Ґенеза юридичної діяльності в англо-американській правовій сім’ї

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Ґенеза юридичної діяльності в англо-американській правовій сім'ї

Дослідження історії становлення та розвитку юридичної діяльності професії юриста в різних територіально-правових площинах має безпосереднє значення і для вітчизняної юридичної науки, оскільки для вироблення певної концепції розвитку юридичної професії необхідно, крім національної юридичної історії дослідити історію її становлення та розвитку в умовах інших правових сімей, зокрема, в умовах англо-американської правової сім'ї, оскільки діяльність юристів Англії та більшості інших країн англо-американської правової сім'ї є загальновизнаним «зразком» суттєвого впливу юридичної діяльності на становлення та розвиток національних правових систем.

Саме актуальність наукового осмислення сучасних процесів правового розвитку світу зумовлює необхідність розгляду в цьому дослідженні ґенези юридичної діяльності в різних країнах англо-американської правової сім'ї, з’ясування причин та умов її виникнення, становлення й розвитку, виокремлення відповідних етапів, на яких юридична діяльність набувала нових властивостей, процесів розповсюдження англійського варіанта діяльності юристів серед інших країн, факторів її перетворення в національну юридичну діяльність та інших проблем.

Загальновідомо, що, хоча Англія тривалий час перебувала під римським пануванням, римське право, на відміну від країн романо-германської правової сім'ї, не вплинуло на становлення та розвиток загального права Англії. Римське панування залишило не більший слід в історії Англії, ніж кельтський — у Франції чи іберійський — в Іспанії. У той період основними нормами регулювання суспільних відносин у країні були місцеві звичаї й традиції, але вже з VI ст., після прийняття Англією християнства, значення набули церковні акти, судові рішення й «закони короля». Хоча статутні норми й існували на території Англії, але впродовж довгого часу перевага віддавалася судовим прецедентам. М. Марченко з цього приводу пише: «…з прийняттям у 696 році Англією християнства і поступовим перетворенням королівської влади у найвище джерело правосуддя та справедливості все більше значення для англосаксонського права стали набувати церковні акти, а також судові рішення і закони короля» [17, с. 373].

У науковій літературі розрізняють чотири основних періоди розвитку загального права на території Англії. Перший період визначають як період формування передумов для виникнення загального права, якому була притаманна наявність численних звичаїв і традицій варварських племен, що існували на території Англії [15, с. 74]. Він закінчується в 1066 році після завоювання Англії норманським герцогом Вільгельмом І Завойовником. Другий період починається з 1066 р. й закінчується з початком правління династії Тюдорів у 1485 р. Це період виникнення англійського загального права, протягом якого здійснювалося подолання звичаїв і традицій, які панували на території Англії. Третій період, відповідно, бере початок з 1485 і закінчується періодом проведення реформ 1832 року. Його часто називають періодом становлення або розквіту англійського загального права, але під час цього періоду виникають суперечності між двома гілками судової системи Англії - загальним правосуддям та судом справедливості. Четвертий етап (етап розвитку) починається із судових реформ 1832 р. та продовжується до теперішнього часу [9, с. 259]. Проте останній етап доцільно обмежити другою половиною ХХ ст., коли завершилась правова експансія Англії, та виокремити п’ятий, сучасний етап розвитку, оскільки після розпаду колоніальної системи спостерігається не тільки добровільний вибір певними країнами англійського шляху правового розвитку, але й проникнення та зростання впливу судового прецеденту і відповідних йому зразків організації та здійснення юридичної діяльності в інші правові сім'ї, правові системи міжнародних утворень [18, с. 11−12].

Подібні ж етапи і часові проміжки можна виокремити в ґенезі юридичної професії на власно території Англії. Першим етапом є становлення передумов виникнення юридичної професії, який починається з часів появи державних утворень на території Англії й завершується норманським завоюванням у 1066 році. Протягом цього періоду не існувало єдиної системи судів, професійних адвокатів, прокурорів та інших юристів. Судова влада здійснювалася місцевими судами (судами сотень, графств тощо), які не складали єдиної судової системи для всієї країни. Початок другого етапу, пов’язаний з завоюванням норманцями Англії та їхньою діяльністю щодо реформування судової системи (як, наприклад, створення корпусу роз'їзних суддів) [15, с. 66−67]. Закінчується даний період у 1485 р. [1, с. 371]. Третій етап у розвитку юридичної професії починається з правління династії Тюдорів (1485 р.) і тривала до судових реформ 1832 р. Цей період характеризується появою та становленням юридичної професії, зокрема, створенням системи професійних судів, професійної адвокатської діяльності баристерів та солісіторів [9, с. 223−224]. Останній етап починається з 1832 р. й продовжується до наших часів.

Конкретизуючи характеристики процесу розвитку Англії та її правової системи, слід виокремити деякі його властивості, які мають значення для визначення особливостей ґенези юридичної професії. Впродовж довгого часу на її території не існувало професії юриста як такої, хоча й були особи, які здійснювали ті чи інші види юридичної діяльності. Так, адвокатами найчастіше виступали ті, хто був найбільш досвідчений у судовій галузі (проте вони не були юристами і не мали юридичної освіти). Важливим інститутом здійснення правосуддя до XV ст. був інститут присяжних засідателів (особи, які знали звичаї та традиції, що діяли в місцевості, де проходили слухання). Судді запрошували присяжних на судові засідання для допомоги в правильному вирішенні справ. Це було пов’язано з тим, що судові рішення до XIV ст. найчастіше приймалися не на основі законів чи загального права, а на основі звичаїв і традицій, які панували на тій території країни, де проводилося слухання [15, с. 67].

Така побудова судів та здійснення правосуддя не сприяла тому, щоб виокремлювалися окремі фахівці, які б на професійній основі вивчали, створювали та реалізовували правові правила, тому виникнення й становлення професійної юридичної діяльності пов’язано, у першу чергу, з розвитком королівського правосуддя та виникненням прецедентного права.

Зі зростанням населення Англії, ускладненням соціальних зв’язків, збільшенням кількості соціальних конфліктів, посиленням влади монарха та недостатньою ефективністю місцевих судів починає збільшуватися кількість звернень до королівського правосуддя, що зумовлює створення так званих королівських судів. Одним з перших серед них був Особистий суд короля (з 1175 року), який діяв за його участю, а також такі судові інстанції як Суд казначейства, Суд загальних тяжб тощо [14, с. 67−68]. Згодом нового значення набув Суд королівської лаві (реформований Особистий суд короля), який, розглядаючи кримінальні і цивільні справи, став найвищою апеляційною та наглядовою інстанцією над усіма іншими судами, зокрема, судом загальних тяжб, який, у свою чергу, став основним судом загального права Англії [10, с. 415].

За часів правління англійського короля Генріха II (1133 — 1189 рр.) починає розвиватися практика роз'їзних судів, які вирішували справу на основі тих правових та інших правил, які діяли на території, де проходили слухання. Досить часто за результатами таких «роз'їздів» судді збиралися на засідання для обговорення справ та рішень, які були ними винесені. Рішення суддів фіксувалися та зберігалися в архівах. Під час таких засідань почав зароджуватися судовий прецедент в Англії. Уся система королівського правосуддя, особливо Вестмінстерські суди, відігравали важливу, а часто й вирішальну роль у формуванні англійського загального права.

У зв’язку із цим, однією з найпоширеніших і найважливіших юридичних професій впродовж усього часу була й залишається професія судді. Вивчаючи історію англійської судової системи, необхідно відмітити, що до середини XII ст. більшість судових справ розглядалися лише місцевими судами, королівське правосуддя мало виключний характер та здійснювалося лише у випадку відмови місцевих судів вирішити конкретну справу по суті чи у випадку особливого звернення осіб за «королівською милістю», для чого отримували королівський припис (writе), який означав королівське розпорядження суддям розглянути конкретну справу.

До ХІІ ст. в Англії існувало лише 39 приказів (writs), з 1227 року, коли було створено перший список випадків, у яких королівський суд міг взяти справу до розгляду, він нараховував уже 56 пунктів, а в 1832 році - 76 [10, с. 417−418]. Тільки в 1854 році Актом «Про процедуру по загальному праву» було відмінено систему приказів (writs) і введено єдину систему позовів. По суті дані факти слід розглядати як перші спроби нормування компетенції суддів як представників судової влади.

Згідно з процедурними правилами, для звернення особи до Королівського суду потрібно було спочатку отримати спеціальний приказ (write) корони, який надавався найвищою посадовою особою країни — Лордом-Канцлером. Цей припис розглядався як привілей особи, що надавався короною й міг бути виданий тільки у випадку попередньої оплати всіх судових витрат. Оплата судових витрат зазвичай здійснювалася Лорду-Канцлеру. Після цього, якщо він вважав за доцільне, то передавав скаргу до королівського суду [13]. Також можна було отримати наказ (write) і звернувшись до суду безпосередньо.

У XV сторіччі Лорд-Канцлер, якому Монархом були делеговані повноваження одноособово вирішувати справи, стає досить автономним суддею [8, с. 34], що мало значення не тільки для виокремлення та становлення права справедливості, але й для посилення тенденцій виокремлення професійної галузі правових робіт, подальшому зміцненню системи судової влади та корпусу професійних суддів.

Суд Лорда-Канцлера, як незалежна від судів загального права Англії установа, у своїх рішеннях керувався виключно «здоровим глуздом і власними принципами та поглядами на справедливе рішення по конкретній справі». «Суд справедливості» не претендував на зміну норм загального права, він лише виробляв додаткові норми, які доповнювали систему прецедентів судів загального права та стимулювали її розвиток [9, с. 220]. Виходячи із цього, можна стверджувати, що, окрім функції правосуддя, суди в Англії виконували функцію правотворчості в обмеженій формі. Однак, з часом, через різні обставини, ситуація починає змінюватися, право справедливості починає все більше й більше входити в протиріччя з загальним правом королівських судів [16, с. 174−177].

Перше та одне з найбільших зіткнень права справедливості з судами загального права сталося під час та після розгляду в суді справи Глевілля в 1615 році. Лордом-Канцлером Енесмеом, згідно з принципом справедливості, по цій справі було переглянуте рішення суду загальних тяжб, винесене Е. Коком, на тій основі, що рішення Е. Кока базувалося на свідченнях, про неправдивість яких суду не було відомо під час розгляду справи. Після цієї справи король Яків I Англійський створив комітет під керівництвом генерал-аторнея Ф. Бекона, який підтримав Лорда-Канцлера та вирішив, що рішення суду Лорда-Канцлера мають вищу силу ніж рішення судів загального права. У подальшому, оскільки у суді Лорда-Канцлера була більш проста процедура та він мав більше повноважень, які вміло використовував, судовий орган при Лорді-Канцлері отримав визнання та авторитет значно більшу, ніж тогочасні суди загального права [9, с. 221−222].

«Суд справедливості» у його «незалежному» вигляді проіснував до судових реформ 1873−1875 рр. До цього часу рішення Лорда-Канцлера та його суддів не входили в систему загального права Англії й ними не могли користуватися суди загального права. Його рішення утворювали окрему, паралельно діючу систему «права справедливості». Після судової реформи «суд справедливості» повинен був у своїй діяльності керуватися системою прецедентів загального права. Рішення «суду справедливості», які були винесені ним по всіх справах до судових реформ, не втратили свою силу, а ввійшли в систему загального права як органічна його частина і з того часу прецедентами «права справедливості» мали користуватися всі судові інстанції.

У XIV ст. виникає інститут «мирових суддів», який тісно пов’язаний з судовою системою загального права. До компетенції мирових суддів належав розгляд тих видів справ, що були визначені «Статутом про працівників»; але поступово їхня юрисдикція стала розширюватися за рахунок справ про статеві злочини (включаючи ті, які каралися стратою), цивільно-правових та адміністративних функцій [4, с. 10]. Для розгляду справ мирові судді графств збиралися на «сесії» 4 рази на рік, а у вийняткових випадках вони могли збиратися на позачергові сесії для розгляду особливо важливих справ або за умов їхнього значного накопичення. З XIV ст. мировим суддям починають передаватися повноваження щодо попереднього розгляду кримінальних справ (до того часу ці повноваження мало «велике журі присяжних»). На даний час на території Англії існує два види мирових суддів (магістратів):

— the Lay-Magistrates (Лей-магістрати) — ця посада зародилася в XIV сторіччі. Такі мирові судді не мали юридичної освіти. Під час розгляду справи в них завжди був помічник із солісіторів чи баристерів, які надавали поради мировим суддям щодо правильної правової процедури проведення засідання та допомагали в інших правових аспектах проведення справи;

— the Stipendary Magistrates (Стипендіарні магістрати). Ця посада вперше утворилася в 1792 році у Лондоні. Ці мирові судді найчастіше призначалися з числа практикуючих юристів, вирішували до 95% усіх справ. Їхня діяльність оплачувалася і вони призначаються пожиттєво до настання пенсійного віку [6, с. 42].

У XIV ст. на території Англії виникли перші спілки та корпорації юристів-адвокатів, які надають свої послуги на професійній основі [13, с. 84]. Цей процес можна назвати корпоративною інституціоналізацією. Найбільш важливим фактором на шляху появи вищезгаданих спілок і корпорацій стало домінування норм загального права над звичаями й традиціями, які панували на місцях.

Отже, з періодом корпоративної інституціоналізації в Англії пов’язують початок становлення професійної юридичної адвокатської діяльності, оскільки саме оформлення юристів-адвокатів як професійної групи багато в чому зумовило й поділ адвокатської діяльності на дві гілки -баристерів та солісіторів. З 1340 р. адвокатами, які мали право виступати в судах, були правові старшини. Ними називали осіб, які мали виключне право виступати в судах, представляючи своїх клієнтів. З розвитком професії юриста зароджується посада баристера, яка впродовж довгого часу була посадою учня правового старшини. Починаючи з XV ст. баристери стають самостійною гілкою юридичної професії й займають місце правових старшин [5, с. 284−285].

Розглядаючи адвокатську діяльність, не можна оминути увагою такі види юридичних професій як аторнеї та солісітори. На той час правові старшини та баристери переважно виступали в судах та надавали правову допомогу населенню, а підготовчу роботу до проведення судового процесу здійснювали судові чиновники, відомі як аторнеї [3, с. 84].

З XV ст. в Англії поряд з аторнеями виникають посади солісіторів (solicitor). До них відносилися особи, які практикували в «судах справедливості» і, на відміну від правових старшин та баристерів, мали безпосередні зв’язки зі своїми клієнтами. У загальному праві Англії солісітори традиційно ведуть всі юридичні справи, але у своїй діяльності вони не здійснюють захисту своїх клієнтів у суді (як вийняток вони беруть участь у судових засіданнях магістратів, та по незначних кримінальних справах у міських судах) [2].

Історично склалося, що аторнеї й солісітори були висококваліфіковані та досвідченими людьми, оскільки крім надання юридичної допомоги вони мали знати декілька мов, як то офіційну мову судочинства — норманську-французьку та, власне, англійську для ведення справи в суді та пояснень про хід розгляду справи своїм клієнтам.

До XVI ст. серед юридичних професій склався такий розподіл обов’язків, коли солісітори мали справу з landed estates (справами, які стосуються земельної власності), аторнеї ж були «радниками» для сторін по справі. Спочатку професії аторнея та солісітора були окремими та незалежними, але так історично склалося, що досить часто одна й та сама людина виконувала обов’язки як солісітора, так і аторнея, а тому під час судової реформи 1873 р. відмінність між аторнеями й солісіторами було усунуто і з цього часу аторнеями стали призначатися солісітори, таким чином було офіційно закріплено двогілкове юридичне обслуговування.

До обов’язків другої ланки юридичної професії - баристерів, входило виступ та захист сторони по справі в королівському суді [19]. Подібний розподіл обов’язків залишається до цього часу. Так, основна різниця між двома гілками адвокатської професії сучасної Англії баристерами й солісіторами полягає в тому, що солісітори не мають права виступати в усіх судах, а, у свою чергу, баристери не можуть безпосередньо мати справу зі своїм клієнтом, а тільки через відповідального за справу солісітора.

Існуючий розподіл прав та обов’язків між баристерами й солісіторами, ускладнена процедура та тривалість підготовки й проведення судових засідань та інші недоліки здійснення правосуддя зумовили актуальність реформи організації та здійснення юридичної діяльності. Для проведення вдосконалення судової процедури у 1976 р. було скликано комісію для аналізу діяльності юристів, яка діяла протягом трьох років і дійшла висновку, що загалом юристи надають висококваліфіковану та якісну юридичну допомогу, проте організація надання юридичних послуг, процедура розгляду та вирішення справ потребують оптимізації, внаслідок наявності: тривалого проміжку часу між здійсненням юридично значущої дії та судовим розглядом справи, який міг сягати більш ніж 4-х років; недостатнього рівня взаємодії баристера та солісітора тощо.

На підставі проведеного аналізу ефективності юридичної діяльності Королівська комісія в 1990 р. видала «Акт судових та юридичних послуг», основною метою якого було покращення якості надання юридичних послуг у Англії. Цей акт встановлював загальні принципи юридичної діяльності: право аудієнції в судах, основні положення надання професійних послуг юристами та рівень кваліфікації, що повинні мати особи, які здійснюють юридичну діяльність у країні. Також зазначеним актом було створено Радний комітет по правовій освіті та тренуванню при Лорді-Канцлері, до повноважень якого входив контроль за якістю професійної юридичної підготовки, надання порад, зауважень та пропозицій щодо її покращення в Англії, Уельсі та північній Ірландії [16].

Розглянувши історію розвитку юридичної діяльності та юридичної професії в Англії, слід відмітити, що її розвиток, починаючи з періоду правління норманів на території Англії, мав еволюційний характер. Це пов’язано з тим, що норманський герцог Вільгельм І Завойовник мав спадкові права на престол, тому він та його нащадки під час свого правління намагалися не входити в протиріччя з існуючою в країні правовою системою. Початок правління норманів в Англії приніс зміни в судову систему країни. Так, під час цього періоду створюється корпус королівських роз'їзних суддів, починається поступовий перехід від управління суспільними відносинами на основі звичаїв і традицій до його нормативного здійснення, хоча остаточне подолання домінування звичаєвого права на території Англії відбулося в період правління династії Тюдорів. При цьому слід відмітити, що, хоча розвинена судова система існувала вже в XII ст., професія юриста, як представника особи в суді з виокремленням інститутів баристерів та солісіторів офіційно сформувалася лише в XV ст.

До цього часу основними діями англійських юристів були розгляд справи, кваліфіковане подання та супроводження позову в Королівському суді. Тому " … до ХІХ століття головним для юриста було знайти форму позову, яка б дозволила звернутися в Королівський суд та запобігти тим перепонам, які готувала на кожному кроці досить формальна процедура …" [9, с. 241]. Це пов’язано з тим, що англійські юристи у своїй практиці керувалися виключно судовим прецедентом і вважали його головним та домінуючим над «писаним правом». Така перевага судової практики над статутним правом залишається в Англії сьогодні, хоча значення «писаного» або статутного права в Англії з недавнього часу почало зростати. Проте, незважаючи на такі тенденції розвитку англійського права, юристи в професійному навчанні та діяльності продовжують більше звертати увагу не на норми й принципи — матеріальне право, а на процедуру — процесуальне право. Як приклад можна навести вислів англійських юристів XIII ст.: «право не відноситься до того, що може бути створене людьми. Право просто існує й відповідно статути, які приймаються парламентом, є ніщо інше як поправки до вже існуючого права» [19, с. 24−25].

Розглядаючи професію юристів у Англії, потрібно зауважити, що судді навіть у «вищих» судах, на противагу своїм континентальним колегам, не обов’язково повинні мати юридичну освіту. Вони набувають професійні навички та вміння в процесі практичної діяльності, працюючи адвокатами та вивчаючи практику судових розглядів. Також слід зазначити, що і сьогодні освіта, з точки зору англійців не є головною для професійного судді. На їхню думку, головне — розгляд справи повинна вести добросовісна особа, повинні виконувалися основні принципи судового процесу та юридичної етики для того, щоб «гарно судити». «Англійські юристи ніколи не здобували освіту в університетах, — пише Р. Давид, — і в наш час в Англії відсутня необхідність закінчувати університет для того, щоб стати адвокатом, повіреним або суддею» [9, с. 229].

Аналізуючи правову систему Англії, не можна не зауважити, що, хоча Англія входить до складу єдиної унітарної держави, але правова система на різних територіях Великобританії не однакова, так, у правовій системі Шотландії також має значення практика судів, але шотландські судді користувалися багатьма положеннями та інститутами римського права, що робить правову систему Шотландії більш схожою на континентальні правові системи, ніж на правову систему загального права. Те саме можна сказати і про північну Ірландію, острови Мен тощо [3, с. 105].

У XVII-XIX ст. ст. розповсюдження англійського права набуло великих масштабів. Це пов’язано із проведенням Англією колоніальної політики. У цей період Англія була однією з провідних колоніальних держав у всьому світі і правом, яке вводили англійські колоністи, користувалася майже третина країн світу. Розповсюдження загального права на колонії здійснювалося на основі принципу, сформульованого в 1693 році суддею Холтом: «У випадку освоєння англійськими підданими незаселених земель там діють всі закони Англії» [8, с. 82].

Розглядаючи проблеми ґенези юридичної діяльності в англо-американській правовій сім'ї, окрім огляду історії зародження професії юристів у Англії, доцільно проаналізувати питання розвитку юридичної професії на території США, як однієї з найбільших країн — представників цієї сім'ї. Треба зауважити, що, хоча англійське право розповсюджувалося на всі її колонії, США не скопіювали правову систему Англії в усіх її властивостях, хоча вона суттєво вплинула на формування їхньої правової системи. Несхожість правових систем США та Англії пояснюється тим, що, окрім англійських колоній, на території Америки існували французькі, іспанські та колонії інших країн, які розповсюджували вітчизняне для них право на колоніальні території. Деякі особливості таких колишніх колоній залишаються до цього часу (штат Луїзіана) [16, с. 598].

Першу регулярну колонію на території Америки було засновано в 1585 році, але найбільш інтенсивний етап її колонізації припадає на першу половину XVII ст., що пов’язано з правлінням англійського короля Якова I, який у 1606 році надав Лондонській та Плімутській торговим компаніям право освоювати та управляти побережжям. За їхньої ініціативи на території США з’явилися ще дві колонії - Віргінія та Нова Англія [12, с. 13].

Вважається, що право США почало формуватися і розвиватися з 1800 року, але періодизація американського права є дискусійною. Так, С. Боботов і І. Жигачев виокремлюють три етапи розвитку американського права: перший починається з 1800 року й завершується громадянською війною; другий — відповідно з 1861 року й до початку першої світової війни; третій — з першої світової війни і триває досі [19, с. 15−23].

І. Богдановська дотримується дещо іншої позиції і вважає необхідним виділяти в розвитку права США чотири періоди, а саме: першому періоду притаманне закріплення права в колоніальний період, тому він починається зі створення у XVII ст. перших колоній (у Вірджинії, Плімуті, Массачусеці, Меріленді, тощо) і завершується проголошенням незалежності США; другий період починається з 1783 року й продовжується до 1830 року; третьому періоду притаманні часові межі 1830 — 1860 років, що пов’язано з внесенням деяких суттєвих змін до прецедентного права; четвертий період, відповідно, починається з 1860 року і продовжується до наших часів.

Більш оптимальною та традиційною для юридичної науки пострадянських країн вважається позиція І. Богдановської, оскільки зі збільшенням англійських колоній виникла проблема, яке право застосовувати. Відповідь було знайдено приблизно в 1780 році в зв’язку з вирішенням справи Кальвіна, суть якої полягала в тому, що, створюючи колонії на незайнятих землях, англійці принесли і своє право, а тому на території Америки треба використовувати англійські закони та право, а також внесені до них зміни, але: «загальне право використовується тільки в тій мірі, у якій його норми відповідають умовам колоній».

Проте загальне право не могло повністю врегулювати суспільні відносини, що виникали в новостворених колоніях, через складну систему судочинства англійського права, що вимагала великої кількості професійних та досвідчених юристів, яких у той час не було на території США і яких не можна було швидко підготувати чи запросити, а також через проблеми, які поставали перед американськими колоністами, і значно відрізнялися від їхніх аналогів в Англії або були зовсім новими [8, с. 40].

Тому, в колоніях функціонувало досить примітивне право, яке створювалося на основі Біблії та «суддівського розсуду». З метою подолання негативних властивостей цього права в колоніях Массачусетсу та Пенсільванії були створені перші кодифікаційні акти, які не мали нічого спільного з теперішньою системою кодифікації, але показали, що колоністи в Америці, на відміну від англійців, ставляться до писаного права позитивно. Характерною рисою кодексу в Массачусетсі, наприклад, було те, що деякі правові інститути були розташовані в алфавітному порядку [1, с. 41];

Після завоювання Америкою незалежності в 1776 р. і фактичного її становлення в 1783 р., а також покращення умов життя, перед колоністами постала потреба вдосконалення правового регулювання в новоствореній державі, яке було здійснено на основі англійського права, але з певними особливостями:

— використовувалося тільки те загальне право, яке діяло до отримання незалежності, тобто до 1776 р., а всі зміни, внесені до загального права в Англії після цієї дати не мали сили на території США;

— в американському праві почалось поєднання рис як загального права, так і права романо-германської правової сім'ї [16, с. 5].

Своєрідністю виникнення юридичної професії в Австралії є те, що до створення в 1814 р. першого Вищого суду Австралії діяли виключно ті солісітори, яким було заборонено вести професійну діяльність в Англії та Ірландії за порушення професійних норм або вчинення злочинів. Тільки в 1815 році з Англії прибули два солісітори Уільям Генрі Мур та Фредерік Гарлінг, які мали право на ведення юридичної діяльності.

Після утворення в 1824 р. другого Вищого суду Австралії розпочинають свою діяльність баристери, але хоча на той час солісітори й баристери були двома різними професіями, вони мали рівні права у судах. На 1854 р. у Австралії діяли 2 баристери та 6−7 солісіторів, якими були виключно чоловіки і тільки в 1905 р. «Legal practitioners act» (Акт про практикуючих юристів) дозволив практикувати в якості баристерів чи солісіторів і жінкам [24, с. 2−3].

Діяльність юристів у сучасних Австралії та Англії має багато спільних рис. Австралійські юристи також виступають у судах на англійський манер у мантіях, париках тощо. У Новому Південному Уельсі, Вікторії та Квінсленді державні адвокатські об'єднання (state Bar Association) мають такі самі повноваження, як і судові Інни. У західній та південній Австралії та в центрі солісітори й баристери мають однакові повноваження та виконують тотожні функції, проте існують їхні незалежні адвокатські об'єднання.

Таким чином, англо-американська правова сім'я була і є однією з найбільших правових сімей світу, а тому впродовж тривалого часу суттєво впливала на розвиток права та юридичної професії в інших країнах світу та в правових сім'ях.

Дослідження історії юридичної професії в Англії підводить до висновку, що впродовж довгого часу на її території не існувало професії юриста як такої, хоча й були особи, які здійснювали ті чи інші види юридичної діяльності в її сучасному розумінні. Лише з XIV ст. починається виникнення спілок та корпорацій юристів-адвокатів, які надають свої послуги на професійній основі, що можна назвати корпоративною інституціоналізацією, що зумовлено початком домінування загального права над місцевими правовими звичаями й традиціями.

З виокремленням суддів та адвокатів як професійних груп, їх інституціалізацією, а також становленням прецедентного права пов’язаний подальший розвиток юридичної професії, зокрема, поділ адвокатської діяльності на дві гілки — баристерів та солісіторів, виникнення аторнеїв, коронерів, набуття окремих юридичних властивостей поліцейською діяльністю тощо. Причому генезис різних видів юридичної професії залежить від побудови правової системи Англії в різні періоди її існування, функцій, що виконувалися юристами при розгляді юридичних справ, кількісних та якісних змін у сфері правового регулювання, а також інших факторів. Так, хоча Англія входить до складу єдиної держави Великобританія, але правова система на різних частинах її території не однакова, зокрема, у Шотландії судді користувалися багатьма положеннями та інститутами римського права, що робить правову систему Шотландії більш схожою на континентальні правові системи, ніж на правову систему загального права. Те саме можна сказати й про північну Ірландію, острови Мен тощо.

В історичному контексті англійське право розповсюджувалося на всі її колонії, проте США не скопіювали правову систему Англії повністю. Їхня несхожість пояснюється тим, що окрім англійських колоній на території Америки існували як французькі, іспанські, так і колонії інших країн, які відповідно впливали і на правовий розвиток. Деякі особливості таких колишніх колоній залишаються на сьогодні не тільки в США, але й в Австралії, Канаді та інших країнах Співдружності.

Аналіз ґенези юридичної діяльності в англо-американській правовій сім'ї дозволяє зробити висновок, що спільним для країн цієї правової сім'ї є залежність виникнення та становлення юридичної професії від правової експансії Англії та розвитку прецедентного права, а особливості зумовлені політичними, соціальними, економічними, культурними та іншими факторами.

Література

юридичний професія правовий

1. Офіційний сайт Дисциплінарного трибуналу Англії [Електронний ресурс]. — Режим доступу http: //www. solicitorstribunal. org. uk/introduction. html

2. Очерки сравнительного права (Сборник) / Под ред. В. А. Туманова. — М.: Прогресс, 1981. — 256 с.

3. Пархоменко Н. М. Джерела права: проблеми теорії та методології: Монографія / Н. М. Пархоменко. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», 2008. — 336 с.

4. Петрова Е. А. Правовая система США в контексте трансформационных процессов и интеграционных связей (на примере источников права) / Е. А. Петрова // Порівняльно-правові дослідження. Матеріали другого міжнародного наукового семінару «Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку». — 2007. — № 1−2. — С. 134−141.

5. Поляков А. В. Общая теория права: проблемы интерпретации в контексте коммуникативного подхода: Учеб. [для студентов ун-тов, обучающихся по направлению (специальности) «Юриспруденция"] / А. В. Поляков. — СПб.: Изд. дом Санкт. -Петерб. гос. ун-та, 2004. — 863 с.

6. Порівняльне правознавство (теоретико-правове дослідження): Монографія / ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К.: «Видавництво «Фенікс», 2007. — 400 с.

7. Порівняльне правознавство: Підруч. [для студ. в юрид. спец. вищих навч. закладів] / В. Д. Ткаченко, С. П. Погребняк, Д. В. Лукьянов; за ред. В. Д. Ткаченка. — Х.: Право, 2003. — 274 с.

8. Порівняльне судове право: Підручник / М. М. Михеєнко, В. В. Молдован, Л. К. Радзієвська.- К.: Либідь, 1993. — 328 с.

9. Правова система України у світлі європейського вибору: матер. Всеукр. наук. -практ. конф. молодих учених, Київ, 13 червня 2008 р. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України — К.: Юридична думка, 2008. — 503 с.

10. Правові системи сучасності. Глобалізація. Демократизм. Розвиток / В. С. Журавський, О. В. Зайчук, О. Л. Копиленко, Н. М. Оніщенко; за заг. ред. В. С. Журавського. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 296 с.

11. Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник / Отв. ред. — д.ю.н., проф. А. Я. Сухарев. — М.: Изд-во НОРМА (Издательская группа НОРМА — ИНФРА-М), 2000. — 840 с.

12. Принцип верховенства права: проблеми теорії та практики: Монографія [У двох книгах] / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка; [ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (гол.) та ін.] / Книга перша: Верховенство права як принцип правової системи: проблеми теорії / відп. ред. Н. М. Оніщенко. — К.: Видавництво «Юридична думка», 2008. — 344 с.

13. Проект закону України «Про адвокатуру» № 1430 від 25. 12. 2008 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //gska2. rada. gov. ua/pls/zweb_n/ webproc34? id=& pf3511=31 490&pf35401=132 584

14. Проект закону України «Про адвокатуру» № 7051 від 9. 09. 2006 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //gska2. rada. gov. ua/pls/zweb_n/ webproc34? id=& pf3511=23 219&pf35401=85 564

15. Проект закону України «Про статус суддів» № 5132 від 06. 04. 2000року [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //gska2. rada. gov. ua/pls/zweb_n/ webproc34? id=& pf3511=7890&pf35401=8368

16. Пшонка А. В. Дисциплінарна відповідальність прокурорів: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12. 00. 10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура"/ А. В. Пшонка. — Х., 2006. — 22 с.

17. Рабінович П. М. Трансформація методології вітчизняного праводержавознавства: досягнення і проблеми / П. М. Рабінович // Юридична Україна. — 2003. — № 1. — С. 20 — 25.

18. Реформування органів прокуратури України: проблеми і перспективи: матеріали міжнар. науково-практ. конф., 2−3 жовтня 2006 року / Генеральна прокуратура України; Академія прокуратури України / М. К. Якимчук (голов. ред.) — К.: Академія прокуратури України, 2007. — 180 с.

19. Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті Європейських інтегративних процесів: Міжнар. наук. -практ. конф. (Київ, 28−29 квітня 2004 р.): Зб. наук. пр.: В 2 ч./ Редкол.: С. А. Єрохін, В. Ф. Погорілко, Я. М. Шевченко та ін. — К.: Нац. акад. управління, 2004. — Ч. 1. — 704 с.

20. Романов А. К. Правовая система Англии: [Учебное пособие] [2-е изд., испр.] / А. К. Романов. — М.: Дело, 2002. — 344 с.

21. Рулан Н. Юридическая антропология: Учебник для вузов / Пер. с франц. / Н. Рулан; oтв. ред. член-корр. РАН, д-р юрид. наук, проф. В. С. Нерсесянц. — М.: Издательство НОРМА, 1999. — 310 с.

22. Русанова І. О. Проблеми організації суду присяжних в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12. 00. 10 «Судоустрій; прокуратура та адвокатура» / І. О. Русанова. — Х., 2003. — 20 с.

23. Савченко А. В. Кримінальне законодавство України та федеральне кримінальне законодавство Сполучених Штатів Америки комплексне порівняльно-правове дослідження: Монографія / А. В. Савченко. — К.: КНТ, 2007. — 596 с.

24. Савчин М. В. Порівняльне правознавство. Загальна частина: Навч. посіб / М. В. Савчин. — К.: Центр навч. літ., 2005. — 288 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой