Освіта в структурі державної гуманітарної політики

Тип работы:
Статья
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

гуманітарна політика держава культура

Освіта в структурі державної гуманітарної політики

Панченко Л. М.

Визначення концептуальної основи дослідження гуманітарної політики є важливою методологічною проблемою. Її розв’язання відбувається в сфері доторкання багатьох наук перш за все соціальної філософії, політології, філософії освіти.

Об'єктом державної гуманітарної політики можна вважати все те, з чого складається соціокультурне життя як окремої держави, так і людства в цілому. Це не тільки створена людьми мистецька спадщина, але й те що складає геофізичні особливості розташування держави, особливі кліматичні умови та їх наслідки, курортні та туристичні зони тощо.

Сучасна людина живе в певному соціокультурному середовищі і це значний чинник формування духовності особистості, входження її у світ осмислення себе, діяльності, спілкування, соціалізації. Соціокультурне середовище має подвійну сутність: з одного боку соціально активні особистості творять середовище, але й воно теж впливає на процеси і особистість як природний організм, що є соціальною саморегулюючою системою, який еволюціонує і змінюється. Процеси духовного розвитку людини і середовища зумовлені принциповою зміною економічних, політичних, соціальних і духовних передумов. У суспільстві реалізуються різноманітні види матеріальної та духовної діяльності людей. Реальне життя суспільства вирізняє такі його сфери: матеріальну (охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання, а також продуктивні сили й виробничі відносини, науково технічний прогрес і технологічну революцію); соціально політичну (соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві; охоплює такі явища та процеси, як реформа, еволюція, війна та ін.; у ній функціонують такі соціальні інститути, як держава, партії, громадські організації); духовну (ідеї, погляди, уявлення); культурно побутову (виробництво культурних цінностей, передача їх поколінням, життя сім'ї, побутові проблеми, освіта, виховання і т. ін.). Сучасному українському соціокультурному середовищу властиві полікультурність, неоднорідність, тенденції до глобалізації, плюралістичність, демократизація тощо. Таким чином, соціокультурне середовище виступає визначальним полем реалізації гуманітарної політики держави.

Але перш за все треба визначитися, що саме складає зміст поняття соціокультурне. У багатьох випадках вважається апріорно, що соціокультурне це сума понять «соціальне» і «культурне», які мають дуже прозорий зміст. У таких випадках чинники соціальні та чинники культурні розглядаються поряд один з одним, і якогось нового змісту від їхнього поєднання в одному слові не передбачається. Інший погляд на поняття «соціокультурне» деякі дослідники запозичують у П. Сорокіна, який вважав, що розподіл між суспільством і культурою може існувати тільки на теоретичному рівні, насправді ж існує тільки одна дійсність соціокультурна. В його теоретичній моделі соціокультурність означала вищій вимір в ієрархії трьох різних світів неорганічного, органічного та надорганічного, тобто саме соціокультурного [1]. Такий погляд фактично знімає розподіл на «соціальне» і «культурне», тобто визначає соціокультурне середовище не як просту суму соціальних та культурних факторів, а навантажує його новим, надсоціальним і надкультурним змістом.

Основні характеристики соціокультурного середовища сучасної України треба розглядати як з боку досягнень, так і з боку тих суперечностей та негативних явищ, що спостерігаються сьогодні. А також, перш за все, потребують урахування і ті історичні передумови, що мали вплив на розвиток української культури. Незважаючи на великі перешкоди та негативні явища, що увесь час супроводжували становлення культури, руйнаційні історичні впливи, надбання української культури дістали світове визнання і це абсолютне досягнення. Але сьогодні знову постає проблема зниження уваги до культури, що означає не тільки кризовий стан соціокультурного середовища, а і негативний вплив на стан суспільства в цілому. Тому здійснення гуманітарної політики у соціокультурному середовищі держави є першочерговим завданням загальної політики суспільства.

Серед негативних проявів впливу сучасної політики на культуру як головний треба визначити залишковий принцип фінансування культури, який в цілому демонструє остаточне ставлення до соціокультурного середовища. Це не тільки сприяє кризової ситуації у соціокультурній сфері (а до неї відноситься, як відомо і освіта, і наука, і мистецтво тощо), а й формуванню відповідного відношення до цих сфер у суспільстві. Якщо держава менш уваги приділяє соціокультурним питанням, надаючи перевагу суто економічним чи політичним, суспільна думка також виявляє відношення до цих питань як до чогось вторинного, несуттєвого, неголовного для розвитку держави. Наслідки таких думок мають самий негативний вплив на розвиток держави в цілому.

Як досягнення гуманітарної та культурної політики нашої держави необхідно відзначити той факт, що в Україні здійснена низка заходів щодо збереження та відтворення видатних пам’яток національної культурної спадщини. У жовтні 1988 року Україна ратифікувала конвенцію про охорону світової спадщини. Вже внесено до списку Світової спадщини Софіївський собор та Києво-Печерську лавру, історичний центр Львова XIV XIX ст. тощо.

Побудувавши незалежну державу, Україна отримала змогу самостійно розпоряджатися своїми природними багатствами, ресурсами та іншими географічними перевагами. Але багаторічне виховання поколінь на засадах державної власності подарувало байдужість, безгосподарність у ставленні до навколишнього середовища, ресурсів, природи, і як слідство до людей, до гуманістичних цінностей, до праці та її результатів. Тому найголовнішою метою гуманітарної політики повинно стати гуманітарне виховання, яке насамперед має створити умови для відродження виробничої культури українців, виховання почуття господаря на своїй землі, відповідальності не тільки за себе, а і за стан справ у своєму власному господарстві, сім'ї, місті, державі тощо. Для узагальнення всіх цих питань, усвідомлення єдності соціокультурних, природних та економічних і політичних факторів у суспільстві й впроваджується гуманітарна політика.

Гуманітарна політика розглядається як у широкому, загальному розумінні, так і в конкретному, вузькому. У найширшому розумінні цього терміну гуманітарна політика має на меті «олюднення» всіх сфер і галузей суспільного буття, створення можливостей і умов для максимальної самореалізації кожної особистості, формування в неї внутрішньої потреби, сміливості і здатності брати участь у економічному, політичному і культурному житті держави і суспільства, словом і ділом відстоювати гуманітарні пріоритети і цінності. У широкому розумінні, гуманітарна політика спрямовується на формування, розвиток і збереження фундаментальних, загально-цивілізаційних цінностей. Вони є вічними надбаннями історії, культуротворчої діяльності.

Одним із важливих факторів здійснення гуманітарної політики держави та утвердження загальнолюдських моральних цінностей є освіта. З цього приводу є велика кількість наукових досліджень, теоретичних і практичних ідей, зауважень, розробок, нових концепцій тощо. Серед них впровадження неперервної освіти, яка відповідає не тільки освітнім потребам людини, але й розвитку особистості; гуманізація та гуманітаризація всіх етапів та складових освіти; деідеологізація та демократизація освітянських відносин; опанування новими, в тому числі інформаційними технологіями тощо. Демократизацію освіти (як і суспільства взагалі) сьогодні дехто розуміє як незалежність від суспільно значимих аксіологічних цінностей. Це стосується, насамперед, приватного сектору освіти, де нерідкі випадки надання неякісних, не відповідних не тільки держстандарту, але й загальнолюдським вимогам освітніх послуг. За таких умов, держава повинна посилити контроль і відповідальність не тільки за державну, але й за альтернативні форми освіти.

Процеси гуманізації і гуманітаризації освіти, на думку багатьох, є не тільки необхідними і закономірними сьогодні, але і прямо випливають із сутності людської природи, культури. «Освіта це спосіб входження людини в цілісне буття культури, збагнення і здійснення індивідом родових і видових сенсів життя. Сам сучасний стан культурної свідомості протестує проти сцієнтистського, раціонально знанієвого, технократичного характеру освіти, загострюючи проблему його переходу на нову парадигму, а точніше на нове значеннєве і структурно змістовне наповнення» [2,106]. Процеси гуманізації і гуманітаризації, як переважно культурологічні феномени, будучи пріоритетними в освітній діяльності, безумовно, також значимі для виховання, як основної частини освітнього процесу.

В цей час постає питання про ідеологізацію чи деідеологізацію освіти, і як наслідок, гуманітарної політики. Очевидно, що гуманітарна політика, як усяка інша не може стояти окремо від суспільної ідеології, але ж вона не тільки політика, а в першу чергу гуманітарна. До чого може призвести ідеологізація гуманітарної сфери Україна вже має сумний досвід. Але ми також маємо не менш сумний досвід деідеологізації соціокультурного середовища, що призвело не тільки до багатоваріантності та толерантності, а до вседозволеності та кризи у соціокультурній сфері, засміченості її чужою, не завжди позитивною для нас ідеологією та масовою культурою, штампами, що не відповідають моральним нормам. З цього виходячи можна зробити висновок, що соціокультурна сфера повинна бути надідеологічною, тобто не самою підкорятися будь якій ідеології, а формувати її у суспільстві таким чином, щоб вона не входила у суперечку з загальнолюдськими цінностями та гуманістичними традиціями. З цієї позиції найголовнішою сферою гуманітарної політики є освіта, як механізм формування особистості, виховання, соціалізації. Тому культурні, соціальні, політичні зміни в суспільстві повинні знайти своє відображення в освітній системі.

Є дві полярні точки зору на ідеологізацію освіти більшість теорій педагогіки прагнуть мінімізувати вплив ідеології на освіту, зокрема відомої усім марксистсько-ленінської. Але деякі національні освітні системи розвинених демократичних країн, наприклад США, досить ідеологізовані у напрямку величності держави, національної самосвідомості. Освіта, як складова частина виховання і формування особистості не може уникнути зв’язку з суспільними змінами, тому питання повної деідеологізації освіти неправомірно. Система освіти повинна бути державницько-орієнтованою, тобто так звана державницька ідеологія (мета держави, ідеали, які реалізує держава) мають бути закладені хоча б у частину суспільнознавчих дисциплін. Але партійні ідеології не повинні втручатися у внутрішнє життя школи і мають залишатися зовнішнім фактором для системи освіти. Отже, система освіти повинна стати носієм державної ідеології, а не ареною боротьби партійних ідеологій.

Видатний соціолог М. Вебер ще на початку двадцятого сторіччя писав про співвідношення таки понять як «нова моральність» ринкового суспільства і гуманітарний контекст політики. Він пропонував дещо інше ніж ідеологи соціалізму. На його думку, пошук ідеальної духовної домінанти суспільного життя треба здійснювати за межами класової структури, у наближенні до загальнолюдських пріоритетів. Але ж такі пріоритети мають функціонувати у капіталістичному суспільстві, до якого Вебер ставиться не як до чогось негативного у відношенні до людини, в протилежність вченим соціалістичного напрямку. Поняття капіталістичних відносин набуває у роботах Вебера досить оригінального, але й історично значимого сенсу. Він вбачає в капіталізмі історично сформовану систему організації суспільного життя, що засновано на певних принципах доцільності, раціоналізму, виваженого прагнення до реалізації особистого інтересу в узгодженні з інтересами інших особистостей, спільнот, суспільства в загалі тощо. Сутність капіталізму не в загальній експлуатації та домінуванні меншості над безправною більшістю. Капіталізм це система ринкових відносин, що намагається перебороти зазначені ірраціональні прагнення, та ввести раціональне регулювання.

Поняття раціональності головне у побудові нового суспільства у розумінні Вебера. Капіталістичним називається такий спосіб виробництва, який базується на очікуванні прибутків за рахунок можливостей обміну, тобто широкому і певним чином організованому підприємництву. Капіталізм це така система виробництва, обміну і споживання, яка орієнтована на точний розрахунок, планомірне використання матеріальних ресурсів або особистих зусиль для отримання прибутку таким чином, щоб обчислений у балансі кінцевий прибуток перевищував стартовий капітал, залучений до його організації [3,48]. Але це не тільки і не стільки економічна система, скільки система соціокультурна, ціннісна. У загальному виді така система орієнтує на такі відомі, провідні цінності, як чесність, цінування часу, точність, поміркованість у споживанні, акуратність, пунктуальність і справедливість [3,71 73]. На думку М. Вебера, ця система прогресує відповідно до зростаючих потреб людей, їх внутрішньої орієнтації на добробут, благо, матеріальне забезпечення та морально зважене життя.

Міжнародний аспект сучасної гуманітарної політики полягає у двох напрямках. По перше, це той вплив, що показує зарубіжна культура, і який не завжди можна оцінювати позитивно. Нажаль, сьогодні частіш за все вплив іншої культури виступає у формі засміченості масовою продукцією дуже низької якості, а соціокультурне середовище не в змозі протидіяти економічним та політичним факторам. По друге, з метою найбільш ефективного здійснення гуманітарної політики в Україні слід не лише враховувати її специфіку в національному просторі держави, а також застосовувати досвід інших країн. Розвиток суспільства у сучасні часи здійснюється, насамперед, під впливом процесів загальнолюдського розвитку. Отже, й Україна, як би ми не ставилися до процесів глобалізації, інформатизації ті інших, що притаманні розвитку людства сьогодні, має не тільки визначитися, але й усвідомити свою певну залежність від цих тенденцій.

Гуманітарна політика держави має бути спрямована на реалізацію прагнення громадян до знань. Водночас попитом на ринку праці все більше користується високоспеціалізоване знання, яке вимагає від індивіда тривалого і самовідданого навчання. До того ж, технології швидко змінюються і потребують постійного оновлення знань, перекваліфікації, вміння вчитися самостійно. Через це здобуття освіти стає для українців хоча й вигідною, але дорогою інвестицією. Якщо освіта дійсно якісна, від цих інвестицій виграють усі і окремі громадяни, і суспільство загалом. Для цього повноваження щодо надання освітніх послуг, контролю якості освіти та ефективності використання коштів мають бути розділені між різними учасниками освітнього процесу. Держава має захищати інтереси споживачів освіти, стежити за виконанням іншими учасниками освітнього процесу своїх зобов’язань і нести відповідальність за стратегічне управління галуззю.

Формування нової гуманітарної парадигми починається в умовах, коли виникають проблеми, які не можуть бути розв’язані і пояснені в межах наявної парадигми. Зважаючи на те, що освітня сфера в суспільстві, що трансформується, набуває принципово нового значення, а зміни, які відбуваються в ній, недостатньо ефективні, модернізація освітньої системи повинна:

— носити упереджуючий характер: спиратися не тільки і не стільки на сучасний стан розвитку економічної, політичної та соціальної сфер суспільства, скільки на той стан, якого суспільство хоче і може досягти;

— відбуватися за активної участі державного, підприємницького і громадського секторів суспільства та міжнародних організацій, де головну координуючу роль мають відігравати державні інституції, забезпечуючи при цьому відповідну законодавчу, організаційну та матеріальну підтримку;

— використовувати позитивний досвід трансформування освітніх систем інших країн за умови збереження кращих традицій і досягнень національної освіти;

— тісно пов’язуватися з тенденціями розвитку і досягненнями у фундаментальних, прикладних і педагогічних науках;

— спиратися на загальновизнані у міжнародній практиці (скоріше за все європейські) стандарти на інформаційні технології електронного навчання та стандарти якості освіти;

— ґрунтуватися на стратегічному баченні перспектив розвитку інформаційно-комунікаційних технологій для освітньої системи в найближчому і віддаленому майбутньому, носити системний і комплексний характер;

— бути відкритою і зрозумілою для представників всіх верств суспільства [4,14].

Основною метою подальшого розвитку вищої освіти є переростання кількісних показників у якісні, яке базується на різних засадах [4]. По перше, на національній ідеї розвитку освіти, зміст якої полягає у збереженні і примноженні національних освітніх традицій. Освітня сфера покликана виховувати справжнього громадянина України, який має потребу у фундаментальних знаннях та у підвищенні загальноосвітнього і професійного рівня. По друге, розвиток освіти повинен підпорядковуватися законам ринкової економіки. Водночас освіта має бути зорієнтована не лише на ринкові спеціальності, але й наповнити зміст освіти новітніми матеріалами, запровадити сучасні технології навчання з високим рівнем інформатизації навчального процесу, вийти на творчі, ділові зв’язки з замовниками фахівця. По третє, розвиток освіти слід розглядати у контексті тенденцій розвитку світових освітніх систем, насамперед європейських. Зокрема, привести законодавчу і нормативно правову базу освіти України у відповідність зі світовими вимогами, належним чином структурувати освітню систему та її складові, переглянути зміст освіти, забезпечити інформатизацію навчального процесу та доступ до міжнародних інформаційних систем. З метою реалізації цих завдань необхідно згуртувати українську націю навколо проблем освіти, об'єднати зусилля не лише освітян, а й усього суспільства. Тому одним з невід'ємних аспектів гуманітарної політики держави в сфері освіти повинно стати утвердження і в громадській думці, і в суспільній практиці справжньої пріоритетності освіти як необхідної умови національного розвитку і національної безпеки.

Література

1. Соціокультурні ідентичності та практики. / Під ред. А. Ручки. К.: Інститут соціології НАН України, 2002. 125 с.

2. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. За ред. А. С. Гальчинського. К.: НІСД. 2003. 238 с.

3. Вебер М. Избранные произведения. М.: Прогресс, 1990. 808 с.

4. Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»). К.: Райдуга, 1994. 61 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой