Основні концепції особистості як об’єкту управління

Тип работы:
Контрольная
Предмет:
Менеджмент


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Міністерство освіти і науки України

Національний авіаційний університет

Інститут заочного та дистанційного навчання

Контрольна робота

з дисципліни:

Психологія управління

на тему: «Основні концепції особистості як об'єкту управління»

Виконала студентка 4 курсу ІЗДН:

Рябцева Ганна

Спеціальність: 6. 40 101

Група № 1

Київ 2009

Зміст

Вступ

1. Індивід, індивідуальність в управлінні

2. Особистість у психології управління

3. Теорії особистості та їх використання в управлінській практиці

4. Регулятори мотивації

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Сучасний розвиток суспiльства, його економiчного i культурного життя, освiта i виховання його членiв послiдовно розгортаються в бік дедалі бiльшої психологiзацiї, оскiльки в центрi соцiальних перетворень, що вiдбуваються, стоїть людина. Цi процеси потребують поширення i поглиблення психологiчних знань, необхідних сьогоднi спецiалiстам i керiвникам усiх галузей дiяльностi. Знання психологiї людей в умовах виробничої дiяльностi дає можливiсть ефективно органiзовувати їх працю, пiдвищувати продуктивнiсть, умiло здiйснювати процес управлiння.

Психологiя управлiння -- порiвняно молода галузь психологiчної науки. Однак вона вже серйозно зарекомендувала себе як початкова дисциплiна в системi пiдготовки управлiнських кадрiв для народного господарства. Психологiя управлiння формувалася i розвивалася на стику ряду психологiчних дисциплiн: iнженерної психологiї, психологiї праці, соцiальної психологiї та педагогiчної психологiї. Об'єктами дослiдження психологiї управлiння, як i в iнших галузях, залишаються системи типу «людина -- технiка», «людина -- людина». Але особливiсть цiєї галузi полягає в тому, що зазначені об'єкти розглядаються з точки зору органiзацiї управлiнських вiдносин. Психологiя управлiння -- це галузь психологiї, яка вивчає психологiчнi закономiрностi управлiнської дiяльностi, тобто вплив психологiї окремої людини та групи на процес управлiння i, навпаки, вплив управлiнських вiдносин на психологiю окремої людини та групи. Психологiя управлiння вивчає психiку людини, дає психологiчну характеристику управлiнської дiяльностi та аналiзує якостi, необхiднi для її успiшного виконання. Вмiння орiєнтуватися у психологiї людей -- один з найважливiших показникiв професiйної пiдготовки керiвника на виробництвi. Сучасні керiвник i спецiалiст повинні володiти певною сумою знань, вмiнь i навичок роботи з людьми. Вмiння правильно вирiшувати соцiальнi питання, створювати сприятливий морально-психологiчний клiмат для високопродуктивної працi людей, а також створювати в колективах атмосферу творчого пошуку -- усе це стає неможливим без глибоких психологiчних знань.

На сьогодні психологія управління найбільш актуальна серед управлінців середньої та високої ланки тим, що у ній структуровано майже усі елементи управлінської діяльності.

Досить вагому увагу приділяється трудовому колективу та особистості як об'єктам управління, — ці багатогранні складові управлінського процесу досі знаходяться у процесі дослідження.

Мета контрольної роботи — визначення основних концепцій особистості як об'єкту управління.

1. Індивід, індивідуальність в управлінні

Спершу психологія управління основну увагу приділяла плануванню, економіці, маркетингу, організаційно-технічній сфері управління. У 70-ті роки XX ст. з усвідомленням ролі організації та учасників управлінської діяльності розпочалося активне вивчення основних характеристик груп, людського чинника, поведінки особистості. У центрі досліджень проблем управління була людина, її особистісні якості, можливості, властивості. Нове бачення системи управління, новий підхід до управлінської діяльності стали базуватися на визнанні пріоритету особистості перед виробництвом, прибутком, інтересами підприємства, фірми, установи. Такий підхід є найсуттєвішим елементом сучасної культури управління, важливим чинником впливу на свідомість особистості, її вчинки, помисли, бажання й очікування. Саме тому без психологічних знань про особистість в управлінській діяльності не обійтися. Керівнику необхідні наукові знання про психологічні особливості свого «Я», особистості працівника, що є передумовою професійного підходу в роботі з персоналом. З урахуванням цього великі фірми почали створювати служби управління людськими ресурсами, розгалужену систему керування персоналом. До психологічної науки все більше ставилися і як до джерела інформації про внутрішні резерви кожної людини, спосіб її мислення, зовнішні стимулятори поведінки, розглядаючи персонал як конкурентне багатство компанії, яке треба створювати, виховувати, розвивати і берегти.

Найпоширенішими у психологічній науці є поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість», глибоке пізнання яких і феноменів, які вони позначають, допомагає керівнику глибше зрозуміти працівника, виявити комплекс умов, необхідних для наукової організації праці й управління.

Людина -- родове поняття, що вказує на причетність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи -- людського роду; специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального; система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність.

Психологія вивчає в людині психіку, її розвиток, індивідуально-психологічні особливості. Як істота біологічна, людина підпорядкована біологічним і фізіологічним законам, як істота соціальна -- є частиною соціуму і продуктом суспільного розвитку. Якщо поняття «людина» містить у собі всі людські якості незалежно від її наявності у конкретної людини, то поняття «індивід» характеризує конкретну людину, включає притаманні їй психологічні й біологічні властивості.

Індивід (лат. individuum -- неподільне) -- окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.

Сутність індивіда визначає не тілесна окремість, а сукупність духовно-психологічних рис, які становлять його самобутність. З метою цілісної характеристики окремої людини, її оригінальності, самобутності використовують поняття «індивідуальність», яке виникло ще в античній філософії (Левкіпп, Демокріт), і по-різному тлумачиться різними галузями гуманітарного знання.

Індивідуальність -- сукупність своєрідних психологічних особливостей і властивостей людини, що характеризує людську неповторність і виявляється у рисах характеру, специфіці інтересів, якостей, здібностей, які відрізняють одну людину від іншої.

Індивідуальність формує ті важливі характеристики людини, котрі забезпечують властивий лише їй стиль взаємозв'язків з навколишнім світом. Передумовою формування її є задатки. Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості.

2. Особистість у психології управління

Особистість -- людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.

Особистість -- найголовніше в людині, найважливіша її соціальна ознака. Вона представлена соціально зумовленими, психологічними характеристиками, які виявляються у суспільних зв’язках, відносинах, є стійкими, визначають поведінку людини, що має суттєве значення як для самої особи, так і для її оточення. Якщо людина є носієм найрізноманітніших властивостей, то особистість -- основна властивість, у якій виявляється її суспільна сутність. Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки тощо.

Людина -- це складна система, у якій фізичне і психічне, генетично зумовлене і набуте, природне і соціальне утворюють нерозривну єдність. Саме в громадському житті, в системі суспільних відносин, набуваючи соціальних якостей для самостійної діяльності й активності, для самопізнання і самоствердження в реальній дійсності вона стає особистістю.

Об'єктивною умовою формування особистісних властивостей, якостей, рис характеру людини є система суспільних відносин (економічних, політичних, моральних та ін.), до якої вона належить. Становлення її неможливе поза суспільними відносинами, взаємодією, спілкуванням і діяльністю, активний суб'єкт яких -- особистість. Конкретний розгляд особистості, її життєвого шляху, руху в системі суспільних відносин дає змогу розкрити засади, на яких формуються особистісні властивості.

Серед психологів побутують різні думки з приводу того, чи всі люди є особистостями. Одні вважають, що не кожного можна назвати особистістю, бо нею може бути тільки творча людина. Інші доводять, що тільки в деяких людях виявляється яскраво виражена особистість. Погодитися з цими поглядами не можна з багатьох причин, і передусім тому, що у кожної людини завжди повинна бути можливість усвідомити себе особистістю, перспектива саморозвитку, самовдосконалення, подолання суперечностей, пошуку в собі сили для того, щоб змінити власне життя. Попри те, що людина розвивається у взаємодії з навколишнім середовищем, досвід її життя є індивідуальним надбанням, а процес розвитку особистості -- завжди неповторний. Усе це вкотре підтверджує своєрідність, оригінальність психіки й особистості, які виявляються в рисах темпераменту, характеру, у специфіці інтересів, якостей та інтелекту, потреб і здібностей людини. Анатомо-фізіологічні особливості, своєрідність життєвого вияву зумовлюють відмінність однієї особистості від іншої, оригінальність почуттів і характеру.

Оригінальність, неповторність особистості як людської індивідуальності -- головна передумова формування індивідуального стилю діяльності. Психологічна наука послуговується такими загальновизнаними положеннями щодо особистості:

1) особистість є продуктом історичного розвитку, тобто виникає на певному етапі еволюції людської істоти;

2) особистість є суб'єктом соціальних відносин і свідомої діяльності;

3) особистість -- це системна якість індивіда, що формується у спільній діяльності й спілкуванні;

4) важливою складовою особистості є її етнопсихологічний аспект.

Дотепер поняття «особистість» на Сході і на Заході трактується по-різному. У європейській культурі, заснованій на християнстві, особистістю вважався святий, праведник, подвижник; у східній культурі про особистість ведуть мову з часів Конфуція, який вважав особистістю «шляхетну людину», яка бере активну участь в управлінні державою, турбується про її благо. У сучасній західній традиції особистість -- це насамперед індивідуальність, якій надають перевагу над суспільством. Східна традиція розглядає особистість як людину, яка добровільно віддає себе служінню суспільству.

Індивідуальний стиль діяльності -- стійка індивідуально-специфічна система психологічних засобів, прийомів, навичок, методів, способів здійснення певної діяльності. Люди з різними індивідуально-типологічними характеристиками нервової системи, різною структурою здібностей, темпераменту, характеру домагаються однакової ефективності різними способами. Індивідуальний стиль діяльності може бути оптимальним або неоптимальним з погляду ефективності роботи.

3. Теорії особистості та їх використання в управлінській практиці

У процесі осмислення психологічною наукою сутності особистості, особливостей її розвитку, самореалізації, взаємодії із зовнішнім середовищем сформувалися теорії, які різняться між собою методологічними підходами, дослідницьким інструментарієм, а відповідно й висновками. Найвідомішими і найуживанішими у сфері управління є теорії головних психологічних шкіл: психоаналіз (Зігмунд Фрейд, Карл-Густав Юнг, Альфред Адлер, Харрі Салліван, Еріх Фромм та ін.); поведінкова школа (американські психологи Джон-Бродес Вотсон, Беррес-Фредерік Скіннер та ін.); гуманістична психологія (Абрахам Маслоу, Карл-Ренсом Роджерс та ін.).

Психоаналіз. Це одне з найповніших учень про людську індивідуальність, засноване на обґрунтованих австрійським невропатологом, психіатром, психологом Зігмундом Фрейдом (1856--1939) у доктрині психічного детермінізму і теорії несвідомого. Згідно з доктриною психічного детермінізму в духовному житті немає нічого невмотивованого: кожна думка, спогад, почуття, дія мають свою причину. Якщо людина змогла побачити причини, розібралася в них, то вона зрозуміла справжні мотиви вчинків. Згідно з теорією несвідомого у формуванні мислення і поведінки несвідомі процеси відіграють значнішу роль, ніж свідомі, і взагалі, свідомість значною мірою є несвідомою. Саме у несвідомій частині свідомості, на думку 3. Фрейда, приховані основні детермінанти особистості, вона є джерелом психічної енергії, спонукання й інстинктів.

Структуру особистості, за 3. Фрейдом, становлять три інстанції:

1. «Воно» -- це первісна, основна, центральна частина структури особистості, яка містить усе успадковане при народженні, її зміст майже цілком несвідомий.

2. «Его» («Я») -- психічна інстанція, яка підкоряється принципу реальності, постійно перебуває у звґязку з зовнішнім середовищем і виробляє ефективні способи спілкування з зовнішнім світом.

3. «Супер-Его» («Над-Я») -- моральні принципи людини, що визначають прийнятність чи неприйнятність для неї певного способу поведінки. Ця психічна інстанція розвивається не з «Воно», аз «Я», вона є суддею і цензором особистості. До функцій «Над-Я» належать совість, самоспостереження і формування ідеалів. Незадоволеність собою, тривоги і турботи, які часто виникають у людини, є емоційним відтворенням у свідомості індивіда боротьби «Воно» і «Над-Я».

Намагаючись позбутися цих неприємних емоційних станів, людина за допомогою «Я» виробляє в собі захисні механізми:

-- заперечення. Проявляється тоді, коли людина намагається не помічати, заперечувати неприємну для неї дійсність, що часто заважає їй продуктивно працювати. Поширеною формою такої поведінки є заперечення критики на свою адресу як психологічний самозахист;

-- придушення (стримування). На противагу запереченню воно проявляється у блокуванні внутрішніх імпульсів і погроз;

-- раціоналізація. Вона постає як спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків, що суперечать моральним нормам;

-- формування реакції. Проявом його є приховування людиною від себе мотиву власної поведінки його придушенням через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу;

-- проекція. Цей механізм проявляється в тому, що власні негативні якості людина несвідомо приписує іншій особі;

-- інтелектуалізація. В основі її -- намагання уникнути загрозливої ситуації шляхом її обговорення в абстрактних термінах;

-- заміщення. Полягає в частковому задоволенні неприйнятного мотиву будь-яким морально допустимим способом.

Учень 3. Фрейда, засновник аналітичної психології швейцарський психіатр Карл-Густав Юнг (1875--1961) створив теорію про складну структуру особистості, запропонував типологію характерів відповідно до того, які функції у них переважають (мислення, почуття, інтуїція) і спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ. З цією метою обґрунтував поняття «екстраверсія» й «інтроверсія» (лат. extra -- поза, intro-- всередину, versio -- обертати) для визначення двох протилежних типів особистості. Екстравертивний тип особистості характеризується її зверненістю до навколишнього світу, інтровертивному типу особистості властива фіксація інтересів на явищах власного внутрішнього світу. Головне, що відрізняє аналітичну психологію Юнга від фрейдівського психоаналізу,-- різне бачення природи лібідо. За К. -Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Саме колективне несвідоме відіграє визначальну роль у структурі особистості.

Теорія психоаналізу не пропонує керівникові конкретних методів розв’язання практичних проблем, однак допомагає зрозуміти мотиви поведінки людей. Некоректну поведінку підлеглого чи керівника або завзятий їх опір чому-небудь можна пояснити, наприклад, захистом від чогось, великим прагненням до визнання чи гординею. Поведінка персоналу організації не завжди логічна і раціональна, а самі люди не завжди можуть пояснити свої імпульси і бажання, тому керівник повинен уміти бачити, розпізнавати приховані мотиви.

Поведінкова школа (біхевіоризм). Засновник цього вчення, американський психолог Джон-Бродес Вотсон (1878--1958) вважав, що предметом нової психології має бути не свідомість, а поведінка людини. У своїх поглядах він застосував вчення російського фізіолога Івана Павлова (1849--1936) про умовні рефлекси до теорії научіння, стверджуючи, що всю поведінку людини можна описати термінами «стимул» (зміна зовнішнього середовища) і «реакція» (відповідь організму на стимул).

Американський психолог Беррес-Фредерік Скіннер (1904--1990) значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виділивши серед них оперантні (від «операція») реакції, що виробляються організмом мимовільно. На його думку, конкретні реакції можна підсилити чи послабити, вдаючись до покарання чи заохочення. Б. -Ф. Скіннер звертав увагу на асиметрію між позитивним і негативним підсиленням стимулів (особливо загрозою санкцій). За його твердженнями, негативне підсилення впливу часто викликає непередбачені, дивні, небажані наслідки, а позитивне зумовлює здебільшого бажані зміни: формує поведінку, підвищує самооцінку індивіда. Однак більшість керівників, недостатньо обізнана з цінними якостями позитивного підсилення стимулів, вважає його недостатньо дієвим.

Для досягнення мети підсилення стимулів повинно відповідати таким вимогам: -- конкретність. Це означає необхідність спиратися на максимально можливий інформаційний зміст;

-- невідкладність. Суть цієї вимоги полягає в тому, що будь-які дії, спрямовані на підсилення стимулів, слід здійснювати негайно (наприклад, керівник виписує чек безпосередньо біля верстата робітника);

-- наявність механізмів зворотного зв’язку. Вони потрібні для врахування можливостей і певних здобутків працівників, винагородження і малих перемог;

-- всебічна увага до стимулів вищого керівництва. Це підсилює значущість справи і впливовість стимулів;

-- непередбаченість. Доведено, що несподівані заохочення спрацьовують краще, а малі винагороди часто є ефективнішими, ніж великі.

Ці положення, прийняті керівниками як засоби впливу на підлеглих, значно активніше, ніж відкриття психоаналітичної теорії, застосовують в управлінні. Такі чинники, як зарплата, прагнення людини зберегти своє місце, статус тощо, керівник піддає контролю і може їх регулювати. Концепція позитивного і негативного научіння дає змогу пояснити більшість поведінкових реакцій, допомогти керівнику в контактах із людьми, налагодити систему заохочень і покарань.

Гуманістична психологія. Згідно з цією теорією особистість є унікальною цілісною системою, здатною до самоактуалізації, що притаманне тільки людині.

Це вчення базується на таких основних положеннях:

-- людину слід вивчати тільки в цілісності;

-- кожна людина є унікальною, саме тому аналіз окремих випадків не менш важливий, ніж статистичні узагальнення;

-- головною психологічною реальністю є переживання людиною світу і себе в ньому;

-- людське життя слід розглядати як єдиний процес становлення і буття людини;

-- людина є активною, творчою особистістю;

-- людина має потенції до безперервного розвитку і самореалізації;

-- людина наділена певним ступенем свободи від зовнішньої детермінації завдяки сенсу і цінностям, якими вона керується у своєму виборі.

При створенні цієї теорії американський психолог Карл-Ренсом Роджерс (1902--1987) брав до уваги здатність кожної людини до особистісного самовдосконалення. Важливим компонентом її структури є Я-концепція, що формується у процесі взаємодії суб'єкта з навколишнім середовищем і є інтегральним механізмом саморегуляції поведінки людини. Я-концепція -- цілісний, хоч і не позбавлений внутрішніх суперечностей, образ власного «Я», який є установкою людини стосовно себе.

Я-концепція може бути позитивною, негативною і амбівалентною (суперечливою). Задоволеність людини життям, відчуття нею щастя життя залежить від того, якою мірою її досвід, «реальне Я» та «ідеальне Я» співвідносяться між собою. Найважливіша характеристика психологічно зрілої особистості -- її відкритість для досвіду, гнучкість, вдосконалення людського «Я». Інший американський психолог Абрахам Маслоу (1908--1970) збагатив теорію росту концепцією цілісного підходу до людини, згідно з якою основна потреба людини полягає в самоактуалізації, реалізації її потенційних можливостей, здібностей і талантів. У запропонованій ученим класифікації потреб і взаємозв'язків між ними вищі запити не можуть бути задоволені, доки не задоволені нижчі, а всі вони утворюють ієрархічну структуру, що визначає поведінку людини. Від задоволення первинних потреб нижчого рівня (фізіологічні, у безпеці) залежить задоволення вищих потреб (соціальних, в успіху, самовираженні, самоактуалізації) і мотивація поведінки людини.

Концепція А. Маслоу дає змогу зрозуміти, яким вимогам повинна відповідати у своїй поведінці та ставленні до інших самоактуалізуюча особистість.

Психологічними характеристиками такої особистості вважають: -- активне сприймання дійсності, здатність орієнтуватися в ній;

— прийняття себе та інших людей такими, як вони є;

— безпосередність у вчинках і спонтанність у вираженні своїх думок і почуттів;

— зосередження уваги на тому, що відбувається ззовні, на противагу орієнтації тільки на внутрішній світ;

— наявність почуття гумору;

— розвинуті творчі здібності;

— неприйняття умовностей без показного їх ігнорування;

— стурбованість добробутом інших людей, а не тільки забезпеченням особистого щастя; -- здатність до глибокого розуміння життя;

— налагодження з людьми (хоч і не з усіма), доволі доброзичливих особистісних взаємин; -- здатність об'єктивно оцінювати життя;

— безпосереднє і повне заглиблення в життя;

— надання переваги у житті новим, ризикованим шляхам;

— уміння покладатися на свої досвід, розум, почуття, а не на думку інших людей, традиції чи умовності;

— відкрита і чесна поведінка у всіх ситуаціях;

— готовність стати непопулярним, бути засудженим більшістю людей за нетрадиційні погляди;

— здатність брати на себе відповідальність, а не уникати її;

— докладання максимуму зусиль для досягнення поставлених цілей;

— уміння бачити і, якщо це необхідно, долати опір інших людей.

Отже, за А. Маслоу, самоактуалізація як здібність притаманна більшості людей, однак не всі її реалізовують. Самоактуалізуюча особистість є прикладом нормального розвитку. Вона максимально повно втілює людську сутність. Зазначені вище теорії спонукають управлінців переглядати організацію праці, враховуючи індивідуально-психологічні особливості власні і персоналу. В управлінні господарською діяльністю проблема мотивів, стимулів і людських потреб вперше була порушена шотландським економістом, філософом Адамом Смітом (1723--1790), який вважав, що людьми керують егоїстичні мотиви, постійне прагнення поліпшувати своє матеріальне становище. При цьому А. Сміт вів мову насамперед про мотивацію підприємця, а мотивація робітників, учасників виробничого процесу його не цікавила зовсім. її вивчав американський інженер, теоретик управління Фредерік-Вінслоу Тейлор, який стверджував, що робітниками керують тільки інстинкти задоволення фізіологічних потреб, тому щодо них можна використовувати елементарні стимули. Будучи переконаним у тому, що біологічною природою людини не передбачено працювати, вважав, що кожен працює тільки під тиском зовнішніх умов, прагне працювати менше, а одержувати більше, на що підприємець повинен відповідати політикою «платити менше, а вимагати більше». У зв’язку з цим примусова сила адміністратора є основною мотивацією праці. Це положення було покладене Тейлором в основу розробленої ним системи інструкцій-розпоряджень, норм виробітку та обґрунтування мотивації через погодинну оплату праці, яка не дає змоги працівнику розпоряджатися своїм часом, оскільки адміністрація визнає темп праці, забороняючи самовільні зупинки і перерви.

Надлишок робочої сили, часткова зайнятість населення теж стимулювали підвищення продуктивності праці, впливали на мотивацію суб'єктів і об'єктів управління. Разом з тим окремі дослідження мотивації, переважно в межах психології, вирішально не впливали на управлінську практику підприємців. Ситуація почала змінюватися, коли в 30-ті роки XX ст. у СІЛА виник гуманістичний напрям управління, збагачений дослідженнями А. Маслоу, психологів Голдона-Вілларда Олпорта (1897--1969), Карла-Ренсома Роджерса та ін. Соціальні зміни в суспільстві, потреби підприємництва, управління, господарювання стимулювали розвиток теорій мотивації та досліджень мотиваційних механізмів. Мотивацію стали вважати однією з найважливіших функцій управління.

На сучасному етапі поряд із сформульованою А. Маслоу концепцією ієрархії потреб використовують напрацювання американських учених Девіда Макклелланда і Фредеріка Герцберга (нар. 1921). На думку Д. Макклелланда, людські потреби можна звести до таких трьох категорій: -- потреба влади (вплив на інших, встановлення контролю за діями інших людей тощо); -- потреба досягнення успіху (прагнення до стандартів високої якості); -- потреба належності до групи (потреба найбільшою мірою бути залученим до міжособистісних стосунків).

На підставі власних спостережень Ф. Герцберг виокремив такі найважливіші мотиваційні чинники (мотиватори):

— гігієнічні (розміри оплати праці, міжособистісні взаємини, умови праці, політика компанії й характер контролю безпосереднього керівника);

— мотивуючі (відчуття успіху, просування по службі, визнання іншими, відповідальність, зростання можливостей).

Аналізуючи й узагальнюючи ці дослідження, англійські вчені М. Вудкок і Д. Френсіс визначили складові, що дають змогу повніше використовувати ідеї мотивації для стимулювання ефективної трудової поведінки.

1. Оскільки робоче середовище впливає на працівника, не варто шкодувати засобів і зусиль на створення сприятливої обстановки для персоналу організації.

2. Винагорода має багатофункціональне спрямування (її становлять, крім зарплати, вихідні, додаткові вигоди: житло, особисте страхування, персональні автомобілі, оплачене харчування тощо).

3. Почуття безпеки пов’язане з наявністю роботи, із впевненістю в завтрашньому дні, з визнанням і повагою оточення, належністю до групи тощо.

4. Особистісний розвиток і ріст. На сьогодні відбувається еволюція поглядів керівників на ставлення до особистості: якщо раніше головну увагу приділяли підвищенню кваліфікації працівників, то тепер -- розвитку людських ресурсів (у фірмах і на підприємствах створюють відповідні служби); визнається, що внесок в особистісний розвиток працівників має як економічне, так і гуманітарне значення.

5. Почуття причетності до загальної справи притаманне кожному працівнику, тому керівники повинні вичерпно інформувати підлеглих, розвивати зворотний зв’язок, знати думку колективу про важливі аспекти виробництва.

6. «Інтерес і виклик». Більшість людей шукає роботи, яка вимагала б майстерності і не була занадто простою. Навіть суто виконавські роботи завдяки регуляторам мотивації треба робити цікавими, щоб вони приносили задоволення.

4. Регулятори мотивації

Регулятори мотивації

1. Робоче середовище

2. Винагорода

3. Безпека

Робоче місце

Рівень шуму

Фонове звучання музики

Ергономіка

Їдальня

Дизайн

Зручність

Чистота

Фізичні умови праці

Зарплата та інші виплати

Вихідні Додаткові вигоди

Системи медобслуговування

Соціальні проблеми

Ризик стати зайвим

Відчуття своєї належності до компанії

Прийнятний стиль управління

Повага і схвалення

Стосунки з оточенням

Відомості про те, як у компанії ставляться до робітників

Головні мотиватори

4. Особистісний розвиток

5. Відчуття причетності

6. «Інтерес і виклик»

Відповідальність

Експериментування Новий досвід

Можливості для навчання

Володіння інформацією Консультації

Спільне прийняття рішень

Комунікація

Представництво

Цікаві проекти

Розвивальний досвід Зростаюча відповідальність

Зворотний звґязок з просуванням до цілі

Висновок

Отже, розглядаючи особистість як об'єкт управління, дослідники та практики визнавали складність і недостатню вивченість цього феномену. Складність полягає насамперед у тому, що особистість найчастіше не бажає відчувати себе об'єктом будь-якого впливу, прагне бути не пасивним учасником спільної діяльності, а свідомою й активною особою. Саме тому поставленої мети було досягнуто частково.

Проблема особистості є однією з найважливіших у психології. На сучасному етапі актуалізується вона у сфері управління. Пов’язано це із зростанням ролі та значення людського чинника, закономірностей людської поведінки, а відповідно й мотивації управлінської діяльності.

У процесі осмислення психологічною наукою сутності особистості, особливостей її розвитку, самореалізації, взаємодії із зовнішнім середовищем сформувалися теорії, які різняться між собою методологічними підходами, дослідницьким інструментарієм, а відповідно й висновками.

Список використаної літератури

1. Ананьев Б. Г. О проблемах современного человекознания. -- М., 1977.

2. Асмолов А. Г. Психология личности. -- М., 1990.

3. Батуев А. С., Соколова Л. В. О соотношении биологического и социального в природе человека. // Вопр. психологии. -- 1994. -- № 1.

4. Богословский В. В. Общая психология. -- М., 1981.

5. Волков И. П. Руководителю о человеческом факторе. -- Л., 1989.

6. Дизел Пол М., Мак-Кинли Раньян. Поведение человека в организации. --М., 1993.

7. Ковалев В. И. Мотивы поведения и деятельности. -- М., 1988.

8. Крегер О., Тьюсон Дж. Типы людей и бизнес. -- М., 1995.

9. Лебедев В. И. Психология и управление. -- М., 1990.

10. Мартынов С. Д. Профессионалы в управлении. -- Л., 1991.

11. Обозов Н. Н. Психология взрослого человека. -- Л., 1991.

12. Обозов Н. Н., Щёкин Г. В. Психология работы с людьми. -- К., 1999.

13. Петровский А. В. Общая психология. -- М., 1995.

14. Филиппов А. В. Работа с кадрами: Психологический аспект. -- М., 1990.

15. Психологія управління. Навчальний посібник / Орбан-Лембрик Л.Е. — К.: Академвидав, 2003.- 567 c.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой