Європейська революція 1848-1849 рр

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Тема

Європейська революція 1848−1849 рр.

Зміст

революція європа національний рух

Вступ

Розділ 1. Революція у Франції

1.1 Повалення монархії та проголошення республіки

1.2 Червневе повстання робітників Парижа. Президентські вибори 1848 р.

1.3 Бонапартистський переворот. Встановлення Другої імперії

Розділ 2. Революція у Німеччині

2.1 Передумови революції

2.2 Березнева революція

2.3 Підсумки Німецької революції 1848−1849 рр.

Розділ 3. Революція і національний рух в Австрійській імперії

3.1 Передумови та завдання революції

3.2 Революція в Австрії

3.3 Революція в Угорщині

Розділ 4. Революція в Італії

4.1 Особливості революції

4.2 Події революції 1848−1849 рр. в Італії

4.3 Проголошення республіки

4.4 Перемога контрреволюції. Причини поразки революції

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. У 1848 — 1849 роках у більшості країн Європи спалахнули нові буржуазні революції. Вони охопили Францію, ряд німецьких та італійських держав, Австрійську імперію. Революції 1848−1849 рр. були результатом подальшого зросту капіталізму, промислової буржуазії і робітничого класу.

Голодні сорокові жорстоко вдарили по населенню Європи. Особливо погіршилося економічне становище між 1845 — 1847 рр. Один за іншим йшли неврожайні роки, що викликало різкий сплеск цін на хліб. Картопляна хвороба позбавила найбідніші верстви населення основного продукту харчування. У 1847 році Європу охопила світова економічна криза, що викликала різке скорочення виробництва і розлад грошової системи. Закривалися банки, промислові підприємства, ремісничі майстерні. Хвиля банкрутств посилила безробіття. Іскра спалахнула у лютому 1848 року у Франції, відтіля пожежа перекинулася на ряд німецьких та італійських держав, на Австрійську імперію.

У 1848 -1849 рр. Революційна буря набула небувалого розмаху. У ній злилися воєдино боротьба різноманітних верств суспільства за демократизацію політичного устрою, боротьба проти елементів старого порядку, що мішають економічному прогресу, виступи робітників проти буржуазії, національні рухи (визвольні й об'єднуючі).

Усі європейські революції середини XIX ст. виявилися незавершеними, поставлені завдання в жодній з країн не було до кінця реалізовано, хоча кожна революція відіграла свою позитивну роль.

У кожній з країн події у «рік революцій» мали свої особливості, пов’язані з конкретними проблемами їхнього історичного розвитку.

У німецьких та італійських державах, в Австрійській імперії революції були наслідком того, що феодальні порядки заважали подальшим успіхам капіталістичного розвитку.

У Франції справа йшла інакше. Феодальні порядки були там знищені в ході революцій 1789 — 1794 і 1830 років. Але режим Липневої монархії не відповідав інтересам широкого кола промислової і торгової буржуазії, викликав невдоволення робітничого класу й усього народу. Революція 1848 р. у Франції була породжена розвитком внутрішніх протиріч капіталізму і відбувалася в умовах загострення боротьби робітничого класу проти буржуазного устрою.

Важливим є історичний досвід минулого і саме тому ми вивчаємо історію, шукаємо аналоги і витоки тих багатьох явищ і процесів, які актуальні для сьогодення.

Мета і завдання. Проаналізувати хід революцій 1848 — 1849 рр. у Франції, Німеччині, Австрійській імперії та Італії.

Для досягнення мети необхідно виконати такі завдання:

— з'ясувати причини революцій 1848 — 1849 рр. у Європі;

— простежити найважливіші події в історії 1848 — 1849 рр. ;

— проаналізувати наслідки революційних подій;

— з'ясувати історичне значення революцій 1848 — 1849 рр.

Об'єкт і предмет.

Об'єкт. Вплив революцій 1848 — 1849 рр. на розвиток капіталістичних відносин в Європі.

Предметом дослідження є революції 1848 — 1849 рр. у Франції, Німеччині, Австрійській імперії та Італії.

Хронологічні межі: 1848 — 1849. Саме в цей період майже вся Європа була охоплена революційною пожежею. У Франції і Австрійській імперії, в Прусії і більшості інших німецьких держав, у роздробленій Італії спалахнули буржуазні революції. Париж, Відень, Берлін, Рим та ін. європейські столиці стали центрами революційних подій. Ніколи раніше Європа не знала такого загального загострення класової боротьби, такого широкого розмаху народних виступів і національно — визвольних рухів, що розгорнулись одночасно в багатьох країнах. В різних частинах континенту напруга боротьби була не однаковою, по-різному складалося розташування класових сил, глибоке невдоволення народних мас виявлялось в різних формах, але безперечним було одне — революційні події набули загальноєвропейських масштабів.

Практична значимість роботи. Матеріал даного дослідження можна використати на семінарських заняттях, в практичній діяльності вчителя при підготовці до уроків та тематичного оцінювання рівня знань учнів.

Стан наукової розробки проблеми. Вивченню революцій 1848 — 1849 рр. у Європі приділялась значна увага.

Французька революція 1848 р. наочно виявила глибокий антагонізм між буржуазією і пролетаріатом, застала зненацька навіть передових буржуазних істориків свого часу, які визнавали класову боротьбу рушієм історичного процесу. Більшість буржуазних істориків беззастережно засудили революцію 1848 р., назвавши її хаосом і розрухою, або зберігали про неї повне мовчання.

Інтерес до революції 1848 року пожвавився із ростом антимонархічних настроїв в кінці правління Луї Наполеона. Брошури і статті П. Лафарга містили яскравий аналіз класової боротьби тих років і висвітлювали політично — ідеологічні аспекти революції в широкому плані історії французького робітничого і соціалістичного руху. В. Марук присвятив свою працю детальному висвітленню причини і ходу Червневого повстання. [12]

В центрі дослідницького інтересу істориків — позитивістів Е. Спюллера, П. Е. Левассьора і Ш. Сеньобоса знаходилась політична історія революції 1848 року.

В 1904 році група лівобуржуазних і соціал-реформістських істориків на чолі з Ж. Ренаром заснували «Товариство історія революції 1848 року», яке існує і донині. За роки діяльності товариства його члени ввели в науковий обіг значну кількість нових істориків по політичній, релігійній, демографічній історії революції 1848 року, підготовили велику кількість досліджень по локальній історії подій. Продовжуючи цікавитись в основному історією республіканізму, ці автори дуже мало висвітлювали інші аспекти революції 1848 року, зокрема рух народних низів. Пік діяльності припадає на кінець сорокових років, коли у Франції відзначався столітній ювілей цієї революції. 9]

В наступні роки інтерес французьких істориків безпосередньо до подій революції 1848 року помітно знизився.

В останні роки у вивченні революції 1848 року зародився новий напрямок — аналіз промов її ведучих діячів за допомогою кількісних методів дослідження.

Праці М. Турньє і А. Салема дозволили більш детально і повно відтворити світогляд багатьох учасників революційних подій. [16]

В радянській історіографії проблематика революції 1848 року розроблялась в працях Н.Є. Застенкера [7], А.І. Молока і Ф.В. Потьомкіна [14]. Звертаючись до вузлових моментів історії революції, вони детально проаналізували промисловий переворот і його соціально-економічні наслідки (Ф.В. Потьомкін), Червневе повстання пролетаріату (А.І. Молоко), ранньопролетарські і дрібнобуржуазні форми суспільної свідомості (Н.Є. Застенкер). Великим досягненням є колективна праця «Революції 1848 — 1849 рр. «[14] Історіографічним аспектам революції присвячені праці Л.А. Бендрікової. [3]

До серйозного вивчення революції в Німеччині історична наука звернулась лише в кінці XIX століття, після півстолітнього замовчування чи беззастережного обвинувачення подій 1848 року. Визначні німецькі буржуазні історики висунули завдання поглибленого вивчення місця, значення і уроків революції.

Значний внесок у вивчення революції внесли і вітчизняні історики. В працях С. Б. Кана дана загальна картина революції. С. А. Степанов і С.З. Левіова показали боротьбу за єдину демократичну Німеччину в період 1848 — 1849 рр. [15] Вивченням проблем німецької революції займався М.І. Михайлов. [11]

Праці Р. А. Авербуха дозволили більш повно відтворити революційні події 1848 року в Австрії. [1,2]

1. Революція у Франції

1.1 Повалення монархії та проголошення республіки

На хвилі економічного піднесення 30 — 40 років ХІХ cт. у країні значно посилився клас торгової і промислової буржуазії. Проте Липнева монархія забезпечувала панування не усієї французької буржуазії, а лише однієї її групи — фінансової аристократії. Виборче право мали лише 240 тис. осіб із 35 млн. населення країни, а правом бути обраними до парламенту користувалася незначна частина з них — переважно банкіри, багаті землевласники та великі чиновники." Царство банкірів" стримувало розвиток Франції.

Прем'єр Гізо довго тримався на посаді з допомогою парламентарної корупції, що вразила навіть суди. Франція котилася в безодню політичної деморалізації.

Луї - Філіпп втратив авторитет. У 1847 р. вибухнула серія скандалів, пов’язана з корисливими вчинками осіб, що входили в найближче оточення королівської родини.

Опозиція уряду вимагала продовження ліберальних реформ.

Інтереси прогресивної опозиції представляли в палаті депутатів помірно — ліберальна партія і партія республіканців. Партія поміркованих лібералів висувала вимогу виборчої реформи, що допустила б до управління країною представників середньої промислової буржуазії. Республіканці, особливо їхнє ліве крило, вимагали введення загального виборчого права для чоловіків і відновлення республіки.

Невдоволення промислової буржуазії й усього народу пануванням фінансової аристократії при одночасному наростанні боротьби пролетаріату було основною причиною революції 1848 року у Франції. 6, 93].

Політична криза збільшилася в результаті економічних бід, що обрушилися на країну. У 1847 р. Францію охопила світова економічна криза, що викликала різке скорочення виробництва і розлад грошової системи: зменшився золотий запас Французького банку, державні витрати перевищили прибутки казни.

Країну захлеснула хвиля банкрутств. Закриття підприємств підсилило безробіття. Різко зросли ціни на продукти харчування. Уряді департаментів почастішали напади на булочні, хлібні склади, маєтки власники яких спекулювали продуктами.

У боротьбі за реформу буржуазія використовувала легальні методи, так називані «реформістські банкети». Це були багатолюдні збори представників парламентської опозиції й ін. політичних течій, де обговорювалася виборча реформа.

28 грудня 1847 р. відкрилася сесія парламенту. Проходила вона в бурхливій обстановці. Політика уряду піддалася різкій критиці з боку ліберальної опозиції. Але вимоги їх були відхилені, а черговий банкет прихильників виборчої реформи, призначений на 22 лютого 1848 р., заборонений. Напруга в місті росла.

У ніч із 21 на 22 лютого уряд розклеїв відозву, що забороняла намічені маніфестації, ходи і будь — які зборища. Але ранком публіка, що очікувала маніфестації, стала збиратися в натовпи. З’явилися студента, потам робітники зайняли площу Злагоди. Натовп співав «Марсельєзу». Колона стала просуватися вперед, і, пройшовши міст, рушила на грати палацу Бурбонів. Самі сміливі увійшли в палац, охорони майже не було, палац був порожній, — і вони пішли.

Король у цей час знаходився в Тюїльрі і, не вірячи в можливість революції, нічого не почав для запобігання виступу народу. В більшості місць міста почалися сутички народів з військами і поліцією. Студенти нападали на драгун, кидали в них каміння. Солдати стали завдавати відповідні удари, давити людей конями. Хвилювання наростали. Натовп захопив декілька збройових крамниць. Після сьомої вечора почалися перші озброєні сутички, будувалися барикади. Усюди лунали постріли.

23 лютого о 8 — годині ранку почалися вуличні бої. Війська відкрили вогонь по беззбройному натовпу. Було вбито 52 особи. Ця розправа сколихнула Париж. Було зведено більш як 1500 барикад. 24 лютого усі важливі стратегічні пункти столиці виявилися в руках повсталих. Луї - Філіпп уже був готовий на проведення реформи, але було пізно. Народ вимагав зречення. Король зрікся від престолу і втік в Англію. Повсталий народ захопив Тюїльрі, королівський трон витягли на площу Бастилії і спалили.

Озброєне повстання привело до перемоги революції. Липнева монархія була скинута. 12, 385].

25 лютого 1848 р. Францію проголошено республікою. Був створений Тимчасовий уряд, у який увійшли сім республіканців правого крила, два лівих республіканців — Ледарю Рол лен і Флокон, а також два соціалісти — Луї Блан і робітник Олександр Альбер. Головою цього коаліційного уряду став поміркований ліберал Ламартін. Республіку визнали духівництво і крупна буржуазія. Це була буржуазно-демократична революція.

Тимчасовий уряд скасував дворянські титули, видав декрети про свободу преси, свободу політичних зборів, право для усіх громадян вступати в національну гвардію і, нарешті, був виданий декрет про введення загального виборчого права для чоловіків, що дійшли 21 року. У такий спосіб у Франції установився найбільш ліберальний політичний режим у Європі. Заходи Тимчасового уряду зробили політичне життя ще більщ активним. У Парижі виникнуло більш ста недорогих політичних газет, що поширювалися в робітничому середовищі і формували загальну думку. Майже в усіх кварталах були засновані клуби, куди щовечора приходили робітники послухати суперечки по політичним питанням.

З перших же днів революції головною вимогою робітників стає вимога визнання права на працю. У зміст цього гасла вкладалося глибоке значення: не тільки знищення безробіття, але і право на людське існування завдяки справедливій оплаті. 25 лютого був прийнятий декрет, що проголошував зобов’язання гарантувати робітнику його існування працею, забезпечити усіх роботою і скасовувати заборону на створення робітничих асоціацій. Робітники домагалися створення міністерства праці, але Тимчасовий уряд створив «Урядову комісію для трудящих», що повинна була виробити конкретні заходи для поліпшення становища трудящих.

Завоюванням робітничого класу був декрет від 2 березня про скорочення робочого дня: у Парижі - з 11 до 10 годин, у провінції - з 12 до 11 годин. 8 березня, з ініціативи Люксембурзької комісії, Тимчасовий уряд створив у меріях всіх паризьких округів державні контори, що повинні були підшукувати роботу безробітним. Люксембурзька комісія займалася також улагоджуванням конфліктів між підприємцями і робітниками.

Для боротьби з безробіттям Тимчасовий уряд пішов на створення суспільних робіт. Він відкрив національні майстерні, у яких безробітним надавалася можливість трудитися. Число безробітних увесь час зростало, тому що під час революції більшість заводів закривалися. З провінцій у Париж теж тягнувся потік людей, що шукали роботу. Зібраних у національні майстерні уряд використовував для земляних робіт у Парижі, розчистки і брукування вулиць, насадження дерев і т. п.

До травня 1848 р. у національні майстерні вступило понад 100 тис. чоловік: робітники, що загубили заробіток, ремісники, дрібні службовці, дрібні підприємці, що розорилися. Оплата була в усіх однакова — 2 франка в день. Витрати на утримання національних майстерень склали 14 млн. франків. Але роботи незабаром почало не вистачати. Робітників стали займати тільки 2дні в тиждень, за інші дні платили по 1 франку.

Тимчасовий уряд прагнув розколоти ряди паризького пролетаріату. З цією метою була створена мобільна (рухлива) гвардія -24 батальйони по 1 тис. чоловік в кожному. Вона була складена з молодих людей 15 — 20 років, що належали до декласованих елементів, люмпенпролетаріату (бродяги, жебраки, кримінальники). «Мобілі «були поставлені в привілейоване положення, одержували гарне обмундирування і плату.

Тимчасовий уряд, успадкувавши від Липневої монархії украй важке економічне становище, величезний державний борг, вирішив вийти з кризи за рахунок збільшення податкового збору селянства і дрібних власників. Він увів декрет про 45% податок. Усі власники, у тому числі власники землі і селяни — орендатори, повинні були віддавати 45 сантимів з кожного франка. Збір цього податку не поліпшив фінансове становище країни, зате з його допомогою удалося настроїти селян проти революційного Парижа і робітників. Крупні землевласники і священики уселяли селянам, що робітники не бажають трудитися і за рахунок цього податку утримують національні майстерні.

У такій обстановці 23 квітня відбулися вибори в Установчі збори. Перемогу на них здобули помірковані буржуазні республіканці, що одержали 500 із 880 місць в Установчих зборах. З соціалістів були обрані Луї Блан, Альбер і ще кілька чоловік. Це стало результатом контрреволюційної агітації: селян залякали, що соціалісти бажають все поділити і відняти в них всю власність

У новий, створений Установчими зборами, уряд ні Луї Блан, ні Альбер включені не були. Міністри вже не потребували в соціалістах. Новий уряд підсилив наступ на робітників: прийняв закон, що погрожував тюремним ув’язненням за улаштування на вулицях озброєних сходок. Сходка вважалася озброєною, якщо в натовпі була хоч одна людина зі зброєю. На посаду військового міністра був призначений генерал Кавеньяк. 13,387]

1.2 Червневе повстання робітників Парижа. Президентські вибори 1848 р.

15 травня біля 150 тис. робітників вийшли на вулиці Парижа з метою підтримки національно — визвольного повстання в Польщі. Але уряд за допомогою військ розігнав народ. Революційні клуби були закриті, їхні лідери заарештовані. Офіційно була закрита Люксембургська комісія. Генерал Кавіньяк стягав війська до Парижу. Політична обстановка ставала усе більш напруженою. Збудження робітничих мас зростало. Воно було викликане насамперед економічними труднощами. 22 червня уряд видав указ про розпуск національних майстерень, що стало приводом до червневого повстання робітників Парижа. Усі холості чоловіки у віці 18 до 25 років, що працювали у майстернях, повинні були вступити в армію, а інші - відправитися на земляні роботи в провінції Солонь, де лютувала малярія. 113 тис. робітників у Парижі залишилися без засобів до існування. Це була остання краплина, яка переповнила чашу їхнього терпіння.

Ранком 23 червня на вулицях Парижа почалося будівництво барикад. Пролунали перші постріли. Повстання почалося. Воно спалахнуло стихійно і єдиного керівництва не мало. Вожді робітничого класу після 15 травня знаходилися в тюрмах. Боями керували члени революційних товариств і клубів, бригади національних майстерень. Вимоги повсталих були виражені в їхніх гаслах: «Скасування розпуску національних майстерень», «Хліба або свинцю», «Свинцю або роботи», «Жити працюючи або померти борючись». 16, 523]

Битва продовжувалася 4 дні - з 23 до 26 червня. Ранком 24 червня Установчі збори оголосили Париж на облоговому становищі і передали усю повноту влади генералу Кавеньяку. На боці уряду була величезна перевага сил — 150 тис. чоловік регулярних військ мобільної гвардії, батальйонів Національної гвардії. Для придушення повстання була використана артилерія. До вечора 26 червня повстання було придушено. Робітники потерпіли поразку. Почався терор: 11 тис. повстанців були розстріляні, 25 тис. заарештовані, 3.5 тис. чоловік заслані в колонії на каторжні роботи.

28 червня генерал Кавеньяк сформував новий уряд Франції. У червневих подіях правлячі кола вбачали небезпеку для суспільства. Однак вони не пішли на вирішення тих протиріч, які їх спричинили, а взяли курс на створення у країні сильної влади.

4 листопада 1848 р. Установчі збори затвердили Конституцію другої республіки, кожний параграф якої містив свободу в загальній фразі, а ліквідацію цієї свободи — в застереженні.

На чолі держави стояв президент, який обирався населенням на 4 роки і користувався величезною владою. 10 грудня президентом було обрано Луї -Наполеона Бонапарта — племінника Наполеона І. На виборах він одержав ѕ усіх голосів. Основна причина його успіху складалася в тому, що за нього проголосували селяни (сама численна верства населення), що вірили, що племінник Наполеона І, так само як і його великий дядько, буде захищати інтереси дрібних землевласників. Поразка робітників і дрібнобуржуазних демократів розчистила шлях до відновлення монархії усієї Франції.

1.3 Бонапартистський переворот. Встановлення Другої імперії

Ставши президентом Франції, Луї - Наполеон посилив політичний режим. Він мріяв стати імператором Франції. Призначив на усі найважливіші військові посади своїх ставлеників, а в ніч на 2 грудня 1851 р. наказав заарештувати і кинути у в’язницю небезпечних для нього буржуазних діячів, після чого війська зайняли усі урядові будівлі. У Парижі біля 10 тис. республіканців вийшли на барикади, але війська придушили повстання.

2 грудня 1851 р. Луї - Наполеон здійснив державний переворот. З допомогою армії він захопив столицю і розпустив парламент.

Рівно через рік 2 грудня 1852 р. Луї - Наполеон проголосив себе імператором під ім'ям Наполеона ІІІ. Установилася та звана Друга імперія. Була прийнята нова Конституція 1852 року. Наполеон ІІІ став головнокомандуючим збройними силами, мав право оголошувати війну й укладати мир, призначати на державні посади, видавати декрети з питань виконання законів. Міністри підпорядковувалися імператору. Кожний міністр управляв своєю галуззю і відповідав тільки перед імператором.

Наполеон ІІІ призначав і створював Державну раду з 40 — 50 чоловік, у якій розглядався бюджет Франції і вносилися зміни в законопроекти.

Законодавчий корпус тільки затверджував закони і бюджет. Верховна палата — Сенат — складалася з довічно призначених імператором членів (принців, кардиналів, маршалів), число яких не перевищувало 150 чол. Нижня палата — палата депутатів — складалася з 260 чоловік і вибиралася на 6 років. Україні збереглося виборче право, що поширювалося на усіх громадян, що дійшли 21 року. Існував ценз осілості - треба було до моменту виборів прожити на одному місці 6 місяців. 12, 393].

Бонапартистський режим спирався на крупну промислову і банківську буржуазію і заможне селянство. Для захисту інтересів крупних власників Наполеон ІІІ усяко посилював чиновництво, армію, поліцію, судові установи, католицьку церкву. Уряд заохочував крупних підприємців.

В роки правління Наполеона ІІІ (1852 — 1870 рр.) у Франції ще збільш зміцнилася влада крупної буржуазії, рушився вперед розвиток капіталістичної промисловості у торгівлі. Завершилася промислова революція. Під напором робітничого руху Наполеон ІІІ скасував закон про заборону страйків.

Наполеон ІІІ проводив завойовницьку зовнішню політику, вигідну крупній Буржуазії. Франція при Другій імперії вела ряд загарбницьких війн, була спільницею Англії в Кримській війні з Росією, брала участь у грабіжницьких війнах у Мексиці і Китаї, спільно із Сардинією — у війні проти Австрії. У Індокитаї Франція захопила Кохинхіну і Камбоджу, перетворивши їх у колонії.

Бонапартизм — це форма державної влади, особливість якої полягала в тому, що, керуючи країною методами військово-політичного терору, сприяючи відродженню бюрократичного гніту і могутності католицького духівництва, вона в той же час постійно лавірувала між робітничим класом і буржуазією, намагаючись видавати себе за загальнонаціональну державну владу, що стояла над суспільними класами.

Досвід і уроки цього повстання мали велике значення для робітничого руху. Основна причина поразки пролетаріату в червневі дні 1848 р. полягала в тому, що не склалися ще ні об'єктивні, ні суб'єктивні умови для соціалістичної революції у Франції. Промисловий переворот ще не завершився, пролетаріат знаходився на стадії формування. Незрілість робітничого класу, вплив ідей дрібнобуржуазного соціалізму в його середовищі, відсутність самостійної політичної організації послабили позиції паризького пролетаріату. Міцної. Рішучої підтримки з боку робітників інших міст Франції робітники Парижу не отримали. Вони не могли залучити за собою і широкі дрібнобуржуазні верстви, перш за все селянство. 4, 254].

2. Революція в Німеччині

2.1 Передумови революції

До 1847 р. політична і економічна криза в Німеччині загострилися. Ліберальна буржуазія німецьких держав вимагала скликання загально німецького станового представництва, зміцнення і поширення Митного союзу, знищення юнкерських привілеїв. Помірковане крило германської буржуазії вело боротьбу за створення єдиної німецької національної держави у формі конституційної монархії. Ліве, радикальне крило буржуазної опозиції, очолював популярний журналіст Густав Струве. Радикали закликали до знищення станових розходжень, поліпшення матеріального становища найбідніших верств населення, проголошення республіки.

Тяжко відбився на становищі німецького народу неврожай і торгово-промислова криза 1847 р.; у країні лютував голод. Різко посилилися народні хвилювання: селяни спалювали феодальні маєтки і замки особливо ненависних феодалів; у містах міська біднота громила продовольчі крамниці і пекарні.

Німеччина була роздрібнена на 38 самостійних держави. Між 20 державами продовжували існувати митні кордони. Перевезення товарів через ці межі коштувало дорожче, чим його доставка в Америку. У країні відбувався промисловий переворот. У 1847 р. у Прусії уже нараховувалося 1200 парових машин. Будувалися фабрики і заводи. Але переважним було ще ремісниче виробництво. У1847 р. урядова казна в Прусії була порожня. Король пруський Фрідріх — Вільгельм ІУ був змушений скликати ландтаг, що складався в основному із дворян, щоб одержати гроші. Ліберальна буржуазія зуміла повести за собою дворянську більшість ландтагів. Збори відмовили королю у кредиті і позиці, у нових податках. Фрідріх — Вільгельм був дуже здивований і ландтаг розігнав.

Назрівала революція, головною задачею якої була ліквідація політичної роздробленості країни і створення єдиної держави, знищення усіх елементів старого порядку в селі, скасування станів і скинення монархії. 6, 101].

2.2 Березнева революція

Звістки про революційний вибух у Франції і Італії прискорили повстання в Берліні. Вже на початку березня 1848р. у місті стали проводитися масові сходки і демонстрації. Ліберали, що керували ними, пропонували мирними засобами домагатися обмеження влади короля і проведення буржуазно-демократичних реформ. Пролетаріат Берліна висунув вимогу поліпшити становище робітників.

18 березня великий натовп робітників, ремісників і студентів рушив до королівського палацу Тіргартен. Гвардійці, що охороняли палац, відкрили вогонь; близько 200 демонстрантів було вбито, багатьох поранено. Гнів та обурення охопили народ. Із міських передмість до центру Берліна рушили тисячі робітників. У вуличних боях із королівськими військами крім робітників і ремісників взяли участь студенти, службовці й інші групи інтелігенції. Увечері 18 березня 1848 р. Берлін укрили барикади. У озлоблених вуличних боях загинуло 400 робітників, а поранених нараховувалося понад тисячу. Пруський король Фрідріх-Вільгельм ІУ змушений був відступити. Було оголошено вибори до пруських Національних зборів, які мали виробити конституцію. Скасувалася цензура. Передбачалися створення загально-німецької армії, ліквідація митних кордонів та ін. Було сформовано новий уряд, до складу якого увійшли й опозиційні ліберали. Король дав згоду на озброєння народу, після чого бюргери стали створювати цивільну гвардію і взяли на себе підтримку порядку в місті. Оголосили амністію всім політичним ув’язненим. Перемогою завершилися і повстання в більшості інших германських держав. У деяких районах у революційну боротьбу почали включатися і селяни. Вони осаджували замки, відмовлялися сплачувати подати і виконувати феодальні повинності, рубали панські ліси і полювали в панських заповідниках.

У травні 1848 р. у Франкфурті-на-Майні в соборі відкрилося перше засідання обраного населенням усієї Німеччини загально німецького парламенту — Франкфуртських національних зборів. Найбільш численну групу у його складі представляла ліберальна буржуазія і ліберальна інтелігенція. Перед зборами стояла основна задача — виробити загальну для усіх німецьких держав, включаючи Австрію, конституцію.

Франкфуртський парламент прийняв ряд прогресивних постанов, що сприяли ліквідації старого порядку: скасував внутрішні мита й об'єднав усі германські держави в єдиний митний союз. Ліві депутати, республіканці під впливом подій у Франції заявили про необхідність знищити нерівність між працею та капіталом і створити міністерство праці. Прийняли також постанову і про необхідність знищення усіх видів феодальної незалежності селян.

Після тривалих суперечок та бурхливих дебатів було вироблено проект загально німецької конституції. За нею німецькі держави об'єднувалися у федерацію.

Носіями центральної влади ставали імператор та загальноімперський двопалатний парламент — рейхстаг. Влада німецьких монархів в окремих державах залишалася недоторканною. Конституція проголошувала демократичні права громадян, рівність усіх перед законом. 13, 205].

Положення конституції не влаштовували німецьких монархів, і вони не бажали її визнавати. Пруський король відмовився від запропонованого йому імператорського престолу і заявив, що не збирається піднімати корону з бруду.

У червні 1848 р, коли парламент остаточно втратив авторитет, вюртемберзький король силою розігнав депутатів.

2.3 Підсумки Німецької революції 1848−1849 рр.

Німецька революція 1848 — 1849 рр. була незакінченою буржуазно-демократичною революцією. На відміну від Французької революції ХУІІІ ст. Німецька революція 1848 р. розвивалась по низхідній лінії. Вона не вирішила головних, історично поставлених перед нею задач: не була створена єдина Німеччина, в країні збереглись старі монархічні порядки, не були скасовані в селі феодальні повинності.

Головними причинами поразки Німецької революції були: при великій кількості місцевих виступів відсутність єдиного центру боротьби; зрадницька тактика ліберальної буржуазії, її зрада революційному народу; нерішучість і коливання дрібнобуржуазної демократії, її відмова від радикального вирішення аграрного питання; недостатня організованість і низька свідомість пролетаріату, що заважало йому піднятися до ролі керівника революції; придушення національно — визвольного руху. Що підірвало розмах революції; могутність в країні монархічних традицій. 12, 407 ].

Хоч революція 1848 р. в Німеччині була не завершена і зупинилась на півдороги, вона не була безплідною. Пануючі кола пішли на проведення соціально-економічних перетворень, що сприяли розвитку капіталізму.

3. Революція в Австрійській імперії

3.1 Передумови та завдання революції

Австрійська, або Габсбурзька, імперія була багатонаціональною, «клаптиковою» державою з територією понад 500 тис. кв. км. (друга після Російської імперії в Європі). Додаток 2. ]

З більш як 37 млн. її населення слов’яни становили 18 млн., австрійські німці - 7 млн., мадяри (угорці) — 5 млн., решта — румуни та італійці. У своєму розвитку вона значно відставала від передових європейських країн. Існували кріпосне право (особливо в Угорщині та в більшості слов’янських областей), свавілля землевласників. В імперії налічувалося 240 видів податків і повинностей. Характерним для країни була нерівномірність економічного розвитку окремих її частин: центральні провінції мали досить розвинену промисловість (наприклад, Чеські землі), а східні (Східна Галичина, Закарпаття) — залишилися їхніми аграрно-сировинними придатками. 6, 106].

За формою правління Австрійська держава була абсолютною монархією з необмеженою владою імператора, який водночас був і королем Угорщини. Протягом майже 40 років за імператора Франца І та Фердинанда І імперією управляв всесильний міністр, князь Меттерніх (з 1809 р. був міністром закордонних справ і фактично керівником уряду, в 1821 — 1848 рр. — канцлером), виразник консервативних поглядів. Усю країну було обплутано поліцейським стеженням, придушувалася будь — яка вільна думка.

Меттерніх створив систему, в якій влада Габсбургів трималася завдяки розпалюванню національної ворожнечі між народами імперії.

До 1848 р. в Австрійській імперії загострилася політична криза. Неврожайні 1854−1846 рр., економічна криза 1847 р. різко погіршила становище народних мас, особливо робітників. У Австрії панували занепад, нужда і голод. У Відні почастішали випадки грабежів і крадіжок, ходити по вулицях столиці стало небезпечно. Уряд сам злякався цих наслідків злиденності і змусив міські влади організувати суспільні роботи — роздавати безплатний хліб. [10, 109]

Але це не допомогло. Бургомістр Відня подав доповідну записку імператору, у якій повідомив про розміри нужди з — поміж населення Відня. Але слідством цього явилася не допомога населенню, а підсилення гарнізону, збільшення нічних роз'їздів і патрулів. Ці заходи також не давали суттєвих результатів, і злидні ставали усе більш грізними й жахливими. Благання про хліб перейшли у вибухи ярості. У передмістях Віденя виникали голодні бунти. Справа дійшла до того, що бідняки продавали своїх дітей. 22 січня 1848 р. було розграбовано декілька м’ясних і хлібних крамниць. У березні 1847 р. у Відні, Празі, Пешті й інших містах відбулися голодні бунти і хвилювання безробітних. У Відні поширювалася література, що видавалася ліберальною опозицією, яка об'єднувала у своїх рядах прогресивні кола буржуазної інтелігенції, студентів, промисловців і навіть чиновників. Проти імперії Габсбургів боролася і «національна опозиція», що розвивалася з — поміж політичних діячів і діячів культури пригноблених народів. [12, 412]

Назрівання революційного перевороту в імперії Габсбургів було викликано не тільки загальними причинами усіх буржуазних революцій, але і національним гнобленням. Основним завданням революції було знищення багатонаціональної імперії Габсбургів, звільнення пригноблених нею народів і завоювання ними державної самостійності, знищення феодальних порядків.

3.2 Революція в Австрії

Поштовхом до революції в Австрійській імперії послужила звістка про повалення Липневої монархії у Франції. 3 березня група депутатів ландтагу Нижньої Австрії (куди входив і Відень) зажадали скликання загально австрійського парламенту, зміни складу уряду, скасування цензури і проведення ряду реформ. З таким же проханням до імператора звернулися і крупні промисловці. Але спроба реформ запізнилася. 13 березня у Відні спалахнула революція.

Робітники, ремісники і студенти, що вийшли на барикади, зажадали прийняття конституції і зміни уряду. Студенти створили свою озброєну організацію «Академічний легіон». Імператор був змушений усунути з уряду Меттерніха (побоюючись за своє життя, він у жіночій сукні втік за кордон) і дозволити буржуазії створити Національну гвардію. Під тиском народу уряд обіцяв ввести Конституцію і скликати парламент.

У квітні Уряд опублікував проект Конституції Австрійської імперії. Конституція проголошувала свободу слова, друку, зборів, відповідальність уряду перед парламентом. Одначе вона передбачала збереження імперії, повністю ігноруючи національні інтереси народів. Парламент мав складатися з двох палат — аристократичного сенату і палати депутатів. Передбачалося виборче право лише для власників нерухомості та збереження всієї повноти виконавчої влади за імператором. Таку конституцію було сприйнято як спробу відновлення абсолютизму. [4, 99]

Революційні виступи 15 — 26 травня зумовили втечу імператора та уряду з Відня до столиці Тіролю Інсбрука та письмового запевнення про введення загального виборчого права.

Заворушення селян і робітників поширювалися по всій Австрії. 12 червня у Празі війська розстріляли мирну демонстрацію. Вибухнуло повстання. Місто вкрилося барикадами. Повсталі вимагали загального виборчого права і самоврядування. До Праги було стягнуто велику армію, яка 17 червня придушила повстання.

У липні 1848 р. розпочав роботу австрійський парламент (рейхстаг). Серед його депутатів, крім австрійських німців, було чимало італійців, поляків, словенців, українців, хорватів, чехів. Більшість місць у парламенті належала поміркованим лібералам, чверть депутатів становили селяни (із 383 депутатів 92 були селяни). Найбільш енергійно представники селян намагалися вирішити аграрне питання, але їм бракувало досвіду політичної та парламентської боротьби. Пропозиції про розкріпачення селян без усякого викупу Гаряче підтримали селянські депутати — українці Іван Капущак і Лук’ян Кобилиця. Рейхстаг прийняв закон про скасування феодально-кріпосницьких повинностей. Але панщина та оброк підлягали викупові, причому 2/3 суми викупу сплачували селяни, а 1/3 компенсувала землевласникам держава. Уряд домігся санкціонування цього закону імператором, щоб переконати селян у благодійності Габсбургів. 12, 414].

Завдяки здобутій прихильності селянських депутатів уряд провів через парламент рішення про фінансування придушення революцій в Італії та Угорщині.

4 жовтня 1848 р. імператор видав указ про розпуск угорського парламенту і призначив військовим генерал-губернатором Угорщини хорватського пана Єлачича, а в допомогу йому надіслав із Відня імператорські війська. Коли війська виходили з Відня, др. Них вийшли робітники, жінки, студенти, ремісники, умовляючи відмовитися від придушення революційного руху в Угорщині. Солдати почали брататися з народом. Повсталий народ захопив арсенал і озброївся, місто було в його руках. На стороні народу були і коло радикальної буржуазії. Тепер Габсбургам було не до Угорщини. Одним із керівників оборони був польський революціонер Юзеф Бем, учасник повстання 1830р. Сили були нерівні. 28 жовтня війська ввірвалися в місто. Цілі квартали в робітничих передмістях були спалені. Учасників оборони Відня вивозили за місто і розстрілювали десятками і сотнями. 27 листопада почав роботу парламент, якому оголосили, що імператор Фердінанд зрікся від престолу й

імператором став його племінник Франц-Йосиф. Зроблено це було для того, щоб звільнити нового імператора від зобов’язань і поступок, зроблених Фердінандом під тиском народних рухів. Після цього парламент розпустили, а Конституція була «дарована» самим Францом-Йосифом. Але і її у серпні 1851р. указом імператорського уряду скасували.

Вже в березні 1848 р. у Чехії розгорнувся масовий рух проти австрійського гноблення. Городяни і студенти встановили зв’язки з Віднем. У Празі була організована національна гвардія. Спроби намісника графа Стадіону придушити рух викликали потужні демонстрації протесту. У квітні був створений «Національний комітет», що фактично перетворився в уряд Чехії. Селяни домоглися скасування панщини, безробітні - виплати їм невеликої допомоги. Важливою подією в розвитку революційного руху став Слов’янський з'їзд, на якому були присутні 340 делегатів — чехи, словаки, поляки, серби і представники інших західних і південних слов’ян.

20 травня в Прагу прибув командуючий розташованими в Чехії військами фельдмаршал князь Віндішгрець. Прагу наводнили війська. Празькі студенти зажадали припинення військових приготувань, але їм було відмовлено. Ранком 12 червня почалося повстання, що продовжувалося тиждень. Повстанці побудували барикади, вони висунули вимогу загального виборчого права і самоврядування. На допомогу городянам рухалися загони селян. Але війська Віндішгреця 17 червня придушили повстання. Після розправи з повстанням у Відні імперський уряд заходився придушувати революцію в Угорщині. [ 6, 108].

3.3 Революція в Угорщині

Звістка про повстання у Відні швидко досягла Угорщини. 15 березня у Пешті (тоді Буда і Пешт, які згодом об'єдналися, були окремими містами) пройшла маніфестація з вимогами надання демократичних свобод.

3 березня 1848 р. нижня палата угорського сейму, де було представлене середнє дворянство, прийняла пропозицію Лароша Кошута послати імператору Фердінанду петицію про введення в Угорщині Конституції і самоврядування. Лайош Кошут, видатний діяч угорського визвольного руху, походив з аристократичної родини, що розорилася. Ставши адвокатом, він зайнявся політичною діяльністю, боровся за незалежність Угорщини. Свої ідеї Кошут пропагував через газету, що видавав, а після її закриття — через рукописні прокламації. У 1837 р. його заарештували і присудили до чотирьох років позбавлення волі. Свою батьківщину Кошут бажав бачити незалежною і правовою державою з демократичним устроєм: судом присяжних, звільненням селян, парламентським устроєм.

У той же час він не висував вимоги республіки — його ідеалом була парламентарна монархія. Віденський двір, одержавши звістку про революцію в Пешті, прийняв угорську петицію.

Народний рух наростав: селяни вимагали знищення феодальних повинностей, робітники і ремісники — поліпшення умов життя, увесь народ — волі і незалежності. 14 березня в Будапешті стало відомо про революцію у Відні, і ранком 15 березня в місті стала маніфестація демократичної інтелігенції з вимогою громадянських воль. Одним із керівників демократичного крила інтелігенції був талановитий угорський поет Шандор Петефі. Створена ним напередодні «Національна пісня» стала гімном революції. Вимоги повстанців було сформульовано у програмному документі «12 пунктів»: надання демократичних свобод, знищення панщини, виведення з країни австрійських військ і повернення на батьківщину угорських частин, створення самостійного уряду. 17 березня був створений перший незалежний угорський уряд. До цього уряду Кошут увійшов як міністр фінансів і відіграв у ньому провідну роль. Уряд скасував кріпосне право в Угорщині.

У вересні 1848 р. розпочалася війна угорців проти австрійських військ. Угорський парламент створив новий уряд на чолі з Кошутом — «Комітет захисту Батьківщини». 10,113]

Після поразки угорської армії під Віднем у жовтні 1848 р. австрійські війська вторглися в Угорщину, захопили в січні 1849р. фортецю Буду та, переправившись через Дунай, м. Пешт. Молодий австрійський імператор Франц — Йосиф І оголосив про перетворення Угорщини на провінцію імперії та скасував усі рішення угорського парламенту, винесені 1848 р. Та в березні 1849 р. почався контрнаступ угорської армії, і австрійців було вигнано з країни.

У квітні 1849 р. угорський парламент проголосив Угорщину незалежною республікою і позбавив Габсбургів угорської корони. Кошута обрали правителем — президентом. Він енергійно проводив створення армії, чисельність якої сягнула 170 тис. вояків. Було здобуто перемогу над австрійськими військами, відкрився шлях на Відень. Були без викупу скасовані феодальні повинності. Для захисту угорської революції прибули добровольці з Австрії, Польщі, Німеччини й інших країн. Але уряд Кошута не вирішив аграрне питання — селяни землю не одержали. У той же час не одержали рівноправності слов’яни і румуни, що мешкали на території Угорщини: борючись за свою незалежність. Угорські революціонери відмовляли в ній іншим народам.

В таборі повсталих не було єдності. Великі поміщики — аристократи прагнули до миру і згоди з Австрією. Угорські дворяни не погоджувалися на безоплатне скасування феодальних повинностей, чинили опір установленню рівноправності угорців з іншими національностями (хорватами, словаками, українцями).

Кошут, відображаючи настрої дворянств, виявляв у цих двох найважливіших питаннях революції - селянського й національного — вагання, нерішучість. Угорську армію не було кинуто проти Відня.

Австрійський імператор, діставши перепочинок, звернувся по допомогу до «жандарма Європи» — російського імператора Миколи І. Долю революції вирішила вторгнення в Угорщину 200-тисячної царської армії на чолі з фельдмаршалом Паскевичем.

Російські та австрійські війська значно переважали сили угорців. Лише після тяжких поразок у липні 1849 року Кошут пішов на поступки селянам і оголосив про рівноправність національностей, але час було згаяно. 13 серпня 1849 року угорська армія, оточена звідусіль, склала зброю. Командирів революційної армії (серед них дев’ять генералів), взятих у полон, було повішено. Жорстоко розправились з селянами. В угорських селах діяли каральні експедиції, воєнні суди. Повсюдно відбувалися страти. [12, 419].

Поразка революції в Угорщині завершила революційні події 1848 — 1849 років в імперії Габсбургів.

Революція в Австрійській імперії виявилася незавершеною. Вона не повалила монархії та не привела до знищення національного гніту. Поразка її була спричинена нерішучістю й неорганізованістю основної маси повсталих, національною ворожнечею, інтервенцією російських військ.

Та все ж ця революція примусила уряд здійснити деякі реформи, сприяли ліквідації феодальної залежності селян і розвиткові національно-визвольної боротьби. Одним із наслідків революції було перетворення Австрійської імперії в 1877 році у двоєдину державу — Австро — Угорську монархію.

4. Революція в Італії

4.1 Особливості революції

Італійські держави, як і австрійські володіння в Італії, також були охоплені в 1848 — 1849 рр. революційними подіями. Причини їх нагадували ті, що призвели до революції в Німеччині.

Причинами революції в Італії стали: політична роздробленість, тиранія дрібних государів, панування дворянства, сваволя чиновників і поліції, залежність селян від поміщиків — усе це гальмувало подальший розвиток капіталізму, викликало невдоволення буржуазії і ненависть народних мас, штовхало їх на революцію.

Особливістю Італії було те, що значна частина країни знаходилася під австрійським ярмом — Ломбардія, Венеціанська область, Парма, Модена, Тоскана. Без звільнення від нього неможливо було забезпечити господарче піднесення і національне відродження країни. У Римській області зберігалася світська влада папи, що також стала однією із головних перешкод на шляху національного об'єднання Італії і буржуазних перетворень. Королівство обох Сицилій знаходилося під владою іспанської гілки Бурбонів і було самою відсталою частиною Італії. Там майже цілком панували феодальні відносини. Найголовнішим питанням наступаючої в Італії революції було завоювання національної незалежності і політичне об'єднання країни. У нерозривному зв’язку з цим стояла задача знищення абсолютизму й усіх феодальних порядків.

Неврожаї й економічна криза підсилили бідування народних мас і сприяли утворенню революційної ситуації.

Боротьба за національне визволення та об'єднання країни поєднувалося з виступами селян і міської бідноти. Разом з ними у боротьбі проти феодально-абсолютистських сил діяли ліберально-демократичні кола, які домагалися запровадження громадянських і політичних прав. Виходило, що в революційних подіях в Італії брала участь більшість верств населення — ліберальне дворянство та підприємці, студентство, ремісники, робітники, селяни, міська біднота. До боротьби за національне визволення були залучені навіть монархи. Наслідком цього була як різноманітність форм і методів боротьби, так і непослідовність дій учасників революційних подій. [ 6,103].

4.2 Події революції 1848−1849 рр. в Італії

Початком революції в Італії вважається 12 січня 1848 року. У цей день спалахнуло народне повстання в Палермо (о. Сицилія). Воно поширилося на увесь острів, і війська Бурбонів виявилися неспроможними. Переможне повстання на Сицилії викликало народні хвилювання по усій країні: мітинги, демонстрації з вимогою конституції, політичних воль і війни з Австрією залучали десятки тисяч італійців. Італійські володарі, що боялися за свої трони, не посміли відмовити народу. У лютому — березні 1848 р. по всій Італії, крім Ломбардо, Венеції, були введені конституції і сформовані уряди з поміркованих лібералів. 18 березня 1848 р. революційних рух докотився до Мілану. Слухи про революцію у Відні підтвердилися, і багаторічна ненависть італійців до своїх гнобителів вирвалася назовні. Заклик «Геть Австрію!» зазвучав на вулицях Мілану. Барикади виникали з блискавичною швидкістю. Народ увірвався в губернаторський палац, розтоптав портрети імператора і знищив архів. Потім міланці вступили в бій з 15-тисячною австрійською армією. Лише деякі мали зброю, інші виламували кругляки з бруківки. Підтримане околишніми селянами повстання, після 5 днів кровопролитних боїв, закінчилося вигнанням зі Мілану австрійської армії.

У деяких районах селяни стали захоплювати поміщицькі землі, але буржуазні уряди, що прийшли до влади, допомогли монархам придушити ці виступи.

Звістка про вигнання з Мілану австрійців викликала патріотичне піднесення в усієї Італії. П'ємонтський король Карл-Альбер оголосив війну Австрійській імперії. У цьому він вбачав можливість здійснити свою мрію та об'єднати під своєю владою Північну Італію. Про підтримку короля П'ємонту оголосили й інші монархи. Приєднався до п'ємонтської армії Джузеппе Верді, який, дізнавшись про події на батьківщині, повернувся з загоном своїх прибічників із Південної Америки.

Народ вірив королю, а той прагнув не стільки визволення країни, скільки швидшого придушення революційного руху і захоплення Ломбардії. За вимогою народу інші монархи теж погодилися послати армії проти австрійців. Королів терзали суперечливі прагнення — більш за все вони боялися утягнення у війну широких мас народу. Тим часом Карл — Альбер, що обіцяв допомогти Ломбардії, «поспішав повільно», і слушний момент для розгрому австрійської армії був упущений. Австрійські війська скористалися перепочинком, щоб перейти в контрнаступ. Карл — Альбер потерпів поразку й уклав з австрійцями перемир’я. Північна область Італії опинилася під владою австрійців. 12,421].

4.3 Проголошення республіки

Поразка у війні з Австрійською імперією викликала в країні нове піднесення народного руху. Тепер замість нерішучих лібералів його очолили революційні демократи. Особливо активно революційні події розвивалися в Римі, де на початку 1848 р. спалахнуло народне повстання. Папа римський втік. Установчі збори скасували світську владу папа та проголосили Римську республіку.

Ліберальне дворянство і буржуазія об'єдналися в боротьбі за Установчі збори. Адвокати, журналісти, лікарі, художники, більшість чиновників і дрібні власники — усі ставали борцями за назалежність і єдність Італії. Центром політичної боротьби стали клуби, у яких зростав вплив демократії. Національний герой італійського народу, полум’яний борець за незалежність Італії Гарібальді і Мадзіні закликали римлян проголосити республіку.

21 січня 1849 р. пройшли вибори в Установчі збори. Чотири дні в Установчих зборах йшли суперечки: конституційна монархія або республіка? Першим у захист республіки виступив Гарібальді, його підтримали інші депутати республіканці. Переважним числом голосів (139 із 144 присутніх) Установчі збори прийняли декрет про позбавлення папи світської влади і проголосили Римську республіку. 9 лютого в 2 години дня трибарвний прапор здійнявся над Капітолієм.

Були проведені сміливі демократичні перетворення: церковні землі перейшли в державну власність, школа відділена від церкви, скорочені податки, мита і навіть уведений підвищений податок на багачів. [13, 205]. Але корінного поліпшення свого життя робітники не одержали, а селяни не домоглися звільнення від феодального утиску. Уряд оголосив, що Республіка не допустить «ні класової війни …ні кривдного порушення приватної власності «[ 6,105].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой