Поетика збірки Н. Лівицької-Холодної "Вогонь і попіл"

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Литературоведение


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

  • Вступ
  • 1. Унікальність творчого феномену Наталії Лівицької-Холодної
  • 1.1 Модерн і традиція у творчості Н. Лівицької-Холодної
  • 1.2 Поезії Н. Лівицької-Холодної у руслі своєрідної філософської концепції любові
  • 2. Поетика збірки Наталі Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл»
  • 2.1 Місце збірки еротичної поезії Н. Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл»
  • 2.2 Проблеми філософії кохання і трагедії самотності у збірці «Вогонь і попіл»
  • 2.3 Аналіз засобів творчої майстерності поетеси, представленої циклами віршів збірки «Вогонь і попіл»
  • Висновки
  • Список використаної літератури

Вступ

Кінець століття ХХ-го — початок ХХІ-го ознаменований небувалою донині обставиною у культурному житті нашої країни — поверненням до землі української духовних скарбів, що були створені багатьма талановитими митцями поза межами Батьківщини — в еміграції, у вимушеному вигнанні з України.

Ім'я поетеси української діаспори в США, яскравої представниці «празької школи», непересічної особистості Наталії Лівицької-Холодної довгий час було серед замовчуваних в Україні. Хоч прожила понад 100 років, а творчий шлях поетеси тривав близько 80 років, ніколи вона не дізналася, що на Батьківщині віршова спадщина її нарешті отримала визнання, прихильність та захоплення читачів, великий інтерес дослідників-літературознавців.

Увесь поетичний шлях поетеси можна схарактеризувати словами уважного дослідника творчості Н. Лівицької-Холодної Богдана Рубчака: «Виникало враження, що поетка, разом із багатьма еміграційними письменниками, припинила систематичну творчість. Дослівно, декілька близьких людей знало, що в архівах Лівицької-Холодної зберігаються рукописи приблизно двох сотень віршів, себто куди більше, ніж було поміщено в двох надрукованих збірках. Що головніше, майже ніхто не знав, що в цих нових творах поетка поволі й систематично міняла манеру свого почерку. Склалося враження, що вона була активно неприсутньою в літературі української діаспори, а коли ставала присутньою, то — неактивно» [24, 68].

Поетичну творчість Н. Лівицької-Холодної варто розглядати як сформовану самобутню систему, що відновлює повноту літературного процесу, свого часу несправедливо порушену. Традиційно любовну лірику творять переважно у молодому віці, тож унікальність творчого феномену Н. Лівицької-Холодної полягає насамперед у тому, що вперше не лише в національній літературі, але й у світовій, поетеса художньо осмислює інтимно-еротичний світ жінки впродовж майже вісімдесяти років.

Актуальність курсової роботи зумовлена майже повною відсутністю будь-яких критичних розвідок із вивчення творчості поетеси, наукових досліджень особливостей її лірики, тобто без перебільшення можна казати, що кожен вірш Н. Лівицької-Холодної - це багатющий матеріал на дослідницькій літературознавчій ниві.

Серед сучасних публікацій критично-аналітичного характеру, котрі безпосередньо торкаються аналізу поезії Н. Лівицької-Холодної, можемо назвати статті Б. Рубчака, І. Фізера, Ю. Шереха, І. Коровицького, С. Гординського, Л. Мосендза, О. Тарнавського, Т. Салиги, М. Ільницького, Л. Міщенко, Г. Ільєвої. Кожен із названих авторів розглядає творчість поетеси в основному одноаспектно, не даючи системного комплексного уявлення про цілісність творчого світу, поетичної манери поетеси. Саме матеріали зазначених науковців сприяли спробі літетурознавчого аналізу творчої манери Н. Лівицької-Холодної, здійсненій у курсовій роботі.

Мета курсової роботи — дослідження цілісної картини світу інтимно-еротичної поезії Н. Лівицької-Холодної на прикладі збірки «Вогонь і попіл» як особливого феномену на тлі загального літературного процесу ХХ століття.

З даною метою пов’язуємо ряд конкретних завдань:

з’ясувати співвідношення модерну і традиції у творчості Н. Лівицької-Холодної;

висвітлити світ поезії Н. Лівицької-Холодної у руслі своєрідної філософської концепції любові, зокрема еротичної лірики;

визначення особливостей образного світу авторки;

визначення місця збірки еротичної поезії Н. Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл» у контексті літературного процесу не тільки діаспори, але й материкової України;

поетеса збірка лівицька холодна

проаналізувати засоби творчої майстерності поетеси, представленої циклами віршів збірки «Вогонь і попіл».

Об'єктом дослідження стала поетична творчість Н. Лівицької-Холодної, зокрема вірші, представлені збіркою «Вогонь і попіл».

Предмет наукової розвідки окреслюється особливостями індивідуального творчого методу еротичної лірики поетеси у зазначеній збірці.

У курсовій роботі здійснено спробу ґрунтовного осмислення поезії Н. Лівицької-Холодної як своєрідного, закономірного, цілісного явища української літератури, намагання показати почуття ліричної героїні у розвитку — від часу молодості до похилого віку. Також досліджується матеріал, який у контексті сучасного літературного процесу набуває особливої ваги, розкриваються проблеми філософії кохання і трагедії самотності, визначається їх взаємозумовленість і взаємоперехідність.

Матеріал роботи розширює уявлення про оригінальність творчості Н. Лівицької-Холодної у контексті української поезії ХХ століття, коли мали місце пошуки оригінальних форм вияву творчої сутності митця. Так і Лівицька-Холодна висвітлює власний інтимний світ шляхом заглиблення в найпотаємніші куточки закоханої, багатостраждальної, самотньої жіночої душі.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, виведених із дослідженого матеріала, та списку наукових та художніх джерел, використаних під час роботи над аналізом поетичної творчості Н. Лівицької-Холодної. У вступі обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано стан її вивчення, визначено мету, завдання дослідження, розкрито його наукову новизну, вказано авторів публікацій критично-аналітичного характеру, що стосуються розкриття творчого методу поетеси, в тому числі її заглиблення в почуттєво-еротичний світ. Перший розділ подає загальний аналіз формування своєрідності філософської концепції любові у ліриці Н. Лівицької-Холодної, наводяться аргументи доведення унікальності творчого феномену митця. У другому розділі розглядаються поетичні особливості ранньої творчості Лівицької-Холодної на матеріалі збірки «Вогонь і попіл»,

визначені проблеми філософії кохання і трагедії самотності циклів поезій, зроблено спробу аналізу засобів творчої майстерності поетеси на прикладі даного ліричного полотна, подано мікроаналіз поетичних текстів збірки. У висновках надаються узагальнення щодо визначених положень дослідження, проаналізованих поезій Н. Лівицької-Холодної, що дало підстави говорити про своєрідну філософію любові, а далі осмислити трагедію самотності людини, відірваної від Батьківщини.

Матеріали дослідження курсової роботи можуть бути використані для вивчення історії української літератури, при написанні літературознавчих праць про розвиток літературного процесу ХХ століття, в лекційних курсах і спецкурсах для студентів-філологів. Робота розширює уявлення про оригінальність творчості Н. Лівицької-Холодної у контексті української поезії ХХ століття і стане у пригоді усім справжнім поціновувачам літератури.

1. Унікальність творчого феномену Наталії Лівицької-Холодної

1.1 Модерн і традиція у творчості Н. Лівицької-Холодної

Початок ХХ століття був ознаменований зародженням широкого розмаїття творчих шкіл у різних галузях мистецтва. Звісно, що в літературі як у найголовнішому вияві особистісного пошуку, формуються різноманітні письменницькі угрупування, чи то за методом творчого бачення дійсності, чи то схожості інтересів, чи то просто за місцем проживання. Саме останнім чином утворилася так звана «празька школа» — умовна назва українських поетів і письменників міжвоєнного двадцятиліття в еміграції, переважно у Подєбрадах та Празі.

До «Празької школи» відносять творчість Євгена Маланюка, Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Юрія Дарагана, Олекси Стефановича, Наталі Лівицької-Холодної тощо.

Представники «Празької школи» — це передусім поети, покликані у літературу бажанням оповісти про себе і свій час. Лірика була для них формою самовираження, швидкого реагування, а проза — шляхом глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя. Тому й намічався у письменників перехід до прози, у чомусь схожий і відмінний водночас: для одних — це віднайдення свого «Я», для інших — пошуки нових амплуа, ще для інших — наслідок розчарування у можливостях самовираження. «Л. Мосендз спочатку визначився як прозаїк, лише потім як поет; Ю. Липа, навпаки, розчарувавшись у ліриці та у можливостях самовираження, став прозаїком.Ю. Клен залишив „сліди“ саморуху: зразки прозопоезії, а Н. Лівицька-Холодна знайшла себе у ліриці і не зрадила Ерато до кінця життя» [21, 94].

Творча особистість авторки формувалася в період «зрілого модернізму», що склався ще в 10-ті роки XX століття. Саме тоді, за словами Д. Наливайка, відбулося «зняття романтичної „поетики контрасту“ [20, 44], що базувалася на аутетичному світобаченні, й перехід до модерністської „поетики синтезу“, присутності буття сучасного в його складності й розмаїтості.» [20, 45]. Ці переломні моменти не оминули й творчості Н. Лівицької-Холодної. Суперечливий і неоднозначний характер творчості поетеси визрівав у таку ж суперечливу епоху.

Прага, Варшава, Відень, а точніше — їхні культурні українські осередки, стимулюють прилучення Н. Лівицької-Холодної до творчости. Так, у 1921 р. За рекомендацією Олександра Олеся у віденському журналі «Воля» опубліковано перші вірші молодої поетеси. Згодом її ім'я з’являється на сторінках багатьох періодичних видань того часу — львівському «Літературно-науковому віснику», варшавському місячнику «Ми». Письменниця прихилилася до літературного об'єднання «Танк», що його очолював поет і критик Юрій Липа.

Н. Лівицька-Холодна входить у літературне середовище — як ориґінальними поезіями, що привернули увагу своєю мужньою наснагою, багатством ліричних настроїв, так і перекладами з італійської. Остаточно утверджує себе як самобутня поетеса збірками «Вогонь і попіл» (1934 р.) і «Сім літер» (1937 р.), які засвідчують високу поетичну культуру її слова — то мужньо-пристрасного, то лірично-ніжного. Згадані збірки виражають складний світ переживань авторки, чия душа перейнята вболіванням за долю рідного краю, покинутої Батьківщини.

Співзвучна з поетичними пошуками О. Олеся, раннього М. Рильського, Верлена й Ахматової, художня палітра Н. Лівицької-Холодної має тільки їй властиві барви. Її поезія перейнята чаром і мелодикою української пісні, сповнена роздумів над тяжкою долею людини, яка втратила найдорожче — Батьківщину. Крізь тугу, відчай, що так часто домінували у творчості багатьох поетів-еміґрантів, у ліриці Н. Лівицької-Холодної звучать дзвінкі патріотичні мотиви, утверджується віра у духовне відродження народу.

Від перших своїх віршів вона показала себе як «поетеса здебільшого камерна» [24, 13]. Лівицька-Холодна входила в літературу, коли в ній панувало переконання, що поезія та життя неподільні, що образ поета створюється за законами реального життя. Особливо це помітно в її інтимній ліриці - щирій і одночасно заангажованій соціальним чи патріотичним мотивом.

Епоху, в якій вимушена жити й творити, вона розглядає крізь призму своєї тонкої, вразливої душі. Інколи в найдрібнішій, найкомічнішій подробиці постає воднораз і трагічний, і трагікомічний зміст. Її зірке око помічає зв’язки речей і їхній перегук там, де цього не помітив ніхто:

«…А на даху, де в тиші на дротах

білизна сохне, вогка і рум’яна,

хтось емігрантську тугу розгорта,

мов сторінки бульварного роману…" [16, 25]

Дослідниця творчості Т. Спільна у статті «Нотатки до інтимної поезії Н. Лівицької-Холодної» зазначає, що «найпростіше було б віднести лірику Лівицької-Холодної до кон’юнктурного об'єднання двох тем — кохання, платонічного і статевого, та національного повернення в лоно. Для патріотичної літератури тут недостатньо обширу і звернень — закликів до народу. Для інтимної - не вистачає еротики і занадто рефлексій щодо почуттєвого садомазохізму» [35, 1]

Поезія Н. Лівицької-Холодної - явище закономірне, невипадкове, народжене модерністичною дійсністю, коли переоцінка реальностей актуалізує такі теми, як магічний зв’язок модерного суб'єкта і космосу, життя і смерті, самотності і вічності, неологізованої еротики. Власне, еротичні вірші Н. Лівицької-Холодної - це своєрідний спосіб буття, поступове буття-перетворення матеріально-фізичної енергетики в духовну. Унікальність творчого феномену авторки насамперед в тому, що вперше не лише в національній літературі, але й у світовій поетеса художньо осмислює інтимно-еротичний світ жінки протягом трохи не століття.

У поезії Н. Лівицької-Холодної еротика — зовсім іншого гатунку, без порнографічного примітивізму, як у Пачовського; вона несе в собі досить зриме психологічне навантаження, відверта, вдало естетизована, без нашарування декларативності, як у Карманського. Навіть тоді, коли лірична героїня гіпнотичною силою зваблює чоловіків, коли її кохання жорстоке і буремно-афективне, поетеса у передачі відчуттів обмежується певними морально-етичними рамками, за якими й приховується граційна і філогранно-витончена еротика.

Як митець Лівицька-Холодна не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки.

1.2 Поезії Н. Лівицької-Холодної у руслі своєрідної філософської концепції любові

Від ранньої поезії, репрезентованої збіркою еротичних віршів «Вогонь і попіл» і збіркою поезій патріотичних «Сім струн», до лірики зрілої (збірки «На грані», «Перекотиполе», «Остання дія») прослідковується складний та інтенсивний шлях еволюції світовідчуття ліричної героїні Н. Лівицької-Холодної. Це прямування від еротично-віталістичної повноти «я"-переживання молодості до цілком нового переживання реальності почуття любові у просторі власної викиненості, самотньої старості, коли виникає потреба по-філософськи глянути на прожите життя.

Сукупність усіх збірок Н. Лівицької-Холодної («Вогонь і попіл», «Сім літер», «На грані», «Перекотиполе», «Остання дія») формує роман — роман з життя жінки. Умовна його назва серед сучасних літературознавців — еротичний роман у віршах.

У сучасному літературознавстві виділяють особливий тип лірики — еротична, з нахилом до психологізації почуттів ліричної героїні. Творчість Н. Лівицької-Холодної є яскравим прикладом даного виду лірики. Символічні назви поетичних збірок і нове семантичне наповнення текстів, які входять до них, — доказ того, що поетеса, творячи власну ліричну індивідуальність, підноситься на той ступінь, де про тілесний бік кохання відверто і вільно вже розказано, а духовний вимагає суттєвого вираження.

Яскравою ознакою стильової манери поетеси є позиція акцентованого «я», де сконцентровано енергію ліричного спалаху, емоційного виверження; і ця позиція розкривається через маску «вампа» — явище, за словами Б. Рубчака, що «бере свій початок у міфології, готиці та бароко і продовжується в декадансі» [24, 19]. На світоглядному рівні Н. Лівицька-Холодна намагається замість зовнішньої реальності почуття представити його присутність і дійсність у суб'єктивній душі, в досвіді серця і в рефлексії уяви, а тим самим представити зміст і діяльність самого внутрішнього життя.

Інтимна лірика Лівицької-Холодної вабить своєю відвертістю. Діапазон її широкий: від романтичного флеру до провалів у безодню пристрасті. Циклічність її віршів невипадкова, адже відображує постійні зміни переходових станів душі і тіла. Це жіночий календар з усіма його психологічними подробицями, видозмінами, схрещеннями і перетіканнями чуттів, інакше кажучи, пульсація живого єства в ході еволюції. Тому така й містка ця лірика, що в ній відбилася у різних часових вимірах і за різних обставин якнайширша гама чуттів: неясність перших поривань, радість пізнавання, сум’яття зближення і перших тілесних доторків, поступовість дозрівання, обожнювання й захват, лихоманка пристрасті, повнота віддачі й егоїзм втішання, розчарування і ворожнеча.

У ранніх поезіях Н. Лівицької-Холодної ліричний герой конкретизований. Прототипом його є чоловік поетеси або хтось інший з її оточення. Зрілий період творчості Н. Лівицької-Холодної засновується на інтровертній настанові. Авторка робить спробу подолати біль, осягнути катарсис шляхом осмислення. Усі її пізні збірки — то своєрідне повторення еротичного мотиву, висловленого, однак, в іншому життєво-часовому проміжку, нове його осмислення і визначення.

Збірка «Вогонь і попіл» продемонструвала загострене суб'єктивне світобачення через гіпертрофоване авторське «я», і це утверджувало абсолютно нові можливості поетичного слова і спромоги автора-психолога в особі Н. Лівицької-Холодної.

Спостереження над зрілим періодом творчості поетеси, мікроаналіз поетичних текстів дає підстави твердити, що філософія кохання авторки відтворює процес становлення неповторного духовного та інтелектуального світу особистості як основу її самоствердження. Наголошується, що під поняттям «філософії кохання» розуміємо вироблену систему поглядів на конкретне почуття. І ця система поглядів висловлена автором опосередковано, через художнє слово.

Лірична еротика висловлює значну частину почуттів будь-якої індивідуальності, і тому дає змогу сформувати певні філософські погляди на життя взагалі і на кохання як основу буття зокрема.

Зрілий період творчості Н. Лівицької-Холодної - це філософія становлення духовного та інтелектуального світу особистості як основи її самоствердження. І. Фізер у статті «Старі й нові поезії Наталі Лівицької-Холодної» наголошує на метафізичному підтексті лірики поетеси. Він констатує, що у її «старих» поезіях естетика передує метафізиці, а в «нових» — навпаки [31, 358]. Дослідник зводить творчість авторки радше в бік загальнофілософський, символізований поетичними роздумами, з одного боку, над існуванням трансцендентальної дійсності, а з іншого — над кінцем людського життя.

У певному сенсі еволюція світогляду Н. Лівицької-Холодної зумовлена невизначеним за тривалістю перебуванням у стані самотності - це той етап, який формує філософію пізнання ліричною героїнею свого духу. Поетеса скеровує мікросвіт своєї героїні до субстанційного, до всезагального. При цьому самотність для авторки іноді постає простою необхідністю, навіть перемогою. Такий підхід дає змогу рефлексивно висвічувати нові життєві значимості, зумовлює проростання духу самотворення авторської особистості, унаочнює процес самопоглиблення творчого «я».

Поезія Н. Лівицької-Холоднї постає в еротичному вияві через витончену, внутрішньо складну, але зовні прозору образну структуру. В її віршах «не знайдемо ні традиційних персонажів слов’янської міфології, як у О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то „поганкою з монгольських степів“, то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть» [13, 57].

У переважній більшості поезій зрілого періоду творчості світовідчуття самотньої жінки ґрунтується все ж на болісних моментах з напластуванням трагізму. Авторська концепція життя виявляється у світоглядних пошуках, спромогах пізнати власну душу. Провадячи свою героїню крізь різноманітні життєві ситуації, поетка змальовує її як людину, що заглиблена у самоаналіз, постійне дошукування в собі болісно-трагічних відчуттів.

2. Поетика збірки Наталі Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл»

2.1 Місце збірки еротичної поезії Н. Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл»

Початок ХХ століття ознаменований появою різних нетрадиційних літературних напрямів, кожен з яких так чи інакше звертався до проблеми еротизму, по-своєму трактуючи його.

Любовно-еротична лінія в українській поезії почасти розвивалася у творчості О. Олеся, В. Пачовського, П. Карманського, В. Сосюри, М. Рильського, Л. Мосендза, О. Стефановича, О. Лятуринської, О. Теліги, Б. — І. Антонича, В. Бобинського; її зародження сягає глибокої давнини, сфокусованість еротичного мотиву спостерігаємо в окремих елементах фольклору (пісні, танці).

Любовні переживання Наталії Лівицької-Холодної вилилися в поетичну збірку «Вогонь і попіл» — першу збірку віршів Лівицької-Холодної, що вийшла у Варшаві. Її нині в дисертаціях називають «еротичним романом». Хоча, за сучасними мірками, еротика тут стримана. Ця книжка — історія заміжньої жінки, яка полюбила, потім розчарувалась і повернулася до себе, лишившись самотньою.

З’явившись у 1934 році у Варшаві, збірка «Вогонь і попіл» одразу привернула увагу критиків своєю неординарністю і свіжістю і викликала досить неоднозначну оцінку критиків (Л. Мосендз, М. Рудницький, М. Гнатишак, С. Гординський). Це був свіжий «вибух» художньо оформлених вражень і новий відрух поетичного бачення, не скований рамками недоцільних обмежень.

Поетеса цілковито віддається натхненню, наростаючому зворушенню. Її поезії відбивають різні типи ставлення жінки до чоловіка: і насолоду земним щастям, і високі платонічні переживання, які у відповідь породжують бажання стати вірною супутницею життя, і гіркоту непорозумінь між закоханими, і біль розлуки, навіть ненависть.

Цей пласт поезій особливо показовий у плані розуміння чоловічої та жіночої ролі в ліриці Н. Лівицької-Холодної. Лірична героїня з ніжної, чуттєвої, жертовної перетворюється на фатальну жінку (вампа). Поетеса змінює уявлення про архетипну українську жінку (жінка-мати, хранителька домашньго вогнища, вірна, покірна, самозречена). Вона виводить на перший план жінку-вамп, яка зачаровує чоловіків, розбиває їм серця, але в фіналі залишається самотньою і нещасною. Для української літератури цей образ не є звичним, а тим більш традиційним, тому читач не зміг однозначно ставитись до нього. Змалювання такої жінки викликало обурення, нерозуміння її життєвих мотивів, засудження вчинків. Звісно, подібна лірика не могла отримати право на існування на Батьківщині поетеси через сувору ідеологізацію, моральні устої радянського суспільства.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв'язків.Б. Рубчак окреслює його «як маску „вампа“, що бере свій початок у міфології, готиці та бароко й знаходить продовження в декадансі» [24,75]. Це, на думку дослідника, «тип, в якому відбилася традиція українського фольклору (гуцульська нявка, що висмоктує кров із своєї жертви в любовному шалі), традиція козацької культури й раннього Гоголя з його сотниківною у «Вії», «це пані поезія середньовічного ренесансу. яка стає з об'єкта суб'єктом і тому демонізується: вона усвідомлює свою психічну силу і не вагається застосувати її в змаганні, що ним завжди мусить бути пристрасно насичене кохання» [24, 75].

Еротика в поетеси психологізована: еротичні почування ліричної героїні постають як ретельне дослідження діяльності психіки. Детальний аналіз поезій зрілого періоду творчості Н. Лівицької-Холодної дало підстави говорити про своєрідну філософію любові, а далі осмислити трагедію самотності - особливого часово-цілісного просторового сприйняття. Таким чином, реалізується намагання вивершити образ ліричної героїні роману Н. Лівицької-Холодної і потрактувати творчість авторки як таку, що засвідчила повноправний розвиток еротичної лінії у світовій літературі, зокрема в українській поезії.

Предметом уяви Н. Лівицької-Холодної у збірці «Вогонь і попіл» є в основному її власне емпіричне «я», все у віршах зредуковано до особистісного переживання. Кожен вірш збірки — продовження роману, що дає змогу говорити про тематичну концепційність збірки. Це переважно «короткі ліричні поезії, без просторових пояснень, де емоційно-образне втілення знаходять власні поетесини переживання молодості з переважанням в них розхристаного, неприборканого внутрішнього світу. Авторська концепція життя виявляється у світоглядних пошуках, спромогах пізнати сутнісні регістри свого мікрокосму — душі» [14, 73]. Провадячи свою героїню крізь різноманітні життєві ситуації, поетеса змальовує її як людину, що заглиблена у самоаналіз, постійне дошукування в собі болісно-трагічних відчуттів, навіть культивування їх.

Як справжній творець, Н. Лівицька-Холодна володіє винятково гострою і проникливою інтуїцією, що знаходить своє вираження у художньо-почуттєвій сфері, а також інтелектуальною проникливістю. Вона вміє схоплювати у роз'єднанні окремих подій неперервну нитку життя, а кажучи про мить, завважувати плин вічності. У цьому секрет чарівної єдності ліричного полотна поетеси.

Еротичній поезії Н. Лівицької-Холодної, здебільшого представленій збіркою «Вогонь і попіл», властивий трагізм та енгармонія, як загалом і всій вітчизняній поезії цього жанру. В українській інтимній літературі традиційно — і Н. Лівицька-Холодна тут не виняток — коханці поділяють не насолоду, а біль і страждання. Можливо, тому, що традиційним шляхом єдності і взаєморозуміння у слов’янському інтимному світі вважається надрефлексія (вмислення в іншого), а не емпатія (вчування в іншого, вслуховування), як в західноєвропейській культурі. Ось чому, як зауважує у своїй статті «Нотатки до інтимної поезії Н. Лівицької-Холодної» Т. Спільна, «еротична поезія Лівицької-Холодної подекуди здається нам штучно звуженою, а кохання — вживленим у площину слов’янської культури. І лише тоді, коли остання по-справжньому зацікавиться чуттєвим досвідом, коли інтегрує його не лише на рівнях текстів (С. Дацюк), але і присутності в культурних феноменах усіх рівнів — тоді з’явиться поле розуміння текстів і контекстів, тоді з’явиться повноцінна жіноча еротична лірика зразка Ліни Костенко, Оксани Забужко» [35,4].

Межа між еротичним і непристойним елементом у поетичній тканині завжди чітко окреслена. «Естетизований еротичний елемент здатний викликати у читача тільки позитивні емоції, і, якщо він посилює людинознавчий потенціал твору, — то він є художньо виправданим і його слід вважати доцільним» [35, 3].

Однак, при усіх своїх недоліках естетичної концепції інтимна поезія Лівицької-Холодної, на думку вже згадуваної Т. Спільної, «стала помітним явищем „празької школи“, яскравим відблиском „срібного століття“ української поезії 10−20 рр. ХХ століття» [35, 3].

2.2 Проблеми філософії кохання і трагедії самотності у збірці «Вогонь і попіл»

Збірка «Вогонь і попіл» — початок філософського осмислення щастя й трагедії кохання, узагалі сенсу життя. Циклізація збірки, що складається з трьох циклів: «Барвін-зілля», «Червоне і чорне», «Попіл», — дозволяє більш адекватно втілити авторську ідею, яку можна виразити словами самої Н. Лівицької-Холодної: «Вірші в мене взагалі виходили завжди так якось. спонтанно. Ніколи не було якоїсь спеціальної спонуки. З теперішньої перспективи бачу., що це цикл жінки, яка починає з подружжя, потім приходить велике закохання, розчарування, відтак апатія, сум, і, врешті, поворот до себе» [16, 13].

Отже, збірка складається з трьох циклів — трьох переломних моментів у житті авторки. Зміст циклу «Барвін-зілля» випливає з назви. Це перша стадія любовних стосунків, які можна порівняти з ранньою весною, коли з-під снігу проростає барвінок. Так само викристалізовуються почуття ліричної героїні до свого коханого:

«…Хай буде так! Твоє ім'я закон,

Найвища влада — усміх твій коханий.

І, вільний від усіх земних заслон,

Ось одчиняється нам рай незнаний…" [19, 64].

У циклі «Барвін-зілля» почуття проектуються вглиб сімейних стосунків («Мати, коханка, сестра, / Вірна дружина твоя. «). Жінка уособлює природу як Мати, Дружина, Ідея.

Поетеса цілковито віддається натхненню, наростаючому зворушенню. Поезії відбивають різні типи ставлення жінки до чоловіка: і насолоду земним щастям, і високі платонічні переживання, які у відповідь породжують бажання стати вірною супутницею життя, і, разом з тим, диявольське прагнення розбивати серця мужчин, відверті еротичні фантазії.

Цей пласт поезій особливо показовий у плані розуміння чоловічої та жіночої ролі в ліриці Н. Лівицької-Холодної. Лірична героїня з ніжної, чуттєвої, жертовної перетворюється на фатальну жінку (вампа). Можна припустити, що образ жінки вамп «запозичений письменницею з європейської літератури» [8, 130]. Поетеса змінює уявлення про архетипну українську жінку (жінка-мати, хранителька домашнього вогнища, вірна, покірна, самозречена). Вона виводить на перший план жінку вамп, яка зачаровує чоловіків, розбиває їм серця, але в фіналі залишається самотньою і нещасною. Почуття, які наповнюють Наталію Лівицьку-Холодну в цей період, вилились у циклі «Червоне і чорне».

Другий цикл збірки «Червоне і чорне» демонструє відчайдушну еротичну боротьбу ліричної героїні, спровоковану зрадою коханого. Цей пласт поезій особливо показовий у плані розуміння еротизму лірики Н. Лівицької-Холодної. Лірична героїня роману постає у двох іпостасях, які виводяться з романтичного роздвоєння особи на «справжню жінку» і «літературну фігуру» (вампа).

У циклі «Червоне і чорне» провідне місце належить фінальній поезії «Степова казка», що є апофеозом експресивного звучання. Тут постає мотив стихійності українського степу (вплив романтичної традиції). У Н. Лівицької-Холодної реальна історична подія перетворюється у міф (звісно ж, не йдеться про історіософські мотиви) з метою відображення почуттів еротичних емоцій:

«Буде кров на моїх устах,

Буде розпач п’янкий, безсилий,

І як хижий могутній птах,

Розгортатиме пристрасть крила…" [18, 71]

Діють два корелятивні елементи: любов як життя і любов як шлях до смерті. Традиційно, як зазначає О. Легка, «Ерос є потягом до життя, кохання і сексуального вдоволення. Водночас, він — це боротьба, що веде до знищення, породжує агресію, і, тим самим, переходить у Танатос… Н. Лівицька-Холодна навіть робить спробу еротизації Танатоса» [12, 39].

Аналіз поезій циклу «Попіл» демонструє майстерність авторки у відтворенні абсолютно полярних почуттєвих станів: пристрасть поступається місцем ніжності. Образ героя статично-сумний, він перетворюється в образ-мрію, набуває вигляду умовної схеми, що служить засобом для вираження почуттів. Кохання спалює на попіл найделікатніші почуття людини. «Природна достеменність ліричного переживання пізніше породить чітку психологічну рефлексію з глибинною інтуїтивністю» [27, 92]. Адекватно відтворюються різні стани душі в усій моментальній характерності їхнього виникнення.

Загалом цикл «Попіл» щодо змісту контрастує з циклом «Червоне і чорне». Еротичний роман не завершується: емоційний удар, близький до шоку, що його читач переживає під час спілкування з поезіями попереднього циклу, пройшовши апробацію, стає елементом минулого. Усі вірші циклу «Попіл» ностальгічні, відзначаються мотивом туги за втраченим раєм.

Кожен із трьох циклів збірки становить собою окремий етап у процесі розвитку еротичного роману у віршах Н. Лівицької-Холодної. При цьому кожен етап формує свою модель стосунків між ліричними суб'єктами: від повної гармонії інтимних почувань («Барвін-зілля») через їх виснаження незвичними сексуальними амбіціями («Червоне і чорне») до емоційного умиротворення із зануренням у світ персонального буття («Попіл»).

Ліричну героїню хвилюють значеннєві можливості власного персоналізованого виміру, вписаного в нерозривне поле духовного зв’язку людини з усім світом. Вона шукає невловиму межу, що пролягає між часом теперішнім і минулим.

Світоглядно авторка віднайшла для себе місце в просторі і часі, створивши особливе середовище — ізоляцію від оточення, — і поринувши у життя своєї душі:

" І так добре мені в самоті:

самота — то гордість духа.

Це нічого, що очі вже не ті

і що вже ні батька, ні друга…" [19, 103].

Хворобливо-екстатичне переживання близькості, порушення потягів та імпульсів здійснює вплив на психіку ліричної героїні. Світовідчуття самотньої жінки ґрунтується все ж на болісних моментах з напластуванням трагізму. Безпосередня емоційна криза зумовлює нервові сплетіння психоаналітичного письма:

«Боже, великий. Ти,

що створив моря, океани.

Покажи мені стежки,

якими ще ходять люди,

Бо навколо вовки, вовки.

виття їх серце студить…" [19, 122].

Проте і надалі єдиним виміром життя для Н. Лівицької-Холодної було і залишається кохання, але вже не амбіційно представлене, а ретельно осмислене. Муж і коханець, що був головним співрозмовником у збірці «Вогонь і попіл», в наступних збірках зринає в образі янгола, який «стояв за мною край дороги і поруч мене тихо йшов». Він одночасно є і збудливою згадкою про минулі любовні втіхи:

«Спинились на молитву сосни,

І мідний місяця таріль

пролився вниз напоєм млосним

і в серце влив екстази хміль…" [19, 127−128].

У символічній лінії «життя — смерть» коханню відводиться особливе місце — над життям і над смертю — у межах позачасу і позапростору. Нині лірична героїня Н. Лівицької-Холодної - дійова особа в театрі космічному, «йде крізь морок світових глибин», їй відкриті «любови ненаситної скарби». Широта і масштабність мислення дозволяють говорити про природну, ненадуману філософічність поезії, навіть коли мова йде про цілком буденні явища.

Світовідчуття самотньої жінки грунтується все ж на болісних моментах з напластуванням трагізму. Безжально вивернуті назовні душевні боріння ліричної героїні. Поетеса відверто викладає думки, заглиблюючись у приховані нетрі емоційно-психологічних пластів власної екзистенції:

«Тиша докучливо бринить.

Обплітає павутинням і цвіллю.

І здається — ще тільки мить —

І роззявиться паща божевілля…" [19, 61]

Виключно через індивідуально-суб'єктивне сприйняття, практично не залежне від зовнішніх чинників, вибудовується поетична концепція світу ліричної героїні і її мікробуття в ньому. Субстанція жіночого єства як необхідна складова усього земного єства присутня в поезії Н. Лівицької-Холодної, і вона в її особистому світі природна і жива, дає можливість існувати в слові багатогранним буття, навіть у стані самотності, у якому поетеса змушена перебувати більшу частину свого життя.

Становище самотньої жінки — болісний процес, однак він не випадковий, а певною мірою закономірний, продиктований душевною необхідністю і бажанням пізнати власну суть. Переживання ліричної героїні підносять її на висоту якогось морально-духовного перевтілення, коли уста промовляють: «і весни мені ти не пригадуй, / не бентеж спокою зрілих літ» [19, 30]. Етап самотності формує відповідну філософію — пізнання свого духу, пошуку шляху до Бога, відкритття у собі справжніх істин.

«Самотність — це безмежність, це воля,

це поклик безсмертя, не забуття,

це — шлях перекотиполя

через незбагненність життя…" [19, 49]

Самотність — незмінна константа буття, символізована неможливістю досягти рівноваги. Для світогляду авторки характерна така позиція: гармонія світу, прийнятна для відстороненого від буденного життя трансцендентного осмислення, і сумнівність або неможливість його з точки зору мізерної людської екзистенції.

У щирій і живій вірі поетеса вбачає новий вимір мислення і духовного піднесення, що не лише відкриває шлях до Бога, а й стає тією незбагненною творчою силою, яка веде до цілковитого перетворення людського єства, до нового духовного бачення. Це і є шлях до людської справжності, шлях до самого себе. Це шлях від еротичної афектації до об'ємної філософської рефлексії в просторі обсервації психологічної проблематичності я-буття.

Поетична творчість періоду першої половини ХХ століття Н. Лівицької-Холодної, представлена збіркою «Вогонь і попіл», виходить на той рівень, коли йдеться про спробу осмислити сенс і вартісність життя, самоцінність кохання. Це площина буття з трансцендентним виміром, у якій людина, за словами Х. Ортеги-і-Гасета, «виходить за власні межі і прилучається до чогось позамежного» [30, 126]. Саме це щось космічне, химерне, фантастичне відчутно у кожному вірші збірки «Вогонь і попіл».

2.3 Аналіз засобів творчої майстерності поетеси, представленої циклами віршів збірки «Вогонь і попіл»

Відтворення найтонших нюансів емоційного стану ліричної героїні творів Н. Лівицької-Холодної спричиняє градацію від простого ліризму до інтелектуалізації буттєвих реалій. При цьому необхідно зауважити на стильові особливості поезії Н. Лівицької-Холодної: авторка — неоромантик, а лаконічністю і строгістю вислову вона більш схильна до неокласики. Подібне поєднання художніх стилів поетичного письма початку ХХ століття створює неповторність творчого методу поетеси, свіжість й оригінальність звучання її поезій протягом майже століття.

Аналізуючи художні особливості збірки «Вогонь і попіл», можна помітити, що найбільш цікавою з даного боку є цикл «Червоне й чорне». У циклі «Барвін-зілля», де лірична героїні захоплена світлим, легким почуттям кохання, тропічна система вражає майстерним лаконізмом та простотою. Тут для передачі емоційного накалу пристрастей Н. Лівицька-Холодна користується здебільшого епітетами та порівняннями. І цього виявляється цілком достатньо, адже велика роль покладена поетесою на синтаксичні особливості віршів: називні речення, звертання анафори:

«І сталося. І буде завжди так:

Весна і синь у вересні і в січні,

І спрагнені, палкі твої уста,

І очі наді мною, очі вічні.

О, любий, ти в солодкім полоні

Навіки серце хочеш зав’язати

І дні кохання, щастя дні рясні

Як стиглі овочі без ліку рвати…" [19, 28]

Поетеса проявляє себе як ніжний, замріяний неоромантик. А вже у циклі «Червоне і чорне» Н. Лівицькій-Холодній найбільше імпонує експресіоністична манера письма:

«…Чорний погляд твій гордий і злісний,

Ти не хочеш прийняти любов.

Та дарма, я гадюкою стисну,

Я візьму з твого серця всю кров…" [19, 64]

Засіб гіперболізації допомагає у перебільшено здеформованому вигляді зматеріалізувати відвертий образ внутрішнього психологічного стану людини (в даному випадку екстазу — результату дії неопанованої любові-жорстокості). Гіпербола є одним з найулюбленіших засобів художнього зображення Н. Лівицької-Холодної, використовується цей троп чи не в кожному вірші, і саме завдяки йому так яскраво відчувається шалений накал почуттів та емоцій ліричної героїні.

Експресія у циклі «Червоне й чорне» є невипадковою. Це динамічний вияв активності ліричної героїні, різке протиставлення «пурпура й чернь» показує межу, яка розколює світ на два полюси, взаємно недосяжні і водночас атомарно близькі. Ці два полюси символізують два почуттєві стани — її і його. Образ її нюансований новою кольоровою імпресією — «пурпура»; у його образі домінує «чернь». Таке нюансування дозволяє поетці відтворити множинність відчуттів: певний ситуативний настрій і, водночас, загальну емоційну атмосферу. Типове для поезії Н. Лівицької-Холодної (а зрештою і для її світовідчуття) поєднання любові і ненависті доведене тут до вершини, сягає апогею.

У поетеси колір стає самостійним висловом експресії, він виступає як творчий мотив для оголення невидимого світу (зокрема, внутрішнього «я» ліричної героїні) від його позірної поверхні:

«…Так, пурпура і чернь контрастом.

Все, що збуджує пристрасть — шал.

Хай уп 'ється жорстоким щастям,

Хай згорить іще раз душа…" [19, 80].

Цикл «Червоне і чорне» є одним із проявів поширеного на початку ХХ століття синтезу мистецтв. Колір визволяється від предметності, досягає своєї самостійної значущості. Поетеса вміло нюансує почуттєві стани кольоровими імпресіями. Особливо виразно це виявляється, коли авторка робить спробу синтезу любові і ненависті (розвиваючи традиції Ш. Бодлера). Образ її (ліричної героїні) символізований червоною барвою, його — чорною. Ці кольористичні епітети наділені енергією великого емоційного впливу.

Повсякчасно наелектризована болями і тривогами атмосфера внутрішнього життя авторки, спровокована зрадою, виливається в образах, близьких до сюрреалістичних. Своєрідним тлом, на якому будується ліричний сюжет, виступає український степ. Форма вираження — сон. Мотив сну має тут сенс матеріалізації підсвідомого. Франко щодо цього писав: «Те, що на ділі є один момент або якийсь стан, сонна фантазія уявляє як рух, як цілий процес» [32, 73−74].

Авторка демонструє поліваріантність поетичного мислення, накопичення гнучких асоціацій. Солодкий хміль спокуси посилюється чорним мороком ненависті:

«І я знаю, що буде біль,

І що буде образа й сором,

І спокуси солодкий хміль,

І ненависти чорний морок…" [19, 81].

Мотив стихійності українського степу давав змогу Н. Лівицькій-Холодній уможливити напружені, не обмежені ніякими схемами шукання повнішого самовираження. Центральний образ — образ степу, усі інші - похідні від нього. Завдяки цьому у поетеси реальна історична подія перетворюється у міф. Н. Лівицька-Холодна перетворює історичні події у міф з метою відображення еротичних прагнень. Світоглядно авторка стоїть на позиції констатування еротичної афектації, коли фізична і емоційна енергія зв’язку в коханні існують разом, доповнюючи одна одну. Кохання в результаті такої афектації переходить у ненависть, гублячи разом з тим свій первісний зміст, створює метафори, сповнені хижого, тваринного смислу, жадоби до вбивства:

«Буде кров на моїх устах,

Буде розпач п’янкий, безсилий,

І як хижий могутній птах,

Розгортатиме пристрасть крила…" [19, 69]

Душа в поетеси — домінантна категорія, через яку розкривається найширший діапазон людських почуттів, проектуються потенційні катарсисні процеси. Метафори творять експресію ритму та руху, а оксюморон «жорстоке щастя» виступає несподіваним втіленням причини поетесиного конфлікту:

«…Чорний погляд твій гордий і злісний,

Ти не хочеш прийняти любов,

Та дарма, я гадюкою стисну,

Я візьму з твого серця всю кров…" [19, 84]

Прототекст любовної поезії Лівицької-Холодної сягає фольклорних традицій та європейської манери жіночої поезії. Саме заглиблення у міфологізацію підштовхує поетесу до змалювання «модернізованої гуцульської нявки, що висмоктує кров своїх жертв у любовному шалі» [13, 80], а романтична демонізація, маска «вампа» зумовлюють витончену інтимізацію буття, що ілюструють віртуозну майстерність авторки у володінні метафоричним складом мови: «осінь малює стежки, позичивши фарб у Тебе», «в ніжності твоїх долонь сліз складаю жмені», «улила б я свою печаль в очі, що як дзеркала».

Сама назва збірки є метафоричною, образи є глибоко символічними. Вогонь є не просто метафорою, цей образ у творчості Н. Лівицької-Холодної органічний, субстанційний, його поява зумовлена відповідним авторським світовідчуттям:

«…Так кличуть очі ваші чорні.

І відповідь моя проста:

Розпалені в пекельнім горні,

Горять, горять мої уста…" [19, 79].

Моральна перевтома ліричної героїні компенсується фізичною напругою. А кожен наступний вірш у збірці відтворює не лише моментальний спалах почуття, але й є сходинкою до осмислення складних стосунків між коханцями, відносин, що не застиглі, а змінюються, набуваючи неповторних психологічних відтінків. Експресивна манера письма з чітко вираженою ознакою еротизму подиктована винятково гострим авторським відчуттям світу свого «я». Властиво, що й явище синтезу мистецтв, яке присутнє у поезіях, вдало ілюструє світоглядну позицію Н. Лівицької-Холодної.

Висновки

Уважний дослідник творчості Н. Лівицької-Холодної Богдан Рубчак зазначає: «Я не знаю, хто ще з українських поетів написав так мало. Особливо ж — зважаючи на таку тривалу в часі літературну й життєву біографію» [24, 17]. Бувало, що вона замовкала на цілі десятиріччя, як-то збірка «Сім літер» вийшла у Варшаві 1937 року, а вже наступна «Поезії старі і нові» з’явилася у Нью-Йорку аж 1986-го. П’ятдесят років творчого мовчання поетеси змушують замислитись над тим, що не давало Н. Лівицькій-Холодній виражати свою особистість найсприйнятливішим для неї способом — писанням віршів, намаганням донести їх у світ. Напрошується думка, що справа тут навіть не в обставинах життя митця, а у власних пошуках, творчих, особистих, філософському осмисленні сенсу буття, проживанні та усвідомленні головних моментів особистого, та й загальнолюдського життя.

Поезія Наталії Лівицької - Холодної - це літопис життя письменниці, її любовних переживань. Творчість поетеси — надзвичайно яскравий приклад ототожнення ліричної героїні з автором поетичних рядків. У кожному рядку закохана, часто поглинута стражданням від неможливості бути разом, знесилена душевними муками, іноді доведена до розпачу, але все одно вірна коханню, Н. Лівицька-Холодна через почуття ліричної героїні виливає власне світосприйняття і досягає у цьому надзвичайної майстерності художнього слова.

Будучи вихованкою празької школи української поезії, Н. Лівицька-Холодна зуміла створити індивідуальний стиль. Її поетичний шлях не вливається і не йде навіть паралельно ні з традиційними, ні з модерними напрямами, він часто наближається, навіть перетинається то з одним, то і іншим, щоб опісля знову відійти й існувати окремо.

Проаналізувавши поезії зі збірки «Вогонь і попіл» Наталії Лівицької-Холодної, ми прийшли висновку, що поетеса схиляється до думки, що жінка вища за чоловіка в моральному і духовному плані. Подібні ідеї віднаходимо у творчості Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка.

Н. Лівицька-Холодна є гідним продовжувачем теми пошуку жінкою свого місця у житті. Однак у віршах поетеси ні в якій мірі немає ноти емансипованості, популярній у той час у мистецтві взагалі, а найбільше в літературі. Навпаки, її поезія наскрізь просякнута ніжністю, вразливістю, надзвичайною чуттєвістю. Це суто жіночна й «жіноча» поезія, близька і зрозуміла тільки для душі, що поклала всю себе без остатку на вівтар любові, що зазнала страждань і мук, без яких не можливе кохання, та й узагалі життя людини.

Високопоетичні твори Лівицької-Холодної сягають вершин поетичної майстерності не тільки через глибоке відчуття найтонших порухів душі, оригінальні, гостро відточені засоби художньої виразності, а й великим патріотичним навантаженням майже кожного ліричного твору. І це з тим, що в Україні поетесі довелося прожити всього до 18 років, бо далі розпочався її великий емігрантський шлях по Європі, а потім і в Америці. Її поезія перейнята чаром і мелодикою української пісні, сповнена роздумів над тяжкою долею людини, яка втратила найдорожче — Батьківщину. Однак крізь тугу та відчай, що так часто домінували у творчості багатьох поетів-еміґрантів як мотив безвиході, у ліриці Н. Лівицької-Холодної звучать дзвінкі патріотичні мотиви, утверджується віра в духовне відродження народу, що виступає свідченням сили духу митця, глибоких внутрішніх переконань щодо світлого майбутнього українського народу.

Поезія Лівицької-Холодної сотнями незримих зв’язків пов’язана не тільки з Україною в її пам’яті, з історичним середовищем української еміграції, а й несе в собі живий перегук, діалог з багатьма літературними явищами. В ній не лише оживають величні тіні Маланюка, Ольжича, Теліги, Липи; в ній майже на кожному кроці є текстуальний перегук з їхніми — і не тільки з їхніми — творами; Б. Рубчак та Ю. Шерех розшифрували прямі цитати з них; то там, то там у її тексті зринають приховані алюзії (окремою темою можуть бути взаємовідносини її з французькою поезією, і то не тільки переклади з Бодлера, Валері, Роліна, Люїзи Лябе, Марселіни Реборд-Вальмор, а й творче збагачення образними мотивами французьких авторів). Маланюк якось назвав Лівицьку-Холодну українською Ахматовою. Звичайно ж, малося на увазі не спрощене трактування: мовляв, Лівицька-Холодна — український відповідник російської поетеси, а «суголосний мотив, у якому раптово накладаються одна на одну життєві ситуації і реакції на них ліричних героїнь, в якій жіноча вразливість поєднується із силою протистояння, зі здатністю все перемогти і все перетривати, перебути, все зрозуміти і серцем і розумом» [30, 85].

Експресивна манера письма з чітко вираженою ознакою еротизму подиктована, очевидно, винятково гострим авторським відчуттям світу свого «я». Властиво, що й явище синтезу мистецтв, яке присутнє у поезіях, вдало ілюструє світоглядну позицію Н. Лівицької-Холодної. У поетеси колір стає самостійним висловом експресії, він виступає як творчий мотив для оголення невидимого світу, зокрема, внутрішнього «я» ліричної героїні, від його зримої поверхні.

Прочитання кожного рядка викликає захоплення величезною емоційною напругою, наелектризованістю почуттів, глибоким виром відвертих пристрастей між закоханими. Завдяки неприхованій почуттєвій напруженості поезій творчість Н. Лівицької-Холодної відносять до еротичної лірики. У підтексті віршів поетеси дійсно приховані тілесні прояви кохання, однак авторка лише натякає на них, не говорячи відкрито, не називаючи речей своїми іменами, іноді читач може лише здогадуватися про стосунки, розгорнуті у тому чи іншому вірші. Через це еротична лірика Лівицької-Холодної стає настільки витонченою у своєрідне «поетичне зазирання» до інтимного життя закоханих, настільки майстерно позбавлена будь-якої форми вульгарності, що повністю заслуговує на право бути справжньою перлиною у скарбниці поетичного надбання українського письменства, та й усієї світової літератури.

Читаючи давні й нові поезії Наталі Лівицької-Холодної, що є вираженням почуттєвого світу закоханої жінки від юних років, сповнених марних надій та ілюзій, до схилу життя, сповнених трагізму самотності, занурюючись у художній світ лірики митця, що так тонко відчуває красу і силу художнього слова, так проникливо відтворює душевний світ звичайної людини, закоханої жінки, не відчуваєш тягара цілого століття прожитих нею літ — стільки в її творах життєствердности, віри і надії, вселенського кохання і гуманізму.

Список використаної літератури

1. Андрусів С. «Сад любови» Наталі Лівицької-Холодної /С. Андрусів // Українки в історії. — К., 2004. — С. 283 — 286.

2. Башляр Г. Психоанализ огня. М., 1993.

3. Бійчук Г. «Серце надвоє роздерте»: Вивчення лірики Н. Лівицької-Холодної // Українська література в загальноосвітній школі. — 2000. — № 3. — С. 18−23.

4. Бойчук Б. Розмова з Наталею Лівицькою-Холодною // Сучасність. 1985. Ч.3.

5. Гундорова Т. Проявлення Слова. Дискурс раннього українського модернізму. Львів, 1997.

6. Євшан М. Під прапором мистецтва. Літературно-критичні статті.К., 1910.

7. Єременко О. Магія кольорів у ліриці Н. Лівицької-Холодної // Слово і час. — 2000. — № 4. — С. 68−72.

8. Йогансен М. Як будується оповідання. Харків, 1928.

9. Коровицький І. Поезія Наталі Лівицької-Холодної // Слово: Збірник 10. Література. Мистецтво. Критика. Мемуари. Документи. — Едмонтон, 1983. — С. 337−341.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой