Основи аграрного права

Тип работы:
Курс лекций
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Опорний конспект лекцій з «Аграрного права»

Вступ

Мета курсу — допомогти студентам вивчити сутність аграрних відносин, вплив цих відносин на зростання суспільного багатства та його розподіл в інтересах людини, з’ясувати нормативно-правову базу аграрних відносин в системі сучасної ринкової економіки та механізм їх використання, визначити особливості формування агарного законодавства.

Студентам необхідно знати:

— сутність агарних відносин та їх особливості у різних типах господарських формувань;

— проблеми становлення агарного законодавства та шляхи їх вирішення;

— особливості регулювання економічних процесів в різних сферах агарного законодавства.

Після вивчення курсу студент повинен вміти:

— орієнтуватися в системі нормативно правових актів, що регулюють діяльність виробників в системі АПК;

— формулювати можливі напрямки удосконалення існуючих правових відносин, які забезпечують збільшення ефективності суспільного виробництва.

Знання з агарного права допомагають краще розібратися громадянам України у сучасній ситуації та шляхах виходу нашої держави з економічної кризи.

Конспект лекцій розроблений у відповідності до робочої програми курсу та відповідно до галузевого стандарту вищої освіти 2007 року.

Конспект охоплює 7 тем. До кожної теми наводиться перелік питань лекції, розкриваються основні категорії, та взаємозв'язки між ними, використовується схеми та графічний матеріал. Запропонована для використання література відповідає можливостям бібліотечного фонду ТДАТУ.

1,2. Основи аграрного права

1. Предмет і метод аграрного права

Аграрне право України — одна з найважливіших галузей національного права. Вона певною мірою є правонаступником як колишнього колгоспного, так і сільськогосподарського права. Однак на відміну від останнього (комплексної, інтегрованої галузі) аграрне право України перебуває в стані становлення як самостійної та інтегрованої галузі національного права, котрій притаманні власний предмет, власні й частково інтегровані об'єкти, власні суб'єкти, методи, система.

Кожна галузь права характеризується властивим їй предметом правового регулювання. Таким своєрідним предметом є аграрні правовідносини, які,

по-перше, випливають із спеціальної правосуб'єктносгі суб'єктів аграрного права, із специфіки їхніх завдань та предмета діяльності,

по-друге, складаються в сфері виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного походження, переробки і реалізації останньої суб'єктами аграрної підприємницької діяльності.

Предметом аграрного права є суспільні відносини, що виникають у зв’язку з утворенням (заснуванням) і статутною діяльністю суб'єктів аграрного підприємництва всіх форм власності та легальних організаційно-правових форм господарювання. Вони являють собою складний комплекс відносин як за складом суб'єктів (зокрема громадян, які беруть участь і є членами чи засновниками (учасниками) суб'єктів підприємництва кооперативного чи корпоративного типів), так і за предметом та змістом.

Суб'єктами цих відносин є кожне сільськогосподарське підприємство кооперативного чи корпоративного типів і відповідно їхні члени чи засновники (учасники). У підприємствах кооперативного типу між підприємством та його членами виникають складні, засновані на праві членства, внутрігосподарські трудові, управлінські, майнові та земельні правовідносини. Це позначається як на характері трудових, управлінських відносин, так і на сутності майнових відносин, що виникають при розподілі прибутків між членами, при одержанні членами свого паю в разі виходу з такого підприємства кооперативного типу. Усі ці відносини за своїм предметом і суттю є аграрними.

Відмова від монополії державної власності та піднесення значущості приватної власності у сфері сільськогосподарського виробництва через створення селянських (фермерських) господарств привели до розширення предмета аграрного права. Цим предметом є відносини приватної власності селянського (фермерського) господарства на земельну ділянку, надану особі державою для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, відносини власності на засоби, знаряддя і продукцію виробництва, своєрідні відносини між членами родини з приводу майна, спільної праці, розподілу доходів, одержаних унаслідок господарювання.

Правосуб'єктність цього аграрного товаровиробника визначається (поряд із загальними нормативними актами) також Законом «Про селянське (фермерське) господарство», яким урегульовано відносини, що за своїм предметом і суттю є виключно аграрними.

Самостійним видом аграрних відносин як різновиду предмета аграрного права є відносини, що виникають внаслідок утворення міжгосподарських підприємств (об'єднань). Предметом аграрного права в даному разі є відносини щодо створення цих суб'єктів підприємництва, майнові відносини щодо утворення їх статутного фонду, визначення правового режиму майнових фондів, розподілу одержаних прибутків, а також визначення правового становища часток учасників як суб'єктів права спільної часткової власності.

В Україні має місце практика організації внутрігосподарських орендно-підрядних формувань. Внутрігосподарські орендно-підрядні відносини між кооперативними (колективними), корпоративними і державними підприємствами в особі їхніх органів управління, з одного боку, і колективом орендно-підрядного підрозділу або окремим працівником, з іншого, — є внутрігосподарськими аграрними відносинами організації праці незалежно від того, яку форму господарського розрахунку вони використовують.

Окремо слід зупинитися на земельному питанні. Землі сільськогосподарського призначення надаються фермерам, а також приватним, кооперативним (колективним), корпоративним аграрним (сільськогосподарським) підприємствам за правом приватної чи колективної власності або правом користування, а державним і спільним (у тому числі й з іноземним капіталом) — за правом користування безстрокового чи строкового, в тому числі - за правом оренди.

Земля одночасно є об'єктом як земельного, так і аграрного права. Ті суспільні відносини, які виникають та існують з приводу земель сільськогосподарського призначення, є частиною саме аграрних відносин і відповідно — складовою предмета аграрного права. Коло цих відносин охоплює: порядок і умови надання права власності на землю та права землекористування, зміст цих правомочностей, а також питання організаційно-управлінського забезпечення раціонального використання й охорони земель сільськогосподарського призначення.

Аграрні підприємці кооперативного й корпоративного типів і державні сільськогосподарські підприємства реалізують своє статутне право, дієздатність відповідно до існуючого економічного механізму господарювання. Останній являє собою сукупність економічних, організаційних та правових засобів, форм, методів, що забезпечують функціонування аграрної економіки й тих ринкових товарно-грошових відносин.

Серед цих відносин як предмета аграрного права чільне місце належить договірним відносинам. Однією зі сторін тут є фермер, колективне сільськогосподарське підприємство, спілка селян, радгосп та інші суб'єкти аграрного підприємництва як виробники продовольства, продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Це також договірні відносини щодо матеріально-технічного забезпечення виробництва і переробки продукції рослинного і тваринного походження безпосередньо в господарствах, щодо будівельно-монтажних робіт, виробничо-технічного, агрохімічного обслуговування тощо.

Методи регулювання в аграрному праві

В аграрному праві методи правового регулювання являють собою встановлені або санкціоновані державою способи, засоби правового впливу, за допомогою яких визначаються правомочності суб'єктів права — учасників аграрних правовідносин. Це способи з’ясування, визначення характеру виникнення, зміни і припинення відносин між суб'єктами АПК.

Предмет правового регулювання охоплює ті конкретні суспільні відносини, які регулюються нормами аграрного права, а метод правового регулювання визначає, яким чином ці конкретні аграрні відносини чи їх група регулюються нормами аграрного права

Методи правового регулювання, що застосовуються і практиці правового забезпечення суспільних аграрних відносин, містяться в законах та інших нормативно-правових актах, які є джерелом аграрного права. Це правило не виключає використання в аграрних відносинах правових методів, властивих іншим галузям права, у випадках однорідності та спорідненості суспільних відносин.

Юридичним інструментом впливу на аграрних підприємців з боку держави, способами регулювання внутрішніх і зовнішніх правовідносин цих суб'єктів виступають як загальні, так і специфічні методи регулювання в аграрному праві.

Загальними, основними методами регулювання виступають методи (способи):

дозволу;

імперативної вказівки;

заборони.

Учасникам аграрних правовідносин:

а) при дозволі - дозволяється здійснювати певні види діяльності, наприклад, видачу ліцензії на перероблення зерна на спирт, видобування та розливання мінеральної води тощо;

б) при імперативній вказівці - встановлюються, наприклад, граничні норми вмісту нітратів тощо;

в) при забороні - пряма заборона на будь-які дії, наприклад, нецільове використання сільгоспугідь, експорт продукції за межі України без ліцензії тощо.

Практичний прояв способів, засобів правового регулювання внутрігосподарської та зовнішньогосподарської діяльності суб'єктів аграрного підприємництва здійснюється через встановлення відповідних юридичних фактів (державної реєстрації фермерського господарства, агрогосподарського товариства, інших суб'єктів аграрного підприємництва, прийняття на роботу спеціаліста за трудовим договором, контрактом), виключення чи виходу з членів підприємства кооперативного типу або з учасників товариства тощо.

Застосування відповідних методів юридичного правового регулювання орендних відносин зумовлюється особливостями цих відносин. У цьому аспекті способом правового регулювання є порядок і умови надання суб'єктам аграрного підприємництва прав юридичної особи (явочний метод), що забезпечується такими юридичними фактами, як прийняття Статуту конкретного підприємства загальними зборами громадян — засновників суб'єктів аграрного підприємництва і державна реєстрація цього підприємства.

2. Принципи аграрного права

Під принципами аграрного права розуміють основоположні засади, ідеї, наукові положення, що визначають загальну спрямованість і найбільш суттєві риси правового регулювання; принципи визначають характер права в цілому або окремих груп правових норм, інститутів галузей права. Аналіз принципів права дає відповідь на запитання: на яких засадах, яким чином здійснюється правове регулювання, які політичні та наукові ідеї лежать в його основі.

Основними принципами права, закріпленими у чинному національному законодавстві, є:

примат права власності, захист прав власника,

рівноправність,

нерозривний зв’язок прав і обов’язків,

захист соціально не захищених верств населення,

законність,

загальносвітові принципи діяльності аграрних підприємств кооперативного типу (членство, демократичні ідеали, суспільна свідомість тощо).

Ці правові принципи визначаються і закріплюються правом власності на знаряддя і засоби виробництва, правом власності на нерухомість, державною підтримкою та захистом прав власників, державною владою.

Кожний з даних загальних принципів дістає своє втілення в аграрних відносинах, так би мовити, на двох рівнях — на рівні сукупності правових норм та на рівні їх ефективного правозастосування.

Приватна і державна власність становлять економічну основу утворення та діяльності приватних, колективних і державних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств та господарювання орендарів землі як виробників товарної сільськогосподарської продукції та учасників ринкових економічних відносин.

Закріплення в законодавстві права всіх суб'єктів аграрного підприємництва самостійно здійснювати свою виробничо-господарську діяльність дістає свій прояв при визначенні правового становища цих суб'єктів як юридичної особи, їх спеціальну правоздатність щодо всіх видів їх діяльності, і відображаються відповідно у конкретних правових інститутах аграрного права.

За умов повної господарської самостійності сільськогосподарських підприємств як юридичних осіб набуває особливої значущості додержання принципу правового забезпечення раціонального поєднання високорентабельного виробництва та оптимального підприємництва у процесі їхньої діяльності.

Діяльність сільськогосподарських підприємств, селянських господарств здійснюється з неодмінним використанням договірної форми регулювання економічних та інших суспільних відносин. Ці підприємства та селянські (фермерські) господарства укладають на добровільних засадах з підприємствами і організаціями, які здійснюють заготівлю і переробку сільськогосподарської продукції, договори на її продаж. Окрім того, ці товаровиробники можуть реалізовувати таку продукцію за власним розсудом будь-яким іншим споживачам, у тому числі через біржу або на ринках.

Притаманні суб'єктам аграрного підприємництва всіх форм власності і форм господарювання господарська самостійність і самофінансування, правомочності суб'єкта права власності або суб'єкта права повного господарського відання майном і коштами, піднесення самоврядування зумовили потребу в ширшому застосуванні локальної правотворчості.

Право громадян організовувати господарства і стати членами агропідприємства кооперативного типу тощо, передбачено ст. 5 Закону «Про колективне сільськогосподарське підприємство», згідно з якою членство в підприємстві ґрунтується на праві добровільного вступу до членів підприємства і безперешкодного виходу з його членів. Таким чином, ця правова норма визначає важливий принцип аграрного права — принцип добровільного вступу до членів суб'єктів підприємництва кооперативного типу і право безперешкодного виходу з його членів.

3. Система аграрного права та її задачі

Система аграрного права — це науково обґрунтоване, логічно послідовне розміщення аграрно-правових інститутів, нормами яких регулюються аграрні суспільні відносини суб'єктів аграрного підприємництва.

Особливим інститутом аграрного права є інститут права членства, засновництва (участі). Правові норми, що утворюють цей інститут, регулюють організаційні відносини, пов’язані з умовами і порядком заснування аграрного господарського товариства (тощо), вступу до колективного сільськогосподарського підприємства і виходом з нього, порядком і наслідками припинення членства чи засновництва (участі).

Важливим інститутом є також інститут права самоврядування в колективному сільськогосподарському підприємстві і міжгосподарському утворенні (підприємстві, організації, об'єднанні). В ньому закріплено метод колективного самоврядування.

Правовий режим основних, обігових та інших громадських фондів у колективному сільськогосподарському підприємстві визначається інститутом права колективної власності. Його нормами реалізується порядок утворення, використання, поповнення всіх фондів у процесі розподілу продукції та доходів у колективному сільськогосподарському підприємстві, правомочностей органів управління щодо здійснення права розпорядження майном і коштами, паювання і визначення дивідендів та їхня виплата.

Інститут правового регулювання виробничо-господарської діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва регламентує правове становище і господарську самостійність аграрного приватного підприємства кооперативного чи корпоративного типів як юридичної особи, порядок утворення його виробничих підрозділів в основних, спеціалізованих і допоміжних галузях громадського господарства.

Вимоги успішного здійснення соціально-економічної реформи зумовлюють необхідність вдосконалення внутрігосподарських трудових відносин у всіх суб'єктах аграрного підприємництва, що позначається на вдосконаленні відповідних правових інститутів, норми яких регулюють трудові відносини в сільському господарстві. Таким є інститут правового регулювання робочого часу і часу відпочинку працівників.

Важливими складовими сфери аграрних відносин є інститут правового регулювання оплати праці, інститут правового регулювання соціального забезпечення, інститут дисциплінарної та матеріальної відповідальності працівників.

Аграрно-договірні відносини також розглядаються як правовий інститут аграрного права. Ті ж договори, які не мають такого значення для здійснення суб'єктами аграрного підприємництва всіх форм власності своєї виробничо-господарської діяльності, відносяться до цивільно-господарських договорів.

З прийняттям Закону «Про селянське (фермерське) господарство» правовим інститутом даної галузі права є правове становище селянських (фермерських) господарств.

Своєрідним інститутом аграрного права є інститут правового становища приватних підсобних господарств інших громадян, які проживають у сільській місцевості. Правовими нормами цього інституту регламентуються відносини щодо суб'єкта права ведення приватного підсобного господарства, права останнього на присадибну земельну ділянку і майно, що є об'єктами права приватної власності, правовий режим доходів, договори, стосунки приватних підсобних господарств та інші питання.

Першочергове завдання аграрного права полягає в забезпеченні юридичними засобами реалізації державної аграрної політики України, закріпленні оптимального правового становища всіх учасників аграрних правовідносин, досконалому правовому регулюванні всіх тих суспільних відносин, які є предметом цієї галузі права, в ефективному застосуванні методів і принципів правового регулювання, притаманних цій галузі права.

Завдання аграрного права

1. Правове регулювання аграрних відносин, що становлять безпосередню суть соціально-економічної реформи в сільському господарстві й пов’язані з розширенням господарської самостійності, економічної незалежності та вільного підприємництва, становленням ринкових відносин та розвитком їх інфраструктури, аграрно-орендних формувань.

2. Забезпечення реалізації правоздатності його суб'єктів. Такі завдання для аграрних приватних підприємств — юридичних осіб кооперативного типу визначені законом про ці підприємства та їхніми статутами. Для державних підприємств вони випливають із Закону «Про підприємства в Україні», а також з норм Закону «Про підприємництво».

3. Завданнями аграрного права як галузі права і його застосування визначаються завдання науки аграрного права. Наука аграрного права — це комплекс завдань про правове регулювання суспільних аграрних відносин, що виникають і функціонують залежно від організації та діяльності всіх суб'єктів аграрного підприємництва — товаровиробників.

4. Джерела аграрного права

Поняття і види джерел аграрного права

Джерелами аграрного права України є уніфіковані й диференційовані акти правотворчості державних органів, а також акти правотворчості суб'єктів аграрного підприємництва.

На відміну від джерел інших галузей права, джерела аграрного права України мають такі характерні особливості:

— уніфіковані акти аграрного законодавства — ядро аграрного законодавства і становлення аграрного права;

— відсутність єдиного акта кодифікованого характеру (на відміну від традиційних галузей права, де таким актом с кодекси; від аграрного права Франції, Мексики, Уругваю та інших країн, де основним таким актом виступають аграрні кодекси);

— значущістю локальних актів санкціонованої та делегованої правотворчості суб'єктів агробізнесу (заснованих на недержавній формі власності) як форми реалізації правотворчої правомочності (головним чином із локальної правотворчості);

— зростання питомої ваги саме законів та актів Президента України в нормативно-правовому масиві, що регулює аграрні відносини;

— збереження рекомендаційної правотворчості;

— використання правових норм інших галузей права, які одночасно належать і до норм аграрного та інших галузей права (земельного, господарського, фінансового тощо), оскільки вони регулюють окремі питання діяльності суб'єктів аграрного підприємництва;

— зростання ролі міжнародних норм права та уніфікації національного аграрного законодавства щодо міжнародного права.

Уніфіковані акти аграрного законодавства — це юридична форма вираження норм аграрного права, спрямованих на інтеграцію правового регулювання аграрних відносин, уніфікацію правового статусу і правової регламентації діяльності суб'єктів аграрного підприємництва усіх форм власності та легальних організаційно-правових форм. Вони включають у себе нормативно-правові акти, що регулюють у єдності та взаємозв'язку економічні, організаційні та інші заходи, спрямовані на реалізацію аграрної реформи, підприємництва всіх аграрних товаровиробників.

Диференційовані акти аграрного законодавства — це нормативно-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб'єктів аграрного підприємництва. До нього належать правові акти підприємства кооперативного типу, селянські (фермерські) господарства, приватні підсобні господарства громадян.

Структура джерел аграрного права:

Внутрігосподарські локальні акти, чиє виникнення і функціонування зумовлено насамперед тим, що громадяни як члени і/чи учасники (акціонери) через вищі органи управління самостійно закріплюють модель (правила) поведінки.

Тлумачення (роз'яснення) судових органів, а саме: Вищого арбітражного суду, Верховного Суду України. Їхні роз’яснення, інформаційні листи мають важливе значення для належного правозастосування, виготовлення таких за змістом локальних нормативно-правових актів, що піддаються прогнозуванню судової перспективи.

Міжнародні правила, звичаї, конвенції, до яких приєдналася (та які ратифікувала) Україна.

Законодавчі акти уніфікованого характеру мають ту особливість, що вони одночасно адресуються цілому ряду суб'єктів або групі суб'єктів суспільних відносин, проголошують і юридично закріплюють принципи, які лежать в основі правового стану і правового регулювання їхньої діяльності.

Важливе місце серед джерел аграрного права посідають спеціальні аграрні закони. Це, зокрема, Закони «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., «Про селянське (фермерське) господарство», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу» та ін.

Законодавчі акти спеціального призначення характеризуються певною конкретністю, визначенням правового статусу і правового регулювання діяльності саме аграрних товаровиробників, прав та обов’язків працівників підприємств (установ, організацій), яким адресуються спеціальні закони.

Усі учасники аграрного підприємства (всіх форм власності та господарювання) мають справу з використанням землі та інших природних ресурсів. Правовий режим, зокрема землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, права та обов’язки власників і користувачів землі, відповідальність за її раціональне використання, збереження її родючості й екологічної чистоти регулюється нормами Земельного кодексу України. Цей законодавчий акт є основним джерелом земельного права.

Такою ж мірою джерелами аграрного права є Водний кодекс України та інші закони, окремі правові норми яких регулюють виробництво (в тому числі відтворення) продукції харчування тваринного, зокрема водного, походження, розведення хутрових диких тварин, промислове мисливство тощо.

Підзаконні акти як джерела аграрного права

Підзаконні нормативно-правові акти мають істотне значення в регулюванні суспільних відносин в аграрному секторі народного господарства. Цими джерелами є укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази, інструкції, що приймаються Міністерством сільського господарства і продовольства, Міністерством охорони здоров’я, іншими відомствами України з питань аграрного підприємництва, виробництва продуктів харчування і продовольства рослинного і тваринного походження та їхньої безпеки для споживачів, а також із питань охорони здоров’я працівників, державних контрактів тощо.

Внутрігосподарські локальні акти як джерела аграрного права

Внутрігосподарські локальні акти розподіляються на 2 групи.

1. Внутрігосподарські нормативно-правові акти, які набувають юридичної сили з моменту реєстрації підприємства у відповідних державних органах.

2. Акти, які набувають юридичної сили відразу ж з моменту прийняття їх найвищими органами самоврядування господарств — загальними зборами членів підприємств кооперативного типу, акціонерів, учасників товариств з обмеженою відповідальністю та членів трудового колективу орендного підприємства тощо.

Головне місце серед локальних джерел аграрного права належить Статутові.

Примірний зразок Статуту може бути використаний підприємством (але вони не зобов’язані скористатися зразком) при підготовці власних статутів. Головним тут є те, щоб суб'єкти підприємництва кооперативного типу у своїх статутах обов’язково відобразили такі позиції:

назву господарства;

місце знаходження;

предмет і цілі діяльності;

порядок вступу до членів підприємства і виходу з нього;

права та обов’язки членів;

органи управління, самоврядування і контролю;

компетенцію цих органів;

порядок створення майна та іншої власності членів суб'єктів підприємництва кооперативного типу;

порядок розподілу прибутків господарства;

умови і порядок виключення зі складу членів колективного підприємства;

умови реорганізації та припинення діяльності підприємства.

Локальними нормативно-правовими актами як джерелами аграрного права виступають конкретні положення агрофірм, агрокомбінатів. Такі положення приймаються на загальних зборах уповноважених представників від колективних та інших підприємств, представників селянських (фермерських) господарств та їхніх спілок.

Локальними аграрними правовими актами також є статути і рішення селянських (фермерських) господарств, орендарів в сільському господарстві, сільськогосподарських кооперативів, прийняті відповідно до статутної діяльності цих об'єднань.

5. Суб'єкти аграрного права

Поняття і класифікація суб'єктів аграрного права

Основними виробниками продуктів харчування, сировини і продовольства рослинного і тваринного походження в Україні є аграрні підприємці усіх форм власності та легальних організаційно-правових форм господарювання.

В Україні відповідно до змісту національного законодавства поняття «суб'єкт підприємництва», «суб'єкт аграрного підприємництва (аграрний підприємець)» за своїм юридичним змістом і значенням практично тотожні поняттю «суб'єкт аграрного права». Такий висновок випливає зі змісту Законів «Про підприємництво» (ст. 2), «Про підприємства в Україні» (статті 1, 21), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 1), «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 1).

Суб'єкти аграрного права залежно від сфери, основної мети і предмета діяльності, а також від функцій та взаємовідносин власності розмежовуються на три взаємопов'язані групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на приватній (у можливих її різновидах — кооперативній, колективній тощо), державній та муніципальній формах власності аграрні підприємці, головними завданням і предметом діяльності яких є виробництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження.

Другу групу суб'єктів аграрного права і аграрних правовідносин формують підприємці, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, правосуб'єктність і статутна діяльність котрих націлені на забезпечення нормальної сучасної виробничо-технічної діяльності аграрних підприємців-товаровиробників.

Третю групу суб'єктів аграрного права і аграрних ринкових правовідносин становлять установи-підприємці, головним чином корпоративного типу, правосуб'єктність і статутна діяльність яких спрямовані на надання всіляких фінансово-кредитних, страхових, комерційних, посередницьких та інших послуг для забезпечення саме підприємницької (в тому числі й виробничо-господарської, фінансової) діяльності аграрних підприємств-товаровиробників.

6 Проблеми і шляхи вдосконалення аграрного законодавства України

Сучасне аграрне законодавство України характеризується,

по-перше, надмірною кількістю нормативно-правових актів, що мають неоднакову юридичну силу,

по-друге «розкиданістю» аграрно-правових норм по законодавчих і підзаконних актах, що належать до інших галузей права,

по-третє, великою питомою вагою відомчих нормативно-правових актів, які часто суперечать аграрним законам або дають можливість їх двоякого тлумачення, що в свою чергу негативно впливає на практику застосування права.

Ці вади аграрного законодавства обумовлюють сучасні проблеми аграрної правотворчості в Україні. В умовах вступу України до Ради Європи, чим вона прийняла на себе відповідні зобов’язання щодо змісту національного законодавства і його інтеграції з законодавством європейських країн, а також з урахуванням відновлення в Україні інституту права приватної власності на землю, закріплення рівності всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання на землі, коли всіх приватних та інших аграрних товаровиробників визнано суб'єктами підприємницької діяльності, коли кардинально змінюється система привласнення, розподілу, обміну, поряд із новим Цивільним кодексом — основним комплексним кодифікаційним актом, що регулює аграрні відносини в Україні, має стати Аграрний кодекс України.

В Аграрному кодексі необхідно відобразити особливості сучасних аграрних суспільних відносин, рівноправність усіх форм власності, організаційно-правових форм і методів господарювання.

Предметами правового регулювання запропонованого кодексу мають стати аграрні відносини, що становлять комплекс взаємопов'язаних майнових, підприємницьких, земельних, трудових, членських, учасницьких, управлінсько-контрольних суспільних зв’язків, які складаються у сфері виробничих, підприємницьких, споживчих відносин за участю суб'єктів аграрної підприємницької діяльності всіх форм власності, організаційно-правових форм і методів господарювання, відносин, спрямованих на насичення продовольчого ринку продуктами харчування, продовольством та сировиною рослинного і тваринного (в тому числі водного і мисливського) походження.

Визначальним у цьому кодексі має стати:

по-перше, об'єкт — земля та інше нерухоме й рухоме майно, насамперед засоби виробництва, а також продукти харчування, продовольство і сировина як об'єкти права власності самих суб'єктів аграрного підприємництва та як об'єкти цивільного обігу;

по-друге, — земля, мисливські угіддя та внутрішні водойми як основні засоби виробництва та добування продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного і тваринного (в тому числі водного й мисливського) походження; по-третє, земля, водні та мисливські угіддя як об'єкт навколишнього природного середовища.

3. Правовий стан сільськогосподарських працівників

1. Сільськогосподарські працівники як суб'єкти аграрних правовідносин

Правовий статус працівника сільськогосподарського підприємства — це закріплена в нормах чинного законодавства системно впорядкована сукупність реальних прав, юридичних обов’язків та інтересів працівника, що їх охороняє закон, у сфері обраної ним суспільно корисної діяльності, яка гарантується державою і особистою відповідальністю працівника перед законом, суспільством і трудовим колективом.

Розрізняють загальний, спеціальний та індивідуальний правові статуси особи. Загальний і спеціальний статуси існують поза стадією реалізації, в статиці. Коли працівник сільського господарства як конкретний індивід реалізує належні йому статутні права і обов’язки, він набуває індивідуального правового статусу. Останній є змінним, динамічним у часі та показує, які права і обов’язки їх носій фактично реалізує в даний момент.

Правовий статус сільськогосподарських працівників складається з трьох основних частин:

1) конституційних прав, свобод і обов’язків громадян України;

2) прав і обов’язків, закріплених галузевим законодавством для всіх найманих працівників;

3) прав і обов’язків, що відображають специфіку правового становища працівників саме сільськогосподарських підприємств, а з переходом до багатоукладної економіки — сільськогосподарських підприємств всіх форм власності, форм господарювання, а також найманих працівників селянських (фермерських) господарств.

Основні права, свободи і обов’язки громадян закріплено в Конституції. Відповідно до ст. З Конституції права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Ст. 36 надає право громадянам України вільно об'єднуватися у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення власних інтересів. В тому числі громадяни мають право на участь у професійних спілках.

Згідно зі ст. 43 Конституції кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава при цьому бере на себе обов’язки максимально цьому сприяти.

Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Ст. 44 закріплено право тих, хто працює, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Конституція України (ст. 45) також гарантує всім, хто працює, право на відпочинок, а згідно зі ст. 46 Конституції громадяни мають право на соціальний захист.

Конституційні права і свободи громадян поєднуються з їхніми обов’язками та відповідальністю перед суспільством.

Зокрема відповідно до ст. 65 Конституції захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України. Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66). Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом (ст. 67).

Згідно зі ст. 68 Конституції кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Названі основні конституційні права та обов’язки громадян України знайшли свій подальший розвиток і конкретизацію у відповідному законодавстві.

За своїм соціально-економічним становищем сільськогосподарські працівники є саме найманими працівниками (за винятком членів кооперативних підприємств). Одначе на них усіх поширюється трудове законодавство. Важливе значення для характеристики правового статусу найманих працівників ст. 2 КЗпП, яка визначає основні трудові права та обов’язки працівників. В ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю (тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включно з правом на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою).

Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і на щорічні оплачувані відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об'єднання у професійні спілки та на вирішення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на соціальний захист та інші права, встановлені законодавством.

Ці трудові права і обов’язки складають основу спеціального правового статусу всіх найманих працівників. Однак особливості сільськогосподарського виробництва, зумовлені об'єктивними факторами, дають підставу говорити про специфіку умов праці найманих працівників у сільському господарстві. Такі особливості викликані тим, що на сільськогосподарське виробництво суттєво впливають природні фактори, сезонність, розбіжність робочого періоду з періодом виробництва.

Відповідно до ст. 7 КЗпП законодавством можуть встановлюватись особливості регулювання робочого часу і часу відпочинку на підприємствах і в організаціях сільського господарства.

Специфіку правового статусу найманих сільськогосподарських працівників порівняно з працівниками промисловості закріплено в численних нормативних актах. Важливе місце серед них займають Галузеві правила внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців. Зокрема, сільськогосподарські працівники зобов’язані: раціонально використовувати землю, майно та матеріальні ресурси.

Перелік обов’язків (робіт), що їх виконує кожний працівник сільського господарства за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, визначається тарифно-кваліфікаційним довідником робіт і професій робітників, кваліфікаційним довідником посад службовців.

Особливості правового статусу найманих сільськогосподарських працівників мають місце при організації їх праці, її оплаті, при веденні підсобного господарства та ін. Однак найбільш суттєво ці особливості виявляються в регулюванні робочого часу і часу відпочинку працівників сільського господарства. Згідно зі ст. 50 КЗпП нормальна тривалість робочого часу для працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

З метою найбільш правильного використання робочого часу керівництву підприємств надано право за погодженням з комітетами профспілок в період напружених польових робіт, у випадку виробничої необхідності, збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше ніж на 10 годин. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 годин, а за бажанням працівників — без обмеження цими годинами. Для обліку відпрацьованого працівниками робочого часу згідно зі ст. 61 КЗпП запроваджується підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість цього часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин.

У нормативних актах, прийнятих у централізованому порядку, не можливо передбачити вирішення всіх питань, що виникають у процесі праці. На їх підставі і згідно з ними на кожному сільськогосподарському підприємстві всіх форм власності і форм господарювання розробляються і затверджуються локальні (місцеві) правові акти, які регулюють відносини, що не врегульовані законодавством (статут, правила внутрішнього трудового розпорядку, колективний договір).

Зміст правового статусу сільськогосподарських працівників, окрім трудових прав і обов’язків, складають також управлінські, майнові й земельні права та обов’язки. Незалежно від форми власності підприємства наймані працівники користуються правом на житло, комунально-побутові послуги, соціально-культурне обслуговування та ін.

Необхідною передумовою правового статусу сільськогосподарського працівника є його правосуб'єктність. Щоб працівник міг вступити в трудові правовідносини, він повинен володіти трудовою право- і дієздатністю. У трудових відносинах правоздатність невід'ємна від дієздатності, тому прийнято говорити про трудову правосуб'єктність. Правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність) як реальні правові явища мають галузевий характер. Тому такий самий характер має і правосуб'єктність сільськогосподарського працівника.

Відповідно до чинного законодавства (ст. 188 КЗпП) трудова правосуб'єктність встановлюється по досягненні громадянами шістнадцятирічного віку. За згодою одного з батьків або особи, що його заміняє, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років.

Влаштування працівника на роботу оформляється трудовим договором (контрактом). При цьому при визначенні його трудової функції може бути врахована сезонність роботи, необхідність переведення на іншу роботу, потреба у працівнику, який володіє, крім основної, також і додатковими трудовими функціями, та ін.

Відповідно до ст. 21 КЗпП контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору можуть встановлюватись угодою сторін.

Контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, прямо передбачених чинним законодавством. Контракт оформляється у двох примірниках між власником або уповноваженим органом, громадянином (працедавцем) і працівником та набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами в контракті, і може бути змінений лише за угодою сторін, складеною в письмовій формі.

За своєю юридичною природою контракт є угодою про працю, але він відрізняється від звичайного трудового договору тим, що дозволяє поєднувати нормативне і договірне регулювання трудових відносин. При цьому при укладенні контракту домінує договірне регулювання суттєвих та інших умов праці, а також умов соціально-побутової сфери.

Рішення про контрактну форму регулювання трудових відносин приймається загальними зборами колективу сільськогосподарського підприємства. Поширюється вона, насамперед, на керівника підприємства, головних спеціалістів і керівників структурних підрозділів.

Перевага контракту перед звичайним трудовим договором полягає в тому, що він дозволяє з метою захисту прав та інтересів працівника максимально індивідуалізувати кожну контрактну угоду про працю.

Важлива роль у правовому регулюванні трудових відносин працівників сільського господарства і визначенні їх правового становища належить професійним спілкам працівників агропромислового комплексу. Створена профспілка працівників агропромислового комплексу є самостійною і незалежною. Вона покликана представляти і захищати законні права та інтереси її членів перед державними, громадсько-політичними та господарськими органами.

З метою захисту прав та інтересів сільськогосподарських працівників профспілки беруть активну участь у нормо-творчості. Більшість правових актів із питань праці приймається тільки за погодженням з профспілковими організаціями або за їх участю, чи з урахуванням їхньої думки.

Так, профспілковий комітет бере участь у розробленні колективних договорів і угод, контролює їх виконання, стан охорони і умови праці, заробітної плати, додержання трудового законодавства, соціальної справедливості при розподілі житла, путівок, інших благ, які надаються з фондів економічного стимулювання і госпрозрахункового прибутку.

2. Права та обов’язки сільськогосподарських працівників як членів виробничих підрозділів підприємств

Виробнича бригада с первинною ланкою колективу сільськогосподарського підприємства. Вона виступає як самостійний суб'єкт, наділений певними повноваженнями щодо управління трудовим процесом. Як суб'єкт права, колектив бригади вступає в організаційно-управлінські відносини з адміністрацією підприємства при вирішенні питань комплектування бригади, плануванні та організації її роботи, оплати і стимулювання праці, підвищення кваліфікації працівників, притягнення до відповідальності порушників трудової дисципліни тощо.

Повноваження колективу виробничої бригади визначаються типовими і галузевими положеннями про бригаду, на підставі яких адміністрація за погодженням із профкомом затверджує місцеві (локальні) положення про бригаду після розгляду їх колективами бригад. Питання про організацію бригади розглядається на зборах її майбутніх членів. Рішення про її створення оформлюється протоколом зборів, на підставі якого керівник підприємства видає наказ (розпорядження) про організацію бригади.

Зарахування в бригаду інших працівників провадиться за згодою її трудового колективу. Однак зарахування працівників, направлених у бригаду для працевлаштування згідно з законодавством (молодих спеціалістів, випускників навчальних закладів системи професійно-технічної освіти, осіб, звільнених від покарання, після примусового лікування і т.д.), є обов’язковим.

Колектив бригади має право вимагати від власника або уповноваженого ним органу виведення зі складу бригади працівників у разі скорочення її чисельності, невідповідності працівника виконуваній роботі та в інших випадках, передбачених статтями 40 і 41 КЗпП.

Бригадири обираються на зборах колективів бригад (таємним або відкритим голосуванням) і затверджуються керівником підрозділу, до складу якого входять ці бригади.

Відповідно до ст. 2527 КЗпП колектив бригади може розподіляти колективний заробіток із застосуванням коефіцієнта трудової участі. Коефіцієнти членам бригади затверджуються колективом бригади за поданням бригадира (ради бригади). При цьому заробітна плата працівника не може бути нижчою від встановленого державного мінімального розміру.

У відносинах, що складаються між найманими працівниками виробничої бригади і працедавцем в особі органу (посадової особи), уповноваженого власником (-ами) суб'єкта підприємництва, сторони несуть певні обов’язки.

Власник або уповноважений ним орган зобов’язані створити належні умови для високопродуктивної праці: надати роботу, забезпечити справність сільськогосподарських механізмів та обладнання, створити безпечні умови праці. Колектив бригади зобов’язаний своєчасно і якісно виконати весь комплекс робіт і виростити передбачену договором кількість сільськогосподарської продукції та забезпечити її збереження; він несе відповідальність за невиконання зобов’язання, за непродуктивні витрати та інші види збитків.

3. Особливість правового становища працівників міжгосподарських підприємств в аграрному секторі

У процесі міжгосподарської кооперації та агропромислової інтеграції сільськогосподарські підприємства різних форм власності добровільно об'єднують матеріальні, фінансові й трудові ресурси з метою збільшення виробництва поліпшення зберігання і переробки продовольства, продуктів харчування і сировини рослинного та тваринного походження.

Державні й недержавні (приватні, кооперативного й корпоративного типів) сільськогосподарські підприємства здійснюють свою виробничо-господарську діяльність на основі різних форм власності. Суттєві відмінності цих форм власності обумовлюють як особливості правового становища сільськогосподарських підприємств і створюваних ними міжгосподарських формувань, так і правового статусу їх працівників. Питання організації праці працівників вирішуються відповідно до чинного трудового законодавства. Однак щодо працівників міжгосподарських підприємств (організацій) певною мірою застосовується і законодавство, що регулює діяльність суб'єктів підприємництва корпоративного і, особливо, кооперативного типу.

Трудові ресурси в міжгосподарських підприємствах (організаціях) формуються за рахунок працівників державних і колективних сільськогосподарських підприємств, які працюють постійно або сезонно. Їх взаємовідносини з підприємствами оформляються трудовим договором. При цьому працівники міжгосподарських підприємств і організацій не мають відмінностей у правах та обов’язках незалежно від того, чи працювали вони раніше в державному або колективному сільськогосподарському підприємстві.

Поряд із ними в міжгосподарських підприємствах (організаціях) і виробничих об'єднаннях у сільському господарстві є специфічні категорії працівників зі змішаним правовим статусом. До них належать члени колективних сільськогосподарських підприємств, направлені за рішенням правління на роботу в міжгосподарські формування. Своєрідність їхнього правового становища полягає в тому, що за ними зберігаються: членство в КСГП (СВК, СпС) і окремі права та обов’язки, передбачені Статутом колективного господарства.

Зокрема, вони мають право брати участь в управлінні справами підприємства, членами якого вони є, вибирати та бути обраними в органи його управління, користуватися присадибною ділянкою, пасовищами, сіножатями, транспортом, культурно-побутовим обслуговуванням та ін. Але на міжгосподарському підприємстві, куди направлено на роботу члена колективного сільськогосподарського підприємства, його за наказом оформляють як звичайного найманого працівника.

Міжгосподарське кооперування сприяє уніфікації правових статусів працівників міжгосподарських підприємств, працівників і членів колективних сільськогосподарських підприємств. При регулюванні трудових відносин у міжгосподарських підприємствах застосовуються міжгалузевий, галузевий, територіальний і локальний види правового регулювання.

4. Організаційно-правове забезпечення ефективного використання земель та інших природних ресурсів в сільському господарстві

1. Організаційно-правовий механізм забезпечення ефективного природокористування у сільському господарстві

Організаційно-правовий механізм забезпечення ефективного природокористування у сільському господарстві - це сукупність організаційно-правових засобів, що забезпечують продуктивне, ощадливе, економне, екологічно безпечне використання земель та інших природних ресурсів, їх постійне відтворення і захист від погіршення якості у процесі сільськогосподарського виробництва.

Даний механізм мас сприяти задоволенню потреб населення в якісній сільськогосподарській продукції, сировинному забезпеченню народного господарства, створенню безпечних природних умов для праці й життєдіяльності населення, зайнятого у сільському господарстві, збереженню сільськогосподарських угідь.

Суб'єкти аграрного підприємництва всіх форм власності та форм господарювання зобов’язані своєчасно здійснювати природоохоронні заходи, спрямовані на зниження і компенсацію негативного впливу його виробництва на природне середовище, власність і здоров’я людей. Фінансування таких заходів провадиться за рахунок власних коштів од продажу його майна, а якщо їх не вистачає - за рахунок бюджету відповідної місцевої Ради або держави.

Разом з тим ці суб'єкти аграрного підприємництва несуть відповідальність за дотримання вимог і норм щодо охорони, раціонального використання та відновлення до рівня встановлених нормативів земель, вод, надр, лісів, інших природних ресурсів, а також відшкодовують збитки, завдані внаслідок його діяльності.

Закон «Про селянське (фермерське) господарство» передбачає порядок надання земель для його ведення, встановлює конкретні розміри ділянок, які можуть передаватися у власність та користування, визначає права та обов’язки щодо ефективного використання та охорони земель, закріплює право селянського (фермерського) господарства на використання загальнопоширених корисних копалин, водних об'єктів, лісових, мисливських угідь та інших природних ресурсів.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой