Підприємництво: суть, види, роль у ринковій економіці

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Політична економія»

на тему: «Підприємництво: суть, види, роль у

ринковій економіці"

ПЛАН

Вступ

1. Сутність підприємництва, його функції, принципи та умови існування

1.1 Сутність підприємництва

1.2 Функції, умови існування та принципи підприємницької діяльності

2. Види і форми організації підприємництва

2.1 Види підприємницької діяльності

2.2 Організаційно-правові форми підприємництва в Україні

2.3 Державне регулювання підприємницької діяльності

3. Роль підприємництва у ринковій економіці

3.1 Основні засади функціонування підприємництва в Україні

3.2 Аналіз діяльності ВАТ «Черкасихліб»

Висновки

Список літератури

ВСТУП

Будь-яка нація пишається плодами діяльності своїх підприємців. Але будь-яка нація і кожний її окремий представник пишаються і своєю причетністю до втілення якої-небудь конкретної підприємницької ідеї. Підприємництво як одна з конкретних форм прояву суспільних відносин сприяє не тільки підвищенню матеріального і духовного потенціалу суспільства, не тільки створює сприятливий ґрунт для практичної реалізації здібностей і талантів кожного індивіда, але і веде до єднання нації, збереження її національного духу і національної гордості.

У своїй роботі я хочу розповісти про підприємництво, або підприємницьку здібність, хист, діяльність. Я не випадково обрала цю тему. Справа в тому, що у зв’язку з несприятливими політичними подіями і, як наслідок, незавершеним і недосконалим законодавством, підприємництво переживає протягом багатьох років незалежності нашої держави суттєву кризу. Звичайно, частково відбувається пожвавлення, але цей процес незначний. Проблема становлення та розвитку підприємництва в економіці будь-якої країни, а тим більше України, що перебуває в умовах трансформації всієї економічної системи, належить до категорії особливо актуальних, оскільки вона прямо пов’язана з рівнем соціальної комфортності населення. При цьому необхідно усвідомити, що переведення вітчизняної економіки на ринкові засади саме собою не здатне поліпшити умови життєдіяльності людей. Для цього необхідна зважена політика виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що повинна базуватися на пріоритетності людського розвитку.

Метою написання роботи є ознайомлення з підприємництвом, аналіз деструктивних явищ в економіці, які призводять до негативних наслідків в суспільстві, зокрема зниженні інвестицій активності підприємців, зниженні темпів приросту національного доходу тощо.

Об'єктом практичного дослідження виступає ВАТ «Черкасихліб», яке є прикладом ефективності та перспектив розвитку здійснюваної діяльності.

Предметом дослідження — підприємницький хист, талант як систематизована, самостійна, ініціативна, здійснювана на власний ризик діяльність, спрямована на отримання максимального прибутку.

Я поставила перед собою такі завдання, як дослідження сутності підприємництва, його функцій, принципів, видів, організаційно-правових форм, проблем функціонування; показ перспектив розвитку — шляхів подолання кризи в економіці на основі досвіду інших країн, зокрема необхідність створення законодавчої бази та дієвих організацій.

Тема глибоко вивчена у літературних джерелах. Написано не тільки безліч підручників, в які включена ця тема або вона є провідною, а й існує велика кількість статей із періодичних видань. Серед підручників досить цікавими і зрозумілими для сприйняття є «Основи ринкової економіки і підприємництва» Боброва, «Основи підприємництва» Виноградської. А серед статей найцікавішими для мене здалися науково-дослідницькі роботи І. Вдовиченка, О. Голубенко, Р. Дякова, І. Комарницького, В. Свірона, В. Сизоненка, В. Гончарова, Ю. Дологорукова та інших. Автори використовували у своїх працях такі загальнонаукові методи економічної теорії, як спостереження, аналіз, синтез.

Що таке підприємницька здібність? Яку роль вона виконує в ринковій економіці? Я ознайомлю вас з цими питаннями, а також функціями і видами підприємництва, проблемами розвитку в Україні.

1. СУТНІСТЬ ПІДПРИЄМНИЦТВА, ЙОГО ФУНКЦІЇ, ПРИНЦИПИ ТА УМОВИ ІСНУВАННЯ

1.1 Сутність підприємництва

Визначальною умовою переходу до ринку є формування суб'єктів ринкових відносин, у ролі яких виступають підприємці. Підприємництво є невід'ємною ознакою ринку, його обов’язковим атрибутом. Немає підприємців -- немає ринку, і навпаки. Поняття «підприємництво» надзвичайно широке. Це зумовлено тим, що воно відображує сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних та психологічних відносин. Уявлення про нього формувалося впродовж тривалого історичного періоду, змінювалося під впливом базисних та надбудовних інституцій, психології людей [13, 110].

У ринковій економіці будь-якої країни підприємництво -- основа процвітання і людей, і держави. Підставою для виникнення та розвитку підприємництва виступає така форма організації виробництва товарі в і послуг, яка здійснюється тими, кому належать фактори виробництва. Тому підприємництво слід розглядати як провідну, об'єктивно обумовлену форму реалізації власності і, перш за все, власності на засоби виробництва, бо той, хто є власником засобів виробництва, може, здійснивши найм робочої сили (або без нього: сам чи зусиллями своєї родини), організувати процес виробництва, керувати цим процесом або доручати керівництво якомусь іншому працівнику, привласнювати результати цього виробництва і розпоряджатись на свій розсуд тією часткою прибутку, яка залишиться після сплати податків і платежів до бюджету [18, 178].

У науковий обіг поняття «підприємець» на початку XVIII ст. увів англійський банкір-економіст Р. Кантільйон. Під ним він розумів людей з нефіксованими прибутками (ремісників, селян та ін.), тобто тих, хто був зайнятий економічною діяльністю в умовах нестабільності та непередбачуваності цін. Головною рисою підприємця Р. Кантільйон вважав готовність до ризику.

Вагомий внесок у дослідження підприємництва у XVIII--XIX ст. зробили Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж. -Б. Сей, А. Маршалл, М. Вебер і І. Шумпетер.

А. Сміт характеризував підприємця як власника, під цим кутом зору він розглядав його дії в економічному житті, мотивацію, поведінку, психологію. Вчений зазначав, що підприємець керується лише власним інтересом, ризикує, переслідує власну вигоду, задовольняючи суспільні потреби [23, 59].

Проте не лише інтереси та вигода зумовлюють діяльність підприємця. Адже в умовах ринкового середовища існує багато суб'єктів підприємницької діяльності, між якими триває конкурентна боротьба за головний приз -- прибуток. Одержати його можна тільки за умови застосування найефективнішого варіанта використання ресурсів, економічного ризику, новаторських ідей. Це спонукує підприємця використовувати найкращі якості працівників: творчість, сумлінну працю, організаторські здібності. Намагання виявити себе як особистість у певній сфері діяльності, реалізувати свої ідеї та результати праці, зробити їх надбанням суспільства -- це також мета підприємця, яка відіграє значну роль у житті суспільства, є його рушієм. Усе це робить підприємництво локомотивом економічного, соціального і культурного розвитку людського суспільства [13, 110].

Поняття «підприємець» часто застосовують як синонім таких понять, як «господар», «бізнесмен», тобто в значенні «людина, яка організувала свою справу і розвиває її». Проте як тоді можна класифікувати особу, яка має свою ферму або майстерню, де виробляє певну продукцію, реалізація якої дає їй можливість лише існувати? І великий власник, багатство якого зростає високими темпами, і дрібний товаровиробник, який отримує мізерний доход від своєї діяльності, як і всі інші, хто на свій страх і ризик займаються певною справою, отримуючи від неї доход, є господарюючими суб'єктами. Це поняття ширше, ніж поняття «підприємець» [13, 111].

Найтиповіші риси підприємця, які виділяють його з-поміж інших господарюючих суб'єктів, схарактеризував австрійський економіст Й. Шумпетер (додаток 1, рис. 1). «Діловий портрет» підприємця схематично зображений в додатку 1, рис. 2.

Я вважаю, що формування високої, економічно ефективної та соціально відповідальної підприємницької культури є одним з основних завдань, що стоять перед Україною, визначальною умовою переходу її до інноваційної моделі розвитку. Справжнє підприємництво можливе тільки за умови економічної свободи людини, існування права вибору діяльності для якомога повнішої реалізації її здібностей, а також персональної економічної відповідальності за результати роботи.

Щоб більш суттєво зрозуміти сутність поняття «підприємництво», слід звернутися до додатку 2, де дана сукупність термінів, пов’язаних з підприємницькою діяльністю.

Підприємницька діяльність (підприємництво) -- це ініціативна, самостійна діяльність осіб або підприємств (фірм), націлена на отримання прибутку, або особистого доходу, і яка здійснюється на власний ризик та під власну майнову відповідальність [5, 364].

У Законі України «Про підприємництво» зазначено, що підприємництво -- це самостійна ініціатива, систематична на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою отримання прибутку.

В. Сизоненко, проаналізувавши цілий ряд видань про підприємницьку діяльність, наводить таке визначення: «Підприємництво — розвиток інновативної ідеї в процесі самоорганізації та саморозвитку підприємства у взаємодії з внутрішнім і зовнішнім середовищами його функціонування» [22, 50].

Я вважаю, що підприємництво (підприємницький хист, талант, діяльність) — це систематизована, самостійна, ініціативна, здійснювана на власний ризик діяльність, спрямована на таке поєднання факторів виробництва, щоб можна було отримати максимальний прибуток, а підприємець — суб'єкт, що поєднує в собі організаторські новаторські і комерційні здібності для пошуку і розвитку нових методів виробництва і має на меті отримання максимального прибутку.

Найбільш влучно завдання підприємців і їх функції висловив відомий австрійський економіст першої половини XX ст. Йозеф Шумпетер: «Завдання підприємців -- реформувати і революціонізувати спосіб виробництва шляхом впровадження винаходів, а в більш загальному змісті -- через використання нових технологічних можливостей для виробництва нових товарів або колишніх товарів, але новим методом, завдяки відкриттю нового джерела сировини або нового ринку готової продукції -- аж до реорганізації попередньої і створення нової галузі промисловості» [25, 199].

До підприємницької діяльності в країнах Заходу висувають високі вимоги. Не кожний бізнесмен може бути названий повною мірою підприємцем. Ним не вважається, наприклад, власник фірми, яка з року в рік виробляє один товар (без модифікацій) або надає одні й ті самі послуги (без удосконалення). Вважається, що цей товаровиробник здійснює не підприємницькі, а репродуктивні функції. Хоч нині й прийнято називати підприємцями всіх, хто зайнятий бізнесом, насправді ж ними можуть бути тільки ті ділові люди, поведінка яких на ринку відрізняється пошуковим характером.

Отже, у особі підприємця мають поєднуватися новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку та розвитку прогресивних методів виробництва, створення нових видів продукції високої якості, ефективних сфер застосування капіталу. А термін «підприємництво» означає систематизовану, самостійну, ініціативну, здійснювану на власний ризик діяльність, спрямовану на таке поєднання факторів виробництва, щоб можна було отримати максимальний прибуток; тип господарської поведінки підприємців щодо організації, розробки, виробництва і реалізації благ для отримання прибутку та соціального ефекту.

1.2 Функції, умови існування та принципи підприємницької діяльності

Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції, які характеризують напрями діяльності суб'єкта ринкових відносин, його цілі та досягнення (додаток 3, рис. 1).

Держава зацікавлена в розвитку підприємництва, тому гарантує рівні права і створює однакові можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності. Роль підприємця в забезпеченні ефективності виробництва визначається його функціями, провідними з яких є:

підприємець втілює ініціативу поєднання факторів виробництва в єдиний процес з метою виробництва товару чи послуги;

підприємець бере на себе важливе завдання -- прийняття рішень у процесі ведення бізнесу;

підприємець -- це новатор. Він впроваджує на ринку нові товари, нові технології, прогресивні способи обслуговування споживачів, нові сфери прикладання капіталу;

* підприємець -- це людина, котра йде на ризик. Він ризикує своїм часом, працею і діловою репутацією, а також своїми коштами і коштами інших власників [18, 179].

Виходячи з вищевказаних функцій, класичний підприємець -- це водночас і власник, і організатор та керівник. Типовий «портрет» підприємця формувався історично. Оскільки підприємницька діяльність колись зароджувалась у торгівлі (відродження ринкових відносин у нашій країні в 90-х роках розпочалося також з бурхливого розвитку торгівлі), то спочатку за головну ознаку підприємця вважали його комерційну діяльність, тобто це був купець. З часом, у XVIII та XIX ст., економісти зображували портрет «господаря», роботодавця, капіталіста, власника індивідуального підприємства чи фабрики (наприклад, добре відомі в Україні Бобринські, Терещенки, Яхненки, Симиренки).

Сучасний підприємець — це переважно «груповий портрет», де основні підприємницькі функції виконують різні спеціалісти. Зокрема, в акціонерному товаристві ризик беруть на себе власники акцій, надаючи грошові кошти, управління виробництвом здійснюють менеджери, а рада директорів приймає економічні рішення.

Розвиток підприємництва завжди відбувається у середовищі функціонування певної соціально-економічної системи. Саме тому для його безпосереднього відтворення необхідні певні умови (додаток 3, рис. 2).

Суб'єкти та принципи підприємництва зазначені в Законі України «Про підприємництво» (додаток 4, ст. 2 і 5).

На мою думку, щоб успішно виконувати зазначені функції, підприємцю повинні бути притаманні певні здібності, серед них -- ініціативність, здатність самостійного мислення та прийняття рішень, завзятість щодо досягнення мети, вміння організувати та вести за собою колектив, зробити цей колектив групою однодумців. Значну увагу, коли мова йде про характеристику особи підприємця, приділяють етичній стороні його діяльності, необхідності дотримання даного слова, виконання взятих зобов’язань, порядності у стосунках, тобто етиці ділових відносин. Сучасний підприємець повинен добре розуміти сутність економічних процесів, які відбуваються у суспільстві, орієнтуватись в обставинах, що швидко змінюються, вміти приймати нестандартні рішення, розбиратись в людях, правильно оцінювати їх позитивні якості та недоліки.

2. ВИДИ І ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦТВА

2.1 Види підприємницької діяльності

Види підприємницької діяльності класифікують за кількома ознаками, а саме:

ь залежно від змісту діяльності;

ь за формою власності;

ь за величиною.

Залежно від змісту розрізняють такі види підприємницької діяльності.

Виробниче підприємництво -- діяльність, пов’язана безпосередньо з виробництвом продукції, товарів, послуг, робіт, інформації. При цьому функція виробництва стає для підприємця основною, тоді як інші (транспортування, реклама, збут тощо) є другорядними, доповнюють основну. Природно, що виробниче підприємництво має бути прибутковим, відшкодовувати зроблені витрати. Вважають, що організація нового виробництва є доцільною лише в тому разі, якщо річний прибуток становитиме в сумі не менше ніж 15--20% від потрібних витрат.

Комерційне підприємництво характеризується насамперед тим, що провідна роль у ньому належить товарно-грошовим, торговельно-обмінним операціям. Вони пов’язані з операціями та угодами з купівлі-продажу (або перепродажу) товарів і послуг. Успішною комерційна діяльність може бути тоді, коли, по-перше, реалізаційна ціна вибраного товару вища за купівельну і, по-друге, коли товар користується попитом на ринку. Комерційна акція вважається вигідною, якщо вона приносить прибуток не менше ніж 20--30% від витрат.

Фінансове підприємництво пов’язане з купівлею-продажем валюти, цінних паперів. Агентами ринку грошей, валюти, цінних паперів виступають комерційні банки, фондові біржі, підприємства, фірми, окремі громадяни. Прибуток підприємця виникає в результаті продажу фінансових ресурсів з одержанням процентів.

Особливою формою фінансово-кредитного підприємництва є страхування. Страхові організації надають гарантії тим, хто за відповідну плату страхує своє майно, цінності чи життя, отримати компенсацію збитків у разі непередбачених обставин. Страхування захищає бізнес і населення, зменшуючи можливі ризики.

Посередницьке підприємництво -- це підприємництво, суб'єкт якого сам не виробляє і не продає товару, а виступає тільки посередником у товарно-грошових операціях. Головна мета такого підприємця -- знайти й звести дві заінтересовані в цій акції сторони. Завдання посередницької діяльності -- надання послуг кожній з цих сторін. Посередницькі фірми спеціалізуються також на наданні інформаційних, консультаційних та маркетингових послуг, за що отримують відповідний прибуток [5, 369].

Основною складовою підприємницької сфери є фірма.

Фірма -- це організація, яка володіє одним або кількома підприємствами й використовує кошти й ресурси для виробництва товару або послуги з метою отримання прибутку.

Фірми класифікують за різними ознаками. Головними з них є дві: форма власності й величина фірми.

За формою власності розрізняють три види фірм.

Індивідуальним підприємництвом називається бізнес, власником якого є одна особа. Власник індивідуального бізнесу одночасно виступає у функції менеджера. Він несе повну майнову відповідальність.

Індивідуальне підприємництво спрямоване на отримання особистого доходу. Індивідуальний підприємець працює від свого імені і на свій ризик. Він має право:

• створювати підприємство (фірму) і самостійно визначати його профіль та виробничу програму;

• придбавати майно або майнові права, використовувати майно інших осіб за угодою оренди;

• наймати або звільняти працівників; отримувати кредит і відкривати рахунок у банку; самостійно розподіляти прибуток від підприємницької діяльності, який залишається після сплати податків; здійснювати операції з валютою.

Він може також виступати як посередник між виробником і споживачем. Головне, що відрізняє підприємця від інших агентів ринкової економіки, -- це прибуток, котрий він отримує як різницю між витратами на задоволення попиту і ціною, яку покупець сплачує за відповідний товар.

Товариством, або партнерством, називають бізнес, яким володіють дві або більше осіб. Товариства можуть виступати юридичними і неюридичними особами. Основними ознаками, що роблять підприємство юридичною особою, є:

а) створення та реєстрація його згідно з законом;

б) самостійна майнова відповідальність;

в) участь від власного імені в господарському обороті;

г) власний розрахунковий рахунок у банку [5, 370].

ь Корпорація -- це сукупність осіб, об'єднаних для спільної підприємницької діяльності як одна юридична особа. Право на власність корпорації поділено на частини за акціями, тому власників корпорацій називають держателями акцій, а саму корпорацію -- акціонерним товариством. Переваги корпорації наведені в додатку 5, рис. 1.

Акціонерний капітал (власність) поділяється на власний та позичений.

Власний капітал складається із засобів, отриманих від випуску та реалізації акцій і облігацій та резервного капіталу, який утворюється в результаті відрахувань від прибутку та інвестування у виробництво. Позичений капітал утворюється за рахунок банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій. У США, наприклад, власний капітал однієї з наймогутніших у світі корпорацій «General motors» в середині 90-х років становив приблизно 70 млрд. дол., позичений -- близько 55 млрд., прибуток -- 4,2 млрд. дол.

Нині у розвинених країнах світу кожна велика і навіть середня за розмірами компанія і частина малих фірм існують у формі акціонерних товариств. Кількість акціонерів у цих країнах, особливо США, постійно зростає. Так, у США в 1929 р. їх було близько 1 млн., а наприкінці 90-х років -- понад 50 млн.

За ознакою величини фірми розрізняють: малий, середній і великий бізнес. Як правило, за кількістю зайнятих підприємства розподіляють на малі (до 50 зайнятих), середні (від 50 до 500), великі (понад 500). Однак розміри малих підприємств у різних країнах можуть розрізнятися. Так, у США, за даними статистики, малі, середні та великі підприємства поділяють на п’ять категорій: найменші (1--24 працюючих), малі (25--99), проміжні (100--499), середні (500--999), великі (1000 і більше працюючих).

Роль малого підприємництва в суспільстві відображена в додатку 5, рис. 2.

Багаторічний досвід країн Європи, США і Японії свідчить про те, що малий бізнес утворює найбільший сектор господарства, де знаходять собі роботу понад половина усіх зайнятих. Найтиповішими формами малого бізнесу стали система франчайзингу (від англ. franchise -- пільговий) та венчурного (від англ. venture -- ризикувати) підприємництва.

Франчайзинг--це система дрібних приватних фірм, які укладають контракт на право користування фабричною маркою великої фірми у своїй діяльності на певній території та у певній сфері. Вони мають пільги на ціни, допомогу в доставці товарів, придбанні устаткування, кредитах тощо. Дрібні фірми стають роздрібними продавцями продукції великих компаній. Такі контракти взаємовигідні, оскільки дрібні фірми отримують фінансову й торговельну підтримку від великих корпорацій, а останні мають економію на реалізації своєї продукції, а також додатковий прибуток від своїх філій [5, 371].

Успіх могутньої транснаціональної корпорації «МакДональдс», що обслуговує на своїх 12 тисячах підприємств у різних країнах світу сотні мільйонів клієнтів, криється в залученні тисяч партнерів на основі франчайзингу. Бізнес у рамках цієї системи при грамотному веденні справи досить вигідний. Підраховано, що ця корпорація вивела в мільйонери більшу кількість американців, ніж будь-яка інша комерційна організація країни.

Особливості і переваги франчайзингу в порівнянні з бізнесом, пов’язаним зі створенням власних нових виробничих, торгових, сервісних та інших підприємств можна прослідкувати у додатку 5, рис. 3.

Можна навести чимало прикладів успішної діяльності малих фірм у системі франчайзингу. Так, фірма «Зінгер» франчайзирує право на продаж своїх виробів на території США. Компанія «General motors» у 1898 р., не маючи грошей на відкриття магазину, почала продаж парових двигунів через дилерів. Ця система донині залишається основним способом продажу автомобілів. Найвищий підйом у розвитку франчайзингу припадає на кінець 80-х років. У 1984 р. майже третина обсягу продажу у всіх магазинах США (близько 500 млрд. доларів) — була реалізована через франчайзингові фірми.

Франчайзинг створює 13% національного багатства у валовому національному продукті США — це в три рази більше, ніж торгівля автомобілям. Так роботодавець-франчайзинг надає понад 7 млн. робочих місць, причому дуже багато з них для некваліфікованих, котрі не мали іншої можливості знайти роботу.

У Росії Володимир Довгань і Тольятінська науково-виробнича фірма «Дока» стали піонерами франчайзингу при реалізації широкомасштабних програм «Дока-піца» і «Дока-хліб».

В Україні та у Криму франчайзинговий бізнес тільки починає розвиватися. З’явилася мережа спеціалізованих магазинів із продажу (і з суміжного сервісного обслуговування) комп’ютерів, телевізорів, відео- і множинної техніки відомих фірм; підприємств з обробки і реалізації фотоматеріалів «Кодак», сервісного обслуговування автомобілів іноземних марок; ряд стоматологічних поліклінік «Cabot». До типових підприємств, що працюють на основі франчайзингу, відносяться підприємства з виготовлення і реалізації безалкогольних напоїв «Кока-кола» і «Пепсі-кола», косметичний центр «Пані Анеле», що використовує технології, устаткування і препарати знаменитої іспанської школи «Lady Annl», київська фірма «Денді-Ескім» пропонує на основі франчайзингу рентабельні проекти «Бар-морозиво» і «Бар-піцерія». До масштабних проектів франчайзингового бізнесу в Україні відноситься створення мережі ресторанів «Мак Дональдс» і розвиток виробництва і збуту кока-коли компаній «Coca-cola Amatil Ukraine Ltd» [20, 36−37].

Найпопулярніші франчайзери в Україні за підсумками 2005 року наведені в додатку 5, табл. 1.

Венчурна фірма -- це комерційна організація, що займається розробкою наукових досліджень, фінансує і консультує компанії, які займаються нововведеннями. Венчурне підприємство зародилося в США після другої світової війни. Нині венчурні фірми створюються і в Україні, однак не отримали поширення, як і малий бізнес в цілому [5, 371].

Англійське слово «venture» означає ризик, отже, венчурний капітал — це «ризикований капітал». Часто засновники малого підприємства, маючи цікаву ідею, не мають у своєму розпорядженні засобів для її реалізації. У цьому випадку засновники повинні знайти фізичну чи юридичну особу, що володіє необхідними засобами, які можна вкласти в цей проект. У такій ситуації дуже важливо зацікавити венчурного капіталіста, переконати його, що має справу з надійним партнером, і що віддача його інвестицій буде досить високою.

Використання венчурного капіталу одержало поширення в США. До середини 80-х тут діяло більше 650 венчурних фірм. У 1987 р. загальний обсяг інвестицій із усіх джерел венчурного капіталу становив приблизно 4,5 млрд. доларів. Досвід цієї країни показує, що 30% річних і більше вкладеного венчурного капіталу — нерідке явище. Власники звичайних акцій, нічим особливо не ризикуючи, одержують річний дохід від вкладених коштів у розмірі 10−15%. Природно, чим більше ризикує власник капіталу, тим на більший відсоток доходів від своїх засобів він повинен розраховувати [16, 38].

Середній бізнес відіграє менш помітну роль, оскільки йому доводиться конкурувати як з великими, так і з малими фірмами. В результаті він переростає або у великий бізнес, або перестає існувати. Виняток становлять лише ті фірми, які виступають монополістами у випуску певної специфічної продукції, що має свого постійного споживача (зубопротезне обладнання, виробництво інвалідної техніки, спеціального взуття, туристичного обладнання тощо).

Великий бізнес відрізняється більшою стійкістю, ніж середній чи малий. Тенденція до зростання розмірів підприємств була характерною для першої половини XX ст. Вона пов’язана з розвитком продуктивних сил, концентрацією виробництва. Причому концентрацію виробництва слід розглядати у двох вимірах -- збільшенні розмірів підприємств і зростанні частки великих підприємств в тій чи іншій галузі.

Концентрація виробництва на рівні підприємства дає можливість виявити його оптимальний розмір, який визначається мінімальними витратами виробництва і реалізації на одиницю продукції (рентабельністю). Якщо масштаби підприємства перевищують оптимальний розмір, це супроводжується зростанням витрат, а отже, зниженням рентабельності виробництва.

Концентрація виробництва сформувала основу для великого підприємництва, що займає провідні позиції у ринковій економіці. Наприклад, у США в економіці домінуюча роль належить 500 найбільшим промисловим корпораціям, на підприємствах яких зосереджено близько 20% усіх зайнятих на виробництві і 3/5 усіх отримуваних прибутків. У ФРН налічується близько 3600 великих підприємств, в Японії кількість великих підприємств не перевищує 10% їх загальної кількості.

Переваги великого підприємництва наведені в додатку 5, рис. 4.

Історія розвитку підприємництва на Заході показує, що воно виросло з малого бізнесу. Він і нині сприяє поширенню підприємницької діяльності, без якої не може існувати ринкова система. Про розвиток малого та середнього бізнесу в розвинених країнах світу може дати приблизне уявлення кількість малих і середніх фірм в окремих країнах (з чисельністю до 500 зайнятих): в США їх налічується до 8 млн., в Японії -- 5,4, Франції -- 3,1, ФРН --1,9, Великій Британії -- 1,3, Нідерландах -- 1,2, Канаді -- 0,6 млн. За останнє десятиріччя значні темпи у розвитку малого і середнього підприємництва спостерігалися в Польщі, Угорщині, Чехії та Словенії. Так, у Польщі кількість таких фірм нині перевищує 2 млн., в Угорщині їх частка у загальній кількості підприємств більша ніж 70%. Малі та середні підприємства в розвинених зарубіжних країнах -- це юридично самостійні структури, спеціалізовані на галузях виробництва. Вони належать до сфери ризикового бізнесу. Нерідко їх очолюють вчені, інженери, винахідники, які прагнуть найшвидше впровадити свої ідеї, розробки або винаходи. Водночас малий бізнес дає можливість вирішити і ряд гострих соціальних проблем, що виникають в умовах ринкового господарства, наприклад проблеми зайнятості (безробіття), збільшення доходів, активізації творчого потенціалу окремої особи або групи людей, об'єднаних загальним інтересом [5, 373].

За даними зарубіжних досліджень, в економіці розвинених країн на малий та середній бізнес припадає понад 90% усіх підприємств, до 40--60% виробництва валового національного продукту. Із приблизно 20 млн. підприємств у США до малих належать понад 17 млн., у Великій Британії та Італії понад 96% підприємств є малими і середніми. В Україні нині малих структур підприємств налічується близько 90% загальної чисельності підприємств, проте вони виробляють лише 10% валової продукції. Водночас у Польщі таких підприємств близько 2 млн. Вони виробляють понад ЗО % ВВП. Частка працюючих у малому бізнесі України на початку 2004 р. становила приблизно 12%, тоді як у розвинених країнах світу -- близько 60% [7, 97].

Отже, сучасне підприємництво -- це синтез великого і малого виробництва. Якщо велике виробництво є «становим хребтом» усієї виробничої та ринкової системи, то малі й середні підприємства (фірми) -- «м'які і гнучкі тканини», без яких велике виробництво в сучасних ринкових умовах існувати не може. Нині стає очевидним, що становлення та розвиток підприємництва в Україні не зможе набрати інтенсивного імпульсу та рухатися безхибним шляхом без узагальнення світового досвіду США, Японії, Німеччини та інших розвинених країн.

2. 2 Організаційно-правові форми підприємництва в Україні

Підприємницька діяльність існує в певних організаційно-правових формах. Вибір форми організації підприємницької діяльності залежить від багатьох чинників: сфери діяльності, фінансових можливостей, переваги тієї чи іншої організаційної форми. Важливе значення має аналіз чинного законодавства. У межах українського юридичного поля діють Закони України «Про власність», «Про підприємництво», «Про господарські товариства», Указ Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва». Вони визначають умови, напрями формування альтернативних форм господарювання.

Підприємницька діяльність в Україні здійснюється згідно з чинним законодавством на таких умовах: без використання найманої праці; з використанням найманої праці; без створення юридичної особи; зі створенням юридичної особи.

Статус підприємницької структури в Україні оформлюється державною реєстрацією у порядку, передбаченому законодавством. Здійснення підприємницької діяльності без реєстрації забороняється. При реєстрації кожний суб'єкт підприємництва заноситься до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (ЄДРПОУ) і йому присвоюється ідентифікаційний код.

Підприємницька діяльність, що здійснюється зі створенням юридичної особи, реєструється як підприємство (фірма). Підприємницька діяльність, здійснювана без створення юридичної особи, реєструється як приватне підприємництво.

В Україні за формами власності та організацією виділяють такі основні види підприємницьких господарств (фірм):

ь індивідуальне — засноване на приватній власності фізичної особи та її праці (ремісники, фермери, що не застосовують постійно найману працю);

ь сімейне — грунтується на приватній власності громадян — членів однієї сім'ї з можливістю використання найманої робочої сили;

ь приватне або партнерське — зі створенням юридичної особи з обмеженою відповідальністю (малі підприємства, товариства, кооперативи, як правило, користуються найманою працею);

ь акціонерне — засноване на власності акціонерів (власників цінних паперів);

ь орендне — береться за відповідну плату на певний час у користування, що дає йому право розпоряджатися майном та бути власником результатів праці, доходів;

ь колективне (народне) — засноване на власності трудового колективу на майно, продукцію й доходи;

ь інноваційне — грунтується на інтелектуальній власності;

ь спільне — створюється об'єднанням майна різних власників [13, 115−116].

Види підприємств за видами власності та господарські об'єднання наведені в додатку 6, ст. 2.

Згідно зі ст. 79 Господарського Кодексу України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.

Види господарських товариств показані в додатку 5, рис. 5.

Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує статутний фонд, розподіляє доходи тощо. Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням, діє на основі об'єднання майна.

Отже, підприємництво --це багатогранна творча діяльність, необхідна для ведення бізнесу. Впродовж багатьох років люди в Україні, котрі мають схильність до ділової активності, не могли стати підприємцями, оскільки така діяльність не заохочувалася і взагалі вважалася суспільно недоцільною. Це стало однією з причин, які призвели до занепаду економіки, її значного відставання від рівня багатьох західних країн. В Україні, яка обрала шлях ринкових реформ, необхідно створити умови для відродження і широкого розвитку підприємництва.

2.3 Державне регулювання підприємницької діяльності

Необхідність державного регулювання ринкової економіки беззаперечна. В усіх країнах світу держава «втручається» в економіку більшою чи меншою мірою як розширенням державного сектору економіки, так і регулюванням її підприємницького сектору. Як свідчить досвід економічних реформ у промислово розвинених країнах, це регулювання здійснюється у широких межах і являє собою надзвичайно складний та професійний механізм, який ґрунтується на синтезі економічних та адміністративних методів впливу.

У науковій літературі традиційно виділяють чотири основні внутрішні функції держави — економічну, соціальну, політичну та ідеологічну, а іноді додають ще дві: екологічну та правоохоронну. Як правило, економічну функцію трактують як встановлення державою умов та порядку економічної діяльності у регулюванні економіки.

У сучасних умовах суть економічної функції перебуває у процесі далеко не безболісної трансформації від тотального управління до виправлення «недоліків» ринку, яке в ідеалі повинно не порушувати природні ринкові механізми саморегуляції. На практиці це має вираз у конкретних організаційно-правових заходах.

Наприклад, заборона провадити певні види господарської діяльності приватному бізнесу (ст. 4 Закону України «Про підприємництво»); обмеження недобросовісної конкуренції (Закон України «Про захист економічної конкуренції»); організаційно-правові засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій (Закон України «Про природні монополії»); основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів (Закон України «Про ціни і ціноутворення»); прогнозування та планування соціально-економічного розвитку країни (Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України»); приватизація державної власності (Закон України «Про державну програму приватизації»); регулювання інвестиційної діяльності (Закони України «Про інвестиційну діяльність» та «Про захист іноземних інвестицій в Україні»); загальні організаційно-правові засади лізингу (Закон України «Про лізинг»); регулювання зовнішньоекономічної діяльності (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»); організаційно-правові засади створення, діяльності, реорганізації та ліквідації банків (Закон України «Про банки і банківську діяльність»); про цінні папери і фондову біржу (Закони України «Про цінні папери і фондову біржу» та «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні»); захист прав споживачів (Закон України «Про захист прав споживачів») тощо [16, 125].

Отже, організаційно-правовий вплив держави має дуже різноманітний характер і здійснюється у багатьох формах та різними засобами.

Ґрунтуючись на чинному законодавстві, центральні й місцеві органи держави здійснюють безпосередню діяльність з державного регулювання у межах їх компетенції. Державне регулювання підприємництва дістало своє законодавче закріплення у ст. 15 Закону України «Про підприємництво» (додаток 4, ст. 15).

Російський економіст Б. Райзберг поділяє управління економікою на макро- та мікроекономічне. До макроекономічного вчений відносить управління такими великомасштабними об'єктами, як економіка країни, господарство найбільших територій (регіонів), економіка галузей і сфер народного господарства. Макроекономічне управління поширює свою дію на процеси, які охоплюють широкі інтереси, поля діяльності, зв’язки та відношення, що стосуються всього населення чи значної його частини. На відміну від макроекономічного, мікроекономічне управління поширює свою дію на окремі, відносно маломасштабні господарські одиниці, на організації, підприємства, компанії, фірми, на господарство невеликих територій, на ринки [15, 536].

Слід підкреслити, що державний сектор економіки є необхідним сегментом будь-якої економічної системи, оскільки є специфічні сфери господарювання, у яких приватна ініціатива або неможлива, або неефективна з огляду на ті чи інші причини (слід зауважити, що в Україні коло цих причин значно ширше, а іноді вони кардинально відрізняються від аналогічних у так званих промислово розвинених країнах).

Перехідний етап до ринку в Україні зумовлює наявність у регулюванні залишків від колишньої командно-адміністративної системи, з одного боку, та правовий вакуум у певних аспектах регулювання підприємницької діяльності, що стосуються функціонування власне ринкового механізму, — з іншого [16, 127].

На підтвердження цієї думки можна навести положення ст. 15 Закону України «Про підприємництво»: «Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається… «; «державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції… «; «не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності»; «збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством обов’язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами».

Такі норми закону віддзеркалюють реальний етап розвитку державного регулювання в Україні, оскільки є специфічними для законодавства пострадянського простору, хоча, поза сумнівом, є необхідними і мають бути конкретизовані з точки зору посилення відповідальності посадових і службових осіб з метою захисту прав та законних інтересів підприємців у подальших нормативно-правових актах.

На мій погляд, вітчизняну специфіку визначають певні чинники, які неможливо не враховувати при здійсненні реформ і які, безумовно, матимуть вплив на концепцію державного регулювання, а саме:

економічні реформи здійснюються під політичним тиском, а звідси непослідовність, полярно протилежні рішення, непрофесіоналізм;

недієвий апарат державної служби, визначальними рисами якого є некомпетентність та корумпованість (Україна станом на серпень 2005 р. входить до двадцяти найбільш корумпованих країн світу);

припинення інвестицій у реальну економіку як внутрішніх, так і зовнішніх, що є наслідком непевної врегульованості питань власності, а також нестимулюючої податкової політики;

значний зовнішній борг України, що збільшує її залежність від світової співдружності; внутрішній борг уряду перед населенням, що викликає негативне ставлення населення до здійснюваних економічних перетворень;

вкрай важкими є психологічні наслідки здійснення реформ, на що не завжди звертають увагу, а це відіграє велику негативну роль. Зубожіння населення досягає моменту, коли люди «звикають» бути бідними і їх економічна поведінка стає пасивною. Це негативно впливає на розвиток малого та середнього бізнесу, який є рушійною силою економічних реформ у будь-якій країні та головним чинником зайнятості населення.

з огляду на те, що відсутня цілісна, методологічно обґрунтована концепція державного регулювання підприємницької діяльності, воно розвивається спонтанно, зміни у законодавстві в основному спрямовані на надшвидке «латання дірок» шляхом видання підзаконних нормативно-правових актів, а також існують випадки державного управління, більш схожі на відомче чи кланове лобіювання тих чи інших інтересів.

На жаль, без надійної та якісної нормативно-правової бази, передусім публічно-правового спрямування, вирішення існуючих системних проблем видається нереальним. Полярно протилежні економічні рішення, які визначали економічну політику України в кінці 80-х — на початку 90-х років, викликали необхідність їх правового обґрунтування, надання їм, так би мовити, легітимності, що зумовило появу все нових і нових нормативно-правових актів, переважно підзаконних. Але законодавець фактично ігнорує розробку та прийняття таких важливих документів з позицій розбудови громадянського суспільства, як Господарський та Податковий кодекси України, а ці кодифіковані акти могли б стати правовою базою для економічного зростання країни та поліпшення добробуту людей — основної мети економічної політики держави.

Форми, способи та масштаби впливу держави на конкурентний підприємницький сектор економіки залежать як від економічних чинників (рівень індустріального розвитку економіки, рівень економічної активності тощо), так і від національної специфіки (традиційна роль держави у суспільстві, соціальний менталітет тощо). Державне регулювання підприємництва у перехідний період має бути спрямованим на:

економічне зростання, підвищення економічної ефективності;

появу нових робочих місць;

збільшення самозайнятості населення;

поліпшення добробуту людей.

Лише ці показники є інтегральними критеріями ефективності та доцільності державного регулювання приватного бізнесу. Хоча, поза сумнівом, інші критерії (суспільна безпека, ті чи інші пріоритети державної економічної та соціальної політики на конкретному етапі розвитку тощо) є важливими. Проте на відміну від економічного зростання вони мають змінний та динамічний характер, оскільки тактичні пріоритети соціально-економічного розвитку, поняття суспільної безпеки не є усталеними і можуть змінюватися залежно від тієї чи іншої ситуації в суспільстві.

Основним завданням держави, на мій погляд, вбачається:

створення сприятливих умов для розвитку приватної ініціативи;

компенсація негативного впливу дезінтеграційно-руйнівних процесів у сфері господарювання, а також відсутності усталених ринкових механізмів саморегуляції.

У додатку 7 подано дані по фінансуванню програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. Вони є доказом закорумпованості влади, її неорганізованості та зловживання.

У журналі «Вісник Податкової служби України» зазначено: «Метою державної підтримки малого підприємництва є стимулювання його розвитку, формування умов для забезпечення зайнятості населення України, запобігання безробіттю, створення нових робочих місць. У 1999 р. було зареєстровано 28,6 тис. осіб, що здійснювали підприємницьку діяльність, у 2000 р. — 66,6 тис., у 2001р. — 91,7 тис., у 2002 р. — 115,6 тис., у 2003 р. — 133,1 тис., у 2004 р. — 133,2 тис., то за дев’ять місяців 2005 р. — 131,8 тис. юридичних осіб. Станом на 01. 10. 2005 р. суб'єкти малого підприємництва — платники єдиного податку здійснювали свою діяльність у таких сферах: 52 871 — надання послуг (40,1%), 34 401 — матеріальне виробництво (26, 1%), 36 801 — торгівля та громадське харчування (27,9%), 5946 — сільське господарство (4,5%), 1771 — інші види діяльності (1,4%)» [19, 26].

Отже, мале підприємництво розвивається переважно у сфері надання послуг, торгівлі та громадському харчуванні, матеріальному виробництві.

Оскільки в Україні ще не сформовано визначеного та усталеного механізму контролю за діями державних службовців, це може являти певну загрозу для нормального функціонування підприємницького середовища. Це стосується насамперед економічної свободи суб'єктів підприємництва та конкретизується у нестримному зростанні чиновницького апарату, пріоритетом силових відомств, розширенням та посиленням владно-імперативних засад у житті суспільства, тенденціями до домінування командно-адміністративного управління, а звідси — із укоріненням бюрократичних сторін функціонування державної служби, намаганнями до чиновницького всевладдя, подальшими пориваннями до втручання у все і вся та, як показує життєва практика, із зловживаннями владою, корупцією, хабарництвом. Тому в першу чергу треба сформувати владу, яка б піклувалася про інтереси народу і прагнула покращити його добробут.

3. РОЛЬ ПІДПРИЄМНИЦТВА У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

3. 1 Основні засади функціонування підприємництва в Україні

Здійснювані в Україні соціально-економічні перетворення зумовлюють необхідність суттєвого реформування господарсько-правових відносин. Це насамперед стосується проблем становлення вітчизняного підприємництва та товаровиробництва як матеріальної основи забезпечення життєдіяльності держави. Окремі позитивні зрушення в економічному процесі, що відбуваються протягом останніх років незалежного державного статусу України, не можуть компенсувати ті паралітичні, гальмівні явища, якими оплутане суспільне виробництво і які стримують його розвиток, не даючи можливостей долучити до господарського обороту колосальні природно-матеріальні ресурси, нагромаджені та заморожені резерви розвитку продуктивних сил.

Беззаперечними і нагальними, що вимагають якнайшвидшого розв’язання, є проблеми розвитку підприємництва і особливо малого та середнього бізнесу. Адже за нинішніх умов фінансового голоду, недорозвинутого інвестиційного ринку відновлення та розвиток потужних виробничих галузей народного господарства є вкрай проблематичними. Натомість середній і малий бізнес є тією легкою «кавалерією», яка здатна без порівняно великих витрат досить мобільно вивести економіку із занепаду. Для здійснення цього є відповідні природно-ресурсні, матеріальні, соціальні передумови [12, 56].

Незважаючи на велику різноманітність методів, зумовлених історичними та національними особливостями, а також економічним кліматом, найбільш поширеним засобом державного втручання в підприємницьку діяльність у розвинутих країнах, є пряме регулювання або галузева політика.

Модель державної політики США сформувалася історично і може бути виражена короткою формулою: поєднання регулювання і дерегулювання. Перша хвиля урядового контролю в США розпочалася в кінці минулого сторіччя і забезпечувала захист інтересів малих підприємств. Такого ж типу підприємства очолили рух проти державної інтервенції в підприємницьку діяльність у кінці 70-х — на початку 80-х років. У той же час великий бізнес, який завжди чинив шалений опір регулюванню, принаймні за останні роки, в окремих випадках підтримує режим державного регулювання.

Європейські країни, на відміну від США, в державному регулюванні підприємницької діяльності демонструють досвід галузевого індикативного управління. Та єдиного підходу в підприємницькій політиці в державах Західної Європи не вироблено. У Франції домінує політика щодо націоналізованих галузей, у Німеччині надають перевагу індикативному методу управління галузями, а у Великобританії скорочується державна власність у галузях. Такий різнобій значно ускладнює вироблення єдиної політики Європейського Союзу.

В той же час можна узагальнити спільні підходи європейських країн до підприємницької діяльності. Зокрема, подібним у цьому угрупованні є диференціація політичних засобів щодо різних груп галузей: традиційних старих галузей, які на даний час переживають свої не найкращі часи, і здебільшого нових наукомістких галузей, стосовно яких проводиться технологічна політика, метою якої є зміцнення конкурентоспроможності національної промисловості на противагу США та Японії.

В індикативному управлінні більшості західноєвропейських країн використовуються однакові засоби — фінансова підтримка, податкова і науково-технічна політика. Субсидії, кредитні гарантії та гранти найчастіше використовують для підтримки традиційних галузей абр середнього й малого бізнесу. З допомогою податків заохочуються науково-дослідні роботи в окремих галузях.

У Франції визначаються перспективи децентралізованого стимулювання малого бізнесу в так званих «зонах економічного пожвавлення» за умови координуючої ролі місцевих структур управління, які давали б можливість оцінювати основні економічні показники діяльності малих підприємств, полегшувати пошук джерел фінансування тощо.

Підприємницька політика в Японії формувалася в специфічних умовах, зумовлених історичними та природними факторами. Тут її безпосередньо проводять Економічний плановий комітет, Міністерство фінансів, Міністерство міжнародної торгівлі та промисловості і Банк Японії. Основною метою управління галузями став розвиток життєздатної соціальної й економічної галузевої структури.

Показать Свернуть
Заполнить форму текущей работой