Особенности межэтнических отношений и защиты прав национальных меньшинств в отношениях Румынии и Украины в контексте европейских и евроатлантических интеграционных процессов

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Экономические науки


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

УДК 327 (477: 498)
С. І. Бостан, здобувач
ОСОБЛИВОСТІ МІЖЕТНІЧНИХ СТОСУНКІВ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН
У ВІДНОСИНАХ РУМУНІЇ ТА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ
Захист прав національних меншин є важливим питанням у стосунках України та Румунії і вважається одним з найскладніших поряд з проблемою визначення державного кордону. Саме вони визначали перебіг двосторонніх переговорів останнього двадцятиріччя навколо підписання основних домовленостей та налагодження міждержавних відносин між цими двома країнами. Вступ Румунії до НАТО та ЄС, а також бажання України інтегруватися до Європейського Співтовариства передбачають перейняття європейської і світової практики до врегулювання цих важливих питань та досягнення порозуміння між двома сусідніми країнами, які претендують на лідерство в Чорноморському регіоні.
Ключові слова: Україна, Румунія, національні меншини, міжетнічні стосунки, україно-румунські відносини, подвійне громадянство, європейська та євроатлантична інтеграція.
Актуальність проблеми. Держава, яка піклується про захист прав людини, визнає верховенство закону та функціонує на демократичних засадах, отримує можливість стати членом Європейського Союзу, де ці умови є голов-ними і обов’язковими до виконання усіма країнами-учасницями об'єднання. Законодавче ототожнення, політична обумовленість чи acquis communautaire є головним підходом до країн-кандидатів на вступ до ЄС.
Після завершення холодної війни Європейський Союз все більше почав вимагати від своїх союзників та країн-претендентів на приєднання до його складу дотримання прав людини та вдосконалення стандартів демократії. Уже в січні 1989 р. Європейський парламент вимагав, аби «згадка про права людини» фігурувала в угодах про торгівлю та співпрацю, стосовно яких ЄС розпочав переговори з країнами Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), а також у переговорних дорученнях Європейської комісії. У квітні 1989 р. Європейська Рада обумовила відновлення переговорів з Румунією якраз виконанням обов’язків у галузі прав людини в рамках НБСЄ. Урешті-решт, на саміті в Копенгагені в червні 1993 р., Європейська Рада схвалила таке: «Стабільність інституцій, що гарантують демократичний устрій, правову державу, права людини, повагу до прав та захист менших» є sine qua non (обов'язковими умовами) в процесі прийняття до ЄС [8, с. 38−39].
Виклад основного матеріалу. Румунія у середині 90-х років ХХ ст. відкрито проголосила курс на інтеграцію до Європейського Союзу та НАТО. Відповідно з цього періоду їй довелося багато робити в напрямі впровадження в країні основних європейських стандартів для задоволення основних умов вступу в ЄС та НАТО. Як держава зі значними внутрішніми та невеличкими зовнішніми меншинами Румунія традиційно належала до опонентів захисту меншин. Мало того, відносини між державами та її меншинами можна охарактеризувати як концептуальне зіткнення між «унітарною і неподільною національною державою» та радикальними вимогами колективного захисту і автономії меншини, переважно найбільш чисельної -угорської. Слід зазначити, що Конституція Румунії від 21 листопада 1991 р. не містить положень щодо колективного захисту меншин, незважаючи на обіцянки нового посткомуністичного уряду гарантувати індивідуальні та колективні права і свободи етнічних меншин. Але вона містить пункт про позитивний індивідуальний захист меншин, який, щоправда, обмежується твердженням, за яким застережні заходи повинні відповідати принципам рівності і недискримінації щодо інших румунських громадян [8, с. 70−71]. Беручи до уваги ці внутрішні конфліктні обставини, позитивні результати в очах світової спільноти, досягнуті в середині 1990-х років, найкраще можна пояснити сильним і тривалим сприянням захисту меншин з боку міжнародних організацій з яскравою прив’язкою до обумовленості ЄС. Хоча, коли до влади прийшла
прозахідна команда нового Президента Е. Константинеску в 1996 р., ситуація дещо поліпшилася, особливо у стосунках з Україною та Угорщиною.
Крім того, існували стримуючі чинники ефективності обумовленості ЄС, пов’язані з суперечливою природою норм у галузі прав меншин та їх резонансом усередині країни. Вони найочевидніші у невдалій спробі заохочення колективних стандартів у галузі меншин через міжнародний тиск та обумовленість за умови сильного внутрішнього опору. Хоча Румунія прийняла Рекомендацію 1201, спочатку при вступі до Ради Європи, а згодом у двосторонньому договорі з Угорщиною (підписаній під великим міжнародним тиском та обумовленістю ЄС), вона відкинула ідею колективних прав та автономії, яку містив документ, наполягаючи на додатковій примітці у договорі. Таку інтерпретацію критикували західні організації та національні меншини країни. Це тлумачення, однак, могло бути виправданим на основі чинного європейського стандарту, відображеного у Рамковій конвенції, тому врешті -решт з ним змирилися. З другого боку, з метою збереження добросусідських стосунків між сусідніми країнами ЄС рішуче стримував Угорщину від подальшої активної підтримки колективних прав меншин та автономії для угорської меншини в Румунії зокрема, а пізніше відклав Рекомендацію 1201 на другий план, остаточно підтримавши індивідуалістичний підхід Рамкової конвенції.
З часом увага ЄС змістилася зі спеціальних прав меншин на питання дискримінації. Єврокомісія у 2000 р. дійшла висновку про те, що ставлення до меншин у Румунії є двояким. ЄС чітко підкреслив недискримінацію як елемент, якого бракує в румунській системі захисту меншин. Румунський уряд відреагував на це оцінювання прийняттям у листопаді 2000 р. Декрету про запобігання та покарання всіх форм дискримінації, який містить багато аспектів Директиви про расову рівність. Відтак, у звіті Єврокомісії 2001 р. цей крок уряду оцінено як велике досягнення. Однак бачення політики Румунії щодо національних меншин і захисту їхніх прав в очах європейців та українців чи то угорців є кардинально протилежними і різняться між собою.
На пострадянському політичному просторі відносини України та Румунії привертають особливу увагу, оскільки в них відбувається активне формування нового змісту та формату стосунків цих держав. Вони розвивалися досить складно після розпаду СРСР і є досить напруженими на сьогодні. Беручи до уваги той факт, що дипломатичні відносини між двома країнами встановилися на початку 1992 р., а договір «Про відносини добросусідства та співробітництва» підписано лише в 1997 р., та зважаючи на текст самого договору, з якого було вирішено вилучити статті, що стосуються визначення режиму державного кордону та дійти домовленості щодо цього питання впродовж наступних двох років, можна зробити висновок про те, що ситуація була досить серйозною і вирішити її було не так просто. Незважаючи на домовленість врегулювати режим державного кордону протягом наступних двох років після підписання даного договору, це вдалося зробити лише в 2003 р., через шість років потому.
Однак Румунія все ж погодилася на більшість пропозицій України в процесі роботи над базовим договором, і ця поміркована позиція румунського керівництва на той час також пояснюється налаштованістю країни до вступу в європейські структури, насамперед до НАТО. За вимогами Північноатлантичного альянсу країна-кандидат, а тим більше член організації, не може розраховувати на преференції у разі наявності територіальних претензій до інших країн. Ураховувалося також те, що до Румунії могли б висунути подібні територіальні вимоги інші держави, наприклад, Угорщина щодо Трансільванії - провінції Румунії, де проживає переважна більшість етнічних угорців, які зазнають нищівної політики з боку місцевої влади, яка проводить «румунізацію» краю. Посол США у Румунії А. Мозес у виступі в університеті міста Клуж-Напока заявив, що розв’язання питання стосовно вступу Румунії в НАТО залежить від того, чи будуть підписані базові договори з її сусідами — Угорщиною та Україною [6].
Найбільше затьмарювали стосунки України з Румунією претензії політичної еліти та офіційних інститутів влади останньої на територію України, труднощі з укладанням Великого договору між обома державами, відсутність згоди з питань розмежування морського шельфу та господарського використання гирла Дунаю. Далекими від ідилічних бували за останні роки й позиції України та Румунії стосовно проблеми Придністров'я. Роль України як одного з міжнародних гарантів врегулювання даного конфлікту, до певної міри, відіграє Київ, будучи заручником несприятливої геополітичної та внутрішньої політичної кон’юнктури, яка все ще не дозволяє успішно розв’язати цю проблему.
Не залишається поза увагою українсько-румунського партнерства і проб-лема забезпечення прав та інтересів української і румунської меншин на
територіях цих країн. Як відомо, українське законодавство у цій сфері складено за європейськими стандартами. Права національних меншин, як і всіх громадян України, однаково забезпечуються в рамках наявних фінансових можливостей. В Україні повноцінно функціонують понад 100 шкіл з румунською мовою викладання всіх предметів, регулярно транслюються щоденні румуномовні телевізійні та радіопередачі, в усіх парафіях у населених пунктах, де компактно проживає румунська меншина, богослужіння відправляється румунською мовою. Україна виконує взяті на себе зобов’язання в рамках Протоколів про співробітництво в галузі освіти і свого часу відкрила нові школи з румунською мовою викладання в Красноїльську (Чернівецька область) і Новоселівці (Одеська область).
У той самий час у Румунії діє лише один навчальний заклад — ліцей імені Т. Шевченка в м. Сігету Мармацієй, частина предметів в якому викладається українською мовою. У цьому контексті Україна очікує від румунської сторони відкриття українських ліцеїв в інших румунських містах, що передбачено згаданим Протоколом. Загалом Україна сподівається, що Румунія забезпечуватиме права української національної меншини на такому самому рівні, як це робить Україна стосовно румунської національної меншини. Тут також слід мати на увазі, що активізація двосторонніх відносин потребує фахівців із знанням мови сусідів. І національні меншини можуть відіграти важливу роль у процесі зміцнення українсько-румунського партнерства [2, с. 49−50].
Згідно з офіційними результатами загальнонаціонального перепису населення (березень 2002 р.) у Румунії налічується 61,4 тис. етнічних українців. (За альтернативними підрахунками Союзу українців Румунії, українська громада країни налічує понад 200 тис. осіб.) [4]. Компактно етнічні українці проживають у Марамуреші (понад 36 тис.), Південній Буковині (понад
10 тис.), Банаті (понад 8 тис.) та Добруджі (приблизно 1,5 тис.). У Румунії діють дві громадські організації етнічних українців: Союз українців Румунії (СУР, створений у 1990 р.) та Демократичний Союз українців Румунії (ДСУР, створений у 1996 р.) [1].
Натомість, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні налічується понад 140 тис. етнічних румунів, що становить 0,3% від загальної кількості населення [7].
На розвитку українсько-румунських відносин негативно позначаються спроби певних політичних сил і засобів масової інформації Румунії фальсифікувати політику України щодо румунської національної меншини. Націонал-радикальні кола в Румунії, друковані органи проводять відверту антиукраїнську пропаганду, причому це спостерігалося з самого початку налагодження двосторонніх відносин.
Досить драматично звучать та відповідно болісно сприймаються румунськими громадянами публікації з такої проблематики: «Румунська мова більше не буде предметом викладання в Україні» [11], «Невирішені румунські проблеми в Чернівецькій області» [12], «Румуни з повіту Герца та Чернівецької області ще більше позбавлені прав після Договору з Україною» [9], «Румуни з України — громадяни другої категорії» тощо [10].
Разом з тим повідомлення не були безапеляційно негативними. Час від часу реалії сучасного життя вносили свої корективи щодо сприйняття України як демократичної держави, яка будує взаємовідносини з сусідами на європейських засадах.
Щодо міжетнічних стосунків у прикордонних регіонах між двома країнами одним з найскладніших для України залишається на сьогодні питання оформлення Румунією румунського громадянства громадянам України.
У цьому контексті потрібно вказати на політику подвійних стандартів відносно питання громадянства і дотримування вимог членства в ЄС та НАТО. Демонструючи перед Європою чітке дотримання зазначених вимог членства в ЄС та НАТО, а саме підтримку добросусідських відносин з сусідніми країнами та Україною зокрема, офіційний Бухарест надалі втручається у внутрішні справи України. Низка державних установ Румунії, в першу чергу Департамент зв’язків з румунами звідусіль при Міністерстві закордонних справ, проводять деструктивну політику в середовищі національних меншин прикордонних областей України, що створює передумови для розвитку сепаратистських настроїв і міжетнічної ворожнечі.
Стосовно питання громадянства, заохочуючи громадян України до отримання румунського і фактично європейського громадянства, офіційний Бухарест насправді має на меті розширити в такий спосіб територію свого політичного впливу.
На квітневому саміті НАТО у Празі колишній Президент України Віктор Ющенко заявив: «Ми підтримуємо формування відповідного комітету в рамках Європейської комісії для того, щоб розглянути наслідки рішень румунської сторони, дати їм оцінку і проаналізувати наскільки вони відповідають духу добросусідства». А ситуація з видачею румунських паспортів вносить стурбованість і викликає здивування також в української громади Румунії [5].
Спрощення Румунією процедури надання національного громадянства та можливість використання румунського паспорта для вільного пересування територією ЄС слугують чинником, що підштовхує етнічних румунів нашої країни до набуття громадянства Румунії або свідомої відмови від громадянства України.
Компетентні джерела стверджують, що значно важливішим для Бухареста є власне факт наявності румунського громадянства в жителів Північної Буковини — багаторічного каменя спотикання у двосторонніх відносинах. Мету політики, що проводиться південно-західним сусідом України у Чернівецькій області, експерти, знайомі з тонкощами румунської дипломатії, пояснюють просто: «роздати» таку кількість паспортів, яка б дозволила прихильникам ідеї «Великої Румунії» заявити про перегляд статусу Північної Буковини. Можна припустити, що саме задля реалізації зазначеної мети румунська сторона, на відміну від Польщі, Словаччини та Угорщини, відмовляється підписати угоду по малому прикордонному руху між двома державами, хоча ще у січні 2009 р. міністр закордонних справ Румунії Крістіан Дяконеску на спільній прес-конференції з міністром закордонних справ України Володимиром Огризком у Києві заявив: «Ми знаходимося у фінальній стадії, і при першій нагоді підпишемо цю угоду». Більш того, за словами К. Дяконеску, румунська сторона вже завершила переговори з Європейською Комісією щодо відповідності положень цієї угоди вимогам Європейського Союзу.
Однак жодних зрушень у цьому напрямі так і не спостерігається. Цілком закономірно, що відсутність такої угоди між Україною та Румунією створює значні незручності для населення прикордонних громад Буковини, Закарпаття і тим самим для спрощення режиму перетину кордону, стимулює громадян України до набуття румунського громадянства [3].
Оскільки українським законодавством забороняється подвійне громадянство, але, незважаючи на це, воно не передбачає відповідальності за порушення даної норми, виникає необхідність у підготуванні відповідної законодавчої бази, яка чітко регулюватиме питання громадянства.
Слід зазначити, що законодавство у галузі захисту меншин та недискримінації в Румунії значною мірою ініційоване зовнішньою зумовленістю та сприянням правилам, особливо з боку ЄС. Однак керована ззовні рецепція правил обмежувалася концепціями захисту меншин, які відгукнулися серед румунських інституцій, підтверджуючи, що «ставлення до індивідів, а не до груп, як предмета законодавства з прав меншин, було постійним протягом останнього десятиліття». Це індивідуалістичне захоплення не змінило навіть поєднання мобілізації меншини, підтримки рідної держави та зумовленості Європейського Союзу [8, с. 71].
Важливим аспектом у міжетнічних стосунках та дотриманні прав національних меншин як України, так і Румунії є досягання порозуміння між двома сусідніми країнами в мирний дипломатичний спосіб у дусі взаємоповаги і толерантності, що стане яскравим підтвердженням і прикладом добрих намірів у спільній розбудові Нової Європи.
Висновки. Останніми роками стосунки між Україною та Румунією почали набувати нової якості. З’явилися спроби подолати негативи історичного минулого, відмовитися від розгляду перспектив взаємовідносин крізь призму попередніх непорозумінь і незадоволених національно -державних амбіцій. Чималі можливості для ствердження позитивної динаміки багатосторонніх стосунків надають євроатлантична та євроінтеграційна перспектива, наголошення на відданості спільним демократичним та європейським цінностям. Ведеться пошук нового балансу інтересів, прагнень і взаємної відповідальності політичної еліти двох сусідніх країн, де спільним знаменником виступають європейська політика безпеки та співробітництва, відданість ідеалам європейської солідарності, нарешті, бажання разом будувати економічний та політичний простір Об'єднаної Європи. І у разі відмови від взаємних образ і претензій ці зусилля відкриють нові можливості для регіональних і загальноєвропейських ініціатив офіційних Києва та Бухареста.
ЛІТЕРАТУРА
1. Ґудзик К. Українці в Румунії / К. Ґудзик // День. — 2006. — № 170. — 6 жовтня.
2. Макар Ю. Сучасний стан і перспективи розвитку україно-румунських міждержавних відносин / Ю. Макар // Україна-Румунія-Молдова: Історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів. -Чернівці: Букрек, 2006. — С. 49−50.
3. Мельничук І. Проблема паспортизації Румунією українського населення: сучасні реалії та можливі наслідки розвитку подій [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //bukinfo. com. ua/index. php? mcmd=shownews&-lid=8478.
4. Парфенов О. Українсько-румунський діалог: без нрава на помилку / О. Парфенов // Політ. менеджмент. — 2005. — № 4 (13). — С. 144.
5. Угрин Л. Динаміка міжнародного образу України після президентських виборів 2004 р. / Л. Угрин, О. Щурко // Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства: матеріали всеукр. наук. -практ. конф. / укл. Романюк А. С., Скочиляс Л. С. — Львів: ЦПД ЛНУ ім. І. Франка, 2005. — 152 с.
6. Украина не намерена делать какие-либо уступки в территориальном вопросе // Голос України. — 1995. — 19 дек.
7. Українці та національні меншини [Електронний ресурс]. — Режим доступу: //
http: //myukraine. info/uk/country/people/nationality.
S. Шіммельфенніг Ф. Європеїзація Центральної та Східної Єврони / Ф. Шіммельфенніг, У. Зедельмаєр // Наук. вид. — К.: Юніверс, 2010. — 288 с.
9. Gherman I. Romanii din Jinutul Herja § i regiunia Cernau^i si mai nedreptpta^i dupa incheierea Tratatului cu Ucraina / I. Gherman // Romania libera. — 199S. — 29 mart. — P. 3.
10. Patrichi V. Romanii din Ucraina, ceta^eni de cateegoria a doua / V. Patrichi // Romania libera. — 199S. — S sept. — P. 3.
11. Vicol M. Limba romana nu va mai fi obiect de predare in Ucraina / M. Vicol // Romania libera. — 1997. — 4 sept. — P. 2.
12. Vicol M. Probleme romane^ti nerezolvate in Regiunea Cernau^i / M. Vicol // Romania libera. — 199S. — 14 febr. — P. 5.
ОСОБЕННОСТИ МЕЖЭТНИЧЕСКИХ ОТНОШЕНИЙ И ЗАЩИТЫ ПРАВ НАЦИОНАЛЬНЫХ МЕНЬШИНСТВ
В ОТНОШЕНИЯХ РУМЫНИИ И УКРАИНЫ В КОНТЕКСТЕ ЕВРОПЕЙСКИХ И ЕВРОАТЛАНТИЧЕСКИХ ИНТЕГРАЦИОННЫХ ПРОЦЕССОВ
Бостан С. И.
Защита прав национальных меньшинств является важным вопросом в отношениях Украины и Румынии и считается одним из самых сложных наряду с проблемой определения государственной границы. Именно они определяли ход двусторонних переговоров последнего двадцатилетия вокруг подписания основных договоренностей и налаживание межгосударственных отношений между двумя странами. Вступление Румынии в НАТО и ЕС, а также желание Украины интегрироваться в Европейский Союз предусматривают соблюдение европейской и мировой практики к урегулированию этих важных вопросов и достижение взаимопонимания между двумя соседними странами, претендующими на лидерство в Черноморском регионе.
Ключевые слова: Украина, Румыния, национальные меньшинства, межэтнические отношения, украинско-румынские отношения, двойное гражданство, европейская и евроатлантическая интеграция.
PECULIARITIES OF INTER-ETHNIC RELATIONS AND PROTECTION OF NATIONAL MINORITIES' RIGHTS IN THE RELATIONSHIPS BETWEEN ROMANIA AND UKRAINE IN THE CONTEXT OF EUROPEAN AND EURO-ATLANTIC INTEGRATION PROCESSES
Bostan S. I.
Protection of national minorities' rights is a significant issue in the relationships between Ukraine and Romania and it is considered to be one of the most difficult as well as a problem of state border determination. The very these two problems have been determining the course of bilateral negotiations concerning signing of the main agreements and establishing inter-state relations between both countries for the last twenty years. Romanian joining NATO and EU as well as Ukrainian willing of integration to the European Community provides adopting of European and world practice of the settlement of these important questions and achieving consensus between two neighbouring countries which are pretending to the leadership in the Black Sea region.
Keywords: Ukraine, Romania, national minorities, ethnic relations, Ukraine-Romania relations, dual citizenship, European and Euro-Atlantic integration.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой