Погляди на буття в історії філософії

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Философия


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Буття матерії характеризується не тільки системністю, рухом, але й формами її існування — простором і часом. У чому ж суть простору і часу?

Простір — є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах. Загальне розуміння простору формується у людини в емпіричному досвіді при характеристиці матеріального об'єкту або множини таких об'єктів, що займають різне положення в просторі.

Час — форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем. У природно-науковій літературі поняття час нерідко вживається як синонім поняття тривалість. На це звертав увагу англійський фізик і філософ Ісаак Ньютон. Поняття час виникає з порівняння різних станів одного і того ж об'єкту, який змінює свої властивості.

Простір і час нерозривно зв’язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Невипадково ще в «Рамаяні», пам’ятнику духовного життя Стародавньої Індії, знання простору і часу віднесено до властивостей, що визначають гідність людини. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

Сформувалися два основні підходи: субстанціальний і реляційний. Історична еволюція поглядів на простір і час пов`язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об`єктивної реальності, то час — це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Простір звично сприймався як геометричне поняття. Це сприйняття простору навіювалося класичною наукою, геометрією, законами механіки. Справді, таке уявлення відповідає тій практичній діяльності, яку людина здійснює не враховуючи перспектив свого існування, не замислюючись над своїм місцем у світі. Останнє стало актуальним за умови загострення екологічної ситуації. У процесі розвитку простір і час стають екзистенцільними поняттями. В просторі і часі відбувається пошук людиною.

Простір для людини є середовищем мешкання її як живої істоти, сукупність умов, засобів, ресурсів її фізичного існування. Простір є основою життя людини, її фізичного і духовного розвитку. Середовище існування людини не залишається незмінним у часі. Воно може мінятися в результаті природних і військових катастроф, а також поступово в ході природної еволюції і перетворюючої діяльності людини. Природні катастрофи неминучі: не раз відбувалися і будуть відбуватися падіння метеоритів, землетруси і виверження вулканів. Однак, людство зіткнулося нині з принципово іншою небезпекою. Вона полягає в невимірному зростанні загрози, створюваної виробничою діяльністю людини.

Це зв’язано з тим, що положення самої людини подвійно. З одного боку, вона як біологічний вид є складовою частиною природного середовища. З іншого боку -- у відмінності від інших живих істот людина має і небіологічні, так названі соціально-культурні, потреби і механізми розвитку. Не сприйняття простору і часу як домівки людини веде до екологічної кризи.

З’ясування простору і часу, з якими так чи інакше пов’язаний шлях пізнання істини, є «вічною» темою гносеології.

1. Категорії простору й часу в античній філософії

У давньогрецькій філософії логічному аналізу, осмисленню і узагальненню піддавалися поняття простору і часу, запозиченні з донаукового, буденного і міфологічного мислення.

Античне суспільство виробляло бачення світу на основі механічної праці (тобто механічними засобами), шляхом простої обробки речовини природи. Саме форма перетворювала цю речовину в конкретний предмет, надавала йому суспільного значення (для чого існує даний предмет, які функції він виконує). Тому такі філософи, як Платон і Аристотель, котрі узагальнили зміст античної культури твердили, що «форма» створює матерію, оскільки з невизначеної субстанції світу вона породжує конкретні речі та якості.

Геракліт вважав, що світ завжди виникає (і зникає) «мірами», що він є «живим вогнем». Елеати, навпаки, вважали, що простір є чимось нерухомим (просторовим), конечною кулею, де час замикається і зникає в просторі разом з рухом.

Простір у Анаксагора виявляється невіддільним від особливого роду «стихії» (матеріальної субстанції), яка обіймає все і проникає скрізь. Отже. Анаксагор одним із перших сформулював і використав у натурфілософських твердженнях тезис про не відокремленість простору і матеріальної субстанції. Простір у філософа перестає бути самостійною сутністю.

Своєрідним «синтезом» став атомізм Левкіппа-Демокріта, в якому простір постає ніби «розщепленим» на атоми та порожнечу. Атоми рухаються в цьому просторі, але самі вони існують як «вічні», тобто за межами часу (не створюються й не руйнуються). На думку московського філософа М. Д. Ахундова, «атомістичне вчення Левкіппа-Демокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній отримують дальший розвиток раціональні тенденції піфагореїзму, математичний атомізм, доктрина порожнього простору, множинність Анаксагора, динамізм Геракліта, але все це за врахування критичних аргументів елеатів».

З точки зору Перманіда, все, про що можна мислити, поділяється на «буття» та «небуття». Буття — просторове, протяжне; небуття — позбавлене просторовості, воно не існує. Так як не може існувати небуття, то не може існувати й порожнеча, так як порожнеча — це «протяжне небуття», що для олеатів було безглуздим.

Більш глибокої розробки проблема простору та часу набула у Платона й Аристотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусу існування «ідей» тощо. Насамперед переосмислюється зміст та структура простору. Так, у Платона простір — це декілька «шарів» буття різної досконалості. Верхній шар — це сфера нерухомих зірок. Тут панує вічність. Під ним — сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, оскільки зникають і розпадаються окремі речі. Час, за Платоном. Не існував до створення світу Богом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Ц немовби засіб «дотикання» до вічності, яка й виступає головною формою існування «ідей».

Найбільш глибоке вчення античності про простір і час залишив Аристотель, концепція якого мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу навіть перевершувала філософію 17−18 ст. Відмовившись від платонівської концепції «ідей», Аристотель розробив субстанційну концепцію простору. Він знаходить у просторі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке просторове «місце» стає причиною перебування там певних речей і тому «гарантує» порядок у світі - порядок ієрархії.

Глибоко досліджує Аристотель природу часу. Він ставить питання про докази його існування й розвиває тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє - момент єдності буття і небуття. «…Важко побачити, — писав Аристотель, — чи є „тепер“, яке, очевидно, розділяє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи стає щоразу іншим. Якщо воно завжди інше й у часі жодна частина разом з іншою не існує…то „тепер“ разом з одним не буде існувати, а попереднє завжди повинно знищитися». Мить «тепер» — не тільки точка розриву, а й зв`язку. Час двоїстий, тому що він складається як з розривів між моментами «тепер», так і зі зв`язку між ними.

Значний діалектичний підхід привів Аристотеля до необхідності дослідження зв`язку часу та руху. Мислитель показав, що час, хоч і не тотожний рухові (бо він пливе рівномірно, а швидкість руху змінюється), все ж невіддільний від руху. Аристотель визначав час як число «число руху у відношенні до минулого та майбутнього», як «міру руху та спокою».

Отже, в категоріях простору і часу давньогрецька філософія зафіксувала, осмислила і відтворила у всезагальній формі те уявлення про простір та час, які склались у давніх греків на основі соціальної практики і природознавства, що зародилось в античну епоху. Вчення античної філософії про простір та час стало базою для філософів середньовічної епохи.

2. Трактування категорій простору та часу у філософії середньовічної Європи

Мислителі середньовіччя на філософському рівні намагались співставити уявлення Аристотеля про простір з догмами християнства.

Одним із перших значний крок зробив Аврелій Августин, який вважав, що Бог разом із світом створив і час. Але Бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприймання часу, який стає її власним досвідом як переживання тривалості. Саме людська душа зв`язує вічність і час. Минуле фіксується через пам`ять, майбутнє - як сподівання, передбачення; теперішнє - як споглядання. «Зараз ясно стає для мене, — писав Августин, — що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли кажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; але було б точніше висловлюватись так: душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам`ять або спогад (memoria); для теперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання (intuitos), а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію (expectatio)». Християнська релігія, а саме Августин Блаженний відмовляється від античного циклічного часу і ввів уявлення про час як суб`єктивне заломлення в людській свідомості безповоротності земного життя. Він вважав, що світ створений Богом не у часі, а разом з часом і в цьому сенсі творіння матерії передувало і світу, і часу. Час, на відміну від Платона та Аристотеля, він не пов`язував з рухом (небесних світил), а вважав категорією субактивно-психологічною. Обактивна лише вічність, яка є атрибутом Бога. «…Що таке вічність, що я споглядаю завдяки тільки тому, що я розумію. Розумовим зором я відокремлюю від вічного всяку переміну, мінливість і в самій вічності не відрізняю ніяких проміжків часу, так як проміжки часу не складаються з минулих та майбутніх змін предметів. Крім того, у вічному немає нічого скороминущого, ні майбутнього, бо, що минає, те вже перестає існувати, а те, що буде, ще й не почало існувати. Вічність лише тільки є, вона не була, ніби її вже нема, ні буде, ніби до цього часу її не існувало».

Фома Аквінський використав ідею вічності часу Августина і дав їй додаткове тлумачення. Поняття вічності він ототожнював з актуальною безкінечністю, а час та матерію вважав безкінечними лише потенціально. «Ніщо, крім Бога, — писав Фома Аквінський, — не може бути безумовно безкінечним, воно таке лише умовно. Насправді, якщо ми говоримо про ту безкінечність, яка належить матерії, то очевидно, що все, що актуально існує, наділене формою, тому його матерія обмежена формою, залишається потенціально відкритою для ряду акцидентальних форм, тому що те, що безумовно обмежене, може бути умовно безкінечним».

Розглядаючи час та вічність скрізь призму категорій актуальної та потенційної безкінечності, Фома Аквінський писав: «Якщо ми приймемо, що час завжди був і завжди буде, то різниця між вічністю й часом залишиться… в тому, що вічність в кожній своїй миті ціле купна, часу це ж не властиве, а також в тому, що вічність є міра перебування, а час — міра руху». Фома Аквінський підкреслював, що вічність ціле купна, тобто вона завершена в собі, обактивно безкінечна, а час лише умовний, тобто суб`єктивно безкінечний.

Безкінечність часу — найважливіше світоглядне питання. Якщо час вічний як міра руху, як якість рухомої матерії, то вічна і сама матерія.

На філософське осмислення категорії часу середньовічними мислителями великий вплив справила концепція часу Платона та Арістотеля, яка синтезувалась з християнським релігійним світобаченням. В рамках релігійного світобачення земний час було відокремлено від поняття вічності. Майже у всіх монотеїстичних релігіях вічність — атрибут Бога, час же створено, він має початок та кінець. Але багато філософів середньовіччя відстоювали точку зору вічності світу.

3. Концепція простору і часу в філософії Нового часу

Цей період позначився поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленням ролі експерименту, виникненням перших «моделей» механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту змінюється поворотом до вивчення природи, прагненням до тогочасного знання. Обактивною основою цих змін були знову таки суспільні процеси, які й природу відкривають для людини як обактивний процес.

Реальність економічного процесу, котрий набув форми всезагальних речових відносин капіталізму, що відкинув все «сентиментальне» та персональне, стає основою розвитку природничих наук, передусім механіки, фізики, астрономії. Ці науки стали формами «моделювання» процесу пізнання крізь призму діяльності як нового виміру людини. «Світ» як об`єкт пізнання античної та середньовічної науки «розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності - предмети відповідних наук. Власне в цих фрагментах реальності, відповідних понятійних системах і народжуються риси простору та часу як відповідних форм руху. Найчіткіше відтворив простір і час цього «механічного» світу Ісак Ньютон.

Сформульовані Ньютоном властивості простору та часу становлять основу принципів створеної ним класичної механіки. Час і простір постають як «порожні» форми, котрі «не заважають» дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютний та відносний час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно з Ньютоном, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простір залишається завжди однаковим і нерухомим. Це тлумачення простору та часу остаточно зруйнувало арістотелівську концепцію «природних місць».

Абсолютний простір і час — поняття абстрактно-теоретичні. Для вимірювання конкретних об`єктів Ньютон вживає поняття відносних простору та часу. Це — міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та вживається в повсякденному бутті. Відносні простір і час — це емпіричний рівень сприймання абсолютного простору та часу. У системі Ньютона простір і час відокремлені один від одного й від власного змісту. Вони — абстрактні умови механічного руху, позбавлені будь-якої суб`єктивності. Система Ньютона панувала понад два століття, доки не була замінена теорією відносності А. Ейнштейна.

Сформульована в 1916 році Альбертом Ейнштейном (1879−1955pp.) теорія відносності складається з двох зв’язаних між собою теорій: спеціальної теорії відносності і загальної теорії відносності. Спеціальна теорія відносності переконливо довела, що численні просторово-часові властивості, що вважалися незмінними, абсолютними, у дійсності виступають відносними, релятивними (латин. — relativus — відносний). У спеціальній теорії відносності втрачали абсолютний характер такі просторово-часові властивості, як довжина, часовий інтервал, одномірність. Усі ці властивості виявились залежними від взаємного руху матеріальних об'єктів. Положення про те, що те чи інше фізичне явище або той чи інший фізичний процес розглядається як система, що формує свої просторово-часові відносини, стало безумовним досягненням теорії. У ній просторові і часові характеристики залежать від визначення системи як об'єкту фізичного дослідження. Правильність положень реляційної концепції простору і часу отримана і в загальній теорії відносності. Тут принцип відносності поширений на неінерційні системи, що привело до встановлення тісної залежності метричних властивостей простору-часу від гравітаційних взаємодій між матеріальними об'єктами. Спеціальна теорія відносності встановлює, що геометричні властивості простору-часу залежать від розподілу в них гравітаційних мас. Поблизу важких об'єктів геометричні властивості простору починають відхиляться від евклідових, а темп протікання часу сповільнюється. Отже, теорія відносності, по-перше, дала неспроможність поняття абсолютності часу і абсолютності простору; по-друге, розкрила залежність просторово-часових властивостей від характеру руху і взаємодії матеріальних систем; по-третє, показала неспроможність суб'єктивістських, апріорних уявлень сутності простору і часу. Сам Альберт Ейнштейн на питання про суть теорії відносності відповів: «Суть така: раніше вважали, що коли, яким-небудь чудом усі матеріальні речі раптом зникли, то простір і час залишились би. Згідно теорії відносності разом з речами зникли б і простір і час».

На противагу Ньютону релятивну концепцію простору та часу розвивав його сучасник В. Лейбніц, який вважав, що це питання потрібно пов`язувати з буттям монад — живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі увесь Всесвіт. Сприймаючи нескінченність зв`язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Ньютонівська концепція «далкодії» (тобто миттєвої взаємодії тіл на будь-якій відстані одне від одного) замінюється в Лейбніца концепцією «наперед установленої гармонії», що забезпечує досконалість світу. Саме взаємодія монад, як вважав Лейбніц, і породжує властивості простору та часу. Простір — це порядок існування, час — порядок послідовностей.

Дж. Бруно надав філософське звучання ідеям Н. Коперника. Він зробив висновок. Що Всесвіт, космос позбавлені центру, бо таким являється кожна точка. Міри без чисельні, простір безкінечний.

Р. Декарт стверджував, що протяжність — це властивість матерії: «…Всі простори, які зазвичай вважаються пустими і в яких не відчувається нічого, крім повітря, насправді також наповнені і при цьому тією ж самою матерією, як і ті простори, де ми відчуваємо інші тіла». Для подолання труднощів в поясненні руху (якщо немає порожнечі, то як можливий рух?) Р. Декарт пропонував круговий рух, при якому тіла займають місце один одного, ніби виштовхуючи один одного. Для виключення порожнечі філософ пропонував безкінечну подільність, де найменші частки повинні заповнювати простір між корпускулами побільше.

Дж. Локк відрізняв густину (тіло, матерію) від простору (протяжності) на основі того, що вони по-різному дані нашій чуттєвості. Філософ розділяє ньютонівську концепцію простору, як вмістилища тіл, але обґрунтував її на основі чуттєвих даних.

Якщо простір Дж. Локк пояснив як ідею, яка виникла на основі чуттів, які відтворюють зовнішні об`єкти, то ідея часу (тривалості) виникає, на його думку, не як відтворення тривалості об`єктивних процесів, а як «рефлексія ходу наших ідей». Послідовність ідей в нашій душі являється джерелом ідеї тривалості.

Дж. Берклі, подібно Локку, ідею протяжності пов`язував з почуттями, але останні, на його думку, не відбивають сущих речей, а в комбінації утворюють самі речі. Тому і всі властивості речей — почуття. Звідси і заперечення порожнього простору.

Д. Юм, подібно Дж. Локку та Дж. Берклі, досліджував простір та час через співвідношення з чуттєвими даними, які містяться в їх основі. Враження завжди передують ідеям і кожна ідея з`являється спочатку у вигляді відповідного враження, писав Д. Юм. Ідею простору, на думку філософа, ми отримуємо з розташування видимих та відчутних об`єктів, а ідея часу створюється на основі послідовності самих ідей та вражень, тобто суб`єктивних переживань.

Отже, в філософії Нового часу сперечались субстанціальна та реляційна концепції простору та часу, намітилось розрізнення онтологічного та гносеологічного аспектів категорій простору й часу.

4. Німецька класична філософія про категорії простору та часу

Подальший розвиток вчення про простір та час міститься в концепціях німецької класичної філософії, в яких розвивались такі ідеї, як синтетична функція категорій простору та часу в науковому знанні і діалектичний взаємозв`язок простору та часу.

Засновник німецького класичного ідеалізму І. Кант будує власну гносеологічну концепцію простору й часу, за якою ці форми мають вигляд активної творчої сили почуттєвого пізнання щодо створення об'єкта пізнання. Але це зовсім не означає, що визнаний мислитель цілком відходить від спінозівських тлумачень простору і часу. Просто він переносить проблему субстанції в телеологічну сферу практичного розуму.

Кантівську концепцію обґрунтування простору і часу як апріорних форм чуттєвості на тривалий час вважали універсальною, себто єдиною концепцією, що насправді відповідала дійсності. Її особливість полягала в тому, що простір та час тут набирали своєрідної «двоїстості»: з одного боку, вони належали до чуттєвого змісту, тобто її розглядали чуттєвими, а з іншого — несли у собі навантаження необхідності і загальності, тобто трактувалися як форми мислення. Апріоризм цих форм дав змогу розглянути Евклідову геометрію (в тому числі Евклідів простір) як ізоморфний і телеологічний образ дійсності, своєрідну споконвічну просторово-математичну схему світу. Завдяки цьому серед науковців поширилася думка про можливість аналітичної побудови інших некласичних геометричних теорій, але з врахуванням умови: того, що відшуковувати їх фізичні аналоги в дійсності вряд чи доречно. Будь-яка новітня некласична геометрія, що є плодом уяви вченого, може виконати лише допоміжну вузькоспеціалізовану функцію «математичного апарату» для розв’язання окремої конкретно-наукової задачі. Шукати в її контексті загально-філософське призначення немає сенсу. Тому всі спроби подолання кантівської традиції розуміння простору й часу і пов’язаної з ними геометрії Евкліда (йдеться про постулат паралельних) призводили вчених-оптимістів до великої суб'єктивної драми, що пронизувала їх життя. «Через тисячу, а може бути, і через тисячі років, що минули від зародження геометрії на Сході, до розвитку, котрого вона набрала в Елладі, в школі Платона і Аристотеля, людина не пам’ятала, більше того, не усвідомлювала, що ці положення лише виявилися з великої кількості фактів, накопичених елементарним повсякденним дослідом, — пише щодо цього відомий російський математик і популяризатор науки В. Каган. — За їх простотою, а головне — за тою безперечною довірою, котру вони викликали, їх почали надавати людській свідомості як невід'ємні надбання розуму; ідеалістичні установки Платона цю точку зору затвердили; через дві тисячі років ми її знаходимо в кількох інших висловах, але в чистому вигляді у Канта… Такою була віра в непорушність наших поглядів на простір та час».

Як бачимо, кантівське тлумачення простору і часу набирає вигляду панацеї, яку неможливо подолати, але час брав своє.

Відомо, що Кант оголошував ідеальними простір та час, але аж ніяк не вважав ідеальним обактивно реальне буття («річ в собі»). Фіхте та Гегель вважали, що ідеальні не лише простір та час, але й сам об`єкт досвіду. Це припускала формула тотожності буття та мислення. Оскільки буття природи та історії розглядалось як результат поступальних історичних діянь духа (розуму, абсолютного суб`єкта), то й час та простір як частини історичного буття також виглядали історичними, відносними, залежними від змісту діяльності.

З точки зору Гегеля, час та простір виступають формами, в яких дух являє себе ззовні. Чим даль дух входить всередину свого чисто логічного розвитку, щоб в фіналі виразитись в адекватному вигляді, в формі поняття, тим більше він звільняється від простору та часу. Природі, представленій чимось типу безжиттєвих, периферійних кінцівок вічно живого духа, Гегель відмовляє в розвитку у часі. В сфері соціальної історії, не дивлячись на спорідненість, органічну спільність часу з поняттям, яке розвивається («час є саме поняття»), останнє скидає окови часу, переходячи в чисту логіку.

Гегель уявляв простір й час в якості зовнішніх форм по відношенню до поняття, тим не менш філософ вважав їх внутрішнє властиве руху самої природи й виголошував діалектичні ідеї відносно простору та час, їх зв`язки між собою та з рухом. Гегелю далека ідея про простір та час як про форми руху, які були б зовнішніми по відношенню до змісту, який в них виражається.

На думку Гегеля, спочатку час по відношенню до простору виступає як дещо внутрішнє, а потім, внаслідок власного протиріччя, виявляється зовнішньою визначеністю становлення. Тут намічається зворотний перехід часу в простір. Цей перехід виражається в тривалості часу. Виступаючи в ролі абстрактного, зовнішнього кордону у взаємоперетвореннях буття і ніщо, час являється нічим іншим, як безперервним, однорідним, само тотожним «тепер», яке не складає суть тривалості.

Матеріалістична критика Л. Фейєрбахом теології та ідеалістичних систем торкалась й проблеми простору та часу, в основному останнього, оскільки теологія та ідеалізм вважали час явищем, яке особливим чином торкається творіння Бога (в релігії) й абсолютного розуму (в філософії). Ідеалізм не визнає, що «час зовсім не являється однією лише формою споглядання, а являється істотною формою й умовою життя. Там, де немає слідування один за одним, де немає руху, зміни й розвитку, там немає й життя, немає й природи; але час невіддільний від розвитку». Оскільки ідеалізм й теологія абстрагують людські можливості від чуттєвості, природи, зводять їх в ранг божественного буття, то просторові та часові форми виявляються непотрібними для розвитку духа. Л. Фейєрбах підкреслював, це ідеалістична ілюзія, фікція. «Простір та час складають форми буття всього сущого. Тільки існування в просторі й часі є існуванням. Заперечення простору й часу є не лише запереченням їх кордонів, але й їх сутності. Позачасове чуття, позачасова воля, позачасова думка, позачасова істота — все це фікція».

Заслуговує також уваги критичне зауваження Л. Фейєрбаха в адресу Гегеля про т. е. Що в останнього простір та час в історичному плані виступали нерівноцінними явищами: «Формою гегелівської інтуїції, як і його метода, слугує виключно час, простір тут з його терпимістю не допускається зовсім…». Тут Л. Фейєрбах правий, бо гегелівська система ігнорувала своєрідність філософських вчень в історичному просторі культури.

З точки зору Фейєрбаха, простір та час виступають наповненими змістом формами, умовами буття, чи йде мова про об`єктивну природу, чи про суб`єктивну реальність в образі людини, її чуттєвості, де час та простір переживаються в залежності від багатьох конкретних факторів.

Отже, ідеалістичний характер систем в німецькій класичній філософії відобразився на проблематиці часу та простору. Вони розглядались лише як «явища» в сфері розуму, але у вузьких рамках ідеалістичного розуміння даних категорій в чисто логічному, натурфілософському вигляді виявлялись діалектика часу та простору, їх зв`язок з рухом. Матеріалістична філософія Л. Фейєрбаха відновила в правах об`єктивний природний характер простору та часу, але не зуміла застосувати до даних уявлень діалектику, що було обумовлено комплексом історичних та гносеологічних причин.

5. Категорії простору та часу в інтерпретації сучасної буржуазної філософії

На відміну від попередніх історико-філософських етапів розвитку розуміння простору та часу в сучасній буржуазній філософії загубило цілісний вигляд. Позитивізм, прагматизм, операціоналізм розглядають лише пізнавальні функції просторово-часових концепцій в сучасному природознавстві, обмежуючись вузькими рамками методології науки. Керуючись субактивно-ідеалістичними установками в гносеології, вони ставлять під сумнів той об`активний зміст пізнавальної дійсності, який виражається в логіко-понятійному апараті науки.

Близькість принципіальних установок прагматизма дозволяє говорити про одну прагматисько-операціоналістську концепцію простору та часу.

Прихильники прагматизму висувають положення про т. е. Що в основі ньютонівських просторових та часових форм лежать форми практики. Але прагматисти розглядають практику субактивно-ідеалістично, тому зміст наукових понять в них узгоджується у підсумку не з об`єктивним світом, а лише з субактивними потребами людини, які представляються як єдиний регулятор його діяльності. Дж. Дьюі та А. Ф. Бентлі пишуть наступне: «Простір та час… потрібно брати в зв`язку з дією та поведінкою людини, а не як фіксовані чи дані системи відліку (формальні, абсолютні або Ньютонові), і не як виключно фізичні спеціалізовані системи тих типів, які відомі з теорії відносності».

Операціоналісти виходять з того, що в наших знаннях, поняттях відображаються лише практичні операції. Об`єктивну реальність вони виключають з аналіза.

Операціоналістична концепція простору та часу представляє собою приклад застосування цих вихідних принципів до розвитку конкретної проблеми.

При розгляді часу також, як і у випадку простору, Р. У. Бріджмен та його послідовники виділяють різні типи вимірювальних операцій: операції виміру часу подій, які відбуваються одна за іншою, та операції виміру подій, які відбуваються в точках простору, які знаходяться на помітній відстані одна від одної. Таким чином виділяють два вида часу — локальний та той, який тягнеться («extended»).

Наряду з сціентичною традицією в буржуазній філософії 20 ст. спостерігається своєрідний «вибух» інтереса до історичного, соціально-культурного розуміння часу та простору. Дана тенденція доповнюється прагненням розглядати час та простір (особливо час) «достеменно» онтологічно. Філософія життя, феноменологія й екзистенціалізм намагаються по-новому обґрунтувати обактивність, надособистісну значимість часу, виходячи з ідеалістично розуміємої суб`єктивності.

А. Бергсон істинний час розуміє як чисту тривалість потоку свідомості. Час А. Бергсон трактує як суто природно-психологічний «потік життя», а сам спосіб осягнення часу — як суто психологічний.

Субактивна інтерпретація часу, пов`язання його з потоком переживань ріднять «філософію життя» з феноменологією та екзистенціалізмом.

Е. Гуссерль вважав, що кожний специфічний шар досвіду переживань має своє усвідомлення часу: «…Сприйняття, спогад, очікування, фантазія, воля — коротко все, що являється об`єктом рефлексії». Тому деякі дослідники, небезезпідставно, підкреслюють, що в «Лекциях о внутреннем сознании времени» Е Гуссерль не стільки досліджував час як такий, скільки різні модифікації усвідомлення часу.

Зближаючись з Д. Юмом у деяких аспектах змістовної інтерпретації сприйняття часу, захоплюючись асоціативно-феноменалістським трактуванням змісту переживань часу, Е. Гуссерль розглядав час не як просту послідовність перцепцій, а як послідовність ситуацій.

Проблема часу в феноменологічному трактуванні безпосередньо запозичена філософами езистенціалістського напрямку. Феноменологічна інтерпретація часу складає частину феноменологічного методу, без якого неможливо уявити формування екзистенціалістської філософії та її проблематики. Подібно тому, як в екзистенціалізмі інтенціональність розглядається не як характеристика свідомості. А як характеристика людського існування, — відповідно онтологізується і час: час — онтологічний спосіб «буття в світі» (Хайдеггер), «буття в ситуації» (Сартр) і т. д. Основна направленість гуссерліанської концепції часу в дещо різних модифікаціях зберігається у Хайдеггера, Сартра, Мерло-Понті та інших.

Сартр вирішує проблему часу на базі дуалізму буття і ніщо, що відповідно характеризує спонтанно-активне часове «буття для себе» та відчужено-інертне, позачасове «буття в собі».

Найбільше уваги проблемі «екзистенціального» часу та простору приділив Хайдеггер, слідуючи ідеям Гуссерля. Хайдеггер розглядав екзистенціальне значення цих форм перш за все в якості апріорних моментів існування, тобто в якості онтологічних, а не онтичних (досвідних) моментів буття.

Отже, характеризуючи основні буржуазно-філософські концепції часу та простору, необхідно підкреслити вузькість предметної галузі, яка розглядається в цих концепціях, — це галузь переживання світа. До того ж тут буржуазна філософія називає неісторичні (інколи відверто поза соціальні), ірраціоналісти ні трактування часу. Часто буржуазні філософи цікавляться переживанням часу в якості своєрідної антираціональної, ірраціональної смислової моделі діяльності свідомості в широкому культурно-історичному сенсі.

Запропонований огляд буржуазних концепцій простору та часу свідчить про те, що в 20 ст. (в порівнянні з класичною буржуазною філософією) спостерігається певні «зрушення» в розумінні цих найголовніших категорій. Відхід від класичних концепцій відбувається по багатьом важливим аспектам, але найбільш показовим являється суб`єктивізація, ірраціоналізація та міфологізація змісту цих категорій.

Висновок

Отже, історична еволюція поглядів на простір і час пов`язана з практичною, суспільно-історичною діяльністю людини. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об`єктивної реальності, то час-це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Простір звично сприймався як геометричне поняття. Це сприйняття простору навіювалося класичною наукою, геометрією, законами механіки. Справді, таке уявлення відповідає тій практичній діяльності, яку людина здійснює не враховуючи перспектив свого існування, не замислюючись над своїм місцем у світі. Останнє стало актуальним за умови загострення екологічної ситуації. У процесі розвитку простір і час стають екзистенцільними поняттями. В просторі і часі відбувається пошук людиною, говорячи словами М. Хайдеггера, своєї домівки.

Простір для людини є середовищем мешкання її як живої істоти, сукупність умов, засобів, ресурсів її фізичного існування. Простір є основою життя людини, її фізичного і духовного розвитку. Середовище існування людини не залишається незмінним у часі. Воно може мінятися в результаті природних і військових катастроф, а також поступово в ході природної еволюції і перетворюючої діяльності людини. Природні катастрофи неминучі: не раз відбувалися і будуть відбуватися падіння метеоритів, землетруси і виверження вулканів. Однак, людство зіткнулося нині з принципово іншою небезпекою. Вона полягає в невимірному зростанні загрози, створюваної виробничою діяльністю людини.

Це зв’язано з тим, що положення самої людини подвійно. З одного боку, вона як біологічний вид є складовою частиною природного середовища. З іншого боку — у відмінності від інших живих істот людина має і небіологічні, так названі соціально-культурні, потреби і механізми розвитку. Не сприйняття простору і часу як домівки людини веде до екологічної кризи.

У літературі просторово-часові фактори життєдіяльності людини вперше стали осмислюватися Йоганном Гете у «Фаусті», Оноре де Бальзаком у «Шагреневій шкірі», Оскаром Уайльдом у «Портреті Доріана Грея», Марселем Прустом «У пошуках утраченого часу» і «Віднайдений час» та ін. Головне у творах: відчуття драматичної влади бігу часу над людським життям і неможливості звільнитися від такої влади лише за допомогою фактичних засобів. У Томаса Манна в романі «Чарівна гора» простір і час стають своєрідними учасниками художньої дії. Тут міститься дотепний аналіз психології часу у різних людей. Час здатний протікати із захоплюючою швидкістю і обтяжливою повільністю, хвилина може бути скарбом, який людина боїться втратити, і нудьгою, від якої намагається позбавиться. Час — спішить і тягнеться, приносить радість і обтяжує. Час тільки здається для всіх однаковим, в дійсності - різний, і «особливе відчуття часу» залежить від того, як живе людина: чи наповнює своє життя напругою творчої праці, чи спустошує сонним неробством.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой