Побудова судової системи за Конституцією України

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КУРСОВА РОБОТА

на тему " Побудова судової системи за Конституцією України"

з дисципліни «Судова влада України»

Харків 2011

ЗМІСТ

Вступ

1. Основні поняття й інститути судової системи

2. Історія становлення судової системи в Україні

3. Міжнародноправові принципи побудови судової системи держави

4. Принципи побудови судової системи за Конституцією України

Висновки

Список літератури

судова система держава

ВСТУП

Правосуддя -- це змістовна сторона судової влади. Вона показує, у який спосіб реалізується влада.

Окрім змістовної є ще й організаційна сторона судової влади. Вона показує, через які структурні утворення реалізується судова влада. Саме тому ст. 124 Конституції, з якої починається розділ VІІІ «Правосуддя», вже в першому реченні містить принципову норму: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».

Суди в Україні утворюють судову систему, для якої, як і для кожної системи, характерні певні зв’язки і відносини між окремими її елементами (судами), а також притаманні такі властивості як ієрархічність, багаторівневість, структурованість. Судова система України, уособлюючи організаційний аспект судової влади -- однієї з гілок державної влади, -- віддзеркалює особливості організації цієї влади у нашій державі, відповідає рівню соціально­економічного розвитку, пануючим у суспільстві поглядам на місце суду в системі механізмів державної влади, накопиченому досвіду і певним традиціям.

Відмітна риса судової системи України полягає в тому, що вона є системою унітарної держави, котра, на відміну від федеративних держав, де існує система як федеральних судів, так і судів окремих суб'єктів федерації (штатів, земель, областей і країв), має єдину судову систему, яка не передбачає поділ предмета юрисдикції між судами за ознакою приналежності до різних внутрішньодержавних утворень.

Другою відмінністю судової системи України є існування двох гілок судової системи: Конституційного Суду і судів загальної юрисдикції.

З двох моделей функціонування інституту судової охорони Конституції -- американської, коли вказану функцію здійснюють суди загальної юрисдикції, та європейської, коли для вирішення вказаного завдання утворюється спе­ціалізований орган, -- Україна обрала європейську модель, конституційно закріпивши утворення Конституційного Суду України -- єдиного органу конституційної юрисдикції.

Третьою відмінною рисою судової системи України є моноцентризм системи судів загальної юрисдикції. На відміну від біцентризму, що існував понад десять років, коли підсистему загальних судів очолював Верховний Суд України, а підсистему господарських (тоді арбітражних) -- рівний йому за статусом Вищий господарський (тоді арбітражний) суд України, то тепер і підсистему загальних, і підсистему спе­ціалізованих судів очолює Верховний Суд України.

Отже, судову систему України утворюють Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції. Останні у свою чергу складаються з загальних та спеціалізованих судів. До загальних належать районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів, апеляційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим, військові апеляційні суди регіонів та апеляційний суд Військово­Морських Сил України, а також Апеляційний суд України.

Спеціалізованими судами є господарські суди областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди округів та Вищий господарський суд України, а також окружні адміністративні суди, апеляційні адміністративні суди округів та Вищий адміністративний суд України.

Очолює систему судів загальної юрисдикції Верховний Суд України.

1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ Й ІНСТИТУТИ СУДОВОЇ СИСТЕМИ

Формування судової системи і регулювання її діяльності базується на комплексному застосуванні певних принципів та інститутів, повнота втілення і характер котрих обумовлюють той чи інший її вигляд.

Для опанування знаннями щодо механізмів побудови судової системи слід чітко уявляти, якими термінами позначене те чи інше поняття, який зміст воно має. До таких понять належать: суд; склад суду, судові інстанції; гілка судової системи; рівень (ланка) судової системи.

Поняття «суд» є одним з основних як у науці судоустрою, так і в судоустрійному законодавстві. Між тим воно має декілька значень, тому що зміст його обумовлений тим, застосовується це поняття в тій чи іншій галузі права (законодав­ства) чи на побутовому рівні. Але й при застосуванні в галузях права зміст цього поняття іноді можливо визначити лише у контексті.

Так, в загальній теорії права та у конституційному праві термін «суд» являє собою переважно узагальнене поняття органу, наділеного повноваженням щодо реалізації одного з видів державної влади -- судової. Тобто, у цьому значенні суд перш за все є органом судової влади без уточнення -- який, де, з якою компетенцією тощо.

У другому значенні суд -- це конкретна судова установа, що має додаткові характеристики, які уточнюють та індивідуалізують його, а також визначають його територіальну та предметну юрисдикцію (районний -- міський, загальний -- спеціалізований, місцевий -- апеляційний).

У третьому значенні поняття «суд» є ідентичним процесуальному поняттю «судове засідання», тобто процесуальній формі здійснення правосуддя у судових стадіях і судових провадженнях.

Четверте значення слова «суд» щільно пов’язане з особами, які судять, тобто суддями, незалежно від їх кількісного складу. І суддя, що постановляє вирок чи рішення одноособово, і суд у складі декількох суддів чи у складі суддів і народних засідателів -- всі вони діють як суд.

Вказані значення поняття «суд» не вичерпують всього різноманіття змісту цього слова, але дозволяють при вивче­н­ні навчальної дисципліни «Організація судових та правоохоронних органів» розглянути основні ознаки названої категорії і її функціональне призначення в законодавстві про судоустрій.

Склад суду

Суд є установою, в якій можуть працювати від декількох до більше ста суддів. (Поряд з ними в суді працює апарат суду, що складається з державних службовців, діяльність яких націлена на організаційне забезпечення роботи суду. Вони є працівниками суду і ніколи не охоплюються поняттям «склад суду» в будьякому значенні.) Більший, у порівнянні з місцевими судами, обсяг повноважень вищих судів потребує утворення певних структурних підрозділів, на які покладено виконання окремих повноважень. Ці, а також деякі інші фактори вплинули на те, що і в законодавстві, і, відповідно, в теорії судоустрою словосполучення «склад суду» набуло декілька значень.

У першому значенні «склад суду» означає посадовий склад суддів того чи іншого суду. Наприклад, місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступників голови суду (ч. 3 ст. 21 Закону України «Про судоустрій України»). Або до складу апеляційного суду входять судді, як правило, обрані на посаду безстроково, голова суду та його заступники (ч. 4 ст. 25 вказаного Закону). Отже, під судом тут розуміється певна судова установа, а під складом суду -- посадовий склад суддів цієї судової установи. У вказаному значенні словосполучення застосовується також у ст. 38 «Вищі судові органи спеціалізованих судів» і ст. 48 «Склад Верховного Суду України» Закону України «Про судоустрій України».

У другому значенні словосполучення «склад суду» характеризує наявність певної внутрішньої структурованості судової установи і тому застосовується для визначення конкретних структурних підрозділів. Так, ст. 25 «Види і склад апеляційних судів» Закону у п. 6 визначає, що «Апеляційний суд України діє у складі:

1) судової палати у кримінальних справах;

2) військової судової палати".

Це ж значення вказаного поняття застосовується у ч. 2 ст. 48 «Склад Верховного Суду України».

Третє значення поняття «склад суду» означає кількісний та якісний склад суддів, уповноважених законом для розгляду і вирішення конкретної судової справи (ст. 13 Закону України «Про судоустрій України»).

Вкладаючи саме такий зміст у це поняття, закон визначає, що суд першої інстанції розглядає справи одноособово (тобто одним суддею, який діє як суд), колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, -- також і судом присяжних. У двох останніх випадках змінюється і якісний склад суду, оскільки в нього вводиться народне представництво. Склад суду першої інстанції деталізовано у процесуальному законодавстві України (див.: ст. 4 «Склад господарського суду» ГПК; ст. 18 «Склад суду» ЦПК; ст. ст. 23−24 Кодексу адміністративного судочинства; ст. 17 «Колегіальний і одноособовий розгляд справ» КПК). Вказані норми свідчать про те, що склад суду при розгляді справ у першій інстанції обумовлений також видом справи: кримінальної, цивільної, господарської чи адміністративної.

Наприклад, розгляд справ у господарському суді за суттю по першій інстанції здійснюється одноособово. Однак залежно від категорії і складності справи її може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Кримінальні справи розглядаються в суді першої інстанції одноособово, крім випадків, передбачених законом. Так, кримінальні справи про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції судом у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. А якщо розглядається кримінальна справа про злочин, за який законом передбачена можливість призначення покарання у виді довічного позбавлення волі, суд діє у складі двох суддів і трьох народних засідателів.

Якщо ж справа розглядається в апеляційному, касаційному порядку, суд діє у складі на менш трьох професійних суддів відповідно до процесуального закону. ГПК передбачає і такий варіант: колегію суддів у складі трьох або більшої непарної кількості суддів (ч. 3 ст. 4).

Іноді закон потребує у порядку виключного провадження і більшої чисельності при колегіальному вирішенні справи. Так, розгляд клопотання про перегляд судового рішення з підстав неправильного застосування кримінального закону чи суттєвого порушення вимог кримінальнопроцесуального закону, які істотно вплинули на правильність судового рішення, здійснюється на спільному засіданні судових палат Верховного Суду України, уповноважених на розгляд кримінальних справ (тобто Судової палати з кримінальних справ і Військової судової колегії). Судове засідання є правомочним за наявності не менше двох третин складу кожної із палат.

Судові інстанції

Судова інстанція -- це поняття категоріального значення, яке є одним з визначальних чинників побудови судової системи. Інститут судових інстанцій, їх види, кількість, сутність є відбиттям усього історичного шляху існування суду в кожній державі з її традиціями, досвідом, надбанням.

За часів Київської Русі суд був народним і самостійним. Навіть князі, що мали також і владу суду, здійснювали її через уповноважених осіб, які справляли правосуддя спільно з обраним представником народу. Така побудова суду мала передумовою велику повагу до нього, яка не залежала від того, хто саме вчинював правосуддя, а відтак, і не було потреби в оскарженні і перегляді судових рішень.

Після входження південної частини Київської Русі до Великого Князівства Литовського і Польщі, в судовій системі котрих вже існували повноваження по перегляду судових рішень, апеляція (тобто новий розгляд справи по суті суддями вищого суду) стала звичайним видом перегляду справ з визначенням, які саме суди і відносно яких мають бути судами апеляційної інстанції.

В Російській державі інститут перегляду судових рішень існував з часів Судебника 1497 року: спочатку у вигляді не загального (звичайного), а надзвичайного способу оскарження, а значно пізніше (у XVIII сторіччі) -- у вигляді апеляційного оскарження. За своїм змістом це апеляційне провадження було ревізійним, а саме: просування справи у вищий суд від­бувалося або на вимогу закону, або у випадках протиріч між судом і адміністрацією, судом і прокурором. Право скарги, тобто реалізація суб'єктивного права зацікавленої особи, було вкрай обмежене. Справа послідовно проходила багато інстан­цій, кожна з яких мала право винести своє рішення.

Судова реформа 1864 р. встановила принципи двох ін­станцій, тобто справи по суті могли розглядатися лише у двох інстанціях: першій та апеляційній. Рішення судів другої (апеляційної) інстанції були остаточними і підлягали невідкладному виконанню. У якості надзвичайного порядку оскарження було запроваджено касаційне оскарження рішень, які набрали сили закону. Загальним правилом було, що для кожної справи встановлювалося не більше однієї апеляційної і однієї касаційної інстанції. Касаційний перегляд мав інші підстави й інші завдання: перегляд здійснювався з метою забезпечення державного завдання єдності застосування законів у всій державі. І апеляційний, і касаційний суди були обмежені в обсязі перегляду межами скарги. Але оскільки апеляційний суд розглядав справу, то він був зобов’язаний її вирішити, не повертаючи її до суду першої інстанції для нового розгляду. Касаційний суд справу не розглядав, тобто не вирішував спір між сторонами, а оцінював постановлене судове рішення з позицій розуміння судом істинного змісту закону і правильності застосування його на практиці. Отже, касаційний суд судив не справу, а рішення по справі, його зусилля були спрямовані не на досягнення вірного рішення, а на скасування незаконного. Визнаючи рішення незаконним, касаційний суд скасовував його і передавав справу в інший суд, але того ж рівня, що й суд, рішення якого було скасовано.

Ці повноваження, а головне, завдання забезпечення однакового розуміння, тлумачення та застосування законів, яке могло бути реалізоване за наявності єдиного судового органу з такою функцією, мали своїм наслідком утворення тільки одного касаційного суду: Кримінального та Цивільного касаційних департаментів Правлячого сенату. Їхні рішення мали керівне, спрямовуюче, повчальне значення для суддів. Тому Статути передбачали обов’язкове оприлюднення усіх касаційних рішень у офіційних виданнях.

У судах загальної юрисдикції (загальних та спеціалізованих), що діють в Україні, судочинство здійснюється у декількох інстанціях, кожна з яких має свою особливість. Усі процесуальні кодекси передбачають розгляд справ у трьох судових інстанціях: першій, апеляційній та касаційній.

Судом першої інстанції є суд, який уповноважений в межах своєї компетенції первісно розглянути і вирішити кримінальні, цивільні, господарські, адміністративні справи. Суди першої інстанції розглядають справу по суті, встановлюючи обґрунтованість, необґрунтованість чи часткову обґрунтованість позову (спір про право цивільне чи про захист прав, свобод та інтересів у публічно­правових відносинах) або винність чи невинність особи (при обвинуваченні її у вчиненні злочину). При розгляді справи по суті до суду викликаються позивач, відповідач, обвинувачений (підсудний), потерпілий, свідки, щоб завдяки їхнім свідченням, а також документам, речовим доказам були отримані фактичні дані, на підставі яких встановлювалися б обставини, що мають значення для вирішення справи. Вирішення справи по суті завершується відповідним актом правосуддя: вироком по кримінальних справах, рішенням по цивільних та господарських, постановою по справах адміністративної юрисдикції.

Суд апеляційної інстанції -- це суд, який розглядає апеляції на рішення судів першої інстанції, що не набрали законної сили, з вирішенням питання про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень.

Метою звернення до апеляції є перерішення, тобто повторний розгляд справи у цілому або в частині.

Існують два види апеляції: повна і неповна.

Неповна апеляція означає перегляд рішень судів першої інстанції на підставі лише фактичних даних, встановлених ним з матеріалів, наданих особами, які брали участь у справі в суді першої інстанції.

При повній апеляції особи, що беруть участь у справі, можуть надавати в апеляційних судах поряд з раніше дослідженими й нові матеріали. При повній апеляції, на відміну від неповної, суд при розгляді скарги не вправі повернути справу для нового розгляду в суд першої інстанції, а повинен сам винести нове рішення. Таким чином, при повній апеляції суд апеляційної інстанції здійснює перевірку правильності розгляду і вирішення судом першої інстанції справи, а при неповній -- перевірку рішення (вироку). Запропоноване у вітчизняному судочинстві апеляційне провадження є змішаним, тобто воно містить елементи як повної, так і неповної апеляції, вид якої залежить переважно від змісту апеляцій­ної скарги та тих вимог, що в ній сформульовані.

У суді апеляційної інстанції справа може перевірятися або у повному обсязі, або в обсязі вимог, вказаних в апеляції. При створенні інститутів перегляду судових рішень західноєвропейські держави виходили з принципу tantum devolutum guantum appellatum -- «скільки скарги -- стільки й рішення». Відбиттям цього принципу стали відповідні правила у законодавстві цих країн, згідно з якими апеляційний суд перевіряє вірність рішення першої інстанції відносно особи, що подала скаргу, і лише відносно тієї частини рішення суду першої інстанції, що нею оскаржена.

В Україні до введення апеляційного порядку другою інстанцією була касаційна. Суд касаційної інстанції був зобов’язаний перевірити законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у повному обсязі як в оскарженій, так і в неоскарженій частині, як відносно осіб, котрі подали скарги, так і відносно тих, які скарги не подавали. Тобто касаційна інстанція мала значні ревізійні повноваження. Після запровадження у якості другої інстанції апеляційної обсяг перегляду був визначений у процесуальному законодавстві порізному. Якщо цивільне процесуальне законодавство виходячи з диспозитивності цивільного судочинства повністю втілило принцип пов’язаності суду вимогами скаржника, то кримінальнопроцесуальне законодавство реалізуючи принцип публічності, залишило суду можливість вийти за межі апеляції, якщо її розгляд дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли. У такому випадку апеляційний суд зобов’язаний прийняти таке рішення.

Поряд з правом на оскарження рішення суду в апеляційному порядку Конституція надає право учасникам процесу оскаржувати судові рішення в касаційному порядку. Тобто в Україні запроваджена двохінстанційність перевірки судових рішень за ініціативою сторін. За загальним правилом, касаційний порядок перегляду здійснюється відносно рішень, що набрали законної сили, тобто виконані чи виконуються, і лише відносно законності судового рішення. Перевірка обґрунтованості судового рішення (оцінка від­повідності висновків суду встановленим у справі обставинам) відбувається при апеляційному перегляді.

Нове вітчизняне процесуальне законодавство розвивається в цілому саме у такому напрямку.

По­перше, касаційна скарга може бути подана лише на рішення, що набрало законної сили.

По­друге, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

По­третє, до суду касаційної інстанції звернення можливе після використання механізмів захисту прав та інтересів у суді попередньої -- апеляційної інстанції. (Це правило не є загальним. З нього є винятки, які передбачені Кримінальнопроцесуальним та Господарським процесуальним кодексами України. І якщо у КПК це обумовлено незавершеністю побудови підсистеми загальних судів зі збереженими повноваженнями апеляційних судів розглядати у визначених законом випадках справи по першій інстанції, то у ГПК це обумовлено наявністю застарілих підходів до формулювання вказаних норм.)

Судом касаційної інстанції в Україні у системі загальних судів є Верховний Суд України, а в системі спеціалізованих судів -- відповідний Вищий суд.

Отже, під судовою інстанцією розуміють судовий орган в цілому або його структурний підрозділ, що виконує певну процесуальну функцію при здійсненні правосуддя. Судові інстанції відрізняються колом процесуальних повноважень по розгляду справи і прийняттю судових рішень. Кожна наступна інстанція є вищестоящим судом відносно судової інстанції, що раніше постановила рішення по справі. Суд апеляційної інстанції є вищим відносно суду першої ін­станції. Суд касаційної інстанції є вищим відносно суду апеляційної інстанції. Іноді одна судова установа наділяється декількома інстанційними повноваженнями. Наприклад, апеляційні обласні суди наділені повноваженнями по розгляду кримінальних справ як суди другої (апеляційної) ін­станції, а у випадках, передбачених законом, і як суди пер­шої інстанції.

Аналогічна структура повноважень в апеляційних адміністративних та господарських судах округів. Одна й та сама скарга не може послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді. Це порушило б міжнародноправові вимоги, підтверджені багатьма рішеннями Європейського суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддя безстороннім, неупередженим судом.

Отже, такі чинники як необхідність забезпечення кожному розгляду його справи в суді за суттю (по першій інстанції), реалізація його права (окрім випадків, встановлених законом) на апеляційне і касаційне оскарження рішень з одночасною забороною розгляду справи в одній судовій установі по двом інстанціям стали найважливішими крите­ріями побудови судової системи, а саме визначили кількість її рівнів (ланок).

Поняття «ланка» -- суто судоустрійне, воно застосову­ється для відокремлення в окремій судовій підсистемі судових установ, що за своїм статусом знаходяться на одному рівні. Зміст поняття «ланка судової системи» визначається колом повноважень, наданих тій чи іншій судовій установі, і обсягом обов’язків, які вона виконує. Суди, які утворюють певну ланку судової системи, мають однакову предметну компетенцію, аналогічну структуру, ті ж самі функції і діють в межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної. Так, основну, нижню ланку в системі загальних судів утворюють районні, районні в містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів. Другою ланкою є апеляційні суди областей, міст Києва та Севастополя, апеляційний суд Автономної Республіки Крим.

Отже, юридично коректним є застосування поняття «ланка» лише в кожній підсистемі судів: загальних, адміністративних, господарських, тому що систему судів загальної юрисдикції утворюють не тільки загальні, а й спеціалізовані суди. Вони відрізняються як від загальних, так і поміж собою. У загальних, господарських та адміністративних судах різні предмет компетенції, структура, інстанційні повноваження, територія. Тому й суди, що утворюють певну ланку в підсистемі господарських чи адміністративних судів, не є ідентичними за вказаними ознаками ланці такого ж рівня в підсистемі загальних судів. Тому застосовувати поняття «ланка судової системи» необхідно поряд з визначенням певної підсистеми: загальної чи спеціалізованої, адміністративної чи господарської.

У спеціалізованих судах нижчу ланку судової системи утворюють:

-- господарські суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські Києва та Севастополя;

-- адміністративні окружні суди.

Другу ланку утворюють:

-- апеляційні господарські суди округів;

-- апеляційні адміністративні суди округів.

Третю ланку утворюють відповідно Вищий господарський суд України і Вищий адміністративний суд України.

Четвертою ланкою для обох гілок спеціалізованих судів є Верховний Суд України.

Для визначення підсистеми судів, які входять до єдиної системи судів загальної юрисдикції, в літературі застосовують також поняття «гілка судової системи». На відміну від поняття «ланка», яке покликане бути елементом систематизації такого складного і різноманітного утворення як судова система України «по горизонталі», поняття «гілка судової системи» застосовується для відокремлення певних її підсистем, тобто «по вертикалі», констатуючи певну їх автономність у межах єдиної судової системи: гілка загальних судів, гілка адміністративних судів, гілка господарських судів.

2. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

Суд як невід'ємний інститут стабільного функціонування будьякої більш­менш організованої людської спільноти на теренах сучасної України існував з давніх часів. Але саме слово «суд» згадується вперше у Статуті князя Володимира, сина Святослава «О десятинах, судах й людях церковних», поява якого датується приблизно початком ХІ століття.

Започаткування збірника давніх законів під назвою «Руська правда» належить Ярославу Мудрому (під словом «правда» розумілось те, що є правильним, тобто істина, справедливість, чесність). У першій чверті ХІ століття князь Ярослав визнав за необхідне заснування правил, які б врегульовували відносини, що існували у суспільстві. У 1015 р. складається найдавніша редакція «Руської правди», яка спочатку мала назву «Устав Ярослава», у 1072 р. сини Ярослава укладають «Правду Ярославичей». Третя редакція «Руської правди» («Пространна правда») зберегла положення двох перших у новій редакції і була доповнена, говорячи мовою сучасної системи права, нормами цивільного, кримінального права і процесу. «Руська правда», яку М. С. Грушевський вважав кодексом, визнана основою законодавства держави Київської Русі.

Основний зміст і мета «Ярославової правди» -- врегулювання випадків образ і шкоди, завданої одними особами іншим. За такі злочини як вбивство, каліцтво, побої надавалася помста. Якщо помсти не було, тоді сплачувалася князеві віра, яка залежала від характеру та стану ображеного. В цих законах відбився характер існуючого в той час укладу суспільства. Оскільки його підґрунтя складала громада, саме вона сплачувала князеві віру (так звану дику віру), коли на її землі було вчинено вбивство, але на вбивцю не подано позову.

«Руська правда» встановлювала порядок і місце судочин­ства. За нею місцем суду був княжий двір, а головною особою, яка здійснювала правосуддя, -- князь. Однак передбачалося, що князь міг доручити проведення суду призначеним ним особам. Існувала можливість у визначених випадках вирішувати справу через залучення дванадцятьох обраних осіб, які й розглядали та вирішували питання про винність особи, а право призначення кари передавали судді.

За правління дітей Ярослава однією з найважливіших змін було скасування помсти за вбивство, натомість запроваджувалося покарання у вигляді сплати вір. Але найсуттєвіші статті, що врегульовували відносини, які сучасною мовою звуться цивільноправовими, були внесені за Володимира Мономаха. Питання торговельного обігу, боргових зобов’язань, неспроможності тощо, а також постанови про спадщину -- все це частина того історичного надбання, яке ми маємо завдяки Володимиру Мономаху. Місцем суду поряд з княжим двором був і торг, тобто був суд як княжий, так і народний (вічовий). Княжий суд керувався правилами «Руської правди», котрі, безумовно, були націлені на захист інтересів князя і не охоплювали усіх випадків, особливо тих, що виникали у народному середовищі. Тому вічовий суд переважно дотримувався давніх звичаїв й обрядів.

«Руська правда» ще декілька століть визначала права і порядок судочинства, доки в різних частинах колишньої Ки­ївської Русі не запровадили нові закони. Так, в Москов­ській Русі у 1497 р. був прийнятий новий Судебник, який, до речі, закріпив багато положень, чинних у судочинстві з часів «Руської правди». Але це все було у Східній Русі, за княжіння Івана ІІІ, тому збірник так і йменувався -- Великокняжий судебник, затверджений князем всієї Русі, а також Бояр­ською Думою.

Інша доля була в іншої частини Київської Русі.

У ХIV столітті, коли у Східній Русі Москва започатковувала основи єдиної Російської держави, Південну Русь було підкорено і поділено. Східною частиною Південної Русі заволоділи литовці, західною -- поляки. По з'єднанні останніх між собою в одну державу, Річ Посполиту, Південна Русь на багато віків виявилася відокремленою від народів, що жили на сході та півночі Київської Русі, і розвивалася під впливом культури, мови, адміністративно­політичних поглядів держав, що існували в Центральній Європі.

Так, після остаточного переходу України під владу Польщі в українському суспільстві затверджуються стани захід­ноєвропейського типу: дворяни, міщани, селяни. Якщо за часів Київської Русі людина мала змогу досить легко перейти з одного стану до іншого, бо чітких юридичних відмінностей між дворянами і селянами не існувало, то потім зі спливанням часу межі між станами в Речі Посполитій, особливо дворянством, стають спадковими і непереборними. Міщани теж складали окремий стан, особливо ті, котрі мешкали у великих містах, оскільки таким містам королі польські і великі князі литовські дарували право місцевого самоврядування (Магдебурзьке право за назвою німецького міста Магдебург, згідно з яким королівські чи князівські посадовці не повинні були втручатися у внутрішні справи мешканців міста). За магдебурзьким правом усі мешканці міст, що отримали такий статус, були рівними поміж собою. У 1356 р. таке право отримав Львів, у 1374 р. -- Кам’янецьПодільський, у 1432 р. -- Луцьк, у 1497 р. -- Київ. Для мешканців міст судові функції виконували обрані до магістрату або до ратуші особи: війти та лавники.

Усі права й привілеї, даровані різним прошаркам суспільства, потребували створення кодифікованого зводу законів, котрим став Литовський статут, перший варіант якого з’явився у 1529 р. Статут не тільки підтверджував права дворянства, а й містив звід елементів звичаєвого права, успадкованих ще з часів Київської Русі. Одночасно він запроваджував низку нових понять, привнесених із Західної Європи, переважно з Німеччини. Друга (1566 р.) і третя (1588 р.) редакції Статуту мали низку важливих доповнень, що відбулися у зв’язку з Люблінською унією. Цей Статут має величезне значення, оскільки він не тільки закріплював суттєві соціально­економічні зміни, що відбулися у XV-XVI століттях, а й, як з часом з’ясувалося, став фундаментом правової системи наступної, так званої «козацької» доби української історії. Власне кажучи, ще й у ХІХ столітті деякі місцевості східної України жили за законами, що за своєю суттю базувалися на Литовському статуті.

У XV-XVII століттях на теренах сучасної України існувала спочатку судова система, побудована у відповідності з судовими системами держав Центральної та Західної Європи: у привілейованих містах були суди магістратів, у непривілейованих -- ратушні суди. Апеляційним судом для одних з них був Головний литовський трибунал як основна апеляційна інстанція у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському. А для всіх міських судів України, що здійснювали судочинство за магдебурзьким правом, на основі привілею короля Владислава Варанчина 1444 р. апеляційним судом був Львівський війтівсько­лавницький суд. Апеляційним судом третьої інстанції був німецький суд Краківського замку, рішення якого можна було оскаржити лише до королівського суду, до складу котро­го входило 12 суддів, по 2 від 6 міст. До осіб, що обиралися для виконання судових функцій, були певні вимоги. Такі особи мали бути з числа знатних, що постійно мешкають, совістливих, розсудливих, добронравних, бажано учених, закононароджених, що розуміються на праві, не молодших за 25 і не старших за 70 років. Розгляд справ здійснювався колегіально або в повному складі членів магістрату чи ратуші, або не менше п’яти -- у магістраті, трьох -- у ратуші. Але карні справи війти могли розглядати одноособово.

За часів зародження козацтва, в Запорізькій Січі, козаки не підкорялися нікому і нічому, окрім своїх власних законів, котрі передавалися з покоління до покоління і поступово вдосконалювалися. Усі вони мали рівні права, усі брали участь у радах, де обирали отамана (чи гетьмана), єсаула, писаря, обозного і суддю.

За часів Богдана Хмельницького, коли під владою козаків була майже вся територія України, окрім Галичини і Волині, козаки встановили власну форму правління: землі були поділені на 16 військових округів (полків), які у свою чергу поділялися на сотні. На верхівці цієї військово­адміністративної піраміди був гетьман. Полковники і сотники (сотські) були не тільки військовими, але й здійснювали адміністративну й судову владу. Чисельні владні функції гетьману допомагала здійснювати генеральна старшина, один з членів якої -- генеральний суддя -- відав судовими справами.

Наприкінці ХVII століття під владою гетьманів після Руїни залишилася лише третина земель, що колись були підвладні Хмельницькому. Ці землі на лівому березі Дніпра українці називали Гетьманщиною (а московські правителі -- Малоросією). Система козацького управління (а відтак і судова) мало змінилася. І хоча ця частина України вже була у складі Московського царства, в ній, як і в попередні часи, одночасно використовувалися як джерела права Литовський статут, Зерцало саксонське (німецьке право), поточні гетьманські акти, звичаєве право. Зрозуміло, що різні правові норми часто суперечили одна одній, що мало своїм наслідком зловживання в судах при розгляді справ. Нерозвинута мережа судових інстанцій призводила до цілком протилежних рішень: наприклад, оскарження ухвал міських судів, які традиційно застосовували магдебурзьке (німецьке) право, в апеляційну інстанцію -- Генеральний суд, котрий застосовував виключно Литовський статут, часто тягло за собою інше рішення. Численними скаргами з цього приводу не преминув скористатися для обмеження автономії України Петро І. Він здійснив низку реформ в управлінні, зокрема утворив у 1722 р. Малоросійську колегію, яку складали шість російських посадовців і яка здійснювала повноваження апеляційного суду та контроль за адміністрацією і фінансами. Але за відсутності Петра у персидському поході наказний гетьман Павло Полуботок добився указу Сенату, який заборонив Малоросійській колегії будьщо робити без відома гетьмана і погодження з українською адміністрацією. А оскільки формальним приводом утворення колегії був розгляд скарг українців на корумповану систему судочинства, Павло Полуботок реорганізував суди за принципом колегіального розгляду справ. Він заборонив звернення з апеляціями до Малоросійської колегії поза встановленим законом і практикою апелюванням до українських судів, принагідно видавши інструкцію судам з правилами ведення судового процесу.

Великі зміни відбулися у судовій системі за часів гетьмана Кирила Розумовського, який як людина європейськи освічена розумів, що суспільство в Гетьманщині стало дуже складним, щоб старшина здатна була виконувати в ньому одночасно судові, адміністративні та військові функції. Ним було розпочато виокремлення судовоадміністративної системи з військової. У полкових округах було засновано, окрім полкових, ще 20 судів повітових, і в кожному з них були суди: земський, гродський і підкоморський, тобто судова система мала становий характер. По сотнях залишилися сотенні суди, але до них належали тільки дрібні справи. А з найважливішими слід було звертатися до повітового суду. Найвищим судом був Генеральний суд, де окрім генеральних суддів обиралися також представники по одному від кожного полку.

Це були останні зміни судової системи, які враховували автономність України.

Після указу Катерини ІІ від 7 листопада 1775 р., згідно з яким вся імперія мала бути поділена на 50 губерній, полкові округи були знищені, а натомість з’явилися три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород­Сіверське. Відповідні гілки імперської адміністрації замінили усі попередні українські адміністративні, судові й фінансові органи.

До судової реформи 1864 р. здебільшого продовжувала існувати система судових органів, затверджених реформою 1775 р.

Підсумовуючи період Гетьманства, відомий історик писав: «Протягом майже цілого сторіччя Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоча московський, а потім петербурзький царі не тільки контролювали її зовнішні зв’язки й воєнні кампанії, але й постійно втручалися у внутрішні справи, однак гетьманська адміністрація, суди, фінанси, армія, соціально­економічна політика -- все це створювалося самими українцями. Самоврядування сприяло появі нової української дворянської еліти. Майже на занепаді Гетьманщини представники козацької старшини були щиросердно впевнені у перевазі своїх законів та звичаїв над усіма іншими -- і з цих позицій відверто нехтували катерининськими реформами».

Історик мав вагомі підстави вважати закони, які діяли у Гетьманщині, більш досконалими, оскільки вони були в руслі розвитку європейської правової думки і законодавства, що зазнало рецепції римського права. Яскравим прикладом, котрий розкривав погляди на суд, справедливість, права і вільності, пануючі на теренах України ХVІІІ століття, був проект першого відомого в історії Кодексу українського права під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ».

Судове право у цьому пам’ятнику вже поділяється на судоустрійне і процесуальне, але ще чітко не виокремлюється цивільне та кримінальне, оскільки в матеріально­правових відносинах домінував приватний інтерес, який у судочин­стві переломлюється на принцип диспозитивності: «кожен про свою шкоду вільний скаржитись або мовчати». Судова система за Кодексом поділялася на дві гілки -- загальну та спеціальну. До загальної належали сільські, ратушні, магістратські, сотенні, полкові канцелярії, Генеральний суд, Генеральна військова канцелярія (п. 3 Арт. 1 Гл. 7, Гл. 26). До судів спеціальних -- третейський, полюбовний (або мировий), духовний, ярмарковий (або торговельний) (Арт. 24, Арт. 25 Гл. 7).

У Кодексі визначалася система апеляційних судів, гарантувалася свобода апеляційного оскарження (п. 2 Арт. 35 Гл. 8).

В ньому закріплювалися вимоги до кандидатів, що мали обиратися на посаду судді, а також такі засадові положення як аналогія закону, аналогія права (п. 5 Арт. 4 Гл. 7), елементи презумпції невинуватості (п. 6 Арт. 4 Гл. 7), а також багато інших положень принципового значення, які з часом стали принципами різних галузей сучасної системи права.

П’ятнадцятирічна робота над проектом не завершилася його затвердженням. Роки, затрачені на узгодження й очікування найбільш сприятливого часу введення в дію з боку генеральної та полкової старшини, та рішучі дії з боку імперського уряду, спрямовані на ліквідацію гетьманства та знищення автономії України за реформами 1775 р., а також зрівняння статусу української шляхти з російським дворянством призвели до того, що нова українська шляхта, яка зароджувалася з верхівки козацтва, вже була не зацікавлена у прийнятті цього Кодексу, намагаючись жити за законами Російської імперії. Але це не принижує значення «Прав», оскільки вони є уособленням здобутків української правової думки XVІІІ сторіччя і нормативним віддзеркаленням історичного прецеденту українського самоврядування.

За реформою 1864 р. судова система поділялася на дві гілки: місцева юстиція у вигляді мирових судів і загальні судові місця. Останні утворювали триланкову судову систему, нижній щабель якої складали окружні суди, другий щабель -- судові палати, третій -- сенат. Територіальна юрисдикція окружних судів і судових палат не співпадала з адміністративно­територіальним устроєм Російської імперії, оскільки кри­терієм розподілу були не губернія чи повіт, а судовий округ. Судові Статути 1864 р. мали бути впроваджені протягом 7 років, але фактично ця робота розтягнулася майже на 30 років, хоча на території України завдяки високому рівню її правової культури положення Статутів були впроваджені одними з перших.

Так, незабаром після відкриття у 1866 р. касаційних департаментів Сенату та Санктпетербурзької й Московської судових палат на теренах України були відкриті:

-- у 1867 р. -- округ Харківської судової палати, до якого увійшли губернії: Харківська, Курська, Орловська і Воронезька, а також деякі повіти губерній Катеринославської (нині Дніпропетровської області) і Тамбовської. У 1869 р. до Харківського округу приєдналася й Полтавська губернія. Окружних судів на території Харківського судового округу діяло 9;

-- на початку 1868 р. -- округ Одеської судової палати, до якого увійшли губернії Херсонська, Катеринославська (за винятком повітів Бахмутського і Слов’яносербського, що були віднесені до харківського судового округу) і Таврійська. На території цього судового округу діяло 6 окружних судів;

-- у 1886 р. -- округ Київської судової палати, до якого увійшли губернії Київська, Подільська й Волинська. В окрузі спочатку було 3, а з часом 8 окружних судів.

Окружні суди в системі загальних судових міст були судами першої інстанції.

Судові палати були судами першої інстанції щодо певного кола справ і судами апеляційної інстанції щодо справ, що були розглянуті окружними судами по першій інстанції.

Сенат, судові функції якого налічували вже майже сторіччя, за реформою 1864 р. очолив усі знов утворені суди як верховний суд Імперії та вищий орган судового нагляду. Він був наділений повноваженнями касаційного суду -- зовсім нової форми перегляду рішень, стисла суть якого була відображена у формулі: не вирішуючи справу за суттю в загальному порядку судочинства, наглядати за охороною точного й однакового застосування законів усіма судовими установами.

Але найсуттєвішою рисою судових статутів 1864 р. у сфері судоустрою і судочинства слід вважати запровадження суду присяжних. Він розглядався як певний чинник формування громадянського суспільства, але мав і суто утилітарне значення суду, котрий мав здійснювати правосуддя. Автор одного з перших післяреформенних фундаментальних курсів кримінального судочинства І. Я. Фойницький справедливо підкреслював, що будьякий суд повинен уособлювати в собі дві властивості: поперше, незалежність від стороннього впливу і, подруге, здатність постановити по справі правильне рішення. І доводив, що суду присяжних властиві обидві ці якості. Так, участь народного елементу завжди забезпечує більшу незалежність. Щодо іншої вимоги, то на відміну від пануючої раніше формальної теорії доказів, яка передбачала необхідність юридичних знань, вільна оцінка доказів за власним переконанням і відокремлення юридичної оцінки, котра покладається на коронних суддів, від оцінки фактичних обставин справи, яку здатний здійснити на підставі життєвого досвіду і практичних знань будьякий пересічний громадянин, формує другу властивість, притаманну суду. Автор вважав, що у тій формі народної участі, яка відома під назвою суду присяжних, судові переваги набувають найвищого розвитку, якого донині сягало людство. Тобто суд присяжних вбачається найбільш наближеним до ідеалу суду.

Система місцевих судів до реформи 1864 р., як визначалося вище, була становою і тому вже не відповідала вимогам часу. Статут обрав нову форму місцевого суду -- мировий суд. Він характеризувався такими рисами: обраність, всестановість, самостійність стосовно загальних судів. Першою інстанцією були одноособові дільничні мирові судді; другою (апеляційною) -- з'їзди мирових суддів губернії; третьою (касаційною) -- Сенат.

Однак за усіх переваг уведення такої системи місцевої юстиції вона мала деякі суттєві недоліки. По­перше, розгалуженість і масовість мирових судів у поєднанні з малочисельністю Сенату мали своїм наслідком значне затягування строків розгляду справ. По­друге, селянський суд, як і раніше, не входив ані до системи мирової юстиції, ані до системи загальних судів, тобто не було об'єднання юстиції на місцевому рівні.

Через 25 років після прийняття Статутів цю проблему було вирішено у спосіб, який загальновизнано вважається відходом від закладених у Статутах принципів. Відповідно до актів «Про земських начальників» від 12 липня 1889 р. та «Правил про провадження судових справ, що підвідомчі зем­ським начальникам і міським судам» від 29 грудня 1889 р. в усіх місцевостях земського представництва за винятком столиць, а також деяких перелічених великих міст (на Україні це Одеса та Харків) мирова юстиція була ліквідована, її замінили судовоадміністративні установи. Функції суду першої інстанції виконували земські дільничні начальники й міські судді; суду другої інстанції -- повітові з'їзди, третьої -- губернські присутності.

Законом від 15 червня 1912 р. «Про перетворення місцевого суду» був поновлений інститут мирових суддів, а сільський суд, який до того був судом особливим, включений в систему місцевої юстиції. Предметом юрисдикції цього суду були відносини, що виникали у сфері, яка була підвідомча селянському управлінню. Справи могли розглядатися у трьох інстанціях: функції першої виконував повітовий суд, функції другої інстанції -- верхній сільський суд, функції третьої -- мировий з'їзд.

В результаті Лютневої революції 1917 р. і пов’язаних з нею переворотів однією з державних інституцій, котру було піддано суттєвим змінам, була судова система, хоча в перші постреволюційні місяці судова система на Україні майже не відрізнялася від інших територій Росії, де Тимчасовий Уряд, ліквідувавши військово­польові суди, станові, особливі присутності, посади земських начальників, відновив діяльність мирових суддів, чим демонстрував відданість реформі 1864 р. Ще вісім місяців, до грудня 1917 р., хоча й формально, Сенат вважався вищим касаційним судом. Продовжували діяти окружні суди і судові палати. Але вже з кінця травня 1917 р. в повітах почали призначатися адміністративні судді, які розглядали спірні справи між державними органами, комісарами і громадськими організаціями. Відповідно при окружних судах створювалися адміністративні відділення.

З'їзд українських юристів, котрий відбувся 13−14 червня 1917 р., визнав за необхідне, що судову систему України має очолювати Вищий крайовий суд і вона має бути незалежною від російського уряду. З часом, після створення генерального комісаріату судових справ Центральна рада 10 листопада 1917 р. ухвалила постанову, підписану М. Грушевським: суд на Україні твориться іменем Української народної республіки. 2 грудня був створений Генеральний суд УНР, на який було покладено виконання повноважень суду касаційної інстанції, а також здійснення нагляду за судовими установами та особами судового відомства.

Функції судів апеляційної інстанції відповідно до Закону від 17 грудня 1917 р. виконували Харківський та Одеський апеляційні суди. Вони діяли згідно з правилами, встановленими Судовими статутами для судових палат з деякими відмінностями, обумовленими демократичними принципами побудови нової держави.

Зміна урядів у Києві кожен раз тягла за собою зміни у судовій системі, але вони у зв’язку з військовим становищем теж повністю не були реалізовані ані в часи Гетьманату, ані в часи Директорії.

В тій частині України, яку наприкінці 1917 р. -- початку 1918 р. займали більшовики, теж вирішувалися питання створення нових владних інститутів, зокрема судів. Першим нормативним актом щодо суду була постанова Народного секретаріату Української республіки від 4 січня 1918 р. «Про утворення народного суду». Ним передбачалася лік­відація всієї попередньої судової системи і утворення місцевих народних судів: дільничних, повітових, міських, які розглядали справи колегіально у складі одного постійного судді і чотирьох чергових народних засідателів. Постанова не передбачала утворення другої інстанції, тому що рішення новостворених судів були остаточними, не піддавалися оскарженню і повинні були негайно виконуватись. Цією ж постановою передбачалось утворення робочих і селянських революційних трибуналів, рішення котрих також були остаточними, не оскаржувалися і виконувалися негайно. Після окупації України німецькими військами весною 1918 р. формування органів суду припинилося і було поновлено лише у лютому 1919 р. на підставі Тимчасового положення про народні суди і революційні трибунали. Народні суди розглядали справи або у складі одного постійного судді, або у складі одного судді і двох народних засідателів, або одного судді і шістьох народних засідателів. Вони розглядали усі цивільні та кримінальні справи, за винятком справ, підсудних революційним трибуналам.

Вироки народних судів вже можна було оскаржити до Ради (з'їзду) народних суддів, який утворювали всі народні судді конкретної місцевості. Суд другої інстанції переглядав рішення у касаційному порядку. Таким чином, Тимчасове положення нормативно закріпило відмову від апеляційного перегляду справ і запровадило касаційний порядок перегляду рішень як другу інстанцію.

Для розгляду скарг на вироки революційних трибуналів у складі Нарком’юста УРСР був створений Верховний касаційний суд, який з часом було реорганізовано у Верховний касаційний трибунал. Для розгляду особливо важливих справ, підсудних революційним трибуналам, при ЦВК УРСР був створений Верховний революційний трибунал.

Отже, на початковому етапі формування судової системи України радянського періоду для неї було характерним існування двох не пов’язаних між собою, паралельних судових гілок: народних судів і революційних трибуналів. Після завершення громадянської війни основною метою судової реформи було подолання організаційного відокремлення й утворення єдиної судової системи, що й було здійснено у Положенні про судоустрій УРСР від 16 грудня 1922 р. Воно передбачало, що військові й військово­транспортні трибунали входять до єдиної судової системи республіки, яка будувалася триланковою.

Нижчий щабель утворювали народні суди, які розглядали справи або одноособово суддею, або суддею і двома народними засідателями, а також військові та військово­транспортні трибунали.

Другу ланку складали губернські суди, що почали діяти замість губернських рад народних суддів. Вони виконували функції суду другої, касаційної інстанції відносно судів нижчого щабля, а також розглядали по першій інстанції особливо важливі справи, у тому числі ті, що були раніше підсудні ліквідованим губернським революційним трибуналам.

Очолював судову систему Верховний Суд УРСР, який був:

-- судом касаційної інстанції відносно губернського суду;

-- судом першої інстанції по справах, вилучених з компетенції нижчих судів;

-- судом наглядової інстанції, тобто таким, який мав право скасовувати і змінювати вироки та рішення, що набрали законної сили, щодо всіх судів Української РСР.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой