Підготовка та виголошення публічної промови

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Иностранные языки и языкознание


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Херсонський державний університет

Факультет дошкільної та початкової освіти

Кафедра мовної освіти

Реферат з української мови

(за професійним спрямуванням)

ПІДГОТОВКА ТА ВИГОЛОШЕННЯ ПУБЛІЧНОЇ ПРОМОВИ

Виконавець: Літвінова Н. А

студентка 3 курсу,

спеціальності «Початкова освіта»

Перевірив: викладач Перепьолкіна В.І.

Херсон — 2009

Зміст

1. Сутність і специфіка публічної промови

2. Підготовка публічної промови

3. Виголошення публічної промови

Висновки

Список використаних джерел

1. Сутність і специфіка публічної промови

Культура публічної мови сформувалася ще в античні часи водночас із риторикою. В античному світі публічна мова була тісно пов’язана із політичним життям, рівнем освіти, способом мислення, з особливостями розвитку культури народу, що створив її.

Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним із її основних різновидів є ораторська мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання. У мовознавстві ораторська співвідноситься з поняттями «риторика», «красномовство», «елоквенція», «ораторський стиль», у літературознавстві - «ораторська проза».

Ораторська мова — систематизована сукупність мовних засобів граматичного, лексичного та фонетико-орфоепічного рівнів, дібраних відповідно до потреби стилю, підстилю, жанру і організованих у живий (промову) або писаний текст за законами риторики.

Ораторська мова вибудовується у формі монологу, тобто розгорнутого мовлення однієї особи, зверненого до багатьох слухачів, до суспільства і розрахованого на безпосередню реакцію слухача.

Ознаками ораторської мови є наявність у ній:

— логосу (грец. logos — слово, думка) — мова виражає думку, йде від розуму і апелює до нього;

— етосу (грец. ethos — звичай, характер) — морально-етичні якості;

— пафосу (грец. pathos — біль, страждання, почуття, пристрасть) — натхнення, викликане глибокою переконаністю оратора.

Темою публічних промов є важливі і часто складні для вирішення питання суспільно-політичного, громадського життя, які потребують публічного ствердження чи заперечення, аргументації чи спростування, правильного вибору. Оратор прагне переконати слухачів у правильності своєї позиції. Переконливою ораторську мову роблять продуманий зміст, точність і ясність висловлювань, доступність і логічність викладу, експресивність, аргументована структура. Сприяє цьому і композиційна, змістова та структурно-граматична цілісність тексту промови. Переконливість ораторської мови значною мірою залежить від тих аргументів, за допомогою яких обґрунтовується істинність основної ідеї, а також від ступеня використання в доведенні фактів і положень, які не потребують обґрунтування, посилань на авторитетні джерела, точних цитат і висловлювань, результатів досліджень, статистичних даних. Це підсилює аналітичний аспект промови, її інформативну значущість і коментаторську позицію оратора. [5; 151]

Писемно-усна форма реалізації публічної промови передбачає фіксування на папері всієї підготовчої роботи (задуму, концепції, породження тексту: тези, положення, докази, факти, мовне вираження). Це необхідно для того, щоб промовець виклав хід своїх думок послідовно, логічно, несуперечливо, розібрався у власних судженнях і відчув їхню вагу.

Під час виголошення промови підготовлений текст має бути відчужений від паперу. Настає момент для мовної імпровізації, але вона буде природною, коли промовець триматиме в голові вже відшліфований писаний текст. І якщо поганий настрій чи якась інша причина у процесі виголошення промови перешкоджатимуть хорошій імпровізації, то все одно не станеться «провалу», бо є готовий записаний текст. Отже, у професійній публічній промові роль писемної і усної форм мови майже врівноважується.

Писемно-усна форма реалізації професійного публічного мовлення надає промові книжно-розмовних ознак. Книжний характер публічної промови виявляється на підготовчому, писемному, етапі (у граматичній правильності, дотриманні норм літературної мови, у логічній послідовності, точності і стислості матеріалу, у доцільності добору художніх засобів) і залежить від галузевої сфери функціонального стилю (офіційно-ділова, виробнича, політична промова, навчальне, судове красномовство тощо).

Розмовний характер публічного мовлення полягає передусім в його усному проголошенні і використанні тих мовних емоційно-вольових виражальних засобів, які впливають на слухачів і здатні активізувати їх сприймання та пізнавальну і творчу діяльність.

Промову готують за книжно-писемними джерелами, що значною мірою позначається на її структурі. Тому в процесі підготовки і виголошення промови виникає суперечність між книжною мовою і усним втіленням її. Вирішення цієї суперечності залежить від індивідуальних навичок оратора, його вміння відчувати аудиторію. Ораторське мистецтво є глибоко психологічним і соціальним, тому оратору важливо підібрати таку форму виголошення промови, яка б відповідала емоційному стану та інтелектуальному рівню аудиторії. Важливо пам’ятати, що суха книжна мова має слабку силу впливу, а розмовна форма може звести промову до побутового рівня. Завдання оратора -- збалансувати книжність і розмовність у своєму виступі, зробити його природним. Природність виявляється у безпосередності мовного контакту, невимушеності розмови, спонтанності народження і виголошення думки, доцільності використання невербальних засобів спілкування (міміки, жестів, поз, рухів), у пристойному вигляді особи промовця.

Слухачам сприймати виголошувану промову не завжди легко, оскільки відсутній зоровий образ мови, тобто текст. Тому в процесі виголошення публічної промови доцільно залучати засоби усного розмовного мовлення, не передбачені писемним текстом: звертання і запитання, вставні слова, повтори -- зв’язки і підхоплювані тексту, паралельні синоніми або синонімічні заміни, пояснення окремих термінів чи інших слів, тлумачення, що не спотворює істинного значення.

Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов виявляється у тісному зв’язку двох основних етапів -- підготовчого і виконавського. На виконавському етапі імпровізація неминуча, бо прочитаний без імпровізації текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме ефект штучності. Але імпровізація буде вдалою тільки за наявності попередньої доброї мовної підготовки. На думку Д. Карнегі, добре підготовлена промова -- це майже проголошена промова.

Античні ритори вважали, що публічна мова повинна навчати, подобатися, зворушувати. Цим вимогам мають відповідати і сучасні промови. Навчати публічна мова може тоді, коли ґрунтується на науково достовірних знаннях про предмет, логічних судженнях, відображає реальні факти, явища, події тощо, має практичне спрямування. Подобатися слухачам буде правильна, точна, чиста, логічна, змістовна, доступна, ясна, виразна, милозвучна, естетична, багата публічна мова. Досягти цього можна тільки за умови високої мовної культури оратора. Зворушуватиме слухачів натхненна емоційно-оцінна промова, яка збуджуватиме почуття, глибоко хвилюватиме порушеними проблемами й небайдужим ставленням до них промовця. Крім того, сучасна публічна мова повинна інформувати, консолідувати колектив чи суспільство, спростовувати хибні думки, уявлення.

Досягти впливу на слухачів публічною мовою, переконати їх у чомусь можливо тільки у тому разі, якщо в ній гармонійно поєднані візуальні, вербальні і вимовні складники публічного спілкування (приємний вигляд мовця, образна мова, вправна дикція, майстерне виголошення промови тощо).

2. Підготовка публічної промови

Підготовка промови є важливим і відповідальним етапом в діяльності будь-якого оратора, особливо початківця. Вона вимагає натхнення, вдумливості, цілеспрямованості, наполегливості, допитливості, терпіння, а також ґрунтовних професійних знань, широкої ерудиції, мовної майстерності, комунікативної компетенції. В античному риторичному каноні виділені такі етапи роботи над промовою:

— інвенція, або винайдення. На цьому етапі формують задум, визначають тему, ідею, мету, вибудовують концепцію, збирають, систематизують і критично осмислюють необхідний для майбутньої промови матеріал, досягають максимальної обізнаності в темі;

— диспозиція, або розташування. Автор промови обмірковує матеріал, структурує його, пов’язує деталі, готує коментарі до матеріалу;

— елокуція, або словесне оформлення думки. У цій частині здійснюється перша редакція ключових слів, стилістичне оформлення основної частини, формування вступу і кінцівки, остаточна редакція тексту;

— меморія, або запам’ятовування. На цьому етапі необхідно запам’ятати написаний текст, можливо, навіть вивчити його напам’ять і спробувати опанувати його риторично, тобто виділити місця, де необхідні паузи, модуляції голосу, невербальна підтримка тексту та інші елементи індивідуального ораторського стилю;

— акція, або публічне виголошення промови. Тут важливі інтонування тексту, темп мовлення, дихання, тембр голосу і його звучність, дикція, володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне та логічне наголошування, використання жестів, міміки, поза промовця, його манери, зовнішність, контакт із аудиторією тощо;

— релаксація, або ослаблення напруження, самоаналіз власних успіхів та невдач.

Це загальні правила риторичної науки, які стосуються підготовки будь-якої промови. Якщо випустити з уваги хоча б одне з них, промова буде невдалою. [6; 132]

Основні етапи підготовки і виголошення промови подано у додатку.

На першому етапі підготовки промови необхідно визначити мотивацію прослуховування її іншими людьми, з’ясувати, що корисного і цікавого почують вони. Обираючи тему, слід враховувати не лише зацікавленість аудиторії, а й власний досвід та обізнаність. Бажано, щоб обрана тема пропагувала гуманізм, добро, справедливість, здоровий спосіб життя. Не варто обирати надто популярну тему, що всім набридла. На вибір теми впливає також місце, час і настрої публіки, актуальність конкретного моменту.

Важливе значення має назва теми. Вона повинна бути зрозумілою, чіткою і короткою, виражати зміст промови і зацікавлювати слухачів. Вдале формулювання теми виступу певним чином налаштовує аудиторію, готує її до сприйняття майбутньої промови. Довгі формулювання, які містять незнайомі слова, відштовхують слухачів. Не слід використовувати надто загальні назви теми, бо це зобов’язує промовця висвітлювати дуже широке коло питань, через що випускаються конкретні питання.

Готуючи промову, оратор має визначити мету промови не тільки для себе, а й для своїх слухачів. Наявність чіткої мети полегшує сприйняття виступу, певним чином налаштовує слухачів, а також впливає на формування концепції.

Для успішного публічного виступу необхідно вивчити літературу з визначеної теми, знайти цікаву інформацію, зібрати переконливі факти, цифри, приклади. У цьому допоможуть офіційні документи, наукові і науково-популярні праці, енциклопедії, різні типи словників, статистичні збірники, художні твори, статті із газет, журналів, наукових збірників, матеріалів конференцій, результати соціологічних досліджень тощо. Потужним джерелом різнопланової інформації є також Інтернет.

Щоб виступ був змістовним, слід використовувати кілька джерел. Опрацьовуючи літературу, оратор має також критично проаналізувати зміст праць, перевірити, чи збігається його погляд на проблему з поглядом автора, інших авторитетних осіб; вибрати для виступу найцікавіші факти, приклади. Важливо під час читання літератури аналізувати і систематизувати матеріал, робити необхідні висновки. Ознакою розуміння прочитаного є вміння переказувати його. Це важливо для оратора, бо він постійно ділиться своїми знаннями з аудиторією. Переказування прочитаного тренує оратора, збагачує його лексичний запас, вдосконалює ораторську майстерність. Важливо пам’ятати, що підготовка промови -- це не стільки збір інформації, скільки виношування власних думок з певної теми, глибоке осмислення її. Тому не можна залишати опрацювання літератури на останні один-два дні.

Готуючись до виступу, слід обов’язково записувати прочитане, зокрема те, що стосується досліджуваного питання, та власні думки з цього приводу. Найзручніше це робити, звичайно, на комп’ютері. Можна, наприклад, створити окремий файл і заносити в нього все, що заслуговує на увагу. Корисно час від часу перечитувати записи. Роблячи записи, необхідно зазначати джерело, тобто вказувати автора, назву праці, місто, видавництво, рік видання, загальну кількість сторінок та сторінку, на якій міститься цитата.

На другому етапі підготовки промови автор структурує зібраний матеріал, компонує промову. Цей етап полягає у підготовці викладу предмета і його аргументації. Для цього необхідно правильно дібрати:

1. моделі викладу -- лінійну (ab ovo -- «від яйця») або інтриго-фабульну (in medias res -- «в середину речей»);

2. методи викладу:

дедуктивний (лат. deductio-- виведення): полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового;

індуктивний (лат. inductio -- збудження): обернений до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки від конкретного до загального;

аналогійний (лат. analogia -- відповідність, подібність): варіант індуктивного; полягає у зіставленні подій, явищ, ознак, фактів з метою виявлення подібності;

-- стадійний (лат. stadia -- сходинка, рівень): рух мовного повідомлення від стадії до стадії за логікою розвитку думки;

-- концентричний (лат. con -- об'єднання і centrum -- центр, зосередження): полягає у тому, що навколо проблеми, яку ставлять у центр уваги, групують споріднені, близькі проблеми, питання, події, факти тощо;

3. відповідну процедуру аргументації:

логічну: з дотриманням законів тотожності, протиріччя, достатньої підстави;

аналогійну: пропорційна й атрибутивна;

-- опосередковану: аргумент від авторитету, часу, по дії, культури тощо.

У професійній публічній промові не можна допускати неточні визначення і логічні помилки, змішувати чи підмінювати поняття, порушувати причинно-наслідкову відповідність. [5; 168]

Професійна публічна промова передбачає елегантний або підсумковий доцільний фінал, типологічні з фоном або перспективою висновки чи апелювальні висновки. Підготовлений таким чином виступ далі підлягає елокутивному (лат. elocutio -- спосіб викладу) обробленню, зазнає деталізації: номінування суб'єктів і об'єктів, дій, процесів, ознак, обставин, відношень і залежностей та граматикалізації і образності, тобто досконалого лексико-граматичного оформлення і художнього увиразнення.

Майстерність професійної публічної мови виявляється у вмілому використанні обох форм людського мислення: логічної і образної. Розумова й емоційна сфери сприйняття людини тісно взаємопов'язані. Якщо промова діє тільки на здатність логічного сприйняття й оцінювання явищ, не задіявши чуттєву сферу людини, то вона не справить сильного враження. Ідея промови, її зміст краще усвідомлюються через емоційну сферу. Почуття, переживання завжди впливають на розум, збуджують думки, змушують осмислювати почуте. Крім того, промова, що складається з самих міркувань, сухих логічних побудов, швидко забувається; якщо ж вона емоційно наснажена, образна, то запам’ятається надовго. Оратор, щоб вплинути на почуття слухачів, має дбати про вишуканість вислову, його естетичну довершеність. Цьому сприяють засоби фігурального вираження думки (тропи і фігури), а також емоційно забарвлена лексика, синоніми, антоніми, багатозначні слова, фразеологізми, різні стилістичні прийоми тощо. Вони деавтоматизують висловлювання, привертають увагу до відтінків думки, емоційних оцінок сказаного.

На етапі словесного оформлення виступу оратор повинен користуватися сучасною українською літературною мовою і не вживати ті мовні одиниці, які ускладнюють сприйняття промови, погіршують її якість. Такими є, наприклад, зужиті слова: більш-менш, нормально, нічого; слова-паразити: так би мовити, скажемо так, типу, типу того, чисто, конкретно, як би, значить; жаргонізми: тусовка, круто, класно, прикольний, відпад, відтягнутися, відірватися; розмовна лексика: комуналка, електричка, мобільник, відик; іншомовні «вкраплення»: о’кей, ноу-проблем, вау; суржикові елементи: канєшно, в курсі дєла, тормозити, строїти тощо. Не варто вживати в промові незнайомі слова; якщо ж вони необхідні, то слід відразу їх пояснити.

Досвідчені оратори радять завжди записувати Промову, особливо це корисно робити початківцям. За певних умов (багатий досвід публічних виступів, глибока обізнаність у проблемі теми промови, знайома аудиторія тощо) можна обмежитися написанням розгорнутого плану-конспекту. Написаний текст має багато переваг: його можна перевіряти, редагувати, показувати колегам, фахівцям тощо. Написана промова краще запам’ятовується і дисциплінує оратора.

Після написання і вдосконалення тексту оратор має запам’ятати його, щоб зуміти відтворити перед слухачами. Не варто розраховувати на те, що текст можна буде прочитати. Такий виступ, за винятком окремих випадків, не принесе промовцю успіху: відсутність безпосереднього контакту зі слухачами негативно впливає на сприйняття промови.

Однак не завжди можна вивчити текст напам’ять. Якщо він великий за обсягом, то краще виступати, спираючись на написаний текст. Доцільно ключові фрагменти виділити іншим кольором. Текст виступу повинен візуально легко сприйматися. Виступ з опорою на текст справляє враження вільного володіння матеріалом і додає впевненості оратору.

Досвідчений оратор може обмежитися в підготовці промови детальним конспектом, планом, в якому представлена система орієнтирів для розгортання змісту.

Отже, майстерність публічного виступу приходить з досвідом роботи за фахом. Проте довідатися про головні «секрети» ораторського мистецтва і їх застосування корисно якомога раніше, починаючи зі студентської лави.

3. Виголошення публічної промови

Завершальним етапом ораторської дії є виголошення промови. Основу його формують з’ясування умов спілкування, особливості особистості оратора й аудиторії, методичне застереження, інтонування тексту, паралінгвістичний супровід, психологічний тренінг, техніка дихання і техніка мовлення, тобто все те, що, як зазначав Цицерон, дає змогу «достойно» виголосити промову.

Методичне застереження. Підготувавши промову, зміцнивши її в пам’яті, визначивши порядок і послідовність думок та «прив'язавши» їх до можливих ситуацій, оратору необхідно психологічно налаштуватися на її виголошення. Успіх промови залежить від багатьох чинників, які ораторові слід обов’язково взяти до уваги. Насамперед слід пам’ятати, що навіть дуже приємний голос може втомлювати слухачів. Тому не слід безперервно говорити більше сорока хвилин, а краще -- до 20-- ЗО хв.

Якщо підготовлено все те, що треба сказати, то промовець мусить застерегти себе від того, чого не треба казати, бо майстерним вважають такого оратора, який уміє дотримуватися цієї вимоги. Іноді трапляється так, що промовець захоплюється, йде на хвилі живого мовлення і заговорюється, виходить за межі запланованого, внаслідок чого збільшується ймовірність мовних помилок, прикрих обмовок і зайвих фраз. Тому краще виголошувати промову, спираючись на написаний текст. [7; 315]

Перед початком виступу промовця, як правило, охоплює хвилювання або навіть страх, тому бажано знати напам’ять перші вислови, перші рухи і перші жести, щоб не розгубитися перед аудиторією. Якщо вони будуть вдалими, то наснажать оратора впевненістю до кінця промови. Помилки на початку виступу особливо небезпечні, бо не тільки зіпсують настрій промовцю, а й можуть збити його з теми.

На перший погляд жива публічна мова здається легкою, насправді ж процес виголошення промови є надзвичайно складним. У ньому задіяні нейролінгвістична, анатомо-фізіологічна, акустико-артикуляторна системи, а також психіка людини. Тому під час виголошення промови оратор повинен мати гарне самопочуття, бути спокійним і впевненим у собі.

Техніка мовлення. Важливим критерієм оцінювання промовця є техніка мовлення: дихання, голос, дикція, темп, пауза, інтонація, а також володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне та логічне наголошення.

Передумовою звучання є вдихання повітря в легені. Утворення голосу і звучання починається з видихування повітря. На цій видихувальній хвилі розгортається тембр, розкриваються властивості голосу, ритмомелодика фрази (інтонування, розмір, наголошення).

Для успішного виголошення промови треба дбати про основні вимоги та правила використання кожного з цих чинників.

Дихання. Перед виступом треба звернути увагу на розмір приміщення, його провітрюваність, кількість слухачів. Несвіжим, сухим, як і надмірно вологим, повітрям буде важко дихати. Повітря має бути чистим.

Найкращою позою для виголошення промови є нескуте стояння за столом, кафедрою, трибуною з трохи піднятою головою й розправленими плечима. Мовні органи в такій позі будуть вільними, не затисненими.

Перед виголошенням слід безшумно через ніс набрати повітря і почати говорити на плавному видиху. Повітря в легені потрібно набрати стільки, щоб його вистачило на вимову певної структурно-логічної частини тексту. Цю частину промовець має або відчувати, або знаходити у заздалегідь почленованому рисками тексті. Витрачають повітря рівномірно і не допускають повного видиху, бо звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет (італ. falsetto, від falso -- неправильний, помилковий). Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання повітря в легені. Поповнювати запас повітря слід вчасно і непомітно. Промовець має відчувати, яку кількість його необхідно набрати для потрібного звучання, бо як нестача, так і надлишок повітря перешкоджатимуть звучності і плавності мовлення.

Голос. Виступ краще починати не дуже голосно, щоб була перспектива за потреби логічного наголошення його підсилювати і щоб вистачило духу, голосу і сили пристойно завершити виступ.

Щоб досконало володіти власним голосом, слід знати основні його властивості та індивідуальні якості звучання:

Повнозвучність -- виразне, повне, помірне (не прискорене і не розтягнене) звучання голосних і приголосних звуків, звукосполучень при збігові приголосних за звучністю, способом творення; відсутність викрикування окремих звуків, зайвої напруги (останні ознаки дратують слухачів).

Сила -- ознака конкретних звуків, яка забезпечує повнозвучність звукоряду, ніби заповнює належний кожному звуку простір. Вона є дуже важливою у культурі живого спілкування, оскільки пов’язана з емоційним станом мовця і його здатністю володіти собою. Якщо сильно вимовляти звуки, то у слухачів може скластися враження про агресивність мовлення. Слабке вимовляння звуків справляє враження невпевненості промовця в тому, про що він говорить. Бажано говорити на середньому рівні, щоб за потреби можна було підняти силу голосу чи знизити. Ніколи не можна говорити на крайній межі сили свого голосу. Сила голосу залежить від характеру, виховання, ситуації мовлення. Крім того, це ще й майстерне вміння підвищити голос і подати його на зал так, щоб і в останніх рядах слухачі чули навіть шепіт. Це дуже важливо для публічних промовців, політиків, артистів.

Милозвучність -- вроджена ознака чистого рівномірного звучання (тембр), приємного для слухачів. Дослідники вважають, що 38% враження, яке справляє промовець на аудиторію, залежить від його голосу.

Тон — акустичний компонент голосу, пов’язаний з частотою коливання напружених голосових зв’язок. Сприймається як мелодична ознака звучання поряд із силою голосу.

Названі ознаки є природними даними нормального голосу, але для повноцінного їх вияву потрібні орфоепічні тренінги і суворі правила поводження з голосом, щоб вдосконалювати звучання протягом усього життя. [3; 234]

Дикція (від лат. dictio — вимова) — чітка, виразна вимова звуків. Дикційна нормативність є важливим компонентом культури мови. Дикція забезпечує артикуляційну точність, нормативність, активізує процес спілкування з аудиторією. Оратор з поганою дикцією буде змушувати слухачів або перепитувати інформацію, або «пропускати» її.

Темп (італ. tempo, від лат. tempus — час) — часова характеристика усного мовлення, його швидкість. Гарна дикція тісно пов’язана із темпом. Індивідуальний темп мовця залежить від його мовленнєвої звички, психічного складу, ступеня володіння ним усним мовленням та національної мовної традиції. Темп буває повільний, уповільнений, середній, пришвидшений, швидкий. Повільний темп промовця розхолоджує, заколисує слухачів і не активізує до роботи, а надто швидкий сприймається як несерйозний, важкий, бо слухачі не встигають сприймати зміст тексту. Промовцю важливо вміти змінювати темп: якщо потрібно на чомусь наголосити, щось виділити, темп необхідно сповільнити; якщо ж викладається другорядна інформація, темп можна пришвидшити.

Пауза (лат. pausa — зупинка, затримка, припинення) являє собою своєрідну перерву в мовному потоці. Акустично — це відсутність звучання, фізіологічно — перерва в артикуляції органів мовлення. Пауза в мовленні виникає з різних мовнокомунікативних причин: потреби зробити вдих (фізіологічна або люфт-пауза), завершити процес мовлення або певний мовленнєвий відтінок (синтаксична), дібрати потрібне слово (пауза хезитації), увиразнити, виділити думку, закладену в тексті (логічна пауза), виразити якісь почуття (емотивна, психологічна пауза) або може бути результатом перебивання (ситуативна пауза).

Інтонація (лат. intonare — голосно вимовляти) — сукупність звукових мовних засобів, завдяки яким передається смисловий, емоційно-експресивний і модальний характер висловлення, комунікативне значення та ситуативна зумовленість, стилістичне забарвлення тексту, індивідуальність виражальних прийомів мовця. Інтонацію формують мелодика, інтенсивність, тривалість звучання, фразовий і логічний наголоси, ритм, тембр, паузи.

Наголос — виділення складу в слові (словесний наголос); слова в синтагмі, тобто в мовленнєвому такті, що складається з одного чи кількох слів, об'єднаних у смисловому та інтонаційному відношеннях (синтагматичний наголос); синтагми у фразі (фразовий). Логічний наголос падає на важливе в смисловому відношенні слово або словосполучення. Емфатичний наголос виділяє певні емоційно важливі слова.

публічна промова дикційний

Висновки

Професійна публічна мова є одним із ефективних засобів впливу на соціальні явища і процеси, а професійне володіння публічною мовою розглядається як важлива складова успіху в усіх сферах діяльності людини. Публічною вважається мова, адресована широкому загалу.

Вплив на думки, емоції, мотиви людей відбувається на всіх рівнях мови: фонемному, морфемному, синтаксичному, лексико-семантичному. Але готовність слухачів діяти певним чином залежить не тільки від мовного оформлення промови, її змісту, а й значною мірою від характеристики голосу, зовнішнього вигляду та манери поведінки промовця. Для оратора важливо вміти справляти приємне враження для слухачів. Ця професійна необхідність спрямована на досягнення мети виступу.

Оволодіння професійною публічною мовою вимагає постійної роботи над собою і самоконтролю за своєю мовою, поведінкою, зовнішністю. Успіх і ефект промови залежить від рівня підготовленості оратора, від того, як він виконує свої комунікативні завдання, зокрема як долає дистанцію між собою та слухачем.

На першому етапі підготовки промови необхідно визначити мотивацію прослуховування її іншими людьми, з’ясувати, що корисного і цікавого почують вони. На другому етапі автор структурує зібраний матеріал, компонує промову. Після написання і вдосконалення тексту оратор має запам’ятати його, щоб зуміти відтворити перед слухачами.

Завершальним етапом ораторської дії є виголошення промови. Важливим критерієм оцінювання промовця є техніка мовлення: дихання, голос, дикція, темп, пауза, інтонація, а також володіння орфоепічними навичками вимови звуків і звукосполучень, структурно-інтонаційне та логічне наголошення.

Щоб досконало володіти власним голосом, слід знати основні його властивості та індивідуальні якості звучання: повнозвучність, силу, милозвучність, тон.

Список використаних джерел

1. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови / Н. Д. Бабич — Львів: ЛНУ ім. Івані Франка, 2000. — 236 с.

2. Загнітко А.П. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування / А.П. Загнітко, І.Г. Данилюк — Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2006. — 480 с.

3. Зубков М. Г. Сучасна українська ділова мова / М. Г. Зубков. — 8 -ме вид., випр. — Харків: СПД ФО Співак Т.К., 2006. — 448 с.

4. Максименко В. Ф. Сучасна ділова українська мова /В.Ф. Максименко. — Харків: ТОР-СІНГ ПЛЮС, 2006. — 448 с.

5. Мацько Л.І. Культура української фахової мови: навч. посіб. / Л.І. Мацько, Л.В. Кравець- К.: ВЦ «Академія», 2007. — 360 с.

6. Пазяк О. М. Українська мова і культура мовлення: навч. посіб. / О. М. Пазяк, Г. Г. Кисіль. — К.: Вища школа, 1995. — 239 с.

7. Хміль Ф.І. Ділове спілкування: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Л.В. / Ф.І. Хміль. — К.: «Академ-видав», 2004. — 280 с.

8. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення: навчальний посібник / С. В. Шевчук. — К.: Літера ЛТД, 2001. — 480 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой