Особливості розвитку української архітектури в історичному і культурному аспекті епохи

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Строительство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Актуальність теми:

У наш час особливо актуальним є поглиблення знань у вивченні власної історії та культури. Розвиток національної свідомості в умовах незалежності і суверенності посилює інтерес до духовного спадку нації, її кроків на шляху культурного самовизначення на різних етапах історичного розвитку.

Українська архітектура XVII--XVIII ст. це один з найяскравіших культурних напрямків доби значного загального піднесення української культури, що відбувається на тлі поширення ідей європейського бароко. Ті нові тенденції, що з’являються в архітектурі досліджуваної доби є насамперед відображенням зміни менталітету українців, якісної трансформації їхньої культури під впливом європейських вливів, єдності української етнічної спільноти на основі спільних культурних традицій. Тому вивчення історії архітектури є невід'ємним елементом пізнання історичної сутності українського народу.

Прагнення поглибити свої знання про українську архітектуру одного з найяскравіших етапів історії України — доби козацтва, можливість використання здобутих знань у подальшій професійній діяльності, при вивченні тем з курсу історія України або на факультативних заняттях з історії культури у школі спонукали мене до обрання даної теми курсової.

Об'єктом дослідження є особливості розвитку української архітектури в історичному і культурному аспекті епохи.

Предметом дослідження є основні риси розвитку архітектури у різних її галузях.

Мета дослідження. На основі узагальнених доступних нам матеріалів дослідити розвиток окремих видів будівництва, виявивши при цьому загальний характер архітектури України зазначуваної доби.

Для досягнення поставленої мети нами поставлені такі основні завдання:

1. Проаналізувати архітектурні тенденції у містобудівному процесі, що з’являються під впливом конкретних історичних обставин.

2. Розглянути зміни, що відбуваються в оборонному будівництві.

3. Дослідити характерні риси розвитку світського будівництва.

4. Виокремити та охарактеризувати основні типи архітектурних вирішень у церковному мурованому та дерев’яному будівництві.

Історіографічний аналіз теми дослідження.

Літературу, в якій прямо чи опосередковано висвітлено тему нашого дослідження можна згрупувати за характерними тематичними особливостями:

· Література, де у вивченні української архітектури основний акцент поставлено на тих будівничих особливостях, що з’явилися під впливом європейського бароко. [4, 9, 10, 16].

· Спеціалізовані й узагальнюючі праці з історії української культури, що містять факти та аналіз архітектурних тенденцій досліджуваної доби [1, 7, 8, 12, 13, 14, 15, 17].

· Фундаментальні праці по розвитку української архітектури з детальним дослідженням усіх напрямів [5, 6].

· Спеціалізована література з вузьким профілем, тема дослідження стосується одного аспекту розвитку української архітектури за типовою чи територіальною ознакою [11, 18].

· Газетні статті Вечерського, де розглядаються дискусійні питання походження українського барокового стилю [2, 3].

Хронологічні рамки роботи включають в себе період з другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.

Методологічною основою роботи є принципи історизму, об'єктивності та багатофакторності, які дозволяють вивчити складні культурні явища, конкретні події і факти в їх динаміці і взаємозв'язку. При написанні курсової роботи використовувались як загальнонаукові методи: аналіз, систематизація, узагальнення, так спеціальні: проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний.

Специфіка поставлених завдань зумовлює структуру дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Розділ I. Містобудування та оборонні споруди

1. 1 Оборонний характер забудови міст другої половини XVII ст. Фортифікаційні споруди XVII — поч. XVIIIст.

Для історії містобудування друга половина XVII ст. -- малопродуктивний період. У цей час не стільки будується, скільки відбудовується зруйноване під час воєнних дій та ворожих нападів. Перед визвольною війною в Україні було 1000 міст і містечок. З них 400 — на Київщині і Чернігівщині. Багато міст — оборонні пункти або козацькі поселення (по 2−4 тис. чол.), а великі міста — Київ, Львів, Кам’янець-Подільський — налічували 15−20 тис. чол. [15, с. 436].

Стан постійної військової тривоги, який був спричинений запеклою боротьбою проти польської шляхти і турецько-татарських наскоків, вкрай заважав повноцінній розбудові міст. Тому основний акцент у другій половині XVII ст. продовжував ставитися на збереженні ефективної обороноздатності міст, їх швидкому відновленні. Так, міста Чигирин, Черкаси, Богуслав, Умань неодноразово нищились і спалювалися. Але навіть у тяжкі часи в цих містах не припинялася будівельна діяльність: споруджувалися, щоправда, головним чином не кам’яні, дерев’яні будівлі [17, с. 119]. Взагалі у містах і селах України XVII ст. багато будували з дерева — від великих, складних фортець та храмів до простих господарських будинків. Українці не мала ні часу, ні коштів будувати з міцних і надійних матеріалів. Під руками було дерево, ним і користалися. Споруди ці з часом зникали через часті пожежі та перебудови міст. Лише окремі пам’ятки дерев’яного будівництва збереглися на Волині та в Західній Галиччині. Але малюнки й плани міст, давні акти й записки мандрівників дають можливість відтворити вигляд міських архітектурних ансамблів, збудованих з дерева.

У середині XVII ст. Київ уже звівся з руїн. Другою столицею на час визвольної війни був Чигирин. Торговими центрами стали Луцьк, Дрогобич, Кам’янець-Подільський, Перемишль. Оборонними — Путивль, Новгород-Сіверський, Чернігів. А після невдачі козацьких військ під Берестечком у 1651 р. за повелінням Б. Хмельницького багато людей переходило з Полтавщини «у Великую Россию и там городами оседали». Так виникли Суми, Лебедин, Харків, Охтирка [15,с. 436].

Простежувалися в основному два ландшафтні типи нових міст: на високому мисі при злитті річок (Суми, Харків, Білопілля) та на локальному підвищенні в заплаві серед боліт (Охтирка, Лебедин, Недригайлів).

Нові міста Слобожанщини відрізнялися доцільним плануванням і впорядкованістю забудови. На підвищеннях розміщувалися просторі дерево-земляні фортеці з адміністративними, громадськими й господарськими будівлями.

Після визвольної війни склалися сприятливі умови для забудови міст Лівобережжя. У багатьох містах, насамперед у полкових центрах, створювалися військово-адміністративні, громадські й торгово-ремісничі осередки. Там споруджувалися канцелярії, магістрати, ратуші, храми, навчальні заклади, ринки, господарські та виробничі будівлі.

У Придніпров'ї забудова міст пов’язана насамперед з традиціями давньоруського містобудування. «Форми і розміри кварталів визначалися примхливою мережею найважливіших вулиць-доріг, що вели до головного собору… Придніпровські міста не були затиснені оборонними мурами — для захисту більше покладалися на козацьку шаблю» [там само, с. 436].

Розташування вулиць і кварталів в цей час переважно мало хаотичний характер. Раніше прокладені вулиці не переплановувалися, а будинки зводилися на садибі за смаком господаря. Тому міста мали живописний вигляд. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

Заснування нових міст у другій половині XVII ст. -- було досить рідкісним явищем і відбувалося головним чином на західноукраїнських землях. Найвідоміші приклади -- Станіслав (Івано-Франківськ, 1662) та Христинопіль (Червоноград, 1692).

Згадки про оборонні споруди, зведені воюючими сторонами в період Руїни, як, наприклад, російські укріплення проти татар у південних районах України, залишилися на сторінках документів. Оборонне будівництво на теренах України було консервативним і водночас сприйнятливим до новацій. Дерев’яно-земляні укріплення мали навіть невеличкі містечка, села та монастирі. «Начинена земля фортецями, як гранат зерням», — свідчив у середині XVII ст. Павло Алеппський [5, с. 196]. Важливою подією в історії оборонного будівництва другої половини XVII ст. стало завершення Української укріпленої лінії на Слобожанщині, до якої входило сімнадцять фортець на чолі з Ізюмом. Ситуація змінилася лише з виходом Росії до Азовського моря й припиненням регулярних татарських набігів на українські землі. Проте радикальні переміни визначило насамперед вдосконалення артилерійської зброї: стіни та вежі втратили значення, їх місце зайняли бастіонні земляні укріплення з системою фортів [7, с. 835]. Саме такий характер мав Печерський фортечний комплекс у Києві (додаток 1, іл. 1), споруджений упродовж першої третини XVIII ст. Уже в 70-х рр. XVIII ст. збудовано захисну Дніпровську лінію, яка з ліквідацією Кримського ханства цілковито втратила значення.

Одним із найміцніших міст-фортець Середньої Наддністрянщини став наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Хотин. Після невдалого прутського походу Петра I, турки, захопивши цю твердиню, ліквідували старі міські укріплення. У результаті з’явилася нова лінія міських укріплень, що складалася з шести потужних земляних бастіонів з мурованим лицюванням. У другій половині XVIII ст. Хотин дістав ще одну зовнішню низку укріплень з південного заходу довжиною близько 2,1 км. [17, с. 120]. Незважаючи на це, російські війська чотири рази здобували місто. Успіхи ці були вже не наслідком хиб фортифікаційних споруд, а виявом випереджального розвитку й переваги мистецтва атаки над мистецтвом пасивної оборони. Відповідно до еволюції загальних засад оборонної архітектури змінювалося й церковне та цивільне оборонне будівництво.

Перше з них репрезентують насамперед монастирі. Звичайна забудова, дерев’яна чи глинобитна, мало підходила для цілей оборони. Набагато зручніше було пристосувати для цього культові споруди, що традиційно будувалися з міцніших матеріалів. Монастирські комплекси, як правило, оточувалися стінами з башнями, а також ровами і валами. [18, с. 115] Одним з кращих ранніх прикладів може бути відомий за гравюрами комплекс Почаївського монастиря середини XVII ст. Зведений у 1649 р. Троїцький монастирський храм (додаток 1, іл. 2) входив до системи укріплень і за давньою волинською традицією був включений в оборонну стіну. Монастирський двір оточено стінами з вежами, дальша територія теж була частково огороджена дерев’яними стінами. Обороноздатність цих укріплень яскраво продемонструвала знаменита турецька облога 1675 р. У 60-х рр. споруджено систему укріплень Крехівського монастиря на Львівщині, яка також успішно витримала турецьку облогу 1672 р.; ряд її елементів зберігся до нашого часу.

На Лівобережжі друга половина століття відзначена появою таких укріплених монастирів фундації козацької старшини, як Крупицько-Батуринський, Лубенський, Мгарський. Одним з найвидатніших архітектурних комплексів є Густинський монастир (додаток 2, іл. 1), Оборонне призначення монастиря посилювалося тим, що раніше він розташовувався на острові, лише пізніше води ріки Удаї відсунулися і він опинився на берегу [там само, с. 120]. Поступово фортифікації втрачали оборонний характер, перетворюючись на муровану огорожу, як, наприклад, стіни чернігівського Троїцького монастиря, нові мури Києво-Печерської лаври, фрагментарно збережені стіни київського Софійського собору. Ця тенденція не менш виразно виявилася і в католицьких монастирях Правобережжя, хоч одночасно в них спостерігається й зведення потужних оборонних мурів, як у бердичівському монастирі кармелітів уже після Коліївщини [7, с. 836].

У цивільному оборонному будівництві другої половини XVII ст. продовжують розвиватися тенденції, які перед серединою століття знайшли втілення в палаці в Підгірцях на Львівщині (додаток 2, іл. 2), де виразно домінує парадний, резиденційний характер споруди при маргінальному значенні оборонних елементів. Це видно й на прикладі палаців у Поморянах на Львівщині та Івано-Франківську. Такою ж була, мабуть, відома лише за писемними джерелами збудована в 1668—1675рр. резиденція Яна Собєського в Яворові. Повністю позбавлений будь-яких оборонних елементів палац Сенявських у Раю поблизу Бережан на Тернопільщині архітектора Августина Лоччі (додаток 3, іл. 1).

У другій половині XVII ст. надалі зберігаються дерев’яні резиденції на зразок тих, які так захоплено описував П. Алеппський. В окремих випадках вони трапляються й на західноукраїнських землях, як споруджений на початку 90-х рр. палац короля Яна III Собєського в Кукізові поблизу Львова. Дерев’яним залишався й ряд західноукраїнських замків, як, наприклад, частково навіть не закінчена на 1696 р. забудова Стрийського замку, замку в Калуші (1693). За описом 1689 р. тільки дерев’яна забудова знаходилася на подвір'ї замку в Бродах. Відповідні приклади (їх ряд може бути продовжений) наголошують на істотній ролі дерев’яного будівництва в зазначений час, однак єдиним конкретним джерелом відомостей про неї залишаються досить обмежені свідчення писемних джерел.

Від початку XVIII ст. елементи оборонної архітектури майже повністю перестали використовуватися, й остаточно утвердився європейський тип парадної резиденції.

Отже, друга половина XVII ст. була дуже малопродуктивною, якщо говорити про забудову нових міст. По війні усі зусилля будівничих цілком логічно були в основному напрямлені на відбудову зруйнованих міст, забезпечення їх спорудами оборонного призначення, щоб запобігти новим руйнуванням. Заснування нових міст якщо і відбувається, то на землях, що були більш віддаленими від епіцентру військової загрози — Західна Україна, Слобожанщина. У другій половині XVIII ст. оборонний пріоритет у архітектурних вирішеннях мав тотальний характер — дерев’яно-земляні укріплення мали навіть невеличкі містечка, села та монастирі. Для оборонного будівництва цієї доби настає криза -- спостерігається випереджальний розвиток й перевага мистецтва атаки над мистецтвом пасивної оборони.

1. 2 Архітектура парадно-резиденційної забудови, світські будівлі XVIII ст.

Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом. На Правобережжі раннім прикладом є палац Вишневецьких у Вишнівці, втрачений палац Любомирських у Рівному, Чорторийських у Корці, резиденція львівських католицьких архієпископів в Оброшино (архіт.Ю. Фонтана, 1730), палац Потоцьких у Христинополі (архіт. П. Ріко де Тіргайль). Окремо слід згадати частково перебудовану резиденцію греко-католицьких митрополитів при соборі святого Юра у Львові (1760--1762). В останніх десятиліттях XVIII ст. на українських землях поширився ранній класицизм, характерними зразками якого є новий палац Потоцьких у Тульчині та завершений уже на початку наступного століття палац Хоткевичів у Млинові на Волині (не зберігся). Особливістю цих резиденцій є поєднання їх із парками, які розбивалися відповідно до традицій французького, або так зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. Лише з другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).

Цілком відмінний характер мав цей тип будівництва на Лівобережжі, де в ролі еліти виступала козацька старшина з незрівнянно меншими потребами. Кам’яні будинки козацької старшини в Чигирині, Гадячі, Любечі, Сорочинцях, Глухові, Батурині та інших містах і селищах мали вигляд великих селянських хат на дві половини. Виняток становить палац Богдана Хмельницького в Суботові середини XVII ст. Цей найбільший на Придніпров'ї кам’яний замок з палацом не зберігся, але спогади сучасників і самі руїни замка, які існували ще в XIX ст., свідчать про те, що палац був монументальною спорудою. Він мав парадні приміщення, просторий ганок з аркадою і вибагливої форми фронтоном, оздобленим барельєфами, одвірки з орнаментованого тесаного камню, а невеликі кутові башти мали високі вікна [17; ст. 123]. Але в основній своїй масі резиденції навіть вищого прошарку козацької старшини мали дуже скромний характер, оскільки вона в своєму побуті ще була зв’язана з традиціями козацького середовища. Так, хороми казково багатого генерального судді Кочубея за словами Цапенка являли собою «велику кам’яну хату, що мала кілька кімнат» [14, с. 155]. Зазначувану традицію продовжують Седнівська палата Лизогуба, будинок І. Мазепи в Іванівці, так званий будинок Полуботка в Чернігові. Кам’яниця Лизогуба збудована з каміння й цегли, характерна своєю масивністю й майже фортечним заложенням. Під архітектурним оглядом вона дуже нескладна й під оглядом зовнішньої декорації дуже скромна як на часи бароко. Виконана вона, як і рівночасна седнівська церква, «по-ремісничому грамотно, але без тіні артизму, й визнавати її за шедевр нема підстави» [7, с. 516]. Щодо планово-просторової структури -- це традиційні для України хати на дві половини. І лише матеріал, розміри та оздоблення фасадів виділяли їх серед сучасної забудови.

Цей принцип лежить і в основі реконструйованої у середині XVIII ст. резиденції київських митрополитів на подвір'ї Софійського собору, з боків урізноманітненої симетричними корпусами, які ускладнюють і збагачують ЇЇ образ. Високий дах із заломом, стримана, як для української традиції, декорація фасадів, у якій виділяються форми фронтону, вказують на запозичення з європейської палацової архітектури. Загалом митрополича резиденція виглядає скромно, тим більше у зіставленні з наступними зразками київської архітектури такого призначення, стримане оздоблення її екстер'єру можна порівняти з багатими декоративними формами брами Заборовського архітектор Й. Шедель. Ця брама, за словами Д. Антоновича, «зібрала всі примхи й усю безмежну вибагливість козацького бароко, всю його мальовничість і всі його архітектонічні нелогічності, химерність ламаних ліній, що очеркують фронтон, жагу до різьбарської пересиченості. З цих, здавалося б, невдячних елементів утворено цілість химерну, примхувату, але незвичайно мальовничу, принадну, затишну й красномовну». [там само, с. 517 ]

Поширення європейських здобутків у Києві та на Лівобережжі припадає вже на другу половину XVIII ст. й пов’язане з діяльністю іноземних майстрів у межах посилення російського утвердження на українських землях. Перші приклади дають Маріїнський палац та Кловський палац у Києві -- будівлі з двома парадними фасадами, які вільно стоять, поєднані з парками. У Кловському палаці, збудованому як наслідування архітектури Б. Растреллі, застосовано кольорові стіни, поєднані з білизною декоративного ліплення. До аналогічних споруд належать резиденції гетьмана Кирила Розумовського в Глухові (1749--1751), фельдмаршала Петра Румянцева в Глухові (1768--1773, втрачена). фортифікаційний споруда церковний будівництво

Найстаршою з класицистичних будівель України була палата гетьмана Кирила Pозумовського в Почепі. Будував її український будівничий Яновський на основі планів французького архітектора Вален Деламотта, що перший перещепив гілку французького класицизму на ґрунт Петербурга.

Почепська резиденція, задумана як складний ансамбль головного будинку, об'єднаного овальними крилами з рештою мешкальних і господарських будинків, обіймала площу біля шести тисяч квадратних метрів і під тим оглядом була справжньою революцією на українському ґрунті. Ясність конструкції, гармонія мас і вираз спокою й поваги -- це ті нові елементи, що їх вносила почепська резиденція у вихрувату атмосферу бароко й рококо.

З батуринської резиденції Розумовського, що, подібно як і почепська, була велетенським і складним комплексом будівель, збудованих англійським архітектором Чарльзом Камероном, залишилися тільки стіни головного будинку й одного з бічних крил. У порівнянні із французькою інтимністю почепської резиденції батуринську палату характеризує монументальність, досягнена величавою колонадою, яка простяглася горішньою кондигнацією всього палатного фасаду.

Куди краще від резиденції останнього гетьмана України збереглася палата графа Завадовського в Ляличах на Чернігівщині. Як видно, вона намагалася не відставати від пишності гетьманських резиденцій у Почепі й Батурині. 16 тисяч квадратних метрів, що її займав комплекс палатних забудувань, може послужити свідченням змагання перевищити гетьманський розмах. Бігунами ансамблю лялицької резиденції були центральний корпус палати і згідна з цілістю церква св. Катерини. Будував Ляличі італійський архітектор Джакомо Кваренгі, що приніс із собою в Україну римський відтінок класицистичного стилю, куди більш сонячний та інтимний, ніж класицизм француза Деламотта й англійця Камерона.

Світські споруди громадського призначення у другій половині XVII-- XVIII ст. не набули значного поширення. До них належать насамперед нечисленні урядові будівлі Один із ранніх прикладів давала розібрана на початку XIX ст. ратуша в Жовкві, яку почав будувати у квітні 1687 р. спроваджений з Кракова королівський будівничий вроцлавського походження Петро Бебер. На Правобережжі виділяються ратуші в Могилеві-Подільському й особливо Бучачі (архіт. Б. Меретин, середина ХУПІ ст.), скромніший характер має нововіднайдений нереалізований проект Яна де Вітте 1742 р. для фасаду польського магістрату в Кам’янці-Подільському.

Одним із шедеврів української архітектури є Бучацька ратуша. Її ядро творить двоярусна, увінчана шоломом вежа, оточена двоповерховим, завершеним балюстрадою, корпусом, який слугує для неї своєрідним стилобатом. Балюстраду прикрашав цикл скульптур на теми подвигів Геракла (зберігся частково), фронтон виділений пишним картушем з гербом власника міста -- канівського старости Миколи Потоцького. Ратуша є унікальним для світської архітектури зразком центричної вертикальної композиції, активно розроблюваної у церковному будівництві Центральної та Лівобережної України [7, с. 838]. Вежа зі шпилем та годинником домінувала і в київському магістраті на Подолі, який є варіантом відомого плану хати на дві половини. Він також був прикрашений скульптурою, але не кам’яною, як бучацька ратуша, а в техніці металопластики.

До рідкісних зразків світського будівництва належать полкові канцелярії в Козельці (архіт. А Квасов, І. Григорович-Барський, бл. 1756) й Прилуках та резиденція Малоросійської колегії в Глухові (1782), а також будинок Київської академії (1703). Первісно одноповерховий, він виводився з традиційного для українського будівництва планування за принципом хати на дві половини, об'єднуючи три секції, розташовані в одну лінію, з аркадою на фасаді, ритм якої відповідав розплануванню інтер'єрів. Над одноповерховим корпусом надбудовано другий поверх (архіт. Й. Шедель, 1732--1740) з відкритою аркадою зі спареними колонами. За планом до неї близький будинок Чернігівського колегіуму, який відзначається багатим оздобленням екстер'єру та монументальною вежею, й скромніший будинок Новгород-Сіверського колегіуму (кінець XVII ст.).

Про вигляд резиденції Малоросійської колегії в Глухові збереглися тільки описи сучасників. Один із них оповідає, що це була будівля, прикрашена колонами, пілястрами, декоративними причілками й галереями й навіть статуями грецьких богів, промовців та філософів. «Ліри Аполлона, жезли Меркурія, стріли Купідона вибагливо сплелися з національно-українськими, вусатими гетьманами в довгих жупанах та мантіях, військовими клейнодами, шаблями, рушницями, алебардами й силою різьблених квітів, поміж якими соняшник зайняв почесне місце» [12, с. 121].

Аналіз відомих фактів історії світського будівництва та пам’яток показує, що впродовж другої половини XVII-- XVIII ст. на Лівобережжі з Києвом воно мало традиційний характер і скромні форми, поки в середині XVIII ст. не з’явилися споруди, орієнтовані на російські столичні зразки. Світська архітектура Правобережжя у складі Польщі, природно, наслідувала європейські взірці. Світське будівництво не мало значного поширення на українських землях, внаслідок чого займало скромніше місце в мистецькому процесі.

Розділ II. Церковне будівництво

Глава 2. 1 Розвиток мурованого церковного будівництва

Центр мистецького життя з середини ХVІІ ст. переноситься знову до Наддніпрянської України, де фундаторами й меценатами мистецтва стають українські гетьмани. Спостерігається безпрецедентний, порівняно з попередніми епохами, розвиток мурованого церковного будівництва з головною роллю замовника у визначенні архітектурної програми. Поступово, протягом розглядуваного періоду, здійснюється перехід від середньовічних методів професійної праці (за вказаними замовником зразками) до розробки й «апробації» проектних креслеників і ведення за ними будівельних робіт, у зв’язку з чим у кінці періоду значно зросла роль індивідуальної архітектурної творчості: в мурованому елітарному церковному будівництві на перший план виходить постать дипломованого архітектора й формується сучасне розуміння професії архітектора [3].

У Гетьманщині простежуються два архітектурні жанри у церковному будівництві. Один із них умовно можна назвати державним, другий — громадським (парафіяльним). Поява першого зумовлена розвитком державності, другий існував завжди — навіть в часи найбільшого поневолення.

У державному жанрі фундатором храмів здебільшого виступала козацька старшина. Особливо багато будов побудовано гетьманами Самойловичем, Мазепою, Апостолом та полковниками Герциком, Миклашевським, Мокієвським та ін. Лише одним Мазепою побудовано чи відновлено в Києві понад 6 величезних будов, не кажучи про інші по цілій Гетьманщині [13, с. 248].

Парафіяльні і деякі монастирські храми будували сільські й міські громади; згідно з їхніми мистецькими уявленнями та смаками ці будівлі й споруджували. Відповідно до цього виокремлювалися два основні типи споруд.

Перший тип споруд пов’язаний з відродженням планово-просторових структур давньоруських храмів ХІІ ст. та з певними впливами литовського й польського костельного будівництва. Цю лінію розвитку започатковано 1679р. будівництвом Троїцького собору Троїцько-Іллінського монастиря.

Другий, принципово відмінний напрям розвивав планово-просторові композиції, традиційні для народного будівництва. У ньому переважали хрещаті п’яти- та дев’ятидільні п’ятибаневі храми, які й стали уособленням українського бароко у церковній архітектурі. [12, с. 129]

Розвиток цього напряму засвідчують перебудована церква святого Миколая у Глухові, Покровський собор у Харкові (додаток 9, іл. 2), Воскресенський собор у Сумах (1703), церква святого Миколая (Козацького) в Путивлі (1737). Три останні пам’ятки позначені російськими впливами як у двоповерховості, так і в елементах оздоблення. Ця група церков виразно демонструє й акцентування вертикальної домінанти у вирішенні тридільного храму [7, с. 841].

Паралельно на Лівобережжі розвивався тип хрещатого п’ятидільного храму. Найранішу стадію його еволюції засвідчує церква святого Миколая у Ніжині 1668 року. Вбудовані по кутах нижчі невеликі об'єми, композиція та пропорції барабанів і бань підкреслюють ступінчастий пірамідальний характер споруди. Розвиток засад ніжинського храму дає Троїцька церква Густинського монастиря фундації гетьмана І. Самойловича 1674 р. Під безпосереднім впливом Густинського храму споруджено церкви Максаківського й Крупицько-Батуринського монастирів та Спасопреображенські церкви в Прилуках (1716) і Великих Сорочинцях (1732). На північному Лівобережжі цей тип розвиває Успенська церква в Новгороді-Сіверському, на Слобожанщині -- Преображенська в Ізюмі (1684). Київське середовище репрезентують церкви в Лютеньках (1686), Усіх святих на Економічній брамі Києво-Печерської лавра (1696--1698), Георгіївський собор Видубицького монастиря (додаток 11, іл. 1). Дві останні мають багате пластичне оздоблення й виділяються артистизмом пропорцій та виконання.

На Слобожанщині до самого кінця XVIII ст. розвивалися традиції храмів зразка Покровського собору в Харкові: Троїцька монастирська церква в Охтирці (1724--1727), Воскресенська Хорошівського монастиря (1754--1759), Миколаївська в Харкові (1764--1770), Покрови Богородиці в Сумах (1783--1797). Усі вони послідовно відтворюють форми дерев’яної архітектури.

Отже, найпопулярнішими типами сакральних споруд, що репрезентують два окремих напрями художнього мислення були бароковий собор — п’ятиверхий — і давньоруський — тридільний і прямокутний у плані. Давньоруський храм — будова цілком раціональна: має обличчя (фасад), спину (апсиди), його простір має початок і кінець, складається з функціонально диференційованих частин (місце для хрещення, для віруючих, для духовенства тощо). Козацький же собор — однаковий з усіх чотирьох боків. Кожен, хто спробує обійти Миколаївський собор у Ніжині чи Георгієвський у Видубицькому монастирі, відчуватиме, що весь час довкола осі. Це, на думку мистецтвознавців, є переживанням неподільної єдності конечного і безмежного, безкрайньої складності всього сущого [15,с. 439].

Не маючи яскраво вираженого центрального фасаду, такі споруди ніби обертаються навколо своєї осі назустріч людині, не даючи обійти себе по колу, викликають своєрідний «ефект запаморочення»: здається, що обійти такий храм неможливо, як неможливо пережити вічність [8, с. 41].

Нині поняття українського бароко перетворилося в модну тему наукових і публіцистичних писань. Після зняття негласного табу з самого терміна він став настільки широковживаним, що втратив визначеність. Приміром, в останніх публікаціях Г. Логвина простежується тенденція залучати до українського бароко мало не все, що будувалось в Україні протягом ХVII — ХVIII ст. Таке ж наставлення знаходили віддавна — ще у В. Січинського, котрий у статті «Барокко», вміщеній в Енциклопедії Українознавства, чітко не розрізняє українське (козацьке) бароко та бароко як загальноєвропейський стиль [2]. Ця проблематика має давню традицію. У 1912 р. опубліковано другий том «Истории русского искусства» І. Грабаря, де у розділі «Барокко Украины» йдеться про нашу дерев’яну й муровану архітектуру ХVII — XVIII ст. Більшість параграфів цього розділу належать перу Г. Павлуцького, який є автором тези, що «украинский барокко» як стиль мурованої архітектури виник і розвивався в тісній залежності від західних форм бароко, хоча, засвоюючи їх, українська архітектура розвивала автохтонні просторові концепції. Такий погляд рішуче заперечив М. Шумицький: «Останніми часами деякі дослідники нашої архітектури — як це не дивно — схильні цілу нашу архітектуру звати бароковою. Між тим, у ті часи коли народжувалась та розвивалась наша архітектура, про бароко не тільки нічого не знали, але й воно саме не існувало» [2]. Дійсно якби парадоксально це не звучало, але козацький «бароковий» храм древніший за саме козацтво і тим більше за сам стиль бароко як мистецький напрямок. Так, першу відому п’ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор Мілонег за наказом Ярослава Мудрого [9, с. 188]. Тому хрещаті в плані храми ймовірно є результатом розвитку власне української традиції. Такі споруди народилися з дерев’яної архітектури, принципи якої були стилістично близькими західному бароко [10, с. 19]. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного. Його заслуга в тому, що цей поширений з давніх часів тип великої дерев’яної церкви воно вдягло в камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мислення.

Проведені паралелі з європейською архітектурою епохи Ренесансу показали, що попри проникнення барокової стилістики і навіть рококо (під кінець доби), українська православна церковна архітектура розвивала власні засади як в типології, так і в архітектурно-пластичних вирішеннях. Тому стилістично церковну архітектуру України доби Гетьманщини не можна трактувати однозначно бароковою чи ренесансною. Науково коректним буде визначення її стилістики як ренесансно-барокового синтезу [2].

Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві.

На терені Києва та Лівобережжя у середині -- другій половині XVIII ст. як наслідування європейської традиції збудовано групу церков на плані квадрата з короткими відгалуженнями рамен хреста, характерними особливостями яких є розташування бокових бань на діагоналях і застосування ордерної системи. Їх авторами були приїжджі майстри або їхні послідовники, як І. Григорович-Барський. Не випадково найранішою з них є споруджена за проектом Б. Растреллі київська Андріївська церква. Це один із ранніх творів великого митця Растреллі, в якому він вперше звернувся до місцевих національних композиційних особливостей. Стрункий силует хрестової у плані церкви із стрімко злітаючим вгору високим куполом, що завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежками, з усіх сторін «прочитується» на фоні неба [15, с. 441]. Її традиції продовжують церква Різдва Богородиці в Козельці (архіт. Андрій Квасов, 1752--1764), святих Антонія і Феодосія у Василькові (1756--1758), Покрови Богородиці в Охтирці (1753--1762), Трисвятительська в Лемешах (архіт. І. Григорович-Барський, 1760--1761).

Муроване церковне будівництво Києва та Лівобережжя демонструє цілий ряд пам’яток, які посідають помітне місце в українській мистецькій спадщині, проте показово, що значну їх частину створили будівничі неукраїнського походження -- навіть за умов піднесення мистецького життя на території козацької України розбудована власна традиція мурованої архітектури тут так і не склалася. З українських майстрів помітніший слід залишив лише І. Григорович-Барський, який орієнтувався на поширювані від середини століття столичні, петербурзькі зразки. Крім нього, з київських будівничих можна назвати ще Степана Ковніра, який був не стільки архітектором у властивій XVIII ст. функції автора проектів, скільки майстром-будівничим.

Порівняно з досить інтенсивним розвитком мурованого церковного будівництва Києва та Лівобережжя на Правобережжі в складі Польщі його набагато менше. Пояснити це можна тим, що в другій половині XVII -- першій половині XVIII ст. феодально-кріпосницька Польща знаходилась в економічному та політичному занепаді, і саме тому в Західній Україні, яка на той час перебувала під владою Польщі, було побудовано дуже мало самобутніх пам’яток стилю барокко [4, с. 10]. Рідкісними ранніми його прикладами є хрестова в плані Успенська церква в Низкиничах фундації київського воєводи Адама Кисіля (1653) та оборонна Успенська церква в Підгайцях (1653). У 90-х рр. у Жовкві споруджено церкву Різдва Христового, від якої зберігся лише частково перебудований бабинець. Скромні вияви муроване церковне будівництво у львівському середовищі мало й у наступному столітті. Їх свідченнями є монастирські церкви -- Миколаївська у Крехові, святого Онуфрія у Підгірцях на Пліснеську, Миколаївська у Городку на Рівненщині (1740), Миколаївська у Жидичині поблизу Луцька (1723), ряд невеликих парафіяльних храмів Волині та Поділля. На їх тлі одиноко виступає монументальна Покровська церква в Піддубцях поблизу Луцька (1743) -- унікальний, взорований на західноєвропейських взірцях, зразок ротонди, вписаної в хрест, кінці якого завершують спарені вежі.

Звернення до європейської традиції найповніше виявилося у класичних спорудах XVIII ст. -- львівському соборі святого Юра (додаток 12, іл. 1) та Успенській церкві Почаївського монастиря (додаток 12, іл. 2).

Львівський кафедральний собор, який спочатку передбачав традиційні три верхи, збудовано впродовж 1745--1760 рр. за проектом найвизначнішого архітектора тогочасного Правобережжя Бернарда Меретина. Його архітектура, починаючи від орієнтації за сторонами світу, відступає від церковних канонів, хоч у плані прочитуються хрестова схема та тридільність. Форми розташованого на вершині пагорба храму й сусідніх споруд підкреслюють пірамідальність композиції та його домінуючу роль в ансамблі Святоюрського монастиря. Складний комплекс святоюрських забудувань -- капітульних будинків, церкви, владичої палати й мурованих огорож -- викликає враження суворого підпорядкування окремих елементів до подробиць продуманій цілості. Й хоч у його створенні працювали різні митці й виявили себе різні стилі (бароко, рококо, класицизм), це ні в якому разі не викликає враження дисгармонії, навпаки: Собор св. Юра -- це твір одної епохи й одного духа [7, с. 525].

Основним архітектонічним елементом св. Юра є репрезентативне бароко. На його тлі кинута мережка химерної рококової орнаментики, з якою зовсім не свариться класистичне оформлення портиків рококової у своїй основі владичої палати. Зрештою, всі ці стильові елементи сплетені тут із такою ж органічністю й розвоєвою логікою, як вони спліталися в образотворчій культурі тогочасної Європи.

Почаївська церква (1771--1783) споруджена за зміненим проектом австрійського архітектора Готфріда Гофмана за участю Петра й Матвія Полейовських та Франциска Кульчицького. Зразком послужили австрійські монастирі XVIII ст. й тип храму з двома поставленими під кутом симетричними вежами фасаду. Скромніший за характером варіант цієї композиції дає Хрестовоздвиженська монастирська церква в Бучачі, яку запроектував військовий інженер, комендант замку в Станіславі (Івано-Франківськ) Йоганн Шільцер. Вони демонструють наслідування центральноєвропейських зразків й поступ латинізації.

Отже, в українській церковній архітектурі другої половини XVII--XVIII ст. за декількох варіантів планово-просторової структури, які розвивалися паралельно, домінувала вертикальна організація простору. Найбільш поширеними і популярними типами церковних споруд були бароковий собор — п’ятиверхий — і давньоруський — тридільний і прямокутний у плані. Порівняно з досить інтенсивним розвитком мурованого церковного будівництва Києва та Лівобережжя на Правобережжі в складі Польщі його набагато менше. Навіть за умов піднесення мистецького життя на території козацької України розбудована власна традиція мурованої архітектури тут так і не склалася.

2. 2 Дерев’яне церковне будівництво

Багата на дерево Україна стала батьківщиною одного з найоригінальніших і найдосконаліших під оглядом форми й конструкції типів дерев’яного будівництва всього світу. Його розвиток почався ще в сутінках праісторії нашого краю і українське дерев’яне будівництво досягло найвищого рівня технічної й мистецької досконалості в дерев’яних церквах, котрі, розсіяні по всьому просторі України, викликають подив своїх і чужинців. У їх художньому образі є прикметна для неспокійної доби спільність з оборонною архітектурою, почасти ж — з хоромами. Дзвіниці з аркадами і шатровими дахами взагалі не відрізняються від замкових башт, а піддашшя, опасання, обшивка гонтом надають церквам живописного вигляду [16, с. 11].

Найхарактерніша особливість, що вирізняє українські дерев’яні храми, — та, що церковне приміщення перекрите не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Тому в українських культових спорудах завжди є повна відповідність внутрішнього простору і зовнішньої архітектури. До того ж, мальовничий і дуже різноманітний ландшафт України спонукав до щоразу нового, але гармонійного поєднання архітектури із природним оточенням.

Друга особливість — храми не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Вони як скульптура — мають розглядатися з усіх боків.

Третьою особливістю дерев’яних храмів є велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруд. При цьому вдалі сполучення ніколи не загусають, щоразу створюються нові комбінації, що породжує багатоманітність і неповторність дерев’яних храмів у різних областях України.

Чеський дослідник Ф. Заплетал висловився, що українські дерев’яні церкви «можуть бути славою, гордістю й радістю кожного народу». Бо, приглядаючись до зовнішніх форм і внутрішнього вивінування української церкви, він прийшов до переконання, що «це все творить у дерев’яній українській церкві атмосферу, що приневолює схилитися й вклонитися глибокому творчому генієві українського простолюду…» [7, с. 528].

У дерев’яному будівництві основним конструктивним матеріалом був сосновий, дубовий, липовий та грабовий брус. Цілу будівлю намагалися зводити без цвяхів чи інших металевих елементів. Причина була суто технологічна: залізні цвяхи іржавіли від впливу вологи, а іржа роз'їдала навколо них деревину, послаблюючи цим міцність і жорсткість конструкції [5, с. 208]. Для захисту зрубу від вологи його оббивали гонтом і робили широкий захисний навіс на стовпах. Гонт м’яко обіймав форми зрубу, створюючи плавний перехід від однієї форми до іншої, а для підмурків використовували вертикально вкопані в землю дубові стояки, рідше камінь або цеглу [11, с. 121].

Під оглядом поземного плану й елевації у нас переважають тризрубні церкви, що виводяться від тридільності хатнього будівництва; рідше, під впливом мурованого візантійського будівництва, трапляються в нас п’ятизрубні церкви. Найчастіше зустрічаємо цей тип на Гуцульщині. Еволюція конструкції дерев’яної церкви йшла по лінії безупинного лету вгору й поширювання простору -- від однобанної й аж до дев’ятибанної й дев’ятизрубної церкви, поза якою дальший розвиток виявився неможливим [7, с. 532].

Відчуття грандіозності простору посилювалося тим, що стіни поставлені з невеликим нахилом всередину, а лінії граней зрубів то наближаються в заломах, то здіймаються вгору, створюючи багатство ракурсів, ілюзію руху і величезної висоти.

В Східній Україні зрубна конструкція з системою заломів була підпорядкована центрично-вертикальній структурі храму, що надавало величі як його зовнішньому, так і внутрішньому образу.

З дивовижною легкістю і конструктивною майстерністю вирішено внутрішній простір у Троїцькій церкві Пакуля. Ледве помітний нахил її стін у бік центральної осі, разом із їх зближенням у верхах унаслідок кількох заломів, створює ефект скорочення простору по вертикалі. Тому бані здаються розташованими значно вище, ніж є насправді. Для українських церков був властивим залишати верхи в інтер'єрі церкви відкритими [14, с. 153].

До видатних дерев’яних церков належав також п’ятиверхий храм у Ромнах. Перенесений до Полтави він був знищений під час боїв 1941р. Могутні гранчасті башти разом з їх завершенням — підбанниками, зрізаними над ними сферичними склепіннями та банями — надавали образові храму цілісного динамічного вигляду.

Вищі формотворчі можливості система зрубної побудови храму знайшла в Новомосковському соборі, збудованому Якимом Погребняком у 1773−1779рр. За переказами, перед тим як будувати церкву архітектор зробив її ескіз із ситняку і отримав схвалення і підтримку на Запорізькій Січі [17, с. 122]. Цей дев’ятиверхий найбільший дерев’яний храм — заввишки близько 65метрів, вирізнявся особливою величчю.

На Західній Україні у дерев’яному церковному будівництві спостерігався досить чітка диференціація шляхів вирішення композиції храму у відповідності з кожним окремо взятим етнографічним регіоном.

Гуцульські церкви переважно п’ятизрубні, хрещаті, найчастіше однобанні, з шатровим перекриттям бічних зрубів. До типових гуцульських храмів належить церква Богородиці в с. Ворохта. В цілому структура має присадкувату форму. Проте на відміну від інших гуцульських храмів у церкві Богородиці присадкуватість мало помітна завдяки високому мурованому фундаментові. Разом із тим структура таких церков компактна і гармонійна.

Для архітектури бойківських церков властива історично викристалізована форма храму з багатоступінчачтими верхами (церква Святого Миколи в Кривках. Розташовані серед гірських хребтів або навіть на перевалах ц серед смерекових лісів такі споруди сприймаються як органічна частина мальовничої природи Карпат. Чим ближчий гірський хребет, тим вище підносяться їхні багатоярусні верхи. Є. Грабар із повним правом називав бойківські церкви «храмами-казками» [14, с. 166].

Лемківські церкви як правило тридільні. Тут склався тип дерев’яної церкви з домінуючим верхом західного зрубу (Покровська церква в Канорі 1792р, увінчаного високою баштою, що правила за дзвіницю. [там само, с. 167]

Незрівнянною в загальному ансамблі є Святоюрська церква в Дрогобичі. Форма бань церкви тут є трансформацією восьмикутної піраміди: її грані у нижній частині вдавлені всередину, утворюючи енергійний перехват, та званий «ковнір». «Глядачеві здається, ніби тіло піраміди на його очах напружується, ребра його вигинаються, зближуються й нарешті встромлюються в небо цибулястими маківками і хрестами. Створюється вражаюча ілюзія динаміки об'ємів» [1, с. 12].

Дуже характеристичним, як із конструктивного, так і з декоративного боку, елементом дерев’яних церков є так зване «опасання», тобто слабше чи сильніше висунуті підстрішки, котрі обігають церковне поземелля довкола. Вони оперті або на висунуті з церковного масиву балки («крокштини»), або на окремі стовпи, деколи вибагливо різьблені й получені між собою аркатурою. Тоді творять вони дуже мальовничі галерейки, що в більших церквах (Дрогобич, Тур’я, Розділ) бувають довкола бабинця двоповерхі.

Техніка теслярського ремесла доходить у нашому дерев’яному будівництві до вершин мистецтва, на яких використання природи й опірності дерева як будівельного матеріалу сплітається з естетичними й формально-конструктивними зусиллями у виїмково гармонійну цілість.

Бельгійський мистецтвознавець Дере дає українській дерев’яній архітектурі першенство перед мурованою: «В мурованій українській архітектурі є деяка велич, подібно як у деяких фрагментах є сильний декоративний смисл. Але я вважаю його найбільш характеристичним, найбільш оригінальним, найчистішим і найздоровішим у зразках дерев’яної архітектури» [7; с. 528].

Крім конструктивності, українське дерев’яне будівництво характеризує монументальність. Не перешкоджає їй ні невелика тривкість дерева як будівельного матеріалу, ані деколи мініатюрні розміри окремих будівель. Суть її полягає у відношенні мас, що в нашому дерев’яному будівництві дійшло просто до останніх меж осяжності.

У цілому українське дерев’яне будівництво, яке в церквах досягло вершини свого розвитку й творчої досконалості, за всієї своєї чутливості щодо впливів сторонніх стилів є споконвічним надбанням збірного генія українського народу й як оригінальна гілка його творчості запевняє йому тривке місце в єрархії провідних націй культурного світу.

Висновки

· Соціально-культурні зміни в Україні, що сталися внаслідок переможної визвольної війни, справили визначальний вплив на бурхливий розвиток архітектури й містобудування. Найвизначнішими суспільними досягненнями українського етносу після Хмельниччини стали здобуття автономії та розширення своєї території на схід і південь з містобудівним освоєнням велетенських і надзвичайно багатих просторів Дикого Поля та Слобідської України. Ці два потужні процеси стимулювали розвиток містобудування та архітектури.

· Життєво важливе значення в цю добу надавалося створенню фортифікаційних комплексів, які відігравали роль провідного місто-формувального чинника. Упродовж розглядуваного періоду фортифікаційні комплекси поступово, внаслідок ліквідації башт і збільшення потужності оборонних огорож, бастіонів і равелінів, позбуваються рис архітектурних домінант і акцентів. Натомість збільшується їх містобудівна роль як елементів, що членують і відмежовують структурні частини міського простору.

· У зазначувану добу архітектурна діяльність відзначається безпрецедентним, порівняно з попередньою добою, розвитком мурованого будівництва та значним зростанням у кінці доби ролі індивідуальної архітектурної творчості.

· Характер світського будівництва на Правобережжі принципово відрізнявся від того, що був по інший берег Дніпра. Так, на західних землях, що були під владою Польщі, світські будівництво наслідували європейські взірці. А на Лівобережжі з Києвом воно мало традиційний характер і скромні форми, поки в середині XVIII ст. не з’явилися споруди, орієнтовані на російські столичні зразки.

· Ця доба ознаменувалася розвитком розпланувальних та об'ємно-просторових структур будівель і споруд різних функціональних типів — житлових, громадських, оборонних. Проте провідним функціональним типом були церковні будівлі, які уособлювали найважливіші суспільні функції. Найпопулярнішими типами сакральних споруд, що репрезентують два окремих напрями художнього мислення були бароковий собор — п’ятиверхий — і давньоруський — тридільний і прямокутний у плані.

· Стиль архітектури цього періоду, який досі звично називають «українським бароко» має глибокі феноменологічні відмінності від європейського бароко. Попри виникнення європейської стилістики українська архітектура продовжувала розвивати власні засади як у типології, так і в архітектурно-пластичних вирішеннях.

· У дерев’яному церковному будівництві в Україні переважають тризрубні церкви, що виводяться від тридільності хатнього будівництва; рідше, під впливом мурованого візантійського будівництва, трапляються в нас п’ятизрубні церкви. В Східній Україні зрубна конструкція з системою заломів була підпорядкована центрично-вертикальній структурі храму. Особливо самобутнього характеру дерев’яне церковне будівництво набуло на Західній Україні, де склалися окремі архітектурні школи (гуцульська, бойківська, лемківська). Та, незважаючи на це, риси спільності в цих регіональних школах є суттєвішими, ніж відмінності. Це засвідчує єдність української архітектури в межах її етнічної території.

· Загалом в архітектурних і містобудівних пам’ятках цієї доби яскраво відбився мистецький геній українського народу. Засвоєння європейської архітектурної спадщини й подальший розвиток автохтонних композицій дали змогу синтезувати неповторний національний стиль, який став вагомим внеском у скарбницю світової культури.

Список використаної літератури

1. Білецький П.О. Українське мистецтво др. половини XVII--XVIII ст. — К.; 1981р. — 159с.

2. Вечерський В. Про питання про національний стиль в архітектурі України ХVІІ- ХVІІ ст. // http: www. heritage. com. ua, «Архітектурна спадщина України, № 1, 1994р.

3. Вечерський В. Церковна архітектура доби Гетьманщини: http: www. heritage. com. ua

4. Івашко Ю. Перлини українського бароко — Будмайстер — 2003р.

5. Історія української архітектури/ за ред. В. Тимофієнка — К.; 2003р. — 472с.

6. Історія української культури. У 5 томах. Т.3. Українська культура др. половинии XVII--XVIII ст. — К.; 2003р.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой