Основи оподаткування банківської діяльності в Україні

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Финансы


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Державна податкова служба України

Національний університет Державної податкової служби України

Кафедра податків та оподаткування

Курсова робота

з курсу Оподаткування фінансово-кредитних установ

Ірпінь 2012

Зміст

оподаткування банк платіж бухгалтерський

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади оподаткування суб`єктів податкових відносин

1.1 Історичний аспект розвитку оподаткування банківської діяльності

1.2 Особливості оподаткування банківської діяльності в Україні

Розділ 2. Сучасний стан оподаткування банківської діяльності в Україні

2.1 Сучасний стан оподаткування банків в Україні

2.2 Вплив оподаткування на дохідність і напрямки розвитку банківської діяльності

Розділ 3. Проблеми оподаткування банків та перспективи їх вирішення

3.1 Особливості оподаткування банківського сектору в зарубіжних країнах

3.2 Перспективи розвитку та вдосконалення оподаткування банків в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Банківська система — сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, що діють в рамках загального грошово-кредитного механізму. Включає Центральний банк, мережу комерційних банків і інших кредитно-розрахункових центрів. Центральний банк проводить державну емісійну і валютну політику, і є ядром резервної системи. Комерційні банки здійснюють усі види банківських операцій.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень закону «Про банки і банківську діяльність». Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами послуг. Національний банк України визначає види спеціалізованих банків та порядок набуття банком статусу спеціалізованого. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Дослідженню специфіки системи оподаткування банків і розробці напрямів податкового стимулювання їх фінансово-інвестиційної діяльності присвячені роботи багатьох учених, серед них: Н. Агафонова, С. Буряк, М. Бутильков, О. Борисов, Д. Бекерська, А. Бризгалін та інші.

Аналіз наукових публікацій показує, що дослідження окремих питань оподаткування банківської діяльності та рівня податкового навантаження банків знаходить своє відображення у працях таких вітчизняних та зарубіжних науковців: Бобкової І.Н., Валюка В. В., Гусєва О.В., Дзюби А. В., Євченко Н.Г., Клюско Л. А., Кузнєцової Л.В., Молодико К. Ю., Орлової В.О., Пашкурової Н.П., Петрова А. Ю., Петровської Н.В., Реверчук Н. Й., Сало І.В., Сербиної О.Г., Сіроткіної О.О., Соколовської А.М.

Більшість робіт вітчизняних економістів спрямована на дослідження механізму адміністрування окремих видів податків банківськими установами та проблеми їх відображення в бухгалтерському обліку. Але при цьому залишається невирішеним питання оптимізації системи оподаткування окремих видів банківських операцій.

Предметом дослідження є: система оподаткування банківських установ.

Мета і завдання дослідження. В даній роботі будуть розглянуті питання оподаткування діяльності банківської установи, детально розглянуті бухгалтерські проведення щодо операцій з оподаткування. Також розглянутий механізм обліку оподаткування небанківських операцій банківської установи.

Завдання курсової роботи. Проаналізувати механізм оподаткування банківських установ, динаміку надходження податкових платежів від здійснення банківської діяльності. Розглянути основні напрями вдосконалення оподаткування банківських установ.

Розділ 1. Теоретичні засади оподаткування суб`єктів податкових відносин

1.1 Історичний аспект розвитку оподаткування банківської діяльності

Історична наука не має достатніх відомостей про те, коли саме виникли банки, які операції вони виконували, що впливало на їхній розвиток. Більше того, в економічній літературі міркування щодо процесу виникнення банків настільки суперечливі, що залишається незрозумілою їх справжня суть і початкове функціонування.

На думку ряду авторів, банк як особлива інституція товарного господарства виник не у зв’язку з розвитком товарно-господарських відносин (на ранніх стадіях товарного господарства), а тільки тоді, коли постала потреба в мережі спеціальних установ, які регулювали б заплутаний грошовий обіг і проводили в ширших масштабах кредитні операції. Можна припустити, що банк виник в період становлення мануфактурного виробництва.

Інші автори наводять докази більш раннього часу виникнення банків. На їхню думку, вони вперше з’явилися ще за античного і феодального господарств, коли виникла потреба в посередниках при здійсненні платежів.

Таким чином, згідно із різними уявленнями, час появи банківських установ можна розтягти майже на дві тисячі років.

Слово «банк» походить від французького слова «banque» («скриня») та італійського «banca» («лавка»). Ці слова описують дві основні функції, які виконували банки. Скриня вказує на функцію збереження, оскільки вона є місцем, де зберігалось щось цінне. В Італії у XII сторіччі слово «banca» означало стіл, прилавок або робоче місце «міняйли». Такі «столи» встановлювалися на майданах, де відбувалася жвава торгівля. Вона велася з використанням різноманітних монет, що карбувалися як державами, так і містами і навіть окремими особами. У цих умовах потрібні були спеціалісти, які б зналися на монетах, що були в обігу, могли б їх оцінити і дати пораду при обміні. Якщо врахувати, що у X сторіччі Італія була центром світової торгівлі, куди стікалися товари і гроші з різних країн, то стає зрозумілим, чому банкіри виявлялись неодмінними учасниками торговельних операцій, а їхні «банки-столи» набували все більшого поширення. Подібні «міняйли» зі своїми особливими «столами» існували в Стародавній Греції і Стародавньому Римі.

За свідченнями істориків, перші банківські операції виконували як окремі особи, так і деякі церковні установи, що концентрували значні кошти. У давніх святилищах їх накопичувалась величезна кількість. Храми були надійним місцем для зберігання цінностей. Злодії ставилися з повагою до вівтарів і не грабували їх. Вклади, недоторканність яких гарантувалася поважним ставленням до релігії, робили відомі грецькі храми (Дельфійський, Делоський, Самоський, Ефеський) разом з тим і банківськими установами. Так, зокрема, у храмі Артеміди в Ефесі концентрувалися вклади з малоазійського узбережжя, а в храмі Аполлона в Дельфах -- вільні кошти всієї європейської Греції.

Незабаром перші банкіри зрозуміли, що накопичені ними грошові багатства належним чином не використовуються. Можна було б одержувати значний прибуток, віддаючи їх у тимчасове користування або відкриваючи самостійні торговельні й ремісничі підприємства. Заставою при цьому зазвичай були кораблі й товари, а в окремих випадках -- будинки, дорогоцінні камені й навіть раби. Надання позики супроводжувалося стягненням високих відсотків, рівень яких сягав 36% річних.

Поряд із кредитними операціями давніх банків поступово набували розвитку й розрахунки по обслуговуванню вкладників. Розрахунки проводилися за допомогою так званого «трансферту», тобто переносу коштів з однієї таблиці на іншу. Кожен вкладник банку мав свою таблицю з позначенням його імені, тобто рахунок (у сучасному розумінні). Кошти з таблиці одного вкладника переносилися на таблицю іншого, створюючи найпростіші форми безготівкових розрахунків. Для цього спочатку було потрібне особисте усне розпорядження клієнта про перерахування коштів, а пізніше з’явилися й письмові накази, що полегшували і прискорювали взаємні платежі.

Зручності, створювані банками, не могли не привернути увагу ділових людей. Поступово банківська клієнтура розширювалася. Банки, у свою чергу, стали виконувати функції довірителів з укладання договорів між клієнтами і виступати посередниками в торговельних угодах. Для полегшення розрахунків стародавні банки випускали навіть банківські квитки («hudu» -- гуду), що були в обігу нарівні з повноцінними грошима.

Усе це свідчить про те, що перші банки виникли задовго до мануфактурної стадії капіталізму. Проте хибною є думка, що описані вище операції давнього товарно-грошового обігу свідчать про повноцінне функціонування банківських установ. Наявність кредитора і позичальника -- це ще не є зародження банку, а тільки передумова цього. За яких же умов можливість перетворення кредитора в банк стає очевидною? У сучасних наукових виданнях банк характеризується як «велика кредитна установа». Отже, суть -- у ступені розвитку кредитної справи і в сукупності операцій, що виконуються кредитором по обслуговуванню своїх клієнтів. Лихвар виходить за свої звичні межі, як тільки кредитні операції, котрі він виконує, перетворюються в систему. Важливо при цьому й те, що кредит перестає задовольняти суто споживчі інтереси позичальника і видається на ведення господарських справ. Істотним є й те, що поряд із кредитними операціями кредитор, за розпорядженнями своїх клієнтів, починає виконувати розрахункові операції. Отже, банк -- це такий рівень розвитку кредитної справи, за якого кредитні, грошові й розрахункові операції концентруються в єдиному центрі, що перетворює грошовий обіг у кредитні відносини. У сучасному світі через банки здійснюється фінансування народного господарства, страхові операції, купівля-продаж цінних паперів, посередницькі угоди й управління майном. Кредитні установи, крім того, здійснюють консультування, ведуть статистику, мають свої подсобні господарства. Суть банку багатогранна.

Починаючи з першої половини XIXсторіччя, в Україні стали здійснюватися банківські операції і використовуватися широкі форми кредитування, що насамперед було пов’язано з розвитком ярмаркової торгівлі. Значним банківським центром, що, крім всього іншого, здійснював операції на ярмарках, став Бердичів. Через свої 8 банківських домів він мав зв’язки з банківськими домами Петербурга, Москви, Варшави, Одеси. Основні операції бердичівські банкіри здійснювали на Контрактовому ярмарку в Києві. У 1835 -1844 рр. вони привезли туди 500 — 600 тис. руб. сріблом, а в 1845 -1849 рр. -- понад 1 млн руб.

Кредитно-розрахункові установи поступово ставали невід'ємною частиною господарського життя в Україні. Основне їхнє призначення в період до реформи 1861 р. полягало в підтримці поміщицьких господарств. Дворянський банк та інші кредитні установи («сохранныеказны», «приказыобщественного призрения») надавали позики під заставу маєтків. Іншою важливою рисою дореформеної банківської системи було те, що держава тримала у своїх руках монополію на використання грошових накопичень. Усе це не відповідало інтересам індустріального розвитку країни. Тому з припиненням видачі позик під заставу маєтків (1859р.) почалася ліквідація кредитних установ. Проте, створюючи нову банківську систему, царський уряд не хотів втратити керівних позицій у банківсько-кредитній справі. Державному банку, заснованому в 1860 р., були надані, крім права здійснювати звичайні комерційні операції, й інші важливі функції. Це привело до того, що разом з Міністерством фінансів Державний банк із цілою мережею своїх контор і відділень на периферії мав вирішальний вплив на діяльність інших банків.

Створення індустріальної банківської системи в Україні почалося саме із заснування контор Державного банку Російської імперії.

У 1896 р. кредитно-банківська мережа в українських губерніях виглядала таким чином. Держбанк мав три контори (Київ, Одеса і Харків) та 14 відділень (Чернігів, Ромни, Полтава, Кременчук, Катеринослав, Юзівка, Бердянськ, Феодосія, Севастополь, Херсон, Миколаїв, Кам’янець-Подільський, Житомир і тимчасове відділення в Ялті, що працювало щороку лише з 25 травня до 1 листопада).

При повітових казначействах і відділеннях Держбанку діяли 66 позиково-ощадних кас. Продовжувався процес розгортання позиково-ощадних кас при поштово-телеграфних конторах.

Ощадкаси відігравали велику роль у мобілізації дрібних заощаджень населення. На 1897 р. 8 відділень ощадкаси при Київській конторі Держбанку, що приймали й видавали вклади на суму від 25 копійок, мали 30 278 вкладників і 6,3 млн руб. вкладів. В ощадкасах при поштово-телеграфних установах м. Києва значилося 7284 вкладники, на рахунках яких було 0,84 млн руб.

Таким чином, для еволюції кредитно-банківської системи на території українських губерній у 1897 — 1917рр. були характерні такі риси:

1) Стабільність мережі відділень Державного Дворянського земельного і Селянського поземельного банків;

2) Незначне збільшення кількості відділень Держбанку.

3) Потужна експансія великоросійських комерційних акціонерних банків (насамперед петербурзьких).

4) Розширення приватної банківської справи та поширення її за межі найважливіших економічних центрів.

5) Стрімкий розвиток кредитної кооперації і товариств взаємного кредиту.

6) Інтеграція української низової кредитної кооперації у всеросійську кооперативну систему з центром у Москві.

У цілому в 1913р. на території України нараховувалося 3 контори, 18 відділень і 1 агентство Держбанку; 6 відділень Дворянського земельного і 9 -- Селянського поземельного банків; близько 90 казначейств, 113 відділень, 28 агентств і 12 комісіонерств акціонерних комерційних банків; 3 українських акціонерних комерційних і 4 місцевих акціонерних земельних банки; 81 банківський дім (включно з їхніми конторами й відділеннями); 57 міських громадських банків; Товариство взаємного кредиту гірничопромисловців Півдня Росії; 251 товариство взаємного кредиту; 47 спеціалізованих товариств взаємного кредиту (у т. ч. 9 торговельно-промислових, 4 комерційних, 8 купецьких, 4 земських, 12 сільськогосподарських, 1 міщанське, 3 товариства дрібних промисловців тощо); 2 міських купецьких банки; понад 1495 кредитних товариств (965 тис. членів, 6,6 млн руб. основного капіталу і 883 тис. руб. резервного) і 606 позичково-ощадних товариств (469 тис. членів, 9 млн руб. основного капіталу і 1,1млн. резервного), Сільський банк графині А. Браницької у Білій Церкві; Земський банк Херсонської губернії тощо.

Загалом на території України напередодні революції 1917 -1921 рр. було створено широку мережу кредитно-банківських установ з багаторівневою структурою, що охоплювала всі галузі аграрно-індустріальної економіки регіону й була міцно інтегрована в загальноімперську грошово-кредитну систему, а через неї -- і в європейську. Вона забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів, хоча за своєю могутністю значно поступалася аналогічним системам в індустріальних та індустріально-аграрних країнах Західної Європи.

До середини 1920-х рр. кредитно-банківська мережа України склалася кількісно і якісно. Український кредитний капітал, як і раніше, концентрувався в системі сільськогосподарської, промислової і споживчої кооперації, у сфері приватновласницької позикової справи. В Україні, як і в цілому по СРСР, державні банки обслуговували головним чином державний сектор і частково кооперацію. Кооперативні кредитні установи надавали послуги кооперації і меншою мірою -- держсектору. Середня і дрібна буржуазія міста могла розраховувати лише на свої власні сили. Тільки в міських банках приватні підприємці могли одержати певну підтримку. У Київському банку на їхню частку припадало 3,52% обліково-позикових (в основному облікових) операцій, в Одеському -- 7,4%, у Харківському -- тільки 0,2%.

Реальна ліквідація залишків автономії української кредитної справи розпочалася на межі 20 — 30-х рр., коли внаслідок заборони приватного підприємництва в промисловості, на транспорті й у торгівлі припинили існування товариства взаємного кредиту.

До другої половини 60-х рр. Україна не мала власної, автономної кредитно-банківської системи. Тут діяли філії Держбанку СРСР, Будбанку СРСР і трудові ощадкаси.

Мережа установ Держбанку в Україні розширювалася до 1975 р. У 1970 р. тут було 652 філії, у 1975 р. -- 678. Потім почалося скорочення мережі, і в 1980 р. функціонувало вже 663 установи.

Держбанку.

Формування економіки незалежної України на засадах самостійного розвитку визначило ряд комплексних проблем, які є провідними в складних процесах становлення й розбудови цивілізованої держави. Серед них особливе місце посідає завдання формування ефективної банківської системи.

Крах адміністративно-централізованого устрою економіки одночасно з переходом до ринкових відносин означали ліквідацію державної кредитно-банківської системи, що існувала в країні. Потрібно було створити принципово іншу банківську систему, здатну надавати всю сукупність сучасних банківських послуг, бути центром ринкового регулювання економіки, сприяти структурним зрушенням у господарстві; систему, спроможну забезпечити потреби незалежної держави в платіжних коштах та інвестиціях. Беручи до уваги як функціональну структуру кредитно-банківських організацій і форми банківської власності, так і типи та механізми зв’язків з іншими господарськими секторами й різними територіальними рівнями економіки, така система не може бути простою. Вона повинна бути відкритою для реального сектора економіки і розвиватися на базі його розвитку.

Однак становлення нової кредитно-банківської системи виявилося вкрай ускладненим псевдо ліберальною політикою переходу до ринку, що різко погіршило економічну ситуацію, породило нові диспропорції, деформації, глибоку соціально-економічну кризу. У кінцевому результаті банківський сектор виявився значно деформованим та не склався як цілісна й ефективна система.

Поштовхом до створення нових банківських організацій стали свобода торгівлі, вільні ціни, відновлення економічних зв’язків, узаконення спекуляції, дозвіл на створення приватних, акціонерних та інших кредитно-банківських організацій, ваучерна приватизація. Розвал реального сектора, інфляція і явна нестача грошей в економіці зробили гроші найбільш вигідним, ліквідним і спекулятивним товаром. Новостворений спекулятивний капітал кинувся в банківську сферу. Кількість банків та інших кредитних організацій стала швидко збільшуватися. Але це були організації, орієнтовані не стільки на обслуговування економічного обороту, скільки на самозбільшення грошей за рахунок їхнього перепродажу. У результаті споконвічна ринкова орієнтація банківського сектора, використання ним ринкових методів та інструментів в умовах економічної кризи, що поглиблювалася, призвели до перетворення його в замкнуту систему, що використовувала реальний сектор для вилучення з нього фінансових ресурсів.

Ситуація, що склалася в кредитно-банківській сфері, призвела до поглиблення економічної кризи і спричинила руйнівні процеси в господарському комплексі країни.

Стихійність розвитку кредитно-банківської сфери, встановлення контролю над нею з боку тіньових, кримінальних та олігархічних сил, грошові спекуляції і, як їхній результат, періодичні фінансові кризи породили нестабільність у цій сфері, підірвали довіру до неї серед населення і господарських структур. У підсумку кредитно-банківська система виявилася неспроможною мобілізувати наявні кошти (у тому числі кошти населення) з метою задоволення кредитних та інвестиційних потреб економіки.

Стихійність формування ринку банківських послуг не дозволила повною мірою виявити реальну потребу економіки в кредитних та інвестиційних ресурсах. Тому подальший розвиток цього ринку як у плані диверсифікації послуг, так і в плані відповідності їх масштабів існуючим об'єктивним потребам може дуже ускладнитися без регулювання ззовні.

Кредитно-фінансова інфраструктура, що сформувалася, не відповідає потребам розвитку ринку. У ній практично відсутні кредитні організації, здатні повноцінно надавати цілий ряд банківських послуг, такі, наприклад, як довгострокове й Іпотечне кредитування. Недостатня інформаційна прозорість ринку кредитно-банківських послуг не дозволяє державі вчасно реагувати на негативні тенденції в кредитно-банківській сфері. У той же час відсутня повноцінна система страхування ризиків, що виникають у банківській діяльності.

Такий стан, як це не парадоксально, цілком відповідав псевдо ліберальній політиці й кризі, що поглиблювалася, оскільки був їхнім породженням і складовою частиною. Але в умовах економічного пожвавлення і зростання такий стан кредитно-банківської сфери є незадовільним і гальмує розвиток реального сектора й соціальної інфраструктури. Саме від реформування кредитно-банківської сфери залежить, чи набудуть останні стійкого економічного прискорення.

Створення комерційних і кооперативних банків в Україні почалося із січня 1989 року.

На 20 червня 1990 р. на території України офіційно було зареєстровано 25 банків (17 акціонерних комерційних і 8 кооперативних). Банківські установи були розміщені вкрай нерівномірно й оперували обмеженими капіталами. Розміри статутних капіталів кооперативних банків становили від 0,5 до 3,5 млн. карбованців, акціонерних -- від 5 до 15 млн. карбованців. Переважна більшість банків знаходилася в Києві, у Західній та Південно-Східній Україні, у Криму.

Банкіри розуміли, що лише за умови об'єднання та реальної консолідації зусиль банківська система зможе зміцніти, чітко визначити свої пріоритети та накреслити шляхи їх реалізації, посівши, таким чином, належне місце в суспільстві. Тому спільними зусиллями 11 банків України в червні 1990 року було створено Асоціацію українських банків (АУБ). На даний момент це найбільше й найвпливовіше об'єднання банків у державі. Членами АУБ є понад 70% діючих в Україні банків. За станом на 01. 10. 2002 р. до складу Асоціації входили 134 організації, у тому числі 124 комерційні банки, 6 регіональних банківських союзів (Київський, Кримський, Дніпропетровський, Харківський Одеський та Асоціація банків Львівщини), 2 навчальні заклади (Міжнародний інститут фінансів і Українська фінансово-банківська школа), Аудиторська фірма «Апік» та Українська міжбанківська валютна біржа. До складу Асоціації входять два державних банки («Ощадбанк», «Укрексімбанк»), у т. ч. найбільші банки України; «Укрсоцбанк», «Приватбанк», «Аваль», Перший Український міжнародний банк, «Укрсиббанк» тощо, більшість комерційних банків із 100%-м іноземним капіталом, що працюють на території України. Сукупні активи членів АУБ на початок 2002 р. становили майже 40 млрд грн, капітал -- понад 1500 млн. євро, сукупний прибуток за 2001 рік перевищував 400 млн гривень. Члени АУБ територіально охоплюють всю Україну.

Чергові з'їзди АУБ відбуваються щорічно не пізніше першого липня поточного року. Позачергові скликаються в разі необхідності на вимогу не менше 1/3 членів Асоціації або 2/3 членів Ради. У період між з'їздами Асоціацією керує Рада. Виконання рішень з'їздів та Ради АУБ, а також поточне управління Асоціацією здійснює виконавча дирекція на чолі з президентом. До складу дирекції входять:

* управління із зв’язків з банками;

* управління банківських технологій;

* інформаційно-аналітичний центр «Банк-інформ»;

* управління цінних паперів;

* управління з оподаткування банківської діяльності;

* управління справами;

* бухгалтерія.

За роки своєї діяльності АУБ провела значну роботу, спрямовану на вирішення питань нормативного регулювання та контролю за банківською діяльністю з боку НБУ. Асоціація бере активну участь у формуванні банківського законодавства, у консолідації банківської системи, послідовно захищає інтереси банків, особливо в кризових ситуаціях. Але головним досягненням діяльності Асоціації є діюча банківська система України. Асоціація утворилася тоді, коли ще не було Національного банку України. Саме завдяки їй комерційні банки знаходили підтримку в спільних діях. З повним правом можна стверджувати, що історія розвитку Асоціації є важливим елементом історії розвитку банківської системи України.

1.2 Особливості оподаткування банківської діяльності в Україні

Банківська система відграє важливу роль у розвитку економіки України, наповненні державного бюджету, стимулюванні виробничо-господарської діяльності, оновленні матеріально-технічної бази та активізації інноваційно-інвестиційних процесів. В зв’язку з цим необхідна така система оподаткування банків, яка б стимулювала їх діяльність у напрямі збільшення вкладень капіталу в реальний сектор економіки, допомогла б підвищити рівень їх доходів і, відповідно, їх оподатковуваний прибуток, що дозволить суттєво збільшити надходження податкових платежів до державного бюджету [4, c. 87].

Запровадження ефективної системи податкового регулювання банківської діяльності має дуже важливе значення як для розвитку банківництва, так і усієї національної економіки з двох головних причин: поки що недостатньою науковою розробкою та обґрунтуванням податкового механізму регулювання банківської діяльності і зростаючою роллю комерційних банківських установ у ринковому реформуванні та розвитку економіки. Проблема оподаткування банків є вагомою і з огляду на те, що податкову політику у банківництві України здійснює не НБУ, а державна податкова служба, що створює певні проблеми гармонізації монетарної і фіскальної політики.

Хоча формально з погляду ведення підприємницької діяльності банківська установа особливо не відрізняється від будь-якого суб'єкта підприємництва, проте вона має одну дуже істотну особливість — саме на банки покладена головна функція здійснення грошово-кредитної політики держави. Іншими словами банківська установа — це «фабрика грошей». Від умов, у т. ч і податкових, у яких працює ця «фабрика», прямо залежить стан фінансової системи держави. Ефективна система оподаткування буде стимулювати стабільний поступальний розвиток економіки, неефективна система цілком може призвести до її колапсу [6, c. 122].

Серед вітчизняних фахівців є два діаметрально протилежні погляди на оподаткування банків. Згідно з першим банки повинні оподатковуватись загалом за вищою ставкою, ніж інші суб'єкти підприємництва. Мотивується це твердженням, що банківська діяльність є фінансовим посередництвом без створення видимих матеріальних благ, а, отже, вона приносить надприбуток.

Окрім цього, до деякої міри комерційні банки володіють законодавчо закріпленою монополією у фінансовій сфері. Другий підхід трактує банки як генератор фінансової активності і оптимізатор фінансових потоків держави — якщо чинити перешкоди у його діяльності, уся господарська діяльність буде приречена на стагнацію і занепад.

На наш погляд, істина знаходиться посередині - система оподаткування повинна бути такою, щоб працювали кращі сторони обох підходів. Були сподівання, що цьому сприятиме прийняття нового Податкового кодексу. Однак виявилось, що цей основоположний податковий документ визначив або змінив лише другорядні деталі банківського оподаткування, залишивши відкритим принципове питання врівноваження податкових норм зазначених вище підходів. За словами самих банкірів, на сьогодні залишаються невирішеними багато питань оподаткування банківських операцій і, що найгірше, серед них ключові, такі, наприклад, як податкова база основного податкового навантаження, зокрема податку на прибуток.

Податок на прибуток займає особливе місце в податковому регулюванні банківської діяльності. Він має найбільшу питому вагу у величині податкових платежів, що здійснюють банки, і є другим за значущістю податком, який формує бюджет. Відповідно до ст. 133 розділу ІІІІ Податкового кодексу комерційні банки є платниками податку на прибуток нарівні з іншими підприємствами та організаціями України. Ставка податку на прибуток банків не відрізняється від ставки податку на прибуток підприємств і з 1 квітня 2011 року становить 23%. [4, c. 98].

Але, на відміну від підприємств, банки згідно з нормативами НБУ повинні резервувати вагому частину коштів для дотримання ліквідності і покриття можливих збитків. Таким чином, банки, які сформували свої резерви для покриття ризиків, залучивши до того ж капітал інвесторів, повинні сплатити додатковий податок, адже резерви як непрацюючий капітал дають збитки, а збитки зменшують прибуток. У такому випадку неважко передбачити дії інвестора — він буде скорочувати інвестиції у банківський сектор. І у банківській сфері це спостерігається на практиці - банки отримали 32 млрд. грн. збитків у 2009 році під час кризи ліквідності через вилучення капіталів і система продовжує давати збитки в цілому. З точки зору банківського сектора ця податкова проблема розхитує інвестиційний ринок, знижуючи привабливість банківських установ з усіма негативними наслідками в цілому для економіки України. До того ж існують ще інші спірні питання оподаткування вітчизняних банків.

У зв’язку з невирішеними проблемами оподаткування вітчизняних банків, я також враховуючи важке фінансове становище, у якому сьогодні опинилась банківська система єврозони, відзначимо особливості сучасної практики оподаткування банків у країнах ЄС [4, c. 134].

По-перше, це низька питома вага податків, що сплачуються банками, у загальній сумі податкових надходжень.

По-друге, застосування єдиної ставки податку на прибуток для корпорацій і банків.

По-третє, широке застосування податкових знижок на суму амортизаційних відрахувань при створенні резервних фондів для покриття збитків і по-четверте, звільнення від оподаткування непрямими податками фінансових операцій. Зазначимо також, що вирішується питання про впровадження додаткових податків з банків, але це стане можливим лише на основі майбутньої міжнародної банківської угоди, яку називають «Базель-ІІІ», оскільки регулювання розміру капіталу та ліквідності банків набагато ефективніші, ніж оподаткування фінансових операцій [6, c. 145].

Безумовно, фінансовий сектор повинен здійснити свій внесок у подолання наслідків фінансової кризи, але для цього необхідно не тільки обговорювати переваги і можливі недоліки нових податкових інструментів, а й переглянути умови і процедуру оголошення банкрутства банками і фінансовими компаніями. Це дозволить в майбутньому уникати дефолтів і, як наслідок, зменшити навантаження інших платників податків.

Розділ 2. Сучасний стан оподаткування банківської діяльності в Україні

2.1 Сучасний стан оподаткування банків в Україні

В сучасних умовах нестабільного економічного середовища значення оподаткування для банків посилюється, оскільки воно носить комплексний двоякий і взаємопов'язаний характер. З одного боку, оподаткування прямо впливає на банки і зокрема на чистий фінансовий результат їх діяльності. Разом з тим, тягар податкового навантаження через збільшення витрат банків перекладається на клієнтів — користувачів банківських послуг. З іншого боку, оподаткування банківських клієнтів, хоч і опосередковано, але все-таки впливає на діяльність банків та їх ділову активність. Посилює проблему вдосконалення оподаткування вітчизняних банків кризова ситуація у банківській сфері та дефіцит ресурсів для кредитування реального сектора економіки. Механізм реанімації фінансової системи України, поряд з іншими заходами, передбачає зниження податкового навантаження на суб'єктів господарювання. На нашу думку, зниження податкового тиску для підприємств не дасть змоги повною мірою забезпечити їх самофінансування, тому податкові пільги для банків в нинішніх умовах будуть більш ефективними.

Загальновідомо, що банки відіграють неоднозначну роль в економіці будь якої держави і їх діяльність постійно супроводжується ризиками та має специфічні особливості. Разом з тим, банки є суб'єктами господарської діяльності, метою якої в умовах ринкового середовища є отримання максимального прибутку. Зважаючи на це, певні особливості має і механізм оподаткування фінансово-господарської діяльності банків, хоча на сьогодні їх податкове регулювання здійснюється відповідно до законодавства, єдиного для всіх господарюючих суб'єктів незалежно від форми власності і сфери діяльності.

В податковій системі банки виконують подвійну роль. Як суб'єкти податкових відносин вони є платниками більшості податків, які на загальних підставах здійснюють до бюджетів всіх рівнів. Одночасно, будучи посередниками між державою і платниками податків, вони здійснюють перекази податкових платежів, від своєчасності яких залежить повнота обсягів державної казни. Крім того, на банки покладено функцію податкового і валютного контролю, яка полягає в наданні інформації щодо відкриття рахунків клієнтам та щодо їх фінансово-господарських операцій, своєчасності перерахування податків, виконання доручень щодо призупинення операцій на рахунках клієнтів тощо. Визначаючи важливу роль банків у податковій системі, необхідно зазначити, що вони є основними серед інвесторів реального сектора економіки, чим забезпечують збільшення кількості платників податків та створення додаткових матеріальних благ, підвищуючи таким чином дохідність бюджетної системи.

Податкове регулювання банківської діяльності в узагальненому вигляді трактують як цілеспрямований комплексний процес використання засобів та інструментів впливу державної податкової політики на банківську діяльність з метою стимулювання чи стримування надання банківських послуг для отримання позитивних соціально- економічних результатів. [3,14]. Погоджуючись в цілому із даним визначенням, варто звернути увагу на те, що воно не враховує специфіку діяльності банків, ставлячи їх в один ряд з усіма іншими господарюючими суб'єктами. Тому пропонуємо податкове регулювання розглядати як систему особливих заходів, спрямованих на втручання держави в діяльність банків як з метою наповнення державного бюджету та забезпечення розвитку економіки держави, так і регулювання їх фінансової стабільності.

Значення податків та особливості системи оподаткування банків зумовлене функціями податків, основними з яких є дві - фіскальна та регулююча. З точки зору впливу на діяльність банків, найважливіше значення має регулююча функція податків, оскільки саме за її допомогою держава збалансовує свої інтереси з інтересами платників. Як прямий фактор, про що вже йшлося вище, система оподаткування банків впливає на такі показники їх діяльності як собівартість продуктів і послуг, витрати та фінансові результати, що у свою чергу, впливає на ліквідність банку та на розмір власних коштів, адже податки, як і будь-які витрати, призводять до зменшення прибутку, а значить і капіталу банку.

Крім оподаткування діяльності власне банків на стабільне функціонування банківської системи значний вплив здійснює і порядок оподаткування підприємств і населення. Так, податкова політика здатна впливати на розвиток економіки в цілому через оподаткування, що, в кінцевому результаті, впливає на грошово-кредитний ринок і формує умови, в яких проводиться грошово-кредитна політика. Разом з тим, кількість грошей в обігу визначає можливості суб'єктів господарювання щодо розрахунків та сплати податків і обов’язкових платежів до бюджетної системи в грошовій формі [4].

Окремі заходи податкової політики можуть впливати лише на грошово-кредитну сферу. Наприклад, це стосується намірів введення оподаткування процентного доходу за депозитами фізичних осіб, що може призводити до зменшення їх привабливості для населення, отже і обсягу, та до примушення банків підвищувати депозитні ставки з метою збереження цього джерела наповнення ресурсної бази. Це негативно впливатиме на банки та економіку в цілому, адже послаблення їх ресурсної бази чи її подорожчання негативно позначиться на обсягах і вартості кредитів, що надаються економіці. Разом з тим, можна навести аргументи і на користь такого податку, зокрема, зменшення стимулів для існування класу рантьє (наразі високі ставки за депозитами в банках дозволяють отримувати пристойні доходи без будь-якої додаткової діяльності), вирівнювання умов оподаткування порівняно із доходами від операцій з іншими видами активів, міркування соціальної справедливості та інше [10].

Однак наразі, коли банківська система тільки почала «одужувати» від фінансової кризи, зважаючи на недостатню ресурсну базу банків, недовіру населення до них, навпаки необхідно стимулювати вкладення коштів населення у банки. Тому найближчим часом запровадження оподаткування доходів, одержаних від банківських вкладів у вигляді відсотків, на думку експертів, є недоцільним [7, 17].

Державне податкове регулювання банківського сектора, з економічної точки зору, передбачає проведення аналізу структури та абсолютних значень податкових надходжень до бюджету України від банків. У цьому зв’язку, з самого початку слід зауважити те, що на сьогодні фактично відсутня статистика Державної податкової служби України щодо податків, сплачуваних банкам. Тому аналіз спробуємо здійснити за інформацією, представленою в періодичних виданнях, в яких наведені посилання на офіційні джерела, та за статистикою НБУ.

Податок на прибуток займає особливе місце в податковому регулюванні банківської діяльності. Його обсяги є найбільшими у структурі податкових платежів, що здійснюють банки, і є другим за значущістю податком, який формує бюджет. Відповідно до ст. 133 розділу ІІІ Податкового кодексу України (ПКУ) ставка податку на прибуток є уніфікованою, і поступово її розмір знижується: з 1 квітня 2011 року становить 23%; з 1 січня 2012 року — 21%; з 1 січня 2013 року — 19%; з 1 січня 2014 року — 16% [13]. Така новація, запроваджена ПКУ, демонструє державний підхід, оснований на концепції А. Лаффера, за якої зростання податкових ставок змушує бізнес або припиняти свою діяльність, або йти в тінь і навпаки [8].

Проведені розрахунки та їх наступний аналіз показали, що за період 2008−2012 роки загальна сума сплачених банками України податків скоротилася на 60,2%, сплата податку на прибуток зменшилася на 71,4% [12]. Важливо відмітити, що у 2008-першій половині 2009 років спостерігалися позитивні тенденції у діяльності банків України, і за результатами 2008 року їх чистий прибуток становив 8,6 млрд. грн. Незважаючи на поступове погіршення фінансової ситуації, за результатами 2009 року оподатковуваний прибуток банків склав 10,5 млрд. грн., але обсяги сплати податку скоротилася на 37,6%, внаслідок того, що 42 банки були збитковими. Таким чином, протягом останніх років частка податкових надходжень від податку на прибуток комерційних банків до Державного бюджету України не перевищувала 6−8% [12].

До основних причин зменшення обсягів сплачуваного податку на прибуток банками можна віднести: економічну та фінансову кризу; ухилення банків від оподаткування внаслідок застосування схем мінімізації прибутку; диспропорції в податковій системі України.

Починаючи з 2009 р. банки України так і не зуміли вийти на рентабельну діяльність, однак розмір їх збитків поступово зменшується. Головним «баластом», який стримує їх на шляху до прибуткової діяльності, виступають проблемні банки. Так, за підсумками І півріччя 2011 р. сукупні збитки українських банків склали 1 062,0 млн. грн., що майже в 10 разів менше, ніж за підсумками І півріччя 2010 р. (9 999,0 млн. грн.), та в 13,5 разів менше, ніж за підсумками І півріччя 2009 р. Доходи банків за І півріччя 2011 р. склали 67,74 млрд. грн. і були меншими, ніж за І півріччя 2010 р., на 33,5% (32,7 млрд. грн.), і на 8,6% (6,1 млрд. грн.), ніж за І півріччя 2009 р. [1]

Розмір витрат знижувався більшими темпами, що і обумовило скорочення збитків порівняно з аналогічним періодом 2010 та 2009 рр. За І півріччя 2011 р. сукупні витрати склали 68,69 млрд. грн., що на — 38,0% (- 42,11 млрд. грн.) менше, ніж за і півріччя 2010 р., та на -19,7% (- 16,87 млрд. грн.) менше, ніж за І півріччя 2009 р. Найбільшого зниження порівняно з підсумками І півріччя 2010 та 2009 рр. зазнали відрахування до резервів — на — 57,6% (- 20,78 млрд. грн.) та на — 52,3% (- 16,75 млрд. грн.) відповідно, що засвідчило поступове «очищення» кредитно-інвестиційних портфелів банківської системи України від проблемної заборгованості. В структурі витрат чітко проявляється тенденція до зменшення питомої ваги відрахувань до резервів, яка за результатами І півріччя 2011 р. скоротилась на 10,3 п.п. порівняно з аналогічним періодом 2010 р. і становила 22,2% [1].

За даними прес-служби ДПС України ситуація з податковими надходженнями була наступною: за 2010 рік банками сплачено податків і зборів до зведеного бюджету 3 млрд. 983 млн. 048,3 тис. грн., у тому числі податку на прибуток — 1 млрд. 124 млн. 634,6 тис. грн. У порівнянні з 2009 роком загальна сплата податків і зборів банками зменшилася в 1,36 рази, в тому числі сплата податку на прибуток зменшилася в 2,7 рази; за І півріччя 2012 року банки України наростили сплату податків на 25% порівняно з аналогічним періодом 2010 року. У тому числі податку на прибуток зібрано у півтора рази більше, ніж минулого року — 809,8 млн. грн. [11].

Як справедливо зазначає Пашкурова Н. П., на практиці податкове навантаження банків збільшується за рахунок формування страхових резервів, вимоги до яких відповідають всім формальним ознакам податку, оскільки вони є обов’язковими, безповоротними і частково використовуються на фінансове забезпечення діяльності держави [16].

Дещо іншої думки дотримується Молодико К. Ю., який вважає, що можливість частково віднести на витрати збитки від деяких операцій через формування страхових резервів є для банків ключовою пільгою [9].

Однак, не дивлячись на протилежність думок, щодо даного питання очевидним є те, що необхідність створення страхових резервів є однією з основних причин зменшення обсягів сплати банками податку на прибуток.

Аналіз податку на прибуток від банківських установ за статистикою НБУ, що представлена нижче в таблиці (табл. 1. 1).

Табл. 1. 1

Доходи, витрати та фінансовий результат діяльності банків за 2008- 2012 рр.

ПОКАЗНИКИ

01. 01. 08

01. 01. 09

01. 01. 10

01. 01. 11

01. 01. 12

1.

Доходи

41 645

68 185

122 580

142 995

136 848

2.

Витрати:

37 501

61 565

115 276

181 445

149 875

в т.ч. на резерви під активні операції

13 289

20 188

48 409

122 433

148 839

з них резерв на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями

12 246

18 477

44 502

99 238

112 965

Податок на прибуток

-1405,089

-2044,615

-3245,665

651,565

129,467

3.

Результат діяльності

4144

6620

7304

-38 450

-13 027

Як видно з таблиці, темпи зростання витрат банків є значно вищими у порівнянні з темпами збільшення доходів, що в результаті призвело до їх збиткової діяльності протягом двох останніх років. Разом з тим, тенденція динаміки збитків за результатами діяльності банків у 2009 та 2010 роках є позитивною — вони зменшились майже у три рази (2,95 раза). Очевидно, що скорочення прибутку як бази оподаткування, зумовило і зменшення обсягів сплачуваних податків.

Підводячи підсумки можна зробити висновок, що розвиток банківництва в Україні та вдосконалення системи оподаткування — це два паралельні та взаємопов'язані шляхи. Суть проблемних питань, які потребують оптимального вирішення, полягає у механізмі взаємовідносин банків і податкових органів, які регулюються чинним не зовсім досконалим і суперечливим податковим законодавством. Це ускладнює можливість банків виконувати покладені на них важливі функції щодо безперебійного забезпечення економіки необхідною кількістю фінансових ресурсів та поставлених державою не менш важливих завдань щодо розвитку сфери матеріального виробництва. Виходом із ситуації, що склалася на сьогодні, може стати активізація стимулюючої функції державного податкового регулювання банківських установ, що дасть можливість забезпечити, з одного боку, сприятливі макроекономічні умови для формування стабільної банківської системи, а з іншого -- перетворити її на дієвий інструмент інвестиційного процесу і, як наслідок економічного зростання держави. Разом з тим, податкове втручання у банківську діяльність не повинно послаблювати фінансову стійкість банків, особливо малих і має сприяти протидії наростанню монополізації у банківській сфері, оскільки монополізація ринку банківських продуктів створює умови та можливості для перекладання податкового навантаження на клієнтів через зростання відсоткових ставок за користування кредитами, зниження ставок на депозити, збільшення комісійних тарифів тощо [16].

Зважаючи на те, що в правовій системі України банківське право виділене як самостійна галузь, то на перспективу, враховуючи специфіку банківської діяльності, доцільно було б і питання щодо механізму їх оподаткування виокремити із загального податкового законодавства і віднести до цієї специфічної галузі. У зв’язку з цим, можливо доцільно було б запозичити зарубіжний досвід окремих країн, де всі сфери банківської діяльності регламентуються окремим банківським кодексом, складовою якого, зокрема, є закон про оподаткування банків.

Наступним напрямом вдосконалення системи оподаткування банків є визначення оптимального рівня їх податкового навантаження. Побудова такої моделі дасть можливість банку оцінити ефективність заходів податкового менеджменту, а державі - виявити банки, які потребують більш ретельного податкового контролю та регулювання, а також дозволить зберегти оптимальний баланс між банками-платниками податків та державними потребами [12].

Заслуговує на додаткове вивчення російський досвід боротьби із завищенням відсоткових ставок за кредитами [9]. Зокрема, є можливим оподаткування за підвищеною ставкою доходів від кредитних операцій при перевищенні реальної ставки за кредитом певної межі. Це сприятиме й корисному для держави перерозподілу кредитних потоків із кредитування торговельно-посередницьких операцій, у тому числі придбання населенням імпортних споживчих товарів, на кредитування реального сектора.

В цілому, враховуючи особливості діяльності вітчизняних банків і правового поля, в рамках якого вони її здійснюють, та використовуючи світовий досвід, можна сформулювати наступні пропозиції щодо вдосконалення системи оподаткування банків:

По-перше, диференціювати ставки податку на прибуток, зокрема:

— підвищити ставку податку на прибуток, одержаний від торгово-посередницьких операцій на фондовому та валютному ринках, оскільки надлишок ресурсів, який утворився в результаті недостатнього інвестування банками матеріальної сфери виробництва, вони використовують у спекулятивних цілях. Відтік грошових коштів у сферу обігу зумовив неплатежі, недостатні податкові надходження до бюджету та його дефіцит, спад виробництва та зростання темпів інфляції;

— одночасно знизити ставку податку на прибуток, одержаний банками за довгостроковими кредитами, які надані в реальний сектор економіки з метою розширеного відтворення, що сприятиме активізації інвестиційного процесу.

По-друге, зважаючи на те, що банки через недосконалість податкового законодавства та власні недобросовісні, а іноді шахрайські дії мають можливість приховувати прибуток, пропонується запровадити у вітчизняну практику зарубіжний досвід, згідно з яким, хоча би на період стабілізації фінансового сектора економіки, замінити об' єкт оподаткування банків. У його якості можуть виступати: чисті або валові активи банку, які приховати практично неможливо; банківські витрати, що стимулює банки до їх мінімізації; дебетові банківські транзакції, що унеможливлює встановлення на них монопольно високих цін і тарифів та обмежує зацікавленість банків у надмірно ризикованих капітальних вкладеннях.

По-третє, з метою підвищення капіталізації банку, як однієї з найважливіших умов зміцнення їх фінансової стійкості, та з метою збільшення податкових надходжень до бюджету доцільно розширити базу оподаткування податком на прибуток за рахунок: відновлення оподаткування сум дооцінки іноземної валюти, придбаної банком з метою купівлі-продажу; упорядкування практики створення страхових резервів за активними операціями, але лише під ризики за добросовісними, а не спекулятивними чи шахрайськими операціями; приведення у відповідність з чинними законодавством порядку встановлення розмірів активних та пасивних процентних ставок, що особливо стосується кредитних операцій банків.

В умовах фінансової кризи реалізація запропонованих змін до чинного законодавства сприятиме вдосконаленню механізму оподаткування діяльності банків, поліпшенню їх фінансової стійкості, вирівнюванню умов оподаткування банків і інших господарюючих суб'єктів, збільшенню надходжень до бюджету, а також дозволить усунути суперечності норм різних законодавчих документів.

2.2 Вплив оподаткування на дохідність і напрямки розвитку банківської діяльності

На прибутковість банківських установ вагомий вплив справляють податки і тому ефективне податкове регулювання банківської діяльності має значення як для розвитку банківництва, так і всієї національної економіки.

Для вітчизняного банківництва цей аналіз є важливим з двох головних причин: недостатньою науковою розробкою та обґрунтуванням податкового механізму регулювання банківської діяльності; зростаючою роллю комерційних банківських установ у ринковому реформуванні та розвитку економіки. Вагомим є і те, що податкову політику у банківництві країни здійснює не центральний банк, а урядова податкова служба, що також потребує гармонізації між монетарною і фіскальною політиками [3].

Банк — це підприємницька структура, метою якої є отримання прибутку. Прибуток банку залежить від багатьох чинників, серед яких виділимо екстенсивні (розширення бізнесу, збільшення обсягів залучених коштів, наданих кредитів) та інтенсивні (скорочення витрат, збільшення продуктивності праці, зменшення кількості працівників). Податки та інші обов’язкові платежі належать до категорії витрат. Однак менші податки не завжди означають більший прибуток. Не виключено, що зменшення обсягу сплати одних податків призведе до збільшення обсягу сплати інших податків, а також до фінансових санкцій зі сторони контролюючих органів.

Державне регулювання зачіпає тією чи іншою мірою економічні інтереси всіх суб'єктів різних сегментів ринку. Одним із важливих сегментів ринку є ринок грошових і позичкових капіталів, який базується переважно на банківській системі. Банки є дієвим інструментом держави у реалізації її економічної політики. Водночас банки, як елемент ринкової інфраструктури, забезпечують розвиток економіки на мікрорівні. Окрім цього, грошово-банківська система є не тільки об'єктом державного податкового регулювання, а й джерелом доходів державного бюджету [3].

Аналіз збільшення частки банківської системи у формуванні доходної частини державного бюджету, причин наукової нерозробленості питань податкового регулювання банківництва в Україні дав змогу виявити таке:

1. по-перше, банківська інформація і статистики є недостатніми для глибокого аналізу оподаткування банків та його ефективності;

2. по-друге, серед методів державного регулювання банків пріоритетними було і залишається грошово-кредитне регулювання, а не податкове. Адже банки — це фабрики з виробництва кредитів;

3. по-третє, регулювання банківської діяльності повинно здійснюватися в рамках самої банківської системи за активної участі НБУ, але в його руках немає традиційних податкових методів впливу.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой