Правові основи та функції держави

Тип работы:
Шпаргалка
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Загальне понятя та ознаки держави

Держава — це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціальна неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов’язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво та управління загальносуспільними справами.

До основних ознак держави відносять:

— суверенітет;

— територіальне розселення населення країни;

— наявність апарату управління і примусу;

— здатність видавати загальнообов’язкові правила поведінки;

— здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;

— спроможність виражати і захищати інтереси певної частини населення.

Суверенітет держави — це верховенство, самостійність, повнота, єдиність і неподільність влади в певній державі у межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відносинах.

Населення в державі розселене по всій її території, яка поділяється на адміністративно-територіальні чи політично-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюється на всіх людей, що живуть на її території.

Держава має спеціальний апарат — систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби національної безпеки, підприємства, установи та інші організації.

Держава встановлює загальнообов’язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.

Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.

У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захищає інтереси певної частини населення, носії влади в організаційному відношенні відокремлені від громадянського суспільства.

2. Основні теорії походження держави

Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я -- сукупність сімей (селище) -- сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.

Отже, держава з’являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.

Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви -- над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, який встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.

У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини.

Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж. -Ж. Руссо, Я. Козельский, М. Радищев, І. Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.

В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.

Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.

Органічна теорія (Г. Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава -- це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.

Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політична реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-органи, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.

Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв’язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.

Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).

Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга -- частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського -- одного племені іншим).

Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.

Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем’ям, а згодом перетворюється на панування класу.

К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна -- панує, інша -- гнобиться.

Лише теорією насильства не можна пояснити походження держави. Проте ряд ідей, що складають зазначену теорію насильства, заслуговують на увагу. Історичний досвід свідчить, що завоювання одних народів іншими було реальним фактом існування державності протягом тривалого часу (наприклад, Золота Орда). Елементи насильства супроводжують створення будь-якої держави (римської, давньогерманської, Київської Русі). Насильство -- боротьба між Північчю і рабовласницьким Півднем -відіграло певну роль у створенні США.

Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.

Позаяк Є. Дюринг, Л. Гумплович в основу виникнення держави поклали чинники внутрішнього або зовнішнього насильства, К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін керувалися положенням про те, що держава -- не сила, нав’язана ззовні, а результат внутрішнього поступу суспільства.

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники -- психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування.

3. Історичні типи держави

Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак, притаманних державам, що існували на певних етапах історії людства.

Відповідно до класифікації суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на такі типи: рабовласницькі, феодальні, сучасні.

Рабовласницький — це перший в історії тип держави, який не мав загального розповсюдження і був перехідним. Це зумовило наявність у рабовласницькому суспільстві залишків устрою влади первіснообщинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства.

Рабовласницький тип держави характеризується тим, що його економічну основу складала приватна власність і такий засіб виробництва як раб. Членами держави визнавалась меншість населення — у першу чергу, рабовласники та, у деяких випадках, представники інших верств населення (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

У деяких суспільствах організація державності починалася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона базується, в основному, на сільськогосподарському виробництві, характерне вже визнання селянина членом держави, який, не маючи права власності на землю, володіє іншими засобами виробництва (хатою, іншими будівлями, інвентарем). Феодальна держава об'єднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує в цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його становлення як цілого, що існує на певній території та спроможне виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому пануючою закономірністю становлення феодального суспільства є централізація управління, а провідною формою державної організації - монархія (ранньофеодальна, централізована, станово-представницька). Оскільки центральна влада феодальної держави підтримувалась багатими станами міст, виникли органи станового представництва (земські собори, парламент). Розшарування суспільства вимагало правового закріплення не лише нерівності різних груп, а й ієрархії їх взаємовідносин.

Феодальне право — жорстоке, відверто класове, неузгоджене та розпорошене. Значний вплив мають релігійно-правові норми.

Буржуазна держава та буржуазне право виникли в результаті буржуазних революцій, спрямованих проти феодально-абсолютистської монархії та феодальних відносин. Для них характерні такі риси:

— феодальне проголошення і закріплення рівноправ'я, законності, непорушності прав людини, свободи приватної власності та договорів, невтручання держави у суспільне життя;

— цензовий характер, тобто відсторонення за допомогою майнових та інших цензів більшості населення від участі у формуванні органів влади;

— зосередження основних зусиль держави переважно на політичних функціях;

— множинність форм правління (конституційна монархія, демократична республіка), зростання ролі права в регулюванні суспільних відносин.

Соціалістичному типу держави і права притаманні нігілістичне ставлення до права, спроби його ототожнення з політичною доцільністю, проголошення принципу фактичної рівності (зрівнялівка), управління суспільством за допомогою репресивних методів, ототожнення права і законодавства, визнання тимчасового характеру держави і права, необхідності їх скасування при комунізмі як вищої стадії розвитку соціалістичного суспільства.

Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення державних органів і здійснення державної влади, правовою формою та характером державної діяльності.

Сучасні держави найбільш розвинутих суспільств забезпечують задоволення загальнолюдських потреб, реальне здійснення та захист основних прав людини. Їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості власників засобів і результатів виробничої діяльності та рівноправність різних форм власності: приватної, муніципальної та державної.

Суттєвою рисою сучасної держави є відображення, забезпечення і захист природних прав людини.

4. Поняття, зміст та значення функцій держави

Функції держави-це основні напрями її діяльності, які відображають суть і соціальне призначення державного управління суспільством.

Суттєвими ознаками функцій держави є:

1) стійка предметна діяльність держави, яка склалася в тій чи іншій сфері суспільного життя;

2) безпосередній зв’язок між сутністю держави й її соціальним призначенням, яка реалізується з допомогою відповідних функцій;

3) спрямованість функцій держави на виконання конкретних задач і досягнень тих чи інших цілей, які стають на кожному історичному етапі розвитку суспільства;

4) реалізація функцій здійснюється у визначених формах (частіше всього правових) і особливими методами, присутні державній владі.

1. За соціальним значенням державної діяльності функції поділяються на:

а) основні, що характеризують призначення держави. Найбільш загальні, найважливіші напрямки її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а в різній мірі багатьма ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний характер, їх об'єктом є широке коло поріднених суспільних відносин, на які і впливає певна система напрямків державної діяльності.

До основних функцій держави відносяться, наприклад, функції оборони країни, захисту правопорядку, законності охорони прав і свобод громадян та ін. ;

б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але самі по собі не розкривають сутності держави. Так, в складі такої основної функції як оборона країни, можна виділити ряд допоміжних і укріплення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням, забезпечення відповідних пропорцій військового і цивільного виробництва.

2. За сферами діяльності держави її основні функції поділяються на:

а) внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави і в яких виявляється її внутрішня політика.

До цієї групи відносяться такі функції: регулювання економічних відносин, організація суспільних робіт, охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян, соціальне обслуговування населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів;

б) зовнішні функції, що забезпечують здійснення її зовнішньої політики.

Сюди відносяться такі функції як оборона країни, підтримання міжнародного миру, міжнародного економічного співробітництва.

Слід мати на увазі, що в державах різних типів і на різних етапах їх розвитку кількість і зміст як внутрішніх, так і зовнішніх функцій може змінюватися. Виходячи з конкретно-історичних умов їх існування, в деспотичних державах Давнього Сходу існувала функція розподілу і контролю за використанням водних ресурсів.

В наш час, з переходом до ринкових відносин, зміст цієї державної функції суттєво звужується. З визначенням курсу на побудову в Україні демократичної правової держави розширюється зміст і значення функції захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян, а також функції соціального обслуговування населення.

3. За принципом розподілу влади функції держави поділяються на:

а) законодавчі;

б) управлінські;

в) судові.

Особливість даної класифікації полягає у тому, що вона відображає механізм реалізації державної влади. Кожна з названих функцій здійснюється, як правило, не одним, а сукупністю органів, які належать до визначеної гілки влади — законодавчої, виконавчої, судової.

4. Залежно від сфери суспільного життя державні функції поділяються на:

а) економічні;

б) політичні;

в) соціальні;

г) гуманітарні;

д) економічні;

ж) ідеологічні.

5. З точки зору тривалості їх здійснення у часі, державні функції поділяються на:

а) постійні функції, що здійснюються протягом всього часу існування держави.

До цієї групи відносяться, наприклад, функції охорони країни, охорони правопорядку та ін. ;

б) тимчасові функції, що здійснюються лише протягом певного періоду існування держави.

Прикладом такої функції може бути функція придушення Радянською державою опору пануючих класів, які в результаті Жовтневої революції були усунуті від влади.

Всі функції держави діалектично розвиваються, основні стають другорядними (неосновними) і навпаки, одні зникають і з’являються нові, які раніше не існували.

5. Поняття, значення і структура механізму держави

Механізм держави — це система державних органів, державних підприємств, установ, організацій, що здійснюють завдання й функції держави.

Ознаки механізму держави:

а) наявність системи взаємозалежних, взаємодіючих, ієрархічно підпорядкованих органів і установ, підприємств, організацій;

б) наявність групи осіб, відмінною рисою яких є керування суспільством на професійній основі;

в) наявність можливості реалізації завдань і функцій держави як організаційними, фінансовими коштами, так і примусовими коштами, матеріальними знаряддями примуса;

г) наявність у кожного з державних органів і підприємств, установ, організацій своєї компетенції як правової основи їхньої діяльності.

У структурі механізму держави розрізняють:

а) державні органи;

б) державні підприємства, установи, організації.

6. Форма державного правління та її класифікація

Форма державного правління -- це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі групи: — монархії; - республіки.

Монархія -- це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх -- глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія -- це така форма правління, коли монарх -- глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи -- монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія -- це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом -- главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII-- XVIII століттях.

Республіка -- це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI--XVII століттях і є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана -- це така республіка, коли президент -- глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави -- президента і уряд -- виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

7. Форма державного устрою та її класифікація

Державний устрій -- це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв`язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава -- це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави -- це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація -- це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль-ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація -- це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, економічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація -- це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776--1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія -- це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія.

8. Форма державного режиму та її класифікація. =

Політичний (державний) режим тісно пов’язаний із формами правління. Державний режим -- це різновид політичного режиму, який має домінуюче місце в суспільстві. Державний режим -- це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.

Всі держави за формою політичного режиму можна поділити на дві групи: демократичні, авторитарні.

Термін «демократія» в перекладі з грецької означає влада народу. В сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія -- це певна форма правління, заснована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Демократія -- це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.

Демократичний режим -- це такий режим, коли державна влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через де-мократичні інститути: вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на такі види: демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демо-кратично-радикальний.

Авторитарний режим -- це такий режим, коли порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політичних партій і громадських об'єднань, які знаходяться в опозиції.

Авторитарний режим має такі різновиди: тоталітарний, фашистський, військово-диктаторський, расистський, автократичний, вождізм.

Наприклад, в колишньому СРСР в 30--50-ті роки був яскраво виражений тоталітарний режим з ознаками вождізму.

9. Поняття та класифікація основних прав, свобод і обовязків людини

основні права людини-це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, обективно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним)і може бути загальними та рівними для всіх людей.

Права і свободи людини і громадянина-це правові можливості(надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які визначаються невідьємними, мають бути загальними і рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Звичайно розрізняють наступні види основних прав, свобод і обов’язків людини й громадянина:

1) соціально-економічні, наприклад, право на підприємницьку діяльність, працю, відпочинок; обов’язок сплачувати податки;

2) культурні, наприклад, право на утворення, користування досягненнями культури; обов’язок берегти природу, культурну спадщину;

3) політичні, наприклад, право на участь у керуванні державою, об'єднання в політичні партії; обов’язок використати тільки мирні кошти в політичній боротьбі, не розпалювати міжетнічної, расової й ін. ворожнечі;

4) цивільні (особисті), наприклад, право на життя, здоров’я, волю, особисту недоторканність; обов’язок виховувати своїх дітей, поважати честь і достоїнство інших людей.

Доповнюють цю класифікацію абсолютні й відносні права. Особливість перших полягає в тому, що в демократичних державах ні за яких умов не допускається їхнє обмеження, тимчасове призупинення. Особливість других — при певних обставинах (режим військового, надзвичайного стану) допускається їхнє обмеження, тимчасове призупинення. До даного роду класифікації саме безпосереднє відношення має ч. 2 ст. 64 Конституції України.

Основний соціальний обов’язок людини -- це необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.

Конституція України, визнаючи людину — її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку — найвищою соціальною цінністю, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обов’язок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність ін. людей (ст. 68).

Держава повинна шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а особа, в свою чергу, мусить шанувати державу, всі її інститути, Конституції і закони.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Використання і здійснення основних прав людини і громадянина невід'ємні від виконання ними законодавчо зафіксованих державою обов’язків.

10. Поняття, ознаки та принципи права

Право- це система загальнообовязкових, формально визначених правил поведінки, які встановлюються, гарантуються і оберігаються державою з метою регулювання суспільних відносин.

Ознаки: -нормативність; формальна визначеність; системність; вольвий характер; право є вираженням міри свободи рівності та справедливості; загальнообовязковість; державна забезпеченість та гарантованість права; інтелектуальна.

Принципи права- це керівні ідеї, які характеризують зміст права його сутність та призначення в суспільстві. Принципи: законності; справедоивості; юридичної відповідальності тільки за вину; принцип правосуддя; поваги до прав людини; свободи; гуманізму; рівності; законності в просторі створення і реалізації правових норм; демократизму; взаємодії відповідальності держави й особи.

11. Види правових систем сучасності

Правова система- це цілісний комплекс правових явищ, який зумовлений обєктивними закономірностями розвитку суспільства, усвідомлений та постійно відтворюваний людьми та її організаціями (дердавою) і який використовується ними для досягенння своїх цілей.

Основні правові системи сучасності:

а) романо-германского типу;

б) англосаксонського типу;

в) заідеологізованого, релігійно-традиційного типу.

Нерідко використають трохи іншу термінологію позначення такого роду правових систем. Наприклад, говорять про «романо-германской правову родину», «англо-американській правовій родині» т.д.

У правових системах романо-германского типу в правовому житті суспільства (переважно в країнах континентальної Європи) ведучим є об'єктивне право (писане право, тобто законодавство).

У правових системах англосаксонського типу в правовому житті суспільства (наприклад, у США, Великобританії) основне значення має юридична практика — адміністративна, судова, і, насамперед, — судова, судовий прецедент.

У правових системах заідеологізованого, релігійно-традиційного типу в правовому житті суспільства провідної є правова ідеологія. У сучасних мусульманських державах це релігійна ідеологія, виражена, наприклад, у Корані- одному із джерел мусульманського права. У СРСР утримування радянського права багато в чому виражало партійну ідеологію компартії (правлячої, єдиної в політичній системі).

Романо-германский, англо-американський, релігійно-традиційний тип правових систем (загальна характеристика)

Правова система романо-германского типу (Німеччина, Франція, Італія, Росія, Україна) характеризується розподілом права на приватної й публічної, матеріальної й процесуальне, галузі права. Основний суб'єкт правотворчества — державні органи. Підкреслюється розходження правотворческих і правозастосовних (правоисполнительных) органів держави. Право має переважно писаний характер, тобто основна форма права — законодавство. Головне в утримуванні права — права людину й громадянина, щозахищаються судом.

Правова система англо-американського типу (Англія, США, Канада й ін.) характеризується відсутністю розподілу права на приватне й публічне, Процесуальне право стосовно матеріального має домінуюче значення. Основний суб'єкт правотворчества — суди. Основне джерело права — судовий прецедент. Головне в утримуванні права — права людину й громадянина, що захищаються судом.

У країнах, що утворять «родину релігійного права"(мусульманські країни: Іран, Ірак, Пакистан і ін.; індуські громади Індії, Малайзии й ін.), відсутнє розподіл права на приватне й публічне. Є законодавство, але нормативно-правові акти як джерело права мають вторинне значення, оскільки не держава, суспільство, а Бог є головним творцем права, яким норми дані раз і назавжди. Основне джерело права для мусульман — Коран, Сунна й ін., для індусів — Шастры, Веди й ін. Головне в утримуванні права — обов’язку, а не права (їхня ідея).

У країнах, щоутворять «родину традиційного права"(Мадагаскар, ряд країн Африки, Далекого Сходу), відсутнє розподіл права на приватне й публічне. Основний суб'єкт правотворчества — саме суспільство. Провідне джерело права — звичаї й традиції (неписані, архаїчні). Головний адресат звичаїв і традицій — соціальна група (співтовариство), а не окремий член суспільства. Основа судових рішень — ідея відновлення згоди в громаді (цього вимагає «общинну свідомість»).

12. Поняття та види форми (джерела) права

Джерела-це спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього прояву правових норм який засвідчує її загальну обовязковість.

Джерела (форми) права — це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.

Види основних джерел (форм) права:

а) нормативно-правовий акт;

б) нормативно-правовий договір;

в) правовий звичай;

г) правовий прецедент.

Нормативно-правовий акт — це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.

У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворческие органи держави. Вони приймають і видають нормативно-правові акти на основі й у межах своєї компетенції.

У сучасній Україні нормативно-правові акти колишнього СРСР, які не суперечать Конституції й законам України, застосовуються на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР» і ст. 1 розділу XV Конституції України.

Нормативно-правовий договір — це добровільна угода двох і більше сторін, що містить норми права.

Нормативно-правовий договір — це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є результатом добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворческих органів (суб'єктів правотворчества).

Нормативно-правовий договір — основне джерело права в міжнародному праві. Ратифіковані міжнародні договори України — джерело права України, невід'ємна частина її національного законодавства (ст. 9 Конституції України). У внутрішньодержавному праві України до нормативно-правових договорів ставиться, наприклад, колективний договір, що укладається профкомом підприємства від імені трудового колективу із власником або уповноваженим їм органом.

Правовий звичай — це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність цього загальнообов’язкове значення.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов’язкове правило поводження, адресованого відповідним суб'єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави. Санкціонування державою звичаю обумовлює придбання їм таких ознак як загальобов’язковість, охорона державою від порушень. Ці ознаки правових звичаїв властиві й нормам права безпосередньо встановлених державою

Правові звичаї як джерело права з’явилися давно. Про це свідчать, наприклад, закони XІІ. таблиць (Древній Рим V в. до, н.е.). Закони Драконта (Афіни VII в. до н.е.) і інші юридичні пам’ятники. Один зі шляхів виникнення права- поява так званого звичаєвого права, що складає із правових звичаїв.

У сучасних державах, включаючи Україну, сфера суспільних відносин, регульованих правовими звичаями, помітно мала й обмежена, на відміну від сфери дії законодавства.

Правовий прецедент — це рішення державного органа (судового, адміністративного) по конкретній юридичній справі, що являє загальнообов’язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.

Види правових прецедентів:

а) судовий;

б) адміністративний.

Розходження цих прецедентів пов’язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.

У ряді сучасних держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел (форм) права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія (батьківщина правового прецеденту) і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворческих органів. Публикуемые в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

13. Чинність нормативно-правових актів у часі, просторі та за колом осіб

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб.

Характеризуючи дію актів у часі розрізняють: набрання чинності, припинення дії та зворотну силу дії. Варіанти набрання чинності: після 10 днів від моменту його опублікування; термін установлюється в самому документі; якщо документ не публікується, то з моменту його одержання виконавцем. НП. акти втрачають чинність унаслідок: закінчення терміну давності, що на нього видавався акт; прямого скасування конкретного акта; фактичного скасування акта іншим актом, прийнятим з того самого питання. Зворотна дія- це дія на правовідношення, де припускається, що новий нормативний акт існував на момент виникнення правовідносин.

Дія нормативного акту в просторі характеризується певною територією: держави в цілому, відповідного регіону, адміністративно-територіальної одиниці, певного підприємства/ організації.

Щодо кола осіб, нормативно-правові акти поширюються на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування.

14. Поняття, структура та ознаки системи права

Система права-історично створена, обективно зкмовлена внутрішня структура права, що полягає в єдності та узгодженості юридичних норм, зосереджених у відносно самостійних їхніх комплексах-галузях, підгалузях, та інститутах. Іншими словами, система права-це система всіх діючих юридичних норм певної конкретної держави. Ознаки: диференціація (розподіл всієї сукупності норм права на взаємоповязані між собою правові комплекси, галузі, підгалузі,інститути права залежно від особливостей суспільних відносин, що регламентують правом); -єдність і узгодженість (система права заснована на єдиних і узгоджених між собою принципах і нормах права); -обєктивний характер побудови системи права (залежність системи права ві рівня розвитку суспільних відносин та обєктивних умов існування та функціонування суспільства).

Структура системи права — це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави.

Основні структурні елементи системи права:

а) норми права;

б) інститути права,

в) галузі права.

Норми права — вихідний компонент, ті «цеглинки», з яких і складається в остаточному підсумку всі «будинок» системи права Норма права завжди є структурним елементом певного інституту права й певної галузі права

Інститут права- це відособлена частина галузі права, сукупність правових норм, що регулюють певну сторону якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, право власності, спадкоємне право — інститути цивільного права).

Галузь права — це самостійна частина системи права, сукупність правових норм, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, цивільне право регулює майнові відносини).

Види критеріїв розподілу норм права по галузях права:

а) предмет правового регулювання;

б) метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання — це вид якісно однорідних суспільних відносин, які врегульовані правом.

Метод правового регулювання — це сукупність способів, прийомів, коштів впливу права на суспільні відносини. Іншими словами, метод правового регулювання являє собою певну сукупність юридичного інструментарію, за допомогою якого держава так чи інакше впливає на вольове поводження суб'єктів соціального спілкування (учасників суспільних відносин). Основу методу правового регулювання становлять т. зв. способи правового регулювання.

Серед способів правового регулювання розрізняють:

а) обязывание;

б) дозвіл;

в) заборона.

При регулюванні суспільних відносин можливо різне співвідношення застосовуваних способів. Наприклад, в адміністративному праві домінує використання Законодавцем обязывания як спосіб правового регулювання, у карному праві - заборони.

До конкретних методів правового регулювання, тобто застосовуваним у тих або інших галузях права звичайно відносять методи: імперативний (метод владного наказу, як правило вираженого у вигляді норми-заборони), диспозитивний (представляє можливість вибору в рамках закону того або іншого варіанта поводження), заохочувальний (спрямований на стимулювання певних форм правомірного поводження), рекомендаційний (суб'єктам права рекомендуються певні форми поводження).

15. Поняття та структура системи законодавства

Структура системи законодавства-внутрішня організація упорядкованих нормативно-правових атів, яка виражається в їх узгодженні і поділі на галузі та інститути законодавтсва.

Структура системи законодавства — це внутрішній підрозділ законодавства на відносно відособлені групи нормативно-правових актів.

Структура системи законодавства (її внутрішня будова):

-галузева («горизонтальна») — галузеве законодавство (трудове, цивільне, карне й т.д. законодавство), тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів розрізняються по предметі правового регулювання (наприклад, предмет регулювання трудового законодавства — трудові відносини, а також відносини, тісно пов’язані із трудовими);

-ієрархічна («вертикальна») — закони й підзаконні акти, тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів (закони, підзаконні акти) розрізняються по юридичній чинності.

Різновидом ієрархічної структури є ієрархічна структура законодавства у федеративній державі, т. зв. «федеративна структура законодавства» — федеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації.

16. Систематизація законодавства

Систематизація законодавства-це державотворча діяльність по впорядкуванню і удосконаленню нормативно-правових актів і приведенню їх у певну внутрішньо узгоджену систему. Розрізняють: за обєктом (галузева, міжгалузева, спеціальна); -за формою вираження (основи законодавства, кодекси. статути, положення тощо).

17. Поняття, види та структура правових норм

Норма права -- це загальнообов’язкове, установлене чи санкціоноване й охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Структуру норм права розглядати однозначно важко, так як існують різні норми. Наприклад, норми-принципи, норми-дефініції (поняття), норми-приписи, норми -- правила поведінки. В сучасний період вивчена структура норм-приписів і норм-правил поведінки. Їх структуру розглядають як логічну структуру правової норми.

В структурі логічної норми права виділяють 3 елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Це основні і обов’язкові елементи структури логічної норми права.

Гіпотеза -- це така частина правової норми, в якій виражаються обставини і умови, при яких наступає реалізація юридичних прав і обов’язків, виникають юридичні факти і правовідносини. Гіпотеза встановлює і обумовлює сферу і межі регулюючої дії диспозиції. До неї можна застосувати термін «якщо».

Диспозиція -- це така частина норми, в якій записано саме правило поведінки суб'єктів і виражається вона в юридичних правах і обов’язках. Вона описує, що суб'єкти можуть і зобов’язані робити, яка діяльність і поведінка заборонена. До неї можна застосувати термін «то».

Санкція -- це частина норми, в якій закріплюються заходи державного примусу в випадку невиконання обов’язків або порушення диспозиції. Санкція наступає або може наступити за правопорушення. До неї можна поставити термін «то», «інакше».

Цю структуру норми можна виразити по схемі: «якщо -- то» або «якщо -- то -- інакше», а до норм-приписів -- тільки «якщо -- то». Логічна структура правової норми, як правило, не співпадає із статтями нормативних актів, іноді її потрібно конструювати самому, оскільки статті законів викладаються лаконічно. В деяких статтях закону може бути не одна, а 2−3 норми права, а в деяких тільки окремі частини правової норми: гіпотези-диспозиції, гіпотези-санкції, диспозиції-санкції. Крім того, в заборонних нормах права гіпотеза і диспозиція співпадають.

Наприклад, в ст. 147 Кодексу законів про працю України вказується (п. 1): «За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення».

Цю статтю з позицій логічної структури правової норми можна сформулювати так: якщо працівник допустить порушення трудової дисципліни. (гіпотеза), то власник має право застосувати до нього згідно з трудовим законодавством -- статутами і положеннями про дисципліну (диспозиція) -- тільки один з таких видів стягнення: 1) догана; 2) звільнення (санкція).

18. Понятя, види і значення тлумачення норм права

Тлумачення норм права-це розумова інтелектуальна діяльність субєкта, повязана зі встановленням їх точного значення (змісту).

Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з’ясування нормативних чи актів про їхнє роз’яснення.

З’ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення -- це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів.

Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення.

Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з’ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з’ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з’ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.

Логічне тлумачення -- припускає самостійне використання законів і правил логіки для з’ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.

Систематичне тлумачення -- з’ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв’язку, у зв’язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні.

Історико-політичне тлумачення -- з’ясування змісту законодавчої волі в зв’язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.

Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.

Спеціально-юридичне тлумачення -- сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв’язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой