Підстави та порядок використання форм і засобів захисту прав суб’єктів господарювання

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Курсова робота

з дисципліни: «Захист прав суб'єктів господарської діяльності»

на тему:

«Підстави та порядок використання форм і засобів захисту прав суб'єктів господарювання»

Вступ

Актуальність. Проблема забезпечення захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності нині набула особливої значимості у зв’язку з тим, що у статті 42 Конституції України вперше закріплено право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. На конституційному рівні закріплено зобов’язання держави щодо захисту конкуренції в підприємницькій діяльності і неприпустимість підприємницької діяльності, спрямованої на монополізацію і недобросовісну конкуренцію, адже захист суб'єктів господарювання є особливим видом господарсько-правового регулювання, заснованого на принципах конституційності.

Розвиток та вдосконалення захисту передбачає спрощення процедур легітимації підприємницької діяльності, чіткої регламентації порядку здійснення державного контролю у сфері господарської діяльності, узгоджених дій органів влади щодо виявлення та переслідування проявів тонізації підприємницької діяльності.

У зв’язку з цим розробка та внесення пропозицій щодо реформування регуляторних відносин у сфері господарської діяльності, недопущення практики незаконного втручання у підприємницьку діяльність посадових осіб державних органів влади та попередження правопорушень є актуальною вимогою сьогодення.

Стан наукової розробки. Питанню захисту прав суб'єктів господарювання приділяли увагу такі вчені як, І.В. Головань, О. П. Подцерковний, Р. Б. Шишка, Н.О. Саніахметова, М. Тітов, Кравчук С. Й та інші.

Метою даної роботи є дослідження підстав та порядку використання форм і засобів захисту прав суб'єктів господарювання.

Досягнення поставленої мети обумовлює виконання таких завдань:

— охарактеризувати поняття і способи захисту прав суб'єктів господарювання;

— визначити форми захисту прав суб'єктів господарювання;

— розглянути претензійний порядок врегулювання спорів;

— розкрити зміст адміністративного та нотаріального захисту прав суб'єктів господарювання;

— проаналізувати права та підстави звернення до господарського суду за захистом порушених прав та інтересів;

— розглянути порядок вирішення господарських спорів;

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають з приводу реалізації суб'єктами господарювання права на захист.

Предметом дослідження курсової роботи є форми і засоби захисту прав суб'єктів господарювання.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить система загальнонаукових і спеціальних методів, принципів та підходів, які є засобами наукового пошуку в арсеналі будь-яких гуманітарних, зокрема юридичних наук.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, кожен з яких включає по два підрозділи, висновків та списку використаної літератури — всього 23 джерела. Загальний обсяг роботи становить 32 сторінки.

захист право претензійний адміністративний

1.1.

Розділ 1. Загальнотеоретичні положення захисту прав суб'єктів господарювання

1.1 Поняття та способи захисту прав суб'єктів господарювання

На сьогодні в ст. 42 Конституції України зазначається, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом [11]. У ст. 20 Господарського кодексу України закріплено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів шляхами, визначеними нормами чинного законодавства [4]. При цьому згідно з ч. 4 ст. 13 Конституції України такий захист поширюється на всіх суб'єктів господарювання [11]. Слід зазначити, що в підґрунтя цього питання покладено приватні (автономні) інтереси суб'єктів, а посягання на такі інтереси можуть бути з боку як контрагентів за договору, так і вповноважених державних органів та їх посадових осіб.

Потреба захисту суб'єктивного права, інтересу виникає передусім у зв’язку з протиправною поведінкою. Однак захист може відбутись і в разі загрози порушення права в майбутньому, що не завжди може розглядатися протиправною поведінкою. Загроза може виникнути через дії самого носія права, наприклад, у зв’язку з утратою відповідного документа.

Захист допускається й у разі порушення інтересу непротиправною поведінкою. Особа може звернутися до суду з заявою про захист і в разі колізії між її інтересами та інтересами інших учасників правовідносин, причому навіть і тоді, коли поведінка кожного з них є правозгідною.

Досить часто різне розуміння інтересів контрагентів призводить до виникнення спору між ними. Як правило, в такій ситуації щонайменше одна зі сторін зобов’язання вважає свої права порушеними. У такому разі розв’язання такого спору може бути передане або до спеціально уповноваженого владного органу, або до органу, який вибрали сторони для себе самостійно [2, c. 69].

Суть правового захисту трактується неоднозначно. У наукових публікаціях радянського періоду, за умов адміністративно-командної економіки, висловлювалися найрізноманітніші думки щодо поняття правового захисту. Одні автори вважали, що правовий захист включає видання правових норм, які встановлюють права та обов’язки, порядок їх здійснення та захисту, діяльність навіть самих суб'єктів зі здійснення своїх прав, а також діяльність спеціальних органів з попередження правопорушень та реалізації правових санкцій.

Інші додержувалися погляду, за яким правовий захист розглядався як система заходів, спрямованих на забезпечення недоторканності права, його здійснення та ліквідацію його порушень.

Правовий захист трактувався і як державно-примусова діяльність, керована на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку.

За умов ринкової економіки під захистом прав суб'єктів господарювання розуміють систему заходів (форм і способів діяльності), котрі здійснюються відповідно до закону як суб'єктом господарювання самостійно, так і через уповноважених осіб, і спрямованих на запобігання й усунення погроз порушення прав відповідних суб'єктів, усунення перешкод здійсненню цих прав, відновлення порушених прав і правового статусу та притягнення порушників до відповідальності [12, c. 34].

Питанню захисту прав суб'єктів господарювання приділяли увагу такі вчені як, І.В. Головань, О. П. Подцерковний, Р. Б. Шишка, Н.О. Саніахметова, М. Тітов та інші.

На думку Р. Б. Шишки, захист є наслідком скоєного правопорушення і містить матеріально-правові й процесуальні норми, що забезпечують інвесторові можливість оперативно й повністю відновити своє положення шляхом застосування спонукання до порушника [23, c. 98]. Водночас важко погодитися з автором у тому, що захист завжди є слідством правопорушення, оскільки в ряді випадків він може бути опосередкований не тільки правопорушенням, а також зазіханням на право. Крім того, видається спірною і та частина наведеного поняття, у якій захист визначається через матеріально-правові й процесуальні норми, оскільки такі норми, як справедливо відзначає автор, служать забезпеченню можливості особи відновити своє право, однак усі правозахисні способи, за допомогою яких безпосередньо реалізується таке відновлення, залишаються за межами авторського поняття захисту.

Так, під захистом прав суб'єктів господарювання І.В. Головань розуміє введення в дію системи правових і організаційно-творчих заходів, що спрямовані на забезпечення реалізації прав цих суб'єктів і недопущення їхніх порушень [2, c. 156]. Разом з тим, можна погодитись з О. П. Подцерковним у тім, що наведене вище визначення представляється спірним, оскільки за межами захисту в цьому випадку залишається сукупність взаємозалежних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких при необхідності забезпечується захист. Останнім запропоновано більш вдале поняття захисту прав суб'єктів господарювання, зокрема це сукупність взаємозалежних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких при необхідності забезпечується захист законних прав суб'єктів господарювання при їх порушенні [16, c. 352].

Деякі вчені-юристи, зокрема О. Ф. Скакун, розглядають захист як відновлення порушеного правового статусу й залучення порушників до юридичної відповідальності [20, c. 295]. Разом з тим визначення поняття захисту через відновлення може бути повною мірою застосоване для характеристики захисту в процесуальних відносинах, наприклад при здійсненні правосуддя, що дещо звужує його реальний зміст.

У науці досить поширеною є позиція, представники якої пропонують розглядати правовий захист як систему юридичних норм, що спрямовані на попередження й ліквідацію правопорушень. Разом з тим, як відзначає В. В. Румянцева правовий захист фактично ототожнюється в цьому випадку із правовим інститутом, норми якого забезпечують реалізацію захисних функцій щодо існування і здійснення відповідних прав [19].

Державні гарантії прав та інтересів суб'єктів господарювання, на думку О. Лавріна можна поділити на загальні та майнові [12, c. 41].

Загальні полягають в тому, що держава гарантує суб'єктам гос­подарювання незалежно від вибраних ними організаційно-правових форм господарської діяльності та форм власності однакові права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, інформаційних, природних і інших ресурсів. Разом з тим забезпечення матеріально-технічними ресур­сами, розподіленими централізовано державою, здійснюється за умови виконання підприємством робіт і поставок для державних потреб.

Майнові гарантії прав підприємств та інших суб'єктів господарювання полягають у тому, що держава за допомогою прийняття відповідного законодавства, створення спеціальних структур, які контролюють його виконання, гарантує недоторканність їх майна та забезпечує захист права власності (ст. 13 Конституції України)[11].

Також слід зауважити, що гарантії держави спрямовані на захист прав і інтересів суб'єктів господарювання не тільки від неправомірних дій юридичних чи фізичних осіб, а й від таких дій самої держави. Саме тому право на захист є складною матеріально-процесуальною категорією. Кожен його елемент існує за наявності певних передумов, як правило, у часових межах і реалізується у специфічній процесуальній формі.

Право на захист -- це передбачена законодавством можливість управомоченої особи самостійно застосовувати дозволені або санкціоновані законом юридичні засоби впливу на порушника або звернутися до відповідного юрисдикційного органу з вимогою спонукати порушника до певної поведінки[14, c. 160].

Господарський кодекс України в ч.1 ст. 20 зазначає, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів.

Права та законні інтереси суб'єктів господарювання та споживачів згідно з ч. 2 ст. 20 ГК захищаються способом:

— визнання наявності або відсутності прав;
— визнання повністю або частково недійсними актів органів державної

влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, прищемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів;

— визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

— відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

— припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

— присудження до виконання обов’язку в натурі;

— відшкодування збитків;

— застосування штрафних санкцій;

— застосування оперативно-господарських санкцій;

— застосування адміністративно-господарських санкцій;

— установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

— іншими способами, передбаченими законом [4].

Враховуючи різноманітність підходів до розуміння поняття захисту прав суб'єктів господарювання, необхідно виділити його ознаки, які, в свою чергу, допоможуть з’ясувати сутність самої категорії.

По-перше, мета захисту, а саме відновлення порушених прав, яка одночасно є й призначенням захисту, оскільки захист має значення тільки за умови можливості й бажання особи, чиї права порушені, відновити свої права, що обов’язково повинно бути здійснене при їхньому захисті. При досягненні мети захисту значимим є максимальне дотримання при цьому інтересів суспільства.

По-друге, забезпеченість захисту вповноваженими державними органами, серед яких: господарські й адміністративні суди України; органи прокуратури, Міністерства юстиції України, Державного комітету України з питань регуляторної політики й підприємництва, податкові органи, органи захисту прав споживачів, охорони праці, Антимонопольного комітету та інші.

По-третє, наявність способів, за допомогою яких уповноважені державні органи захищають права суб'єктів господарювання. І.В. Головань поділив їх на загальні і специфічні. До загальних засобів і методів віднесені, наприклад, такі: загальне укріплення законності; поширення правових знань; розвиток системи правової допомоги; впровадження принципу невідворотності покарання за порушення прав суб'єктів підприємницької діяльності [2, c. 113].

Таким чином, захист прав суб'єктів господарювання — це система передбачених законом заходів, які здійснюються уповноваженими особами або суб'єктами господарювання з метою відновлення порушених прав, усунення перешкод у реалізації цих прав, запобігання вчиненню таких порушень у майбутньому та притягнення винних осіб до відповідальності. Використання даного поняття допоможе зрозуміти сутність та зміст захисту прав суб'єктів господарювання та сприятиме удосконаленню відносин, які виникають у разі порушення прав цих суб'єктів.

1.2 Форми захисту прав суб'єктів господарювання

У законодавчому порядку виділяється компетенція і правове становище суб'єктів господарювання внаслідок чого вони можуть бути учасниками державних, адміністративних, трудових, цивільних, цивільно-процесуальних та інших правовідносин. Реалізація суб'єктивних цивільних прав щодо захисту прав власності підприємств здійснюється на основі наступних цивільно-правових принципів: не порушення прав і інтересів інших осіб, забезпечення захисту прав власності, дозвіл всього, що не заборонено законом [13, c. 59].

Найбільшого значення на сьогодні у практичній діяльності суб'єктів господарювання відіграють наступні форми захисту прав та інтересів: нотаріальний, адміністративний, судовий та претензійний.

Найбільш розповсюдженим і основним способом захисту порушених прав і законних інтересів суб'єктів господарювання є судовий захист, що здійснюється від імені держави. Порядок і форми захисту прав та інтересів суб'єктів господарювання господарськими судами встановлюється передусім нормами Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Статтею 1 ГПК України передбачається право звернення до господарського суду, а саме підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених Господарським кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням[7].

Виходячи із знання компетенції господарського суду, майбутній спеціаліст-підприємець визначає характер позовів, з якими можна звертатися до цієї судової інстанції.

Згідно ст. 12. Господарського кодексу господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів [4].

Характеризуючи нотаріальний захист прав і інтересів варто зрозуміти, що він застосовується лише на окремі види угод і покладаються на нотаріусів. До таких договорів відносяться:

1) договори про відчуження нерухомого майна, що випливають з договорів купівлі-продажу, міни, дарування, довічно­го утримання;

2) договори про заставу нерухомого майна, транспортних засобів, об'єктів, товарів в обігу або переробці;

3) договори про відчуження земельних ділянок, які перебувають у колективній або приватній власності;

4) договори купівлі-продажу майна державних підприємств;

5) доручення, яке видається в порядку передоручення;

6) договори позики [13, c. 130].

Однією із умов захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання є дотримання досудового претензійного порядку врегулювання спорів. Як правило, спор може бути переданий на розгляд господарському суду лише після прийняття сторонами заходів безпосереднього врегулювання конфлікту. Чинне законодавство вимагає від підприємств та організацій, щоб вони до подання позову вжили заходів щодо врегулювання господарських спорів з іншою стороною.

Досудове врегулювання господарських спорів — це сукупність заходів, що підлягають здійсненню господарюючими суб'єктами, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду [8]. Значення досудового врегулювання господарських спорів розкривається через функції, які виконує ця стадія господарського процесу. По-перше, досудове врегулювання покликане забезпечити якомога швидше відновлення порушених прав підприємств та організацій. По-друге, воно сприяє виявленню і усуненню причин та умов виникнення господарських правопорушень. По-третє, досудове врегулювання сприяє організації та підвищенню рівня укладання та виконання господарських договорів.

Одним з важливих і поширених засобів захисту прав суб'єктів підприємницької діяльності є визнання судом або господарським судом виданого державним або іншим органом незаконного акта недійсним (повністю або в частині). У цьому випадку виникає право на адміністративний захист суб'єктів господарювання. Адміністративний захист — це засіб адміністративного примусу, який застосовується як при наявності, так і при відсутності правопорушення, спрямований на запобігання правопорушенням та усуненню їх шкідливих наслідків [13, c. 130].

Господарське право, регулюючи суспільні відносини, обов’язково взаємодіє з іншими галузями права, що дозволяє здійснювати належний адміністративний захист порушених прав господарюючих суб'єктів в тій чи іншій галузі. Так, за розпорядженням уповноваженого органу державного управління один суб'єкт господарської діяльності передає іншому частину свого майна. У даному випадку орган управління владним методом регулює майнові відносини двох суб'єктів господарювання, тобто господарське право регулює законність цієї угоди, а адміністративне — передбачає верховенство волі однієї сторони над іншою [13, c. 131].

Отже, саме судовий, претензійний, нотаріальний та адміністративний захист суб'єктів господарювання на сьогоднішній день відіграють значну роль у здійснення практичної діяльності суб'єкта господарювання.

Розділ 2. Підстави та порядок використання форм захисту прав суб'єктів господарювання

2.1 Претензійний порядок врегулювання спорів

Порядок досудового регулювання визначається розділом II ГПК України, ст. 5 якого зазначає, що сторони застосовують заходи досудового врегулювання господарського спору за домовленістю між собою [7]. Звідси випливає, що сторони можуть обумовити в договорі порядок й умови досудового врегулювання спору. Крім того, розділом II ГПК України встановлено порядок і умови пред’явлення претензії, строків її розгляду, повідомлення про результати такого розгляду та ін. Стаття 11 ГПК України встановлює порядок врегулювання спорів, які виникають при зміні й розірванні господарських договорів [7].

Досудовий порядок вирішення спорів між суб'єктами господарювання може застосовуватись виключно за бажанням суб'єктів господарювання. Можливі два варіанти. Перший — якщо сторони передбачили у договорі, що досудовий порядок врегулювання спору є для них обов’язковим, і тільки у разі неможливості врегулювати спір у досудовому порядку вони звертаються до суду. Другий -- якщо такої вказівки договір не містить, але суб'єкт господарювання має бажання спробувати вирішити спір без звернення до суду [8].

Уявляється, що відсутність у договорі вказівки на обов’язковість досудового врегулювання спорів не виключає можливості сторін звернутися до контрагента з претензією, але робити таке звернення жодна зі сторін не зобов’язана.

Отже, в останньому випадку досудовий порядок врегулювання будь-яких господарських спорів є виключно правом господарюючих суб'єктів, а не їх обов’язком [8].

Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту.

Водночас, ГПК України закріплює виключний перелік господарських спорів, на які не поширюється досудовий порядок їх вирішення. Це спори про визнання договорів недійсними, спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств та організацій, які не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств та організацій, спори про стягнення заборгованості за опротестованими векселями, спори про стягнення штрафів Національним банком України з банків та інших фінансово-кредитних установ, а також на спори про звернення стягнення на заставлене майно[7]. Ці спори вирішуються виключно у судовому порядку. Чинне законодавство не містить визначення поняття «досудовий порядок

врегулювання господарських спорів". У літературі під ним розуміють: сукупність заходів, які підлягають здійсненню стороною, права якої порушено, для безпосереднього вирішення спору, що виник, зі стороною, яка є порушником майнових прав чи інтересів [3, c. 76].

Досудовий порядок обумовлюється пред’явленням особливого документа — претензії. Претензія -- це матеріально-правова вимога одного з учасників

спірних правовідносин до іншого, що являє собою засіб урегулювання конфлікту самими сторонами без втручання інших осіб із боку держави і у вигляді господарського суду [22, c. 52].

Згідно ст. 6 ГПК України претензії зазначаються:

а) повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії;

б) обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;

в) вимоги заявника;

г) сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;

д) перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.

Оформлення претензії до контрагентів проводиться на підставі письмового висновку і наданих документів. Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку [7].

Відповідно до ст. 7 ГПК України строк розгляду претензії не повинен перевищувати два місяці, обчислення якого починається з дня одержання претензії. В тих випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право перепровірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.

Якщо до претензії не додано всі документи, необхідні для її розгляду, вони витребуються у заявника із зазначенням строку їх подання, який не може бути менше п’яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. При цьому перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами [7].

Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі. У відповіді на претензію зазначаються:

а) повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;

б) коли претензію визнано повністю або частково, — визнана сума, назва, номер і дата розрахункового документа на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;

в) коли претензію відхилено повністю або частково, — мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обгрунтовують відхилення претензії;

г) перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.

Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обгрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку.

Стаття 10 ГПК України вказує, що підприємство чи організація, які вважають за необхідне змінити чи розірвати договір, надсилають пропозиції про це другій стороні за договором. Підприємство, організація, які одержали пропозицію про зміну чи розірвання договору, відповідають на неї не пізніше 20 днів після одержання пропозиції. Якщо підприємства і організації не досягли згоди щодо зміни чи розірвання договору, а також у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення господарського суду [7].

Претензійна робота в абсолютній більшості випадків ведеться юридичною службою Зокрема, Л. Письменна вважає, що перевага такої форми організації претензійної роботи полягає в тому, що виконавець краще знає сутність спору і сторону спору, оскільки він з нею працює. Може бути ухвалене компромісне рішення, швидше розв’язуються проблеми, що викликають спір [15, c. 35]. Натомість існує інша думка, що для підготовки претензійних матеріалів потрібні не спеціальні технічні знання (ними володіють працівники відділів-виконавців, які будь-який час представлять необхідні дані і пояснення), а правові, оскільки юридична обґрунтованість пред’явлених вимог -- це успішне досудове врегулювання [14, c. 35−36].

Отже, досудовий порядок вирішення господарських спорів — це певне коло дій суб'єкта господарювання, направлених на розгляд та неупереджене розв’язання спору, шляхом застосування претензійного порядку, зазначеного діючим законодавством; зазначений порядок економить час; він дешевший.

Претензія вимагає лише витрати на подання її контрагенту -- боржнику. Звичайно, не береться до уваги ситуація, коли необхідні додаткові витрати, пов’язані, наприклад, із проведенням експертизи тощо; у випадку безрезультатності досудового врегулювання спору, завжди можна звернутися до господарського суду як до компетентного органу держави; дозволяє зберегти нормальні ділові відносини з контрагентом, співпраця з яким вигідна для кредитора як тепер, так і в майбутньому; сприяє безпідставному допущенню розгляду спорів у господарських судах та підняттю ролі юриста та юридичної служби у досудовому вирішенні спорів.

Слід зазначити, що досудовий порядок є невід'ємною частиною господарського процесу, він опосередковує господарській спір та має притаманні йому матеріально-правові та процесуально-правові чинники, що дають підстави виділити зазначений порядок як окремий галузевий принцип господарського судочинства, що визначає зміст його діяльності.

2.2 Адміністративний та нотаріальний захист суб'єктів господарювання

Господарське судочинство має багаторічний досвід застосування податкового, бюджетного, фінансового законодавства. Розгляд відповідних справ здійснюється спеціалізованими судовими колегіями, до складу яких входять судді, що мають відповідну фахову підготовку. Така спеціалізація дозволила сформувати єдину судову практику і сприяла зміцненню законності у сфері господарювання [21, c. 274].

Із введенням у дію Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАСУ) єдині за своєю правовою природою господарські спори розділені між судами двох різних юрисдикцій — адміністративними та господарськими.

У зв’язку з цим виникла така форма захисту прав суб'єктів господарської діяльності, як адміністративна.

Адміністративний захист — це засіб адміністративного примусу, який застосовується як при наявності, так і при відсутності правопорушення, спрямований на запобігання правопорушенням та усуненню їх шкідливих наслідків. Тобто, адміністративний захист прав суб'єктів господарюван­ня передбачає прийняття управлінських вказівок по вчиненню в рамках адміністративного законодавства певних майнових прав, які не суперечать діяльності згаданих суб'єктів [13, c. 131].

Адміністративно-правові засоби захисту прав суб'єктів господарської діяльності передбачені в ст. 239 Господарського кодексу України, а саме ними є:

— вилучення прибутку (доходу);

— адміністративно-господарський штраф;

— стягнення зборів (обов'язкових платежів);

— застосування антидемпінгових заходів;

— припинення експортно-імпортних операцій;

— застосування індивідуального режиму ліцензування;

— зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;

— анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

— обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;

— ліквідація суб'єкта господарювання;

— інші адміністративно-господарські санкції, встановлені Господарським кодексом та іншими законами [4].

Підставою застосування даного виду санкцій є адміністративно-господарське правопорушення — винне, протиправне невиконання чи неналежне виконання суб'єктом господарювання своїх зобов’язань, передбачених чинним законодавством, що порушує права інших суб'єктів господарювання.

Характерними ознаками адміністративно-господарських санкцій, які відрізняють їх від інших заходів правового впливу, є:

— відповідно до ч. 1 ст. 238 ГК України вони можуть бути застосовані уповноваженими державними органами або органами місцевого самоврядування. Даний вид санкцій не може застосовуватися суб'єктами, які не мають владних повноважень;

— адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані лише у разі порушення суб'єктом господарювання правил здійснення господарської діяльності, встановлених законодавчими актами;

— ці санкції встановлюються виключно законами України [5, c. 309].

Згідно ст. 250 Господарського кодексу України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом [4].

Однією з форм захисту порушених прав та інтересів юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відповідно до законодавства України є нотаріальна форма, змістом якої є вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом. Інститут виконавчого напису нотаріуса відносить до позасудових форм захисту інтересів кредиторів і забезпечує її шляхом оформлення у спрощеному порядку стягнення боргу, що

дозволяє більш оперативно відновити порушені права. [1, c. 22].

Змістом діяльності нотаріату є правоохоронна та правозахисна діяльність, які покладено державою на спеціальну структуру органів та посадових осіб. Нотаріальна форма захисту прав має обмежений характер, оскільки згідно з законодавством України нотаріус здійснює вчинення виконавчого напису у випадках і в порядку, встановлених законом. Відповідно до ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість [17].

Також цей вид захисту полягає у тому, що окремі угоди потребують додаткових гарантій щодо захисту прав власника, що досягається нотаріальним посвідченням набуття та передачі прав власності. Воно є юридичною фіксацією набуття прав власника, яке знахо­диться в основі вирішення судами спорів про порушення такого права.

Під виконавчим написом в юридичній науці розуміють розпорядження нотаріуса про примусове стягнення з боржника на користь кредитора грошових сум або передачі чи повернення майна кредитору, здійснене на документах, які підтверджують зобов’язання боржника [18, с. 238].

Не зважаючи на традиційне визнання здійснення виконавчого напису способом нотаріальної форми захисту прав, відповідно до ст. 1 Закону України «Про нотаріат» метою діяльності нотаріату є надання правам і фактам юридичної вірогідності, у зв’язку з чим можна визначити, що спеціальні норми не закріплюють за діяльністю нотаріату мету захисту прав [17].

Виконавчий напис нотаріуса є підставою для примусового виконання рішень державною виконавчою службою.

Отже, правова природа нотаріальної форми захисту прав, змістом якої є виконавчий напис, полягає у юрисдикційному підтвердженні безспірності обов’язку боржника, що породжує правовий наслідок у вигляді стягнення грошових сум або витребування майна у безспірному порядку. Призначення

виконавчого напису, окрім засвідчення факту та надання йому юридичної вірогідності, є поновлення та визнання порушених прав суб'єктів господарювання спеціально уповноваженим суб'єктом — нотаріусом.

Способом захисту права нотаріусом є примусове виконання обов’язку в натурі шляхом стягнення грошових коштів або передачі чи поверненні майна, а також визнання права звернення стягнення на заставлене майно.

Розділ 3. Судовий захист як одна з форм захисту прав і інтересів суб'єктів господарської діяльності

3.1 Право та підстави звернення до господарського суду за захистом порушених прав та інтересів суб'єктів господарської діяльності

Загальнодоступною, гарантованою Конституцією України формою відстоювання власних прав є звернення до суду. При цьому можливості звернення до суду суб'єкта підприємницької діяльності, чиї права порушені, не обмежуються національною судовою системою, він має право звертатися до міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій [19].

Для підприємців нерідко проблемою є правильний вибір та ефективне використання і застосування передбачених законодавством засобів захисту — тих правових засобів, за допомогою яких можна запобігти, припинити, усунути порушення прав. Щоб змусити або спонукати правопорушника припинити дії, які порушують право підприємця, або запобігти таким діям, необхідно знати положення законодавства, що регулює різні засоби захисту, і вміти їх застосовувати, бо саме від знання законодавства і вміння захищати свої права та інтереси залежить успіх та результат діяльності підприємців.

Всупереч численним проблемам і негараздам, притаманним реформаційним процесам, не тільки збереглася, а й набула подальшого поширення тенденція до збільшення числа спорів, вирішених господарськими судами. Це зумовлено не лише активізацією господарської діяльності в Україні, а й посиленням авторитету господарських судів у підприємницького загалу, який прагне вирішувати господарські конфлікти цивілізованим способом. Крім того, суттєвим фактором, що вплинув на підвищення позовної активності суб'єктів підприємницької діяльності, є зменшення суми державного мита, що стягується при поданні позовів майнового характеру, до 1 відсотка від суми позовних вимог та обмеження його максимального розміру ста неоподатковуваними мінімумами доходів громадян. Зростання числа розглянутих справ у значній мірі пояснюється також і розширенням кола правовідносин, врегулювання яких можливе в порядку господарського судочинства [19].

У структурі вирішення спорів традиційно домінують види майнового характеру:

— спори про укладання, зміну та розірвання договорів;

— спори про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств або організацій;

— справи про банкрутство тощо.

Захист прав суб'єктів підприємницької діяльності в господарському суді може здійснюватися за умови порушення їх прав і охоронюваних законом інтересів і лише за особистою участю зацікавлених суб'єктів, що володіють необхідною правосуб'єктністю.

Захист порушених і оспорюваних прав та охоронюваних інтересів осіб гарантується їх правом на звернення у встановленому порядку з вимогою до компетентного органу, наділеного юрисдикційними функціями, розпочати діяльність щодо розгляду і вирішення справи зі спірних правовідносин. Господарсько-процесуальним способом, що забезпечує реалізацію права на звернення до господарського суду з метою здійснення правосуддя у справах, що виникають у спорах з господарських правовідносин, є позов [21, c. 284].

У процесуальному значенні право на позов — це право на порушення судової діяльності. У матеріально-правовому значенні - це право на задоволення позову.

Право на позов виникає з дня, коли особа — власник суб'єктивного права — дізналася або повинна була дізнатися про порушення цього права, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

Позов — це вимога позивача або відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі.

Для того, щоб позов виконав цю важливу функцію, необхідно подати його до господарського суду для розгляду в передбаченому законом порядку, оскільки господарське судочинство ці питання вирішує тільки у порядку позовного провадження, за винятком справ про банкрутство.

Для того, щоб позов мав можливість виконати роль засобу порушення судового провадження він повинен мати певні складові частини (елементи). Ці елементи позову визначають зміст судової діяльності та індивідуалізують позов. За ними проводиться класифікація позовів на види, встановлюються межі судового розгляду й предмет доказування. Елементи позову мають важливе значення для вирішення суддею питання про прийняття заяви, про організацію захисту відповідача проти позову, що є важливим засобом забезпечення принципу змагальності сторін у судовому процесі. Вони також визначають суть вимог, на які суд повинен дати відповідь у рішенні [21, c. 285].

Основу позову являє його предмет, тобто матеріально-правова вимога позивача до відповідача, відносно якої суд повинен винести рішення. Така вимога повинна мати правовий характер та бути підвідомчою суду. Правильне визначення предмета позову має важливе практичне значення, а саме: визначає суть вимоги, на яку суд має дати відповідь у своєму рішенні, підвідомчість цієї справи, проводить класифікацію на окремі категорії справ.

Підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки. Підстава позову складається з таких юридичних фактів, які підтверджують наявність спірних взаємовідносин, належність сторін до цієї справи та привід до позову. Правильне встановлення підстави позову визначає межі доказування, є гарантією прав відповідача на захист проти позову [6, c. 267].

Отже, судовий захист прав суб'єктів підприємницької діяльності в господарському суді може здійснюватися за умови порушення їх прав і охоронюваних законом інтересів і лише за особистою участю зацікавлених суб'єктів, що володіють необхідною правосуб'єктністю.

3.2 Порядок вирішення господарських спорів

Звернення суб'єктів господарювання до суду з позовом про захист власних прав і законних інтересів є на сьогодні найбільш ефективною формою встановлення порушених прав. Переваги судового захисту очевидні, оскільки суд є незалежним і підпорядковується лише закону.

Діяльність господарського суду з розгляду господарських справ і вирішення господарських спорів розвивається у певній послідовності та складається з окремих стадій, основною з яких є порушення справи.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами:

— підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та інтересів, що охороняються законом;

— державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

— прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Якщо прокурор звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві має бути зазначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних-відносинах. Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби [21, c. 289].

Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і

підписується керівником підприємства, організації, державного чи іншого органу, іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами, прокурором чи його заступником, громадянином — суб'єктом підприємницької діяльності або його представником. Позивач (прокурор) зобов’язаний при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає. Зміст позовної заяви та документи, що додаються до неї, визначені відповідно до ст. ст. 54 та 57 ГПК України [7].

Після подання позовної заяви, суддя, якому справа передана автоматизованою системою документообігу суду, вирішує питання про прийняття позовної заяви до розгляду.

Згідно зі ст. 62 Господарського процесуального кодексу України суд може відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо:

1) заява не підлягає розгляду в господарських судах України;

2) у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав або є рішення цих органів з такого спору;

3) настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено діяльність суб'єкта господарювання, які звернулися із позовною заявою або до яких пред’явлено позов, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва [7].

Якщо ж заявник (позивач, прокурор) має право на подання позову, але припустився порушень в його реалізації, тобто не дотримався правил подання позовної заяви, суддя повертає позовну заяву і додані до неї матеріали без розгляду. Підстави для повернення містяться в ст. 63 ГПК України [7]. Після усунення допущених порушень заявник може звернутися до господарського суду повторно.

У разі відсутності підстав для відмови в прийнятті позовної заяви чи для повернення її заявникові суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше трьох днів з дня її надходження виносить ухвалу про порушення провадження у справі, в якій зазначає час і місце проведення засідання господарського суду та дії, які необхідно вчинити сторонам, тощо.

З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя й сам вчиняє певні дії з підготовки справи до розгляду (наприклад, призначає експертизу, витребує необхідні докази, зобов’язує представників сторін з’явитися на засідання, виконує інші дії згідно зі ст. 65 ГПК України) [7].

Основною стадією господарсько-судового процесу є вирішення господарських спорів. Розгляд справ у господарському суді здійснюється суддею одноособово. Для вирішення складних спорів до складу господарського суду вводяться додатково два судді. Разом з тим справу може бути розглянуто і без участі представників сторін.

Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями — суддею, який головує в засіданні. Як правило, справи розглядаються у приміщенні господарського суду, хоча справи, що мають важливе громадське значення, можуть розглядатися безпосередньо на підприємствах та в організаціях [6, c. 270].

В окремих випадках господарський суд не в змозі розглянути справу до

вирішення пов’язаної з нею іншої справи або в разі призначення експертизи, надсилання матеріалів до слідчих органів, заміни сторони її правонаступником. В цих випадках він зупиняє провадження у справі, а потім поновлює його після усунення обставин, які зумовили зупинення.

Від призупинення провадження у справі слід відрізняти припинення

провадження, яке має місце з підстав, зазначених у ст. 80 ГПК України. Це підстави, які перешкоджають розгляду справи в господарському суді взагалі. Вони нагадують підстави відмови в прийнятті позовної заяви [7].

Так само залишення позову без розгляду (ст. 81 Господарського процесуального кодексу України) за своїми підставами має багато спільного з поверненням позову (ст. 63 Господарського процесуального кодексу України). Можна говорити про те, що шляхом застосування норм таких процесуальних інститутів, як припинення провадження у справі та залишення позову без розгляду, суддя має можливість виправити помилки, яких він припустився при прийнятті позовної заяви.

Господарський суд розглядає справу протягом 2 місяців і приймає рішення, яке, відповідно до ст. 85 ГПК України, вступає в законну силу через 10 днів після його прийняття. Рішення приймається в засіданні суддею за результатами обговорення всіх обставин справи, а якщо спір вирішується трьома суддями — більшістю голосів суддів. Рішення повинно за формою та змістом відповідати вимогам ст. 84 ГПК України [7].

Якщо господарський суд не вирішує спір по суті (наприклад, у разі відкладення розгляду справи, зупинення чи припинення справи тощо), то він виносить ухвалу.

Прийняте рішення оголошується суддею в засіданні після закінчення розгляду справи. Суддя має право оголосити тільки резолютивну частину рішення, яка повинна бути викладена в письмовій формі, підписана суддею (суддями) і приєднана до справи.

Рішення і ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який бере участь в господарському процесі, третім особам не пізніше п’яти днів після їх прийняття.

Рішення господарського суду набирають законної сили негайно після їх прийняття і піддягають обов’язковому виконанню підприємствами, організаціями та посадовими особами.

Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ надсилається одночасно з рішенням. Органами виконання рішення господарського суду є:

— установи банку (виконують накази про стягнення грошових сум);

— судові виконавці (виконують інші накази).

Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше трьох місяців з дня прийняття рішення [6, c. 265].

Отже, гарантоване суб'єктам господарської діяльності право на захист своїх прав і законних інтересів, шляхом використання форми судового захисту, реалізується шляхом звернення суб'єкта підприємницької діяльності, право якого порушено до господарського суду. Господарський суд порушує справу за позовною заявою, зміст якої повинен відповідати вимогам ГПК України.

Висновки

Захист прав суб'єктів господарювання — це система передбачених законом заходів, які здійснюються уповноваженими особами або суб'єктами господарювання з метою відновлення порушених прав, усунення перешкод у реалізації цих прав, запобігання вчиненню таких порушень у майбутньому та притягнення винних осіб до відповідальності. Використання даного поняття допоможе зрозуміти сутність та зміст захисту прав суб'єктів господарювання та сприятиме удосконаленню відносин, які виникають у разі порушення прав цих суб'єктів.

Права та законні інтереси суб'єктів господарювання захищаються способом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, прищемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов’язку в натурі; відшкодування збитків та іншими способами, передбаченими законом.

Найбільшого значення на сьогодні у практичній діяльності суб'єктів

господарювання відіграють наступні форми захисту прав та інтересів: нотаріальний, адміністративний, судовий та претензійний.

Статтею 1 ГПК України передбачається право звернення до господарського суду, а саме підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених заходів.

Досудове врегулювання господарських спорів — це сукупність заходів, що підлягають здійсненню господарюючими суб'єктами, права яких порушені, для безпосереднього вирішення спорів, що виникли, з підприємствами та організаціями, які порушили майнові права та інтереси, до звернення з позовом до господарського суду.

Адміністративний захист — це засіб адміністративного примусу, який застосовується як при наявності, так і при відсутності правопорушення, спрямований на запобігання правопорушенням та усуненню їх шкідливих наслідків. Господарським кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Також ще однією важливою формою захисту порушених прав та інтересів юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відповідно до законодавства України є нотаріальна форма, змістом якої є вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой