Європейська валютна інтеграція та її сучасні проблеми

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Державний вищий навчальний заклад

«Українська академія банківської справи

Національного банку України"

Кафедра міжнародної економіки

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Міжнародні фінанси»

на тему: «Європейська валютна інтеграція та її сучасні проблеми»

Студентки IV курсу групи МЕ-02

напряму підготовки

6. 30 503 «Міжнародна економіка

Ковалінської А.С.

Керівник: ас. Афанасьєва О.Б.

Суми — 2013

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВАЛЮТНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ТА ЇЇ ОПТИМАЛЬНОСТІ

1.1 Сутність поняття «валютна інтеграція» та її форми

1.2 Критерії оптимальності валютних зон і передумови валютної інтеграції

1.3 Можливі переваги і недоліки валютної інтеграції

РОЗДІЛ 2 ОЦІНКА ОПТИМАЛЬНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

2.1 Історичний процес європейської валютної інтеграції

2.2 Аналіз виконання членами Європейського валютного союзу критеріїв конвергенції

2.3 Оцінка відповідності Європейського валютного союзу критеріям оптимальних валютних зон

РОЗДІЛ 3 СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

3.1 Сучасні проблеми Європейської валютної інтеграції

3.2 Шляхи вирішення проблем європейської валютної інтеграції і перспективи участі в ній України

ВИСНОВКИ

АНОТАЦІЯ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

європейська валютна інтеграція

Глобалізація світогосподарських відносин тягне за собою посилення економічних зв’язків держав і породжує необхідність уніфікації та зближення норм валютного регулювання та контролю для приведення структурних принципів організації валютного механізму до умов виробництва, світової торгівлі і співвідношенню сил у світі. Змінюються елементи валютних систем, зокрема, види грошей, що виконують функції міжнародного платіжного і резервного засобу, режими валютних паритетів і валютних курсів, валютні обмеження, умови конвертованості валют і т.д. Тому на перший план висуваються процеси інтеграції у валютній сфері.

Утворення Європейської валютної системи та її подальша трансформація в Європейський валютний союз є одним з найголовніших досягнень європейських країн на шляху економічної і, зокрема, валютної інтеграції. При цьому в даний час основна увага громадськості приділяється питанням оптимальності і ефективності створення даного об'єднання і впровадження єдиної валюти.

Мета даної роботи полягає в оцінці відповідності Європейського валютного союзу даним критеріям, дослідженні наслідків і виявленні основних проблем європейської валютної інтеграції.

Досягнення цієї мети полягає у вирішенні наступних задач:

дослідження сутності поняття «валютна інтеграція» та її форм;

виділення основних критеріїв, за якими можна оцінити оптимальність єдиного валютного простору;

висвітлення основних етапів європейської валютної інтеграції та виявлення їх відповідності з сутністю поняття «валютна інтеграція»;

аналіз виконання вимог вступу та членства в Європейському валютному союзі;

оцінка відповідності Європейського валютного союзу критеріям оптимальної валютної зони;

виявлення основних проблем європейської валютної інтеграції і шляхів їх вирішення;

обґрунтування перспектив валютної інтеграції України з ЄС.

Об'єктом дослідження є комплекс відносин, що визначають валютно-економічну інтеграцію в ЄС в умовах глобалізації світової економіки.

Предмет дослідження — функціонування Європейського валютного союзу, його переваги і втрати для країн-учасниць і основні проблеми сучасного етапу та перспективи його розвитку.

В процесі роботи були використані такі методи дослідження, як статистичний, аналітичний, ретроспективний та метод порівняння.

Актуальність теми. Оскільки Україна офіційно затвердила європейський як пріоритетний напрям інтеграції, то рано чи пізно перед ними постане питання про майбутнє включенні і в процес європейської валютної інтеграції. Таким чином, незважаючи на довгостроковий характер даної проблеми, стає актуальним вивчення доцільності і оптимальності європейської валютної інтеграції і можливих наслідків введення спільної з об'єднанням валюти.

Методологічною і теоретичною основою даного дослідження послужили роботи російських вчених в області регіональної економічної інтеграції, а також зарубіжних економістів, які займаються проблемами валютної інтеграції і єдиних валютних зон, таких, як Чугаєв, О.А., Чаплигін В. Г., Бабуріна Н.А., Булатова Е. В., а також Р. Манделл, Дж. Флемінг, В. Корден, Р. Маккінон, П. Кенен та ін.

Для оцінки статистичних даних були використані документи Unctadstat, Eurostat, The World Bank.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВАЛЮТНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ТА ЇЇ ОПТИМАЛЬНОСТІ

1.1 Сутність поняття «валютна інтеграція» та її форми

Однією з основних світових тенденцій є безперервне вдосконалення форм і методів реалізації світової економічної інтеграції, що говорить про глибокі якісні зміни, що відбуваються в цьому процесі. Валютна інтеграція є одним із ключових напрямків фінансової складової економічної інтеграції. При цьому в розумінні сутності валютної інтеграції існує певна термінологічна неузгодженість.

Так, В.Г. Чаплигін визначає термін «валютна інтеграція» як «процес зрощення грошових систем (а також уніфікацію принципів їх функціонування), що припускає надалі перехід до єдиної валюти» [12]

Н.А. Бабуріна в своєму дослідженні зосереджує сферу застосування терміну лише у валютній системі, а не в грошовій, а також наголошує на необхідності валютного регулювання. Автор розуміє валютну інтеграцію як «процес поглиблення валютних відносин групи країн, заснований на уніфікації валютного механізму та створення наднаціональної системи органів валютного регулювання і валютного контролю» [2].

Юрій С.І., Федосов В. М. у визначенні терміну «валютна інтеграція» передбачають «створення регіональних зон, у межах яких забезпечується відносно стійке співвідношення курсів національних валют або поступова заміна їх регіональною валютою, а також спільне регулювання валютних відносин та єдина валютна політика щодо інших країн» [14].

Як бачимо, наведені визначення характеризують валютну інтеграцію з точки зору регіонального зближення і поглиблення відносин у грошовій або валютній сфері.

Петрукович Н.Г. розширює поняття і вводить до нього стадії організації валютних відносин: «валютна інтеграція — складно організована модель глибоких і стійких міждержавних взаємин, заснована на координації, гармонізації та уніфікації грошово-кредитної та валютно-фінансової політики, яка веде до формування єдиного валютно-фінансового простору, а у своїй вищій стадії - валютного союзу з єдиною грошовою одиницею та наднаціональним механізмом регулювання міждержавними валютно-фінансовими організаціями (центрами) [10].

Таким чином, сутність поняття «валютна інтеграція» можна визначити як процес посилення міждержавних зв’язків у сфері валютних відносин через гармонізацію валютних механізмів і, як результат, утворення міжнародного простору, на теренах якого діє уніфікована валютно-фінансова політика і єдина грошова одиниця.

Отже, міжнародний валютний простір є формою валютної інтеграції, яка може бути виражена у вигляді валютних блоків або валютних зон [8].

Валютний блок — угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому відносинах від держави, що очолює його, яка диктує їм єдину політику в галузі міжнародних економічних відносин і використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу застосування капіталу. Для валютного блоку характерні такі риси:

курс залежних валют прикріплений до валюти країни, що очолює угруповання;

міжнародні розрахунки країн, що входять до блоку здійснюються у валюті країни-гегемона;

їх валютні резерви зберігаються в країні-гегемоні;

забезпеченням залежних валют служать казначейські векселі та облігації державних позик країни-гегемона [8].

Основними валютними блоками вважаються стерлінговий (1931 р.), доларовий (1933 р.) і золотий (1933 р.), тому дану форму валютної інтеграції можна вважати історичною і, з огляду на основні характеристики, неприйнятною для сучасної валютної системи.

За іншим твердженням, валютна інтеграція може виступати у вигляді валютних домовленостей і угод, валютної зони або валютного союзу [9].

Валютні угоди — двосторонні або багатосторонні міждержавні угоди, що встановлюють взаємні права та обов’язки, умови і норми валютних відносин, найчастіше — міжнародних розрахунків і кредитування. Валютне співробітництво на основі угод може розвиватися не тільки в межах існуючих регіональних інтеграційних угрупувань, а й на глобальному рівні. Прикладом валютних угод служить домовленість про стабілізацію валютних курсів, яка може здійснюватись різними способами: збільшенням спільного пулу золотовалютних резервів, розширенням меж допустимих коливань валют, введенням двосторонніх інтервенцій і сигнальних курсів і ряд інших заходів [6].

Зосередимось на визначенні характерних рис валютної зони та валютного союзу.

Валютна зона являє собою «об'єднання держав, які здійснюють свої міжнародні розрахунки у валюті основної країни зони, концентрують валютні резерви в цій країні, підтримують стійкий курс своїх валют по відношенню до валюти основної країни. Між державами, що входять до складу зони, як правило, немає валютних обмежень"[2]. У даному визначенні пріоритет отримує географічний принцип виділення валютної зони.

Американський дослідник Дж. Франкель визначає валютну зону таким чином: «Сукупність країн, які високо інтегровані в сфері торгівлі, капіталів, ринків робочої сили та ін. може являти собою оптимальну валютну зону. Оптимальна валютна зона може бути визначена як область, яка не є ні настільки малою, ні настільки відкритою, щоб вона виграла матеріально від прив’язки її валюти до третьої валюти, ні настільки великою, щоб вона виграла матеріально, розпавшись на підобласті з різними валютами. . «[19].

Е.В. Булатова підкреслює, що значення терміну «валютна зона» охоплює різні типи регіональних валютних об'єднань, які можуть диференціюватись від вільних асоціацій з окремими національними механізмами грошового регулювання до об'єднань із спільною валютою [4].

Проте Чаплигін В.Г. наголошує, що валютна зона повинна розглядатися як зона домінування виключно однієї валюти, яка здатна на всій території зони виконувати всі функції грошей (в т.ч. функцію грошей як засобу платежу і функцію грошей як засобу обігу) [11].

Ф. Монгеллі розглядає валютну зону як географічний регіон, географічну область з єдиною валютою або спектром валют, чиї курси безповоротно зафіксовані один до одного і змінюються синхронно щодо валют інших країн [23].

Валютний союз є вищою формою валютної інтеграції, оскільки передбачає активізацію практично всіх форм валютного співробітництва. У деякому наближенні валютний союз можна розглядати як зону з відносно стійким валютним режимом, що одночасно поширюється на території декількох держав, причому які не обов’язково є сусідами географічно.

На відміну від валютної зони, валютний союз передбачає введення в обіг єдиної валюти або встановлення фіксованих валютних курсів, створення міждержавного центрального банку для регулювання грошового обігу та міжнародних розрахунків; спільного фонду іноземних валют шляхом об'єднання частини офіційних валютних резервів країн-учасниць з метою підтримки курсу національних валют за взаємними розрахунками [9].

В економічних словниках поширеним є підхід до трактування валютного союзу як об'єднання двох або більше країн, що мають єдину валюту. Валютний союз передбачає, що країни, які раніше мали незалежні грошові системи, об'єднуються для прийняття єдиної валюти або зберігають окремі валюти, але укладають тривалу і міцну угоду про підтримання постійного обмінного курсу між своїми валютами. Валютний союз вимагає або наявності єдиного центрального банку, або ефективної координації політики між центральними банками країн-членів [3].

Таким чином, систематизуючи існуючі підходи зарубіжних і вітчизняних дослідників до пояснення сутності економічного змісту валютної інтеграції, можна зробити висновок, що в історичному аспекті валютна інтеграція може виступати у формах валютного блоку або валютної зони; за стадіальним підходом, формами валютної інтеграції є валютні домовленості, валютна зона і валютний союз.

При цьому валютний союз слід розглядати як завершальний етап валютно-фінансової інтеграції, що припускає створення юридично оформленого міждержавного об'єднання, в межах якого в розрахунках використовується єдина валюта (або розрахункова одиниця), проводиться узгоджена грошово-кредитна і валютна політика, а важелі валютно-фінансового управління знаходяться під контролем наддержавних інститутів.

1.2 Критерії оптимальності валютних зон і передумови валютної інтеграції

Валютна інтеграція призводить до позитивних наслідків, якщо для цього є достатні передумови. Передумови, необхідні для проведення ефективної монетарної (валютної) інтеграції розглядаються у рамках теорії оптимального валютного простору. Оптимальний валютний простір передбачає існування фіксованих курсів між валютами обмеженого кола країн і плаваючих курсів цих валют по відношенню до валют інших країн [13]. Проблема вибору оптимального валютного курсу та інших умов успішної валютної інтеграції і зумовила розвиток теорії оптимальних валютних зон. Як частковий випадок оптимального валютного простору можна розглядати валютний союз, у рамках якого існує спільна для країн валюта (замість декількох валют, курс між якими зафіксовано). Учасники інтеграційного об'єднання, що утворює оптимальний валютний простір, не можуть використовувати валютну політику для регулювання економічних зв’язків між країнами-членами об'єднання або можливості для цього суттєво обмежені. Проблема вибору оптимального валютного курсу та інших умов успішної валютної інтеграції і зумовила розвиток теорії оптимальних валютних зон, зокрема розробку різних критеріїв і передумов, що характеризують оптимальну валютну зону.

В рамках традиційного підходу вченими виділялись наступні критерії оптимальності валютних зон:

Мобільність факторів виробництва. Р. Манделл у своїх дослідженнях [24] визначив, що оптимальною є валютна зона, на території якої висока мобільність факторів виробництва грає роль коригуючого механізму замість плаваючого обмінного курсу. При цьому роль такого механізму, за думкою автора, може грати мобільність праці: перетік трудових ресурсів з дефіцитного у профіцитний регіон дозволив би усунути вплив асиметричного шоку на рівень інфляції і зайнятість.

Проте даний критерій не може бути об'єктивним, оскільки існують істотні відмінності між мобільністю праці і капіталу, і необхідно враховувати характер виникаючих нерівноважностей, чутливість інвестицій до рівня економічної активності та тривалості аналізованого періоду (ці фактори визначають стабілізуючий чи дестабілізуючий вплив матиме мобільність капіталу на економіки країн-учасниць валютного союзу). Також В. Корден в своїй роботі підкреслив, що міграція робочої сили не може розглядатися в якості коригуючого механізму не тільки через значні матеріальні, а й цілий ряд нематеріальних витрат (культурних, релігійних та мовних відмінностей) [17].

Відкритість економіки. Р. Маккінон продемонстрував, що із зростанням відкритості економіки буде спостерігатися зниження ефективності плаваючого обмінного курсу з точки зору стабілізації зовнішньоторговельного балансу і рівня внутрішніх цін. Проте припущення моделі Маккінона базувалися на стабільності світових цін на товари, а в реальності часто має місце нестабільність світових цін, яка за допомогою фіксованого обмінного курсу буде передаватися країнам-учасницям союзу [22].

Диверсифікація економіки. В своїй роботі П. Кінен визначив, що для країн з високим ступенем диверсифікації економіки перехід до режиму фіксованого валютного курсу буде пов’язаний з меншими витратами, ніж для країн зі слабодиверсифікованим виробництвом [20].

Схожість темпів інфляції. Зазначалося, що при істотних відмінностях у темпах зростання цін для коригування купівельної спроможності національних валют:

може знадобитися зміна взаємного обмінного курсу або

країна з меншою інфляцією буде змушена допустити більш швидке зростання цін і послаблення контролю над власної грошово-кредитною політикою.

Таким чином, схожість темпів інфляції могла свідчити про відносно менші витрати для країн при введенні єдиної валюти або жорсткої фіксації взаємних обмінних курсів [18]. Проте швидкість інфляційних процесів визначається поряд з монетарними факторами цілим рядом структурних характеристик економіки, які можуть змінитися після утворення валютного союзу, до того ж, різні країни можуть мати різні уподобання щодо співвідношення інфляції та безробіття.

Ступінь економічної інтеграції. Р. Манделл зазначав, що схожа структура виробництва у двох країн дозволить мінімізувати негативні наслідки асиметричних шоків, оскільки вони будуть надавати подібний вплив на економіку [24].

Політична зацікавленість. Наприклад, М. Мусса визначив, що введення єдиної валюти передбачає досить жорсткі політичні та інституційні зобов’язання країн повністю зафіксувати взаємні обмінні курси, а також домогтися потрібних цільових показників по цілому ряду макроекономічних характеристик. За високого ступеня політичної зацікавленості всі ці вимоги будуть задоволені навіть за наявності короткострокових негативних наслідків для економіки країн [25].

Схожість інституційних характеристик країн — претендентів на вступ до валютного союзу.

У процесі розвитку теорії оптимальних валютних зон робилися спроби по можливості формалізувати теоретичні критерії, описані вище, що призвело до виникнення так званих «проксі"-критеріїв, авторами яких виступали Р. Вобел, Х. Фукуда, фон Хаген, А. Алесіна, Р. Барро. Серед них насамперед можна виділити волатильність реального обмінного курсу та кореляцію реальних і номінальних шоків.

Перший окреслює, що помітна волатильність реального курсу національної валюти по відношенню до валюти свого потенційного партнера по інтеграції може означати, що економіка цих країн схильна щодо більшого впливу різних асиметричних шоків, і, отже, витрати відмови від плаваючого обмінного курсу на користь валютної інтеграції для таких країн будуть вище.

Другий критерій означає, що за наявності помітної кореляції між різними шоками країнам потрібні схожі заходи макроекономічної стабілізації, тому витрати, пов’язані з неможливістю використання незалежної грошово-кредитної політики та зміною режиму обмінного курсу, для цих країн будуть менше.

Очевидно, що перевагою «проксі"-критеріїв є можливість їх практичного застосування, а основним недоліком — неможливість пояснення причин спостережуваних розбіжностей між аналізованими макропоказниками різних країн [7].

О.А. Чугаєв доповнює і розширює критерії теорії оптимальних валютних зон і виділяє наступні передумови успішної валютної інтеграції [13].

1. Високий рівень фінансової інтеграції та мобільності капіталу між країнами. За цієї умови надмірні коливання курсів валют негативно відображаються на фінансовій стабільності, а витрати на обмін валют негативно відображаються на міжнародному руху капіталу. Це підштовхує країни до валютної інтеграції для уникнення таких проблем.

2. Високий ступінь відкритості економіки, який вимірюється, зазвичай, як відношення зовнішньоторговельного обороту до ВВП. Це сприяє тому, що використання девальвації менш доцільне, оскільки суттєво збільшує витрати на виробництво, через високу частку імпортних компонентів.

3. Високий рівень диверсифікації виробництва і експорту. Це сприяє більшої стабільності експорту за значних змін світових цін на окремі товари, а тому менше буде виникати потреб у стимулюванні експорту за допомогою девальвації.

4. Достатній рівень структурної подібності країн. Наприклад, якщо для країни, А важливим є експорт певного товару, а для країни Б імпорт цього товару, то у разі значного зменшення цін на цей товар, потреби у зміні курсу валют країн, А і Б будуть протилежними.

5. Домінування спільних шоків для країн-членів — пов’язана з попередньою передумовою. Вплив одних й тих же зовнішніх шоків на економіки країн-учасниць не має бути суттєво різним.

6. Синхронність економічних циклів. З цим пов’язана висока кореляція між темпами економічного зростання, реальною зарплатою або іншими важливими показниками у країнах — учасниках. Це уберігає від того, що, наприклад, рестрикційна єдина монетарна політика буде корисною для країн-членів, де спостерігається перегрів економіки, і згубною для країн-членів, що знаходяться у стадії рецесії.

7. Спільний трансмісійний механізм монетарної політики (сукупність причинно-наслідкових зв’язків між економічним явищами, за допомогою яких застосування засобів монетарної політики впливає на важливі економічні показники країни або інтеграційного об'єднання).

8. Достатня довіра до національних валют країн-учасниць. Якщо такої довіри немає, курси національних валют важче зафіксувати в умовах можливого спекулятивного тиску. А якщо впроваджується єдина валюта замість національних валют країн-учасниць, яким мало довіряють, то і до єдиної валюти довіру буде важче забезпечити.

9. Відсутність первинної недооцінки чи переоцінки валют. Це убезпечує від консервації платіжних дисбалансів країн-членів.

10. Близькі темпи інфляції в країнах-учасниках. Це зменшує потреби у проведенні девальвації для покращання сальдо платіжного балансу країною, де інфляція вище.

11. Висока гнучкість цін та заробітної плати. Це зменшує потреби у використанні зміни валютного курсу для недопущення безробіття в одних країнах-членах та інфляції в інших.

12. Висока мобільність робочої сили.

13. Високий рівень політичної та загальноекономічної інтеграції (від координації економічної політики до єдиної політики по окремих секторах, наприклад єдиної фінансової політики). Цей показник краще дозволяє усунути негативні наслідки асиметричних шоків (які сильно впливають на економіку одних країн-членів і слабко на економіку інших країн-учасників), не вдаючись до девальвацій чи ревальвацій.

14. Механізм міждержавних трансфертів для компенсації несприятливих наслідків шоків для окремих країн-членів як складова попередньої передумови.

15. Наявність центральної країни — лідера інтеграції та / або існування розвиненої системи інститутів та зв’язків між країнами, які роблять вихід із валютного інтеграційного об'єднання важким.

16. Солідарність як здатність країн слідувати спільним інтересам, іноді поступаючись власними інтересами.

17. Здатність делегувати монетарну політику міжнародній інституції, яка має бути підзвітною, репрезентативною та ефективною.

18. Культура прозорості монетарної політики.

Хоча існує і точка зору, що ці передумови можуть формуватися у процесі валютної інтеграції, тому країна може більше відповідати умовам вступу до валютного союзу вже після вступу внаслідок самого вступу або в процесі підготовки до цього. Це ставить під сумнів цінність теорії оптимального валютного простору для прогнозу успішності утворення чи приєднання до валютного союзу.

В свою чергу, Т. А. Махмудова згрупувала фактори, що стимулюють формування валютних зон у три взаємодоповнюючі групи:

1. Економічні фактори: зниження витрат конвертації валюти при здійсненні внутризональної торгівлі, формування більш широкого і життєздатного фондового ринку, активізація інвестиційних процесів, уніфікація грошової, фінансової, фіскальної, митної та інших сфер усередині економік країн, що вступили у валютний союз.

2. Географічні чинники: територіальні межі зон можуть не співпадати з межами однієї або декількох держав; держави, що утворюють валютну зону, на практиці часто є географічними сусідами.

3. Політичні фактори: гармонізація політичних цілей усіх країн учасників союзу, посилення їх зовнішньополітичної позиції, консолідована внутрішня і зовнішня політика, яка веде до системного ефекту [9].

Проаналізувавши критерії, що виділялися авторами традиційного підходу теорії оптимальних валютних зон та іншими вченими, можна зробити висновок, що кожен з них має ряд недоліків і не може бути застосований в аналізі оптимальності валютного об'єднання. Дані критерії можуть вважатися теоретичними передумовами, що ведуть до створення валютної зони або валютного союзу. Проте стверджувати, що дані передумови обов’язково забезпечують оптимальну та ефективну валютну інтеграцію, очевидно, не можна.

1.3 Можливі переваги і недоліки валютної інтеграції

У процесі розвитку теорії оптимальних валютних зон стало ясно, що кожен із запропонованих критеріїв має досить велику кількість недоліків, а також в цілому некоректно визначати розміри валютної зони виключно виходячи з одного критерію. Це сприяло розвитку іншого підходу теорії оптимальних валютних зон, в рамках якого рішення про привабливість вступу країни у валютний союз приймається на основі результатів порівняльного аналізу всіх вигод і витрат, що виникають у процесі валютної інтеграції. Іншими словами, альтернативний підхід вимагає проведення всебічного аналізу всіх аспектів валютної інтеграції для кожної країни окремо. Більше того, використання даного підходу в деякому сенсі дозволяє ввести в аналіз елемент динаміки, оскільки в реальній економіці багато процесів макроекономічної адаптації займають певний час.

Отже, визначимо можливі переваги валютної інтеграції для країн-учасниць відповідного об'єднання [7].

Підвищення цінності грошей з точки зору засобу заощадження, засобу обміну й міри вартості через зниження трансакційних витрат, усунення валютних ризиків, а також збільшення числа економічних агентів, що використовують єдину валюту для здійснення трансакцій

Підвищення «глибини» і «ширини» валютного ринку, що знижують його волатильність і можливість окремих спекулянтів впливати на курс єдиної валюти.

Зниження вартості запозичень на зовнішньому і внутрішньому ринку через зниження спекулятивної активності.

Підвищення ефективності фінансових операцій та ризик-менеджменту за рахунок збільшення числа доступних фінансових інструментів і, таким чином, розширення можливостей для диверсифікації портфелів цінних паперів.

Переваги, пов’язані з формуванням валютних резервів країнами валютного союзу. Зокрема, країнам валютного союзу немає необхідності тримати значні резерви валюти, оскільки потреби валютного союзу можуть фінансуватися із загального валютного пулу.

Збільшення потоку товарів і послуг. Одним з основних пояснень залежності підвищення об'єму міждержавної торгівлі від утворення валютного союзу є усунення частини трансакційних витрат, пов’язаних з необхідністю конвертації валюти, а також зняття різного роду економічних та адміністративних бар'єрів для вільної торгівлі товарами та послугами.

Процес валютної інтеграції може бути вигідний окремим країнам з точки зору політико-економічних наслідків. Може виявитися, що до об'єднання деякі країни протягом довгого часу були не в змозі стримати зростання інфляції, що стимулювало зростання інфляційних очікувань і призводило до зниження ефективності антиінфляційної політики. Приєднання такої країни до країни-якоря, що має більш низькі темпи інфляції, може сприяти підвищенню довіри населення до уряду і, таким чином, зниження витрат інфляції.

Можливими недоліками валютної інтеграції за теорією оптимальних валютних зон виступають наступні.

Неможливість використання валютної та грошово-кредитної політики для згладжування негативних наслідків впливу різних шоків. При жорсткості цін і заробітної плати конкурентоспроможність економіки, обумовлена величиною реального обмінного курсу, буде визначатися динамікою номінального курсу. У такій ситуації відмова від політики вільного курсоутворення означає для країни втрату важливого інструменту стабілізації.

Втрата незалежності грошово-кредитної політики. Це пояснюється тим, що такі цілі економічної політики, як стабільність обмінного курсу, мобільність капіталу і незалежність грошово-кредитної політики, не можуть бути виконані одночасно — грошові влади країни після утворення валютного союзу повинні вибрати тільки дві з них і пожертвувати третьою.

Втрата незалежності фіскальної політики, що можливо в разі введення формальних обмежень на розмір бюджетного дефіциту і обсяг державного боргу. У ситуації загальноекономічного спаду фіскальна політика може бути ефективним інструментом стабілізації рівня зайнятості, тоді як вимога до синхронізації фіскальної політики різних країн не дозволить достатньою мірою використовувати даний інструмент.

Збільшення відмінностей між багатими і бідними країнами або регіонами валютного союзу через існуючі відмінності в їх інвестиційній привабливості. Інвестиційні ресурси можуть прослідувати переважно в сприятливі з економічної точки зору галузі промисловості та регіони, що лише посилить міждержавні або міжрегіональні відмінності.

Крім зазначених втрат, які в основному носять середньостроковий і довгостроковий характер, виділяють так звані «втрати переходу», які виникають при утворенні валютної зони або валютного союзу. У їх числі витрати адаптації до нової валюти (введення в обіг нових грошових знаків, зміна систем обліку та методів оцінки товарів і послуг), витрати «меню» та ін.

О.А. Чугаєв всі наслідки валютної інтеграції поділяє на наступні групи впливу [13]:

вплив на ціни;

вплив на економічний розвиток;

вплив на фінансові ринки;

вплив на стійкість до шоків;

наслідки організаційно-технічного та психологічного характеру.

Аналіз робіт авторів альтернативного підходу теорії оптимальних валютних зон і О. Чугаєва дозволяє виокремити ряд критеріїв, в результаті оцінки яких можливо зробити висновок про оптимальність тієї чи іншої валютної зони:

порівняння мобільності факторів виробництва;

рівень диверсифікації виробництв;

порівняння темпів інфляції;

порівняння рівня заробітних плат і гнучкості цін;

рівень фінансової інтеграції;

питома вага експорту в структурі економіки.

Отже, подальший аналіз оптимальності конкретної валютної зони, що обрана об'єктом дослідження буде спиратися на оцінку наведених показників.

РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА ОПТИМАЛЬНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

2.1 Історичний процес європейської валютної інтеграції

В економічній сфері Європейський Союз (ЄС) фактично став ще однією супердержавою завдяки своїй потужній економічній системі та високому рівню інтеграції. ЄС має унікальний досвід щодо інтеграції в різних сферах суспільного життя. Одним з таких напрямів є валютна інтеграція, яка досягла рівня валютного союзу. Із цим пов’язане впровадження єдиної валюти євро, формування інституціональної структури, передача функції проведення монетарної політики на наднаціональний рівень, процес гармонізації платіжного механізму та інші аспекти.

Процес валютної інтеграції в ЄС ще не закінчений: країни-члени ЄС, які не входять до Єврозони, використовують національні валюти і проводять незалежну монетарну політику. Але рішення Європейського центрального банку в сфері єдиної монетарної політики і динаміка курсу євро прямо чи опосередковано впливають на економіку практично всіх країн ЄС та світу. Євро стала другою найважливішою валютою у світі. Прослідкуємо історію формування Європейського валютного союзу задля комплексної оцінки ефективності створення даного валютного об'єднання.

Валютна інтеграція в Європі бере свій початок з підписання 25 березня 1957 Римського договору, згідно з яким шість країн: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург з 01. 01. 1958 р. об'єднувалися в Європейське економічне співтовариство. Базовими принципами Римського договору проголошувалися проведення узгодженої економічної політики, забезпечення вільного транскордонного переміщення людей, товарів, послуг, капіталу і проведення загальної політики в галузі сільського господарства і транспорту. Римський договір заклав міцний фундамент подальшого розвитку економічної та валютної інтеграції в Європі[2].

У цей час Бреттон-Вудська валютна система у світі забезпечувала міжнародну валютну стабільність. Тому стимулів для значного валютного співробітництва було не так багато. Але струс на фінансових ринках у 1968−69 рр. призвів до девальвації французького франка і ревальвації дойчмарки (німецької марки). Це вже загрожувало стабільності й інших валют, а також системи цін у рамках Спільної аграрної політики [13].

Переломним моментом в історії валютної інтеграції стала зустріч представників держав Європейського економічного співтовариства на саміті в Гаазі 1−2 грудня 1969 р. Саме з цього року бере відлік перший знаковий період монетарних інтеграційних процесів в Європі. На саміті було прийнято рішення про створення Європейського економічного і валютного союзу, розробка стадій формування якого була покладена на прем'єр міністра Люксембургу П'єра Вернера. В 1970 р. було представлено «план Вернера» — десятирічний план створення економічного і валютного союзу. «План Вернера» припускав координацію економічної, податкової, валютної політики і лібералізацію ринку капіталу з метою створення єдиного простору, в рамках якого товари, послуги, люди і капітал оберталися б вільно без перешкод для вільної конкуренції. валюти.

Загалом «план Вернера» не був реалізований, так як був прийнятий частково (домовленість була досягнута тільки щодо реалізації першої стадії) і в невдалий час, оскільки крах Бреттон-Вудської валютної системи та рішення США відмінити фіксований курс долара у серпні 1971 р. супроводжувалися значною нестабільністю на валютних ринках. Це підірвало впевненість у існуючих фіксованих курсах між європейськими валютами. Погіршила ситуацію енергетична криза, що викликала високі інфляційні очікування і дестабілізацію проведення узгодженої економічної політики. Водночас «план Вернера» сприяв зрушенням в інтеграційному процесі.

Одним з основних результатів здійснення «плану Вернера» стало підписання Базельської угоди в 1972 р., що передбачає створення «європейської валютної змії» («змії в тунелі»), з метою скорочення амплітуди коливання курсів валют, що входять в європейське економічне співтовариство, і тим самим узгодження їхніх валютних інтервенцій. Межі коливань курсів валют країн ЄС по відношенню до долара США встановлювалися в діапазоні ± 2,25%. Водночас функціонувала «валютна змія» не цілком ефективно, так як країни то приєднувалися, то виходили з неї. Даний режим також був підкріплений координацією валютно-економічної політики країн ЄС.

Наступний знаковий період валютної інтеграції в Європі починається в березні 1979 р., коли була створена європейська валютна система (ЄВС). Основою Європейської валютної системи була прив’язка курсів валют до ЕКЮ (Європейська валютна одиниця — ECU), штучно створеної валюти, курс якої базувався на зваженій середній курсів валют-учасниць цієї системи. Допустимі межі коливання становили +/-2,25% (для італійської ліри +/-6%). Механізм Європейської валютної системи включав три елементи:

валютна корзина — ЕКЮ (European currency unit — ECU);

механізм стабілізації курсів валют — Механізм валютних курсів (МВК — Exchange Rate Mechanism (ERM));

механізм фінансування валютних інтервенцій у рамках Європейського фонду валютного співробітництва [5].

Європейська валютна система в той період базувалася на таких принципах:

Курс ЕКЮ визначався на базі валютного кошика, що формувався з валют країн-учасниць європейської валютної системи, частка яких підлягала перегляду раз на п’ять років і залежала від питомої ваги країн у сукупному ВВП держав-членів ЄС, їхньому взаємному товарообігу й участі в короткострокових кредитах підтримки. Емісія ЕКЮ частково забезпечувалася золотом, в цілях чого був створений спільний золотий фонд на основі об'єднання 20% офіційних золотих резервів країн ЄВС в Європейському фонді валютного співробітництва. ЕКЮ стало еталоном відхилень курсів валют і одночасно розрахунковою одиницею між центральними банками країн ЄВС.

Золото використовувалося в якості реальних резервних активів.

Застосовувався механізм міждержавного валютного регулювання для покриття країнами тимчасового дефіциту платіжних балансів і проведення валютних інтервенцій.

З 1989 р. починається третій знаковий період валютної інтеграції в Європі. Ж. Делор, голова Комісії ЄС, висунув триступеневий план створення економічного і валютного союзу на території Європи. Подальший інтеграційний процес, згідно з цією програмою, мав здійснюватися в три етапи. На першому етапі передбачалося скасування обмежень, що перешкоджають вільному транскордонного руху капіталу. На другому етапі передбачалося створити наднаціональний орган валютного регулювання і валютного контролю, а також завершити заходи щодо зближення макроекономічних показників країн ЄС. На третьому етапі планувалося введення єдиної європейської валюти.

Запропонований Ж. Делором план був закладений в основу Маастрихтського договору (23), підписаного 12 країнами Європейського союзу в 1992 р., що передбачав поетапне формування економічного і валютного союзу. Згідно з умовами Маастрихтського договору, для країн встановлювалися такі умови входження в економічний і валютний союз (так звані критерії конвергенції):

дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП;

державний борг не повинен бути більше 60% ВВП;

рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж на 1,5% середній рівень інфляції трьох держав ЄС, де спостерігається найменший рівень інфляції;

розмір довгострокових процентних ставок не повинен бути більше 2% середнього показника довгострокових процентних ставок трьох держав ЄС, де спостерігається найменший рівень інфляції;

коливання курсу національної валюти повинні бути в межах, передбачених механізмом обмінних курсів (валюта країни-союзниці повинна зберігатися стабільною по відношенню до євро принаймні два роки, і всі коливання повинні залишатися в певних рамках).

Формування економічного і валютного союзу відбувалося в три етапи.

На першому етапі (до 31 грудня 1993 р.) були зняті обмеження на рух капіталів та здійснення платежів, а також реалізовувалися програми по зближенню показників економічного розвитку країн ЄС.

На другому етапі (з 1 січня 1994 по 31 грудня 1998 р.) країни-члени ЄС проводили політику, спрямовану на досягнення заданих Маастрихтським договором критеріїв конвергенції. Також на даному етапі було створено Європейський валютний інститут.

На третьому етапі формування економічного і валютного союзу (з 1 січня 1999 р.) була реалізована програма запровадження євро.

Введення євро як загальної валюти переслідувало, насамперед, мету створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів валют і узгодження економічних політик. Для досягнення даної мети необхідно було створити наднаціональну систему валютного регулювання і валютного контролю, внаслідок чого була створена Європейська система центральних банків (ЄСЦБ), яка має на меті підтримку стабільності цін і надання підтримки загальній економічній політиці ЄС.

Таким чином, європейська валютна інтеграція брала свій початок зі співробітництва в сфері торгівлі, переміщення факторів виробництва, запровадження узгодженої політики в деяких галузях економіки. На цьому етапі прослідковується зародження передумов створення валютної зони, що були описані розробниками теорії оптимальних валютних зон (таких, як мобільність факторів виробництва, високий ступінь економічної інтеграції та відкритість економіки). Тому рішення про створення валютного союзу і в подальшому Європейської валютної системи стало логічним наслідком поглиблення такого співробітництва.

Щодо етапів створення економічного і валютного союзу на території Європи, то вони є послідовним відображенням сутності поняття «валютна інтеграція», що було визначене в розділі 1. Зокрема, етап скасування обмежень на рух капіталу відповідає «процесу посилення міждержавних зв’язків у сфері валютних відносин», створення наднаціонального органу валютного регулювання і контролю передбачає «уніфікована валютно-фінансова політика», і нарешті, введення єдиної європейської валюти є необхідною умовою здійснення валютної інтеграції.

Отже, історичний процес європейської валютної інтеграції відповідає теоретичним засадам здійснення валютної інтеграції і деяким аспектам теорії оптимальних валютних зон.

2.2 Аналіз виконання членами Європейського валютного союзу критеріїв конвергенції

Аналіз оптимальності європейської валютної інтеграції доцільно почати з оцінки виконання вимог, які висувалися при приєднанні країн до Європейського валютного союзу. Такими вимогами виступають Маастрихтські критерії конвергенції, і хоча вони є загальними критеріями вступу до Європейського союзу, їх виконання має забезпечити уникнення негативних наслідків валютної інтеграції.

Перший критерій визначає, що дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП. Проаналізувавши статистичні дані про дефіцитність бюджетів країн ЄС в період з 1995 по 2012 роки (рис. 2. 1), можна зробити висновок, що в 1995 році лише 3 країни з 15 учасниць ЄС не порушували даний критерій — Люксембург, Данія і Ірландія, а середній показник в ЄС складав 7,2% від ВВП. В період введення єдиної валюти євро дефіцит державного бюджету, вищий за критеріальний рівень, спостерігався лише у 2 країнах — Греції і Португалії, а в 9 з 15 країн було зафіксовано профіцит бюджету. Протягом наступних років ситуація погіршилась: у Німеччині, Бельгії, Нідерландах і Великобританії профіцит бюджету змінився дефіцитом, у всіх інших країн, окрім Данії та Іспанії цей показник погіршився, і в 2005 році поріг в 3% ВВП переступив дефіцит державного бюджету 5 країн. На сучасному етапі середній показник дефіциту державного бюджету ЄС складає -3,9% від ВВП об'єднання у 2012 році, і жодна держава не звітувала про профіцит державного бюджету. 16 країн з 27 учасниць не виконують перший критерій конвергенції, при цьому в найгіршому становищі знаходиться Іспанія, Греція та Ірландія. Новоприйняті в 2007 році Болгарія і Румунія утримують показник в прийнятних межах, причому ці країни ще не перейшли на спільну з союзом валюту.

Другою вимогою, яку мають виконувати країни-учасниці ЄС та претенденти на вступ є дотримання рівня державного боргу на рівні, не вищому за 60% ВВП. Перевіримо виконання цього критерію країнами ЄС до і після введення єдиної валюти і на сучасному етапі (рис. 2. 2).

У 1995 році 6 країн-учасниць ЄС з 15 дотримувались зазначеного обмеження і середній рівень державного боргу в усьому ЄС становив 68,6% від розміру ВВП. До 2000 року всі країни, окрім Німеччини і Греції спромоглися зменшення обсягу державного боргу і, в результаті, тільки 5 країн мали рівень державного боргу, вищий за рекомендований. Протягом наступних 5 років після введення євро ситуація погіршилась у Франції (66,4%), Німеччині (68,6%), Португалії (67,7%), а ще 4 країни не змогли знизити рівень державного боргу до 60%. Середній рівень по ЄС у 2005 р. складав 63,1% (з урахуванням новоприйнятих у 2004 році Мальти, Угорщини і Кіпру, що мали неоптимальний рівень державного боргу, проте не вищий за 70%).

Рисунок 2.2 — Державний борг країн ЄС за 1995−2012 рр., % до ВВП

У 2012 році 15 країн з 27 членів ЄС не відповідали критерію за державним боргом: у найгіршому положенні виявились Греція, Італія, Португалія, Ірландія, в яких рівень державного боргу перевищив 100% ВВП, а середній показник в ЄС підвищився до 85,2%.

На рис. 2. 3−2.4 проілюстровано середньорічний рівень інфляції в країнах ВВП у 2000 і 2012 роках (у % до показника 2005 р.). За Маастрихтським критерієм, рівень інфляції не має перевищувати більше чим на 1,5% середній рівень трьох країн-членів ЄС з найнижчим індексом інфляції.

У 2000 році в період введення євро найнижчий рівень інфляції спостерігався в Португалії, Ірландії і Греції і в середньому складав 84,71%, тому оптимальний рівень інфляції всіх інших країн не мав перевищувати 86,21% (горизонтальна лінія на рис. 2. 3). Як бачимо, даному критерію відповідали лише три зазначені вище країни та Іспанія. Середній рівень інфляції в ЄС перевищував оптимальний на 2,25 процентних пункти.

Рисунок 2.3 — Середній рівень інфляції в країнах ЄС у 2000 р., % до 2005 р.

У 2012 році країнами з найнижчим показником інфляції були Ірландія, Швеція і Нідерланди, очевидно, що ці ж країни і відповідали заданому критерію — середній рівень інфляції в них становив 111,8% (оптимальний рівень — 113,3% - горизонтальна лінія на рис. 2. 4). Показники інфляції в Німеччині і Франції були близькими до оптимального, а всі інші країни ЄС перевищували встановлене обмеження в середньому на 12,2%, причому найвищі показники демонстрували здебільшого новоприйняті держави. Середній рівень інфляції в ЄС становив 118,43%.

Також, щоб бути прийнятим до Європейського союзу, необхідно, щоб довгострокова процентна ставка за державними облігаціями строком на 10 років не перевищувала більше, ніж на 2% середній рівень трьох країн-членів ЄС, що досягли найкращих результатів в темпах інфляції.

Рисунок 2.4 — Середній рівень інфляції в країнах ЄС у 2012 р., % до 2005 р.

Отже, у 2000 р. оптимальний рівень довгострокових процентних ставок був встановлений на рівні 7,73% і всі країни-члени ЄС дотримувались цього критерію (рис. 2. 5). Середній рівень по всіх країнах ЄС становив 5,52%.

Рисунок 2.5 — Рівень довгострокових процентних ставок країн ЄС у 2000 р. ,%

У 2012 р. рекомендований рівень довгострокових процентних ставок знизився і був зафіксований на рівні 5,23% (рис. 2. 6). Середній рівень в усьому ЄС був нижчим на 1,55%, проте 9 країн з 27 перевищили оптимальний показник (з них 4 країни — з новоприйнятих). Найвищі ставки спостерігались в Греції (рекордно висока ставка в 22,5%), Португалії (10,55%), Ірландії (6,17%) та Іспанії (5,85%).

Рисунок 2.6 — Рівень довгострокових процентних ставок країн ЄС у 2012 р. ,%

Якщо приймати Маастрихтські критерії за критерії оптимальної валютної інтеграції, то аналіз зазначених вище показників дозволяє зробити висновок, що Європейський союз не є оптимальним валютним простором. Невідповідність показників 2012 року оптимальним спричинена поглибленням європейської боргової та валютної кризи, проте і в 2000, і в 2005 роках критерії конвергенції на практиці не виконувались жодною країною на 100%.

2.3 Оцінка відповідності Європейського валютного союзу критеріям оптимальних валютних зон

Питання достовірності Маастрихтських критеріїв для визначення оптимальності європейської валютної інтеграції залишається спірним, тому доцільно дослідити виконання критеріїв, що висунуті розробниками теорії оптимальних валютних зон.

Розглянемо основні аспекти традиційного підходу теорії оптимальних валютних зон на практиці деяких країн Єврозони в період 1995−2012 рр. (до і після впровадження єдиної валюти, беручи до уваги країни, що ввели євро у 1999−2001 рр.).

Перший критерій оптимальної валютної зони — мобільність факторів виробництва (а саме, праці і капіталу). З моменту створення єдиного ринку ЄС у 1993 році, прикордонний контроль (скасований у 1995 році) не було головним бар'єром вільного руху робочої сили. Мовні і культурні відмінності обмежували переміщення робочої сили між країнами ЄС в більшій мірі, ніж між регіонами США. Навіть у межах держав Європейського союзу рух робочої сили обмежено. Частково це пов’язано з правовим регулюванням: в окремих країнах ЄС право отримувати допомогу з безробіття пов’язано з постійним місцем проживання, що ускладнює пошук вільних робочих місць в далеко розташованих регіонах, і в підсумку знижує здатність протистояння економічним шокам.

Як результат низької мобільності робочої сили підвищується загальний рівень безробіття в країнах Єврозони (рис. 2. 7).

Рисунок 2.7 — Рівень безробіття в країнах Єврозони за 2000−2012 рр., %

Мобільність капіталу проаналізуємо за допомогою інтенсивності прямих іноземних інвестицій (середнє значення частки інвестицій всередину країни і назовні у ВВП). В середньому цей показник досягає 3−4% від ВВП (рис. 2. 8), тому можна зробити висновок про високу мобільність капіталу в Єврозоні. При цьому показник Великобританії, яка не є членом Єврозони, є одним з найвищих. З цього можна зробити висновок, що висока мобільність капіталу може досягатись і без використання спільної валюти.

Рисунок 2.8 — Ринкова інтеграція — інтенсивність прямих іноземних інвестицій в Єврозоні за 2002−2011 рр.

Наступним критерієм оптимальності вважається внутрішній розмір регіональної торгівлі. Виграш держави буде тим більше, чим щільніше інтегровано його народне господарство в економіку валютної зони.

Рисунок 2.9 — Внутрішній експорт країн Єврозони за 1995−2012 рр., % до ВВП

Зробити висновки про ступінь інтеграції можна, дослідивши внутрішній товарний ринок. На рис. 2. 9−2. 10 проілюстровано внутрішній рівень експорту та імпорту між країнами Єврозони: як бачимо, більша частина країн експортує та імпортує 10−20% від свого виробничого обсягу в інші країни ЄС. Це достатньо високий показник, проте значно нижчий, ніж, наприклад, між регіонами США. Тому, внутрішній торговий оборот Єврозони не є достатньо великим, щоб слугувати беззаперечним аргументом оптимальності Єврозони. При цьому в динаміці особливих підйомів показників торгівлі після введення єдиної валюти також не спостерігається.

Рисунок 2. 10 — Внутрішній імпорт країн Єврозони за 1995−2012 рр., % до ВВП

Теорія оптимальних валютних зон свідчить, що активна торгівля допомагає державам-учасникам оперативно пристосовуватися до порушення рівноваги на ринку виробничих ресурсів. Основним елементом мінімізаціі чистоти і масштабу економічних шоків є однорідність структури народного господарства. Не можна сказати, що структура економік країн Європейського союзу повністю гетерогенна (про це свідчить великий обсяг внутрішньогалузевої торгівлі), проте, існують серйозні відмінності. Країни Північної Європи краще, ніж південні держави забезпечені капіталом і кваліфікованою робочою силою, у зв’язку з цим, товари, у виробництві яких необхідна велика інтенсивність низькокваліфікованої робочої сили, переважно виготовляються в південних регіонах.

Доступ до ресурсів підтримки — наступний критерій оптимальної валютної зони. Якщо через гомогенність, відсутність гнучкості або з інших причин валютний курс загрожує вийти за допустимі рамки, валютний режим зможе вижити тільки за умови надання суттєвої підтримки іншими країнами. Ця підтримка може виражатися у вигляді трансферту ресурсів, наприклад, бюджетних трансфертів. Вони дозволять компенсувати безробіття, що виникло в результаті переоцінки валютного курсу або негнучкого ринку праці.

Проте в даний час бюджет Європейського Союзу та бюджети національних держав розмежовані, а загальний бюджет Союзу за розміром сягає 1,24% ВНП європейських країн. Бюджетна політика країн-членів Євросоюзу децентралізована і заснована на рішеннях урядів окремих держав-членів ЄС, а бюджет Союзу спрямований, скоріше, на функціонування самої організації, а не на вирішення загальнонаціональних проблем. З аналізу бюджетних дефіцитів країн ЄС можна зробити висновок, що бюджет Європейського Союзу в даний час не є важливим інструментом економічної політики ЄС. Він виявився найбільш негнучким інструментом політики спільноти. У європейській економічній архітектурі відбулося безліч змін за останні 10 років, проте бюджет ЄС за цей час не зазнав серйозних змін. (24)

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой