Особливості функціонування літературних псевдонімів

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Кафедра сучасної української мови

Курсова робота

Особливості функціонування літературних псевдонімів

студентки II курсу

відділення української

мови та літератури

заочної форми навчання

Титянчук І.І.

Науковий керівник

доц. Чейлитко Н. Г.

Київ-2012

Зміст

Вступ

Розділ 1. Природа і завдання псевдонімів

1.1 Основне визначення та причини використання псевдонімів

1.2 Групи псевдонімів

1.3 Основні пріоритети української літературно-мистецької псевдонімії XX століття

1.4 Механізм творення псевдонімів

1.5 Засоби псевдонімної номінації

Розділ 2. Характеристика, функції та класифікація псевдонімів

2.1 Сучасне розуміння поняття псевдонім

2.2 Псевдоніми діячів культури

Висновок

Список використаної літератури

Додатки

літературний псевдонім мистецький

Вступ

Однією з засадичних функцій літератури як мистецтва є гра. Йдеться не тільки про драматургію й театр, які цю функцію реалізують безпосередньо. Сам матеріал літератури — художня образність, а також і похідна від неї - художній світ автора являють собою своєрідну гру, в якій автор містифікує читача. Незрідка гра стає чинником не лише літературних текстів, а й імені та особи автора. Найпереконливішим прикладом такого ігрового потенціалу авторства в літературі є літературні псевдоніми, що розцінюються як заміна власного імені або уявна маска літератора, яку він, власне кажучи, обирає для побачення з читачем[7].

Псевдонім (грец. «несправжньо іменований») — вигадане ім'я або прізвище, яке використовують для заміни справжнього власного прізвища письменики, актори, політичні діячі

Через псевдонім-маску письменник проектує певний образ автора, моделює тип, що його хотілося б закріпити в читацькому сприйнятті[5].

Зародження прийому псевдонімності деякі вчені відносять до сивої давнини. П. М. Берков, наприклад, пов’язує його з виконавцями усної поезії первісного суспільства. «…При виконанні деяких видів того, що для нас тепер є усною поезією, а для первісного суспільства було чимось більшим, ніж поезія, — було і наукою, і релігією, і філософією, — виконавці доходили до стану екстазу, раптового захоплення, «божественного натхнення» і починали говорити не звичайною прозовою мовою, а віршами, ритмічною мірною мовою… Переважно це траплялось із жерцями-шаманами, а пізніше з співаками-імпровізаторами, яких «осявало» поетичне «натхнення». Звідси виникло в той час уявлення, що подібний стан жерців та співаків є наслідком того, що в них вселяється «божество» або, в крайньому разі, «вдихає» в них свою божественну силу. Таким чином, поволі в період варварства в людському суспільстві з’являється думка і закріплюється переконання, що «автором» усіх цих космогонічних міфів, а потім героїчних епічних повіствувань у віршах є божество, яке вибирає окремих, особливо ним улюблених людей як своїх «віщунів». Вважалося, що автором і натхненником «Іліади» була богиня мудрості Афіна, що дев’ять богинь, дочок Зевса й Мнемозіни, є натхненницями і покровительками поезії, мистецтва і наук. Різним богам приписувалися релігійні книги, заповіді, а пророки, що справді творили їх, вважались лише передатчиками «божих слів». Так спочатку несвідомо, а пізніше уже продумано, з метою релігійного задурманення народу, використовувалось ім'я божества як своєрідний «псевдонім». Деколи в умовах родового суспільства ім'я божества як автора почало замінюватись іменами видатних народних героїв та вождів минулого, яким приписувались різні твори [3].

Проте, — це лише далекі перші поштовхи й глибокі початки того явища в історії культури, яке дістало назву псевдонім. В сучасному розумінні поняття псевдонім з’явилося вже в античному світі.

Псевдоніми як вид антропонімів увійшли в коло наукових інтересів багатьох зарубіжних і вітчизняних дослідників (О.В. Суперанської, А.В. Суслової, Т.І. Суркової, С. Вархола, О.І. Дея, В. Еппеля, П. П. Чучки, В.В. Німчука, М. П. Лесюка, О.В. Петрової й інших), наукові розвідки яких дають відповіді на такі важливі питання як закономірності формування псевдонімів, мотиви, способи й засоби псевдонімної номінації, семантикоструктурна організація цього класу власних назв людей, їх функціональні можливості, лінгвістичний статус тощо. Проте спеціальних монографічних досліджень української псевдонімії ще не було [11].

Олександр Іванович Дей працюючи на ниві франкознавства, історії української журналістики та історії книги другої половини 19-того поч. 20ст, а точніше з 1947 р. почав призбирувати картотеку псевдонімів та криптонімів діячів української культури і осіб, що в якийсь мірі були у певний час зв’язані з нею. Протягом 20-ти річчя склалася велика картотека, опрацювавши, яку і видав у 1969 році працю «Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-XX ст.)"[3].

Також у ХХ ст дослідженням псевдонімів займались О. Тело та Б. Комаров. У 20-х роках з’явилися дві спеціальні публікації. Це — «Словник псевдонімів українських письменників (матеріали)» О. Тулуба та «Матеріали до словника псевдонімів та криптонімів українських авторів» Б. Комарова. Обидва словнички вкупі складали 45 сторінок друку (до того ж у них взаємно повторювався ряд псевдонімів).

Як перші ластівки такого типу бібліографічних довідників ці спроби заслуговують на позитивну оцінку. Проте в науковому відношенні вони викликають ряд серйозних зауважень. По-перше, в цих словниках, як правило, подано лише псевдонім і його розшифрування, без вказівки, де зустрічається даний псевдонім і на основі якого джерела розкритий. По-друге, в них майже не представленні ініціали та криптоніми, бо, як пояснив О. Тулуб у передмові, «їх дуже багато однакових». По-третє, згадані автори обмежувались переважно псевдонімами відомих українських письменників, залишаючи осторонь другорядних авторів, а також публіцистів, критиків, акторів і т.д.

Публікації О. Тулуба та Б. Комарова викликали пожвавлення в справі збирання псевдонімів. На Радянській Україні цим активно зайнялася Н.В. Кравченко-Максименко, яка в 20 — 30-х роках працювала бібліотекарем у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР в м. Києві. Безпосередньо від авторів та з різних джерел вона разом з Ф. П. Максименком зібрала значну кількість розшифровок псевдонімів переважно письменників і публіцистів.

Н.В. Кравченко належить і перша на Україні спеціальна розвідка про історію і методику підготовки такого словника — «аноніми та псевдоніми в загальній і в українській бібліографії».

В 20 — 30-х роках у Західній Україні принагідно збирав псевдоніми І. Калинович. В його архіві збереглось близько 400 таких карток. Є відомості, що картотеку псевдонімів діячі української журналістики, укладали Зенон Кузеля, Василь Винар, Василь Левицький. Не велику картотеку псевдонімів зібрав також західноукраїнський історик Мирон Кордуба, проте її основу становить розписана на картки публікація О. Тулуба. На основі «Галицко-Русской библиографии» і О. Левицького, згаданих публікацій О. Тулуба та Б. Комарова склав список на 1500 псевдонімів діячів української літератури й журналістики в кінці 30-х років В. Дорошенко. Одна з копій цього списку зберігається в державному чехословацькому архіві в м. Прага.

У 1946 р. Львівська наукова бібліотека запланувала працю над словником українських псевдонімів, криптонімів і криптограм. Протягом 1946−1947 рр. її виконував колектив у складі Я. Р. Дашкевича, К.І. Малицької, О. Ю. Суховерського та М. Штеліги. За цей час вони встигли розписати на картки псевдоніми з друкованих бібліографій І.О. Левицького, І. Франка, Б. Грінченка, публікації псевдонімів О. Тулуба, Б. Комарова, вибрати із «словаря псивдонимов» І. Масанова українські матеріали, переписати частину карток з архіву І. Калиновича та влити в цю свою картотеку збірку Н.В. Кравченко-Максименко.

Працюючи над радянською літературою та журналістикою, збирає псевдоніми публіцистів і письменників 20 — 30-х років В.І. Півторадні. Його матеріали, опубліковані в журналі «Архіви України» (1966, № 5, стор. 100−107).

Термін псевдонім — це узагальнююче поняття в науково-бібліографічній літературі. Воно включає в себе різні види творення й графічної передачі прибраних імен і позначень прихованого авторства. Найголовнішими різновидами псевдонімного прикриття авторства в літературі прийнято вважати такі:

А. Власне псевдоніми (справжні псевдоніми) або ще їх називають фіктонімами — це форми, створенні в дусі даної або іншої мови, що дають повне враження прізвища й імені автора: Фалалей Повинухин (Г.Ф. Квітка-Основ'яненко), Кирило Василенко (М.П. Драгоманов), Панас Мирний, Панас Яковенко (П.Я. Рудченко) і т. п[1].

Б. Узагальнюючі псевдоніми — це форми, в яких справжнє ім'я і прізвище автора змінене узагальнюючою вказівкою на його національність (Українець — М. П. Драгоманов, Русин В. М. Білозерський), територіальну приналежність (Подоляк — І. Верхратський), соціальне становище (Селянин — А. Марценюк); фах, посаду, роботу (Турист О.С. Маковей), ставлення до описуваних подій, стан, момент, писання (Дописуватель — О.О. Русов), особисті прикмети (Смутний — В.І. Самійленко) і т.п. 3]

Сучасна література засвідчує творчу функцію псевдоніму, який стає інструментом гри автора з читачем. Саме такий характер мають численні псевдоніми авторів епохи модернізму. Маска авторства доречно заміняє власний образ письменника [2]. Метою нашого дослідження загалом є комплексний аналіз української псевдонімії.

Розділ 1. Природа і завдання псевдонімів

1.1 Основне визначення і причини використання псевдонімів

Псевдонімм -- ім'я, використовуване людиною замість справжнього (даного при народженні, зафіксованого в документах) в тій або іншій публічній діяльності. В західній культурі найчастіше псевдонімами користуються діячі мистецтва. У східних культурах (особливо китайській і японській) ухвалення нового імені при зміні соціального статусу в деякі епохи було практично обов’язковим для будь-якої сфери діяльності, -- аналогом такого роду обов’язкових псевдонімів в західній культурі можна вважати обов’язкову зміну імені у священиків і ченців, особливо в православній церкві, проте називати церковні імена священнослужителів псевдонімами не прийнято.

Протилежне псевдоніму -- справжнє ім'я людини -- автонім.

Власне псевдонім не має на меті відмову свого носія від ідентичності і тому в багатьох випадках витісняє справжнє ім'я. Серед основних причин використання псевдонімів цього роду:

прагнення замінити дуже довге ім'я коротшим, таким, що запам’ятовується;

прагнення узяти ім'я, що «говорить», відповідне вибраному роду діяльності, особистій творчій або цивільній позиції, естетичним перевагам епохи: так, середньовічний медик Парацельс вибрав псевдонім, що посилає до імені знаменитого римського лікаря Цельса, а українська поетеса Лариса Петрівна Косач взяла псевдонім Леся Українка;

прагнення узяти ім'я, що не виділяє людини за національною ознакою, не фіксує загальної уваги на його походженні (так поляки Вільгельм Аполлінарій Костровіцький і Юзеф Теодор Конрад Коженьовський стали французьким поетом Гійомом Аполінером і англійським прозаїком Джозефом Конрадом);

прагнення «розійтися» в іменах з іншою особою, що діє в цій сфері і носить те ж або схоже ім'я: так, серед причин, що спонукали письменника Іллю Маршака стати Михайлом Ільїним, не останню роль грало небажання опинитися в тіні свого старшого брата Самуїла Маршака, а літературознавець і перекладач Елеонора Гальперіна помічала в опублікованій пізніше листуванню, що узяла псевдонім Нора Галь для того, щоб її не плутали з літературознавцем Євгенією Гальперіною, що почала публікуватися декілька раніше.

Особливим випадком є колективні псевдоніми, покликані позначити єдиним ім'ям загальну діяльність групи осіб: Кукринікси, Ніколя Бурбаки [12].

1.2 Групи псевдонімів

Однією з засадичних функцій літератури як мистецтва є гра. Сам матеріал літератури — художня образність, а також і похідна від неї - художній світ автора являють собою своєрідну гру, в якій автор містифікує є читача. Незрідка гра стає чинником не лише літературних текстів, а й імені та особи автора. Найпереконливішим прикладом такого ігрового потенціалу авторства в літературі є літературні псевдоніми, що розцінюються як заміна власного імені або уявна маска літератора, яку він, власне кажучи, обирає для побачення з читачем. Через псевдонім-маску письменнник проектує певний образ автора, моделює тип, що його хотілося б закріпити в читацькому сприйнятті. Отже, псевдонім може бути також інструментом літературної маніпуляції, скеровуючи уяву читача, і в цьому також проявляється характер гри[6].

Вважалося за необхідне, щоб псевдонім не мав нічого спільного з автором, а був самою тільки маскою для нього. Так часом і робили, однак авторське самолюбство примушувало митця хитрувати, і він все-таки наближав псевдонім до власної особи [5]. Існує декілька груп псевдонімім:

Псевдоніми-імена. Складають кількісно невелику групу, яка представлена переважно українськими чоловічими назвами, рідше жіночими: Мусій — Павловський Мефодій; Любомир — Буняк Порфир; Олег — Павлик Микола; Ярема — Чернявський Борис, Ярослав — Головацький Яків: Агапій — Гончаренко Андрій; Марта — Бохенська Євгенія; Наталка — Гринченко Настя; Руся — Поривай Ірина та ін. За структурою псевдоніми-імена однослівні або ж супроводжуються однією чи двома ініціалами: Адам Я. — Кабарівський Богдан; Олекса М. — Гірняк Юліан; Юрась С. — Загул Дмитро; Грицько Г. — Черкасенко Спиридон; Оля Г. — Кисілевська Олена; Панько Н. В. — Олейник Н. В. й ін. За структурою псевдоніми-імена однослівні або супроводжуються однією чи двома ініціалами: Адам Я. — Кабарівський Богдан; Олекса М. — Гірняк Юліан; Юрась С. — Загул Дмитро; Грицько Г. — Черкасенко Спиридон; Оля Г. — Кисілевська Олена.

Псевдоніми-прізвища. Не рідко були перенесені від прізвищ (прізвиськ) історичних постатей, ватажків народних повстань: Сава Чалий — Чернецький Сава; Кармелюк — Лозинський Євген; Богун М. — Чудінов Микола та ін.

Псевдоніми, які сягають найменувань літературних героїв, прізвищ українських і російських письменників, літописців: Бульба Тарас — Громов Олександр, Буруля Мартин — Матушевський Федір, Стельмах Б. — Цимбалічний Богдан; Нестор Літописець — Малеча Іван й ін.

Псевдоніми сформовані від офіційних прізвищ, що функціонують в офіційному національному антропоніміконі: Сосновський В. Ш. — Кузів Ілько; Яворський М. — Іванців Євген; Бачинський Володимир — Федерців Федір та ін.

Найменування, похідні від міфонімів: Орфей, Вій, Сатир, Афродита.

Найменування, похідні від астронімів: Оріон.

Псевдоніми, сформовані внаслідок семантичного переосмислення апелятивів. Це передусім, псевдоніми — субстантивовані прикметники, які по різному характеризують людину. Вони вказують на особливості характеру, вдачі, внутрішнього стану людини: Чесний, Вільний, Романтичний, Цікавий, Вільний та ін.

Псевдоніми — відатрибутивні назви осіб. Вони вказують як на позитивні, так і негативні риси денотата (Оптиміст, Нечоса), на його уподобання, релігійні та політичні переконання і подібні (Православний, Опозиціонер, Пролетар, Бунтар та ін.).

Псевдоніми, що виражають номінатора до навколишнього світу: фауни і флори, природно-понятійної сфери. Багатьма лексемами представлена група псевдонімів-фаунонімів. За псевдоніми слугували орнітономени (назви птахів), ентомологічні номени (назви комах), іхтіономени (назви риб), номени на позначення диких та домашніх тварин. Популярністю користуються псевдоніми, перенесені від назв птахів, особливо співучих (Дрозд, Щиглик, Соловей), рідше хижих (Крук, Шуліка, Яструбець).

Псевдоніми-фітоніми. Від назв дерев (Явір, Береза, Верба, Ясен, Граб, Осика); назви трав’янистих рослин (Барвінок, Рута, Волошка, Хміль, Любисток). Національну специфіку псевдонімікону митців слова увиразнюють такі назви: Барвінок, Любисток, Рута, Ромен, Діброва.

Псевдоніми — численні найменування, перенесені від назв діячів за професією, постійним або тимчасовим заняттям, функціями, посадами. Змістове наповнення багатьох псевдонімів свідчить про рід занять їхніх носіїв — література, поезія, театр, музика, наука (Літератор, Лірник, Літописець, Критик, Читач, Театрал, Учитель та ін.)

Псевдоніми, сформовані від назв робітничих, сільськогосподарських професій (Муляр, Кушнір, Бджоляр, Чабан, Кооператор).

Псевдоніми від назв служителів церкви, політичних течій, військових професій (Радикал, Депутат, Дяк, Священник, Гармаш, Гетьман) [10].

1.3 Основні пріоритети української літературно- мистецької псевдонімії ХХ століття

Псевдоніми використовувалися діячами культури, зокрема письменниками- полемістами, ще з XVI століття. Це один із перших гострих етапів у відстоюванні української культури і народності у боротьбі проти католицизму, Ватикану і унії. Другим етапом був період з середини ХІХ століття і до Жовтня, коли проти української культури виступали урядові кола й шовіністична реакція царської Росії та цісарської Армії. Переслідування передових діячів культури в кінці ХІХ і на поч. ХХ століття набрало такого розмаху, що доводилось користуватись псевдонімами в життєвому спілкуванні та в листах. У ХІХ столітті жінки-письменниці, зважаючи на тогочасні погляди на місце жінки в суспільстві, широко використовували чоловічі імена-псевдоніми. Вони намагалися цим полегшити собі шлях у літературу. То ж, суспільно-політичні причини були основним ґрунтом для використання псевдонімів діячами культури.

Проте багато псевдонімів з’явилось не з причин політичної конспірації, а через різні приводи більш суб'єктивного, особистісного характеру: бажання замінити негарне або вульгарне прізвище на краще за звучанням, бажання або необхідність приховати своє іноземне походження. Якщо в XVII-XVIII ст. знатні люди приховували свої пишні імена, брали скромні прізвища, то в ХІХ столітті картина змінилася на прямо протилежну. Зустрічаються численні псевдоніми, обумовлені всього-на-всього модою на них, яка процвітала в Україні в останній чверті ХІХ століття і в перші десятиріччя ХХ століття. І все ж складність суспільно-політичного й культурного розвитку українського народу і в перші десятиріччя ХХ століття обумовила дальшу популярність псевдонімних та анонімних виступів у пресі, літературі, театрі тощо.

У ХХ столітті перед письменниками, акторами, композиторами художниками й іншими діячами культури не стояло уже питання про те, чи виступати їм від імені чоловіка чи жінки, титулованою чи нетитулованою особою, співвітчизником чи іноземцем. Вони зверталися до псевдонімів тому, що так прийнято, що всі беруть собі псевдоніми. Особливо активно використовували псевдоніми (мали по кілька й більше) журналісти, для яких псевдоніми давали можливість писати в різних газетах на різні теми під різними іменами.

Більшість псевдонімів українських письменників ХХ століття є надбанням художньої літератури, де вони служать не тільки способом приховування справжнього авторства, але й допоміжним засобом художньої виразності. Багато гумористичних літературних псевдонімів, не претендуючи на глибокий зміст, мали чисто розважальний характер (Зоотехнік історичних наук Фріц Мазня; Дід Василь недобитий; Параска з-під солом’яної стріхи; Професор скотарства Омелько Буц й ін.). Створюючи свої псевдоніми, письменники зазвичай використовували поширені типи особових і прізвищевих імен рідної і рідше іноземної мов. Матеріалом для псевдонімів слугували загальні і власні назви, які існують в мові. Достатньо багато псевдонімів, утворених від географічних назв, вказують на місце народження своїх носіїв (Київський, Луганський, Миргородський, Ірпінський, Гайсинський, Чернігівський, Слобідський, Федорівський й ін.). Для більшості псевдонімів діячів української культури ХХ століття притаманна інформативність, експресивність, оцінність. За допомогою псевдонімів представники мистецьких кіл не тільки самоідентифікували, а й позиціонували себе у суспільстві.

На основі аналізу української літературно-мистецької псевдонімії ХХ століття нами виявлено, що псевдоніми діячів культури обираються самим номінатором. Тому псевдоніми письменників, публіцистів, художників, композиторів, акторів, співаків — самоназви, що виникли у результаті свідомого вибору автором мотиву номінації та способів і засобів мови для його реалізації. Основними способами псевдонімної номінації діячів української культури ХХ століття був лексико-семантичний, перенесення готових номінаційних одиниць на людину для її називання та дериваційний. Семантичне переосмислення лексем відбувається завдяки онімізації апелятивної та трансонімізації пропріальної лексики. Серед власних назв, які зазнають трансонімізації, найбільш продуктивними є антропоніми, значно рідше використовувалися топоніми, ще рідше міфоніми та астроніми. Псевдоніми, сформовані від антропонімів — це особові імена та прізвища. Псевдоніми-імена складають кількісно невелику групу, яка представлена переважно українськими чоловічими назвами, рідше жіночими: Мусій — Павловський Мефодій; Любомир — Буняк Порфир; Олег — Павлик Микола; Ярема — Чернявський Борис; Ярослав — Головацький Яків; Агапій — Гончаренко Андрій; Марта — Бохенська Євгенія; Наталка — Гринченко Настя; Руся — Поривай Ірина й ін. 10].

За структурою псевдоніми-імена однослівні або ж супроводжуються однією чи двома ініціалами: Адам Я. — Кабарівський Богдан; Олекса М. — Гірняк Юліан; Юрась С. — Загул Дмитро; Грицько Г. — Черкасенко Спиридон; Оля Г. — Кисілевська Олена; Панько Н. В. — Олейник Н. В. й ін.

Псевдоніми-прізвища не рідко були перенесені від прізвищ (прізвиськ) історичних постатей, ватажків народних повстань: Чалий Сава — Чернецький Сава; Кармелюк — Лозинський Євген; Богун М. — Чудінов Микола й ін.

Окремі псевдоніми сягають найменувань літературних героїв, прізвищ українських і російських письменників, літописців: Бульба Тарас — Громов Олександр; Буруля Мартин — Матушевський Федір; Стельмах Б. — Цимбалістий Богдан; Нестор Літ. — Малеча Іван й ін. Виокремлюється група псевдонімів, сформованих від офіційних прізвищ, що функціонують в офіційному національному антропоніміконі: Сосновський В. Ш. — Кузів Ілько; Яворський М. — Іванців Євген; Бачинський Володимир — Федерців Федір й ін.

Зрідка у досліджуваному псевдоніміконі представлені найменування, похідні від міфонімів (Орфей, Вій, Сатир, Афродита) та астронімів (Оріон).

Репрезентативними є псевдоніми, сформовані внаслідок семантичного переосмислення апелятивів. Особливою популярністю у митців слова ХХ ст. користувалися псевдоніми, що презентують особу як таку. Це, передусім, псевдоніми — субстантивовані прикметники, які по-різному характеризують людину. Вони вказують на особливості характеру, вдачі, внутрішнього стану людини (Чесний, Вільний, Вірний, Чулий, Свідомий, Романтичний, Спостережливий, Цікавий, Дивний, Гіркий та ін.).

Достатньо характеристичними та інформативними були псевдоніми — відатрибутивні назви осіб. Вони вказують як на позитивні, так і негативні риси денотата (Оптиміст, Нечоса), на його уподобання, релігійні та політичні переконання і под. (Православний, Опозиціонер, Пролетар, Бунтар та ін.).

Окресленою є група псевдонімів, що виражають відношення номінатора до навколишнього світу: фауни і флори, природно-понятійної сфери. Багатьма лексемами представлена група псевдонімів-фаунонімів. За псевдоніми слугували орнітономени (назви птахів), ентомологічні номени (назви комах), іхтіономени (назви риб), номени на позначення диких та домашніх тварин. Популярністю користуються псевдоніми, перенесені від назв птахів, особливо, співучих (Дрозд, Щиглик, Соловей), рідше хижих (Крук, Шуліка, Яструбець).

Різноманітністю використаних лексем вирізняється група псевдонімів-фітонімів: назв дерев (Явір, Береза, Верба, Ясен, Берест, Граб, Осика); назви трав’янистих рослин (Барвінок, Рута, Волошка, Ромашка, Хміль, Любисток, Чорнобиль, Кропива, Хрін). Національну специфіку псевдонімікону митців слова увиразнюють такі назви, як: Барвінок, Любисток, Рута, Ромен, Діброва. Своєрідність національного світосприйняття передають й інші використані у якості псевдонімів лексеми, зокрема номени на позначення абстрактних понять: Недоля, Журба, Туга, Смуток.

Особливістю літературно-мистецького псевдонімікону є багаточисельні іменування, перенесені від назв діячів за професією, постійним або тимчасовим заняттям, функціями, посадами. Змістове наповнення багатьох псевдонімів свідчить про рід занять їхніх носіїв — література, поезія, театр, музика, наука (Літератор, Імпресіоніст, Лірник, Літописець, Критик, Читач, Бандурист, Театрал, Артист, Семинарист, Учитель, Професор, Педагог й ін.). Рідше трапляються псевдоніми, сформовані від назв робітничих, сільськогосподарських професій (Муляр, Кушнір, Крамар, Бджоляр, Чабан, Кооператор), від назв служителів церкви, політичних течій, військових професій (Радикал, Депутат, Дяк, Священник, Гармаш, Воїн, Кошовий, Гетьман).

Псевдонімікон письменників, публіцистів, художників, акторів, композиторів, співаків презентований й багатьма іншими лексико-семантичними типами. Варто зазначити семантичне розмаїття лексем, використаних як псевдоніми. Серед них: лексеми, вжиті у переносному значенні: Шпилька, Шпичка (перен. Колюче, уїдливе зауваження; ущипливе слово), Нитка (те, що поєднує, зв’язує з ким-, чим-небудь), Ключ (засіб до розуміння, розгадування когось, чогось, для оволодіння чогось та ін.), Довбня (про нетямущу, дурну людину), Таран (те, чим можна завдати сильного, вирішального удару), Гарт (стійкість, витривалість, набуті в боротьбі з труднощами), Гіркий (який зазнав горя, біди), Тугий (який важко піддається будь-якому впливу, умовлянню), Крижаний (який призводить до заціпеніння; ворожо-холодний, холодно-зневажливий), Мімоза (про вразливу, недоторкану людину), Кремінь (про міцну здоров’ям людину; про міцну характером людину), Хмара (небезпека, нещастя, біда, що насувається, загрожує кому- небудь), Ріп'ях (про причіпливу людину; пролаза) й ін.; лексеми у розмовному варіанті: Жук (про пронозливу, шахраювату, хитру людину), Шовковий (покірний, слухняний), Півень (про задерикувату запальну людину), Довгий (високий на зріст), Галант (галантна людина), Нечоса (людина з розтріпаним, нерозчесаним волоссям), Незнайко (людина, яка нічого не знає, або не знає чого-небудь), Проноза (спритна, хитра людина), Гаркуша (той, хто гаркавить), Причепа (надмірно прискіплива людина), Понура (похмура, мовчазна людина) й ін.; лексеми з іронічним змістовим наповненням: Шишка (поважна, впливова людина), лексеми із зменшено-пестливим значенням: Лебедик (пестливе звертання до чоловіка), Місяченько (пестл. до місяць), діалектизми: Сас (зах. Прусак, тарган), Чміль (діал. Джміль), Білан (діал. Блондин), Бараболя (діал. Картопля), Чічка (зах. Квітка), Сорокатий (діал. Строкатий; рябий), Гайдабура (діал. Пустун, бешкетник), Бузько (діал. Лелека); застарілі, розмовні форми: Голяк (убога людина, злидар), Обиватель (постійний мешканець якої-небудь місцевості), Бурлака (людина без постійної роботи і постійного місця проживання), Варнак (людина, що втекла з каторги або відбула її); Пролетар (людина, що не має власності); історизми: Комсомолець (член комсомолу), Чорноморець (чорноморський козак), Мечник (воїн, озброєний мечем). Варто зазначити, що псевдоніми відапелятивного походження можуть по-різному мотивуватися, зважаючи на те, що апелятиви мають не тільки одне, а й декілька значень: Кома: 1) розділовий знак; 2) стан організму; Русак: 1) розм. Російська людина; 2) сірий заєць; Балабан: 1) рослина; 2) птах; Тирса: 1) дрібні частинки деревини; 2) трав’яниста степова рослина; Воля: 1) одна з функцій людської психіки; 2) влада; 3) бажання, хотіння; 4) свобода, незалежність та ін. знач.; Поважний: 1) який заслуговує, вартий поваги // немолодий; 2) авторитетний, значний; Далекий: 1) який знаходиться, відбувається на великій відстані; 2) байдужий, холодний[10].

1.4 Механізми творення псевдонімів

Популярними у колі письменників, публіцистів, акторів, співаків, композиторів, художників минулого століття були дериваційні утворення: номінація за допомогою афіксальних формантів від довільно обраних лексем чи штучна деформація справжнього іменування та субституція його окремих елементів.

Специфічним способом номінації у псевдоніміконі діячів культури була модифікація справжнього іменування автора. У досліджуваному матеріалі це використання замість повного іменування лише особового імені, його гіпокористичної чи демінутивної форми або ж особового імені автора у якості прізвищевого компонента та імені; використання особового імені, сформованого на основі прізвища автора; зміна особового імені при збереженні прізвища; використання прізвища автора з апелятивним номеном. Нерідко у якості прізвищевого компонента використовувалися ім'я по батькові автора або ж офіційне іменування розширювалося за рахунок додавання до прізвища певного елемента: Сашко — Довженко Олександр; Ногін Панас — Ногін Петро; Драй-Хмара М. — Драй Михайло; Блакитний-Елан — Еланський Василь. Таким чином, мотиваційний зв’язок псевдоніма із справжнім іменуванням автора є досить значним.

Специфікою у літературно-мистецькій псевдонімії є наявність колективних та перекладних псевдонімів: Homo politicus — Рудницький Іван; Исирі - Онаський Євген Домет., Штеліга; Mortalis — Миляєв Василь Степ. (спільно з П. Комендантом).

Найменшою кількістю лексем презентована латенція як окремий спосіб номінації: Ніхто, Хтось, Немо, Ікс, Инкогнито, Якийсь, NN, N-й.

За структурою українські псевдоніми діячів літературно-мистецьких кіл поділяються на однослівні та багатослівні на зразок повного іменування особи, які складаються з прізвищевого компонента й одного чи декількох особових імен. Трапляються багатослівні псевдоніми у формі синтаксичних конструкцій: Михайло з-над Буга — Рихвицький Михайло; «Русский» зі Львова — Драгоманов Світозар; Професор скотарства Омелько Буц — Снісар Олекса; Павло з Грунь — Губенко Павло. Основними засобами творення складених іменувань є субстантивні словосполучення атрибутивного характеру[4].

1.5 Засоби псевдонімної номінації

Засобами псевдонімної номінації письменників, публіцистів, художників, акторів, співаків, композиторів ХХ ст. були, зазвичай, іменники, рідше прикметники. Деякі псевдоніми презентовані за допомогою займенників (Сам, Свій, Він, Я сам, Той самий, Це я, Інший, Абищо), часток (Либонь), прислівників (Тут, Я.), числівників (Троє, Один), дієслів (Гадай, Бий, Знай, Списав), дієприкметників (Бувший, Видючий, Обурений, Нежданий, Не знана), вигуків та звуконаслідувань (Ура, Ай, Хр, Гайда) [9].

Розділ 2 Характеристика, функції та класифікація псевдонімів

2.1 Сучасне розуміння поняття псевдонім

Псевдонім — факультативний антропонім, який використовується представниками окремих соціально-професійних груп: письменниками, художниками, підпільниками та ін. поряд з їхнім справжнім прізвищем чи іменем або замість нього.

Псевдонімам належить особливе місце в антропонімічній системі національної мови. Як мовне явище псевдоніми зацікавили багатьох вітчизняних (О. І. Дей, П. П. Чучка, В. В. Німчук, М. П. Лесюк, О. В. Петрова, М. М. Торчинський) і зарубіжних лінгвістів (Н. В. Подольська, І. Ф. Масанов, Ю. І. Масанов, В.Г. Дмитрієв, О. В. Суперанська, Т. І. Суркова, Л. М. Щетинін, В. В. Чичагов, Б. Унбегаун). Науковцям важливо вивчити закономірності формування та функціонування псевдонімів, з’ясувати мотиви, принципи, способи та засоби псевдонімної номінації, структурну організацію та функціональні можливості псевдонімів. Важливим є питання лінгвістичного статусу псевдоніма та його місце серед інших антропонімів. Однак, спеціальних монографічних досліджень української псевдонімії ще не було [11].

Предметом нашого дослідження є українська псевдонімія ХХст.: літературно-мистецька, політична, кримінальна. Розв’язавши низку дослідницьких завдань, нам вдалося виявити спільне та особливе у псевдонімах різних класів протягом тривалого часового періоду.

Мета запропонованої статті - з’ясувати специфіку псевдоніма як особливого різновиду антропоніма.

Зародження прийому псевдонімності деякі вчені відносять до сивої давнини. У період варварства в людському суспільстві з’являється думка, що «автором» усіх міфів, героїчних епічних повістувань у віршах є божество. В умовах родового суспільства ім'я божества як автора змінювалось іменами видатних народних героїв, вождів минулого, яким приписувались різні твори.

У сучасному розумінні поняття псевдонім з’явилось вже в античному світі. У Стародавній Греції в VІ-V ст. до н. е. послуговувалися для прикриття свого авторства псевдонімами і алотріонімами. Відомо, що Аристофан виставляв свої комедії під іменами своїх співвітчизників-поетів Філоніда і Каллістрата, а його сучасник історик Ксенофонт виступав під псевдонімом Фемістоген. Алотріоніми використовувано у Візантії - багато творів приписувалось «отцям церкви» — Іоанну Златоусту, Григорію Богослову. Відомими й досить популярними стають псевдоніми в епоху Відродження. Широко ними користувалися видатні діячі західноєвропейських культур ХVII-XVIII ст. Приписування авторства анонімних творів відомим діячам з метою надання їм більшої авторитетності практикувалось і в добу Київської Русі й у пізніші часи. Прикладом є компілятивний граматичний трактат про вісім частин мови, пов’язаний з іменем Йоанна Домаскина (VII ст.). Що ж стосується найдавніших пам’яток української мови, то віднайти псевдоніми дуже важко, бо їх тут майже неможливо відрізнити від прізвиськ (прізвищ). Псевдонімами в ХІ-ХV ст. досі ніхто й не зацікавився.

Використання псевдонімів помітно пожвавилося в процесі розгортання визвольних рухів. У ХІХ ст. в Росії і західноєвропейських країнах псевдоніми стали необхідною умовою конспіративної діяльності. Складні й важкі суспільно-політичні умови в Україні (ХІХ — поч. ХХ ст.) змушували письменників, журналістів, критиків та інших діячів культури ховати свої справжні імена та прізвища за псевдонімами. Щоб уникнути переслідувань з боку влади, обійти цензуру, вони прагнули зберегти своє інкогніто[4].

Особливо важко було в дожовтневу добу жінкам-літераторам. Тодішні погляди на місце жінки в суспільстві й культурі змушували їх виступати під прибраними чоловічими антропонімами: Марко Вовчок — Марія Вілінська, за чоловіком Маркович; Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач). Переслідування передових діячів культури в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. набрало такого розмаху, що вони користувалися псевдонімами і у життєвому спілкуванні та листах. Псевдонімія в Україні особливо поширилася у зв’язку з суспільно-політичними умовами ХХ ст. Цьому сприяли революційні рухи доби Української Держави та Української Народної Республіки, друга світова війна, національно-визвольні змагання 30−50-х років. Псевдоніми використовувалися в радянському підпіллі та партизанському середовищі, були дуже поширеними серед членів Організації Українських Націоналістів (ОУН) та вояків Української Повстанської Армії (УПА). Кожен оунівець мусив мати принаймні один псевдонім, а «коли псевдоніми ставали відомі відповідним службам режимів, що існували на теренах дії ОУН-УПА, носії конспіративних імен змушували їх міняти».

У ХХ ст. псевдонімами користувалися письменники, художники, музиканти, публіцисти. Проте в ХХ ст. літературне «переодягання» перетворилося у своєрідну гру. Перед автором не стояло питання про те, чи виступати йому від імені чоловіка чи жінки, титулованою чи не титулованою особою. Він звертається до псевдоніма тому, що так прийнято, що всі беруть собі псевдоніми. Специфіка псевдоніма полягає, перш за все, у його особливому призначенні. Основною причиною, що спонукає людину тимчасово чи назавжди брати нове ім'я (не те, з яким її знають у суспільстві) є прагнення особи уникнути відповідальності за свої дії (вчинки) та висловлені думки (погляди), конкретно сховатися («замаскуватися») за псевдонім від переслідувачів, ворогів, правосуддя… Мотиви використання псевдонімів могли бути й іншими. Скажімо, у другій половині ХХ ст. потреба конспіративного маскування зникла, тому основними мотивами, зокрема для письменників, стала ідея творчості, увиразнення особистісної позиції у суспільстві, національного світобачення і ментальності, характеристика соціального статусу, трудової діяльності, моральних, релігійних переконань, інтелектуальних якостей тощо[8].

Серед загальної маси власних імен псевдонім вирізняється такими ознаками як: 1) його особливе призначення — охороняти таємницю справжнього імені; 2) псевдоніми є вторинними, факультативними назвами, які існують паралельно із справжнім іменем або замість нього; 3) псевдоніми можуть бути як самоназвами, так і надаватися з боку колективу; 4) псевдоніми наділені значним інформативним потенціалом; 5) псевдоніми багатофункціональні, залежно від сфери вживання, крім основної функції умовної номінації людини, можуть виконувати й інші функції; 6) одна і та сама людина може мати один, кілька і багато псевдонімів; 7) псевдоніми бувають промовисті (літературно-художні) й навпаки, створені за принципом антитези (політичні).

Щодо функціональних ознак псевдоніма, то варто зазначити, що як і кожна власна назва, псевдонім виконує, перш за все, номінативну функцію. Проте у псевдонімії номінація має особливий езотеричний характер (пор. езотеричний — той, що містить внутрішній, глибинний або таємний, прихований сенс; прот. екзотеричний. Езотеричне знання — таємне вчення, відоме лише вузькому колу обраних осіб — співвідношення імені і номінатора відоме лише посвяченим у таємницю, вузькому колу людей. Про езотеричну функцію псевдоніма говорить Т. І. Суркова, на думку якої, номінативна функція — це інваріант, а езотерична — варіант, поряд з експресивною, естетичною, соціально-оцінною та іншими функціями власної назви. Співвідношення основної і додаткової (або додаткових) функцій у псевдоніма може бути різним і залежить передусім від сфери вживання псевдонімів.

Щодо інформативності українських псевдонімів, то її ступінь дуже високий, і тому псевдоніми заслуговують значно більше уваги з боку мовознавців та літературознавців, ніж це було дотепер. Виходячи з наших досліджень літературно-мистецької та політичної псевдонімії, уважаємо, що основною функцією будь-якого псевдоніма після номінативної є езотерична, оскільки його призначенням є «приховати» справжнє ім'я носія. Проте, залежно від сфери функціонування псевдоніми мають різний «об'єм» цієї функції. У псевдонімії учасників козацько-селянського революційного руху доби Української Держави та Української Народної Республіки, учасників національно-визвольних змагань (ОУН-УПА), радянських підпільників, розвідників, партизанів езотерична функція є домінуючою, хоча на неї нерідко нашаровуються й додаткові функції.

2.2 Псевдоніми діячів культури

У псевдонімії діячів культури — письменників, журналістів, акторів, музикантів, співаків, художників й ін. — спостерігаємо поліфункціональність, тобто основна функція обов’язково взаємодіє з іншими функціями. У багатьох псевдонімів діячів культури на перше місце висуваються додаткові функції, у результаті чого творча особа самоназву використовує для маніфестації свого ідеологічного кредо. Серед додаткових функцій як у літературній, так і в політичній псевдонімії репрезентативними є характеристична, оцінна, експресивна та символічна функції. Характеристична функція яскраво проявляється у псевдонімах, похідних від номенів на позначення діячів за професією, постійним або тимчасовим заняттям, функціями, посадами. Діячі культури прибирали переважно такі псевдоніми, як: Літератор, Імпресіоніст, Літописець, Байкар, Критик, Рецензент, Театрал, Гімназист, Студент, Педагог, Професор та ін. Підпільників, зокрема членів ОУН і воїнів УПА, псевдоніми характеризували як представників сільськогосподарських та робітничих професій: Сівач, Хлібороб, Рибак, Пасічник, Кравець, Тесля, Ткач, Чабан та ін.

Характеристичними є псевдоніми, сформовані від назв осіб за становищем у суспільстві: Бурлака, Сірома, Волоцюга, Бродяга, Ватажок, Панич, Скиталець, Шляхтич та ін.; від етнонімів: Українець, Гуцул, Верховинець, Грек, Ляшок, Черкес, Подоляк, Бойко та ін.; від номенів на позначення зовнішності, вікових особливостей людини: Кучерявий, Лисий, Щербатий, Сорокатий, Чорнобривий, Русявий, Сивий, Вусатий, Горбатий, Старий, Малолітній і под. Характеризують своїх носіїв псевдоніми, перенесені від назв предметів, зброї, знарядь праці, витворів людських рук тощо: Шпилька, Шпичка, Довбня, Бомба, Стріла, Сокира і под.

Оцінна функція притаманна переважно псевдонімам прикметникового походження: Дика, Вільний, Спостережливий, Дивний, Об'єктивний, Скромний, Благий, Недолугий, Шпетний (діал. поганий, бридкий); похідні від атрибутивних назв осіб: Негідник, Бережко, Гуляка, Забіяка, Доброволець, Вередун, Причепа та ін. Експресивна функція проявляється у псевдонімах, сформованих від субстантивованих прикметників: Лагідний, Ласкавий, Тихий, Ярий, Сумний, Веселий, Грізний, Лютий, Ясний і под.; від назв топографічних об'єктів: Вир, Хвиля, Прірва, Вершина, Пік та ін.; від назв на позначення гірських порід: Скеля, Кремінь, Криця та ін.; від назв на позначення світлових та звукових явищ природи: Іскра, Грякіт, Свист, Шум тощо. Варто зазначити, що більшість псевдонімів поліфункціональна. На основну функцію можуть накладатися одночасно і характеристична, і оцінна, і експресивна. Серед додаткових функцій псевдоніма особливе місце посідає символічна функція. До складу таких псевдонімів уходить лексика, що має виразні національні конотації. Це, передусім, опоетизовані рослини, тварини, фольклорні образи: Горлиця, Ластівка, Лебедик, Соколик, Калина, Рута, Барвінок та ін.

Рідше псевдоніми наділені функціями самоіронії та стилізації, зокрема в діячів культури: Фріц Мазня, Бовдур, Дід Василь недобитий, Параска з-під солом’яної стріхи, Старенька Муха, Зоотехнік історичних наук, дід Перебендя, Хлоп з міста та ін. Найменування такого типу у політичній псевдонімії трапляються вкрай рідко: Панько Хрін, Панько Торба.

Псевдоніми, будучи поліфункціональними, не тільки «маскують» свого носія, а й увиразнюють фізичні, психічні, інтелектуальні якості людини, показують її світобачення, передають національний колорит, обрядову символіку тощо. Важливим питанням при розгляді номінаційних особливостей псевдоніма є питання про вибір номінативних форм. Цей вибір зумовлений як загальними закономірностями виникнення лексичних одиниць, так і специфікою засобів вторинного називання. У ролі псевдоніма використовуються готові слова або створюються нові. Використання готових лексичних одиниць для позначення денотата характеризується широким застосуванням антропонімів (прізвищ, імен, імен по батькові), топонімів (гідронімів, ойконімів, оронімів), міфонімів, астронімів та апелятивів. Псевдоніми формуються шляхом онімізації апелятивної та трансонімізації пропріальної лексики. Такий спосіб номінації високопродуктивний як у літературно-мистецькій, так і в політичній псевдонімії. Продуктивним було використання антропонімів, особливо прізвищ та імен, апелятивної лексики. Рідше за псевдоніми правили топоніми, міфоніми і зовсім рідко астроніми. Псевдоніми, сформовані шляхом перенесення готової лексеми на людину, мають форму іменників, прикметників, рідше дієслівних форм, займенників, числівників, вигуків (Дуб, Шпилька, Лютий, Лисий, Рубай, Хтось, Сам). Творення псевдонімів способом деривації широко практикувалося у літературно-мистецькій псевдонімії. Це афіксація довільно обраних загальних чи власних назв, афіксація справжнього іменування автора, штучна деформація справжнього іменування та субституція його окремих елементів (Дніпровський П. — Сліпчук Петро; Хвилинський Георгій — Хоткевич Гнат; Василенко Петро — Одарченко Петро Васильович; Юрченко Юр. — Яновський Юрій; Чивомискам — Максимович Михайло; Химко Андрій — Хименко Андрій; Вроцький Н. А. — Навроцький Олександр; Волошка Іван — Волошин Іван; Лан Павла — Талан Павлина; Циганенко — Циганко П.В.).

У літературній псевдонімії популярністю користувалися префіксальні утворення з афіксом-часткою не- (Не літератор; Не родич; Не дипломат; Не лікар; Не поет; Не-січовий Стрілець, Не-Шевченко, Не-Перебендя).

У політичній псевдонімії спосіб деривації менш продуктивний. Творення псевдонімів способом деривації включає переважно афіксацію довільно обраних загальних чи власних назв (Вознесенко, Очеретенко, Бистрик, Зорич, Бродій, Горилов, Соловецький). Зрідка трапляються похідні від особового імені батька денотата (Мусієнко — Гаврилюк Михайло Мусійович); деякі псевдоніми утворилися шляхом приєднання афікса до особового імені денотата з метою перетворення його на прізвище (Іванчук — Вересюк Іван; Осипенко — Дяків Осип); окремі утворені шляхом видозміни справжнього іменування носія (Корчак — Корчинський Іван; Поль — Польовий Федір; Заєць — Заячківський). Зафіксовано невелику кількість префіксальних та префіксально-суфіксальних утворень (Підполудний, Піддубний, Заріжний, Наколісний).

Українські псевдоніми ХХ ст. сформовані і в результаті дії специфічного способу номінації, який ґрунтується на модифікації справжнього іменування автора. У літературно-мистецькій псевдонімії цей спосіб більш продуктивний. Модифікація справжнього іменування діячів культури репрезентована використанням замість повного іменування лише особового імені, його гіпокористичної чи демінутивної форми; зміною особового імені чи імен при збереженні прізвища (Ногін Панас — Ногін Петро); розширенням офіційного іменування за рахунок додавання до прізвища певного елемента (Матушевський-Єфремов — Єфремов Сергій).

У політичній псевдонімії модифікація справжнього іменування носія представлена використанням у ролі псевдоніма його особового імені, частіше його варіантної форми (Юрко — Середницький Юрій; Ванька — Іван Юрченко; Петя — Якімов Петро).

Варто зазначити, що політичні псевдоніми на противагу літературним у переважній більшості однослівні, двослівні трапляються рідко (Друг Псельський — Осьмак Кирило; Панько Хрін, Панько Торба — Степан Стебельський). Деякі псевдоніми скомпоновані за моделлю повного іменування людини (Коваль Іван Пилипович — Осьмак Кирило Іванович).

Отже, псевдонімам характерні ознаки, які дозволяють виділити їх в окремий клас. Вони мають ряд спільних і відмінних ознак з іншими антропонімами-іменами, прізвищами, іменами по батькові, прізвиськами. Вивчення українських псевдонімів становитиме перспективи подальших студій.

Висновок

Зміна однієї загальновизнаної форми позначення об'єкта на іншу загальновизнану має сенс помилкового присвоєння об'єкту не властивих йому якостей. Передбачається, що ім'я об'єкта, вказуючи на об'єкт, посилається на загальновідомий і загальноприйнятий в рамках даної сфери спілкування список якостей. Псевдонім застосовується для приховування небажаних, але існуючих якостей, або для додавання неіснуючих, але бажаних. Слід зауважити, що якості ці теж знаходяться в сфері загальновідомих. Тобто приховування небажаних якостей призводить до поразки в правах в рамках даної сфери спілкування. З іншого боку, декларування неіснуючих якостей призводить до збільшення прав через підвищення статусу суб'єкта в рамках шкали рангів тієї ж сфери спілкування.

Логічної людській свідомості не властиво плутати себе підміною імен. Тому природно бажання суб'єкта спілкування «все назвати» своїми «іменами». Сам суб'єкт спілкування якщо неможливо змінитися, то хоча б прикрашає, щоб мати рейтинг вище. Інші об'єкти спілкування називаються відповідно їх якостям або дається псевдонім понижуючий статус в рамках даної сфери спілкування[1].

В офіційному спілкуванні псевдоніми не припустимі, тому заважають і суперечать самому духу ділового спілкування.

Так що теоретично необхідно дозволяти людині називатися як і чим завгодно, якщо це не шкодить виробничому процесу в разі некритичності інформаційного поля сфери спілкування. Якщо людина будучи псевдонімщіком відчуває себе від того більш комфортно, відібрання у нього цього права треба розцінювати як агресивне ставлення правдошукача по відношенню до правдоскривателя.

Українські псевдоніми варті того, аби їм приділити більше уваги, ніж це було дотепер. Псевдоніми не звичайні кожноденні лексеми. Це промовисті іменування, кожне з яких зберігає внутрішню форму, а отже, й первісну мотивацію. Оскільки псевдоніми є самоназвами, то кожний з них одночасно є й особистою самооцінкою, серйозною чи грайливою, в тому числі - й художньою[7].

Майже кожен псевдонім виражає погляд називача на світ речей і не в останню чергу — погляд на самого себе, а це означає, що псевдонім виражає його життєву позицію. Отже, псевдоніми, порівняно з іншими антропонімами, становлять чи не найбільш вдячний матеріал для дослідження національної специфіки мислення українців. Саме тому псевдоніми заслуговують на більшу увагу не тільки ономастів, а ономасіологів, літературознавців, психологів, соціологів і взагалі представників усіх гуманітарних наук, предметом вивчення яких є homo sapiens.

Список використаної літератури

1. Артемчук І. Ті, що ховали своє ім'я, або псевдоніми навколо нас /

І. Артемчук// Вітчизна. — 2009. — № 7/8. — С. 156−166.

2. Гурдуз А. «Друге ім'я» автора, твору та героя/ А. Гурдуз // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2003. — № 4. -

С. 201−203.

3. Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів XVI-ХХ ст. / О.І. Дей О.І. — К.: Наук. думка, 1969. — 559 с.

4. Дмитриев В. Г. Скрывшие свое имя (Из истории анонимов и псевдонимов)/ В. Г. Дмитриев. Изд. 2-ое доп. — М.: Наука, 1977. — 312 с.

5. Поліщук Я. Псевдонім, маска, гра: На прикладі творчості Юрія Шереха /

Я. Поліщук // Дивослово. — 2007. — № 1. — С. 57−60.

6. Славникова О. Псевдонимы и псевдонимки / О. Славникова // Октябрь. — 2001. — № 1. — С. 180 — 185.

7. Чучка П. Наші псевдоніми / П. Чучка // Дивослово. — 2002. — № 7. -

С. 16−18.

8. Чучка П. П. Українські псевдоніми: статус, структура і функції / П. П. Чучка // Наукові записки Кіровоградського держ. педуніверситету ім. В. Винниченка. Серія: Філологічні науки (мовознавство).

9. Щербакова А. Псевдоним / А. Щербакова // Библиополе. — 2009. — № 9. -

С. 64−66.

10. Павликівська Н.М. Основні пріоритети української літературно-мистецької псевдонімії XX століття: [Електронний ресурс] http: //www. nbuv. gov. ua/portal/Soc_Gum/Nzvdpu_filol/200911/zbirnuk%2011%20%202 009/osnovni%20priorutetu. pdf

11. Павликівська Н.М. Псевдоніми й інші види антропонімів: [Електронний ресурс] http: //www. nbuv. gov. ua/portal/Natural/ Vdpu/Movozn/200915_3/ article/17. pdf.

12. [Електронний ресурс]: ukr. wikipedia. org//wiki/ Псевдонім.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой