Податки та їх роль в суспільному відтворенні

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Финансы


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Курсова робота

на тему:

«Податки та їх роль в суспільному відтворенні»

Київ 2010

Вступ

Створити ефективну податкову систему дуже непросто. Податки перебувають на перехресті економічних інтересів різних груп платників та споживачів державних ресурсів. Відбуваються важкі пошуки компромісу. Корені процесу формування податкової політики знаходяться глибоко в історичному процесі зародження нашої держави.

В наш час, коли в Україні відбуваються кардинальні перетворення в соціально-економічній та політичній сферах, і значна увага приділяється створенню ефективної системи оподаткування, актуальність вибраної теми є очевидною. Адже від механізму стягнення податків залежить формування доходної частини бюджету, а це, як відомо, основна фінансова база держави. Саме податкова система сприяє постійним, стабільним і повноцінним надходженням коштів до бюджету. Тому аналіз функціонування податкової системи особливо зараз в умовах фінансової та системної кризи набуває великого значення.

В умовах перебудови економіки України, створення нових соціальних та економічних відносин у суспільстві, розбудови нашої держави як незалежної та самостійної, важлива роль відводиться податковій системі.

Одним з першочергових завдань ринкової реформи в Україні є створення ефективної податкової системи, яка б забезпечувала розвиток народногосподарського комплексу країни, відповідним чином регулювала б економічні відносини. Ефективність податкової системи визначається тим, наскільки цілеспрямовано вона вирішує комплекс завдань, пов’язаних з керованістю економіки, як системи, розвитком виробництва, підвищенням життєвого рівня населення.

Податкова система повинна успішно вирішувати фіскально-розподільче завдання. Шляхом оптимального розподілу доходів суб'єктів підприємництва та громадян забезпечується дохідна частина бюджету, достатня для фінансування соціальних процесів та розвитку в цілому України та регіонів, зокрема.

Система оподаткування має бути побудована таким чином, щоб сприяти розвитку виробничої діяльності, посиленню таких стимулів, які б забезпечили «прорив» на пріоритетних напрямах економічного та соціального розвитку країни. В залежності від проведення податкової політики державою податки можуть відігравати, крім суто фіскальної функції, роль стимуляторів економічних процесів у державі.

Податкова система є найвагомішим та ефективним інструментом регулювання фінансових відносин у державі.

В 1997 році почався новий етап формування податкової системи України, пов’язаний з утворенням замість колишніх податкових інспекцій нових підрозділів — податкових адміністрацій в областях та містах Києві та Севастополі на чолі з Державною податковою адміністрацією України. Ця реорганізація спричинила подальше оновлення, яке відобразилося в необхідності створення Податкового Кодексу України. До вже існуючих податків та платежів додалися кілька нових (гербовий збір, відрахування до Пенсійного фонду з купівлі-продажу валюти, золота, дорогоцінних металів та каміння, автомобілів), разом з цим деякі платежі та збори до бюджету скасовано (відрахування в фонд Чорнобиля).

Такі нововведення, безумовно, повинні бути підкріплені нормативною базою, тому розроблені нові закони в сфері оподаткування. Першими з пакету законодавчих актів були прийняті зміни і доповнення до Закону України «Про податок на додану вартість», Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», до Декрету «Про прибутковий податок з громадян». Ці закони є основними, тобто стосуються найважливіших видів податків, що поповнюють доходну частину бюджету.

В цілому можна сказати, що розвиток податкової системи України продовжується. Вдосконалюються форми і методи оподаткування, система стягнення податків і контроль за надходженням їх до бюджету.

Предметом дослідження даної роботи є саме розвиток, становлення податкової системи України, її функціонування та вдосконалення. Об'єктом являється дослідження взаємовідносин між державою та платниками податків в процесі утворення доходної частини бюджету країни.

Структура роботи побудована таким чином, що відображає як теоретичні аспекти формування і розвитку податкової системи, так і аналіз практичних показників діяльності в сфері оподаткування.

Робота складається з чотирьох глав, вступу та висновку. Перша глава роботи присвячена темі податку, історії його виникнення і розвитку.

Друга глава роботи — це аналіз практичних матеріалів, діяльність податкових органів в сфері оподаткування, визначення оптимального оподаткування. Також увага приділена аналізу матеріалів, які стосуються конкретної роботи податкових органів щодо стягнення податків.

У третій главі роботи проведений аналіз ролі податків в суспільному та розширеному відтворенні.

І в четвертій главі висловлені пропозиції, які могли б бути втілені в законодавство України з врахуванням досвіду розвинутих країн. Тут розглядаються проблеми в сфері оподаткування, а також визначаються деякі можливі шляхи вдосконалення податкової системи держави, обґрунтування необхідності запровадження Податкового кодексу України.

Сьогодні податкова система України перебуває на етапі кардинальних перетворень — готується до впровадження Податковий кодекс України. В державі постійно проводилась політика зміни системи оподаткування, але, на жаль, не завжди продумана, економічно обґрунтована, та не завжди це відбувалось у комплексі з іншими нововведеннями.

Характерним і дестабілізуючим фактором для України сьогодні є значна кількість податків, безсистемне надання пільг, значний податковий тягар, часті зміни податкового законодавства тощо.

На теперішній час, враховуючи специфічні особливості економіки та традиції, Україні необхідно провести глибоку податкову реформу, створити таку податкову систему, яка реально стимулювала б економічну діяльність, захищала б інтереси держави — це не тільки захист бюджету, але й захист інтересів підприємця.

1. Поняття «податок»: історія виникнення та розвитку

В розвитку оподаткування можливо виділити декілька періодів, кожний з яких вплинув на процес з’ясування сутності поняття «податок», історія якого бере початок із біблійних часів. На кожному історичному етапі визначення податку доповнювалось якимись невідомими раніше деталями. Більш того, на окремих етапах розвитку людської думки дана категорія отримувала принципово інше, не схоже на попереднє визначення.

Перший етап охоплює собою Древній світ, коли поняття «податок» ще не існувало. У класичному Древньому світі (Рим, Афіни, Спарта) держава представляла собою республіку, що дослівно перекладається «суспільна справа», справа всіх його громадян. Закладів і установ з оплатними чиновними посадами тоді не існувало. Виборчі державні службовці фінансували виконання своїх обов’язків із власних коштів, а в разі необхідності здійснення великих робіт зверталися за допомогою до громадян. Так як здійснення управління державою не передбачало витрачення будь-яких суспільних коштів, воно і не потребувало значних надходжень, тому додаткових податей громадяни не сплачували. Витрати на управління містом були мінімальні, оскільки обрані магістри виконували свої обов’язки безоплатно. Що було почесно, Головну статтю витрат складало будівництво «суспільних будівель». Ці витрати зазвичай покривалися здаванням в оренду «суспільних земель». Але у воєнний час громадяни Рима оподатковувались відповідно до своїх доходів.

Визначення сум податків (ціна) проводилось кожні п’ять років обраними чиновниками-цензорами. Громадяни Рима робили цензору заяву про свій майновий склад і сімейний стан. Тоді і зародились засади декларації про прибутки. В IV-III ст. до н.е. Римська держава розросталася, засновувались або завойовувались нові міста-колонії. Відбувались і зміни у податковій системі. У колоніях вводили комунальні (місцеві) податки та повинності. У випадку переможних війн податки зменшувались, або відмінялись зовсім. Державні податкові органи безпосередньо не стягували податки з громадян. Це робили общини.

Більшість господарських традицій Древнього Риму перейшли до Візантії. В ранню візантійську епоху до VII ст. н.е. включно існувало 21 вид податків. Особливі податки сплачували сенатори, а також чиновники та воєнні, отримавши підвищення.

Також набула широку практику у Візантії введення надзвичайних податків: на будівництво флоту, утримання воїнських контингентів та ін.

Треба відзначити, що така кількість податків не призвела до фінансового процвітання Візантійської імперії. Навпаки, посилений податковий тиск, як наслідок тягнув за собою зменшення податкової бази, а далі настали фінансові кризи послабивши міць держави.

В середньовіччя податки все ще не можуть бути віднесені до основних джерел прибутку держави, для процесу їх стягнення характерна висока ступінь добровільності і близькість до поняття «жертва» (що помітно навіть у назві податків). Так, наприклад, назва найбільш поширеного у середньовіччі податку виникає у перекладі з німецького слова «прохання».

Відмінною рисою стягнення податків у середньовіччі булла самостійна оцінка можливостей платника податків щодо внесення необхідної суми до казни держави. Наприклад, так звана податкова клятва, принесення якої вимагали від громадян міст і в якій вони повинні були декларувати свою податкову заборгованість на засадах майна, що вони мали, булла скоріше урочистою обіцянкою, виявленням доброї волі, ніж заява боржника про свій майновий стан.

Вже на ранніх етапах розвитку економічної думки податок розглядався як безеквівалентний платіж, тобто особи, сплативши його, не отримували за це від держави ні благ, ні особливих прав. На даному етапі податок виступає індивідуально безеквівалентним рухом грошових коштів від індивідуума до держави, причому спочатку навіть не самій державі, а, можливо, приватній особі, так як збирачі податків вносячи визначену суму в казну, намагались до забезпечення прибутковості своєї діяльності.

Для держави XVI — поч. XVII ст. був характерний становий устрій. В той час основною його формою булла монархія, яка ще не мала регулярних податкових надходжень і яка покривала витрати на утримання двору, судових органів і державної адміністрації в-основному за рахунок прибутків від використання у фінансових відносинах регалій і власних доменів. Прибутки від цих джерел не могли бути суттєво збільшені на протязі короткого відрізку часу, тому отримав поширення принцип, у відповідності з яким при виникненні надзвичайних потреб властитель звертався до цільових податкових надходжень.

По мірі розвитку і ускладнення суспільних відносин держава розширює участь у житті громадян, їх видатки збільшуються, а тому вона винаходить шляхи отримання додаткових прибутків. Постійне ведення війн, утримання армії як у воєнний, так і мирний час і багато інших, які вимагали відповідного фінансування видатки призвели до того, що податки поступово стають основним джерелом державних прибутків. В силу того, що для існування влади прибутків від експлуатування власності зовсім недостатньо, а самосвідомість населення вже така висока, що просте вилучення необхідних казні грошей неможливо, виникають теорії, які пояснюють і, більш того, які виправдовують оподаткування. Ці теорії отримали назву індивідуалістичних, а були засновані вони на ідеї невтручання держави в економіку. Початок визначення податку та його обґрунтування наддала так звана теорія обміну, а потім теорія страхування, у відповідності з якими індивідуум, сплативши податок, або набуває вираження блага у державі (теорія обміну), або страхує себе від ризиків, які виникають при володінні будь-чим (теорія страхування). І в першому, і в другому випадку платник податків не просто приносить у жертву частину свого майна, а набуває визначені вигоди. У засаду цих теорій покладено уявлення про договірне виникнення держави.

Необхідно відзначити, що негативне і навіть психологічно-агресивне ставлення до податків у населення і вчених древнього світу та епохи феодалізму були засновані на об'єктивному економічному фундаменті. Так, у період феодалізму основним джерелом прибутків і державних також, була земля. Виробнича мотивація булла зорієнтована на споживання, держава не виконувала ні господарських, ні регулятивних функцій, алев же потребувала аппарату управління зі стабільними оплатами. Низький рівень розвитку товарно-грошових відносин не дозволяв порівняти ефективність різних економічних процесів у вартісній формі. Ці фактори визначали свавілля у стягненні податкових платежів (відкупів), безсистемність і відсутність правової регламентації, свавілля королівської влади у витрачанні зібраних коштів і беззахисність усіх основних платників. Таке оподаткування справедливо сприймалося і населенням і вченими як форма узаконеного грабежу. Якщо згадати про податковий імунітет дворянства, духовенства і королівської родини, то стає зрозумілим небажання влади забезпечити будь-яку податкову справедливість.

По мірі буржуазних революцій у Старому і Новому світі (XVII-XIX ст.) економічний базис суспільства принципово змінюється, перемагає нова економічно формація, нова модель виробництва і державного управління, що означало формування нового відношення суспільства до податків. Б. Франклін у Південній Америці висловлює сакраментальну фразу про те, що «сплачувати податки і померти повинен кожний. Під час Великої Французької революції М. Робеспьєр пропонує як доказ громадянства Франції «лепту вдови» і т.д. На основі наведених та інших виразів бачимо чітке розуміння ролі податків. Буржуазні держави практично не мали якого-небудь майна, що приносило прибутки, не мали можливості продавати посади. В той же час їм було необхідно створити і утримувати досить величезний апарат управління. Основний правлячий клас — буржуазія організовувала виробництво вже не для споживання, а для максимального прибутку і не мала ні бажання, ні можливості ділити з державою свої прибутки. Тому виникла необхідність у регламентуванні податкових платежів державою та контролю над діями уряду з боку суспільства у особі його представників у парламенті.

Особливе місце в індивідуалістичних теоріях податку належить представникам класичної політичної економіки у особі А. Сміта, Д. Рікардо та їх послідовників, які внесли величезний вклад у розробку проблем економічної теорії податків. У трактуванні податку А. Сміт займав позиції теорії обміну, але доповнив її принципами побудови податкової системи. Аналіз теорії А. Сміта дозволяє зробити висновок про те, що на даному етапі розвитку економічної думки у якості податку розглядали лише той грошовий рух коштів на користь держави, який було засновано на чотирьох принципах обліку, що захищають інтереси особи, яка сплачувала податок і, отримавши назву «декларації прав платника». У визначення податку класики привнесли щось принципово нове, а саме поняття справедливості оподаткування, без дотримання якого податок, можливо, перестає бути податком і переходить у галузь штрафів, накладених державою, або набувають риси вимагання або навіть грабежу.

Таким чином, податок — це індивідуальний безеквівалентний рух грошових коштів від індивідуума до держав з метою формування грошового фонду, який використовується для виконання державою своїх функцій, причому податок повинен стягуватись з дотриманням більшої ефективності стягнення податків.

Починаючи з А. Сміта багаточисельні теоретики вже не заперечували податки, як форму стягнення, а навпаки, визнають її як одну із найможливіших для капіталістичної системи. І на протязі 150 років (кін. XVIII — поч. XX ст.) проблеми оподаткування знаходяться в центрі уваги великих вчених Заходу і Російської Імперії. Про податки писали К. Маркс, Ф. Лассаль, К. Рау, А. Вагнер, Е. Сакс, Ф. Нітті, М. Тургенєв, І. Озєров, М. Кулішер, І. Янжул і багато інших. При всій різноманітності розглянутих аспектів і часових періодів, що аналізуються в усіх цих працях досліджується підхід до економічної сутності податку як до природного регулятора, так як будь-яка величина податкового стягнення не могла бути нейтральною, вона чи послаблювала виробничі функції приватних господарств, чи збільшувала. Тому так важливо було теоретично обґрунтувати об'єми та строки оподаткування, галузі стягнення (прибутки, рента, споживання), підрахувати витрати, правильно обрати об'єкт оподаткування, оцінити їх та встановити ставки податків.

Податкова політика та податкова практика капіталізму вільної конкуренції часто не мала нічого спільного з роздумами теоретиків (тим самим багато разів практично доводилась вірність їх роздумів). Урядам майже завжди необхідні були грошові кошти в значно більших розмірах, ніж ті, які вони могли отримати від населення, не обтяжуючи економіку (особливо якщо держава вела війну). І, маючи у своїх руках усю повноту юридичної влади, уряди часто не могли встояти перед тим, щоб не збільшити свої прибутки. Але наслідком такого роду рішень було зниження темпів економічного зростання, зміна позицій у міжнародній ієрархії та серйозні соціальні конфлікти, прикладів яких історія надає немало.

В першій половині XIX ст. досліджується теорія насолоди, яка являє собою таку ж ідею, що і теорія обміну (принцип відшкодування у відношеннях між державою і платником), але з декількох позицій. «Насолоду» у даному випадку одержують від благ, наданих державою суспільству, за що населення країни повинно сплачувати податки.

У подальшому постулат про правову державу приводить фінансову науку до ідеї примусового характеру податку і до появи нових теорій: теорії жертви та теорії колективних (суспільних) потреб, вимог. Ці теорії розглядають податок як необхідну участь у покритті державних видатків, як обов’язок, що виходить із самої ідеї держави та з тих вимог суспільства, що задовольняються державою. Тому у визначенні податку додається розуміння того, що здійснюється на засадах примусу з боку влади, яка має на меті формування грошового фонду та використовує його для виконання державою своїх функцій. При цьому при стягненні податків повинні дотримуватися принципи справедливості щодо платника і більшої ефективності стягнення податків.

В XVIII — поч. XIX ст. в економічних теоріях панувала ідея про невтручання держави в економіку: передбачалось, що вільна конкуренція і ринковий механізм встановлення рівноваги між попитом і пропозицією, що забезпечить економічну ефективність.

Марксизм наддав податку не належну йому як економічній категорії класовий характер і акцієнтував погляд на податки як на засіб класової боротьби і експлуатації робітників. Відповідно в економічній літературі радянського періоду податок розглядався як «додаткова форма експлуатації робітників».

Велика депресія знаменує початок кризи всієї існуючої системи цілей і методів управління державою в умовах вільної конкуренції і обмеженого впливу у сферу підприємництва. Відповідно з’являється і нова парадигма у розвитку економічної науки. Дж.М. Кейнс, автор «загальної теорії зайнятості, відсотків та грошей», обґрунтував, серед іншого, необхідність використання фіскальної політики, а саме податків для регулювання економіки. Вперше податок розглядається не лише як засіб стягнення коштів, необхідних державі для виконання своїх функцій, але і вказувалось на його роль у регулюванні економічних відносин суспільства. Використовуючи податки, держава отримує можливість зміни структури виробництва, утримання чи прискорення деяких процесів, що може сприяти економічному розвиту суспільства. Подібний погляд на податки був закріплений у 1980-х рр., наприклад у основному податковому законі ФРН, де держава визначає, що «Податки — це грошові платежі, які не являють собою зустрічного виконання зобов’язань за яку-небудь послугу і які покладаються публічно-правовим інститутом для отримання прибутків на всіх тих, чиї фактичні обов’язки відповідають тому, щоб закон міг покласти на них обов’язок виконувати зобов’язання; отримання прибутків може бути побічною метою».

У період з 1945 до середини 1970-х рр. У капіталістичному світі відбулися події, які вивели світову економіку і всі її проблеми на принципово новий рівень. Науково-технічний прогрес, глобалізація економіки, злиття одночасно циклічної, структурної, екологічної, енергетичної кризи — все це призвело до переосмислення методів державної дії на економіку. Формується економічна теорія пропозиції, представники якої виступають за самостійну, незалежну від грошової, бюджетну політику, обґрунтували потенціал податкового регулювання економікою. Головним напрямком реформи державного регулювання економіки вважається радикальна реформа системи оподаткування у бік значного покращення попередніх податкових ставок.

На даному етапі практично всі економісти погоджуються щодо необхідності оподаткування, проведено розмежування між податком, збором, митом та іншими платежами до бюджету, доведена можливість регулювання економіки через податки. Особливу актуальність набуває вирішення питання щодо того, яким має бути рівень податкових вилучень, щоб вплив на економічні процеси у суспільстві здійснювались з максимально можливим позитивним ефектом. Як визначити оптимальний рівень оподаткування, що не призведе до негативного результату? Для того, щоб відповісти на поставлене питання, формується залежність між величиною податкової ставки та об'ємом надходжень до бюджету, відома у економічній науці як ефект А. Лаффера. Дана залежність займає важливе місце у теорії економіки пропозицій. Крім того, виведення цього зв’язку відображає подальший шлях наукової думки у частині теоретичного визначення поняття «податок».

Одночасно з розвитком теорії економіки пропозиції у післявоєнний період у країнах з розвинутими ринковими структурами сформувалася нова наука — економіка суспільного сектору, що представляє іншу, ніж раніше, систему поглядів на ролі держави і податків в економіці, державні фінанси. Податки розглядаються не як спосіб мобілізації коштів для утримання надекономічних структур, а, скоріше, у якості форми, яку набувають витрати на виробництво різноманітних суспільних благ, наданих державою своїм громадянам. Припускають, що держава, подібно іншим виробникам товарів та послуг, повинна отримувати ресурси лише настільки, наскільки їй вдасться продемонструвати споживачу (платнику податків) свою переконливість. Єдиним сенсом і виправданням податків у демократичному суспільстві вважається максимальне задоволення попиту платників на суспільні блага.

В результаті визначення податок отримує дещо інше трактування. При встановленні загальних умов оподаткування необхідно розрахувати не просто граничний рівень податкових ставок, а їх конкретну величину, що може бути виведено подібно складанню коштористу на виробництво визначених послуг. У сучасних демократичних державах, в умовах, коли органи влади все більше підзвітні громадянам, посилюється акцент на принцип повернення сплачених суспільством податків, причому мова іде про «податкове повернення» навіть щодо конкретного платника. Крім того, принцип повернення податків передбачає більш ефективне витрачання урядом податкових надходжень.

Для всіх визначень поняття «податок» характерно, що конкретний зміст податку завжди визначається трьома факторами: економічною побудовою суспільства; соціальною політикою держави; конкретною метою стратегії держави.

З викладеного вище, можна зробити висновок, що на протязі всього часу розвитку суспільства та світової науки визначення поняття «податок» змінювалось в залежності від трьох факторів, що наведені у попередньому абзаці. Разом з визначенням «податок» виникло і розвинулось таке визначення, як «права платників податків». Вперше таке поняття з’являється на тому етапі розвитку держави, коли виникла необхідність обґрунтування податкових стягнень. Тобто на момент переходу від сприйняття податку, як жертви до податку, як постійного платежу державі з метою виправдати цю сплату. На сучасному етапі розвитку демократичного суспільства виправданням податків вважається максимальне задоволення суспільних потреб платників податків з чіткою структурою підзвітності органів влади громадянам.

Відповідно, на сьогоднішній день головним правом платника податків є конкретне повернення йому суспільних благ за сплачені податки, і з цією метою розробленою схемою підзвітності органів влади громадянам.

2. Функції та робота механізму податкової системи

Провідна роль у забезпеченні виконання державою функцій щодо регулювання економічних процесів належить податкам. Саме податково-бюджетна і кредитно-грошова політика є ефективними методами державного регулювання ринкової економіки, що застосовуються в більшості західних країн протягом багатьох десятиріч.

Податки — це обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни.

Найповніше сутність податків характеризують виконувані ними функції: фіскальна і регулююча.

В усіх державах на різних етапах їхнього історичного розвитку податки виконували передусім фіскальну функцію, тобто забезпечували централізацію певної частини ВНП в державному бюджеті з метою фінансування державних витрат.

Протягом останніх двох десятиліть значного розвитку набула регулююча функція податків. Сутність її полягає у впливі податків на різні аспекти діяльності платників їх. Ця функція заснована на тому, що, вилучаючи за допомогою податків певну частку доходів економічних суб'єктів, можна стимулювати або стримувати їх діяльність у відповідних напрямах, а отже, регулювати соціально-економічні процеси в країні. Використання регулюючої функції податків здійснюється через податкову політику.

Податки з’явилися у глибокій давнині разом з появою владних структур. У східних слов’ян першою формою податків були добровільні підношення своїх племен і данина з чужих.

З розвитком держави розвивалися і податки, адже вони є платою суспільства за виконання державою її функцій. Вже Монтеск'є, А. Сміт, Д. Рікардо розглядали податки як плату за ті вигоди, які платник податків отримує від держави, наприклад за охорону особи та майна.

У стародавніх суспільствах існували такі види податків: майновий, податок на іноземців, податок з рабів, експортні та імпортні мита, ринкові збори (Стародавня Греція); податки на продаж, купівлю, договори та комерційні угоди, на худобу, будівлі, греблі, мости, подушний податок на чоловіків, натуральний податок на землю, що належала державі (Стародавній Єгипет), тощо. В епоху меркантилізму податки починають використовуватись як засіб регулювання певних соціально-економічних процесів. Так, уряд Кольбера у Франції (XVII ст.) застосовував посилене оподаткування споживачів предметів розкоші і водночас податкові привілеї для деяких галузей промисловості. Податки використовувались і в політиці заохочення народжуваності. Так, від сплати їх звільнялися багатодітні сім'ї та особи, що брали шлюб у молодому віці.

У завершеному вигляді податки існують на досить високому рівні розвитку суспільства під впливом розвитку правових, демократичних засад державного устрою, становлення цивілізованих відносин між державою та економічними суб'єктами, що передбачають підпорядкування останніх встановленим законам та нормам громадянської поведінки, з одного боку, та відповідальність держави перед економічними суб'єктами — з іншого.

Становлення системи оподаткування неминуче пов’язане з питанням про її вдосконалення, оптимізацію. Основні принципи оптимального оподаткування розроблені ще А. Смітом в його праці «Дослідження про природу та причини багатства народів». Це питання в умовах розвиненої ринкової економіки вивчали такі відомі сучасні економісти, як Р. Мардсен, Р. Стічліц, А. Лаффер та ін. Можна сформулювати такі принципи оптимального оподаткування.

1. Оподаткування не повинно бути надмірним. Якими б великими не були потреби у фінансових засобах, необхідних для забезпечення витрат держави, податки не повинні підривати зацікавленість платників у господарській діяльності. Надмірні податки, по-перше, зумовлюють звуження податкової бази внаслідок зменшення обсягів виробництва і доходів, отже, призводять до зменшення надходжень до державного бюджету; по-друге, породжують такі явища, як приховування доходів від оподаткування.

2. Один доход не повинен оподатковуватися більше одного разу, тобто треба запобігати подвійному і багаторазовому оподаткуванню. Прикладами такого запобігання може бути перехід розвинених країн від податку з обороту до податку на додану вартість; впровадження диференційованого оподаткування розподіленої і нерозподіленої частин прибутку корпорацій.

3. Система і процедура сплати податків мають бути простими, зрозумілими і зручними для платників і економічними для установ, що збирають податки. Це означає, що оподаткування повинно здійснюватись з мінімальними адміністративними витратами.

Адміністративні витрати оподаткування поділяють на прямі (на утримання податкової служби; вони є тим більшими, чим більше число суб'єктів оподаткування) та непрямі (на ведення записів доходів, заповнення податкових декларацій, консультації податкових адвокатів тощо; крім кількості суб'єктів оподаткування вони залежать також від складності податкової системи та розміру податкових ставок, які заохочують до пошуку офіційних шляхів індивідуального зниження їх, що зумовлює зростання витрат, наприклад, на консультації з адвокатами).

4. Податкова система має бути гнучкою, легко адаптованою до зміни економічних і суспільно-політичних умов.

5. Податкова система повинна відповідати критерію фіскальної достатності, тобто залучати до державного бюджету доходи, достатні для задоволення розумних потреб держави.

6. Податкова система не повинна залишати сумніву у платника щодо неминучості сплати податку. Система штрафів і санкцій, громадська думка мають бути такими, щоб несплата або несвоєчасна сплата податків були менш вигідними, ніж своєчасне виконання обов’язків перед податковими органами.

7. Податкова система має відповідати критеріям справедливості. Однак справедливість в оподаткуванні тлумачиться по-різному. Одні вважають справедливим, коли всі платники, незалежно від рівня їхніх доходів, сплачують податки за однією ставкою (пропорційне оподаткування). Інші вбачають справедливість в тому, щоб більші податки сплачували споживачі більшої кількості безплатних або пільгових благ, створюваних за рахунок податків. Крайня точка зору щодо цього належить англійському економісту А. Селдону, який стверджує, що податки взагалі мають сплачувати ті особи, які одержують від держави суспільні товари і послуги. Трансферти населенню з державного бюджету мають бути формою повернення податків. Податки, які сплачують підприємці, призводять до зростання витрат виробництва, інфляції, зниження продуктивності праці. Тому, на думку Селдона, треба звільнити підприємців від державного податкового тягаря.

Найбільш виваженою здається точка зору, згідно з якою справедливість в оподаткуванні досягається тоді, коли платники, що отримують більші доходи, сплачують і більші податки (прогресивне оподаткування), а платники, однакові в усіх аспектах, що стосуються оподаткування, оподатковуються за одними правилами.

Важливе місце в теорії оптимального оподаткування належить дослідженню впливу загального рівня податків на економічний розвиток. Американський економіст А. Лаффер обґрунтував пряму залежність між прогресивністю оподаткування, національним виробництвом і доходами бюджету та відобразив цю залежність у так званій кривій Лаффера (рис. 1):

Рис. 1

Згідно з теорією Лаффера підвищення податків до певного рівня сприяє зростанню доходів бюджету, оскільки воно не підриває стимулів до економічної діяльності та інвестиційної активності. За цією межею розпочинається так звана заборонена зона шкали оподаткування. Податкові ставки, що належать до цієї зони, не стимулюють підприємців до збільшення нагромаджень, інвестицій і обсягів виробництва. Отже, звужується податкова база і зменшуються податкові надходження до державного бюджету.

Вплив зниження податків на економічні процеси Лаффер вбачав: а) у зростанні податкової бази внаслідок збільшення кількості праці і капіталу, що пропонуються на ринок і розширюють обсяг виробництва; б) у переведенні праці та капіталу, що вже використовуються ринком, з низькооподатковуваних у порівняно високооподатковувані сфери, що поліпшить розподіл капіталу за сферами економіки і сприятиме підвищенню її ефективності; в) у зменшенні випадків ухилення від податків.

Важливо встановити межу податкового рівня, перевищення якої мало б негативні наслідки для економіки та державного бюджету. Економісти вважають, що точно визначити її досить важко, але можна виділити явища, які свідчать про досягнення критичної точки оподаткування:

1) падіння або непропорційно повільне зростання надходжень до державного бюджету при підвищенні податкових ставок;

2) зниження темпів економічного зростання і особливо погіршення становища з інвестиціями, реальними доходами населення;

3) зростання тіньового сектора економіки, масове ухилення від податків.

Згідно Закону України «Про систему оподаткування» під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів слід розуміти обов’язкових внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування.

Платниками податків і зборів (обов'язкових платежів) є юридичні та фізичні особи, на яких згідно з законами України покладено обов’язок сплачувати податки і збори.

Об'єктами оподаткування є доходи (прибуток), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), у тому числі митна, або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних та фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами України про оподаткування.

Ставки податків і зборів встановлюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами відповідно до законів України про оподаткування і не змінюються протягом бюджетного року за винятком випадків, пов’язаних із застосуванням антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних заходів відповідно до законів України.

Зміна податкових ставок і механізм справляння податків і зборів не можуть запроваджуватися Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Сьогодні на території України збирається близько 50 видів податків і зборів. Всю сукупність цих податків згідно Закону України «Про систему оподаткування» поділяють на загальнодержавні податки і збори та місцеві податки та збори.

До загальнодержавних належать такі податки та збори:

1) податок на додану вартість;

2) акцизний збір;

3) податок на прибуток підприємств;

4) податок на доходи фізичних осіб;

5) мито;

6) державне мито;

7) податок на нерухоме майно;

8) плата (податок) на землю;

9) рентні платежі;

10) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів;

11) податок на промисел;

12) збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету;

13) збір за спеціальне використання природних ресурсів;

14) збір за забруднення навколишнього природнього середовища

15) збір на обов’язкове соціальне страхування

16) збір на обов’язкове державне пенсійне страхування

17) збір до Державного інноваційного фонду

18) плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності

19) фіксований с/г податок

20) збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.

Загальнодержавні податки і збори встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території країни.

До місцевих податків належать:

податок з реклами; комунальний податок.

До місцевих зборів належать:

готельний збір; збір на припаркування автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; курортний збір; збір за участь у бігах не іподромі; збір за виграш на бігах на іподромі; збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; збір на право використання місцевої символіки; збір за право проведення кіно- і телезйомок; збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей; збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон.; збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг; збір з власників собак.

Місцеві податки і збори, механізм справляння та порядок іх сплати встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України, крім збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, який встановлюється обласними радами.

Існуючі податки можна класифікувати за різними принципами:

Об'єктом (податки на доход, прибуток, власність), суб'єктами оподаткування, платниками (індивідуальні та корпоративні податки), характером стягування податку (прямі, непрямі).

В даний час податку виконують такі основні функції:

Розподільча — перерозподіл вартості створеного ВНП між державою і юридичними та фізичними особами.

Фіскальна — централізація частини ВНП у бюджеті на загальносуспільні потреби.

Регулююча — вплив податків на різні сторони діяльності їхніх платників

3. Роль податків в економічному відтворенні

Основою життя людського суспільства є матеріальне виробництво, бо в ньому створюються необхідні засоби існування людини. Проте одним актом виробництво не закінчується. Так само, як людство не може перестати споживати, воно не може перестати виробляти. Тому виробництво повинно постійно повторюватись. Безперервне повторення виробництва отримало назву відтворення.

Суспільне виробництво як виробництво на макрорівні (країна, міждержавні економічні об'єднання тощо) є виробництвом для задоволення людських потреб і знаходиться в постійному русі, проходячи такі стадії: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг. Усі ці чотири стадії суспільного виробництва, по-перше, взаємопов'язані в єдиному процесі і взаємодіють між собою; по-друге, перебувають у постійному економічному кругообігу. Виробництво має постійно відновлюватись через свої чотири стадії. Для цього потрібні постійне виробництво, розподіл та обмін продуктів та послуг як особистого, так і виробничого призначення. Процес суспільного виробництва, взятий не як одноразовий акт, а в постійному повторенні та відновленні, називається суспільним відтворенням. Для цього процесу необхідне постійне відновлення всіх факторів виробництва: робочої сили, засобів виробництва та природних ресурсів, середовища існування. При цьому відновлення останнього — нагальна потреба суспільного відтворення в сучасних умовах інтенсифікації виробництва. Всі зазначені фактори необхідні для нормального ходу відтворення.

Відновлення робочої сили пов’язане з відновленням працездатності її у ширшому розумінні з підготовкою замість працівників, які відходять від виробництва, наступної належної зміни. Цього можна досягти постійним відновленням предметів і засобів особистого споживання, розвитку системи соціального захисту, підготовки працівників відповідної кваліфікації тощо.

На початку кожного наступного циклу економічного кругообігу слід мати необхідні засоби виробництва. Спрацьовані засоби праці (машини, механізми, технологічні лінії, будівлі, споруди тощо) мають бути замінені на нові чи відремонтовані, а використане паливо — відновлене. Відтворення не може відбуватися і без відновлення предметів праці (запасів сировини).

Складовими процесу відтворення сьогодні стало відтворення природних ресурсів, які використовують у процесі виробництва, та середовище проживання людей у цілому. Для постійного відтворення необхідне постійне відновлення природних ресурсів: поновлення родючості земель, лісних масивів, підтримання чистоти водних і повітряних просторів тощо. Особливого значення набули, по-перше, раціональне використання таких невідтворюваних ресурсів, як нафта, газ, металеві руди; по-друге, пошук на основі наукових досягнень заміни їх іншими джерелами енергії та сировиною.

Отже, обов’язковою складовою процесу суспільного відтворення є його натурально-речова частина у вигляді відновлення продуктивних сил. При цьому надзвичайного значення набуває проблема пропорційності - певних кількісних співвідношень між складовими суспільного виробничого циклу. При поновленні виробничого циклу необхідно не просто мати робочу силу і засоби виробництва, а співвідношення їх у конкретних пропорціях. Порушення пропорційності неминуче призводить до зниження ефективності суспільного виробництва і негативно впливає на розвиток багатства суспільства та добробут його членів. Одна з перших схем ведення пропорційного процесу відтворення була розроблена відомим французьким економістом і політичним діячем Ф. Кене ще у XVIII ст. У своїй знаменитій «Економічній таблиці» він намагався показати не індивідуальні акти купівлі-продажу, а оборот сукупного річного продукту між трьома класами: 1) власниками землі; 2) фермерами як безпосередніми виробниками; 3) промисловим класом (підприємці й робітники).

Хоча спроба Кене проаналізувати відтворення всього суспільного капіталу розцінюється тепер як геніальна, сучасниками вона не була правильно оцінена й тому довгий час не отримувала подальшого розвитку. Лише через сто років К. Маркс, взявши економічну таблицю Кене як відправну модель, побудував свої схеми суспільного відтворення. Використовуючи закладені в Марксових схемах принципи пропорційності, моделі відтворення розробляли такі відомі сучасні вчені, як економіст із США російського походження, лауреат Нобелівської премії В. Леонтьєв та економіст із колишнього СРСР, лауреат Нобелівської премії Л. В. Канторович та ін.

Відтворення завжди має суспільний характер, виступає у певних суспільних формах. Через це в кожній економічній системі поряд з відтворенням предметів споживання і засобів виробництва, середовища існування здійснюється також відтворення певних економічних виробничих відносин між людьми. Звідси обов’язковою складовою процесу відтворення є його суспільний бік як форма існування продуктивних сил.

За умов ринкової економіки постійно відтворюється товарна форма виробництва як його організаційно-економічні відносини. Водночас постійно відновлюються відносини власності як соціально-економічні відносини виробництва, що відповідають цій економічній системі. Наприклад, постійно відновлюється спосіб поєднання працівника із засобами виробництва або як власника їх, або як найманого працівника. За умов підприємницької ринкової економіки найманий працівник, витративши заробітну плату на себе і свою родину, знову мусить найматися до роботодавця. Останній же, реалізувавши товари, може як власник виробництва або його представник наймати працівників для продовження виготовлення товарів. При переході до соціальне орієнтованого ринкового господарства найманий працівник все більше стає власником виробництва та його результатів — виготовлених товарів і послуг. Поступово зростає прошарок власників засобів виробництва, еволюціонують відносини власності, змінюються зміст і характер самої праці.

Вихідний пункт руху суспільного продукту — виробництво, кінцевою метою і рушійним мотивом якого є споживання. За умов розвинутого ринкового господарства останнє стає визначальним щодо обсягу, структури та якості суспільного продукту. Зростання потреб є рушійною силою розвитку виробництва. Поява нових потреб, у свою чергу, зумовлюється розвитком виробництва.

Розподіл та обмін опосередковують зв’язок між виробництвом і споживанням продуктів і послуг. При цьому розподіл, по-перше, відбувається в самому виробництві як розподіл засобів виробництва і робочої сили за його галузями та сферами; по-друге, розподіл є особливою стадією руху суспільного продукту, при якому визначаються частки різних соціальних верств та індивідуумів у цьому продукті. Принципи розподілу відповідають формам власності: той, хто панує у виробництві, домінує і в розподілі. В свою чергу, принципи розподілу впливають на виробництво. Так, тенденція до зрівнялівки неминуче призводить до застою, стагнації виробництва, а разом з тим і споживання.

Стосовно обміну, то він, по-перше, здійснюється в самому виробництві як обмін діяльністю та здібностями між працівниками, пов’язаними послідовним виконанням виробничих функцій, між виконавцями та розпорядниками. Так, в сучасних АСУ результат досягається спільними, взаємодоповнюючими зусиллями менеджерів, механіків, програмістів та ін., між якими йде обмін діяльністю. По-друге, обмін є стадією руху виробленого продукту, коли здійснюється обмін товарами та послугами на основі поділу праці. По-третє, через обмін учасник виробництва отримує належну йому за розподілом частку суспільного продукту. Обмін сприяє виробництву або гальмує його, прискорюючи чи сповільнюючи рух товарів та послуг.

Завершальною стадією руху суспільного продукту є споживання, тобто реалізація споживної вартості. Слід розрізняти два види споживання: виробниче і особисте.

Виробниче споживання характеризується використанням засобів виробництва і робочої сили для виготовлення продукту: машин, будівель, хліба, м’яса, молока тощо.

Особисте споживання — це процес використання людиною товарів та послуг для задоволення потреб у продуктах харчування, одязі, житлі, культурному та професійному розвитку тощо. Особисте споживання не є просто фізіологічним чи освітньо-культурним актом. Важливою суспільною функцією його, поряд з відтворенням робочої сили і людини в цілому, є створення певних стимулів, мотивацій для зростання і розвитку виробництва. Особисте споживання є верхньою стадією руху суспільного продукту, всі фази якого тісно взаємопов'язані та впливають одна на одну, починаючи з самого виробництва, що стає основою процесу відтворення.

Види відтворення

Відомо два види відтворення: просте і розширене.

Просте відтворення — це відновлення виробництва в незмінних масштабах щодо кількості та якості виготовленого продукту. Фактори виробництва при цьому залишаються незмінними в кожному наступному циклі виробництва, весь додатковий продукт повністю використовується на особисте споживання. Таке відтворення характерне для традиційних суспільств з неринковою економікою, де надзвичайно низькі темпи розширення виробництва, а звідси — уповільненість економічного та соціального прогресу. Сьогодні просте відтворення розповсюджене в багатьох країнах, що розвиваються, в традиційних укладах їх економіки.

Розширене відтворення — це відновлення виробництва в кожному наступному циклі у зростаючому масштабі щодо кількості та якості виготовленого продукту. При цьому, по-перше, завжди зростає кількість виготовленого суспільного продукту; по-друге, часто досягається також поліпшення якості його складових. Для розширеного відтворення в кожному наступному циклі потрібні додаткові чи якісніші ресурси, фактори виробництва. При такому відтворенні фактори виробництва не залишаються незмінними: основним джерелом їх розширення або якісного поліпшення є додатковий продукт, який у такому процесі вже не може бути повністю використаний на особисте споживання, кількісні та якісні зміни факторів виробництва досягаються також за рахунок раціоналізації їх використання, розвитку науково-технічного прогресу. Такий вид відтворення типовий для розвинутого ринкового суспільства, проте досягти безперервності кількісного чи якісного зростання виробництва, безперервності розширеного відтворення при існуючих ринкових економічних системах неможливо. Вони не забезпечують безперервності зростання виробництва, оскільки об'єктивно породжують і не можуть усунути появу стагнації, спадів та періодичних криз в економіці.

Розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні. Від розв’язання проблеми економічного зростання залежить створення відповідних основ соціально-економічного прогресу суспільства, перспектив зростання національного багатства та добробуту кожної людини.

Економічне зростання і розширене відтворення — це ідентичні, проте не тотожні поняття. Розширене відтворення належить як до макрорівня (національне і світове господарства), так і до мікрорівня (підприємство, фірма, галузь). Якщо йдеться про розширене суспільне відтворення, то в центрі знаходиться проблема пропорційності в зростаючому суспільному виробництві, увага акцентується на капіталонагромадженні та підвищенні суспільної продуктивності праці.

Економічне зростання виявляється в конкретній динаміці кількісного збільшення та якісного удосконалення суспільного продукту і факторів його виробництва. Розрізняють два основних типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний — залежно від того, за рахунок чого досягається розширене відтворення.

Поняття економічного зростання відображає передусім характер використання продуктивних сил суспільства. Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі й соціально-економічних, як суспільної форми існування продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин відповідно до вимог розширеного відтворення створюються умови для економічного зростання.

Відтворення на мікрорівні - це індивідуальне відтворення підприємства. Формою його відтворення є відтворення основних виробничих фондів підприємства, тобто основного капіталу у вигляді засобів праці: будівель, машин, устаткування, АСУ тощо. Індивідуальне відтворення підприємства в умовах ринкової економіки забезпечується за рахунок: збереження авансованих коштів (просте відтворення); частки прибутку, отриманого внаслідок виробництва і реалізації товару (розширене відтворення).

Досвід засвідчує, що індивідуальне відтворення підприємств (як і суспільне відтворення) може бути позначене періодами значного зростання чи уповільнення виробництва, застою чи навіть депресії.

Ці коливання називаються кон’юнктурними. Коливання мають певні циклічні повторення, тому їх в економічній науці позначають ще як кон’юнктурні цикли.

Рух індивідуального відтворення підприємства від авансування до авансування характеризується основних виробничих фондів.

У ринкових відносинах підприємство незалежно від виду, організаційної структури, форми власності та господарювання тощо мусить авансувати кошти на власне відтворення. Вкладаючи певні кошти у виробництво на основний капітал, воно ставить за мету повернення їх через певний час (5−7 років тощо), як мінімум, і з приростом, як максимум.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой