Основні періоди розвитку української літературної мови

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат

на тему:

«Основні періоди розвитку української літературної мови»

Вступ

Літературна мова — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Літературна мова на Україні в своєму історичному розвитку пройшла кілька досить виразно відмежованих періодів: давня доба охоплює 10 — 13 ст., середня — 14−18 і нова 19−20 ст. Досить кардинальні зміни в типі Л. м. на межах періодів зумовлені змінами в політичній і культурній історії України.

1. Розвиток української літературної мови давньої і середньої доби

Літературна мова давньої доби засвідчена для Києва церковними й науковими текстами, починаючи від сер. 11 ст. і грамотою 1130, для Галичини церковними текстами від кін. 11 ст. і грамотами від сер. 14 ст., які відбивають почасти попередню традицію, безпосередньо не збережену. Пам’яток з Чернігова, Тмуторокані, Переяслава нема або майже нема, тому судити про Л. м. цих князівств можна лише порядком гіпотез. Крім церковних і наукових жанрів, той же варіант Л. м. представлений матеріалами приватно-епістолярного характеру, літописами, красним письменством. Ця мова не була регульована жодною спеціальною інституцією, але патронат церкви й зосередження літ. життя навколо церковних центрів роблять її доволі витриманою, так що тексти, створені в Києві, не надто різняться від переписаних з болгарських оригіналів. Припускають, що ця мова була і усною мовою найкультурніших верств інтелігенції.

Занепад Київської, а пізніше Галицько-Волинської держави і входження українських земель, крім Галичини й Закарпаття, до Великого Князівства Литовського переривають традицію Л. м. давньої доби. Зокрема стається розрив між церковною і урядовою мовою. Розвиток Л. м. в церковних жанрах і стилях характеризується в кін. 14 — 15 ст. поновленою церковнослов’янізацією її (друга хвиля церковнослов’янізації). Тим часом урядова мова розвивається в напрямі зближення з живою мовою, вбираючи в себе також впливи мови центральноєвропейських канцелярій (латинської, німецької, чеської, польської). Політичний розрив українських земель між Польщею й Литвою спричинився до того, що ця мова виступала в двох відмінах — галицькій і волинсько-поліській.

Розвиток міст, становлення українського міщанства і впливи Реформації спричиняють наближення мови інших жанрів до канцелярійної й розмовної мови. Постають навіть спроби перекладу Святого письма на мову близьку до живої. Одначе цей рух був загальмований так званою третьою хвилею церковнослов’янізації. Головною причиною її було те, що після Люблінської унії, в умовах польської культурної, політичної й економічної експансії підривалася фактична можливість оформлення української Л. м. на основі живої мови, бо шляхта польонізувалася, а українські міста втрачали своє значення й спроможність бути центрами національного культурно-політичного життя. Відбудувати чисту церковнослов’янську мову не пощастило, і до неї ввійшли елементи довільні (напр., у фонетиці вимова Ж, А як у, я, г як г, Ђ як і, невимовляння ъ, ъ).

Та навіть у сфері писемного й офіційного вживання не пощастило втримати чистоту цієї і в неї продирається багато елементів живої мови і західних впливів, насамперед латинських і польських. Так витворюється на церковнослов’янській основі такого типу літературна мова козацької держави 17 — поч. 18 ст., чий строкатий склад відповідав панівному стилеві доби — бароко. Ця мова культивується в проповіді, науковій літературі, красному письменстві (драма, вірші, повість), але зі значно зменшеним церковнослов’янським елементом і в діловій мові й приватному листуванні. Через штучний характер цієї мови тяжко говорити про її діалектну основу, хоч загалом південнозахідно-українські елементи переважали над північноукраїнськими.

Занепад козацької держави після Полтавського бою 1709 р. підірвав нормальний розвиток цієї мови. Під впливом заходів російського уряду (укази 1721, 1727, 1728, 1735, 1766, 1772 про цензурування мови українських друків, русифікація освіти), а почасти з бажання певних прошарків козацької старшини й вищого православного духовенства ствердити своє становище в Російської Імперії, в обставинах занепаду стилю бароко й секуляризації культурного життя твори, писані літературною мовою 17 в., перестають появлятися друком. Л. м. України під російською окупацією в другій пол. 18 ст. фактично, стає російська мова (пізні козацькі хроніки, Сковорода, Капніст, «Історія Русов»).

Народна мова в літературі в цей період допускалася в творах сатирично-гумористичного, рідше романсово-ліричного жанру, у згоді з теорією низького стилю в класицизмі. Твори такого типу не підносилися до формування Л. м., а фіксували різні говірки (північноукраїнську у Некрашевича, полтавську у Котляревського, харківську в Квітки-Основ'яненки тощо).

мова літературний український урядовий

2. Доба відродження української літературної мови

В кінці XVIII-го століття в Європі почав сильно поширюватися новий напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Старий погляд на мову простого народу, як на мову «подлу», явно став падати. Цей літературний напрям докотився й до Сходу, до Росії, й під його впливом розпочалася й тут доба відродження свого національного. В українській літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї національної літератури, що розпочав у нас Іван Котляревський (1769−1838).

Іван Котляревський народився року 1769-го в Полтаві й уже за молодих літ, покінчивши Полтавську духовну семінарію, зацікавився українською етнографією: збирав народні пісні, приповідки, казки й т. ін., а тому добре знав рідну українську мову. Року 1798-го, мавши 29 літ віку, він випустив свою славну «Енеїду». Час був такий, що з української мови й з самих українців тільки підсміювалися, тому за цим духом часу пішов і Котляревський, давши «Енеїду», від якої реготала не тільки вся Україна, але й уся читацька Росія. На початку мало хто запримітив, що це поважний літературний твір, а не проста сміховинка.

Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, — він міцно зв’язав перервану було в XVIII столітті в друках — через наказ 1720 р. — нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів.

На свій час мова «Енеїди» була доброю народною мовою, хоч у ній, як у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його наступники, — літературний правопис був тоді спільний для російської й української літератури, — в основі своїй це старий український правопис. Ось уривок з «Енеїди» за оригіналом:

Эней бувъ паробокъ моторный

И хлопець хоть куды козакъ,

На лихо все издавсь проворный,

ЗавзятЂйшій изъ всЂхъ бурлакъ.

Ho Греки якъ, спаливши Трою,

Зробили зъ неи скирду гною,

ВЂнъ, взявши торбу, тягу давъ:

Забравши всякихъ й ТроянцЂвъ,

Осмаленыхъ, якъ гира, ланцЂвъ,

Пятами зъ Трои накивавъ.

Власне, це наш стародавній український правопис, з ы, ъ, Ђ; цікаве те, що наше і Котляревський передає через Ђ, що звичайним було в нас і до нього, уже в XVI—XVII вв.іках, і частим у віці XVIII, коли писали: вЂнъ, пЂнъ і т. ін. Цебто, як мовою, так і правописом Котляревський ще міцно зв’язаний з попереднім часом, з XVIII століттям, нічого нового в цьому не даючи.

Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.

Нову настанову принесли ідеї романтизму, що на Україні набрав виразного народницького забарвлення. Постає проблема поважної й повноцінної літератури на основі народної мови (Шашкевич, Метлинський, Костомаров). Понад усну мову підносять інше джерело, теж взяте з уст народу, але більше зв’язане з історичною традицією — фольклор. Остаточно закріплюється південно-східна основа літературної мови. Але цим спробам бракувало історичності. Шевченко перший піднісся до розуміння синтетичности й соборности Л. м, як у розрізі історії (використання архаїзмів, слов’янізмів тощо), так і в географії (використання приступних і відомих Шевченкові говірок), з врахуванням досвіду його полтавсько-харківських попередників. У відмінних пропорціях сполучав ці елементи і П. Куліш. Історична і стилістична як суть мовної реформи лишилася незрозумілою сучасникам і ближчим наступникам Шевченка й Куліша, але широта географічної синтези забезпечила новій Л. м. великий вплив.

Новозформована Л. м. поширилася вже на наукові й публіцистичні жанри, але цьому розвиткові поклала край заборона друку украйнською мовою, видана російським урядом 1863. Перенесення видання діяльності до Галичини спричинило й перенесення туди цього типу Л. м. і остаточно поклало там край традиції середньо-української Л. м., а згодом і спробам москвофілів запровадити російську мову. У Галичині нова Л. м. зазнала помітних впливів місцевої мови. В. Мова-Лиманський, О. Пчілка, практично також М. Старицький виступили прихильниками такої східно-західної синтези, пізніше цю лінію провадили М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко та ін., тоді як Б. Грінченко, А. Кримський, І. Нечуй-Левицький вважали за потрібне усунути західноукраїнські впливи (особливо запальних форм дискусія набирала 1891 — 93 і 1907 — 12 рр.). Батьком українського роману вважається Іван Нечуй-Левицький (1838−1918), що походив зі священичої родини на Київщині, й уже тому глибоко знав українську мову, бо ці родини, пробувавши по селах, звичайно московщилися мало й мали українську мову за свою звичайну домову мову. До часу Нечуя-Левицького наша описова мова була ще слабенька — видно, письменникам, навіть Марку Вовчкові, бракувало для того слів. Перший, хто прозову описову мову сильно підняв і високо поставив, був П. Куліш, хоча б у своїй «Чорній Раді» 1857 року, але він усе таки не міг дати своїй мові повної волі в описових частинах. Взагалі в старих письменників зовнішні описи в їхніх повістях явно слабенькі. Зовсім не те бачимо в Нечуя-Левицького: його мова сильно збагатилася й він однаково вільно веде й розмову дієвих осіб, і малює широкі картини природи чи психічні глибокі переживання. Явно відчувається, вже з його І тому «Повістей» 1872 року, що перед нами письменник з широким мовним розмахом європейського зразку.

Впливи північноукраїнських говірок не були такі помітні, але відбувалися через твори видатних письменників, що походили з Чернігівщини (Куліш, Грінченко, Коцюбинський та ін.). Коли після знесення заборон у наслідок революції 1905 р. Л. м. «повернулася» на Україну, вона вже мала синтетичний характер, хоч її центрально-українська основа лишилася непорушною.

Творення укр. держави 1917 — 20, а пізніше політика українізації принесли, з одного боку, поширення Л. м. на всі сфери життя і всі жанри літератури в широкому сенсі слова, а з другого боку, поставили проблеми нормалізації й кодифікації Л. м. У нормалізації Л. м. виявилися дві течії. Етнографічна школа мала пуристичний характер і хотіла взорувати Л. м. на народній мові (Тимченко, Смеречинський, ранні праці Курило й Сімовича). Гору взяв напрям, очолюваний О. Синявським, що звертав увагу не лише на традиції, а й на тенденції розвитку мови. Синявський найбільше визначив норми Л. м. в правописі, орфоепії, морфології й синтаксі.

Припинення українізації, розгром українського національно-культурного життя принесли з собою намагання радянського уряду обмежити вживання української Л. м. (цілковите виключення її з військового життя, обмеження в технічних жанрах тощо), а з другого боку, намагання очистити Л. м. від европеїзмів, незнаних у російській мові, і від західноукраїнських елементів, переорієнтувати її на східноукраїнські говірки і включення деяких суто російських слів, форм і конструкцій. Не зважаючи на цю політику, як також постійний вплив російської мови, що в СССР є загальнообов’язковою й головною мовою, тоді як українська мова допущена фактично лише в ролі регіональної «другої мови», і досі зберігається загальний характер Л. м., як він був визначений Т. Шевченком і П. Кулішем, кодифікований Б. Грінченком, О. Синявським і Академічним словником, хоч і порушений у багатьох деталях.

Висновки

У процесі творення всеукраїнської літературної мови завжди приходимо до найважнішого засадничого питання: які джерела покласти в основу цієї мови, на чім росте кожна літературна мова? На це питання ми віддавна маємо готову відповідь: найміцніша основа й найважніший ґрунт літературної мови — мова народна, що завсіди править для літературної за найперше джерело. Представники української науки не тільки досліджували українську мову, але й доводили про її самостійність, незалежність від інших мов. Досліди над українською мовою не спиняються й до сьогодні. Мало того, українська наука виробляла й ідеологію української мови й сіяла її своїм слухачам чи читачам.

Список літератури

1) Українська мова. Енциклопедія. К.: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана. 2000, 752 с.

2) Булаховський Л. А. Виникнення і розвиток літ. мов. В кн.: Булаховський Л. А. Вибр. праці, т. 1. К., 1975;

3) Білодід І., ред. Курс історії укр. літ. мови, І - II. К. 1958 — 61;

4) http: //litopys. org. ua/ukrmova/um39. htm

5) Огієнко І., Історія української літературної мови, К. 2001

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой