Європейське зростання та міжнародні торгівельні потоки країн ЄС

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Международные отношения и мировая экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Європейське зростання та міжнародні торгівельні потоки країн ЄС.

ПЛАН

  • Вступ 3
  • Розділ 1. Міжнародна економічна інтеграція як чинник європейського зростання 4
    • 1.2 Чинники економічного зростання країн ЄС 8
    • 1.3 Торгівельні відносини ЄС як фактор економічного зростання в регіоні 10
  • Розділ 2. Місце України в міжнародній торгівлі ЄС 15
    • 2.1 Регіональна політика відносин України з ЄС 15
    • 2.2 Торгівельні відносини України з ЕС 18
    • 2.3 Проблеми вступу та співробітництва України з ЄС 21
  • Розділ 3. Перспективи розвитку торгівельних відносин України з країнами ЄС 23
    • 3.1 Проблеми та перспективи діяльності Україною на ринку ЄС 23
    • 3.2 Угода про співробітництво України з ЄС як інструмент поглиблення торгових зв’язків 26
  • Висновки 36
  • Список використаної літератури 38
  • Додатки 40

Вступ

Проблеми підвищення ефективності діяльності України на ринку Європейського Союзу мають значення, що виходить далеко за межі суто комерційної утилітарності. Вони є важливим компонентом загальної стратегії інтеграції країни до Європейського Союзу і водночас — індикатором, який дозволяє оцінювати результативність, з одного боку, внутрішніх економічних реформ в Україні, а з іншого — її євроінтеграційного курсу.

Проблеми, що виникають на шляху європейської інтеграції України, є комплексними та зумовлюються як внутрішніми чинниками (низькою конкурентоспроможністю значного числа вітчизняних виробників, обмеженістю фінансових ресурсів, нерозвинутістю форм і методів діяльності на висококонкурентних ринках), так і зовнішніми — наприклад, дискримінаційними обмеженнями, що застосовуються до українських експортерів з боку ЄС. Важливою особливістю прояву зазначених проблем сьогодні є те, що вони постають у контексті майбутнього розширення Європейського Союзу, яке зумовить істотні зміни в його розвитку, створить як нові можливості, так і нові ризики. Таким чином, вивчення особливостей торгових відносин одного з найбільш сусідів нашої країни — Європейського Союзу на сьогодення важко перебільшити, що й обумовлює актуальність обраної теми дослідження.

Метою даної курсової роботи є аналіз проблем, пов’язаних із специфікою торговельного режиму, в межах якого оперують українські компанії на єдиному ринку ЄС, особливостями динаміки та структури присутності України на ринку ЄС загалом та ринках його країн-членів, а також чинниками, що перешкоджають більш ефективній присутності України на ринку ЄС.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

1. розглянути теоретичні підвалини європейської інтеграції;

2. проаналізувати динаміку торгівельних відносин України з ЄС;

3. визначити місце України в торговельних відносинах ЄС;

4. дослідити проблеми торгового співробітництва України з ЄС;

5. обґрунтувати перспективи розвитку України з країнами ЄС.

Предметом дослідження є торгівельні відносини, що виникають в процесі взаємодії країн ЄС з Україною та іншими країнами.

Об'єктом дослідження виступає Україна та ЄС.

В якості інформативної бази дослідження були використані матеріали спеціалізованої періодичної преси, матеріали наукових конференцій та інформація статистичних органів України та ЄС.

Курсова робота складається із вступу, основної частини та висновків. У вступі обґрунтовується актуальність теми курсової роботи, визначаються мета, завдання, предмет, об'єкт та інформативна база дослідження. Основна частина присвячена аналізу поставленої проблеми. У висновках сформульовано основні результати дослідження.

Розділ 1. Міжнародна економічна інтеграція як чинник європейського зростання

1.1 Теоретична основа міжнародної економічної інтеграції в ЄС

Розвиток інтеграційних процесів — універсальна закономірність сучасної епохи, що проявляється як у середовищі національних економік, так і в сфері міждержавних відносин, та логічно спричиняється до глобалізації економічного середовища.

Процес інтеграції як економічне явище, сутність якого полягає у взаємному пристосуванні й об'єднанні національних господарств декількох держав з однотипним соціально-економічним устроєм, є об'єктивним наслідком посилення взаємозалежності процесів економічного життя.

Проте на відміну від інтернаціоналізації як об'єктивного процесу посилення взаємозв'язку та взаємозалежності національного і світового господарства інтеграційні процеси локалізуються в певних регіонах світу.

Слово «інтеграція» в буквальному перекладі з латини означає об'єднання в ціле якихось частин. Розуміння вихідного значення поняття «інтеграція» є принциповим, оскільки вже в ньому закладено основу змісту цього явища, а саме діалектичних і суперечливих взаємин складових і цілого.

Широкий розвиток регіональних організацій, що мали на меті спільне регулювання економічних процесів та сприяння взаємопристосуванню національних господарств, почався в 50-х роках ХХ століття спершу в Західній Європі, пізніше — в країнах Латинської Америки, Африки та Азії. Це обумовило виникнення окремого напрямку досліджень, який отримав назву «регіональної інтеграції». Практика показала, що дане явище містить у собі далеко не другорядний потенціал, який може бути використано для вирішення суттєвих соціально-економічних проблем суб'єктів регіональної інтеграції [23].

Внутрішня логіка розвитку інтеграційного механізму відображає загальний еволюційний процес становлення сучасного ринкового господарства, адже цей розвиток починається з простих форм усунення перешкод для розвитку торгових та інших партнерських відносин і веде до зростання міждержавного регулювання господарського та соціального життя в межах інтеграційного комплексу.

У сучасному світі міжнародна економічна інтеграція має регіональний характер. Регіональна міжнародна економічна інтеграція тлумачиться, з одного боку, як специфічний процес формування системи взаємозалежності і взаємодоповнюваності національних господарств, що супроводжується комплексною координацією економічного і соціального розвитку, а з іншого — як специфічний тип взаємодії між господарськими суб'єктами в межах окремих регіонів країни.

У просторовому аспекті тип інтеграції визначається розміром території, в межах якої отримують розвиток інтеграційні процеси. Так, інтеграційні процеси можуть відбуватися всередині національних економік та їх окремих секторів, у межах певних регіонів світу тощо. Структурні рівні інтеграційних процесів представлені в поданій нижче таблиці.

Таблиця 1. 1

Структурні рівні інтеграційних процесів [23]

Рівні інтеграційних процесів

Компоненти інтеграційних процесів

1. Локальний

Фази виробничого процесу в межах

мікроекономічної одиниці

2. Мікроекономічний

Фази виробничого процесу в межах сукупності господарських одиниць

3. Регіональний

Комплекс секторів регіональних

економік (обласний рівень)

4. Національний

Взаємодіючі сектори господарських комплексів областей у межах національних економік

5. Мезорегіональний

Прикордонні райони сусідніх країн

6. Макрорівень

Країни, що складають певний регіон світу

7. Мегарівень

Сектори глобального економічного середовища

Структурний рівень розвитку і функціонування інтеграційних процесів справляє вплив на кількісні характеристики інтеграційної системи (масштаби, кількість суб'єктів), проте не змінює її суті.

Сам термін «економічна інтеграція» вперше з’явився порівняно недавно — в 30-ті роки ХХ століття він увійшов у вжиток у наукових працях німецьких та шведських економістів.

Наприкінці 40-х років минулого століття американський економіст Дж. Вайнер висунув концепцію митного союзу. Основна увага при розробці цієї концепції приділялася вимірюванню кількісного ефекту митного союзу в вигляді зростання добробуту країн, що інтегруються за рахунок спеціалізації виробництва на основі принципу порівняльних переваг, обґрунтованого Девідом Рікардо [23, 16].

Економічні питання митного союзу докладно висвітлено у відомій книзі Дж. Вайнера «Проблеми митного союзу», що вийшла у світ 1950 року. До цього митний союз розглядався як безумовний крок до утвердження переваг вільної торгівлі у світовому масштабі, однак Дж. Вайнер показав, що регіональне угруповання, створене для ведення вільної торгівлі, спричиняє наслідки протилежного характеру: позитивного, оскільки таке об'єднання сприяє розширенню торгівлі між членами угруповання, і негативного — позаяк відвертає увагу учасників від ефективних зовнішніх ринків. У зв’язку із цим для оцінки ефективності митного союзу Вайнер увів у лексикон політиків та науковців поняття потокостворюючого і потоковідвертаючого ефектів інтеграції, які широко використовуються й у наш час.

Потокостворюючий ефект митного союзу, за Вайнером, проявляється в скасуванні обмежень у взаємній торгівлі між країнами-учасницями, що позитивно впливає як на окрему країну, так і на всю світову торгівлю загалом.

Потоковідвертаючий ефект зумовлює скорочення торгових зв’язків із третіми країнами та переорієнтацію їх на партнерів по угрупованню, причому така переорієнтація означає відхилення торгових потоків у бік країни з більш високими витратами на виробництво певних товарів, що має негативно впливати на світову торгівлю в цілому.

Таким чином, створення митного союзу, може викликати як потокостворюючий (позитивний), так і потоковідвертаючий (негативний) ефект, а отже, загальна ефективність подібного об'єднання залежить від їх співвідношення. Дж. Вайнер зробив висновок, що такий союз буде більш ефективним для тих країн, де на момент його створення ідентичні галузі виробництва були захищені тарифами, тобто для країн, які мають конкуруючі економічні структури. Цей дуже важливий момент має обов’язково враховуватися при зондуванні ґрунту щодо створення митного союзу в пострадянському просторі, в тому числі при аналізі проблем створення зони вільної торгівлі між Україною і країнами ЄС.

Концепція митного союзу одержала новий поштовх завдяки розробкам Р. Ліпсея, Дж. Міда і Ф. Гереса, які дійшли висновку, що й потокостворюючий ефект може спричинитися до поліпшення добробуту, якщо вигоди від зміни структури споживання на користь більш дешевих імпортних товарів переважають втрати від переорієнтації з торгівлі з країною, що виробляє товар з більш низькими затратами, на торгівлю з країною, що витрачає на виробництво того само товару значно більше ресурсів.

Концепція митного союзу стала теоретичною засадою регіональної інтеграційної політики в Західній Європі, яка отримала своє втілення у створенні в 1957 році європейської економічної спільноти. Об'єктивні умови первинної стадії інтеграції стали причиною превалювання на цьому етапі суто ринкових трактувань зовнішньоекономічних процесів і практично повного абстрагування від факторів політичного характеру.

Подальший розвиток інтеграційного процесу поставив під сумнів теоретичну і практичну цінність кількісних концепцій ринкової інтеграції у вигляді митного союзу. З’ясувалося, що лібералізації торгівлі недостатньо для забезпечення оптимального розміщення виробництва, більше того, остання значно посилила нерівномірність розвитку і загальну нестабільність відтворювальних процесів.

З огляду на це з’явилися ринково-інституціональні теорії регіональної інтеграції. Вперше було окреслено подвійний погляд на регіональну інтеграцію — з одного боку, як на процес, а з іншого — як на певний стан економіки і господарської політики.

Інтеграція як процес містить у собі заходи, покликані усунути дискримінацію між господарськими одиницями, що є суб'єктами різних національних держав.

Інтеграція як стан позначається відсутністю будь-яких форм дискримінації між національними господарствами. При цьому під поняттям «дискримінація» мається на увазі відсутність адміністративних обмежень свободи підприємництва [16].

Таким чином, зростаюча в ході регіональної інтеграції гармонізація господарської політики держав-учасниць виступає постійним, але другорядним компонентом, що лише забезпечує сприятливі умови для розвитку ринкового механізму.

Розрізняють статичні і динамічні ефекти регіональної інтеграції.

Статичні ефекти означають позитивний вплив митного та економічного союзу на міжнародний розподіл праці і підвищення його продуктивності. Суттєво, що ці ефекти, на думку автора, стають тим більш вагомими, чим меншими є вихідні можливості національного ринку країн, що інтегруються.

Динамічні ефекти отримують прояв у посиленні конкуренції на ринку, який збільшив свої масштаби за рахунок регіональної інтеграції, що сприяє раціональному використанню ресурсів, поглибленню спеціалізації, прискоренню технічного прогресу, залученню іноземних інвестицій з третіх країн, а відтак спричиняється до прискорення темпів економічного зростання.

В зв’язку з цим можна виявити якісну і кількісну різницю між інтеграцією і співробітництвом.

Співробітництво передбачає обмеження дискримінації, тоді як інтеграція — заходи з усунення різних форм дискримінації. Наприклад, міжнародна угода про торгову політику є виразом економічного співробітництва, а усунення митних бар'єрів — актом інтеграції [16].

На погляд провідного теоретика міжнародної економічної інтеграції в країнах ЄС Б. Балаші, політико-правові акції урядів країн-учасниць регіональної інтеграції набувають певних послідовних форм, які розвиваються по висхідній лінії від найпростіших до більш складних.

Класичною в рамках теорії інтеграції вважається схема Б. Балаші (табл. 1. 2).

Таблиця 1. 2

Форми розвитку міжнародної економічної інтеграції [16]

Форми (стадії)інтеграції

Заходи для усунення дискримінації

Скасування тарифів і квот

Загальний зовнішній тариф

Вільний рух факторів виробництва

Гармонізація економічної політики

Уніфікація економічної політики

Зона вільної торгівлі

X

Митний союз

X

X

Спільний ринок

X

X

X

Економічний союз

X

X

X

X

Повна інтеграція

X

X

X

X

X

Свого часу концепція Б. Балаші стала теоретичною основою розвитку інтеграційних процесів у Західній Європі, що отримали своє втілення в утворенні Європейських Співтовариств, а пізніше — Європейського Союзу [16].

Таким чином, розгляд теоретичної бази міжнародної економічної регіональної інтеграції дозволяє зробити такі висновки:

1. природа інтеграційних процесів полягає не у сфері розвитку міжнародної торгівлі, а в самому процесі виробництва;

2. інтеграційні осередки виникають на різних структурних рівнях національних і міжнаціональних економічних систем;

3. передумовами для виникнення зон інтеграції є економічні інтереси взаємопов'язаних підприємств, ключових галузей виробництва, що створюють динамічне економічне середовище й охоплюють ті території, які входять до сфери вищеназваних інтересів.

1.2 Чинники економічного зростання країн ЄС

На сьогодення є два основні чинники економічного зростання країн ЄС: це формування єдиного ринку та розширення на схід. У Західній Європі єдиний ринок було створено на початку 1993 року, і перед цією організацією відразу було поставлено завдання щодо переходу до економічного і валютного союзу, причому в дуже стислі строки — до початку 1999 року.

Схема функціонування економічного союзу така:

· основні напрямки економічної політики країн-членів і Союзу визначаються спільно (у вигляді рішень Рад міністрів країн-учасниць);

· за невідповідності економічної політики окремої країни основним напрямкам розвитку Е С Рада ЄС уживає термінові заходи.

Найвищою формою міжнародної інтеграції яка максимально стимулює економічне зростання країн є економічний і валютний союз. Такий союз передбачає окрім вільного руху товарів та послуг повну свободу переміщення робочої сили та капіталів, а також зафіксовані стабільні паритети національних валют, а за сприятливих умов — і запровадження спільної валюти [12].

Процеси економічної інтеграції на стадії створення економічного і валютного союзу в Європі супроводжуються значними складнощами і суперечностями. Йдеться зокрема про небажання Великобританії приєднуватися до зони євро і нерівномірність економічного розвитку країн-учасниць. Проте існують і беззаперечні досягнення. До показових результатів економічної інтеграції країн ЄС слід віднести сільськогосподарську інтеграцію — одну з небагатьох програм Європейського Союзу, в виконанні якої досягнуто безумовних успіхів. ЄС добився повної самозабезпеченості продуктами харчування. По багатьох групах сільськогосподарської продукції виробництво перевищує потреби ЄС. Спільний ринок став нетто-експортером зернових, із значного імпортера домашньої птиці перетворився на її найбільшого експортера тощо.

Подальше розширення ЄС на схід продиктоване суто прагматичними інтересами як політичного, так і економічного характеру. Розглянемо докладніше всі основні причини, що спонукають ЄС до розширення:

1. Незважаючи на територіальні масштаби ЄС сьогодні втрачає вплив на світову економіку. Для порівняння: країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону мають найвищу в світі динаміку економічного зростання; фінансова потужність НАФТА (регіональне інтеграційне угруповання за участю США, Канади, Мексики) постійно підкріплюється зростаючим впливом у світовій економіці транснаціональних корпорацій. Крім того, ЄС постійно «розгойдують» внутрішні проблеми, насамперед нерівномірність економічного розвитку його членів.

2. Суттєвим чинником для ЄС є побоювання щодо недостатньої стабільності демократичних режимів у постсоціалістичному просторі.

3. Негласним фактором зацікавлення в розширенні співробітництва зі Сходом є небажання допустити встановлення в цьому регіоні гегемонії Росії.

4. Європейський Союз приваблюють на Сході безмежні ринки збуту, відносно дешева робоча сила (тобто той набір переваг, який можна отримати від контактів з країнами з низьким рівнем економічного розвитку).

Існує й специфічний фактор: єдиною можливістю для зміцнення позицій ЄС на світовому ринку є інтенсивний розвиток новітніх технологій. З розширенням на схід виникає унікальна можливість науково-технічної інтеграції. У сфері розвитку найновітніших технологій правлячі кола ЄС висунули гасло будівництва «технологічної Європи», в якому центральну роль відведено програмі «Еврика». Ця програма виходить за межі ЄС, об'єднуючи 19 країн Західної Європи. Вона передбачає створення готових виробів і технологій, здатних принести комерційний успіх у найкоротші строки. Всі права з керівництва проектами програми «Еврика» передано безпосереднім виконавцям — промисловим фірмам і дослідницьким організаціям. Необхідно пам’ятати, що в Європі добре знають про високий рівень науково-технічного потенціалу країн колишнього соціалістичного табору, в тому числі й України. За оцінками міжнародних експертів, у понад 3 тисячах науково-технічних розробок країни СНД мають безспірні переваги. Отже, архітектори ЄС чудово розуміють, що країни Східної Європи, що розвиваються, помітно відрізняються від інших подібних їм країн завдяки наявному в них індустріальному й науково-технічному потенціалу (до цього додається ще й наявність дешевої, однак кваліфікованої робочої сили) [12, 15].

1.3 Торгівельні відносини ЄС як фактор економічного зростання в регіоні

Країни — члени ЄС та Європейський Союз у цілому у сфері міжнародної торгівлі постійно дотримувалася політики, що ґрунтувалася на двох основних засадах. По-перше, лібералізація торговельних відносин, усунення бар'єрів та обмежень у світовій торгівлі сприяє ефективнішому розміщенню ресурсів, зростанню добробуту населення в окремих країнах та світовій спільноті загалом. Зняття обмежень, притаманних національному ринку, посилює конкуренцію за споживача, збільшує мобільність факторів виробництва, а отже, веде до підвищення ефективності економіки. По-друге, ЄС захищав і захищає певні сфери та галузі національних економік країн-членів від конкуренції з боку виробників третіх країн, поступово адаптуючи національних виробників до глобальної конкуренції.

Політика Європейського Союзу у сфері міжнародної торгівлі має три основні взаємопов'язані рівні реалізації:

· єдиний внутрішній ринок ЄС;

· єдина зовнішньоторговельна політика ЄС;

· єдина міжнародна торговельна політика ЄС.

Політика єдиного внутрішнього ринку ЄС формувалася поступово. У 50-ті роки в межах ОЕСР почався процес усунення кількісних обмежень у взаємній торгівлі європейських країн. Римські угоди 1957р. поставили за мету поступову ліквідацію імпортних обмежень у взаємній торгівлі, створення митного союзу та спільного ринку.

Принципи вільного руху товарів між країнами ЄЕС були зафіксовані у ст. 23−31 Римських угод. Перш за все заборонялися митні збори на імпорт та експорт між державами-членами, а також інші еквівалентні їм платежі. Це положення стосувалося продукції, виробленої в державах-членах, а також імпортованої із третіх країн, що перебуває у вільному обігу на території держав-членів. Окрім цього, заборонялися кількісні імпортні та експортні обмеження в торгівлі між державами-членами. Заборони чи обмеження накладалися відповідно до принципів суспільної моралі, громадського порядку й державної безпеки; захисту здоров’я та життя людей, тварин і рослин; захисту національних багатств, які мають художню, історичну та археологічну цінність, а також промислової і комерційної власності.

Державні монополії комерційного характеру не були заборонені, але країни домовилися їх змінювати, аби позбутися будь-якої дискримінації стосовно існуючих умов постачання та реалізації продукції між державами-членами [15].

На початку 1961р. кількісні обмеження у взаємній торгівлі були скасовані. З 1 липня 1968р. також було ліквідовано всі митні тарифи у взаємній торгівлі. Три країни, які приєдналися до ЄЕС у 1973р., скасували митні тарифи з 1977р. Для Греції був встановлений перехідний період до 1985р., для Іспанії та Португалії - до 1993р., для окремих продовольчих товарів був встановлений 10-річний перехідний період.

У 1985р. Європейська Комісія підготувала Білу книгу «Завершення підготування внутрішнього ринку», яка містила перелік із близько 300 заходів щодо уніфікації європейського ринку. Вона передбачала скасування митних формальностей на кордонах між країнами-членами; лібералізацію державних закупівель; створення спільних технічних стандартів для продукції та її поширення. Важливим для єдиного внутрішнього ринку став принцип взаємного визнання, яким визначається, що товари, які були вироблені на законних підставах і продавалися в одній державі - члені ЄС, відповідають мінімальним вимогам країни-імпортера (справа Cassis, 1978р.). Від 1 січня 1993р. в Європейському Союзі був повністю відмінений митний контроль у взаємній торгівлі. Відтак товар, що імпортується, дістав можливість вільно рухатися територіями країн-членів, якщо він оформлений на будь-якій митниці країни ЄС. Таким чином, було закладено основи єдиного внутрішнього ринку Євросоюзу.

Створення основ єдиного внутрішнього ринку ЄС має велике значення для розвитку комунітарної конкурентної політики, оскільки було, по-перше, ліквідовано останні перешкоди на шляху вільного руху товарів між країнами ЄС; по-друге, практично уніфіковано технічні вимоги для продукції; по-третє, сформовано загальні спільні засади урядових закупівель. Зазначені кроки сприяли вирівнюванню умов конкуренції між країнами, створенню гомогенних, однорідних принципів економічного змагання європейських виробників на єдиному внутрішньому ринку [15, 16].

Структура та рівні єдиного митного тарифу ЄС, який щорічно видається Комісією у двох варіантах, відображає основні особливості зовнішньоторговельної політики Союзу.

По-перше, рівень єдиного митного тарифу ЄС постійно знижується на підставі домовленостей у межах раундів переговорів ГАТТ/СОТ (табл. 1. 3). Окремі товари (масляничне насіння, корм для худоби, мінеральні продукти — окрім палива, дерево, гума) обкладаються імпортними зборами замість мита.

Таблиця 1. 3

Середньозважений рівень імпортного тарифу на промислові товари, % [5]

Країна

1999

2004

США

5,4

3,5

ЄС

5,7

3,6

Японія

3,8

1,5

Південна Корея

18,0

8,3

Індія

72,0

32,4

Австралія

20,0

13,2

По-друге, ЄС зберігає митний та нетарифний захист деяких видів чутливої сільськогосподарської продукції у межах Єдиної сільськогосподарської політики Союзу. Наприклад, імпортне мито на цукор становить 80%, на тютюнові вироби — 180%. Можна припустити, що без подвійного захисту значна частина сільськогосподарських виробників у ЄС виявилася б неконкурентоздатною. Кількісні обмеження також застосовуються для захисту інших чутливих галузей та товарів: продукції чорної металургії, текстилю, хімікатів, взуття, скляних виробів.

По-третє, ЄС широко використовує різні схеми преференцій, що надаються окремим країнам та групам країн. Наприклад, існують: загальна схема преференцій для країн, що розвиваються; розширені пільги для країн АКТ у межах Ломейських та Котонських угод, а також країн — сусідів ЄС у Північній Африці та Близькому Сході (Алжир, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія); Угоди про вільну торгівлю промисловою продукцією з Ізраїлем.

До того ж ЄС надає значні преференції країнам Андського пакту та Центральної Америки з метою боротьби з розповсюдженням наркоматеріалів. ЄС пропонує створити до 2010р. Європейсько-Середземноморську зону вільної торгівлі і вже має дев’ять угод про зону вільної торгівлі з країнами регіону. Угоди про вільну торгівлю також діють із Південною Африкою та Мексикою. Ведуться переговори з країнами Латинської Америки (Меркосур та Чилі), країнами — членами Ради співробітництва країн Перської затоки (Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ, Оман) [5].

Систему преференційних торговельних угод ЄС з іншими країнами можна уявити як піраміду, в основі якої знаходяться країни, торгівля з якими здійснюється за загальним принципом найбільшого сприяння (most favoured nation — MFN), а на вершині - країни з найбільшими преференціями. Кожна сходинка такої піраміди означає рівень відкриття внутрішнього ринку ЄС для третіх країн шляхом визначення сфери товарного покриття, глибини зменшення тарифу, обсягу тарифних квот, адміністративних правил та процедур доступу на ринки Союзу.

Найбільші преференції мають країни, що розвиваються. Перш за все, на них поширюється Загальна система преференцій. З 1964р. для окремих країн Африки, Карибського басейну та Тихоокеанського регіону (АКТ) ЄС надає спеціальні торговельні преференції (Яунде-І на 1964−1970 рр. для 18 країн, Яунде-ІІ на 1971−1975 рр., Ломе-І на 1975−1980 рр., Ломе-ІІ на 1980−1985 рр., Ломе-ІІІ на 1985−1989 рр. для 66 країн, Ломе-ІV на 1990−2000 рр. для 69 країн, Котону на 2000−2005 рр. для 77 країн). З 2008р. ці угоди будуть замінені на Угоди економічного партнерства [5].

Для найменш розвинених країн з 2001р. ЄС запропонував нову ініціативу «Все, крім зброї» (Everything But Arms — EBA), яка передбачає вільний доступ на ринки Союзу всіх товарів без мита та квот, окрім свіжих бананів, рису і цукру, ринки яких відкриваються поступово (табл. 1. 4).

Таблиця 1. 4

Зменшення мита та квот ЄС на рис і цукор для найменш розвинених країн за ініціативою ЕВА у 2001−2008 рр. [5]

2001

2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

Рис

Зменшення тарифу (%)

0

0

0

0

0

20

50

80

Тарифна квота (тонн)

2,517

2,895

3,329

3,829

4,403

5,063

5,823

6,698

Цукор

Зменшення тарифу (%)

0

0

0

0

0

20

50

80

Тарифна квота (тонн)

74,185

85,313

98,110

112,827

129,751

149,213

171,595

197,335

По-четверте, Європейський Союз активно використовує нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі, перш за все паратарифні інструменти; податки на додану вартість; акцизи; сільськогосподарський збір; компенсаційний збір; антидемпінгові заходи; компенсаційне мито; кількісні обмеження (квоти); імпортні заборони; добровільне обмеження експорту; ліцензування; технічні вимоги. У своїй політиці експортного регулювання Європейський Союз дотримується принципу вільного здійснення експорту у треті країни. Контроль та обмеження експортних поставок стосується лише незначного переліку товарів. Водночас, ЄС достатньо широко використовує добровільне обмеження експорту в інші країни продукції текстильної, швейної, взуттєвої галузей промисловості, чорної металургії, верстатів, автомобілів, побутової електроніки, посуду тощо. Приміром, поставки сталі з ЄС обмежені за угодою 7%-ми відповідного ринку в США [5].

Таким чином, зовнішньоторговельна політика Європейського Союзу спрямована на лібералізацію експорту й імпорту (передусім промислової продукції), поступове зменшення тарифу та усунення нетарифних заходів, що стримують міжнародний обмін. Одночасно зовнішньоторговельна політика ЄС зберігає достатньо високий рівень захисту окремих «чутливих» секторів і сфер внутрішнього ринку ЄС через митні та нетарифні обмеження, які доповнюються спеціальною галузевою комунітарною конкурентною політикою. Відкриття «чутливих» ринків відбувається поступово, і насамперед для країн із найменш розвиненою економікою. Ступінчате відкриття внутрішнього ринку ЄС для окремих галузей та продукції певних груп країн, синхронізоване із змінами в комунітарній конкурентній політиці, дає можливість виробникам із країн ЄС поступово адаптуватися до умов та тиску конкуренції з боку третіх країн.

Отже, політика єдиного внутрішнього ринку, зовнішньоторговельна політика й міжнародна торгова політика Європейського Союзу органічно пов’язані між собою. Вони мають різні механізми реалізації, але єдину мету — забезпечити підтримку та подальший розвиток конкурентних переваг виробників ЄС.

Розділ 2. Місце України в міжнародній торгівлі ЄС

2.1 Регіональна політика відносин України з ЄС

Геополітичне положення України та її стратегічний курс на підключення до загальноєвропейських інтеграційних процесів вимагають розвитку цивілізованих форм транскордонних взаємин. Отож процес утворення міжтериторіальних об'єднань, що отримують організаційну форму єврорегіонів, розпочався і в нашій державі.

Особливий інтерес становить досвід і результати функціонування єврорегіону «Карпати», угоду про створення якого було укладено 14 лютого 1993 року адміністративно-територіальними одиницями України, Польщі, Угорщини і Словаччини. Цей єврорегіон охоплює територію з населенням понад 10 мільйонів чол. З огляду на це підписання установчих документів відбулось у присутності Генерального секретаря Ради Європи, що продемонструвало зацікавленість європейських інтеграційних структур у розвитку цивілізованих форм транскордонних взаємодій у східно- і центральноєвропейських країнах з перехідною економікою.

Того ж дня міністри закордонних справ України, Угорщини та Польщі підписали спільну заяву про підтримку їх урядами даної організації. У заяві було підкреслено, що єврорегіон «Карпати» є не міждержавним, а міжрегіональним утворенням. Тому принципи і форми його діяльності визначатимуться органами влади областей, котрі включились у взаємодію, самостійно з урахуванням конституцій і законодавства країн-учасниць. Підкреслювався відкритий характер організації, що уможливлює вступ до неї й областей сусідніх країн [17]. Таким чином, першим кроком стала лаконічна угода про заснування єврорегіону «Карпати». Другим кроком було прийняття статуту як основного документа даної міжрегіональної організації.

Згідно із статутом єврорегіон не є наддержавною або наднаціональною структурою, він лише визначає рамки співробітництва учасників у господарській, гуманітарній і наукових сферах, у галузі освіти й охорони навколишнього середовища.

У територіальному аспекті до складу єврорегіону «Карпати» включено:

· від Угорщини — області Хайду-Біхар, Сабольч, Хевеш, Боршод і Сольнок;

· від Польщі - тодішні воєводства Кросно і Пшемисль, до яких згодом приєднався Жешув (після реформування адміністративно-територіального устрою Польщі всі вони ввійшли до складу Жешувського воєводства);

· від Словаччини — шість районів і міст у східній частині країни (Бардейов, Требишов, Міхаловце, Гуменне, Вранов, Швідник з центрами в Кошице та Прешові);

· від України — Закарпатська область (через деякий час до участі у транскордонному співробітництві долучилися Львівська, Івано-Франківська та Чернівецька області) [17].

В організаційному плані вищим органом єврорегіону є Рада. Для участі в її роботі всі сторони субрегіонального об'єднання делегують трьох представників (у період створення ролі вповноважених представників виконували керівники органів місцевого самоврядування, з 1995 року до управління єврорегіоном «Карпати» підключаються представники ділових кіл, діячі науки і культури). Передбачена можливість участі в засіданнях в ролі спостерігачів представників МЗС, державних органів і міжнародних організацій.

Штаб-квартира секретаріату Ради в порядку ротації кожні два роки переміщується в країну, представник якої очолює секретаріат. У 1997−1998 роках штаб-квартира єврорегіону була розміщена в Польщі, до цього вона дислокувалася в Ужгороді, а 1999 року секретаріат Ради переїхав до Угорщини.

Згідно зі статутом засідання Ради мають відбуватися двічі на рік, однак досвід функціонування єврорегіону показав, що доцільно проводити подібні засідання чотири рази на рік. З ініціативи виконавчого директора або будь-якої із сторін можуть проводитися також позачергові засідання.

Згідно з угодою та статутом у єврорегіоні функціонують чотири комісії:

l — комісія з питань регіонального розвитку (штаб-квартира в Угорщині), до кола функцій якої входять:

· підготовка інформаційно-аналітичних матеріалів щодо можливостей розширення економічних зв’язків між сторонами-учасницями;

· опрацювання пропозицій щодо залучення іноземних інвестицій для здійснення спільних проектів;

· організація участі субрегіонального об'єднання в міжнародних виставках-ярмарках (що проводяться як у країнах-партнерах, так і за їх межами);

2 — комісія з охорони навколишнього середовища і туризму (зі штаб-квартирою в Польщі), яка виконує такі функції:

· підготовка докладної рекреаційної карти регіону із зазначенням пунктів перетину кордону;

· розробка оптимальних туристичних маршрутів;

· аналіз стану навколишнього середовища на території регіонів-учасників та опрацювання пропозицій стосовно скоординованих дій для її охорони тощо;

3- комісія з питань освіти, культури і спорту (зі штаб-квартирою в Словаччині), котра має такі обов’язки:

· організація взаємного представництва;

· проведення міжнародних зустрічей працівників освіти, науки та культури;

· проведення культурно-мистецьких заходів, фестивалів, спортивних змагань та ін. ;

4 — ревізійно-контрольна комісія (її штаб-квартира знаходиться в країні перебування об'єднаного секретаріату).

У процесі роботи Ради було прийнято рішення про заснування п’ятої комісії - комісії з питань торгівлі.

Також було створено інститут «наднаціональних координаторів» з питань діяльності єврорегіону, які призначаються членами Ради від кожної країни.

За статутом, бюджет єврорегіону «Карпати» формується за рахунок внесків учасників і може поповнюватись із зовнішніх джерел. Зауважимо, що до 1995 року даний єврорегіон консолідованого бюджету не мав. Спільні заходи фінансувались американським інститутом «Схід-Захід» і фондом Рокфеллера.

Загальні підсумки функціонування єврорегіону «Карпати» засвідчують, що становлення подібного міжрегіонального об'єднання відбувається з великими ускладненнями як організаційного, так і політичного плану (негативний вплив справляє неврегульованість міждержавних відносин Угорщини із Словаччиною та Румунією). Протягом часу, що минув від дня підписання угоди, фактично тільки відпрацьовувався організаційний механізм об'єднання. До числа економічних причин такого повільного розгортання діяльності єврорегіону «Карпати» відносять фінансову неспроможність регіонів-учасників, що викликано труднощами перехідного періоду. Вагомою причиною такого стану справ є й відсутність досвіду налагодження міжрегіональних зв’язків. Причому організатори утворення вважають, що досвід Західної Європи у цій сфері для нас малопридатний.

У результаті транскордонне співробітництво в межах єврорегіону «Карпати» практично не відрізнялося від існуючих форм порубіжної взаємодії в інших регіонах України. Так, діяльність об'єднання концентрувалася поки що лише на підготовці пропозицій урядовим структурам щодо збільшення кількості переходів кордону та розвитку транскордонної інфраструктури. Проводилися також форуми підприємців з питань транскордонного співробітництва, була налагоджена робота наукових семінарів, щорічні зустрічі ректорів університетів тощо. Мали місце й досить активні контакти в сфері культури, мистецтва та спорту. За цього було реалізовано вкрай незначну кількість спільних господарських проектів [17, 22].

На думку фахівців, малоефективна діяльність єврорегіону «Карпати» пов’язана не з нежиттєздатністю подібної форми організації транскордонних відносин, а скоріше з її передчасністю в даному субрегіональному просторі. При створенні подібних об'єднань не можна не враховувати такі фактори, як рівень господарського розвитку регіонів-учасників, відносини між державами, до яких вони належать, тип просторових взаємодій, що традиційно існує між даними територіями. Тобто утворення, подібне до єврорегіону, мусить природно «визріти», а відтак штучне привнесення такої організації не принесе бажаних результатів.

Отже, розвиток транскордонного співробітництва в Україні повинен відбуватись у загальному річищі розбудови єдиної Європи з максимальним урахуванням специфіки типу міжрегіональних взаємин, обумовленої історичною ретроспективою, характером етногенезу та економіко-гуманітарних контактів.

Угоди про транскордонне співробітництво є проявом загальносвітової позитивної тенденції до «м'якого» узгодження інтересів центру і регіонів у контексті сучасного прагнення до переорієнтації ЄС від ідеї «Європи вітчизн» на ідею «Європи регіонів». Парламентська асамблея Ради Європи прагне до визнання і подальшого розвитку регіоналізму не тільки в рамках ЄС, але й за його межами. Так, у Дортмундській декларації Економічного форуму регіонів Європи (червень 1996 року) наголошувалося: для того щоб партнерство регіонів було ефективним, воно повинно стати більш динамічним і доповнюватися міжтериторіальним (насамперед транскордонним) економічним співробітництвом країн Великої Європи. Отже, Україна як член Ради Європи з 1995 року не може ігнорувати подібні документи. Відтак досвід застосування різних форм міжрегіональної взаємодії, в тому числі й створення єврорегіонів, потребує вивчення та ретельного аналізу з метою можливої його реалізації в межах транскордонних територій за участю регіонів України [20].

2.2 Торгівельні відносини України з ЕС

Упродовж наступних років для України розпочнеться новий етап економічного співробітництва з цим угрупованням, оскільки після розширення ЄС його ринок повинен перетворитися для нашої держави на головний і посісти перше місце як ринок збуту українських товарів та друге місце як джерело нашого імпорту. Крім того, більше половини прямих іноземних інвестицій надходить з країн ЄС. А отже, економічна динаміка в ЄС та тенденції економічної співпраці визначатимуть перебіг соціально-економічних процесів в Україні. В таблиці 2.1 та додатках, А — Г наведена аналітична інформація стосовно торгівельних відносин України з ЄС.

Таблиця 2. 1

Частка зовнішньої торгівлі товарами та прямих інвестицій України з ЄС, СНД та РФ (у %) [9]

2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

Товарообіг

ЄС-25

27,9

30,0

32,0

33,9

ЄС-15

18,4

20,0

21,7

22,5

ЄС-10

9,5

10,0

10,4

11,4

СНД

43,9

42,2

38,2

38,1

РФ

32,7

29,6

27,2

28,1

Експорт товарів

ЄС-25

27,5

30,4

32,1

34,1

ЄС-15

16,2

18,3

19,7

19,8

ЄС-10

11,4

12,1

12,4

14,3

СНД

30,9

28,7

24,4

26,2

РФ

24,1

22,6

17,8

18,7

Імпорт товарів

ЄС-25

28,2

29,5

31,9

33,7

ЄС-15

20,6

21,7

23,8

25,2

ЄС-10

7,5

7,8

8,1

8,5

СНД

57,6

56,0

52,8

50,0

РФ

41,7

36,9

37,2

37,6

Прямі інвестиції в Україну*

ЄС-25

52,0

51,6

53,5

55,0

ЄС-15

36,8

34,4

34,6

35,8

ЄС-10

15,2

17,2

18,9

19,2

СНД

8,5

8,1

6,9

6,5

РФ

7,4

6,9

5,9

5,7

Важливою особливістю співробітництва України з ЄС та його новими державами-членами за останні чотири роки є прискорення темпів зростання взаємної торгівлі, коли щорічний приріст товарообігу складає понад 16−18%. Не в останню чергу це пов’язано з лібералізацією торговельного режиму в Україні на основі принципів COT та європейських стандартів.

Проте частка України у торгівлі ЄС залишається незначною і складає близько 0,5% від загального обсягу зовнішньоторговельних операцій Євросоюзу. Україна поки що не зайняла належного місця як торговельний партнер ЄС. Це зумовлено, передусім, неефективною структурою українського експорту та недостатніми темпами реструктуризації національного виробництва. Таким чином, одним з наших пріоритетів на наступний період залишатиметься вирішення проблеми оптимізації структури торгівлі товарами у напрямі підвищення частки продажу товарів середньої та високої технологічності [14].

В експорті України до країн ЄС-15 домінують поставки мінеральних продуктів (25,5% від загального експорту до країн ЄС), неблагородних металів та виробів з них (24,9%), текстилю та текстильних виробів (11,3%), меншою мірою — машин, устаткування та механізмів (8,6%) [9].

За 2003 р. зовнішньоторговельний товарообіг з країнами ЄС склав 10,4 млрд. дол. США, що на 36,9% або на 2,8 млрд. дол. США більше аналогічного періоду [9, 10].

2002 р. Обсяги експорту товарів з України до країн ЄС у 2003 р. порівняно з 2002р. зросли на 29,2% (на 1031,2 млн. дол. США.) і склали 4,6 млрд. дол. США, авідповідні обсяги імпорту товарів збільшились на 43,7% (на 1763,1 млн. дол. США)і склали 5,8 млрд. дол. США [9].

Традиційно головними зовнішньоторговельними партнерами України серед країн ЄС (більше половини загального обсягу торгівлі) є Німеччина, Італія та Великобританія.

У загальній структурі імпорту з країн ЄС домінували поставки машин, устаткування, механізмів (28,0% від загального імпорту товарів з країн ЄС), продукції хімічної промисловості та пов’язаних з нею галузей (14,6%), засобів наземного, повітряного та водного транспорту (11,1%), текстилю та текстильних виробів (7,8%) [10].

Українські товари більш конкурентоспроможні на ринках нових держав-членів ЄС — з 1999 р. маємо тут стабільне позитивне сальдо торгівлі товарами. За рахунок кооперації та посилення економічної взаємодії з новими членами ЄС Україна отримає додаткові можливості розширення присутності на внутрішньому ринку Євросоюзу. Тому такі ринки для України є стратегічно важливою ланкою, і їх слід розглядати з позицій реалізації довгострокових національних економічних інтересів [14, 18].

Зовнішньоторговельний обіг України з 10 новими державами-членами ЄС за 2003 р. склав 5,3 млрд. дол. США, що на 45,8%, або на 1,7 млрд. дол. США більше, ніж за 2002 р. [9]

З новими державами-членами ЄС найбільшу питому вагу в українському експорті займали мінеральні продукти (30,9% від загального експорту товарів до цих країн), неблагородні метали та вироби з них (19,4%), машини, устаткування та механізми (9,5%) та продукція хімічної промисловості і пов’язаних з нею галузей (8,3%) [9].

Обсяги експорту товарів з України до 10 нових держав-членів ЄС за 2003 p., порівнюючи з аналогічним періодом 2002 p., збільшилися на 48,2% і склали 3,3 млрд. дол. США, а обсяги імпорту — відповідно на 41,9% і склали 2,0 млрд. дол. США. Основні експортні поставки товарів з України мали місце до Угорщини (849,9 млн. дол. США), Польщі (763,2 млн. дол. США), Естонії (364,0 млн. дол. США), Словаччини (289,1 млн. дол. США), Кіпру (272,6 млн. дол. США) [9].

Характерною ознакою двох останніх років було посилення інтенсивності надходжень прямих інвестицій з нових держав-членів ЄС в Україну. Ряд орієнтованих на експорт виробництв з Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі переміщається на нашу територію. Останнім часом цей процес активізувався з огляду на зміни в регуляторному середовищі зазначених країн. Тепер від України залежить, наскільки ця тенденція посилиться в середньо — та довгостроковій перспективі.

2.3 Проблеми вступу та співробітництва України з ЄС

У системі зовнішньополітичних пріоритетів України особливе місце посідає співробітництво з ЄС. Європейський вибір нашої держави відкриває нові перспективи співробітництва з розвиненими країнами континенту, надає можливості економічного розвитку, зміцнення позицій України у світовій системі міжнародних відносин. Однак, сучасний стан відносин України з Європейським Союзом наводить на серйозні роздуми.

У стосунках України з ЄС настав час нових можливостей, але й нових ризиків. Нових можливостей -- тому, що на виборах в Україні Президент переміг на платформі європейського вибору, європейської інтеграції. Справді, в нашій країні була альтернатива, чи швидше, дилема -- в якому напрямі рухатись? І певною мірою, справедливо стверджувати, що український народ на президентських виборах зробив європейський вибір. Це серйозний мандат на здійснення рішучих кроків у напрямі європейської інтеграції. Якщо до цього Україні закидали, що вона начебто не визначилася з курсом щодо Європейського Союзу, то ми думаємо, що результат виборів -- це і є відповідь на питання щодо курсу. Крім того, і призначення нового Уряду, і формування парламентської більшості відбулися, в принципі, саме на засадах європейського вибору. І це не лише декларації, це певні конкретні речі. Зокрема, завдяки відповідним дорученням Президента та рішенням Уряду, було знято багато питань у відносинах України з Європейським Союзом. Почали здійснюватись реальні кроки по реформуванню нашого суспільства -- йдеться, зокрема, про адміністративну реформу, реформу агропромислового комплексу, ряд інших важливих кроків. Це посилило позиції України в стосунках з ЄС, сприяло появі нових очікувань з боку Європейського Союзу і країн-членів. На цьому фоні ми можемо говорити про певний кредит довіри до України та про створення нових можливостей в наших взаєминах [22].

З іншого боку, це створює і нові ризики: якщо ми втратимо момент зараз, то наступний шанс Україна отримає нескоро. Водночас, треба на речі дивитися реалістично. Зараз ідеться про європейську перспективу як досить віддалену. У найближчому майбутньому жодних кардинальних зрушень на цьому шляху ми не досягнемо. Ми будемо лише закладати підвалини наших майбутніх відносин, але це, в свою чергу, повністю відповідає нашим внутрішнім першочерговим завданням. Отже, реформування економіки і набуття критеріїв членства в ЄС -- це дорога в одному напрямі.

Досвід розвитку торговельно-економічних відносин між Україною та ЄС переконливо доводить необхідність докладання зусиль з метою розв’язання існуючих проблем та прискорення інтеграції України в європейський та світовий економічний простори На сьогодні, в результаті копіткої роботи відповідних міністерств та відомств України, а також плідної співпраці експертів України та ЄС в рамках Підкомітету № 1 з питань торгівлі та інвестицій врегульовано більшу частину (14 з 21) існуючих торговельно-економічних претензій з боку ЄС. Розпочато роботу щодо реалізації Меморандуму міністерства в справах міжнародного розвитку Великобританії про надання технічної допомоги Уряду України у формулюванні та імплементації її торговельної політики.

Для забезпечення інтеграції в економічний простір Європи Україна визначила для себе наступні першочергові завдання: (1) набуття членства в СОТ; (2) входження в Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ) та Європейську економічну зону; (3) створення зони вільної торгівлі Україна-ЄС. Слід відзначити, що 19 червня 2000р. в Женеві вже підписана «Декларація Україна — ЄАВТ», в якій ідеться про основні напрями та інституційні засади співробітництва сторін.

Таким чином, якщо підсумувати наведений (далеко не повний) перелік зробленого за два останніх роки, відповідь на поставлене питання щодо характеристики сучасного стану взаємовідносин України і ЄС є достатньо однозначною і, безумовно, позитивною.

Якщо брати до уваги саме ЄС у якості керівних і координаційних органів інтеграційної спільноти (а не позицію урядів окремих країн ЄС), то сучасний стан відносин з Україною можна визначити як певну паузу, яка відбиває настрої вичікування.

З одного боку, виконавчо-координаційні структури ЄС усвідомлюють невідповідність України інтеграційним критеріям та відстежують причини затримок у плані виконання українською стороною положень Угоди про партнерство та співробітництво, а з іншого боку, -- займають спостережну позицію щодо заходів уряду Ю. Тимошенко, очікуючи від нього скільки-небудь істотних економічних успіхів. Це головне, оскільки решту контексту взаємовідносин становлять протиріччя другорядного характеру, пов’язані з вужчими, більш егоїстично спрямованими розбіжностями в інтересах окремих ділових груп та окремих країн [18].

Ситуація може змінитися на краще лише в разі створення Урядом та Парламентом України реальних умов для прискорення економічного зростання та виконання необхідних заходів для вступу України до СОТ. Останнє передбачає приведення українського законодавства у відповідність до стандартів країни з ринковою економікою. Враховуючи відсутність чітких уявлень стосовно стратегії економічного розвитку та катастрофічно низький обсяг ВВП України, зробити це буде надзвичайно важко.

Лише зі вступом до СОТ Україна виконає положення Угоди про партнерство та співробітництво, яке в принципі дозволить розпочати новий раунд переговорів з ЄС і перевести в практичну площину питання про створення зони вільної торгівлі з ЄС, як це було передбачено в Угоді 1994р. Подібний захід не слід тлумачити як перешкоду встановленню зони вільної торгівлі в межах СНД. На Заході лібералізація міжнародної торгівлі сприймається під кутом зору «глобалізації», тобто як позитивне явище. Так, голова представництва Комісії Європейського Союзу в Україні А. Ванавербек однозначно заявив: «Ми підтримуємо ідею створення зони вільної торгівлі між Україною та Росією» [18].

Розділ 3. Перспективи розвитку торгівельних відносин України з країнами ЄС

3.1 Проблеми та перспективи діяльності Україною на ринку ЄС

Аналіз торговельно-економічних відносин України та ЄС свідчить про недостатнє використання в цих відносинах наявного в обох сторін потенціалу, а також про існування ряду серйозних проблем, що гальмують їх поступальний розвиток. Ці проблеми набувають особливої актуальності після розширення Європейського Союзу, що поширив на його нових членів чинний у ЄС єдиний торговельний режим. Це ставить на порядок денний нові питання стосовно виведення торговельно-економічних відносин України та ЄС на якісно вищий рівень, надання їм реальної, а не декларативної інтеграційної спрямованості.

Успішному розвитку торговельно-економічної діяльності українських компаній на ринку ЄС сьогодні перешкоджає складний комплекс негативних внутрішніх і зовнішніх чинників. До них належать насамперед наступні.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой