Особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі двох імперій у першій половині ХІХ ст

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

  • Вступ
  • Розділ І. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі російської імперії
  • 1.1 Суспільний лад на українських землях під владою Російської імперії
  • 1.2 Економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії
  • Розділ ІІ. Соціально-економічний розвиток українських земель під владою австрійської імперії
  • 2.1 Суспільний лад на українських землях під владою Австрійської імперії
  • 2.2 Економічний розвиток українських земель у складі Австрійської імперії
  • Висновки
  • Список використаних джерел та літератури
  • Додатки

Вступ

Актуальність теми. Ця тема є досить актуальною тому, що період першої половини ХІХ століття був періодом величезних політичних і соціальних перетворень в Україні, спричинених новою геополітичною ситуацією, що складалася в Центральній і Східній Європі. Даний період вмістив у собі і процес розкладу феодально-кріпосницької системи; в її надрах поступово формувалися нові виробничі відносини.

Порівняння особливостей розвитку українських земель у складі двох імперій у першій половині ХІХ ст. дає змогу більш чітко осягнути ту ситуацію, яка склалася в Україні у даний період, а також визначити ступінь впливу зовнішнього фактору на соціально-економічне життя цих земель.

Об'єктом роботи є соціально-економічний розвиток українських земель у першій половині ХІХ ст.

Предметом дослідження є особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі двох імперій у першій половині ХІХ ст.

Хронологічні рамки. Початкові етапи соціально-економічних процесів, що відбувалися у першій половині ХІХ ст. сягають своїм корінням в кінець XVIII ст., тому це і є нижня хронологічна межа дослідження. Верхньою хронологічною межею, відповідно до теми роботи є середина ХІХ ст.

Територіальні межі поширюються на адміністративно-територіальні одиниці у складі Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ ст.

Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття у складі Австрійської імперії та дев’ять губерній, що входили до складу Російської імперії: на Лівобережжі - Полтавська, Слобідсько-Українська і Чернігівська; на Правобережжі - Волинська, Київська і Подільська; на півдні - Катеринославська, Таврійська і Херсонська, та три генерал-губернаторства, до яких входили ці губернії. Малоросійське генерал-губернаторство охоплювало лівобережні губернії, Київське — правобережні, Новоросійсько-Бессарабське — південні, а також Бессарабську область, яка опинилася під владою Росії у 1812 р.

Історіографія теми.

Як кожна наукова дисципліна, так і окрема проблема, зокрема соціально-економічний розвиток України першої половини XIX ст. має свою історію вивчення, яка відбиває періоди становлення, розвитку і тимчасового занепаду. Складовою частиною історії проблеми є її періодизація.

На кожному етапі розвитку даної проблеми відбувається не тільки зміна поколінь дослідників, їх рівень фахової підготовки, але й тематика. Ця зміна відбувається завдяки розвитку джерелознавчої бази, рівню розвитку проблеми, втручанням держави, бажанням підпорядкувати історичну науку певній меті, суспільним явищам, тим політичним завданням, які. ставили перед собою різні суспільні класи. :

Історію вивчення соціально-економічних процесів на українських землях у першій половині ХІХ ст. можна поділити на три періоди: історіографія XIX — поч. ХХ ст., дослідження радянського часу, новітня література.

Вчені. XIX — поч. ХХ ст., представники академічної науки ставили перед собою завдання виявити нові архівні рукописні, статистичні матеріали і дослідити мало відомі питання проблеми. Їхні дослідження не були позбавлені суб'єктивності, впливу існуючих в країні певних умов. Вони фрагментарно, відповідно до свого наукового інтересу або службового становища описували стан галузей сільського господарства і промисловості, залишаючи повідомлення про торгівлю і транспорт, про склад населення. Окремі аспекти соціально-економічного розвитку України знаходимо в працях: М.І. Туган-Барановського. Аналізуючи економічний розвиток Росії автор використав і проаналізував статистичний матеріал, що частково стосується і Правобережжя. В цілому, дослідники використали багатий фактичний матеріал, але не піддали його глибокому аналізу і системному розкриттю.

Другий період — радянський, в свою чергу, поділяється на три етапи.

Перший етап — 1920-поч. 30-х pp., коли існував певний плюралізм думок в історичній науці, дослідники мали творчі контакти з зарубіжними колегами. Саме в цей час з’являються роботи М. Е. Слабченка, М.І. Яворського, Д.І. Багалія, О.П. Оглобліна [25], у яких знайшла відображення тема колоніального характеру експлуатації України російський царизмом, яка надалі стала на довгий час забороненою як і їх праці.

Другий етап — 30-ті - перша пол. 50-х pp. У цей час в умовах культу особи Сталіна вчені були позбавлені елементарних свобод творчості, а центри історичних досліджень підпорядковувалися політичному диктату тоталітарної системи.

Перетворення історичної, науки у служницю ідеологічним постулатам Комуністичної партії, гоніння на оригінальні школи і напрямки призвело до зменшення інтересу з соціально-економічної проблематики.

Окремі аспекти досліджуваної теми висвітлено в роботах П. Г. Лященка. П. А. Хромова. Дослідники розглядали питання промислового і монополістичного капіталізму. Розвиток народного господарства аналізували у зв’язку із загальним розвитком капіталізму; висвітлювали промислові і грошові кризи в Росії і, зокрема, їх вплив на становище робітничого класу.

Третій етап історіографії соціально-економічного розвитку України в першій половині XIX ст. охоплює другу половину 50-х — кінець 80-х років. Його вихідним рубежем став XX з'їзд КПРС, який поклав початок ліквідації наслідків культу особи «Хрущовська відлига» тимчасово пожвавила інтерес до теми. Проте і в цей час питання соціально-економічного розвитку України розглядалися лише опосередковано, в контексті російської економіки, у зв’язку з іншими проблемами або з вирішенням питань, пов’язаних з розвитком інших регіонів України. У другій половині 50−60-ті роки з’явилися нові праці, які вже звільнилися нашарувань культу особи, але ще базувалися на старих наукових парадигмах. На особливу увагу заслуговують дослідження, які належать перу І.О. Гуржія. У його працях міститься аналітичний матеріал щодо причин кризи феодалізму в сільському господарстві України. Автор застосував порівняльну характеристику становища державних і поміщицьких селян в українських губерніях, розкрив еволюцію дрібних, середніх та великих поміщицьких маєтків в першій половині XIX ст.

У 1970−1980-ті рр., вийшли праці, які хоча і базувалися на партійних принципах, але з позицій фактичного матеріалу закладали основу для подальших історіографічних розвідок. Це, зокрема, роботи Л. Г. Мельника [21], В. П. Ващенка, Т.П. Брянцевої, В; О. Маркіної, Ю.І. Пітюренка та інш.

Таким чином, у другій половині 50-х — перш. пол. 80-х рр. історіографія соціально-економічного розвитку України у першій половині XIX ст. характеризувалася початком звільнення історичної науки від негативного впливу культу особи Сталіна, розширенням передумов для проведення наукового пошуку. У цей час спостерігається більш широке використання архівів, публікуються нові матеріали та документи. Але, в другій половині 1950-х і наступні роки історики не змогли до кінця подолати догматичні установки, стереотипи і шаблони, що глибоко увійшли в свідомість.

Третій період — друга половина 80-х по наш час, який умовно можна поділити на два етапи: перший етап — друга половина 80-х-поч. 90-х рр., коли так звана «гласність» та демократизація підірвала «непорушні» основи марксизму-ленінізму. Наукові праці цього етапу мали як помітні позитивні результати, так і певні недоліки.

У цей час намітився новий підхід до аналізу соціально-економічних проблем. З’являються роботи Б. М. Миронова, Б. Г. Литвака, в яких аналізуються економічні, демографічні та соціальні процеси.

Другий етап — 90-ті рр. — до нашого часу, коли хвиля критики своїх опонентів, заперечення колись утверджених істин, котрі не завжди були достовірними, поступово переходять в час спокійного вдумливого усвідомлення всього шляху історичної науки. З’являється ряд праць, автори яках намагаються переосмислити формальний підхід і розкривають суть і значення «цивілізаційного» методу у вивченні історичних процесів, проводять думку про необхідність синтезу методів, підходів для досягнення істинних результатів в історичних дослідженнях.

Сучасні дослідники С. О. Борисевич [6], А. О. Гуменюк, С.Ю. Кулінська, В. П. Щербина аналізують окремі аспекти соціально-економічного розвитку України у першій пол. ХІХ ст., зокрема поземельні відносини, аграрну політику царизму, розвиток міст. Але основну увагу вони зосереджують на другій половині ХІХ ст.

Джерельна база дослідження.

Використання джерел при дослідженні будь-якої проблеми є дуже важливим аспектом, якщо не одним із найголовніших. Адже робота з джерелами дає змогу дослідникові не тільки оперувати інформацією, що позбавлена впливу влади, часу, позбавлена питання професійності істориків, котрі обробляли її раніше, але й звільнитися від суб'єктивного ставлення до проблеми.

Дуже велику цінність для дослідника проблеми соціально-економічного розвитку українських земель у першій половині ХІХ ст. мають різноманітні опубліковані дані архівів тих чи інших підприємств, установ. Ці дані дають змогу історику, оперуючи статистичними даними, відтворити чітку картину функціонування того чи іншого підприємства, установи в зазначений період, а можливо і цілої галузі.

Багато інформації, яку можна використати в дослідженні даної проблеми, містить у собі листування тогочасних посадовців.

Важливим джерелом для вивчення соціально-економічних процесів зокрема Правобережної України є щорічні звіти губернаторів з 1800 по 1825 рік. У відомостях про урожаї хліба по губерніях наводиться матеріал щодо кількості населення в кожному повіті, про кількість хліба, посіяного, зібраного, залишеного на посів, на харчування жителів повіту та залишків, які перероблялися на мануфактурах або ж продавалися.

Мета дослідження полягає у тому, щоб порівняти особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі двох імперій у першій половині ХІХ ст.

Дослідницькі завдання:

1. Проаналізувати особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі Російської імперії.

2. Дослідити особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі Австрійської імперії.

Структура роботи

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури із 34 пунктів, додатків.

Розділ І. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі російської імперії

1.1 Суспільний лад на українських землях під владою Російської імперії

Процес розкладу феодально-кріпосницької системи, розвиток в її надрах капіталістичного устрою зумовили певні зміни в класовій структурі. Основні класи феодального суспільства — дворяни та селянство — зазнають руйнування. Серед дворян, селян, міщанського та купецького станів з’являється соціальний тип, який, займаючись підприємницькою діяльністю, прибирає до своїх рук основні засоби виробництва. Із цього середовища формується клас буржуазії. Поряд з процесом народження буржуазії складається клас найманих робітників, джерелом формування яких стають розорене селянство, міські ремісники тощо.

Перетворення певної частини феодальних станів у класи буржуазії та найманих робітників було довготривалим і складним. Принципово новим чинником суспільного розвитку стало вкладання капіталів у сферу промислового виробництва і використання його для подальшого розширення підприємницької діяльності. В розвитку соціальної структури суспільства наставав період капіталістичного класоутворення, який завершився з остаточною індустріалізацією країни в кінці XIX ст.

У 30−50-х роках зростала кількість поміщиків, які засновували у своїх маєтках промислові підприємства, вели товарне сільське господарство, тобто вдавалися до різних видів підприємництва, що давало їм можливість одержувати значні прибутки. Група таких поміщиків на першу половину XIX ст. була ще незначною і зосереджувала свою діяльність переважно у цукроварінні та ґуральництві.

Серед власників механічних і машинобудівних заводів було чимало вихідців із класу поміщиків — Потьомкін на Полтавщині, Бобринський у Славуті, Кандиба на Чернігівщині тощо. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства все більше набувала буржуазних рис, хоч її соціальні зв’язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Активніше формувався торговий прошарок буржуазії. Чисельність купців протягом 1816−1859 рр. збільшилась з 18,2 тис. до 104 тис. чоловік. Зростали суми зосереджених в їх руках капіталів. Ці гроші купці починали вкладати у промисловість, яка вабила їх чималими прибутками. Таким шляхом відбувалося формування торгово-промислового прошарку буржуазії.

Політичне місце у промисловому розвитку України посідали російські купецькі капітали; з’являються в цей час і перші капіталісти — іноземці.

Чимало підприємців капіталістичного типу виходило із демократичного середовища, зокрема селянства. Майнове розшарування, яке спостерігалося у XVIII ст., в період дальшого розвитку товарно-грошових відносин поглиблюється, набуваючи класової диференціації. Серед селянства виділяються: заможна верхівка — сільська і торгово-промислова буржуазія; середня група, яка була досить чисельною; малоземельні та безземельні виробники, які складали армію найманої робочої сили.

Так складалася українська буржуазія, що формувалася з середовища купецтва, капіталізованих поміщиків, міщан, заможних селян. Вона ставала все активнішою суспільною силою.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. На Правобережжі, де одна шоста, а на Лівобережжі - третина поміщицьких селян не мали надільних земель, дуже поширеною стала піша панщина. Офіційно панщина обмежувалась трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні.

Щоб ширше використати працю малоземельних і безземельних селян, поміщики переводили їх до розряду дворових, на місячину. По суті, це була форма примусового найму селян.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами. Надзвичайно тяжким її видом була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Експлуатація кріпаків супроводжувалася повним соціальним безправ’ям.

Свідченням нездатності кріпосного господарства до дальшого саморозвитку була низька продуктивність праці. Задавлений малоземеллям, злиденністю існування, селянин не мав стимулів для підвищення врожайності землі. Весь прибуток, який вдавалося отримати від господарства, у переважної більшості селян йшов у казну або ж поміщикові [21, 142].

Лише певній частині поміщицьких і селянських господарств, які тісніше були пов’язані з ринком, вдавалося запроваджувати більш досконалі знаряддя праці, поширювати кращі сорти сільськогосподарських культур, передову технологію обробітку ґрунту. Капіталістична організація сільського господарства успішніше здійснювалась на Півдні України. Наявність великих земельних площ, сприятливих умов для збуту сільськогосподарських продуктів, незначне поширення кріпосницьких відносин, використання вільнонайманої праці створювали умови для поступової заміни примітивної техніки машинною. Проте це були лише поодинокі зрушення, дальший розвиток яких гальмувався феодальною системою господарювання. Недостатню продуктивність праці переважна більшість поміщиків надолужувала посиленням експлуатації селян, що вкрай підривало їх господарства, і з рештою, всю систему, засновану на примусовій праці.

У досліджуваний період в Правобережній Україні міське населення мало тенденцію до зростання. За підрахунками деяких істориків, кількість міських мешканців Київської губернії у 1811 р. складала 64, 3 тис. осіб, в 1825 р. — 73,8 тис., 1840 — 125,5 тис, а у 1858 р. — 203,6 тис. порівняно із 1811 р. вона зросла у 3,16 рази й становила 10,5% від всього населення губернії. І це при тому, що частка міщан в загальній чисельності населення Київщини у 1842 р. не перевищувала 7,2% [17, 17].

Нижчими були темпи зростання чисельності жителів міст і містечок Подільської губернії. Зокрема, із 43,6 тис. осіб у 1811 р. їх населення збільшилося до 120,8 тис. у 1858 р. або у 2,8 рази і становило 6,9% від всього населення губернії. Міське населення Волинської губернії за цей же період збільшилося в два рази і його частка на кінець 50-х років досягла 7,2% мешканців краю [17, 18].

Отже, за наявності загальної тенденції до зростання, чисельність міського населення Київщини, Поділля, Волині збільшувалася нерівномірно. З іншого боку, за цим показником, губернії Правобережжя в цілому випереджали середній показник приросту міського населення Росії. Якщо, наприклад, приріст мешканців міст та містечок по Росії з 1825 по 1856 р. складав 62%, то у Правобережній Україні - 76. 4%. Але частка міського населення в загальній масі жителів 50-ти губерній Європейської Росії на 0,8% перевищувала такий показник у трьох Правобережних губерніях [17, 18].

Порівняно швидкі темпи росту чисельності міщан регіону були обумовлені кількома причинами і мали свої особливості. Передусім, зростання відбувалося за рахунок природного фактору. Водночас на кількісне зростання міського та містечкового населення у досліджуваний період вплинула низка інших, не менш важливих обставин. Зокрема, наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. сталися помітні зміни в господарській інфраструктурі міст та містечок Правобережної України. Поряд з ремеслами та промислами в них стали все більше розвиватися підприємства мануфактурного і фабрично-заводського типів.

У 1825 р, в містах Київської губернії нараховувалося 92 промислових підприємства. Через 30 років їх кількість зросла у 1,7 рази й досягла 157. У Подільській губернії їх число збільшилося в 3,4 рази, а у Волинській — в 9 разів. Без сумніву, якісні зміни у промисловості й торгівлі міст та містечок краю вимагали додаткових робочих рук, а отже вели до збільшення кількості міщан.

Зростання міського населення у досліджуваний період було викликане й політикою царизму щодо заохочення євреїв й інших іноземців займатися торгівлею та ремеслом й оселятися головним чином у містах та містечках Правобережжя. Своєрідним стимулом для цього виступала заборона імператриці Катерини II в'їжджати євреям на територію власне історичної Росії і надання дозволу поселятися на заході імперії, в межах відомої смуги осілості. Тривалий час після приєднання регіону до Росії євреї користувалися правом оренди дідичних маєтків з повним розпорядженням їхніми селянами. Ще більше можливостей створило запровадження «Положення про устрій євреїв» від 1804 р., за яким представники цього етносу отримали право на включення до стану купецтва та міщанства. Новим стимулом для переселення євреїв у міста Правобережних губерній став імперський дозвіл від 1807 р. займатися будь-якими ремеслами. На початку XIX ст. євреї були звільнені ще й від рекрутської повинності.

На зростання чисельності міщан вплинули пільги, надані урядом Росії переселенцям у Правобережжя переважно з центральних губерній Росії.

Підкреслимо, що з поділами Речі Посполитої міграційні процеси були зведені в ранг державної політики і заселення росіянами краю стало носити організований та цілеспрямований характер. На відміну від попередніх періодів більшість новоприбулих росіян оселялися в містах, поступово витісняючи поляків з адміністративних посад, а українців — у передмістя. Українське населення міст та містечок, зайняте в основному землеробством, протягом досліджуваного періоду витіснялося на окраїни.

На початку XIX ст. в містах України з’являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи «рабочие люди» та зазначали їх соціальні ознаки:

1) відсутність власного дому;

2) відсутність постійного місця проживання;

3) джерело існування — праця по найму. Це паупери, вільнонаймані робітники. У 1828 р. вони складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. — 75% [21, 375].

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом 1834 р. в наймані робітники зараховувалися ті державні селяни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міського товариства на приєднання до міщанства міста чи не змогли представити поручительства шести благонадійних хазяїв і сплатити подушний податок раз в рік. Таким чином вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями.

Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за рахунок міського населення. Лише в ремісничих майстернях у 1858 р. на Україні налічувалося 24 869 робітників і 15 935 учнів. Кадри робітників створювалися і шляхом позаекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на поміщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворювали в робітників найбільш розорену частину селян, бездомних, сиріт.

Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах заможних селян, капіталізованих поміщиків чи у промислових закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробітку на Південь України, в область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася потреба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Лівобережжя — район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. Наприкінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно видавали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу поглинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських робітників.

Формування промислового і сільськогосподарського пролетаріату України відбувалося також за рахунок зайшлих, особливо російських, селян та ремісників. Отже, так само як і буржуазія, робітничий клас України був багатонаціональним.

В досліджуваний період завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808,1828 рр.). Кріпаки складали 3 млн. осіб — приблизно 50% усієї кількості селян (у 1857 р.). Основним обов’язком кріпаків було відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині знаходилося 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя. В різних місцевостях розміри панщини були неоднакові, але по всій Україні вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень. Інша особливість даного періоду в становищі кріпаків — переведення їх на місячину. Товаризуючи своє господарство, поміщики віднімали у селян землю і надавали їм місячне утримання. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні складала до 25% усіх кріпаків [21, 378].

Слід враховувати, що хоча юридичний стан кріпаків був однаковий, але за майновим становищем вони відрізнялись. Розвиток товарно-грошових відносин поглиблював диференціацію поміж кріпаків. Сформувалася заможна верхівка, так звана сільська буржуазія. Відомі українські капіталісти Яхненки та Семиренки вийшли якраз із цієї групи.

Державні селяни складали другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільше державних селян проживало на Лівобережжі - 50%, на Правобережжі - 13%, решта на півдні України — 37%. Основною формою їх залежності були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав [24, 462].

Відчутного впливу на становище селянства завдало утворення військових поселень, які мали за мету полегшити царському уряду утримання армії. Військові поселення засновувалися здебільшого в Україні. У 1817−1895 рр. 16 кавалерійських і 3 піхотних полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало приблизно 20 000 селян.

Все життя військових поселенців суворо регламентувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв. Основний обов’язок солдатів — військова служба. Хазяї забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов’язки військовослужбовців.

Розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837−1841 рр. було проведено реформу управління ними. Вона відома також як реформа графа Кисельова, міністра державних маєтностей. Реформа управління державними селянами дещо полегшила економічне становище селян: збільшилися їх земельні наділи, феодальні платежі - перш за все подушне обкладання — замінялися поземельним промисловим податком. Заборонялося в майбутньому віддавати державні землі в оренду.

Отже, саме цей період був позначений протиборством двох соціальних систем — відживаючої кріпосницької, що базувалася на натуральному веденні господарства, прикріпленні селянина до землі і особистій залежності від поміщика, та нової, капіталістичної, яка визрівала під спудом нашарувань феодалізму.

1.2 Економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії

Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

Однією з характерних рис аграрного ладу Правобережної України першої половини XIX ст. було тривале збереження в структурі землеволодіння церковних маєтків. Тому без врахування господарської діяльності церкви неможливо не лише дати всебічну оцінку її соціальної функції, а й вичерпно схарактеризувати соціально-економічний розвиток суспільства, передусім форми власності на засоби виробництва, організацію виробничого процесу та суспільного розподілу. Це цілком стосується і соціально-економічної історії Правобережної України, де церковне господарство хоча і поступалося за своїми масштабами поміщицькому, проте відігравало важливу роль в аграрному, промисловому й торгово-лихварському розвиткові регіону.

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру. У середині XIX ст. поміщицькі господарства давали близько 90% товарного хліба, основна частина якого йшла на внутрішній ринок. В товарному виробництві хліба велику роль відігравала пшениця (¾ посівів, наприклад, в Катеринославській губернії).

В експорті хліба велику роль відіграють також чорноморські й азовські порти — вивіз продукції через них зріс від 1815 р. до 50-х років XIX ст. майже втричі, найбільшою мірою через Одесу.

Проблема експорту ставить питання про удосконалення шляхів сполучення. У 1820 р. засновується «Російська південно-західна компанія» для організації судноплавства на річкових системах Дніпра, Німану, Березини й сполучення їх з системами Західної Двіни, Південного Бугу й Дону. У 1852 р. за ініціативою українських магнатів Кочубея. Лівена, Кушельова-Безбородька та інших засновано «Товариство Південної залізниці».

Між експортом через морські й сухопутні кордони була істотна відмінність. Якщо з морських портів вивозилося в основному зерно, то з п’яти митниць Радзивіллівського митного округу у Подільській і Волинській губерніях, лише на Волочиській воно становило приблизно 50% вартості всього експорту, на інших — значно менше (Дод. 1). Якщо в Одесу, Гданськ і Клайпеду переважно возили пшеницю, то через сухопутні кордони — багато жита, ячменю, вівса й гречки.

Оцінюючи вивіз збіжжя з чорноморських портів, можна визначити основні міжнародні шляхи доставки хліба за кордон. Третина усього експорту зернових припадала на італійські порти, 24% - на Туреччину і Грецію, 17% їх доставлялося в Англію, 14% - у Францію, решта 15% - у Голландію, Данію, Пруссію, Австрію й інші країни (Дод. 3).

Розширюються поставки технічних культур — тютюну, коноплі, льону. З 20-х років з’являються й швидко поширюються на всьому Правобережжі. Лівобережжі й Слобожанщині плантації цукрових буряків.

Зростання попиту на коней, худобу й продукти скотарства на внутрішньому й зовнішньому ринках стимулювало також розвиток поміщицького тваринництва, в тому числі конярства (більшою мірою в Степовій Україні - у 1830 р. тільки на одній Катеринославшині налічувалося 287 кінних заводів, де розводили від 10−50 до 200−300 коней). Помітного поширення набуло тонкорунне вівчарство (у 1850 р. в Україні налічувалося близько 10 млн. голів овець, з них майже половину складали тонкорунні. Більшого значення, порівняно з XVIII ст., набуло поміщицьке промислове підприємництво — поміщики поступово перетворювалися на промисловців і торговців (найбільшу частику доходів давало ґуральництво, з 20-х років поміщики почали будувати цукрові заводи, які становили їх монополію, важливе місце займала суконна промисловість) [30, 402].

У Херсонській губернії з ряду економічних причин ґуральництво почало розвиватися значно пізніше, ніж в інших правобережних губерніях. Тут виробництво горілки у 1853 р. становило, порівняно з іншими виробництвами, 12,5%, а в 1859 р. — 32,2% [10, 63].

Продукція ґуральництва, вироблена на власному підприємстві, збувалась у своїх шинках або перепродувалась відкупщикам. На території Правобережної України було 17 984 шинки (в Київській губернії - 5062, у Волинській — 4907, Подільській — 4683, Херсонській — 3332). Горілку продавали не тільки у власних шинках та відкупщикам, а й вивозили в інші губернії. В 30-х роках подільські поміщики щорічно збували в Бессарабію до 100 000 відер спирту та горілки. Продукцію, вироблену на ґуральнях Київської губернії, вивозили в Білорусію, а особливо багато — в південні губернії (Катеринославську, Херсонську, Таврійську). Протягом 40-х років з Київської губернії було вивезено близько 1 600 000 відер) горілки [10,63].

Херсонська губернія мала порівняно слабо розвинуту горілчану промисловість, тому була ринком збуту продукції через посередників (скупщиків) або, що було значно рідше, безпосередньо поміщиками. Тільки з Правобережної України в Херсонську губернію протягом 1856 та І857 рр. було завезено значну кількість горілки та спирту (Дод. 4).

Суконна промисловість розвивалася досить повільно, а в 40-х і особливо в 50-х роках виробництво сук на поміщицькими підприємствами помітно скорочується. Причину цього слід шукати в розвитку купецьких суконних підприємств, які відрізняли ся від поміщицьких використанням вільнонайманої робочої сили, вищим рівнем техніки, застосуванням передових на той час технологій, зв’язком з ринком. Усіх цих факторів було достатньо для поступового витіснення поміщицьких заводів з ринку. Деякі статистичні дані стосовно кількості поміщицьких та купецьких заводів на Правобережній Україні за 1814 та 1832 рр. (Дод. 5).

українська австрійська російська імперія

Крім того, у Київській та Херсонській губерніях існувало по одному казеному суконному підприємству, а у Волинській — купці орендували 2 поміщицькі суконні фабрики. Зовсім інші цифри бачимо в 1832 р. (Дод. 6).

Отже, на початку 30-х років поміщицькі суконні підприємства займали домінуюче становище у Київській та Херсонській губерніях. Переважання купецьких підприємств над поміщицькими у Волинській губернії стало помітним ще в 1814 р.

Для Подільської губернії характерним було поступове скорочення числа поміщицьких підприємств (з 11 в 1814 р. до 7 в 1832 р.) [10, 64].

Другорядне і третьорядне значення, порівняно з ґуральництвом, цукроварінням і суконкою промисловістю, в поміщицькому господарстві України мали залізоробна, порцелянова, скляна, паперова, шкіряна, кам’яновугільна промисловості, а також броварництво, медоваріння, млинарство та інші галузі, пов’язані з переробкою власної сировини.

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Аналогічні процеси товаризації сільськогосподарського виробництва спостерігалися у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були яскравим проявом пристосування виробників до нових потреб внутрішнього ринку країни.

Промисловість періоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично-заводськими підприємствами [7, 66].

Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зростання промислових підприємств. Значну перевагу мала обробна промисловість, що було зумовлене сільськогосподарською спеціалізацією України в загальноросійському масштабі, але розвивалися й галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, механічні та металообробні підприємства.

Провідного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка тваринницької сировини. До їх розвитку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, заможні селяни та міщани. Засновником промислових закладів виступала також і казна. Монополію у ґуральництві та цукроварінні захопили поміщицькі капітали.

Починаючи з 30−40-х років XIX ст. у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов’язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувалися на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, олійниць, здійснюються перші спроби по оволодінню цукровою промисловістю.

Занепад кріпосної мануфактури був значною мірою спричинений непродуктивністю праці підневільних селян. Переваги по використанню вільнонайманої робочої сили на купецьких, селянських та міщанських підприємствах були незаперечними. В деяких галузях промисловості продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою за кріпосну. Це починали розуміти навіть поміщики.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі - 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, і це з усією ясністю відображає кризу феодальної системи [29, 72].

Протягом останніх передреформних десятиліть виросла питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то на 1861 р. — вже майже 74% [29, 72].

Вже у 30−50-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій — машинне устаткування, в гірничозаводській — гаряче дуття. Відчутні зрушення відбулися в суконній та цукровій промисловості, зокрема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого. Зростання потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1853 р. на Україні з’явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на суму близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого були потрібні метали, спричинило розвиток металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавунно-ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш крупними формами виробництва, але продовжували зберігати провідне місце в ряді галузей — кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

Збільшення кількості сільськогосподарської та промислової продукції на ринках збуту сприяло пожвавленню торгівлі на Україні. І хоча внутрішня торгівля початку XIX ст. не змінилась порівняно з XVIII ст. ні за структурою, ні за змістом, та вже ближче до середини XIX ст. частка виробів великих промислових підприємств в товарообороті значно збільшилась. Збут і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків, торгів та базарів. За умови відсутності постійних шляхів сполучення, при наявності примітивних транспортних засобів, ярмарки відігравали виняткову роль в економічному зв’язку різних районів країни. Великих ярмарків з оборотом капіталу більше 1 млн. крб. в Росії було 64. Це, зокрема, Нижньоновгородський, Корінний (під Курськом), Ірбітський (Сибір), три Харківських ярмарки, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни) і т.д. Всі ці ярмарки, 10 з яких знаходились в Україні, мали всеросійське значення. Крім того, існувала велика кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких в Україні наприкінці 50-х років налічувалось понад 12 тис.

Найбільші ярмарки ставали серцевиною загальноросійського підприємництва. В середині XIX ст. при участі великої кількості іноземних оптових торговців тут укладались великі міжнародні угоди. На ярмарках, крім самого процесу торгівлі, демонструвались технічні новинки, встановлювались ділові контакти, створювались акціонерні товариства. Ярмарки були чуттєвими барометрами економічного життя країни, на них відбувалось стихійне регулювання балансу попиту і пропозицій, координації господарського механізму.

На середину XIX ст. торгівля вже перестала бути привілеєм гільдійського купецтва. В 1842 р. відмінені закони, за якими промисловцям заборонялось займатись роздрібною торгівлею, в результаті чого гільдійські купці втратили монопольне становище на ринку. Поряд з промисловцями на міських ринках і ярмарках з’явились селяни.

Розвиток товарного виробництва втягував Російську державу та її складову частину — Україну в систему світового ринку. Зовнішня торгівля Росії будувалась в основному з орієнтацією на західно-європейський ринок, на долю якого приходилось до 20% всього зовнішньоторгового обороту. Головним торговим партнером продовжувала залишатись Англія — більше 30% товарообороту Росії. Помітну роль в торговому обороті займали Франція і Німеччина. Західні країни купували в Росії хліб, сільськогосподарську сировину, а сюди відправляли машини, бавовну-сирець, фарби і таке інше. Але якщо для західних країн Росія була споживачем сировини і напівфабрикатів, то у відносинах з країнами Сходу, і перш за все Середньої Азії, Росія виступала як експортер промислової продукції, в основному тканин і продукції металообробної промисловості.

Зовнішня торгівля України здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила 81% загальної кількості продуктів, що експортувалися. Протягом першої половини століття загальний обсяг вивозу через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб.

Обсяг імпорту через чорноморсько-азовські порти був набагато скромнішим. Так, через Одесу надходило товарів на суму 8−10 млн. крб. В основному вони йшли на задоволення запитів дворянського класу. Щоправда, в першій половині XIX ст. у зв’язку з потребами промисловості та сільського господарства зростає ввіз із-за кордону машин.

Говорячи про фінансову систему Росії, слід підкреслити, що на її стан великий вплив здійснила Вітчизняна війна 1812 року, яка спричинила величезні матеріальні і людські втрати. До того ж, Наполеон буквально завалив Росію фальшивими грошима.

В 1839 році проведено грошову реформу, за якою срібний карбованець знову оголошувався основною грошовою одиницею. Було встановлено, що 350 крб. паперових грошей дорівнюють 100 крб. сріблом, а це значило девальвацію асигнацій. До 1843 р. вони були вилучені із обороту і замінені кредитними білетами, що вільно обмінювались на срібло. Але в ході Кримської війни і після поразки в ній уряд неодноразово вдавався до грошової емісії. В результаті такої політики курс кредитного карбованця поступово знижувався в порівнянні з курсом срібного карбованця, тому вільний обмін було заборонено. Країні фактично загрожував фінансовий розпад.

Державні фінанси першої половини XIX ст. постійно знаходились у великій скруті. Дефіцит державного бюджету зростав із року в рік, оскільки основним джерелом державних надходжень залишались податки, в основному із селянства. В той же час дворянство і духовенство майже не сплачували ніяких податей, купецтво ж сплачувало лише невеликі збори. Але ці надходження не могли покрити потреби держави.

Кредитно-банківська система Росії не змінилась з часів Катерини II і продовжувала залишатись в руках держави. В країні практично не було комерційних кредитних закладів. Основна частина банківських субсидій направлялась на пільгове кредитування дворянських господарств, і ці субсидії дуже повільно повертались в банки. Великих обсягів набули внутрішні позики держави у банків для покриття бюджетного дефіциту, а для кредитування торгівлі і промисловості виділялись незначні суми.

Специфічною особливістю Росії, а значить і України, на відміну від Західної Європи було те, що первісне накопичення капіталу відбувалось в умовах посилення феодально-кріпосницьких відносин. Важливим джерелом накопичення виступала феодальна рента, яку землевласники отримували в натуральній і грошовій формі. Але в основному процес накопичення завершився уже після відміни кріпосного права, оскільки дворянство отримало величезні викупні суми, які частково були направлені у виробничу сферу.

Купецький капітал в значній мірі створювався за рахунок надзвичайно вигідних казенних підрядів і відкупів, особливо на винокуріння. В середині століття до 40% всіх надходжень до бюджету складав так званий «питійний прибуток» — від торгівлі вином.

Отже, зростання торгового землеробства й тваринництва в поміщицькому господарстві, розвиток промислового підприємництва поміщиків, раціоналізаторські експерименти, поширення найманої праці й, нарешті, спроби впровадити машинну техніку (носилки, віялки, молотарки та ін.) — яскраве свідчення того, що феодально-кріпосницька система своє віджила.

— нема голосів (2146 відвідувань)

Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

Розділ ІІ. Соціально-економічний розвиток українських земель під владою австрійської імперії

2.1 Суспільний лад на українських землях під владою Австрійської імперії

Із загарбанням Австрією західноукраїнських земель суспільні відносини в них майже не змінилися. Панівним класом залишалися феодали, яких австрійський уряд поділив у 1775 р. на магнатів і лицарів. Шляхту звільнили від обов’язку служити в ополченні. Замість служби була встановлена грошова контрибуція. Кріпосні селяни перебували у повній залежності від поміщиків, які скрізь урізали селянські наділи, збільшували панщину, встановлювали нові повинності й захоплювали у свою власність громадські луки і пасовиська. З метою захисту інтересів поміщиків губернатор Галичини Гадик своїм розпорядженням від 10 березня 1774 р. навіть заборонив селянам продавати свою робочу худобу без дозволу поміщиків, щоб вони під приводом відсутності такої не могли ухилятися від роботи в поміщицьких маєтках.

Водночас патент від 1775 р. приписував шляхті ставитися до «холопів» по-людськи і не вимагати більшого, ніж установлено в інвентарях. Проте цей припис на практиці залишився добрим наміром. У 1783 р. уряд офіційно поновив право поміщиків тілесно карати селян [1, 352].

Закон 1766 р. закріпив на Закарпатті економічне і політичне панування німецьких і угорських феодалів, що було підтверджене патентом 1785 р.

У Північній Буковині переважно фільварково-поміщицька система була закріплена в «Соответствующих пунктах», затверджених Марією-Терезією 11 листопада 1769 р. Установлювалося повне і виключне право феодалів як на землю, так і на селян. Юридично була оформлена їх кріпосна залежність.

Правові відмінності між окремими групами селян Східної Галичини наприкінці третьої чверті XVIII ст. утратили своє значення. У 1776 р. у Галичині налічувалося 1859,6 тис. кріпаків, або 72% загальної кількості селян [1, 354].

У 70−80 роках XVIII ст. імператор Йосип II здійснив низку реформ, метою яких було узаконити взаємовідносини селян і поміщиків. Наприкінці 1772 р. було видано патент (наказ) про складання інвентаря, на підставі якого, патентом 1782 р. вводився спеціальний податок на землю. Патенти 1781 і 1782 pp. забороняли шляхті вимагати від селян більше трьох днів панщини на тиждень або 156 днів на рік, обмежували додаткові повинності на користь землевласника. Установлювалися право переходу на інші наділи, право залишити господаря, право вільного шлюбу. Селянин міг звернутися зі скаргою на господаря до суду. Земельний наділ селянина можна було передавати у спадщину. Наприкінці свого правління Йосип II підписав патент про заміну панщини грошовою виплатою. Проте, як і чимало інших нововведень, він не був запроваджений у життя.

У 1789 р. вводилося нове оподаткування, відповідно до якого 70% врожаю залишалося у селянина, 12% - віддавалося державі, 18% забирав поміщик. Податки на користь держави одержував війт, який передавав їх державним чиновникам. На практиці усі реформи запроваджувалися у життя тільки частково, тому тривалий час на західноукраїнських землях зберігалася система кріпосництва.

На початку XIX ст. процес обезземелювання селян посилився. Середній наділ селянського господарства в 1819 р. становив 14 акрів землі, поміщицького — 1051 акр. У 1819 р. було складено новий інвентар, на підставі якого в 1821 р. вводився новий земельний податок. Згідно з ним під час визначення належності лісів і випасів більша їх частина закріплювалася за поміщиками, що призвело до затяжних судових процесів між селянськими общинами і поміщиками. Не змінив становища селян і новий закон 1836 р. Він зберіг за поміщиками адміністративно-поліцейські функції. Селяни залишалися в повній адміністративній залежності від своїх господарів. Панщина у 1845 р. досягала 83,2% усіх феодальних повинностей, тоді як натуральна данина становила 10,8%, а чинш — 6%. Повинності поглинали майже 85% прибутку селянських господарств. У Галичині в 1846 р. це призвело до масових селянських виступів. Уряд Австрії був вимушений скоротити панщину на 27%, ліквідувати літні допоміжні дні, возну повинність, розширити права селян на їхні земельні наділи.

З метою регулювання повинностей селян, деякого обмеження сваволі місцевих феодалів, а також регламентування відносин між поміщиками і селянами на території Закарпаття імператриця Марія Терезія (1764−1772 pp.) здійснила нову реформу. Були взяті на облік усі селянські землі, встановлені розміри земельних наділів. Залежно від якості землі вони поділялися на п’ять розрядів. Розмір селянського наділу (телек) визначався від 18 до 30 зольдів орної землі і 12 вигойної землі (для сінокосів). Фактично більшість селян мали половину або чверть телека. З 2947 дворів повним наділом користувалися тільки 146. Володільці повних наділів зобов’язувалися відпрацювати 52 дні на рік своїм тяглом або 104 дні «пішої» панщини. У пропорційному відношенні встановлювалася панщина для користувачів частиною наділу. Желяри, які мали своє господарство, відпрацьовували 18, бездомні - 12 днів панщини на рік. Селяни мали віддавати поміщику дев’яту частину врожаю і виконувати інші натуральні та грошові повинності.

Крім того, селяни сплачували державні податки, виконували повинності на користь держави. Справжнім горем для селян-кріпаків була рекрутчина. У середині XVIII ст. військова служба в Закарпатті (Угорщині) була довічною.

У 40-х роках XIX ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад 20 видів панських робіт. Розміри панщини та інших повинностей були значно вищими, ніж передбачені реформою норми. Так, домінія графа Шернборна отримувала додатково 5 тис. робочих днів за рахунок найбідніших селян, в користуванні яких було по 1/3 і ¼ частині наділу.

У Північній Буковині імператорський акт 1785 р. скасував особисту залежність кріпаків, але зберіг поміщицьке володіння землею. За селянами залишалися усі феодальні повинності. Вводилося право вільного переходу селян. Однак гноблення селян, загальна економічна відсталість Буковини стали причиною багатьох повстань, найзначнішим серед яких було повстання під проводом Луки Кобилиці в 40-х роках XIX ст.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой