Особливості поетики роману Е.Е. Берджеса "На сонце не схожа"

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Особливості поетики роману Е.Е. Берджеса «На сонце не схожа»

1. Сюжетно-композитні особливості

шекспір біографія роман берджес

«На сонце не схожа» — це гучна біографія Вільяма Шекспіра, написана відомим англійським письменником Ентоні Е. Берджесом. Автор пропонує нову, максимально наближену до реальності, версію дитинства, зрілості і смерті поета, черпаючи докази в рідкісних записах церковно-парафіяльних книг, свідоцтвах сучасників і аналізі безсмертних творів Шекспіра. Не скриваючи скандальні сторони життя великого Барда, Е. Берджесс створює суперечливий, але дивно яскравий портрет британського генія.

Найменше «На сонце не схожа» нагадує академічну прозу, біографічний текст з підручника, що оповідає нам про великого, неповторного, геніального Шекспіра. За змістом цей роман більше схожий на добірку жовтої преси, літературна праця, єдиною метою якої - висвітлити якомога більше темних сторін біографії відомого історичного персонажа.

Щоб читати Е. Берджеса потрібна певна сміливість, а саме — готовність зрозуміти і прийняти ті грані життя, які він нам відкриває. Те, що зазвичай намагаються ретельно замаскувати або обійти стороною, Е. Берджес показує у всій красі та ще й з шокуючими подробицями — іноді просто завмираєш в переляку і захваті одночасно, відчуваючи разом і відразу, і здивування.

«На сонце не схожа» — це саме та біографія, яку не можна зустрінути в підручниках або хрестоматіях. Син перчаточника, якому доля підготувала зовсім іншу дорогу, пославши образ такої бажаної Богині і щедро обдарувавши талантом, талантом не тільки писати, а й бажати. Перед нами відкривається закулісне життя драматурга і його сучасників, його оточення з далеко не пуританськими поглядами, і деякі подробиці цього життя відверто шокують. Так, наприклад, сцена, коли ще дуже юний Шекспір вперше знайомиться в таємницями жінки: «Спекотне сонце і річка, кишить зміями, оголена цариця велично лежить на шовкових простирадлах… Уілу нестерпно захотілося стиснути весь світ у своїх обіймах. Все ще тремтячи від охоплюючого його бажання, хлопчик зняв рукавички, перш ніж увійти в будинок».

Але варто зауважити, що перш за все роман «На сонце не схожа» про кохання. Під його диктовку пишуться чудові п'єси і виходять з-під пера вишукані рядки. Воно надихає і окрилює, а як майстерно управляє і приборкує за допомогою ревнощів і підозр. Незважаючи на те до кого ця любов — до дружини або до коханки, до білошкірого аристократа або до смаглявої леді. Варто згадати про те, в яку епоху жив Шекспір, і стане зрозумілим, чому Е. Берджесс робить вельми прозорі натяки на статеві уподобання генія, чому він натякає, що музою генія, його істинною любов’ю могла бути не тільки жінка, але й чоловік. «На сонце не схожа» показує драматурга не стільки людиною, життя якої зводиться виключно до творчості, яка дихає однією лише літературою. Навпаки, у Е. Берджесса Шекспір стає генієм, чий єдиний талант — любити. Література ж стає свого роду «побічним» ефектом цього таланту, способом справитися з почуттями, виливши їх на папері. Так, приміром може слугувати сцена, коли молодий Шекспір почав писати сонети після більш близького знайомства з жінками. «Та дівчина — і світло, і краса, Тих смаглявих щік ніщо не заплямує. За темними бровами чистота приховує… Свій сонет Уілл присвячував вже іншій темноволосій дівчині». Не зважаючи на догани зі сторони своїх батьків, він не перестає постійно синтезувати рими, створюючи нові строки свого сонету.

Іронічно переосмислюючи життя Шекспіра, автор роману наповнює його яскравими подіями за своїм власним уподобанням майже суцільно нехтуючи класичними уявленнями про великого Барда. Е. Берджес навіть акцентує увагу читача не на творах, п'єсах, сонетах Уїльяма Шекспіра, написаних за певними обставинами, у певний час життя великого майстра, а на подіях, та людях, які зіграли роль, так би мовити «поштовху», до написання того чи іншого твору. Все більше і більше дізнаючись про Шекспіра, починаєш більш чітко усвідомлювати мотиви знаменитих творінь, їх прихований сенс.

Проблема полягає в тому, що твір «На сонце не схожа» Е. Берджесса дійсно реалістичний — він описує сучасні Шекспіру звичаї, те середовище, в якому він перебував, справедливо припускаючи, що й головний герой його книги не міг не піддатися впливу оточення. Е. Берджес прагне продемонструвати взаємодію зв’язків між літературною діяльністю В. Шекспіра і соціальною та політичною ситуацією в країні. Прикметно, що в межах кожної глави перетинаються тематичні типи наративних потоків: суспільно-політичний, театрально-культурний, приватно-особистісний.

За Е. Берджесом Шекспір — це звичайна людина, якому не чужі слабкості і навіть вади, який може виявитися слабким у вирішальну хвилину. Показовим є, зокрема, епізод, коли Шекспір постійного знаходиться в сумнівах щодо від'їзду з дому, який стає для нього все більш нестерпним: «І ось знову настала весна, ніби зима була тільки кошмарним сном. Дороги знову кликали Уілла вирушити в дорогу. Але він як і раніше зволікав, з гіркотою думаючи про те, що не може зібратися і піти просто так; йому потрібен був привід».

Недивно, що роман «На сонце не схожа» Е. Берджесса викликав стільки суперечливих оцінок. Одна група читачів просто не змогла прийняти роман, визнавши його знущанням над пам’яттю великого автора. Інша група поставила найвищі оцінки, охарактеризувавши творіння Е. Берджесса як новий, оригінальний, але в той же час реалістичний погляд на долю англійського драматурга. Особливу роль в суперечливості оцінки книги відіграло те, що Е. Берджесс гранично відвертий у своїй книзі - в романі фігурують описи сексуальних стосунків, згадки про венеричні захворювання, найрізноманітніші пассажі, де йдеться про порок в найбрудніших його проявах. Показовим є, зокрема, епізод в кінці книги, в той час, коли Шекспір мав відносини з мулаткою Фатімою. Доволі детально Е. Берджес описує не тільки їх сексуальні відносини, але й те, як Уїльям захворів на Іспанку: «Раптом його погляд упав на крихітну червону бляшку, розміром з маленьку монетку, яка різко виділялась на туго натягнутій шкірі. За день два до того на цьому місці було тільки легке почервоніння. Спантеличений, але не стривожений, Вільям обережно відтягнув шкіру і виявив, що болячка (хоча болячкою її важко було назвати: болю не було) при цьому русі перекинулася, немов монетка. Що ж, напевно це наслідок перенапруги, або ж слід, залишений її пристрасними нігтиками, або ж результат його власної необережності»

Роман «На сонце не схожа» — це ще одна з численних спроб зібрати воєдино всі ті факти, на підставі яких виросли його вірші і п'єси. Як писав сам Е. Берджес: «Якщо я стану міркувати про зміст або літературні прийоми, використовуваних Шекспіром та іншими авторами, то не для збагачення історії літератури або літературної критики; я буду торкатися цих питань тільки тому, що персонажі цієї книги головним чином професійні письменники. Але їх мистецтво часто нерозривно пов’язане з їхнім життям. І на першому плані для мене все-таки їх життя, і, головним чином, приватне життя».

Варто також зауважити, що роман «На сонце не схожа» відрізняється від інших творів, присвячених особистості англійського драматурга. Для Е. Берджеса характерний класичний для даного жанру подієвий тип композиційної організації художнього твору. Основним чинником організації змісту біографії виступає сюжетне, хронологічно оформлене зображення життя Шекспіра, якому підпорядкована уся сукупність образів твору. Біографія побудована у вигляді відтворення думок, вражень, окремих картин, здогадок і проекції тих подій і мотивів, які могли мати місце за певних обставин, аналізу попередніх біографій і досліджень творчості митця.

В романі Е. Берджеса домінує авторський погляд на постать великого Барда, співставивши різноманітні думки та версії, він формує своє, індивідуалізоване сприйняття Шекспіра-митця.

Отож, можна сказати, що художньо — біографічний роман зосередив увагу читачів на новаторстві та експерименті. Особливо відчувається різкий перехід від оповідання з третьої особи до першої, таким чином читач нібито спочатку спостерігав за життям Шекспіра зі сторони, а потім начебто сам Уїльям починає бесіду з реципієнтом. Процес входження читача в текстуальну гру покликаний вирізнити постмодерністський біографічний роман як естетичний об'єкт.

Роман Є.Е. Берджеса «На сонце не схожа» єднає прийом реконструкції минулого, заснований на власному баченні історичного і літературного процесів, а також біографії і творчості того чи іншого митця. Змінюючи тон і стиль залежно від предмету дослідження, автор створює свого власного Шекспіра. Ефективно змінюючи біографію та наповнюючи правдивими і вигаданими фактами рухаючись між минулим і теперішнім, фактом і вигадкою.

Зазначені вище особливості роману дають підстави говорити про своєрідність біографічного канону у творчості письменника. Автор звертається до знакових постатей англійської та світової культури, часто суперечливих та загадкових, що викликають інтерес дослідника і читача. Загальновідомі біографічні факти у біографічному романі Е. Е. Берджеса стають нестабільними, контекстуалізованими і відносними, висуваючи на перший план ідею багатогранного зображення дійсності, їх заміняє гра з історичними деталями і фактами, їхнє перекручення та переосмислення в сучасному контексті.

2. Специфіка художніх образів

У біографічному романі, як і в інших жанрах чи жанрових підвидах, склалися свої системи діючих осіб. У системі категорій традиційної поетики герой — головна дійова особа. Як правило, він є носієм авторської точки зору, з ним, зазвичай, ототожнює себе читач. У біографічному романі фігура митця особливо виділяється з оточення другорядних та епізодичних персонажів, які є в основному статичними фігурами у творі. У їхній ролі зазвичай виступають члени сім'ї головного героя, його друзі, знайомі, соратники та вороги, які прив’язані до певного часу і простору в романі та є носіями якоїсь окремої функції. Кожен художній образ несе в собі багато функцій для створення не тільки повної та цілісної картини роману, але й допомагає реципієнту робити власні висновки та формувати ставлення до головного героя роману.

Тож, розглянемо художні образи роману, які формували та впливали на постать Шекспіра, або лише створювали фон роману. Роман починається з дитинства поета, тож головними героями цього часу були його батько — Джон, мати — Мері, брати та сестра. Всі ці персонажі достеменні та відповідають реальним постатям в житті Уїльяма Шекспіра. Однак, цікавим є той факт, що не дивлячись на те, що ці герої основні в житті юного Шекспіра, саме, на перший погляд, другорядні, вигадані герої рухають сюжет роману, а саме ворожка Мадж Боуєр та старий Хобі. Саме їх слова та поради Шекспір постійно згадує впродовж всього роману, саме завдяки ворожінню Мадж він вирішує покинути рідний дім. Е. Берджес ніби то повністю ігнорує присутність реальних людей в своєму романі, та розвиває сюжет на основі героїв існуючих лише в уяві автора.

Головною метою роману Е. Берджеса було показати, що тільки любов була рушійною силою в творчості Шекспіра, саме тому автор доволі детально описує всіх жінок в яких був закоханий Великий Бард. Так, свій перший сонет молодий Уїльям пише тільки після близького знайомства з жінкою. Тому тема кохання пронизує увесь сюжет роману, так Е. Берджес знову відступає від реального життя поета та змальовує не одну Енн — реальну жінку, яка стала його дружиною, а дві. І знову можна простежити той ж прийом, який використовує Е. Берджес — Енн Хетуєй, яка дійсно була його дружиною, та матір'ю його дітей відіграє другорядну роль в житті поета, аніж Енн Уєтліь — повністю вигаданий персонаж, але яка, за словами Е. Берджеса, була його першим справжнім коханням, та яку він згадував впродовж всього життя. На нашу думку, Е. Берджес, намагався, таким чином, створити образ Шекспіра, який постійно страждає від свого кохання, яскравим прикладом цього є також шлюб з Енн Хетуєй не через кохання, а лише через її вагітність, при чому Уїльям постійно руйнував себе думками про те, що перша дитина зовсім не від нього: «Не виключено, що Сьюзан дійсно народилася від нього, від Уілла, але з таким же успіхом вона могла бути і не його дочкою. І як тільки він, ідіот, не додумався до цього раніше! Звичайно, він не розлюбить бідної дитини, але тепер у нього є повне право — Вілл думав про це з великим зловтіхою — не піклуватися про матір дівчинки. Він не хотів говорити про це з Енн і навіть подумки поклявся ніколи, нехай і в запалі гніву, не піднімати це питання, тому що істину він все одно не дізнається ніколи. Так само як не впізнає її ні сама Енн, ні хто інший».

Що дивно, Е. Берджес зовсім не вдається до опису таких важливих людей в житті Шекспіра, як його діти. Він, немов би, ненароком згадує про народження спочатку доньки С’юзан, а потім і близнюків Гамнет та Юдиф. Впродовж всього роману не можливо зустріти опис, того, як він грає або згадує про дітей, окрім тих моментів, коли треба надсилати їм гроші для життя, та навіть коли Уїльям дізнається про смерть свого сина, він не проявляє ніякої смути або горя, до того моменту як вирішує поїхати додому, щоб розділити горе в колі сім'ї. Таким чином, в романі діти відіграють роль персонажів, які ніяким чином не вплинули на майстра, на його поетичну діяльність або уподобання.

Але з зовсім іншого боку Е. Берджес зображує Шекспіра з дітьми, яких він навчав, працюючи у лорда Куеджи — персонажа, який не існував в реальному житті Шекспіра, але автор вирішує зобразити всі події того часу доволі детально. Особливо звільнення Шекспіра, через сексуальне захоплення одним з синів лорда Куеджи. Ці події не мали місця в реальному житті, але завдяки цим, немовби то, другорядним персонажам автор роману, знову доносить до реципієнта нескінченну лінію кохання, та уподобань Митця. Думку про те, що Шекспір був спроможний закохатися не тільки в жінку, або навіть в дорослу людину, він не цурався відносин з чоловіками, та навіть з дітьми.

Однак, під час роботи у лорда Куеджи, в житті Шекспіра з’являється та майже одразу зникає персонаж, який зіграв дуже важливу роль в житті Великого Барда. Це була дівчина — мулатка з борделю, поява якої змусила пережити Шекспіра, мабуть, найсильніші почуття в його житті, це не була закоханість, це було бажання та неймовірний сором, коли він не мав грошей щоб заплатити їй: «Уілл втік, і вслід йому мчав цей регіт, підхоплений вітром, який раптом чомусь дуже сильно задув на цій вулиці. Він біг з усіх ніг, не розбираючи дороги, гнаний почуттям пекучого сорому за пережите тільки що приниження, прагнучи скоріше опинитися на Брод стріт, де можна буде змішатися з натовпом, де скрипучі вивіски розгойдуються над дверима численних кабачків і таверн, в тому числі і над порогом „Троянди“, де він залишив хазяйського гнідого, пообіцявши хлопчиську слузі півпенні за труди. Обідати в задушливій і спекотної харчевні йому сьогодні не доведеться — воно й зрозуміло, адже грошей у нього немає; чорт забирай, у нього не було навіть півпенні, щоб розплатитися за коня». Треба відмітити, що саме цей персонаж описується автором роману настільки детально, як не один з інших, не менш важливих героїв роману: «Він із завмиранням серця обернувся. На жінці було широке біле, хоча і брудненьке, плаття, плечі і груди були оголені. Вона стояла склавши руки на грудях і прихилившись спиною до одвірка. Ззовні посміхалася… Якщо англійці білі, подумав Уілл, то тоді її, безсумнівно, слід вважати чорною. Хоча й не зовсім, бо її темна шкіра мала чудовий золотистий відтінок, але визначити цей колір одним словом, подібно до того, як, наприклад, називають колір тканини, було неможливо, адже це була жива, перебуває в русі плоть. При різної освітленості сонцем відтінок шкіри злегка змінювався, але колорит і благородна насиченість кольору залишалися незмінними. Волосся жінки були кучерявими і чорними як смола, губи — повними, а ніс зовсім не був схожий на ті прямі, суворої форми носи, що зазвичай бувають у англійців. Не такий, як у Енн, і навіть не кирпатий і не кирпатий, а приплюснутий і широкий, з великими ніздрями. Брови жінки були прямими, врозліт. Красуня стояла на порозі будинку, посміхалася і манила Уілла своїм довгим темним пальчиком. Уілл покірно підійшов до неї, відчуваючи незвичайну слабкість в ногах». Мабуть, саме ця зустріч була роковою в його житті, саме після його гнітучого сорома Уїльям вирішує заробляти стільки грошей, щоб більше ні в чому собі не відмовляти: «А йому, Вільяму Шекспіру, що потрібно від цього життя? Стати джентльменом — ось його заповітна мрія. Син ремісника, він повинен осягнути всі премудрості майстерності і з тріумфом повернутися додому, як і личить справжньому джентльменові», саме образ цієї невідомої жінки він буде згадувати, доки не зустріне своє кохання — мулатку Фатіму, яка була так схожа з дівчиною з борделю.

Починаючи з 1952 року, життя Шекспіра приймає новий оберт. Він залишає сім'ю і їде до Лондону, де починає працювати в театрі та писати п'єси. В цей час з’являється багато нових образів, але Е. Берджес зовсім не приділяє їм ні уваги ні очевидного інтересу. Автор навіть, не дає описів зовнішності та поведінки тих незначних постатей, що з’являлись та зникали з життя Шекспіра. Все, що намагався передати автор до читача — це доволі розгульне життя Ульяма впродовж довгого часу аж до знайомства та роботи у лорда Генрі Ризлі: «Він був молодий, не старше двох коротко стрижених пажів, які, не звертаючи уваги на панів, бавилися тим; що намагалися наступити один одному на шкарпетки черевиків і при цьому нерозумно хихикали. Скільки ж йому років? Вісімнадцять? Дев’ятнадцять? У шляхетного юнака були чуттєві, зарозуміло стиснуті губи, дуже біла шкіра, золотисті локони і рідкісна світла борідка. У його погляді було щось таке, що відразу не сподобалося Вільяму — лукавство і небажання дивитися відкрито. Але хлопчик був безперечно гарний». З цього моменту життя Шекспіра змінюється, відтепер він пише п'єси та сонети для Генрі Ризлі, вони стають близькими друзями, та багато часу проводять разом, та з часом їх відносини стають більше ніж просто дружніми — вони відчувають фізичний потяг один до одного, та не соромляться цього: «- Так що, може бути, мені краще зв’язатися з якої небудь недоумкуватої бабою? І взагалі, мені не подобається, що ти постійно вживаєш це слово — «зрада». Та хто ти такий, щоб застерігати мене від зради?

— Я твій друг. І коханець. І мені здається, що друг має право…

— Раз вже ти вважаєш себе моїм другом і коханцем, — уперто сказав Гаррі, — може, у тебе і є якісь там права. Але спочатку ти повинен довести, що насправді являєшся для мене і тим і іншим. Виконай свій обов’язок!". Мабуть саме цей образ один з перших, який є головним, достеменним, детально описаним та рухає сюжетну лінію, до появи Генрі Ризлі, як було зазначено вище, всі основні лінії сюжету були виконані через другорядних та вигаданих героїв.

Другим таким образом Е. Берджес обирає Фатіму. Все життя Шекспір живе в пошуках своєї Богини, яку йому наворожила в юності Мадж Боуєр, і саме у Фатімі Уїльям знаходить все те, що шукав довгі роки свого розгульного життя. Вона стає для нього чимось надзвичайним, тим чим він не в змозі оволодіти, вона постійно зникає з його життя та так же швидко з’являється, зраджує йому з його другом Генрі Різлі, і цей факт дуже сильно руйнує внутрішній стан автора, який все життя прагнув до спокою та летючого стану закоханості: «- Розкажи мені про дитину, — попросив Вільям, його серце почало шалено стукати. — Скажи — хто батько дитини.

Перш ніж відповісти, Фатіма, пильно подивилася на нього.

— Думаю, у цієї дитини два батька.

— Але це ж неможливо, так не буває, це проти всіх законів природи…" Однак Уїльям, не дивлячись на те, що Фатіма зрадила його. Пробачає їй та знову хочу бути поряд з нею: «- Ти повинна залишитися зі мною, — сказав він. — Ми повинні бути разом. Ти була моєю перед тим, як стати його. Ти не зберегла мені вірність, але все це в минулому. Я тебе простив» і це був показник справжнього кохання Шекспіра, отже коли йому зрадила його власна дружина, він не відчував нічого. Таким чином, Уїльям знайшов в Фатімі і свою музу, і велике кохання, і смерть. Саме через неї Шекспір захворів на Іспанку, та за зчитані тижні перетворився на старого. Хвороба з'їдала його, він не міг більше грати в театрі, писати п'єси, все те ще він сподівався знайти в своїй музі через неї і втратив.

Аналізуючи художні образи роману, можна сказати, що Е. Берджес має свій, доволі специфічний та не зрозумілий погляд на людей, які влипнули на життя Уильяма Шекспіра. Більшість образів з’являються та зникають так швидко, що навіть не встигають залишитися в пам’яті читача. Зробив спробу передати все життя Шекспіра в своєму романі, Е. Берджес робить акцент на тому, що майже всі свої вчинки та рішення Шекспір приймає під впливом людей, яких на справді і зовсім не існувало, та виокремлює лише дві особи Генрі Різлі та Фатіму, які відіграють дві найважливіші ролі в житті Великого Майстра.

3. Жанрово-стильова своєрідність твору

Необхідним етапом у вивченні поетики будь-якого англійського роману постає дослідження його жанрової структури, оскільки вона нерідко визначає і проблематику твору, і систему образів персонажів. Як зауважує російський літературознавець Г. Косіков, «від розуміння жанрової природи роману нерідко залежить образ світового історико-літературного процесу» [1, с. 45]. Косиков Г. К. К теории романа (Роман средневековый и роман Нового времени) / Г. К. Косиков // Проблема жанра в литературе Средневековья. — М.: Наследие, 1994. — С. 45−87.

Різноманітність прийомів моделює жанр роману, створює власне новий простір, поєднуючи елементи історичного роману, детективу, автобіографічних нотаток, щоденника, та осучаснює стилі минулого. Як результат, зміст вже не є логічно побудованою оповіддю, це скоріше суміш подій, думок, окремо взятих фрагментів, де співіснують різні історичні епохи й особистості. Біографічний, а також автобіографічний роман, таким чином, є максимально наближеним до правдивого відтворення життя, але його художні параметри все ж зорієнтовані не на документ, а на художню уяву автора.

Складність визначення жанрів біографічної літератури також пов’язана з тим, що біографія, автобіографія, мемуари, щоденники та інші жанрові різновиди пов’язують між собою дві не співіснуючих основи: перша це власне фактичний матеріал, а друга, створення твору за канонами художньої творчості. Таким чином, науковий елемент поєднується з художньою оповіддю.

Любовні романи, у яких В. Шекспір фігурує як один з головних персонажів, варіюються на межі двох жанрів — художньої біографії та любовного роману. При чому позиція самих авторів часом виступає не стільки правдивим відбиттям реальної постаті, скільки елементом авторського вимислу, спрямованого на формування певної інтриги навколо власного твору.

У вітчизняному та світовому літературознавстві на сьогодні немає ґрунтовної праці, яка б детально аналізувала жанрову специфіку творів, які належать до так званої літературної шекспіріани, тобто таких творів, які своїм персонажем обрали В. Шекспіра. В Україні певні аспекти фікційної шекспіріани вивчаються науковою школою професора Н. Висоцької [1, с. 287−296]. Висоцька Н. «Й нема йому краю…»: шекспіріана початку ІІІ тисячоліття / Н. Висоцька // Ренесансні студії / гол. ред. Н. М. Торкут. — Запоріжжя: КПУ, 2010. — Вип. 14−15. — С. 287−296.

В романі «На сонце не схожа» сюжетна основа твору сформована спробою реконструювати біографію Вільяма Шекспіра з дитинства і до самої смерті. Події та факти, на яких базується ця реконструкція, спочатку представлені у вигляді звичайного оповідання, а потім — різкого переходу до оповідання від самого Уїльяма Шекспіра. Роман «На сонце не схожа» є одним із ряду любовних романів історичного типу.

Сам Е. Берджес позиціонує свій твір «На сонце не схожа» як історичний. Втім, найбільш яскраво вираженими в цьому романі є елементи, які дають змогу вважати його саме любовним романом. На це вказує, перш за все, поетика роману — нескінченний пошук головним героєм своєї Богині, його життя мало на меті ціль знайти ту саму найвищу любов, в пошуках якої він прожив усе життя: «Уілл мовчав. Він не хотів говорити про те, що вже не вірить ні в що, крім, мабуть, того, що чекає його в кінці довгого і темного шляху до його Богині». Постійні спогади про перше кохання — Енн, з якою він так і не зміг зв’язати себе узами шлюбу через вагітність іншої жінки: «Там, в будинку Уетлі, його чекала інша Енн, побачивши яку він геть забував про ту, першу, тому що цій Енн було всього сімнадцять років, і вона була свіжа і чиста, як весна».

Важливою базою для аналізу жанрової належності твору й особливостей зображення в ньому образу В. Шекспіра виступає сама структура роману, зокрема, авторська післямова, а також зміна норраторського елементу від 3-ї до 1-ї особи і навпаки. Варто відзначити, що подібно до авторів історіографічних метароманів американський письменник вдало базує власні домисли на тих історичних і біографічних відомостях, якими ми володіємо сьогодні. Втілено також інший важливий аспект осмислення письменником образу В. Шекспіра, який він тісно пов’язує з театральною сферою або навіть з театральністю самого життя. Тут варто звернути увагу на той факт, що сама оповідь орієнтована на закони тогочасної драматургії.

Тож для традиційних любовних романів характерними є такі риси:

— базування на фантазії - любовний роман — це лише приваблива фантазія, уміло втілена на папері.

— злиття чоловічого та жіночого — найяскравіше зображено в стосунках Шекспіра з Генрі Різлі. Зображення того, що любов буває досить доцільна не тільки чоловіка з жінкою, але й чоловіка з чоловіком. Так, наприклад, один з діалогів цих двох молодих людей: «- Я страждав, бо був позбавлений можливості бачитися з тобою, якщо так завгодно вашої милості.

— Так, мені завгодно. Адже ти страждав із за мене.

— Але зате зараз мені вже набагато краще. Бути з тобою — це ліки для мене. Весь той час, що ми провели в розлуці, я не відчував нічого, крім гіркоти.

— Ось він, мій Уілл, іншого такого немає. Думаю, тепер, коли ти зі мною, я одужаю набагато швидше. «

— уславлення життя — любовним романам притаманний глибоко укорінений оптимізм. Його ми і бачимо впродовж всього роману, коли Шекспір бере від життя все, та навіть в скрутні часи не замислюється над тим, що його чекає завтра, та витрачає останні гроші на алкоголь, дівчат та інші розваги. І навіть коли життя було зовсім нестерпним, Уїльям вирішує що буде краще заробляти на життя шулерством, аніж економити гроші: «Коротше кажучі, це пропозиція полягала в наступному: вони заходять до шинку порізно, спочатку Уілл, який, як справжній джентльмен, замовляє для себе ель, а через якийсь час входить його напарник шулер. Він затіває гру в кістки, Уілл стає його першим партнером і виграє кілька разів поспіль, після чого шахрай з скорботним виглядом говорить: «Ні вже, сер, для мене ви занадто сильний суперник. Будьте такі ласкаві, дайте й іншим зіграти». Уілл йде, а його місце займає який-небудь простак, якого, за допомогою нехитрих маніпуляцій, легко обігрують і йдуть з грошима. «

— відчуття небезпеки, ризик, що створюються в любовних романах завдяки тому, що головний герой постійно знаходиться у суперечках з самим собою. Чи настав час зробити наступний шаг в житті, або треба слідувати поняттям часті та залишатися з сім'єю та повертатися додому, замість того щоб йти вперед та досягати своїх мрій та мети в житті: «Він поїде звідси, втече цієї ж ночі і відправиться на пошуки своєї золотої богині. Ніч стояла ясна, в повітрі пахло свіжістю, в небі сріблився місяць, з боку лісу долинали солов'їні трелі, а Вілл, загорнувшись в свій поношений плащ з кишенями, в яких гуляв вітер, вирішив відправитися в дорогу. Але куди? На захід, назустріч морським вітрам, у Брістоль, Ившеме, Тьюксбери, Глостер… Піший перехід довжиною в день або близько того і довгоочікувана нагорода в кінці шляху — гавань, сіль на губах і ліс щогл… А що потім?

Ні, ні, не варто йому йти з дому; принаймні, не зараз. Йому потрібен час".

Відповідно до цих ознак любовного роману роман Е. Берджеса «На сонце не схожа» правомірно віднести до любовного роману.

На фоні подій, що зображуються в романі, вибудовується незвичний для сучасного реципієнта образ Вільяма Шекспіра — такий, що базується більшою мірою не на існуючих уявленнях про його особистість (втілених у канонічних біографіях, наукових розвідках, критичних працях, класичних літературних текстах), а скоріше на певних стереотипах, зумовлених законами жанру любовного роману. Відповідно до цих законів Шекспір має приємну зовнішність, це стосується і обличчя, і статури, манери, і навіть з роками він не позбавляється своєї чоловічої привабливості: «Хоч він був уже далеко не в хлоп’ячому віці і зовсім недавно відзначив свій двадцять восьмий день народження, він все-таки зберігав стрункість, спритність і легкість на підйом».

Він є майже досконалим втіленням усіх чоловічих переваг: розумний, талановитий, амбітний, рішучий. Водночас, як і кожен протагоніст типового жіночого роману, він наділений бурхливим темпераментом, що виявляється у нестримному почутті ревнощів, особливо в той час коли його коханець та приятель Генрі намагався заволодіти увагою його коханки Фатіми: «Мені наставляють роги, а я веселюся. Весь фокус у тому, щоб перебувати в гарному настрої, бути з усіма ввічливим і посміхатися; а ще робити вигляд, що ця втрата мене аніскільки не зачіпає, і підносити її як свою власну волю. Адже Фатіма все одно скоро набридне йому, і тоді мені доведеться зробити вигляд, що я роблю велику ласку, забираючи її назад».

Отже, правомірно говорити про те, що, незважаючи на невелику питому вагу інтелектуалізму, твори, які перебувають на межі двох жанрів — прози та любовного роману, — відкривають нові грані образу Вільяма Шекспіра. У них деталізуються читацькі уявлення про ті риси особистості видатного англійського драматурга, які тільки контурно проступають у його творчості, що, у свою чергу, стимулює подальше осмислення постаті Великого Барда сучасною літературою.

Здійснюючи аналіз роману «На сонце не схожа» Е. Берджеса, можна сказати що концепція альтернативної історії ставить питання щодо можливості об'єктивного погляду на події та ідеологічне заміщення фактів. У романі спостерігається пародійне поєднання документальної прози, фактажу та вигадки, обігрування загальновідомих фактів і відкрита іронія, що натякає на інші можливі прочитання цих фактів.

4. Характер взаємодії вимислу та факту

Сучасний світ пропонує нам різні типи біографій В. Шекспіра, при чому вони зазвичай відрізняються і за рівнем достовірності, і за документальною й естетичною цінністю. Окреме місце в загальній панорамі біографічної Шекспіріани посідають твори, у яких В. Шекспір фігурує як літературний персонаж. Ці белетризовані літературно-художні біографії оригінальним чином поєднують факт і вимисел, при чому питома вага художнього вимислу може варіюватися від мінімального до максимального Е. Берджес обирає принцип хронології, починаючи свій роман вказанням років юності молодого Шекспіра.

Автор змальовує юність великого поета, догляд за молодшими дітьми, нестерпну робота у батька, та постійно невдоволена життям мати, все це досить пригнічувало молодого Уїльяма, але все ж таки в житті він знаходить місце для творчості. Він пише сонети, що було сприйнято членами його сім'ї з обуренням. Та це не зрушило характер майстра і він не припинив писати створюючи нові рими, та мріючи про подорожі до інших країн. Аналізуючи сюжетну лінію юності майстра важко сказати, які події дійсно мали місце в реальній біографії Шекспіра, а я які були лише проявом уяви Е. Е. Берджеса, Але з певністю можна сказати, що дійсно Уїльям Шекспір виховувався в сім'ї рукавичника, покинув школу, та мав багато братів та сестер, однак присутність в його житті ворожки Мадж Боуєр, яка пророкувала йому його майбутнє: «- Час відправитися в дорогу ще не настав. Ти повинен залишитися тут і зустріти жінку, яка змусить тебе піти звідси. І ще я бачу сім смертних гріхів.

— Що це за жінка? Це вона здійснить всі гріхи?

— Жінка тут ні до чого. Гріхи будуть принесені сюди, і ти забереш їх з собою.

— Я нічого не розумію.

— Ти прийшов сюди заради того, щоб почути, а не зрозуміти. Ти візьмеш перо і будеш писати, як клерк. Тебе будуть поганяти і квапити, щоб ти писав швидше", та строго моряка Хобі, вирази якого Шекспір згадував впродовж усього свого життя: «Вона нічого не сказала, він же почав жадібно цілувати її в губи, не даючи вимовити ні слова: тепер йому здавалося, що він послухався порадам Хобі і відправився в подорож до далеких берегів, де живуть люди з собачими головами і де на пальмах ростуть золоті горіхи, а земля суцільно усіяна дорогоцінними каменями. Скелі, розпечене сонце, що говорять риби, хвилі до небес…» залишаються під сумнівом і скоріш за все, ці герої існували лише в фантазії Е. Берджеса.

Загалом дуже багато місця в романі займає вигадка, і навіть в здавалось би звичайних біографічних моментах Великого Генія, які і змінювати не треба. Але Е. Берджес таким чином намагається додати в романі більше трагічності, зобразити Шекспіра страждаючого, так наприклад, якщо звернутися до біографії майстра, ми бачимо, що У. Шекспір одружився з Енн Хетеуей, дочкою заможного землевласника з села Шоттері. Уїльям не досяг повноліття, йому було 18 років, а його наречена, яка була на сім чи вісім років старше, чекала дитину. Тому двоє друзів сім'ї нареченої відправилися в Вустер, щоб отримати дозвіл суду для укладення шлюбу. Однак судовий клерк в єпископській книзі записів 28 листопада 1582, записав ім'я нареченої як Енн Уетлі. А в романі Е. Берджеса народилася романтична легенда про те, що У. Шекспир любив Енн Уетлі, але змушений був одружитися зі звабленою ним Енн Хатауей тому що та чекала дитину: «Але тут Фалк Сенделс схопив його коня за вуздечку. Гнідого Гаррі не сподобався запах цієї людини, і кінь трусонув головою і тихенько заіржав. Сенделс міцно тримався за вуздечку і бурмотів: — Гаразд, скажу ясніше, — погодився Річардсон. — Схоже, ти скоро станеш законним батьком свого байстрюка. Так що злазь з коня і йдемо з нами. А куди — сам знаєш, адже до деяких пір ти навідувався туди дуже часто». І впродовж всього роману можна простежити, як Шекспір неодноразово згадує про нездійснений шлюб з жінкою яку колись так сильно кохав: «Коли наступного дня Уілл пішки вирушив у Банбері, він ніс з собою тільки рукавички. Він думав про те, що ця дорога може привести його до тієї, іншої Енн, його колишньої коханої, а тепер чужої дружини; він навіть збирався зайти провідати її. Але потім все-таки згорнув у двір напівзруйнованого сільського будинку, втомленого від негоди, з перекошеними віконницями і без дверей. «

З біографій Уїльяма Шекспіра ми знаємо, що він залишив сім'ю лише після того, як в нього народилися близнюки, але Е. Берджес змальовує зовсім інші події в житті письменника. За версією романіста після народження першої доньки Сьюзан, Шекспір від'їжджає з дому до містера Куєнджи, щоб займатися навчанням його дітей, але був звільнений за домагання до одного з його синів: «І ось одного разу Уілл схопив його, коли він найпершим з’явився на урок до класної кімнати, але, хай простить його Господь, це виявився не Майлз, а Ральф. Ральф закричав голосніше, ніж від зубного болю, і в наступний момент в кімнату увірвалися його мати і батько, які в цей час якраз снідали. Вони вискочили з за столу, навіть не прожувавши його, чим були набиті їх роти. Розгорівся гучний скандал, і справа ледь не дійшла до бійки». Після чого Шекспір повертається додому, і тільки тоді в нього народжуюється двійня: син Гамнет та донька Юдіт. Факту роботи вчителем у містера Куєнжи неможливо знайти в біографіі У. Шекспіра, а зображення цього моменту Е. Берджесом в житті Уїльяма, не було звичайним додаванням вимислу, на наш погляд таким чином Е. Берджес намагається донести до читача ідею того, що і як могло вплинути на зміну поетичних поглядів митця, та навіть його сексуальних уподобань.

Велику зміну в житті Великого Барда — від'їзд з родного дому, Е. Берджесс також вирішив змінити, і не описувати дійсні, біографічні данні. За біографією Уїльяма Шекспіра він був змушений покинути свій дім та місто тікаючи від переслідування сусіда — лендлорда, в угіддях якого він займався браконьєрством. Але автор роману, знову звертається до вигаданого персонажу — ворожки Мадж Боуєр, яку жорстоко вбили на вулицях міста, і після побаченого Шекспір вирішує, що прийшов час діяти і змінити своє життя, саме цьому він лишає сім'ю та місто.

Е. Берджес вилучає для читача наступні п’ять років життя Митця, та починає другу частину роману вже з 1592 року. Зробив він це доволі осмислено. Якщо вивчати біографію великого Митця то саме в роки з 1585 по 1592 настає період, який в шекспірознавстві називається «втраченими роками», або «темними». Тому і автор роману, який, як вже зазначалося, дуже схильний до вимислу вирішує нічого не вигадувати і залишити ці роки темною стороною біографії Уїльяма Шекспіра.

Одна з 1592 року починається найяскравіший етап життя Шекспіра. Він нарешті зв’язує свою долю з театром. Він працює в театрі «Роза» у Лондоні, та співпрацює з Беном Джонсом, однак вершин професії він не досяг, судячи з того, що навіть у власних п'єсах грав не перші ролі, але саме сценічний досвід дав У. Шекспіру знання можливостей театру, особливості кожного актора трупи і смаків єлизаветинської аудиторії, що дійсно відповідає реальності.

Саме в цей час Шекспір знайомиться і співпрацює з лордом Генрі Різлі. Саме ім'я Генрі Різлі графа Саутгемптона увійшло в історію тільки тому, що Шекспір присвятив йому свої перші два твори «Ричард II» та «Ричард III». Ймовірно, саме він підтримав у своєму молодому другу любов до літератури і сам спочатку віддав данину музам, але незабаром відмовився від цього служіння, захоплений минущими радощами життя, і задовольнився скромною роллю нагрудника більшого таланту. За п’ять років У. Шекспир створив 12 п'єс і 2 поеми. У 1593 році він випустив у світ свою першу поему «Венера і Адоніс» присвятивши її графу Саутгемптон. Це була його перша друкована книга. В цьому розділі роману Е. Берджес, здається, вирішив не залучати вимисел та зображувати події переписуючи їх з біографії поета. Звичайно, всі тісні відносини, діалоги та разгульне життя, автор вигадував, однак не спотворював події біографії Уїльяма Шекспіра.

В середині роману Е. Берджес робить різкий перехід від опису подій від 3-ї особи до 1-ї. Тепер читач нібито спілкується з самим Шекспіром, повністю відчуваючи та переживаючи разом з ним його переживання та радості. Мабуть для того, щоб реципієнт сильніше відчув новий етап в житті Великого Барда — Уїльям переходить працювати в «Театр» до братів Бербеджів. Та знайомиться із своєю новою любов’ю мулаткою Фатімою. Ці події також були повним та правдивим відбиттям життя Митця.

Однак, коли починається найстрашніший період в житті Шекспіра Е. Берджес знову робить перехід на опис подій від 3-ї особи. Помирає син Шекспіра. Він спочатку намагається не вірити в це, не усвідомлює, яке горе пало на його плечі, але все ж таки повертається додому; «І все-таки він до цих пір не цілком розумів, що відбувається. Але на під'їзді до Мейденхед його прорвало; це був пронизливий, болісний крик нещасного батька, що втратив дитину… Проте Вільям не міг змусити себе молитися про чудове позбавлення для сина; єдине, про що він міг просити немилосердного Бога, так це те, що якщо після смерті хлопчику уготовано полум’я, то він сам готовий піти туди замість сина. Якщо він не помер замість Гамнета, то нехай тоді на нього впаде подвійне прокляття». Він багато спілкується з батьком та всерйоз замислюється над тим, щоб залишитися дома, але зрада його жінки з його братом стає вирішальним ланцюгом в прийняті рішення Шекспіром. Він знову від'їдає. Чи мали ці події місця в реальному світі важко сказати, одні бібліографи стверджують, що цей факт мав місце, інші навпаки. Але навіть, якщо це була вигадка, то вигадана вона була не Е. Берджесом. Він лише зображував події о яких вже говорилося раніше.

Разом зі своїми колегами Шекспір будує «Глобус» театр його мрії на який він покладає великі надії, але 1601 став для У. Шекспіра фатальним — у його житті сталася страшна переміна, яка вплинула на його творчість: засудження високих друзів і покровителів Ессекса і Саутгемптона. Він змінюється, змінюється хід його думок. Він, як сам стверджує, стає іншою людиною, навіть із своєю коханкою Фатімою. Він наче відчуває наближення біди — Шекспір захворів на Іспанку. Страшна хвороба, яка з'їдає його і тіло і розум. Він може грати лише привида у власних п'єсах, бо його голос та вид відповідають його персонажу. Достовірних даних про цей факт в реальній біографії Уїльяма Шекспіра немає. І чому Е. Берджес, вирішив закінчити книгу саме на цьому досі залишається загадкою.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой