичної культури гейдельбержців, знайшло своє віддзеркалення в концепції «природної поезії», висунутої і розробленої братами Якобом (1785--1863) і Вільгельмом (1786--1859) Грімм. Поняття «природньої поезії» використовували в своїй естетиці як Гердер, так і Гете. Гердер розумів під «природною поезією» народну поезію -- епос, оповіді, казки, народні пісні. Гете (у Страсбурзький період) висловив думку, що і твори сучасних поетів можуть бути названі «природними», а не тільки поетична творчість народу у далекому минулому. У зв’язку з цим Гердер переглянув свою точку зору і в творі «Про Осіана і пісні стародавніх народів» (1773р.) висловив думку, що відмінність між природною (або народною) поезією, з одного боку, та штучною поезією -- з іншою, може носити лише якісний характер, а не генетично-історичний. Це означає, що з його точки зору природну поезію складають не тільки ті оповіді та пісні, що дійшли до нас з глибини століть. І сучасна поезія, якщо вона відповідає певним вимогам, може бути названа природною.

Я. Грімм в творі «Думки про те, як оповіді відносяться до поезії і історії» розвиває протилежну естетичну концепцію. Для нього відмінність між природною і штучною поезією визначається не якістю, а походженням і часом створення. Народна, або природна, поезія є продуктом не індивідуальної, а «колективної» творчості. Вона виникає на тій ступені розвитку суспільства, коли окремий індивід ще не виділився з суспільного цілого, як і останнє -- з природи.

Характерним є те, що гріммівська концепція природної поезії викликала заперечення ранніх романтиків (А. Шлегель), які в своїй поетиці підкреслювали саме суб'єктивну сторону будь-якої творчості, у тому числі і народної. Концепція природної і штучної поезії, висунута братами Грімм, містила в собі ще один аспект, в якому виявився як її реакційний смисл, так і її ідейна спорідненість з ранньоромантичною естетикою. У ній обгрунтовувався несвідоме зародження поетичної творчості, яка сполучає ранній і пізній романтизм в єдине естетичне ціле. В протилежність раціоналістичній естетиці освіти в романтичному розумінні поетичної творчості акцент робиться на несвідомій (підсвідомій), ірраціональній його стороні, що виявляється в неясних мріяннях, баченнях, смутних уявленнях, томлінні поета [8; 14].

Ще один видатний представник другого періоду романтизму, драматург й новеліст, Генріх фон Клейст. Його творчість найбільш послідовно та повно передає дух романтизму. Це художник не просто трагічний. Він художник катастрофічний. Трагічний розкол між лицарськими ілюзіями хлопця з аристократичної родини і суворою правдою дійсності призвів до подвійного самогубства (Клейст спочатку вбив свою наречену, а потім вистрелив у себе). Невипадково Гете казав: «Щодо мене, то письменник цей… викликає завжди жах «.

Важко уявити собі більш протилежних художників, ніж Гете й Клейст. Якщо для Гете античність завжди була осередком Прекрасного, то Клейст у своїй драмі «Пентиселея» руйнує цей ідеал.

Проблема самотності людини, що так характерна вже для перших творів німецьких романтиків (наприклад, Тіка), знаходить чіткий вираз в творчості Клейста. Герой його драм та новел — одинока, замкнена в собі людина, штучно ізольована від суспільства. Тому внутрішній світ такой людини набуває перебільшено напруженого, ірраціонального, майже патологічного характеру. У центрі творів Клейста, як правило, виключні події - щось дивне, незвичайне для автора є вираженням найбільш суттєвого в людях. І хоча фантастика не грає такої важливої роль в його творах, як наприклад в новелах та казках Гофмана та Тіка, події, які описує клейст стоять на грані можливого та неможливого, вражають своєю неординарністю.

Отже, як ми бачимо, визначальною рисою другого періоду не на загольно-людські інтереси, а на суто німецькі. Також характерним є звернення до загадкових потаємних глибин людської душі, до світу її підсвідомого. В основі періоду лежить діяльність Гейдельбергського гуртка та творчість таких видатних письменників, як Генріх Клейст, Йоахим фон Арнім і Клеменс Бертнано, брати Якоб і Вільгельм Грімм.

3. Третій період (1815−1830)

Цей період також називають періодом реставрації. Осередком літературної діяльності стає Берлін. В цей час на пердній план виходить гротескно — фантастичний романтизм і найвидатніший його представник Эрнст Теодор Амадей Гофман (1776--1822). Також до третього періоду можна віднести ранню творчість Генріха Гейне.

В естетиці пізнього романтизму ще більш посилюється розрив між ідеалом і дійсністю. Поетичний світ продовжує розумітися як протилежний реальному суспільному світу. Але істотно змінилося змістовне трактування поетичного ідеалу, який у багатьох романтиків виявився наближеним до ідеалу середньовічного аскетично-релігійного життя. З ідеального поетичного світу виганяють всякі плотські початки: насолода, особисте щастя, любов. У нім запанували християнське упокорювання і аскетизм.

Крайню форму протилежності ідеалу й дійсності ми знаходимо в естетиці Гофмана. Герої його творів ведуть ніби подвійне існування, тобто живуть в двох світах -- дійсному та ідеальному. Для естетики Гофмана характерне, з одного боку, повне знецінення реального суспільного життя, перетворення його на карикатуру на дійсність, а з іншої -- таке ж знецінення ідеалу, перетворення його в безсилу і безплідну ілюзію, в порожню примару. Естетика романтизму відкривала можливість розвитку натуралістичних тенденцій в літературі. Так, в казкових сюжетах Гофмана рельєфно проступає реальне середовище і побут всіх суспільних прошарків -- чиновників, студентів, вчителів і ін.

Слід підкреслити, що в творчості Гофмана, яка ніби підводить підсумок романтичному сприйняттю дійсності, взагалі набагато глибше і складніше виглядають відносини людини із зовнішнім світом. Це знайшло своє відображення в значній модифікації його іронічного художнього методу в порівнянні з ранньоромантичною іронією. У творчості Гофмана долається цей ранньоромантичний культ суб'єктивізму та індивідуалізму. Велич людини полягає для Гофмана в спілкуванні з реальним зовнішнім світом, що створює його. Поза цим спілкуванням Гофман не визнає ніякої іронії [7; 5].

4. Четвертий період (1830 — 1848)

Четвертий або пізній період німецького романтизму характеризується величезним розмаїттям літературних груп, тенденцій та течій. Найпомітнішою рисою є звернення до сучасних громадсько-політичних проблем і повний відхід від захоплення минулим нації. На цей період припадає творчість Генріха Гейне.

Цілою епоху у німецькій і світовій поезії уявляє собою творчість Гейне (1797−1856). До своєї «Книги пісень» (1827р.) поет включив поетичні цикли, які він публікував із 1821 р. — «Страждання юнака», «Ліричне інтермеццо», «Повернення на батьківщину», «Північне море» та ін. Якщо ранні німецькі романтики через романтичну теорію знаходили шлях до підняття над матеріальним світом, то Гейне, також, як і Гофман, віртуозно володіючи прийомом романтичної іронії, не намагається врятуватися від реальності та її жорстоких законів. Гейне порівнював себе з Атлантом, який тримає на своїх плечах усі злигодні світу. Поза жартами і гумором його поезій відчувається сумна туга за справжнім життям, жадання вирватися за кордони суспільства, яке душило його.

1.3 Життєвий та творчий шлях Людвіга Тіка

Велике місце в становленні та розвитку німецького романтизму належить Людвігу Тіку. Йоганн Людвіґ Тік (Johann Ludwig Tieck -- 31. 05. 1773, Берлін — 28. 04. 1853, Берлін) -- німецький письменник.

Народився у родині ремісника-канатника. Батько мав необхідні статки, тож Тік зміг здобути прекрасну освіту в одній із найкращих гімназій -- Фрідріх-Вердерівській, де він навчався з 1782 до 1792 р. У гімназії Тік познайомився з В. Г. Вакенродером, вплив якого помітно позначився на формуванні його естетичних і літературних уподобань, що вплинуло на написання декількох творів у співавторстві. У 1793 р. друзі відвідали Нюрнберг і Бамберґ, що були центрами культурного життя Німеччини в епоху Дюрера. Вихований у гімназії інтерес до літератури, історії, мов визначив подальший вибір освіти Тіка. З 1792 до 1794 р. він вивчав історію, теологію та філософію в університетах Галле, Геттінгена, Ерланґена.

Тік, незважаючи на молодість, був уже досить відомим письменником, Вакенродер же тільки виношував свої оригінальні ідеї, суть яких полягала в принципово новому підході до мистецтва.

Людвіг Тік почав писати дуже рано, ще будучи гімназистом; його літературні здібності були помічені одним з учителів, другорядним письменником К. Рамбахом, який їх безсоромно експлуатував, доручаючи юнакові писати розділи своїх численних тривіальних романів. Хоча це була література невисокого ґатунку, вона все-таки вимагала певної літературної вправності, якою володів юний Тік [20; 47].

Після закінчення університету Тік співпрацював з відомим видавцем Ф. Ніколаї, діяльність якого значною мірою сприяла поширенню в Німеччині тривіальної літератури та прищепленню читацькій публіці смаку до такого чтива. Саме у видавництві Ніколаї Тік вперше познайомився із законами белетристики, самобутнім представником якої у романтичній літературі він, зрештою, і став.

Початок творчої діяльності Тіка припадає на 1795--1796 pp. У 1795 р. побачили світ його твори «Абдалла, оповідання», написане ще у 1792 p., та «Примирення, оповідання». Проте літературне визнання Тіку приніс роман «Історія пана Вільяма Ловелла» («Geschichte des Herr William Lovell») у трьох томах, створений у 1795--1796 pp. У1796 р. Тік розпочав і свою перекладацьку діяльність -- вийшла в світ його інтерпретація п'єси В. Шекспіра «Буря»., У 1797 р. поряд з публікацією своїх оповідань Тік видав книгу «Сердечні сповідання схимника-любителя мистецтв» («Негzensergiessungen eines kunstliebenden Kloster-bruders») В. Г. Вакенродера -- твір, що справив потужний вплив не лише на формування естетичних уподобань самого Тіка, а й романтизму загалом.

У 1797 р. Тік знайомиться в Берліні з Ф. Шлегелем і встановлює тісні стосунки з енським гуртком романтиків, наїздить в Єну й довгенько живе в домі А. Шлегеля. Відбувається його ствердження на позиціях романтизму, через нього втягується в орбіту енської романтики й Вакенродер. Розпочинається найбільш значний і плідний період його творчої діяльності, що протікала у співпраці з Вакенродером, виходять у світ твори, що залишили помітний слід в історії німецької літератури, позначилися на спрямуванні й характері її розвитку.

Цього ж pоку Тік здобув визнання як самобутній драматург і новеліст. Побачили світ такі його твори, як «Кіт у чоботях, дитяча казка у 3-х діях з інтермедіями, прологом та епілогом, твір Петера Леберехта» («Gestiefelten Kater»), а також «Народні казки, видані Петером Леберехтом» у трьох томах («Volksmarchen»); до збірки увійшла й казка «Білявий Екберт» («Der blonde Eckbert») [12; 606].

У 1798 p. помер Вакенродер. Для Тіка це була величезна втрата. Тік вважав його не лише своїм другом, а й духовним наставником.

Підтвердженням духовних та душевних зв’язків з Вакенродером став роман «Мандри Франца Штернбальда» у двох томах («Franz Sternbalds Wanderungen», перша частина якого з’явилася 1798 р. Роман був спільним задумом друзів, однак хвороба та смерть завадили Вакенродеру взяти участь у його написанні, і написаний він був одним Тіком. Проте вплив Вакенродера, його присутність інтенсивно відчуваються у творі, особливо в першій його частині, де Тік передусім прагнув дати розгорнуте художнє вираження ідей свого друга. Як виважено визначає О. Михайлов, «дуже багато в романі написано Тіком за інерцією -- під впливом вражень від задумів Вакенродера. Під враженням від цих задумів Тік створює роман про митця і про мистецтво. Під впливом Вакенродера Тік, віртуозно багатогранний письменник, який ніколи ніби сам собі не належав, стає письменником-романтиком якраз в пору становлення німецького літературного романтизму, точніше ж кажучи, вмілим белетристом -- „попутником“ романтизму, чия письменницька ваговитість, авторитетність змушує забувати про все те неромантичне, абсолютно чуже романтизму, що завжди залишалося в творчості Тіка» [20; 50].

Своєрідним пам’ятником другові стало видання Тіка у 1798 р. «Фантазій про мистецтво для друзів мистецтва» («Phantasien tiber die Kunst far Freunde der Kunst»). В есе, оповіданнях, що увійшли до збірки, набуло втілення притаманне ієнським романтикам розуміння і трактування мистецтва. Того ж року побачили світ п'єси «Принц Цербіно, або Поїздка до Доброго смаку, у певному сенсі продовження Кота в чоботях, гра на 6 дій» і «Світ навиворіт. Історична драма на 5 дій».

У1799 р. Тік зблизився із Фрідріхом Шиллером -- провідником ієнських романтиків. В ієнському гуртку романтиків Тік -- один із послідовних шанувальників творчості В. Шекспіра та М. де Сервантеса, твори яких він перекладає і видає. Інтерес до Відродження у Тіка не слабшав ніколи, такою ж відданою була його любов до старої німецької поезії. Ще у 1793 р. Вакенродер у листі до Тіка звертав увагу на непідробну вартісність і дивовижні чари старонімецької поезії: «Принагідно зауважу, -- пише Вакенродер, -- що ти вельми мало знаєш старонімецьку літературу, якщо знаєш лише міннезинґерів. Вона взагалі у нас надто мало знана. А поза тим, у ній є чимало доброго, цікавого та своєрідного, і вона безмірно важлива для історії нації та духу». Тік завжди був непоганим учнем, а свідченням його чудових знань у царині німецької поезії давніх часів стала публікація у 1803 р. збірника «Пісні кохання швабської епохи в новій обробці».

У 1805 p. Тік зміг здійснити свою мрію — подорож до Італії. З липня 1805 до осені 1806 р. він мандрував країною Рафаеля, Мікеланджело, Л. да Вінчі, а в 1817 р. він, перекладач В. Шекспіра, знаний у Німеччині як шанувальник театру старої Англії, відвідав Британські острови.

У 1819 р. разом з родиною і графинею Генрієттою Фінкенштейн Тік подався у Дрезден, де жив до 1842 p., виконуючи обов’язки драматурга і гофрата (завідувача репертуарною частиною) у Дрезденському придворному театрі. Віддаючи багато часу та сил театрові, Тік не полишав і суто літературної праці. Упродовж років, проведених у Дрездені, він написав чимало новел та віршів, перекладав п'єси драматургів шекспірівської доби, публікував статті, присвячені німецькому й англійському театрам. Як і раніше, Тік активно займався виданням творів письменників та діячів мистецтва, близьких до романтичного руху, публікацією нових перекладів улюбленого Шекспіра. Перелік опублікованих авторів постійно розширювався: до вже виданих Вакенродера та Новаліса додалися тритомне зібрання творів Г. фон Клейста, «Посмертні твори і листування Зольґера» у двох томах, перекладені А.В. фон Шлеґелем, Т. Доротеї та графом В. Баудіссіне «Драматичні творіння Шекспіра» у дев’яти томах, а також повне зібрання творів письменника-штюрмера Й. М. Р. Ленца.

У 1842 р. Тік отримав запрошення пруського короля Фрідріха Вільгельма IV і переїхав у Берлін, де йому судилося прожити останнє десятиліття свого життя, працюючи у придворному театрі. 28 квітня 1853 p.

Тік помер, залишивши величезну художню та критичну спадщину, щоправда, вельми неоднорідну за своїми естетичними критеріями та значенням. Утім, не підлягає сумніву одна річ: без Тіка і його творів картина романтичного мистецтва у Німеччині буде дуже неповною. Творчість Тіка по-своєму віддзеркалила період дивовижної віри у всемогутність і тріумф мистецтва, властивої ієнським романтикам. Тік не тільки схилявся перед давньою німецькою поезією та фольклором, а й невтомно працював над виданням цих пам’яток національної культури. Про це яскраво свідчить публікація Тіком обробок знаменитих народних книг («Історія синів Ґеймона у 20 старовинних малюнках», «Дивовижна історія кохання прекрасної Маґелони і графа Петра Прованського», «Вікопомна історична хроніка шильдбюргерів у 20 пропам’ятних розділах» та ін.). Тік, як і пізні романтики, зміг пересвідчитися в нездійсненності прекрасних ідеалів ієнців і, можливо, одним із перших зумів зауважити небезпеку, яку приховує в собі наступ масової культури, показати, до чого призводить необмежене потурання смакам натовпу (п'єси «Кіт у чоботях», «Світ навиворіт», «Принц Цербіно»), якою нищівною може бути влада грошей і багатства («Білявий Екберт», «Рунненбург») [12; 607].

Важко з певністю назвати жанр, у якому б Тік не спробував своїх сил. Він писав романи, казки, новели. Але під пером письменника навіть із найтрадиційнішими жанрами відбувалися дивовижні метаморфози. Либонь, саме в творчості Тіка повною мірою втілився принцип універсальності поезії, за який так послідовно виступали ієнці. Яскравим прикладом втілення цього принципу може слугувати комедія «Кіт у чоботях». Тік свідомо обирає сюжет, відомий з казки III. Перро. Але повна назва твору виглядає так: «Кіт у чоботях, дитяча казка у 3-х діях з інтермедіями, прологом та епілогом, твір Петера Леберехта». У назві вказано все: і адресат, для якого створена п'єса, і структура твору, й інформант, який розповів світові історію про кота Гінца. Колись проникливий читач уже мав справу з такою практикою називання творів. Звичайно ж, це було не так уже й давно, за часів, які стали набутком не надто віддаленої історії, -- в епоху Просвітництва. Назва твору повинна була наче символізувати перемогу здорового глузду, але вибір жанру (комедія), використання казкового сюжету і вказівка на адресата (дитяча казка) уже ставлять під сумнів настанову на здоровий глузд. Проте жодних сподівань на тріумф всепояснюючого розуму, який розставить усі крапки над «і», не залишається після першої ж ремарки: «Дія відбувається у партері. Комедія вже повна». Все змішалося. Партер займає місце на сцені, до сценічного простору входять і сцена, і зал для глядачів. Чути репліки, що свідчать про деяку розгубленість добропорядних бюргерів пана Мюллера і пана Шлоссера, яким пропонують у храмі муз переглянути дитячу казку. Але вчений пан Фішер, який зажив плодів просвіти, все з’ясовує: «З такими забобонами ми давно впоралися -- просвіта принесла свої плоди», -- відтак вчений пан Мюллер підсумовує: «Швидше за все, це звичайна міщанська драма з родинного життя». Отже, казку, яку партер трактує як «дитяче белькотіння», розсудливі дорослі відкидають і одностайно налаштовуються на перегляд міщанської драми -- витвору раціоналістичної епохи Просвітництва, кумирами якої були А. В. Іфланд та А. Ф. Ф. Коцебу. Вже зав’язка, віртуозно виписана Тіком, визначила цілком новий поворот у добре відомому сюжеті. Історія кота Гінца та його господаря Готліба стала приводом не лише для розвінчування філістерського здорового глузду та претензій на формування художнього смаку, а й підставою для серйозної полеміки з естетичними нормами просвітницького театру, буквальне дотримання яких призвело до утвердження на німецькій сцені не високих традицій Г. Е. Лессінґа і Шиллера, а п'єс Коцебу. «Кіт у чоботях» Тіка -- це спроба повернути театрові «його споконвічну ідею, його суть» (А. Карельський) [12; 609].

У пізніх новелах Тік підкреслює думку про руйнівний вплив реальності, у якій все підпорядковане здоровому глузду, на світ, організований за іншими законами. Характерною з цього погляду є новела «Життя ллється через вінця» («Des Lebens Uberfluss», 1839). Світ мистецтва поданий у творі закоханими Генріхом і Кларою. Поєднавши свої долі всупереч волі батьків, вони змушені жити доволі скромно. Але всі їхні поневіряння компенсуються близькістю душ, у яких живе надія на кращі часи. Генріх веде щоденник, він захоплюється старовинними книгами, а Клара займається хатніми справами і з насолодою слухає написане чоловіком. Невідомо, як могла скластися їхня подальша доля, якби не неймовірно холодна зима і цілковитий брак коштів, які відірвали закоханих від земних турбот не лише в переносному, а й у прямому значенні. Генріх розібрав на дрова драбину, яка з'єднувала їхню кімнату на горищі з рештою світу. І ось у такому становищі повної ізоляції Генріхові сниться дивний сон, начебто він опинився на аукціоні, де відбувається розпродаж людей. Автор детально описує стан, у якому перебуває його герой: «Я почував себе тяжко упослідженим, мій сором не мав меж». З пихатою міною, неприхованою зловтіхою і презирством оглядають потенційні покупці пропонований їм товар. Слуга без церемоній відштовхує свого колишнього господаря, називаючи його «старим мотлохом», а хтось глузливо атестує і самого Генріха: «Ця погань нічого не варта». Показовою є й стартова ціна, з якої починається аукціон, -- один гріш. Її призначає старий лахмітник. І хоча ціна поступово зростає, проте суть процедури не змінюється: продається людина, а розпалені азартом торжища учасники аукціону навіть не замислюються над абсурдністю того, що відбувається. Сон уривається, але пробудження не приносить спокою. На відміну від інших казкових новел Тіка, ця закінчується добре. Але в цьому щасливому фіналі так багато іронії, що поширюється не лише на тих, кого зазвичай називають філістерами або розсудливими бюргерами, а й на Клару та Генріха, які, здавалося би, належать до іншого табору. Автор аж ніяк не однозначно ставиться до тих, кого традиційно називали романтиками -- «ентузіастами». Клара і Генріх опинилися, так би мовити, у подвійному полоні -- вони є бранцями ілюзій і дійсності; для повного щастя їм, виявляється, врешті-решт, потрібні тільки тепла домівка і добрий ангел, готовий узяти на себе всі побутові турботи. Цей ідеал був дуже далекий від осяяних вершин, до яких кликала муза ієнських романтиків. Але Тік ніколи не нав’язував своєї думки і залишав читачеві право самому вирішувати, хто має рацію.

«Білявий Екберт» (1797) — історія одного лицаря, який одружується із своєю сестрою, яку виростила казкова відьма. У цій казці зникають ежі між дійсністю та фантазією. Наступними казками такого виду є: «Вірний Екарт та Тангайзер» (1797) і передусім «Рунічна гора», в якій зображається природній демонізм, пригноблена на знищення сила природи як організму.

Проте Тік рятується з цієї загрозливої безодні за допомогою переходу до використання жарту та іронії. Використання іронії романтизму стає необхідною потребою зневіреного меланхоліка та нігіліста. На цьому етапі розвитку пише поет іронічні жартівливі та казкові комедії. Вживання жартів дитячого та побутового стилю, літературної манери означають для Тіка переказ німецьких народних книг. При цьому вірші мають тон та форму німецьких музичних творів. Наступним етапом творчості Тіка стає використання християнських тем.

Великого успіху зазнає Тік як перекладач. Його шедевром виступає переклад твору Сервантеса «Дон Кіхот».

Висновки до розділу 1

Головна соціокультурна передумова появи романтизму як цілісного напряму в культурі криється в наслідках Великої Французької буржуазної революції. Подібно тому, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі [25].

Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регламентацію та світогляд, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого — характерні риси романтичного методу в усіх видах мистецтв.

Треба також відмітити, що розвиток романтизму проходив у специфічних умовах в країні у той час, яка через роздрібленість та інші причини відставала у розвитку від інших західно-європейських країн.

Людвіг Тік є найбільш успішним та авторитетним серед поетів раннього романтизму. Після того, як він втратив віру у правильність строгих ідеалів доби Просвітництва, які спостерігалися у його ранній творчості, Л. Тік шукає нових ідеалів — спочатку у старонімецькому періоді, потім у християнстві. В кінці поет потрапляє у вир нової наростаючої реальної творчості (1830 р.), так званого раннього реалізму.

Його творчі починання зображають внутрішню невпевненість прихильника доби Просвітництва, який втратив віру у свої раціональні ідеали, що загрожує заглибленню поета у повне безвір'я та порожню інстинктивність. Цей погляд у загрозливу безодню скептичної нестійкості викликає у молодого поета почуття внутрішнього неспокою, страху, меланхолії, суму, світового болю. Літературними зразками у зображенні його внутрішньої ситуації виступає Шекспір із трагедією «Гамлет», Л. Гріфіус, Вольтер, Руссо, але особливо твори Гете — «Вертер» та «Фауст». З цієї душевної потреби виникають перші твори Тіка, які нам пропонують моторошні твори романтизму [29].

Людвіг Тік — перший письменник, який здійснив у творчій практиці принципи романтичної теорії, який розкрив з великою силою психологію німецької дрібнобуржуазної інтелігенції початку XIX ст. Відраза до вульгарної дійсності, жах перед нею ведуть Тіка до відходу від дійсного життя в екзотику і фантастику, у віддалене минуле народу і в замкнутий світ індивідуальних переживань. У ранніх творах Т. культивує образи екзотичного Сходу («Almansur», 1790 (напеч. вперше в 1798), «Abdallah», 1792 (надруковані в 1795)), звертається до народної казки («Volksmдrchen, hrsg. Von Peter Lebrecht», 1797), вивчає разом з Ваккенродером німецьке середньовіччя, поетизує старий Нюренберг, культивує настільки суттєвий для романтизму принцип народності (Volkstьmlichkeit) в сенсі любові до національної старовини.

Розділ ІІ. Казка як провідний жанр творчості німецьких романтиків

2.1 Жанрова специфіка літературної казки

З романтизмом пов’язане збагачення літературних жанрів, руйнування колишніх уявлень про межі і правила творчості. Основними жанрами романтичної літератури стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, де розмивається грань між епосом і лірикою, а також казка лірико-філософського або фантастичного змісту. Втеча від дійсності у світ фантазій і вигадок не виключала інтересів романтиків до навколишнього світу. Але дійсність, побачена крізь призму романтичної іронії, жила у творіннях німецького романтизму.

У німецьких романтиків казка була одним із улюблених жанрів, вони створили особливу її форму, фантастичну, пов’язану з таємницями поетики, з несподіваністю непояснювального та несказаного. Такими є казки Людвіга Тіка, збірка Клеменса Брентана та Людвіга Арніма та новели і романи Ернста Теодора Амадея Гофмана. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм -- Якобом та Вільгельмом, а роман-казка «Генріх фон Офтердінген» поета Новаліса (Фрідріха фон Харденберга), що пройнятий релігійно-патріархальною тематикою і меланхолійним настроєм ніби переживає крах старих, феодальних устоїв, намагаючись зупинити час та навіки зберегти старі замки, патріархальні звичаї.
Для німецьких романтиків, казка — породження чистої фантазії, гра духу, що претендує на глибинне розуміння сутності буття та на своє образне розуміння різних подій життя. Вона сприймалася як найбільш вільна форма для самовираження творчого суб'єкта та як своєрідний міф, що закріпляє у художній літературі деякі початкові основи світосприйняття.

Казка -- це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі, такі, як феї, гноми, велетні тощо. Слід відрізняти казку від байки.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой