Писемність, освіта, наукові знання за доби Київської Русі

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Писемність, освіта, наукові знання за доби Київської Русі

Вступ

На сучасному етапі розвитку незалежної України, ми прослідковуємо таку тенденцію, що держава починає більше приділяти уваги власній історії та культурі.

На протязі століть складалося так, що саме культура перебрала на себе роль продовжувача традицій, охоронця, гаранта самодостатності, незнищеності народу, і, як підсумок, всемогутнього стимулятора його енергії, самосвідомості, державо- і націєтворчості українців.

Актуальність теми. Доба Київської Русі віками привертає увагу дослідників, тому що вона була важливою ланкою у формуванні сучасної української держави. А її шедеври і досі вражають світ високістю духу й оригінальністю форм, гуманістичним, філософсько-етичним змістом і пафосом. Занепад держави поставив народ на грань апокаліпсису, а культуру — на межу прірви. Та її коріння виявилося настільки глибоким і розлогим, що її вплив ми прослідковуємо на подальших етапах історії України. Тому саме феномен культури Київської Русі, а зокрема писемності, освіти та науки, є актуальною темою для дослідження.

Хронологічні межі охоплюють добу Київської Русі з часу її заснування — кінець ІХ до середини ХІІІ століття.

Географічні межі займають територію від Балтики й Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги до Карпат.

Виходячи з актуальності даного дослідження для сучасності, слід відмітити те, що навколо поставленої проблеми досить довгий відрізок часу у науково-історичній та популярно-історичній літературі точаться численні дискусії.

Ґрунтовними дослідженнями, що висвітлюють проблему становлення слов’янської писемності є праці С. О. Висоцького [3], П. П. Толочка [15], В. М. Рички [12]. У працях українських істориків на основі документальних джерел досліджуються проблеми походження, розвитку та поширення писемності по всій території держави. Підкреслюється важливість Київської писемної школи для східнослов'янської культури, та її значення як спадщини України.

Питанням здобутків Київської Русі в галузі освіти займались такі дослідники як: Д. П. Крвавич [9], С. О. Черепанова [17], Н. М. Яковенко [19]. У даних працях розкрито окремі моменти її формування. Проблема філософського буття народу Київської Русі висвітлюється на сторінках періодичних видань С. Бондарем [2], Т. Целік [18]. Становленню природничих наук дано оцінку В. Корнелюком [8], та С. Бондарем [1].

Джерельною базою дослідження є Літопис Руський [10], Повість врем’яних літ [7], «Слово про закон і благодать» Іларіона [5], які дають можливість прослідковувати генезис писемної справи та становлення освіти.

Аналіз історіографії та джерел створюють умови для дослідження.

Об'єкт дослідження — писемність, освіта, наукові знання за доби Київської Русі.

Предмет дослідження — розвиток писемності, освіти, наукових знань за доби Київської Русі як елементів культури.

Мета дослідження: на основі комплексного аналізу доступних опублікованих джерел та літератури визначити роль писемності, освіти, наукових знань у суспільному та культурному житті Київської Русі.

Завдання дослідження, обумовлені поставленою метою:

— проаналізувати стан наукової розробки теми курсової роботи та її джерельне забезпечення;

— з'ясувати роль християнізації Русі в становленні писемної та книжної справи;

— встановити взаємозв'язки освітніх традицій Київської Русі з іншими народами;

— дослідити розвиток наукових пізнань в межах духовної культури Київської Русі;

— розглянути становлення природничих наук.

Принципи дослідження: історизму, наукової об'єктивності, методологічного плюралізму.

1. Архетип софійності світу в культурі Київської Русі

1. 1 Генезис писемної справи в Київській Русі

Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Вона виникає тоді, коли в результаті соціально-економічного і культурного розвитку суспільства в ній з’являється потреба.

Більшість творів давньоруської писемності, що дійшли до нашого часу, датуються ХІ-ХІІ ст. Разом з тим є різні свідчення про існування писемності і в більш ранній період.

Питання про час виникнення та витоки слов’яно-руської писемності ще й досі залишається дискусійним у нашій науці. Невідомо, що являло собою первісне письмо слов’ян, не з’ясовано також походження двох найдавніших азбук — кирилиці та глаголиці. Найбільш вірогідним є припущення, що кирилиця виникла з більш раннього «протокирилівського» письма [17, 50].

Створення (або не удосконалення) кирилівського алфавіту пов’язане з діяльністю в Моравії в 60-х роках ІХ ст. братів-просвітителів Констянтина (Кирила) та Мефодія, про що йдеться в житіях Кирила та Мефодія, та переказі про «писмена» Чорноризця Храбра. За даними цих джерел, Кирило, який одержав добру освіту, знав, крім слов’янської, ще кілька мов, під час своїх подорожей певний час проживав серед східних слов’ян. Направлений патріархом Фотієм як місіонер до Моравії вести проповіді слов’янською мовою, він розробив якусь слов’янську абетку і, використовуючи її, переклав на слов’янську мову основні християнські книги для богослужіння. Звідси й походить назва одного із видів письма, що поширилось у слов’ян, — кирилиця. [15, 313].

Чорноризець Храбр згадує про наявність у слов’ян «свого» письма. Але це були «черти» і «рези». Тому питання письма щодо використання «протокирилівського» письма ця згадка не пояснює.

Глаголицю виводять з якогось більш давнього письма, можливо, хазарського (при ревному впливі візантійського алфавіту). Певний час ці два алфавіти існували паралельно на всій території розселення слов’ян. Але згодом на західних та східних слов’янських землях залишається у вжитку лише кирилиця, глаголиця ж зберігається як основний алфавіт лише на південно-західних слов’янських землях, де вона використовувалась до ХІІІст. Ранні пам’ятки глаголиці в невеликій кількості відомі на східнослов'янських землях — це так звані «Київські уривки». (Х ст.)

Чорноризець Храбр у «Сказанні про писмена» виділяє етап коли слов’яни-язичники використовували з цією метою латину і грецькі літери, але спочатку «без устроения», аж поки Кирило упорядкував слов’янський алфавіт [6, 712].

Болгарський дослідник Е. Георгієв вважає, що слов’яни ще до Кирила «ослов'янили» грецький алфавіт, внісши до нього деякі букви для передачі фонетики слов’янської мови. Згадки про розвиток торговельних зв’язків із Візантією, повідомлення Никонівського літопису про похід київського князя Аскольда на Царгород і прийняття ним та його дружиною християнства в 60-ті роки ІХ ст. дає підстави припустити знайомство князя та його оточення з писемністю. Пряма вказівка на це є вже в договорах Русі з Візантією першої половини Х ст. Тексти цих договорів відомі з «Повісті минулих літ». Вони були написані грецькою і слов’янською мовами [3, 10].

Таким чином, наведені вище факти дозволяють зробити принаймні два висновки: по-перше, східноєвропейські слов’яни ще задовго до Кирила та прийняття християнства використовували різноманітні системи писемності.

По-друге, різні східнослов'янські угрупування використовували різні системи передачі інформації. Дані писемних джерел про існування «черт» і «рез», неупорядкованого грецького алфавіту і, нарешті, кирилиці - все це знаходить відображення в археологічних знахідках охарактеризованих нами вище. Залишається нез’ясованим питання про книгу, написану «руськими писменами». Чи не могла нею бути «Велесова книга». Але довести це при сучасному рівні досліджень і джерел неможливо [6, 713].

Відомості про існування східнослов'янської писемності підтверджуються в творах окремих арабських авторів. Так, Ібн-Ісхака у «Книзі розпису наук» повідомляє: «Мені розповідав якийсь, на чию правдивість я покладаюсь, що один з царів, гори Кабк послав його до царя русів; він твердив, що вони мають письмена, вирізувані на дереві. Він же показав мені кусок білого дерева, на якому були зображення; не знаю чи були вони слова, чи окремі букви…» [7, 34].

Епіграфічних пам’яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найбільш відомим є напис, видряпаний на корчазі - господарській посудині, виявленій на гніздовському могильнику біля Смоленська. Читається він «Гороухца» або «Горушна», тобто насіння гірчиці або паливо [19, 80].

У 988 р., за Володимира Святославича, христинівська релігія в її православному варіанті стала державною. Відкрилися нові можливості для подальшого розвитку києворуської культури, зокрема писемності. У дореформенні часи писемність, як свідчить викладене, обслуговувала переважно потреби держави. Із введенням християнства як державної релігії сфера вживання писемності значно розширилась. Пожвавішали державні, торговельні та культурні зв’язки з навколишніми християнськими державами Європи [16, 76].

На жаль, від часів Володимира збереглося дуже мало епіграфічних пам’яток. Можна назвати лише написи-легенди на монетах-златниках та срібляниках Володимира та ще написи, знайдені у Новгороді на дерев’яному циліндрі, який вживався для опечатування мішків з даниною. На них написи, наприклад, «ємця гривни 3», і князівські знаки.

Написи на монетах Володимира дають дуже мало матеріалу для палеографічних спостережень, але важливим і безперечним є те, що вони написані кириличним письмом [6, 715].

Дуже важливим епіграфічним матеріалом є написи на бересті, які докорінно змінили уявлення про розвиток давньоруської писемності і культури. Вперше вони знайдені в Новгороді під час археологічних розкопок. Новгородські грамоти — це переписка городян, що стосується різних господарських та побутових справ. Вони переконливо свідчать про проникнення писемності в економічну сферу життя. Нині таких грамот із розкопок культурних шарів Новгорода відомо понад 600. Деякі з них датуються ХІ ст., найпізніші - ХІV ст. Береста на Русі до винайдення паперу посідала таке ж місце, як навощені дерев’яні таблички в Римі чи папірус у Єгипті.

Першою такою знахідкою в Україні стала берестяна грамота ХІІ ст. давньоруського міста Звенигорода.

У Києві, на жаль, грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється особливостями київського ґрунту, в якому погано зберігається деревина [15, 314].

У загальнокультурному розвитку східних слов’ян Києву належить особливе місце. Він об'єднав навколишні племена в Полянський союз, а пізніше в державу — Київську Русь. Київські державні установи стали першими осередками, де поступово склалася київська державна мова й писемність. Завдяки київській адміністративній системі та церковній ієрархії разом з поширенням християнства розповсюдилась по всій країні й писемність Київської школи.

За часів Ярослава Мудрого Київська писемна школа досягла свого найвищого розквіту. Визначною подією в цей час стає виникнення трьох центрів Київської писемної школи: Софійського собору, Києво-Печерського та Михайлівського Видубицького монастирів.

Важливою сторінкою давньоруської писемності є графіті - написи і малюнки виконані на стінах споруд: храмів, в'їзних брам. Такі написи відомі в Києві, Новгороді та інших давньоруських містах [3, 228].

Дуже цінними і різноманітними за інформацією є графіті на стінах Софійського собору.

Присвятивши вивченню софійських графіті десятки років, С. О. Висоцький всебічно проаналізував питання, що стосуються головним чином історії та дисциплін, тісно з нею пов’язаних: епіграфіки, палеографії, хронології.

Графіті виявлено у всіх приміщеннях собору: в усіх навах, у вівтарях, внутрішніх та зовнішніх галереях, на хорах. Дослідження показують, що написи було зроблено гострим предметом, але вони не видавлювалися як по вогкому тиньку, а видряпувались шляхом викришування його часточок. Такий спосіб вимагав не тільки вміння, але й значних фізичних зусиль. Як знаряддя для написання використовувалися писала (стилі) — виготовлені з заліза, міді або кістки, загострені з одного кінця стержні [14, 3].

Найважливіше значення у Софійському соборі посідає київська абетка. У ній до грецького алфавіту додано лише чотири слов’янські літери, а не 19, як у кирилиці, що засвідчує давність київської писемності. Тексти, написані нею, були відомі в ХІ ст., коли абетку було викарбувано на стіні собору. Знахідка вказує, що до Києва проникали якісь тексти — спроби пристосувати грецький алфавіт до слов’янської писемності, а може, такі спроби робилися й на місці. Можливо це була протокирилівська писемність, що нею деякий час користувались в київських канцеляріях та християнській громаді ще до вдосконалення кирилиці діячами Преславської писемності школи на початку Х ст. Нею могли бути написані угоди з греками 907, 911 рр. і тексти які не збереглися, але згадуються в тих самих літописних джерелах.

Серед авторів софійських графіті були купці, ремісники, представники простого населення [3, 229−230].

Особливу групу графіті собору складають малюнки. Виявлено величезну кількість символічних малюнків з самостійним смисловим значенням, серед них — зображення хрестів різноманітних видів і конфігурацій, святих, знаків, рук, що благословляють і т. ін.

Однією з причин великої уваги вчених до середньовічних графіті є те, що з ХІ ст. збереглось дуже мало писемних джерел, а вони є оригінальними, чітко локалізованими свідченнями тих часів [14, 7].

Отже, такою, дуже короткою, є історія вивчення походження слов’янської писемності, що нараховує величезну кількість праць вітчизняних та зарубіжних дослідників. Незважаючи на значні успіхи у дослідженні проблеми, сучасним науковцям належить розв’язати ще багато різних питань.

Ми вважаємо, що маємо повне право констатувати той факт, що розвиток та поширення писемності було визначним досягненням Київської держави і завдяки цьому стало культурним надбанням багатьох племен і народів східної Європи [3, 227].

1.2 «Світ як книга» - культ премудрості

Русь прийняла хрещення, як нам відомо, від Візантії, що суттєво вплинуло на її політичний, соціальний, культурний розвиток. Християнство на Русі поширювалося під знаком Софії [9, 78].

У 30-х роках ХІ ст. при київській митрополії в оточенні князя виник гурток освічених людей-ерудитів. Найвидатнішою постаттю в ньому був письменник Іларіон, пізніше митрополит київський. Ним був написаний оригінальний літературно-церковний твір «Слово про закон і благодать», в якому він зазначав, що Ярослав Мудрий «храм великий святий Божій Премудрості воздвиг» (Софійський собор у Києві) «На святість і освячення народу» [6, 716].

Саме світоглядно-художня цілісність храму св. Софії засвідчує, що світ постав як «текст», прозвучала софійна тема «світу як книги». Віра у гармонію всього сущого і культ Премудрості зумовили ідею Софії Київської [9, 80].

За підрахунками дослідників, у бібліотеці при Софійському Соборі налічувалося до 900 томів рукописних книг — вражаюча цифра для Середньовіччя. За Студійським монастирським статусом бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина займалась переписуванням книг, про це дуже добре розповідається в «Печерському Патерику».

На жаль від усього книжкового багатства до нашого часу дійшли лічені екземпляри, що можна пояснити війнами, пожежами, князівськими усобицями. Найбільш відомими є: Реймське Євангеліє, Остромирове Євангеліє, два Ізборніки 1073 та 1076 рр., Мстиславове Євангеліє ХІІ ст. [19, 84].

Найдавнішою книгою, що вийшла з київської майстерні при Софійському соборі є Реймське Євангеліє. Вона датується 40-ми роками ХІІ ст. і зберігається в бібліотеці у Реймсі (Франція). Найдавніша частина Євангеліє написана кириличним уставним письмом. Почерк дрібний, оздоблення книги скромне. Решта сторінок книги написана глаголицею в ХІV ст.

Остромирове Євангеліє 1056−1057 рр. переписане на замовлення новгородського посадника Остомира-Йосипа за князювання у Києві Ізяслава Ярославича. Книга призначалася для Софійського собору в Новгороді. Євангеліє виконане на дуже високому рівні книжкової справи. Текст написано великим вишуканим уставним письмом. Деякі рядки написані розчиненим золотом. Винятково багатим є й художнє оформлення книги, прикрашеної малюнками євангелістів, заставками, великими ініціалами у зооморфному стилі. В кінці книги є приписка писаря — дяка Григорія, поставлена й дата написання. На підставі лінгвістичних особливостей місцем виготовлення вважається Київ. Остомирове Євангеліє стало зразком для написання та оздоблення таких богослужбових книг, як Мстиславове Євангеліє або Ізборнік 1073 р. Схожі й формат книг, організація тексту, орнаментальні мотиви, загальні для класичних заставок візантійського стилю. Незвичайними є зображення символів євангелістів — янгола, орла, лева, які трапляються лише у Мстиславовому Євангеліє [15, 316].

Існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов’янською мовою. Вони з’явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Не має сумніву, що на Русі використовувалися слов’янські книги, але здійснювалися переклади й безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн Майєндорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що переклади грецьких книг створювалися у Києві. Серед них були Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література [6, 719].

Але поряд із церковними перекладалися, безперечно, й інші книги, що містили відомості зі світової історії, географії, асторономії, філософські та юридичні трактати, публіцистичні та розважальні твори. Це насамперед «Хроніка» Георгія Амартола, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова, «Джерело знання» Іоана Домаскіна, «Шестиднев» болгарського екзарха Іоанна [15, 317].

Отже, в контексті європейської книжної справи, книжна справа Київської Русі була на належному рівні і розвивалась на основі християнських традицій.

У цьому випадку є влучними слова Констянтина Філософа у його «Прогласії»: «…Хоч знав би ти всі мови та без книжки, прийдеш лиш до немічності їхньої. Тому своєю притчею підтверджую, в малих словах великий зміст ховаючи: народи без книжок є ніби голими…» [5, 39].

Отож, проаналізувавши вище викладений матеріал, ми бачимо, що у духовному розвитку Київської Русі архетип софійності світу набув світоглядно-ціннісного і художнього смислу [9, 84].

2. Освіта в Київській Русі під знаком візантійської цивілізації

Україна має давні традиції освіти, витоки якої, безсумнівно, сягають Великокняжої України-Русі.

Ціннісні ідеї освіченості були викладені, зокрема, ще й Констянтином Філософом у його «Прогласії» (ІХ ст.) — творі, який був написаний очевидно, до 869 р. Констатація вартісності, доленосності для народу писемності, книг як основи освіти подані у Констянтина Філософа образно і у влучному порівнянні: «Так як без світла не буває радості для ока, що жадає світ побачити, бо ж все прекрасне є незавжди видиме, так і душа, не знаючи писемності, не відає про суть Закону Божого…» [7, 27].

Про освіту у дохристиянські часи відомостей не збереглося. Проте, враховуючи потреби державних інститутів, можна висловити припущення, що навчання грамоти якоюсь мірою існувало і до реформи 988 р. Адже згідно з договорами Русі з греками, хтось повинен був читати і писати князівські грамоти та заповіти вояків, які від'їжджали нас службу до Візантії, вести записи податків, тощо [6, 724].

Розвиток освіти у Київській Русі ґрунтується на власних національних традиціях та на використанні античного й болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло прийняття християнства у його східному, православному варіанті, що на відміну від католицтва, давало змогу проводити богослужіння рідною мовою. У період переходу від язичництва до християнства на Русі паралельно існували язичницькі та християнські школи.

Шкільна освіта за князювання Володимира Великого стає частиною загальнодержавної і церковної політики Київської Русі [17, 42−43].

«…І почав (Володимир) посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на навчання книжне…» — повідомляє «Повість минулих літ» [10, 229].

Таким чином, можна вважати, що у літописі повідомляється, що до школи брали не всіх дітей, а тільки «нарочитих мужів», тобто старших дружинників князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а для того, щоб виростити з них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати відносини із Візантією та іншими країнами [11, 97].

Утворюються три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священників); світська школа домашнього навчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст) [17, 43].

Школи організовувалися за грецьким зразком. Як відомо, програма античної елементарної школи поєднувала інтелектуальне, музичне й фізичне навчання. За програмою середньої школи вивчалися «сім вільних мистецтв» — граматика, діалектика, риторика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Азбуку вивчали силабічним методом (поширеним в античності) — спочатку назви букв, а потім склади. Писали спеціальною паличкою — стилем [4, 384].

На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовували завезені з Болгарії віршовані азбуковники, пізніше на основі болгарських укладалися власні оригінальні азбуковники. Особливо популярними були псалми, зібрані в Псалтирі - на той час найпоширенішій навчальній книзі в школах грамоти. Тексти Псалтиря використовуються вчителями для складання загадок. Записи таких загадок ХІІ ст. виявлені на стінах «Софії Київської». Укладалися «Парамійники» — літературно-учительські збірники, апракосні Євангелія (добірки Євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужебних читань).

У період розквіту Київської держави (Х — перша половина ХІ ст.) центрами освіти були передусім Київ і Новгород, а також Полоцьк, Чернігів. Київська Русь відіграє важливу роль у міжнародних відносинах на сході Європи. У столиці держави сходились торгові шляхи багатьох європейських країн.

Поширювалися підручники, перекладені з грецької мови, — «Фізіолог» (популярна зоологія), «Шестиднев» (про створення світу). Наприкінці ХІІ - на початку ХІІІ ст. здійснено слов’янський переклад «Християнської топографії», яку склав у 547−549 рр. візантійський письменник Козьма Індикоплов. У творі містяться численні матеріали космографічного, археологічного, географічного та історичного характеру, насичені фантастичними подробицями. Автор мав на меті показати своє розуміння будови світу відповідно до християнського вчення. Дипломатичні й торговельні зв’язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов’язковим знанням грецької та латинської мови. Її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного, дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв’язків Русі з закордоном. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу [17, 44−45].

У «Повісті минулих літ» про цю подію сказано так: «…І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на слов’янську мову і письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами навчаються вірнії люди і насолоджуються навчаючись божественного слова…» [19, 78].

Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з’явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, з десятьох шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. За деякими даними, в різні часи в школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман та інші іноземці [11, 100].

До освічених верств давньоруського суспільства належали представники князівсько-боярської верхівки.

Син Ярослава Всеволод знав п’ять іноземних мов, користувався авторитетом у багатьох країнах. Дослідники припускають, що це, ймовірно, були мова грецька, латинська, німецька, угорська й половецька. Всеволод княжив у Києві в 1078—1093 рр., заснував Видубицький «вотчинний» монастир. Інший син Ярослава — Святослав, був замовником Ізборників 1073 і 1076 рр., фундатором Успенського собору Печерського монастиря, на будівництво якого виділив 100 гривень золота. Донька Ярослава Анна навчалася іноземним мовам історії, співу, малюванню, правилам придворного етикету. Вона стала дружиною французького короля Генріха і королевою Франції. Коронація відбулася у Реймському кафедральному соборі на свято св. Трійці 14 травня 1049 р. Анна подарувала собору Євангеліє, привезене з Києва. Саме на цьому Євангеліє французькі королі впродовж багатьох десятиліть присягали під час коронації в соборі та вступу на престол Франції.

Онука Ярослава Ганна Всеволодівна відкрила 1086 р. при Андріївському монастирі у Києві спеціальну школу, де близько 300 дівчат навчалися письма, музики, співу, рукоділля й іншим ремеслам [17, 45−46].

Вивчаючи джерельну базу щодо розвитку освіти в Київській Русі ми з’ясували той факт, що з приводу саме вищої освіти у наукових колах тривалий час точилися дискусії, хоча у літопису й згадується «книжне навчання».

Так, церковний історик Є. Голубинський категорично заперечував думку, що в Київській Русі нібито існувала грамотність. Він гостро критикував В. Татищева, який у своїй «Історії» описував різні навчальні заклади при єпископіях, княжому дворі, князів-меценатів тощо. З твердженнями Голубинського не згоден відомий український вчений М. С. Грушевський. На підставі аналізу Послання Климента Смолятича, до пресвітера Фоми він переконливо довів, що на Русі дійсно існувала вища освіта.

Як зазначали ми вище існувало й приватне, індивідуальне навчання. Ним займалися головним чином дяки при церквах. Один з авторів давніх графіті на ім'я Піщанин написав наприклад, на стіні Софійського собору у Києві: «Піщанин писав, ходивши до дяків ученикам». Поступове поширення грамотності на Русі засвідчується й написами на різних ремісничих виробах в Україні. Привертають увагу напис на мечі «Коваль Людота», знайденому в с. Хвощоватому, на корчагах з Києва — «Мстиславова корчага», «Благодатніша повна корчага сія» та ін. [6, 724−725].

Здобутки Київської Русі в галузі освіти утверджують закономірність, яка полягає в тому, що державність народу гарантує всебічний розвиток шкільництва, науки, культури. З втратою її народ, за вдалим висловлюванням С.Ф. Русової, перш за все втрачає рідну школу. Такому народові, який не має свої школи й не дбає про неї, призначені злидні й культурна смерть" [11, 109].

Отже, резюмуючи викладені тези про вітчизняну освіту розглядуваного періоду можна виділити такі характерні її риси. По-перше, це відкритість до світу, активне вбирання, запозичення та використання для освіти набутків та знань інших народів. По-друге, у вітчизняній освіті чітко простежуються європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей. По-третє, попри домінантну церковного освітнього середовища характерними є компонент світської освіти [12, 189].

3. Становлення та розвиток наукових пізнань

3.1 Філософська думка в межах духовної культури Київської Русі

Становлення філософської думки українського народу відбувалося в межах духовної культури Київської Русі. Збереглися пам’ятки що є джерелом пізнання історії філософської думки нашого народу. До них належать: «Слово про Закон і Благодать» Іларіона середини ХІ ст., Ізборніки Святослава 1073 та 1076 рр. та ряд інших пам’яток [6, 815].

Звернемося, наприклад, до твору «Житіє і ходіння ігумена Даниїла з Руської землі». Ця пам’ятка духовної культури початку ХІІ сторіччя не тільки містить майже весь комплекс філософських ідей та уявлень середньовіччя як такого, а й засвідчує своєрідність їх функціонування у філософській культурі Київської Русі.

Однією з найважливіших серед філософських ідей, відтворених у «Ходінні», слід назвати вписаність історії Київської Русі у всесвітню християнську історію [18, 45].

Саме прийняття християнства мало суттєве значення для розвитку тогочасної філософської думки. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією сприяли тому, що античні уявлення про людину складалися під впливом праць Платона, Аристотеля, Сократа та ін. Енциклопедичний зміст вирізняє «Ізборнік Святослава 1073 р. «, де вміщено фрагменти творів візантійських богословів, філософів, письменників тощо [2, 128].

Дослідники довели, що в межах києво-руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного філософського теоретизування. В західноєвропейській культурі переважно реалізується «платонівсько-арістотелівська лінія філософії», яка, згідно з канонами наукового мислення, прагне до істини незалежної від людини і людства. Натомість у нашій культурі переважає «александрійсько-біблійна» лінія філософії. Вона орієнтована не стільки на здобуття безсторонньої істини, скільки правди, що «будується як драма людського життя». Недостатній розвиток абстрактно-спекулятивного, замкненого на собі філософського умогляду — типова риса української ментальності. В українській культурі витворюється та філософія, в якій домінує тенденція екзистенціально-антропологічної редукції філософського знання. Він давнини ця філософія розвивалася навколо обговорення проблем людини та людської історії. Співвідношення «істиного слова» і «доброго діла» вирішується на користь пріоритетного значення добрих справ, завдяки яким людині надається можливість наблизитися до Бога.

Особливо цінний здобуток давньоруських мислителів — аналіз функції «розуму в пізнанні», актуалізація інтелектуальної діяльності.

У християнстві містичне зіткнення з Богом і ближнім здійснюється за посередництва серця. Цей особливий інтимний зв’язок називається християнською любов’ю. Функцію розуму облагороджує серце. Воно об'єднує волю, розум, почуття людини. Отже, серце є і тим органом, яке й залучає людину до Божої істини. Проблему серця — органа віри, — Іларіон розглянув у «Слові про Закон і Благодать». [9, 67].

«…Коли каган наш Володимир … у дні свої жив і землю свою пас правдою, мужністю навідав його Всевишній, глянуло на його всемилостиве око благого Бога, і возсіяв розум у серці його … зажадав він серцем, загорівся духом, щоб і собі стати християнином і землю свою до християнства повернути» — повідомляється у «Слові» [5, 46].

Отже, в період становлення філософської думки в Київській Русі для неї були характерні різні підходи до осмислення сутності людини, сенсу її буття. Відбуваються значні зрушення в самосвідомості людини. Відтак вона — не лише частинка природного космосу, а й усвідомлює себе надприродним космосом, оскільки він створений богом задля людини. [9, 68].

3.2 Символіка як частина філософського світобачення

Важливе місце у філософії займала символіка для якої було характерним запозичення із давньоруської та грецької міфології. Проте в своїй ортодоксії християнство всіляко відмовлялося від античності.

Середньовічна символіка широко втілювалася у християнській релігійній архітектурі. Хрестокупольна і кругла форми вважались образами довершеності. Хрестоподібний план споруд — не лише уявний хрест; форма, заснована на квадраті, означала чотири сторони світу, символізувала Всесвіт. У такий спосіб церква втілювала макрокосм. Особливе значення мала символіка числа.

Спорудження храму Софії Київської символізує перехід від язичництва до християнства. Семантика 13-купольної композиції органічно поєднує частини і цілісність, універсальність. У храмі здійснюється спілкування людини з Богом.

Купольна композиція інакше сприймається з різних боків собору: із заходу проглядалося сім бань, сходу — п’ять, півночі та півдня — шість. Така символіка відображає впорядкованість космосу Богом, засновану на онтології числа — втілення універсального, безмежного через окреме, обмежене.

Великий купол в оточенні чотирьох середніх символізує Христа і чотирьох Євангелістів, отже Вселенську церкву. Західний фасад із центральним порталом означав вхід до церкви, над ним проглядалися сім куполів — символ церкви як дому Премудрості, уособлення семи таїнств.

Число сім — символ Діви Марії, земної церкви, яка поєднує духовне і тілесне.

Трійка у сприйнятті середньовічної людини — насамперед Свята Трійця символ духовного.

Число чотири символізує чотири елементи матеріального світу, тобто землю, воду, вогонь, повітря. Єднання церков небесної і земної здійснюється через сходження з неба Премудрості. Це простежується у символічному понижені куполів: від центрального великого — до чотирьох середніх і восьми малих. Отже, 1 — символ Єдиного, 4 — символізує чотири кінці Землі, осяяні вченням Бога, 8 — символ хрещення, союзу з Богом. Церква розуміється як Храм, християнська Русь і кожна окрема хрещена людина.

Композицію із 13 куполів увінчує хрест — символ освяченої Богом ідеї єдності східнослов'янських земель [9, 79−80].

Символіка також яскраво проглядається і в гробниці Ярослава Мудрого, що знаходиться в Софійському соборі.

Центральні елементи композиції розміщені на звершеному до глядача західному торці гробниці - це проквітлий хрест і монограма Христа. Проквітлий хрест є символом дерева життя — Царства небесного, дарованого вірним хресною жертвою Христа. Хризма у вінку слави — знак перемоги християнства, який може тут означати Царство небесне, дароване в нагороду за подвиги життя.

Символіка різьблення веде нас до перших віків християнства, коли віруючі таємно збиралися в катакомбах для молінь над гробницями мучеників. Давні вірили, що душа померлого перебуває в образі птаха, які пурхають у вітах райського саду.

Отже, мовою християнських символів предки дали нам заповітну таїну вступу людини на шлях вічного життя. Збагнути цю таїну не просто, адже християнська символіка — багатозначна й багатошарова, вона відкривається лише посвяченим, — так учить церква [13, 3].

Підсумовуючи все вище сказане приходимо до висновку, що у становленні і розвитку філософської думки Київської Русі основною проблемою є проблема буття всіх інших народів світу. Боротьба проти руйнівних сил людського буття спирається на морально-божестенну основу і здобуває форми конфлікту між Добром і Злом. Досвід моральності, практичного філософствування, надбаний в умовах Київської Русі, став фундаментом подальшого розвитку філософської думки [2, 130].

4. Розвиток природничих наук

Поширеною є думка, що середньовіччя становило собою провалля в розвитку позитивних знань. Однак це не відповідає істині. За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення арифметичних дій: дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби дані людині від природи: долоня, п’ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками) [6, 802].

Стародавня Русь знала і реально застосовувала різні принципи хронологічних обчислень: сонячні та місячні роки, індикти.

До нас дійшов цікавий математичний трактат, який репрезинтує астрономічні, математичні знання на початковому етапі їх формування й зародження. Його автором був диякон та доместик Антонівського монастиря у Новгороді Кирик.

Науковий математичний трактат Кирика складений року 1136, не має аналогів ні в києво-руській, ні у візантійській, ні в західноєвропейській писемності.

Лічба здійснювалася шляхом перекладання за особливими правилами числових елементів на розкресленому в колонки обчислювальному полі. Лічильними елементами прислуговувались камінці, вишневі або сливові кісточки, що позначали одиниці, десятки, сотні, тисячі та мільйони. Їх переставляли по колонках поля в певній послідовності.

Твір Кирика ретельно продумано. За своєю структурою його можна поділити на такі розділи:

1. Одиниці виміру часу;

2. Теоретичні засади календаря;

3. Дробові ділення години;

4. Закінчення.

Спадщину Кирика поширювали й інтенсивно використовували аж до ХVІІ сторіччя [1, 143].

Щодо хімії, то реальні знання з цієї галузі середньовічне природознавство черпало з виробничої практики, пов’язаної з перетворенням одних категорій речовин на інші. Маємо на увазі розвиток металургії, склоробної промисловості тощо.

Чорна металургія, наприклад, виготовляла предмети із сталі різного ґатунку. Археологічні дослідження свідчать, що у І тис. до н.е. поділ праці в сфері чорної металургії спричинився до появи поселень, мешканці яких виплавляли тільки якісну сталь.

Ще красномовнішим виглядає стан склоробної справи та так чи інакше пов’язаних з нею галузей. Йдеться про виготовлення скла та скляних мас, які застосовувались в інших сферах виробництва.

Ще складнішим було виготовлення смальти для декоративних мозаїк в давньоруських храмах. У Київській Русі існували спеціальні майстерні, відкриті, зокрема, у Києві, на території Печерського монастиря. Це виробництво відзначалось особливим багатством барв.

На жаль, хімія в середні роки нагромадила і прикрий досвід — виготовлення різного роду отрут та інших засобів нищення живого, про що наводяться реальні факти.

Розвивалася географічна наука. Давньоруських книжників цікавили звичаї чужих народів, їхній спосіб життя, вірування, родинні стосунки, обряди тощо. Тому в «Повісті минулих літ», крім географічних відомостей наведені й етнографічні, де описується побут різних етнічних груп, в тому числі й племен, просторово віддалених від Русі: сирійців, вавилонян, халдеїв, британців тощо.

Етнографічні відомості, подані київським літописцем, запозичені з візантійських джерел (з праці Георгія Амартола). Посилання на них спеціально підкреслене в тексті [6, 806−807].

Важливий розділ наукових знань становила медецина. Ця галузь у Київській Русі була добре розвинена, подекуди навіть краще за сучасну, так звану народну медицину.

Лікар (знахар) був досить популярним в Стародавній Русі. «Льчці» (від «лікувати») існували в усіх більш-менш значних містах і мали тут фахову практику. Переважна більшість «льчців» обслуговували широкий людський загал, незалежно від їхнього соціального стану.

Монастирі також мали серед ченців медиків. Серед них назвемо лаврського ченця Даміана та найвидатнішого медика домонгольської Русі Агапіта, що жив наприкінці ХІ - в першій половині ХІІ ст., який прийняв постриг в Печерському монастирі і діяв там до кінця життя.

«Києво-Печерський патерик» розповідає, що і в подвижництві, і в лікарській справі Агапіт наслідував Антонія. Можливо, сам Антоній здобув медичні знання на «святому Афоні», бо за часів Давньої Русі багато хто з духовних осіб навчався у школах грецьких лікарів.

У медицині того часу, існувало кілька напрямків, зокрема, й хірургічний. Хірургія давньоруською мовою називалася «резание», а хірург — «резалником». У ХІ ст. найпоширенішим видом хірургічного втручання була ампутація кінцівок [8, 10].

Лікування «зелієм», тобто ліками рослинного походження, теж було поширене з найдавніших часів і в Киїській Русі. Тогочасні лікарі володіли знаннями, нагромадженими протягом століть. Наші предки знали лікувальні властивості численних рослин і вміли успішно оперувати своїми знаннями [6, 814].

Перший науковий медичний трактат «Алімма» («Мазі») написала в середині ХІІ ст. Євпраксія — Зоя (онука Володимира Мономаха; дружина візантійського імператора Йоанна Комнева під час коронації 1112 р. прийняла ім'я Зоя). Написаний нею трактат має п’ять частин і 29 розділів. Зберігається в бібліотеці Медічі у Флоренції [18, 45].

Підсумовуючи викладене, ми можемо констатувати, що наука в Київській Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти й східного середньовіччя. Майже всі розділи тогочасної просвіти переживали піднесення; їхній рівень не відрізнявся від рівня візантійської культури, що відбивала найбільш прогресивні тенденції епохи. Перед давньоруською наукою відкривалися широкі перспективи подальшого поступу [6, 814].

Висновки

Культура Київської Русі ІХ — середини ХІІІ ст. засвідчує, що вона була одним із найпомітніших явищ Європейської середньовічної цивілізації. За своїм багатством і художньою довершеністю давньоруська культура в пору розквіту не тільки не поступалася, але в окремих галузях і переважала культуру країн Центральної і Західної Європи. Феномен її подиву гідного піднесення часто пояснюють прилученням Русі до культурних надбань Візантії, Хозарії, скандинавських і західноєвропейських країн. Їхній вплив на поступ Русі справді був значним, але зовсім не визначальним. Щоб зерна передових культур могли дати рясні сходи в новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був «культурний грунт» східних слов’ян, який увібрав у себе тисячолітні традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Виходячи з вищесказаного хочемо констатувати, що не одне покоління істориків приділяло значну увагу проблемі писемності, освіти та науки Київської Русі.

Ми намагалися всебічно розглянути питання писемності, адже воно є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Аналізуючи наукові праці та джерела, ми встановили, що писемність існувала ще до запровадження християнства. Але із його запровадженням вживання писемності значно розширилося. Розпочинається становлення книжної справи на основі християнських цінностей та ідеалів.

Не оминули вони й освіту. За доби Київської Русі окреслюється ряд притаманних їй рис. По-перше, це відкритість до світу, активне вбирання, запозичення та використання набутків та знань інших народів. По-друге, чітко простежується Європейська орієнтація, прив’язка до християнських цінностей. По-третє, попри домінанту церковного освітнього середовища характерним є компонент світської освіти.

Запровадження християнства мало суттєве значення і для розвитку тогочасних наукових пізнань. Збереглися пам’ятки, що є джерелом історії філософської думки нашого народу. До них належать: «Слово про закон і благодать» Іларіона середини ХІ ст., Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. та ряд інших пам’яток.

Поширеною серед науковців є думка, що середньовіччя становило собою провалля в розвитку позитивних знань. Однак це не відповідає істині. За Київської Русі розпочався принципово важливий процес виділення науки в окрему галузь. Майже всі розділи тогочасної просвіти переживали піднесення; їхній рівень не відрізнявся від рівня візантійської культури, що відбивала найбільш прогресивні тенденції епохи.

Таким чином, вивчаючи історію України ми повинні пам’ятати, що культура відіграє одну з найвирішальніших ролей при відродженні української нації та держави в наш час. Повернувши людям твори мистецтва, створивши національну науку, можна повернути національну свідомість, а отже і стремління до самовизначення як нації.

Список літератури

1. Бондар С. «Вчення» Кирика Новгородця // Філософська і соціологічна думка. — 1993. — № 3. — С. 143−151.

2. Бондар С. Історико-філософські студії писемної культури Княжої доби України: звершення й перспективи // Філософська думка. — 2004. — № 2. — С. 125−135.

3. Висоцький С. О. Київська писемна школа Х-ХІІ ст. — К.: Вид-во М. П. Коця, 1998. — С. 5−231.

4. Історія Візантії в трьох томах. Т.1. С.Д. Сказкін, В.Н. Лазарєв. М.: Наука, 1987. — С. 379−389.

5. Історія України: Документи. Матеріали. Посібник / Уклад., комент. В. Ю. Короля. — К.: Академія, 2002. — С. 39−47.

6. Історія української культури: У 5-ти Т.К., 2001−2003. — Т.2. С. 710−725, 802−815.

7. Історія української школи і педагогіки: Хрестоматія / Уклад. О. О. Любар, за ред. В. Г. Кременя. — К.: Знання, 2005. — С. 27−37.

8. Корнелюк В. Лікував і князів і бідаків // Чумацький шлях. — 2002. — С. 10.

9. Крвавич Д. П., Овсійчук В.А., Черепанова С. О. Українське мистецтво: Навч. посібн.: у 3 ч. / Передмова проф. С. Павлюка. Ч. 2. — Львів: Світ, 2004. — С. 46−85.

10. Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — С. 229.

11. Любар О. О. Історія української школи і педагогіки. — К.: Знання, 2005. — С. 97−100.

12. Моця О., Ричка В. Київська Русь від язичництва до християнства. — К., Знання, 1996. С. 185−190.

13. Нікітенко Н. Таємниця княжої усипальниці // Чумацький шлях. — 2005. — № 3. — С. 3−7.

14. Рясная Т. Пам’ятки давньоруської писемності із Софії Київської // Чумацький шлях. — 2005. — № 3. — С. 3−7.

15. Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. — К.: Альтернативи, 1998. — С. 310−318.

16. Удод Г. Що дало християнство Україні // Народна творчість та етнографія. — 1997. — № 4. — С. 75−80.

17. Українська культура: історія і сучасність. Навч. посібник / За ред. Черепанової С.О. — Львів: світ, 1994. — С. 45−48.

18. Целік Т. «Житіє і ходіння ігумена Даниїла з Руської землі як історико-філософське джерело» // Філософська думка. — 2002. № 6. — С. 44−68.

19. Яковенко Н. М. Нарис історії України від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. — К.: Генеза, 1997. С. 76−85.

писемний освіта візантійський культура

Показать Свернуть
Заполнить форму текущей работой