Основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина в Україні

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

право конституційний свобода громадянин

Актуальність теми: Одним з важливіших принципів демократичної держави і основою народовладдя є верховенство Закону та його дотримання. Основним Законом держави була та залишається Конституція, як втілення істотних прав людини (громадянина) на справедливість, свободу та добробут.

Стаття 1 Конституції України наголошує на тому, що Україна є суверенною, демократичною, соціальною, правовою державою, але нажаль процес її становлення ускладнюється певними негативними факторами, такими як негаразди господарювання, низька ефективність діяльності управлінських структур, соціальні конфлікти тощо. Гарантії прав і свобод людини та громадянина, їх широту, реальність, здійсненність виражають не тільки фактичний та юридичний статус особи в суспільстві, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості. Вони показники зрілості держави, її досягнень, тим більше, що на державу та її органи Конституція і закони України покладають обов’язки забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

Тому актуальність дослідження теоретичних та практичних проблем, пов’язаних із конституційним закріпленням та реалізацією права людини, зумовлена глобалізацією доктрини прав людини в Україні, потребою вдосконалення чинного законодавства в даній галузі, приведенням його у відповідність до принципів, проголошених світовою спільнотою та чинною Конституцією України. Сукупність названих чинників зумовила вибір теми дослідження.

Теоретичним підґрунтям цього курсового дослідження є роботи таких українських вчених: В.Б. Авер’янова «Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту» [18], «Адміністративне право України» Битяка Ю. П., Богуцького, А.С., Гаращука В. М. [19], «Права людини в Україні» Гончаренко О. М. [24], Денисова В. Н., Даниленко В. Г., Жуйкова В. М., Зайця А. П., Захарова Є.Д. [25−29], «Теорія права» Котюк В. О. [34], «Питання та елементи конституційного статусу людини і громадянина в Україні» Князев В. Д. [33]. Але нажаль дані автори досліджували проблему вузько, тільки с боку адміністративно-правового забезпечення реалізації та захисту прав громадян у сфері виконавчої влади. Ними було ґрунтовно розглянуто політико-правові аспекти взаємодії людини, держави і управління, питання адміністративно-правового регулювання прав громадян у сфері виконавчої влади та адміністративно-процесуального статусу громадян, особливості надання адміністративних послуг, доступу громадян до інформації у сфері виконавчої влади, запровадження досконаліших адміністративних процедур тощо.

Необхідно відмітити й те, що за останній період в Україні захищено ряд дисертацій, а саме Т.М. Мілова «Конституційне право людини і громадянина на свободу наукової творчості в Україні» [36], Ю. М. Фролова «Економічні права і свободи людини і громадянина в Україні: проблеми класифікації» [41]. Їх наукові роботи містять аналіз окремих аспектів по забезпеченню прав і свобод людини та громадянина. Проте, ці праці не мають комплексного наукового підходу до гарантій прав і свобод як самостійного інституту. Тому дане дослідження органічно їх доповнює, а належність вказаних робіт не лишає його актуальності.

Об'єктом дослідження: є суспільні відносини, які склалися в процесі становлення та розвитку прав і свобод людини та громадянина і їх гарантій як соціально-правового явища.

Предмет дослідження: є комплекс правових норм та організаційно-правових форм гарантування прав і свобод людини і громадянина та проблеми, що виникають з їх реалізацією в Україні.

Мета дослідження: полягає в тому, щоб уточнити порядок становлення та юридичного закріплення прав та свобод людини і громадянина на різних етапах державотворення України, а також конкретизувати положення про дотриманню прав та свобод, що надаються Конституцією України 1996 р, на теренах сучасної держави

Завдання:

1) дослідити ґенезу прав і свобод людини і громадянина на різних історичних етапах становлення держави;

2) визначення поняття та змісту гарантій прав і свобод людини та громадянина;

3) конкретизація ролі та місця держави, та органів державної влади щодо гарантування прав і свобод людини та громадянина;

4) визначення сутності теоретичних засад гарантій прав і свобод людини та громадянина;

5) проаналізувати концептуальні проблеми механізму реалізації права людини і громадянина в Україні;

Теоретико-методологічна основа і методи дослідження: В основу методології дослідження покладено філософські, загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання, які покликані забезпечити єдність гносеологічного, соціально-філософського та конституційно-правового аналізу конституційного права людини і громадянина та проблем його реалізації в Україні.

У роботі використані такі методи, як історичний, порівняльний, емпіричні методи, аналіз і синтез. Історичний метод дав змогу простежити еволюцію розвитку концепції прав людини та її практичного втілення в сучасних міжнародно-правових актах. Закон єдності і боротьби протилежностей дав змогу виявити суперечливі тенденції становлення та здійснення державної політики у сфері захисту прав людини і громадянина.

Методологічну основу становлять також такі загальнонаукові методи: аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення, моделювання та ін. Так, використання методів аналізу і синтезу уможливив аналіз ознак права людини і громадянина. Соціологічний метод знайшов своє застосування при аналізі внутрішніх і зовнішніх чинників суспільних процесів, що зумовили виникнення, еволюцію та конституційне закріплення права людини і громадянина в Україні. Формально-логічний метод використовувався для визначення основних понять юридичних конструкцій, правових основ вирішення юридичних колізій конституційного та законодавчого регулювання конституційно-правових відносин, у межах яких реалізуються та забезпечуються конституційні права і свободи людини і громадянина в Україні;

Функціональний аналіз передбачає з’ясування важливості політичних явищ для суспільства й особи, їх оцінку з позицій системи цінностей (блага, справедливості, свободи, поваги до людської гідності).

Апробація курсової роботи. Основні положення курсової оприлюднені в доповіді на ІІІ Всеукраїнській конференції студентів, аспірантів і молодих учених «Сучасний розвиток державотворення та перетворення в Україні: проблеми теорії та практики» в Маріупольському державному університеті в березні 2011 (тези опубліковані).

Структура та обсяг курсової роботи. Відповідно до мети, завдань та предмету дослідження курсова робота складається із вступу, двох розділів, що включають шість підрозділів, загального висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 34 сторінки, обсяг основної частини 30 сторінок.

1. Права і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку

1. 1 Розвиток ідеї прав людини

Питання прав і свободи людини і громадянина в їх історичному розвитку досліджено багатьма авторами, серед яких: М.В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришина [43], Булгакова А. В. [22] Автори родовід прав і свобод людини і громадянина ведуть від ідеї про природні права, що виникли ще за часів Стародавньої Греції, розглядають їх розвиток на теренах Європи та дають короткий опис прав та свобод закріплених Конституцією України 1996 р. Але нажаль поза увагою авторів залишається розвиток та становлення прав людини на територій України починаючи с Київської Русі та закінчуючи сьогоденням. М.П. Рогозін в книзі «Права людини в сучасному світі» [39], також представляє становлення ідеї прав людини с позиції європейського досвіду.

Н.С. Сидоренко в своїй монографії охарактеризувала участь України в міжнародно-правовій, в тому числі європейській, системі захисту прав людини, торкалися питання про відповідність законодавства України основним положенням Європейської соціальної хартії на важливість прийняття України до Ради Європи, підписання та ратифікації Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. [40] Але нажаль не було досліджено в повному обсязі конституційні, політико-правові аспекти взаємодії та співробітництва України з Радою Європи в інших сферах захисту прав людей.

Виходячи з історичних джерел український народ зробив гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини. Ним була створена низка яскравих взірців правової думки і нормотворення, у яких отримали своє втілення такі найвищі цінності суспільства, як законність, свобода, рівність, повага до особи та ін.

Давнє звичайне право — закон Руський, створював певні правові гарантії для нижчих верств населення, закріплював поступову відмову від варварських принципів кривавої помсти, обмежував сваволю і врегульовував повсякденний побут населення Київської Русі. Ознакою реального демократизму були «ряди» — договори, які укладали жителі зі своїми князями. Основною вимогою в договорі до князя — було «не ображати народу». Якщо князь не виконував взятих на себе зобов’язань, то народ на віче міг усунути його з князівського столу [32, с. 136].

Перший писаний кодифікаційний акт руського феодального права — «Руська Правда». Кодекс складався з норм різних галузей права, насамперед, цивільного, кримінального, процесуального. Вони містили багато положень, що стосувалися особи, її прав та свобод [21, с. 56]. Зокрема, широко врегульовувалися відносини власності і успадкування. «Руська Правда» певною мірою дбала і про права феодальне залежного населення, зокрема захищала їх від свавілля лихварів, не допускала протиправного обернення його на холопів [44, с. 50−64].

Починаючи з XIV ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. Литва перейняла українські культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, «руські» правові норми. В країні діяли «Литовські статути» (1529, 1566, 1588 рр.). Вони закріпили низку принципово нових підходів до статусу особи. Офіційно проголошувалось, що законодавство — єдине для всіх підданих держави, і вони рівні перед законом. Декларувалася і свобода віросповідання, однак мала вона обмежений характер, стосувалася лише «християнських» релігій і не поширювалося на «євреїв, татар і всяких бусурманів».

Паралельно з Литовськими статутами в українських містах дедалі більшої ваги набувало магдебурзьке право, яке стало основою їх самоуправління і судового імунітету, своєрідним гарантом проти феодальної сваволі [17, с. 36−41].

Ідеали рівності, свободи та поваги до гідності людини панували і в Запорізькій Січі, звідки в роки національно-визвольної війни 1648−1694 рр. вони поширилися по всій Україні, стали могутнім чинником народного руху. Вершиною козацького нормотворення вважається Конституція Пилипа Орлика 1710 р першу чергу обмеження компетенції гетьмана, утвердження прав і свобод громадян. Зокрема, цим актом обмежувалися податкові стягнення, встановлювалося непорушне правило захисту жінок — вдів козаків, їх дружин, дітей-сиріт; на гетьмана покладався обов’язок — забезпечувати дотримання непорушних громадянських вільностей. Але нажаль ця Конституція реальної сили так і не набула [37, с. 66−98].

Певні прогресивні зміни в сфері прав і свобод людини були досягнуті в роки Першої російської революції 1905−1907 рр. Ідея прав і свобод людини знаходить своє відображення у програмних документах перших партій. У програмі Української партії самостійників-соціалістів був спеціальний розділ — «Декларація прав українського народу», в якому теж давався широкий перелік прав і свобод [20, с. 123−145].

Жовтневий переворот, прихід до влади більшовиків і запровадження соціалістичних ідей збагатили традиційні уявлення про права людини. За часів радянської влади було прийнято 4 Конституції України (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Всі вони закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Вже в Конституціях Радянської України 1919 і 1929 рр. було закріплено значно ширший, ніж традиційний, перелік прав людини і громадянина. Найбільш повним він був у Конституції УРСР 1937 р., заснованій на союзній Конституції 1936 р. Але реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність даної Конституції і реалізацію проголошених в ній прав і свобод.

Конституція УРСР 1978 р. вигідно відрізнялася від попередніх радянських конституцій як за структурою, так і за обсягом закріплених прав і свобод. У ній статусу особи було присвячено два розділи (5 і 6), в окремому розділі регулювалися основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалися рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок. Основним правам, свободам і обов’язкам громадян також був присвячений цілий розділ (ст. 37−67), де проголошувалась повнота прав громадян в усіх основних сферах. В той же час, не повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені в міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР [24, с. 179].

У системі прав і свобод пріоритет надавався соціально-економічним та культурним правам. Практично саме ця категорія прав найбільш реально втілювалася в житті. Політичним, громадянським та особистим правам і свободам, як і в попередніх радянських конструкціях, відводилася другорядна роль. Новим серед особистих прав було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових осіб державних і громадських органів.

Конституція УРСР 1978 р. поряд із закріпленням прав та свобод передбачала також закріплення широкого кола обов’язків, що було нетрадиційним на той час для конституцій більшості країн світу. У ній також вперше у вітчизняній практиці були виключені право на охорону здоров’я, на житло, користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної та художньої творчості, право на оскарження в суді дій посадових осіб, державних і громадських організацій тощо [2, с. 26−38].

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права і свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням. Конституція України 1996 р. стала взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні.

1.2 Сучасні міжнародно-правові стандарти прав людини

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини.

Міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п’ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.).

3. Конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p., Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.).

4. Конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 p., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України — Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.). Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.). Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи [31, с. 47−48] 07. 05. 1999 р. Україна підписала створену у 1961 р. Європейську соціальну хартію, що була переглянута у 1996 р [3, с. 1−7].

Підписавши міжнародні пакти Україна була зобов’язана привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством.

В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.

Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:

— фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Загальній декларації та пактах про права людини;

— демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя.

Міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

— права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

— обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

— загальні принципи природного права;

— відповідальність за злочинне порушення прав людини;

— напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

— напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов’язань у сфері прав людини [30, с. 35].

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод та обов’язків людини і громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, що ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною.

Перші законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали жодних сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутися до законів України «Про власність» (07. 03. 1991 р.) [4], «Про підприємництво» (07. 02. 1991 р.) [5], «Про інформацію» [6] (02. 10. 1992 р.), «Про біженців» (02. 10. 1996 р.) [7], «Про Правовий статус іноземців» (04. 02. 1994 р.) [8], «Про звернення громадян» (02. 10. 1996 р.) [9].

Права, свободи, законні інтереси та обов’язки громадян регламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема. Закон України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. [11], «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. [12], «Про освіту» від 23 березня 1996 р. [13], «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» [14] від 25 березня 1992 р, «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. [10]

Ряд соціально — економічних прав знайшли своє відображення в Цивільному кодексі України, Трудовому та Сімейному кодексах тощо. Тому з в певністю можемо сказати, що пріоритетним напрямом діяльності нашої держави є захист і всебічне забезпечення прав та свобод людини і громадянина, та створення дійового механізму їх реалізації.

1. 3 Поняття та класифікація прав і свобод людини

Розглянувши основну міжнародну та вітчизняну законодавчу базу виникає необхідність дати визначення, що ж таке права і свободи людини та громадянина, та як відбувається їх класифікація.

Права людини — це невідчужувані свободи і права особи, які індивід отримує в силу свого народження, основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому. Права людини охоплюють громадянські права і політичні свободи, економічні, соціальні і культурні права, а також права спільнот, тобто дітей, жінок, національних меншин, народів тощо. Термін «права людини» використовується для визначення широкого спектру прав — від права на життя до права на культурну самобутність. Вони включають усі елементарні передумови існування, відповідного людській гідності. Права людини цієї категорії, звичайно, називають фундаментальними свободами. Саме ці ідеї слугують орієнтирами для законодавчого забезпечення умов життя, гідних людини.

Права громадянина пов’язані зі сферою відносин людини з суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав, становить належність людини до відповідної держави, громадянами якої вона є.

Поняття «свобода» пов’язується з характеристикою таких правомочностей особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобод та світогляду і віро сповідування, свободи думки і слова тощо) [38, с. 100].

У літературі і міжнародних-правових актах існують різні підходи до класифікації основних прав і свобод людини і громадянина. У залежності від виду суб'єктів пропонується розрізняти права людини, права нації, права людства. Права людини розрізняють за часом виникнення («покоління прав людини») — права людини і громадянина першого покоління, права другого покоління і третього покоління. З урахуванням міжнародних-правових актів і стандартів, загальнолюдських вимірів і цінностей складений розділ II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», у якому основні права та свободи людини і громадянина класифікуються по сферах життєдіяльності: громадянські; політичні; соціально-економічні і культурні права і свободи.

Громадянські (особисті) права, т. н. права першого покоління, покликані забезпечувати свободу й автономію індивіда як члена громадянського суспільства, його юридичну захищеність від будь-якого незаконного зовнішнього втручання. Ця категорія прав характеризується тим, що держава визнає свободу особи в певній сфері відносин, яка віддана на його розсуд і не може бути об'єктом зазіхань держави. Ці права, що властиві кожній особистості, покликані юридично захистити простір дії приватних інтересів, гарантувати можливості індивідуального самовизначення і самореалізації особистості.

Політичні права і свободи — важлива категорія суб'єктивних прав і свобод громадянина. Їх цілком правомірно розглядати як забезпечену людині законом і привселюдною владою можливість участі (як індивідуально, так і колективно) у суспільно-політичному житті держави і здійсненні державної влади. Тим самим перемагається відчуженість громадянина від держави.

Соціально-економічні права (поряд із культурними правами) відносяться до прав людини другого покоління. Вони стосуються підтримки і нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивіда, визначають положення людини в сфері праці і побуту, зайнятості, добробуту, соціальної захищеності з метою створення умов, при яких люди можуть бути вільні від страху і нужди. Їх обсяг і ступінь реалізованості багато в чому залежить від стану економіки і ресурсів, і тому гарантії їх реалізації в порівнянні з громадянськими і політичними правами першого покоління, менш розвинені. Соціально-економічні права забезпечують людині вільне розпорядження основними чинниками господарської діяльності і захист держави.

Культурні права гарантують духовний розвиток людини, допомагають кожному індивіду стати корисним учасником політичного, духовного, соціального і культурного прогресу [35, с. 119−121].

Таким чином, можна стверджувати, що нині діючі правові норми людських свобод і цінностей мають під собою міцний фундамент нарощуваний представниками різних поколінь і країн світу, серед яких гідне місце займає і українська нація.

2. Види прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Їх система в конституції України

2.1 Принципи конституційних прав і свобод людини і громадянина. Система прав за Конституцією України

Конституція України 1996 р. юридично закріпила широкий спектр прав і свобод людини і громадянина. Їх перелік і зміст в повному обсязі відповідають сучасним міжнародно-правовим стандартам прав людини. Конституція України, згідно з цими документами, чітко визначає єдиний і однаковий для всіх конституційний статус людини і громадянина та його принципи.

Принципи конституційного статусу людини і громадянина:

— свобода людини (ст. 21,23) обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості;

— рівність людей у своїй гідності та правах (ст. 21) означає, що права і свободи визначаються за будь-якою людиною, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав;

— невідчужуваності та непорушності прав та свобод людини (ст. 21) стосується основних конституційних прав і свобод людини, які мають невід'ємний природний характер, тобто тільки тих, що зафіксовані в Конституції України. Вони також не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією (ст. 64);

— гарантованості прав і свобод людини і громадянина (ч. 2 ст. 22) означає, що держава має сприяти повній і ефективній їх реалізації, не допускати звужування їх змісту та обсягу;

— невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 22). конституція України в міру розвитку суспільства може зафіксувати нові права і свободи людини і громадянина;

— рівності конституційних прав і свобод людини і громадянина України та рівності їх перед законом (ст. 24) означає, що забороняються будь-які спроби обмеження прав громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження тощо;

— єдності прав людини та її обов’язки перед суспільством. Одночасно з наданням конституційних прав, на людину покладаються і певні конституційні обов’язки [1, с. 7−10].

Поняття системи прав і свобод людини й громадянина має велике теоретичне і практичне значення. Воно дає змогу охопити зазначену систему як єдине ціле, єдиний правовий організм, усі складові якого мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою. Основне завдання цієї взаємодії полягає в тому, щоб норми матеріального права повною мірою пов’язувалися з нормами процесуальними, тобто тими, що врегульовують процес практичного здійснення конкретних прав і свобод людини і громадянина. Прикладом конституційної норми процесуального характеру можна вважати, наприклад, положення ст. 62 Конституції України, де йдеться про те, що «ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину», оскільки одним з демократичних принципів процесуального права є твердження, що так званий «тягар доказування» лежить на тому, хто звинувачує у скоєнні злочину.

Система конституційних прав і свобод людини і громадянина становить основу всіх прав і свобод, які закріплюються нормами галузевого законодавства й за своїми «духом і літерою» мають відповідати настановам Конституції України.

2.2 Загальна характеристика основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина

Основні права і свободи людини і громадянина — це закріплені в Конституції України невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що належить їм від народження чи в силу наявності в них громадянства України, гарантується державою і становлять ядро конституційно-правового статусу особи в Україні [22, с. 30].

Особисті права і свободи є природними і пов’язані з належністю людини до громадянства України. До цих прав, згідно з Конституцією, належать:

— право людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23);

— право на життя і право на захист свого життя і здоров’я

— інших людей від протиправних посягань (ст. 27);

— право на свободу та особисту недоторканість та право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29);

— право на недоторканість житла (ст. 30);

— право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

— право на невтручання в особисте життя, право на спростування недостовірної інформації про себе і членів сім'ї та право вимагати вилучення будь-якої інформації та відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням недостовірної інформації (ст. 32);

— право на свободу пересування, право вільного вибору місця проживання, право громадян України в будь який час повернутися в Україну. (ст. 33); право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35); право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49);

— право на безпечне для життя та здоров’я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50);

— право на вільне укладення шлюбу, охорону з боку держави сім'ї, дитинства материнства і батьківства (ст. 51);

— право на судовий захист, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної, органів місцевого самоврядування, право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися до міжнародних органів і установ, членом або учасником яких є Україна, право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань (ст. 55);

— право знати свої права і обов’язки (ст. 57);

— право на правову допомогу (ст. 59);

— право на презумпцію невинності та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62);

— право на звільнення від відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї та право на захист у суді (ст. 63) [1, с. 9−20].

Політичні права і свободи відображають міру можливої участі у суспільно-політичному житті, державної влади та органів місцевого управління. вони залежать від правового статусу особи. В основному політичними правами користуються лише громадяни України.

Конституція України передбачає такі політичні права і свободи:

1. право на свободу думки і свободу слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань та право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію (ст. 34)

2. право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36)

3. право брати участь в управлінні державними справами, у референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування — виборче право (ст. 38)

4. право рівного доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38)

5. право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39)

6. право петицій, тобто, право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40)

Соціальні права — це права на одержання певних позитивних послуг від держави, зокрема:

1. право на працю, на належні безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (ст. 43)

2. ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів, ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у страйку (ст. 44)

3. право на відпочинок (ст. 45)

4. право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст. 46)

5. право на житло, держава створює умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду (ст. 47)

6. право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 48)

Економічні права — це права людини і громадянина пов’язані з економічним, насамперед майновими відносинами. До них належать:

1. право власності та право громадян України користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41)

2. право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42)

Екологічні права — це право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50)

Культурні права — це права, які сприяють духовному розвитку людини, доступу до скарбів світової культури. Серед цих прав:

1. право на освіту (повна загальна середня освіта є обов’язковою), право безплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних закладах на конкурсній основі (ст. 53)

2. свобода літературної, художньої наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності (ст. 54)

Поряд з різноманітними юридичними правами і свободами важливим елементом правового статусу особи є її конституційні обов’язки.

Конституція фіксує такі обов’язки громадян України:

— захист Вітчизни (ст. 65)

— не заподіяння шкоди природі (ст. 66)

— сплачування податків і зборів (ст. 67)

— неухильне додержання Конституції України та законів України (ст. 68) [1, с. 11−36].

Конституція України встановлює конституційні обов’язки як громадян України, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України. Як основні права людини і громадянина, так і конституційні обов’язки конкретизуються і розвиваються в поточному законодавстві.

2.3 Реалії дотримання основних прав і свобод людини і громадянина на території України

В Україні є умови та засоби, що забезпечують ефективну реалізацію прав і свобод кожною людиною і громадянином. Найвищою гарантією прав і свобод людини є Конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України. Суб'єктом, на якого покладаються обов’язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранту прав і свобод випливає зі змісту Ст. 3 та Ст. 22 Конституції України.

Конституція України встановила політичні, соціально-економічні та юридичні, конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина. Під політичними гарантіями розуміють відповідним чином орієнтовану політику держави, її спрямованість на формування умов із забезпечення належного рівня життя людини, стабільність політичних структур. Соціально-економічні гарантії передбачають наявність відповідного середовища і матеріальної основи, які забезпечили б реалізацію прав, свобод і обов’язків. Юридичні гарантії охоплюють усі правові засоби, які забезпечують реалізацію прав, свобод і обов’язків людини.

До конституційних гарантій належать такі інститути держави:

1. Президент України — головний гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102).

2. Верховна Рада України — здійснює захист через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92), призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101)

3. Кабінет Міністрів України — вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини (ст. 116)

4. Суди — згідно ст. 55 Конституції України права людини захищаються судом. Судовий захист здійснюють як суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України [1, с. 33−40].

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов’язані з порушенням прав і свобод. А саме: Центр з прав людини Економічної і Соціальної ради ООН, Комісія з прав людини ООН, спеціальні органи ООН, Верховний комісар ООН із захисту прав людини, Європейський суд з прав людини.

Як складається ситуація з дотриманням прав людини на Україні на сьогоднішній день, та які права найбільше порушуються на Україні?

Практика Європейського суду свідчить, що кількість порушень прав людини в Україні складає лише трохи більше 1 відсотка від загальної кількості порушень прав людини, зафіксованих Євросудом в інших європейських країнах.

Загалом, починаючи с 2001 року і до сьогоднішнього часу, Європейський суд визнавав порушення Україною 9 статей Конвенції та трьох протоколів до неї. Зокрема: ст. 2 «Право на життя» — 9 порушення; ст. 3 «Заборона катувань» — 24 порушень; ст. 5 «Право на свободу та особисту недоторканість» — 25 порушення; ст. 6 «Право на справедливий судовий розгляд» — 487 порушень; ст. 8 «Право на повагу приватного та сімейного життя» — 10 порушень; ст. 9 «Свобода думки, совісті та релігії» — 6 порушень; ст. 10 «Свобода висловлювання» — 3 порушення; ст. 13 «Право на ефективний засіб правового захисту» — 65 порушень; ст. 14 «Заборона дискримінації» — 2 порушення.

А також: Протоколу 1 (право на мирне володіння своїм майном та право на вільні вибори) — 367 порушень; Протоколу 4 (свобода пересування) — 10 порушення; Протоколу 7 (право на оскарження вироку у кримінальній справі у другій інстанції) — 12 порушень.

Останніми роками світова спільнота та правозахисні організації України помічають збільшення кількості скарг з порушення прав людини в таких напрямках:

1. Серйозні порушення їх з боку міліції, випадки тортур до заарештованих та в’язнів, погані умови утримання у в’язницях, незаконне й тривале попереднє ув’язнення, неефективна й корумпована система правосуддя.

2. Корупція в уряді й суспільстві.

3. Інциденти антисемітизму, випадки насильства й дискримінації стосовно жінок, дітей, циган, кримських татар і людей із неслов’янською зовнішністю.

4. Торгівля людьми.

5. Порушення прав людини у Збройних Силах України та в інших формуваннях [15, с. 230].

Так усього з початку діяльності Уповноваженого з прав людини, як органу конституційного парламентського контролю, звернулось вже понад 1500 осіб [23, с. 5]. У кожному другому зверненні йдеться про порушення громадянських прав насамперед, про судову тяганину, право на судовий захист, про неналежне виконання судових рішень та умови утримання заарештованих. Кожне третє звернення стосується порушення соціально-економічних прав громадян, зокрема права на соціальний захист, охорону здоров’я, медичну допомогу, право на житло та землю. У понад 13 відсотків звернень йдеться про порушення особистих прав, зокрема і застосування тортур. Кожне десяте звернення — колективне, під яким стоять десятки і сотні підписів. Так, під зверненням мешканців з Бахчисарайського району Автономної Республіки Крим про порушення їх права на землю підписалося 1580 осіб. З міста Сніжне Донецької області з приводу закриття трьох шкіл під зверненням поставили свої підписи 530 школярів і 620 батьків, а 230 працівників української та обласної алергологічних лікарень з міста Солотвина (Закарпаття) просили сприяти у відновленні роботи підземних відділень цих медичних установ. Шістдесят мешканців села Залуччя Коломийського району Івано-Франківської області звернулися до Уповноваженого з приводу незадовільної роботи органів влади і місцевого самоврядування у подоланні наслідків повинні [16, с. 5−10].

Таким чином Конституція України, чітко визначає єдиний і однаковий для всіх конституційний статус людини і громадянина та його принципи. Конституція України встановлює політичні, соціально-економічні та юридичні, конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина.

Але ситуація яка склалася сьогодні в країні говорить про наявність ознак загальнодержавної кризи в галузі забезпечення прав і свобод людини. До того ж глобальна фінансово-економічна криза ще більше загострила існуючу ситуацію і звела нанівець усі сподівання на соціальну справедливість. Через бідність унеможливлюється реалізація інших прав і свобод людини. В основі проблеми бідності насамперед лежать, брутальне порушення прав більшості населення, членів українського суспільства на отримання повноцінної вищої освіти, безкоштовної медицини тощо.

Висновки

Таким чином, права людини — це невідчужувані свободи і права особи, які індивід отримує в силу свого народження. Крім прав людини існують права громадянина пов’язані зі сферою відносин людини з суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав, становить належність людини до відповідної держави, громадянами якої вона є. Поняття «свобода» пов’язується з характеристикою таких право вивих відносин особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобод та світогляду і віро сповідування, свободи думки і слова тощо).

Основні права, свободи та обов’язки людина і громадянина становлять певну систему і класифікуються за певними підставами. За черговістю включення до правових документів права бувають першого, другого та третього покоління. За суб'єктом це права людини і права громадянина. За генезисом: природні та похідні від природних. За змістом: особисті, політичні, соціально-економічні тощо.

Нині діючі правові норми людських свобод і цінностей мають під собою міцний фундамент нарощуваний поколіннями різних у особистих поглядах мислителів.

В наш час права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства, при цьому міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави.

На території України юридично закріплює широкий спектр прав і свобод людини і громадянина Конституція України. Їх перелік і зміст в повному обсязі відповідають сучасним міжнародно-правовим стандартам прав людини. Конституція України чітко визначає єдиний і однаковий для всіх конституційний статус людини і громадянина та його принципи. В Конституції України закріплені основні права і свободи людини і громадянина, до яких належать особисті, політичні права і свободи, соціальні, економічні, екологічні, культурні права. Поряд з різноманітними юридичними правами і свободами важливим елементом правового статусу особи є її конституційні обов’язки. І саме Конституція фіксує обов’язки громадян України.

Конституція України також встановлює політичні, соціально-економічні, юридичні, конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина. В Україні створені інститути влади на яких покладено дотримання Конституційних гарантій. А саме: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, суди.

Але нажаль за останні п’ять років світова спільнота помічає збільшення кількості випадків з недотримання прав людини на території України. Спостерігаються серйозні порушення прав з боку міліції, випадки тортур, неефективна й корумпована система правосуддя, корупція в уряді й суспільстві. Кожне третє звернення громадян стосується порушення соціально-економічних прав, зокрема права на соціальний захист, охорону здоров’я, медичну допомогу, право на житло та землю.

Отже, очевидно, основні завдання, що постають перед державою та громадянським суспільством, з метою побудови дійсно правової держави в Україні де на першому місці стояла б людина, такі:

1. Дотримання принципів верховенства права та верховенства закону для всіх громадян України і владних структур.

2. Посилення захисту й дотримання прав людини шляхом зміцнення законодавчої бази й потенціалу інститутів права України у використанні в їхній повсякденній роботі європейських стандартів і норм у галузі прав людини.

3. Зміцнення демократичної політичної культури й плюралізму в суспільстві.

4. Боротьба з корупцією в політичній, економічній і адміністративній царинах.

5. Докладати зусилля на ниві навчання ключових професійних груп із питань ЄКПЛ. Організувати додаткове навчання щодо стандартів ЄКПЛ і практики ЄСПЛ для суддів, прокурорів, адвокатів, посадових осіб правоохоронних органів, неурядових організацій (НУО), працівників секретаріатів Вповноваженого В Р із прав людини й Урядового вповноваженого у справах ЄСПЛ, працівників установ кримінально-виконавчої системи. Продовжувати заходи співпраці щодо виконання рішень ЄСПЛ.

6. Реформа системи правоохоронних органів. Посилення контролю за діяльністю даних органів, встановити відеоспостереження в приміщеннях прийому громадян в органах внутрішніх справ, щоб не допускати порушення прав людини з боку працівників міліції.

7. Реформувати судову гілку влади, шляхом розширення штату кваліфікованих та професійних суддів, які б щороку підтверджували свою кваліфікацію, а також посилити нагляд за законністю прийнятих в судовому порядку рішень та ухвал суду.

8. Підвищення стандартів журналістики для забезпечення ліпшого інформування української громадськості про політичні й соціальні процеси, а також процесом дотримання прав людини в Україні.

Список використаних джерел

1. Конституція України — К.: Преса України, 1997. — 56 с.

2. Конституція Української РСР — К.: Преса України, 1979. — 64 с.

3. Європейська Соціальна Хартія // Відомості Верховної Ради України — 2007 — № 51 — 34 с.

4. Закон України «Про власність» — Харків: ТОРГСІН ПЛЮС, 2006, 768с

5. Закон України «Про підприємництво» — Харків: ТОРГСІН ПЛЮС, 2006, 768с

6. Закон України «Про інформацію» // Відомості Верховної Ради України -1992, — № 48, — 65 с.

7. Закон України «Про біженців» // Відомості Верховної Ради України -2001, — № 47, — 250с

8. Закон України «Про Правовий статус іноземців» // Відомості Верховної Ради України — 1994, — № 23, 161 с.

9. Закон України «Про звернення громадян» // Відомості Верховної Ради України — 1996, — № 47, — 256 с.

10. Закон України «Про національні меншини в Україні» // Відомості Верховної Ради України -1992, — № 36, -529с

11. Закон України «Про об'єднання громадян» // Відомості Верховної Ради України — 1992, — № 34, -504 с.

12. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» // Відомості Верховної Ради УРСР -1991, — № 25, -283 с.

13. Закон України «Про освіту» — Харків: ТОРГСІН ПЛЮС, 2006, 768 с.

14. Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу» // Відомості Верховної Ради України -1992, — № 27, 385 с.

15. Кількість порушення прав людини в Україні - К.: Державний комітет статистики України, 2009. — 304 с.

16. Права людини в Україні - 2009. Щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини — К.: Права людини, — 2009. — 158 с.

17. Хрестоматія з історії російської літературної мови (Пам'ятники X — XIVст. за рукописами X-XVII ст). — М.: Наука, 2009. — 453 с.

18. Авер’янов В. Б. Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту: мангр./ В.Б. Авер’янов — К.: Наукова думка, 2007. — 586 с.

19. Битяк Ю. П. Адміністративне право України / Ю. П. Битяк, В. М. Богуцький, В. М. Гаращук — Харків: Право, 2000. — 516 с.

20. Бобровник С. В. Основи держави і права. / С. В. Бобровник — К.: АН України, 1993. — 324 с.

21. Білоножко С.В. Історія України / С.В. Білоножко, А.Р. Давлетов

— К.: Генеза, 2001. — 452 с.

22. Булгакова А. В. Основи правових знань. Права людини. / А. В. Булгакова — Харків: Ранок, 1998. — 353 с.

23. Волинка К. С. Проблема збереження прав і свобод особи в Україні / К. С. Волинка // Юридичний вісник. — 2001. — № 3. — С. 5−8

24. Гончаренко О. М. Права людини в Україні / О. М. Гончаренко — К.: Знання, 2008. — 207 с.

25. Даниленко В. С. Декларация прав и реальность: К 200-летию Деклара-ции прав человека и гражданина. / В. С. Даниленко — М.: Межд. отношения, 1989. — 354 с.

26. Денисов В. Н. Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве./ В. Н. Денисов, В. И. Евентов — К.: Наукова думка, 1992. — 244 с.

27. Жуйков В. М. Права человека и власть закона: Вопросы судебной защиты. / В. М. Жуйков — М.: Наука, 1995. — 284 с.

28. Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. / А.П. Заєць — К.: Либідь, 1999. — 248 с.

29. Захаров Є.Д. Права людини в Конституції України / Є.Д. Захаров, В. Л. Речицький // Правник. — 2002. — № 4. — С. 12−15

30. Зайчук О. В. Теорія держави і права / О. В. Зайчук, Н.М. Оніщенко — К.: Проспект, 1999. — 369 с.

31. Колодій А. М. Основи конституційного ладу України / А.М. Колодій В.В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков — К.: Либідь, 1997. — 571 с.

32. Конституційне право України // під ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського — К.: Видавничий дім, 2002. — 368 с.

33. Князєв В. Д. Питання та елементи конституційного статусу людини і громадянина в Україні / В.Д. Князєв // Право України — 1998. — № 12. — С. 29 -31

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой