Л.П. Берія — авантюрист, злочинець, демократ?

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ТІ СВІТОГЛЯДУ Л.П. БЕРІЇ

1. 1 Основні етапи життєвого шліху Л.П. Берії

1. 2 Участь Л. П. Берії у сталінських репресіях

1. 3 Л. П. Берія після смерті Сталіна

РОЗДІЛ 2. Л.П. БЕРІЯ: КАТ У РОЛІ «РЕФОРМАТОРА»

2. 1 Злочинна діяльність Л.П. Берії

2. 2 Боротьба за владу в СРСР, та місце у ній Л.П. Берії

2. 3 Політична діяльність Л.П. Берії після смерті Й.В. Сталіна

РОЗДІЛ 3. СФАЛЬСИФІКОВАНА ЗЛОЧИННА ДІЯЛЬНІСТЬ Л.П. БЕРІЇ

3. 1 Злочини до яких Л.П. Берія не причетний

3.2 Загадка смерті Л.П. Берії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Актуальність теми дослідження. Феномен Л. П. Берії в історії СРСР ще має потребу в спеціальному дослідженні. Він був для радянських, російських та вітчизняних істориків довгі роки -- аж до початку 1990-х рр. -- фігурою з позначкою табу. Репутація лиходія й ката, що закріпилася за ним після XX й XXII з'їздів, була підтверджена в суспільній свідомості часу перебудови фільмом режисера Т. Абуладзе «Покаяння», де головний негативний герой -- концентроване зло тоталітаризму -- був наділений деякими рисами глави радянських каральних органів.

Щодо цього до особистості Л.П. Берії злилися два зовсім не тотожних підходи до минулого. Для ліберальної інтелігенції він був втіленням репресій, невід'ємною частиною сталінізму, підступним негідником. Партійна пропаганда підтримувала ці оцінки, але намагалася до того ж протиставити Берію і «каральні органи, які вийшли з-під контролю партії» самій партії і її керівництву, що нібито нічого не знали й тому не винні в злочинах минулого.

Всі ці оцінки досить далекі від реальності. Звичайно, Берія несе відповідальність за злочини, зроблені владою, однак тією самою мірою, як і його соратники -- Маленков, Молотов, Ворошилов, Хрущов, Булганін, та й розстріляні в різний час Ягода, Єжов, Каменев, Бухарін, Кузнєцов, не говорячи вже про Сталіна. Констатуємо очевидне, хоча й небажане для декількох поколінь вітчизняних й іноземних дослідників історії КПРС: моральні принципи Берія були не вище й не нижче, ніж у його товаришів по партійному керівництву.

Л.П. Берія відрізнявся від своїх колег іншим. Він був, безсумнівно, найбільш інформованою людиною в складі тодішнього керівництва, причому його інформація була різноманітна, точна і не залежала від інших відомств. Як заступник голови Ради міністрів СРСР, він одержував відомості про стан економіки країни, окремих її галузей, зокрема про «великі будівництва соціалізму»; як керівник розвідки Берія був у курсі багатьох питань політики й міжнародних відносин, реальних проблем, що виникали між СРСР й іншими країнами. Берія безпосередньо відповідав за розробку ядерної зброї, а це пов’язувало його з армією, зі створенням нових видів озброєнь. Він мав найбільш достовірну інформацію про внутрішньополітичну обстановку в країні, про настрої людей, про всі навіть ледве помітні вираження протесту.

Навряд чи Берія вважав себе відповідальним за масові репресії 1930-х рр. Він був призначений наркомом внутрішніх справ восени 1938 р., коли пік цих репресій залишився позаду. В 1939 р. частина репресованих навіть була звільнена. Це знов-таки не було особистою заслугою нового наркома, але відрізняло його від Маленкова, Кагановича, Ворошилова або Хрущова, персонально відповідальних за терор 1930-х рр.

Розпад СРСР, загострення міжетнічних конфліктів у пострадянських державах зробили вивчення діяльності партійного керівництва у СРСР особливо актуальним. Інтерес дослідників до різних аспектів політики Л.П. Берії зріс, однак, комплексних дослідженнь цієї проблеми зроблено було мало. А без таких дослідженнь неможливо скласти цілісне уявлення про історію Росії та СРСР початку — середини ХХ ст. До того ж Л.П. Берія довгі роки вважався жорстоким карателем, за вказівками якого репресували багатьох безневинних людей. Хоча в даний час багато дослідників вважають, що ці злочини були несправедливо приписані Л.П. Берії партійною верхівкою, із політичною метою. Для того аби розібратися в сумнівних питаннях політичної діяльності Л.П. Берії і обрана дана тема курсового дослідження: «Л.П. Берія -- авантюрист, злочинець, демократ?»

Об'єктом дослідження є політична діяльність Л.П. Берії на початку-середині ХХ ст.

Предметом дослідження є спірні питання в історичні науці стосовно діяльності Л.П. Берії, відповідно до яких одні дослідники вважають його злочинцем і авантюристом, а інші -- демократом та реформатором.

Хронологічні рамки дослідження обумовлені періодом життя та діяльності Л.П. Берії на посаді наркома внутрішніх справ СРСР і охоплюють 1899 -- 1953 рр.

Метою курсового дослідження є розкриття особливостей політичної діяльності та керівництва Л.П. Берії. Для досягнення окресленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

· визначити основні біографічні відомості Л.П. Берії, які ймовірно вплинули на формування його принципів політики та керівництва;

· висвітлити основні етапи політичної кар'єри Л.П. Берії;

· з’ясувати особливості політичної діяльності Л.П. Берії;

· визначити злочинну діяльність, яку приписали Л.П. Берії, після його арешту.

Ступінь наукової розробки. На сучасному етапі існує багато праць присвячених висвітленню діяльності Л.П. Берії з точки зору вказівок радянського партійного керівництва, завдяки яким у свідомості людей закріпилася думка про Л.П. Берія, як про ката та злочинця. Це роботи таких дослідників, як Петров Н. В. ,[19] Скоркін К.В., [19] Торчинов В. А. ,[29] Леонтюк А. М. ,[29] Антонов-Овсеєнко А.В. [3], [4] З’явиляються і праці дослідників, які дивляться на діяльність Л.П. Берії дещо під іншим кутом, а саме, вони не відбілюють його політичних вчинків, але намагаються дослідити та довести, що Берія не був таким жорстоким катом та тираном, як його малювала радянська політична верхівка. Це такі дослідники, як Мухін Ю.І., [16] Хлевнюк О. В., [30] Берія С.Л., [5]Алексін В., [2] Чилачава Р. 31]

Джерельна база дослідження в основному складається з наукових досліджень, статей, які торкаються діяльності Л.П. Берії як наркома внутрішніх справ СРСР. Більшу увагу при написанні даної роботи було звернено на новітні розробки обраної проблеми російських дослідників -- Мухин Ю.І. «Убийство Сталина и Берии»,[16] Хлевнюк О. В. «Л. П. Берия: пределы исторической «реабилитации»,[30] Алексін В. «Оборотная сторона борьбы за власть в СССР» [2] та родичів Л.П. Берії, зокрема його сина Берія С.Л., що написав книгу про діяльність свого батька «Мой отец Л. Берия». 5]

Практичне значення роботи полягає у тому, що результати дослідження можуть бути використані у подальшій науковій розробці проблеми діяльності та керівництва Л.П. Берії, при написанні бакалаврських, дипломних та наукових робіт, узагальнюючих праць, присвячених внутрішній політиці СРСР, а також при розробці нормативних і спеціальних курсів історії Росії початку-середини ХХ ст.

Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження і побудована за проблемно-хронологічним принципом. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, які поділяються на підрозділи, висновків, списку використаних джерел та літератури (33 позиції).

Розділ 1. Формування особистості та світогляду Л.П. Берії

Лаврентий Павлович Берія (17 (29) березня 1899 -- 23 грудня 1953 рр.) -- радянський державний і політичний діяч, Маршал Радянського Союзу (1945), Герой Соціалістичної праці (1943). Входив у найближче оточення Й. В. Сталіна. Як глава НКВС СРСР (1938--1945) брав участь у проведенні репресій кінця 1930-х -- початку 1940-х років. Очолював ряд найважливіших галузей оборонної промисловості, у тому числі всі розробки, які стосувалися створення ядерної зброї.

Після смерті Й. В. Сталіна у червні 1953 року Л. П. Берія був арештований (відповідно до офіційної версії) за обвинуваченням у шпіонажі і змові з метою захоплення влади. Розстріляний по вироку Спеціальної судової присутності Верховного суду СССР у грудні 1953року. Позбавлений маршальського звання й нагород. Однак, цю версію спростовують деякі сучасні публіцисти й історики, у тому числі Ю. І. Мухін у своїй книзі «Вбивство Сталіна і Берія». [16] Також існує версія сина Л. П. Берії, Серго Берія, про те, що його батько був убитий відразу ж після або під час арешту в червні 1953 року, спростовується документами, які містяться в засекреченій дотепер, але все-таки частково опублікованій «справі Берії», зокрема протоколами допитів і записками Г. М. Маленкову (можливо, сфальсифікованими органами слідства). [5]

1.1 Основні етапи життєвого шліху Л.П. Берії

Народився Л.П. Берія в селищі Мерхеулі Сухумського району в бідній селянській родині. В 1915 р., закінчивши Сухумське вище начальне училище, Л. П. Берія виїхав у Баку і поступив у Бакинське середнє механіко-будівельне технічне училище. З 17 років він утримував матір і глухоніму сестру, які переїхали до нього.

У березні 1917 р. Л. П. Берія організував при училищі в Баку осередок РСДРП (більшовиків). З березня 1919 р. до встановлення Радянської влади в Азербайджані (квітень 1920 р.) Л. П. Берія до того ж керував нелегальною комуністичною організацією техніків. В 1919 р. Л. П. Берія успішно закінчив технічне училище, одержав диплом техніка архітектора-будівельника. [26, 23]

При підготовці збройного повстання проти меньшовистського уряду у Грузії був арештований і ув’язнений у Кутаїську в’язницю. У серпні 1920 р., після організованої ним голодовки політичних ув’язнених Л. П. Берія був висланий за межі Грузії. Повернувшись у Баку, Л. П. Берія пішов навчатися у Бакинський політехнічний інститут.

У квітні 1921 РКП (б) направляє Л. П. Берію на чекістську роботу. З 1921 — 1931рр. він -- на керівних постах в органах радянської розвідки і контррозвідки, був заступником голови азербайджанської Надзвичайної комісії, головою грузинського ГПУ, головою закавказького ГПУ і повноважним представником ОГПУ в ЗСФСР, був членом колегії ОГПУ СРСР. За час своєї діяльності в органах ЧК-ГПУ в Грузії й Закавказзя Л. П. Берія взяв активну участь у боротьбі з меншовиками, дашнаками, мусаватистами, троцькістами, агентурами іноземних розвідок й іншими особами, які протистояли більшовикам, або обвинувачувалися в такому протистоянні. Л. П. Берія був нагороджений орденом Красного Прапору, орденами Трудового Красного Прапору Грузинської РСР, Азербайджанської РСР і Армянської РСР с формулюванням «За успішну боротьбу з контрреволюцією в Закавказзі».

У листопаді 1931 р. Л. П. Берія був переведений на партійну роботу -- був обраний першим секретарем ЦК КП (б) Грузії й секретарем Закавказького крайкому ВКП (б), а в 1932 р. -- першим секретарем Закавказького крайкому ВКП (б) і секретарем ЦК КП (б) Грузії.

В 1938 році ЦК ВКП (б) переводить Л. П. Берію на роботу в Москву: 22 серпня 1938 року він стає першим заступником народного комісара внутрішніх справ СРСР М.І. Єжова, 29 вересня очолює ключове Головне керування державної безпеки НКВС, а 25 листопада уже змінює Єжова на пості наркома. З 22 березня 1939 р. -- кандидат у члени Політбюро.

В 1940 р., відповідно до документів, є ініціатором масового розстрілу польських військовополонених у західній Україні й Білорусії (у тому числі в Катині). [24], [26, 35]

У лютому 1941р. глава НКВС був призначений заступником голови Ради Народних Комісарів СРСР, йому було привласнене звання «Генеральний комісар держбезпеки». У роки Великої Вітчизняної війни, з 30 червня 1941 року, був членом Державного Комітету Оборони, а з 16 травня 1944 р. -- заступником голови Державного Комітету Оборони й виконував відповідальні доручення керівництва країни і правлячої партії, як пов’язані з управлінням народним господарством, так і на фронті. Зокрема, Л. П. Берія став ініціатором і куратором Єврейського Антифашистського Комітету.

18 березня 1946 р. Л. П. Берія стає членом Політбюро, тобто входить до числа вищих керівників країни. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 вересня 1943 р. Л. П. Берії «за особливі заслуги в області посилення виробництва озброєння й боєприпасів у важких умовах воєнного часу» привласнене звання Героя Соціалістичної Праці. 9 липня 1945 р., при заміні спеціальних звань держбезпеки на військові, Л. П. Берії привласнене звання Маршала Радянського Союзу. Лауреат Сталінської премії (1949 р.) «за організацію справи виробництва атомної енергії й успішне завершення випробування атомної зброї». Власник «Грамоти почесного громадянина Радянського Союзу» (1949 р.). Нагороджений п’ятьма орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Суворова I-го ступеня, орденами Червоного Прапора Грузинської РСР, Трудового Червоного Прапора Грузинської РСР, Трудового Червоного Прапора Азербайджанської РСР, Трудового Червоного Прапора Вірменської РСР, Республіки Танну-Тува, Сухбаатар (Монголія). [9, 76]

1.2 Участь Л. П. Берії у сталінських репресіях

Дотепер існують різні точки зору на участь Л. П. Берії в репресіях кінця 30-х і 40-х років. Ні в кого не викликає сумніву, що керівник НКВС і МВС у ті роки очевидно мав саме безпосереднє відношення до того, що відбувається, але характер особистого внеску Берії по-різному оцінюється різними дослідниками.

Олексій Панов, журналіст «АіФ», в 2004 році писав, що вже в середині тридцятих років, очолюючи ЦК компартії Грузії, Л. П. Берія особисто й через апарат проводив масові репресії серед інтелігенції Закавказзя. Не приводячи, однак, посилань на документи, Панов стверджує, що є багато показань свідків про те, що Берія сам брав участь у допитах і катуваннях. [21, 65]

Відношення до ухвалення рішення про початок репресій Берія не мав, тому що вони почалися з рішення Політбюро ЦК ВКП (б) від 02. 07. 1937 року «Про антирадянські елементи». У цей час Л. П. Берія був ще в Закавказзі.

Відомо, що в 1939 році, після вступу Л. П. Берії в посаду наркома НКВС на зміну М.І. Єжову, темпи репресій різко пішли на спад. Більше того, в 1939 році відбувся перегляд ряду (не менш ста тисяч) справ «необґрунтовано засуджених» раніше осіб. У листопаді 1939 року вийшов наказ «Про недоліки в слідчій роботі органів НКВС», який вимагав строго дотримуватись карно-процесуальних норм. Однак, наприклад, професор Рудольф Піхоя, колишній керівник державного архіву РФ, стверджує, що це була гра Й. В. Сталіна проти М. і. Єжова і на підвищення власної популярності, а Л. П. Берія отут вирішальної ролі не зіграв. У той же час, А. П. Паршев, публіцист і письменник, заявляє, що саме Л. П. Берія послужив ініціатором указів про згортання репресій. [21, 67]

Енциклопедія «Кругосвет» і товариство «Меморіал» повідомляють, що в 1939--1941 роках у результаті діяльності Л. П. Берії були вчинені масові депортації жителів приєднаних до СРСР прибалтійских республік, Західної України, Західної Білорусії і Молдови. [26, 75] Незважаючи на зниження темпів репресій, повноваження Особливої наради при НКВС розширилися (особливо після початку Великої Вітчизняної війни, коли Особлива нарада одержала право застосовувати «вищу міру покарання»). З ім'ям Берії супротивники його реабілітації також зв’язують підтвердження права катувати «явних ворогів народу». Ще Л. П. Берію обвинувачують в організації розстрілу в 1940 році значної частини полонених польських офіцерів поруч із Катинью під Смоленськом і ще в декількох таборах за секретною постановою Політбюро. Починаючи з 1943 року і пізніше тотальні депортації були застосовані до калмиків, чеченців, інгушів, карачаєвцям і балкарцям, кримським татарам, туркам-месхетинцям, а також до деяких інших народів Північного Кавказу і Криму, обвинувачених у співробітництві з окупантами. З Л. П. Берією, як керівником НКВС, зв’язують організацію цих депортацій.

У збірниках «Польське підпілля на території Західної України й Західної Білорусії 1939--1941 р.» (т. 1,2. Варшава-Москва, 2001) [24] і «Депортації польських громадян із Західної України й Західної Білорусії в 1940 році», (Варшава-Москва, 2003) [8] стверджується, що депортації на Західній Україні й у Західній Білорусії були спрямовані переважно проти ворожої до радянської влади й націоналістично настроєної частини польського населення.

Наприкінці й після війни Л.П. Берія цілком присвячував себе роботі над ядерним потенціалом СРСР і не міг бути безпосередньо причетний до наступних репресій. При цьому посилаються також на те, що превентивні депортації застосовувалися в країнах-союзниках СРСР по антигітлерівській коаліції, антигітлерівській «депортації відплати» були гуманнішими, ніж ув’язнення більшої частини чоловічого населення депортованих народів у табори й колонії.

Син Л. П. Берії, Серго Лаврентьєвич, в 1994 року опублікував книгу спогадів про батька. Зокрема, там Л. П. Берія описаний як прихильник демократичних реформ, припинення насильницької побудови соціалізму у НДР, повернення Південних Курил Японії і так далі. У той же час, автор стверджує, що його батько, як і будь-який інший вищий начальник СРСР в той час, несе особисту відповідальність за репресії й не може бути реабілітований. [5]

1.3 Л. П. Берія після смерті Сталіна

До моменту кончини Й. В. Сталіна Л. П. Берія, як політична фігура, був багато в чому відтиснутий на другий план: із грудня 1945 року він уже не очолював органи внутрішніх справ і державної безпеки, в 1951--1952 роках нові керівники МВС і МДБ сфабрикували так звану «мінгрельську справу» проти керівників організацій Грузинської компартії в західних районах республіки -- зазвичай вважається, що ця акція була побічно спрямована проти Л. П. Берії, який за походженням був мінгрелом (однак, у його паспорті в графі національність було написано «грузин»). Не контролював Л. П. Берія й інші політичні репресії останніх років сталінського правління, зокрема, справу Єврейського антифашистського комітету і «справу лікарів». Проте, після XIX з'їзду КПРС Л. П. Берія був включений не тільки в розширену Президію ЦК КПРС, колишнє Політбюро, але й у створену за пропозицією Й. В. Сталіна «керівну п’ятірку» Президії. [9, 81]

Існує версія про причетність Л. П. Берії до смерті Й. В. Сталіна або, принаймні, про те, що за його наказом смертельно хворому Й. В. Сталіну не була надана своєчасна допомога. Документальні матеріали й свідоцтва очевидців не підтверджують версію, відповідно до якої смерть Й. В. Сталіна була насильницькою. Л. П. Берія брав участь у похоронах Й. В. Сталіна 9 березня 1953р., виголосив промову на жалобному мітингу. До цього часу він уже ввійшов у новий радянський уряд, очолений Г. М. Маленковим, як міністр внутрішніх справ. Знову утворене МВС об'єднало раніше існуючі МВС і Міністерство державної безпеки. Одночасно Л. П. Берія став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР і фактично головним претендентом на одноособову владу в країні. [16, 32]

На посту міністра внутрішніх справ Л. П. Берія провів ряд заходів щодо лібералізації. 9 травня 1953 року була оголошена амністія, що звільнила 1,2 мільйони чоловік. Згідно із секретним наказом Л. П. Берії були скасовані катування при допитах, було велено строго підпорядковуватися «соціалістичній законності». Ряд голосних політичних справ був припинений або переглянутий. Закрита «справа лікарів» -- арештовані по ньому вийшли на волю; уперше було відкрито оголошено, що проти обвинувачуваних використовувалися «незаконні методи слідства». Були реабілітовані також всі засуджені по «ленінградській справі» і «мінгрельській справі». Високопоставлені військові, ув’язнені в ході процесів кінця 1940-х-- початку 1950-х років, були звільнені й відновлені у званні (у тому числі Головний маршал авіації О.О. Новіков, маршал артилерії Н. Д. Яковлев і ін.) Усього були переглянуті або припинені на реабілітуючих підставах, слідчі справи на 400 тисяч чоловік. [22, 69]

Ряд заходів, розпочатих у ці місяці з ініціативи Л. П. Берії, стосувався внутрішньої й зовнішньої політики. Л. П. Берія виступив за скорочення витрат на військові потреби, за заморожування дорогих будівництв. Він домігся початку переговорів про перемир’я в Кореї, спробував відновити відносини з Югославією. Після початку антикомуністичного повстання в НДР Л. П. Берія пропонував взяти курс на об'єднання Західної й Східної Німеччини в «миролюбну буржуазну державу». 22, 73]

Проводячи політику висування національних кадрів, Берія розіслав у республіканські ЦК документи, де говорилося про неправильну русифікаторську політику й незаконні репресії.

Посилення Л. П. Берії, його претензії на «спадщину» Й. В. Сталіна й відсутність у нього союзників у вищому партійному керівництві привели до його падіння. Членам Президії ЦК із ініціативи М. С. Хрущова було оголошено, що Л. П. Берія планує провести державний переворот і заарештувати Президію на прем'єрі опери «Декабристи». 26 червня 1953 року під час засідання Президії Л. П. Берія, за попередньою згодою М. С. Хрущова з Г. К. Жуковим, був арештований, зв’язаний, вивезений із Кремля на автомобілі й утримувався в ув’язненні в бункері штабу Московського округу ПВО. Тим же днем датується Указ Президії Верховної Ради СРСР про позбавлення Л. П. Берії всіх звань і нагород. 22, 76] У липні 1953 року на Пленумі ЦК КПРС він був формально виведений зі складу Президії й ЦК і виключений з партії. Тільки тоді інформація про арешт і скинення Л. П. Берії з’явилася в радянських газетах, викликавши великий суспільний резонанс. Наприкінці липня 1953 року видається секретний циркуляр 2-го Головного управління МВС СРСР, яким пропонується повсюдне вилучення будь-яких художніх зображень Л. П. Берії.

Щодо подальшої долі Л. П. Берії існує кілька версій різного ступеня вірогідності. Син Л. П. Берії у своїй книзі відстоював версію, відповідно до якої його батько взагалі не був арештований на засіданні Президії ЦК КПСС, а вбитий при проведенні арешту у своєму особняку в центрі Москви.

«Я знаю зі слів мого дядька, начебто Берія загинув під час перестрілки, коли його намагалися взяти. Пам’ятаю, як Леонід Ілліч при цьому додав: „Не забувай, що Лаврентій був кавказькою людиною й нізащо б не дав себе в руки ворогам. Для нього це вважалося приниженням. Він дуже хотів померти гідно“. Я вірю в цю версію, тому що дядькові ні до чого було її видумувати» -- так говорила племінниця Л. І. Брежнева Любов у газеті «Експрес газета» від 03. 04. 2002. [21, 43]

Однак, існують записки, підписані ім'ям Л. П. Берії й адресовані різним членам Президії ЦК, включаючи Г. М. Маленкова, М. С. Хрущова і К. Е. Ворошилова: в них Л. П. Берія відстоює свою невинність, визнає свої зовнішньополітичні «помилки» і скаржиться на відсутність нормального освітлення і пенсне. Вони датовані першими числами липня 1953 року, отже, якщо вважати, що вони справжні, то Л. П. Берія в цей час був живий. 21, 57]

За офіційною версією, яка підкріплюється документами (можливо, сфальсифікованими органами слідства), Л. П. Берія дожив до грудня 1953 року й був, разом з деякими своїми колишніми співробітниками з органів держбезпеки (В. Н. Меркуловим, Б. З. Кобуловим і ін.), арештованими протягом того ж року, перед Спеціальною судовою присутністю Верховного Суду СРСР під головуванням маршала І. С. Конева. Він був обвинувачений у великій кількості діянь, які не мали відношення до реальної діяльності Берії: шпигунство на користь Великобританії, прагнення до «ліквідації Радянського робочо-селянського ладу, реставрації капіталізму і відновленню панування буржуазії». [21, 79]

Всупереч слухам, у зґвалтуванні десятків або навіть сотень жінок Л. П. Берія не обвинувачувався; у його справі є лише одна така заява від особи, що багато років була коханкою Берії, народила йому доньку і жила за його рахунок у квартирі в центрі Москви; заяву про зґвалтування вона подала лише, ймовірно, з метою уникнути переслідувань після його арешту. «Берії ставиться в провину те, що він спокусив близько 200 жінок, але читаючи їхні покази про свої відносини з наркомом, видно, що деякі відверто використали знайомство з ним з великою користю для себе» -- О. Т. Уколов [21, 83]

Отже, 23 грудня 1953 року справа Берії була розглянута Спеціальною судовою присутністю Верховного суду СРСР під головуванням маршала І. С. Конева. Всі обвинувачувані були присуджені до смертної казні і в той же день розстріляні. Причому, Л. П. Берію розстріляли за кілька годин до страти інших засуджених у бункері штабу Московського військового округу. По власному бажанні перший постріл зробив з особистої зброї генерал-полковник (згодом Маршал Радянського Союзу) П. Ф. Батицький.

Розділ 2. Л.П. Берія: кат у ролі «реформатора»

2.1 Злочинна діяльність Л.П. Берії

Протягом багатьох років у масовій свідомості існував образ Берія, в основі якого лежали пред’явлені йому обвинувачення. Коли наприкінці 80-х -- початку 90-х років була розкрита правда про дивовижні злочини тоталітарного режиму в СРСР, ім'я Берія майже завжди стояло поруч із ім'ям Сталіна. Виявлені в останні десять років секретні матеріали з архівів ЦК КПРС і КДБ дають можливість краще представити й повніше відтворити багато обставин, пов’язані зі справою Берії.

Очоливши в 1938 році НКВС, Берія насамперед приступився до ліквідації спільників свого попередника на цьому пості -- М. І. Єжова, розстріляного в 1940 році, але одночасно за вказівкою Берія в 1939 році з таборів і колоній було звільнено близько 250 тисяч чоловік. Але відомості про те, що репресії при Берії припинилися, не відповідають дійсності. Арешти тривали, і за деяким даними вже незабаром після призначення Берії наркомом внутрішніх справ було репресовано понад 200 тисяч чоловік. У катівнях НКВС виявилися великий російський учений, академік Микола Вавилов, що загинув в 1943 році у Саратовській в’язниці. Відомий біофізик Олександр Чижевський, знаменитий театральний режисер Всеволод Мейерхольд, відомий письменник Ісаак Бабель, розстріляний в 1940 році, багато інших представників наукової й творчої інтелігенції.

Були розширені повноваження позасудового органа -- особливої Наради НКВС і дана вказівка Сталіна про дозвіл катувань арештованих. У березні 1939 року на XVIII з'їзді партії Берія був обраний кандидатом у члени Політбюро.

Незабаром після приєднання у вересні 1939 року до Радянського Союзу Західної України й Західної Білорусії органами НКВС були схоплені видатні діячі польського соціалістичного руху єврейського походження Віктор Альтер і Генрік Єрліх; останній покінчив життя самогубством в 1942 році у в’язниці, а Віктор Альтер за наказом Берії розстріляний в 1943 році. [25, 28]

Берія був ініціатором одного з найстрашніших злочинів сталінського режиму -- розстрілу понад 25 тисяч польських офіцерів, захоплених НКВС після падіння польської держави. Арештовані польські військові, а також відомі представники інтелігенції й ділових кіл, католицькі священики, державні чиновники були зосереджені в трьох таборах. 5 березня 1940 року Політбюро ЦК ВКП (б), одержавши зовсім секретне повідомлення Берії Сталіну, у якому пропонувалося розглянути справи польських військовополонених «в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання -- розстрілу», ухвалило рішення щодо страти «25 700 польських громадян, що перебувають у радянських таборах і в’язницях; розгляд справ провести без виклику арештованих і без пред’явлення обвинувачення». Масові розстріли були вчинені в Катмні (Смоленська область), у Старобельському (біля Харкова) і Осташковому (Калінінська область) таборах, а також в інших місцях ув’язнення, у яких перебували поляки. Був знищений очільники польської армії -- одних тільки генералів, полковників, підполковників було 295. У числі загиблих було 320 євреїв. Серед розстріляних у Катині був батько знаменитого польського кінорежисера Анджея Вайди, який збирається поставити фільм про катинську трагедію. [25, 28]

Берія винний у загибелі радянських воєначальників у роки Великої Вітчизняної війни. У червні -- липні 1941 року були арештовані два колишні начальники Головного управління протиповітряної оборони -- Герої Радянського Союзу генерал-полковник Г. М. Штерн і генерал-лейтенант авіації Є. С. Птухін, всі троє колишніх комадуючих ВПС Червоної Армії: генерал-полковник А. Д. Локтіонов, двічі Герой Радянського Союзу Я. В. Смушкевич. Крім них була арештована велика група генералів ВПС і професорів військових академій Червоної Армії. 16 жовтня 1941 року, коли доля Москви висіла на волоску, були розстріляні генерали Н. А. Клич, С. А. Черних, С. М. Мищенко, Р. Ю. Клаввньш, А. Н. Крустиньш, А. І. Дальберг й А. Я. Доннеберг, а 28 жовтня по особистій вказівці Берії страчені генерали А. Д. Локтіонов, Г. М. Штерн, Ф. К. Аржерухін, Я. В. Смушкевич, І. І. Проскурін, Г. К. Савченко, М. М. Каюков, П. С. Володін. [27, 66]

Інші арештовані генерали були знищені через деякий час. Як відзначає автор статті «Чорний день Червоної Армії» Олександр Печьонкін («Незалежний військовий огляд» № 6, 2003 р.), 15 листопада 1941 року Берія звернувся в Державний Комітет Оборони із проханням дозволити негайно розстріляти всіх присуджених до вищої мірі покарання в обхід існуючих законів. [20, 12] Але ще до цього, за перші три з половиною місяця війни, було розстріляно понад 10 тисяч військовослужбовців Червоної Армії, головним чином її командирського складу. Одночасно Берія запропонував надати Особливій Нараді НКВС СРСР право виносити смертні вироки по справах, передбачених 58 статтею Кримінального кодексу РСФСР. Через два дні після звернення Берії, Сталін підписав постанову ГКО, у якій повністю схвалювалася ця пропозиція. Проходить два місяці, і Берія направляє Сталіну список 46 арештованих органами НКВС. У ньому було 17 генералів і кілька керівників оборонної промисловості, у тому числі колишній нарком боєприпасів І. П. Сергєєв, його заступники, начальники управлінь і відділів, кілька працівників наркомату авіаційної промисловості. Багато з них були арештовані напередодні й у перші тижні війни. Сталін, ознайомившись зі списком, написав «Розстріляти всіх пойменованих». І 13 лютого 1942 року Особлива Нарада НКВС прийняла рішення про страту, що й було зроблено 23 лютого в день Червоної Армії. [27, 67]

Таким чином, у той час, коли радянські війська вели найтяжкі бої з німецькими загарбниками, Берія із благословення Сталіна, знищував її командний склад, об'єктивно граючи тим самим на руку гітлерівському фашизму.
18 листопада 1941 року Берія наказав «очистити Москву Московську область від антирадянського елементу». У ньому говорилося: «В 10-денний строк повинен бути проведений повний облік всіх осіб, що судилися за різні контрреволюційні злочини, родин репресованих, а також додатково виявлені проживаючі особи німецької, фінської, італійської, румунської й угорської національностей. Весь підзвітний елемент обставити агентурами, а осіб, що виявили антирадянські дії в цей час, заарештувати й справи на них передати у військові трибунали». На підставі цього наказу було розстріляно кілька тисяч чоловік, у тому числі жінки і дорослі діти осіб, арештованих в 30-і роки. 4 вересня 1942 року у Москві, за розпорядженням Берія була арештована Катерина Максимова -- дружина легендарного радянського розвідника Ріхарда Зорге, який в той час був утримуваний у японській в’язниці, та заслана в Красноярський край. Вона померла від важкої хвороби 3 липня 1943 року. Берія особисто допитував її на Луб’янці. [28, 8]

Берія був ініціатором волаючого злочину сталінського режиму -- депортації в роки війни населення Республіки Німців Поволжя, багатьох народів Північного Кавказу й Криму. За його пропозицією 28 серпня 1941 року був видано Указ Президії Верховної Ради СРСР про виселення німців, що здавна проживали на території Росії, у Казахстан і Сибір. Було насильно депортоване понад 1 мільйон чоловік, у тому числі з Москви близько 9 тисяч німців. Операцію по їхньому виселенню зі столиці контролював особисто Берія, поклавши персональну відповідальність за її здійснення на начальника НКВС по Московській області Журавльова й начальника Другого Керування НКВС Федотова. За наявними відомостями з 1941 року по 1946 рік у сталінських таборах, в’язницях і трудових арміях загинули 450 тисяч німців -- кожен третій.

За пропозицією Берії 31 січня 1944 року ДКО прийняв постанову про виселення чеченців й інгушів у Середню Азію. 23 лютого 1944 року почалася їхня депортація. 7 березня 1944 року Берія повідомив Сталіну, що в проведенні операції брали участь 19 тисяч офіцерів і бійців НКВС, стягнутих з різних областей, значна частина яких до цього брала участь в операції по виселенню карачаївців і калмиків й, крім того будуть брати участь у майбутній операції по виселенню балкарців. У результаті трьох проведених операцій виселені в східні райони СРСР 650 тисяч чеченців, інгушів, калмиків і карачаївців". За деякими оцінками під час депортації загинуло близько 150 тисяч чоловік. [28, 8]

Після завершення операції по виселенню цих кавказьких народів і калмиків, Берія приступився до депортації кримських татар. 10 травня 1944 року він направив Сталіну доповідну записку, у якій говорилося: «…НКВС вносить на Ваш розсуд проект рішення Державного Комітету Оборони про виселення всіх татар з території Криму». Наступного дня ДКО прийняв таку постанову, і кримські татари були депортовані в Середню Азію. Загальна чисельність виселених склала понад 200 тисяч чоловік. Одночасно були депортовані греки, що проживали в Криму, болгари, частина вірменів. Через два місяці, 31 липня 1944 року ДКО прийняв постанову про виселення месхетинських турок, курдів, хемшидів із західних районів Грузії. У цілому в Середню Азію було депортовано близько 100 тисяч чоловік. А 13 червня 1949 року з Азербайджану були депортовані ассірійці, християни в релігійному відношенні, що бігли в Росію з Туреччини в 1915 році.

«Вождь народів» по «достоїнству» оцінив дії Берії і його сатрапів. Він у травні 1944 року був призначений заступником Сталіна в ДКО, а безпосередньо керували операціями по депортації його заступники Сєров і Круглов і Абакумов, які нагороджені за свої «ратні подвиги» орденами Суворова I ступеня.

Незабаром після закінчення Великої Вітчизняної війни Берія покинув пост глави ДКВС, і, як вже відзначалося, очолив у серпні 1945 року всі роботи зі створення ядерної зброї. Він, безсумнівно, мав чималі організаторські здатності, і, як вважали такі відомі розроблювачі радянської ядерної зброї, як академіки Курчатов, Сахаров, Харитін, зіграв важливу роль у реалізації атомного проекту в СРСР. На об'єктах у зв’язку із цим проектом були зайняті десятки ув’язнених, більшість яких потім були знищені. За успішне проведення випробувань в 1949 році першої радянської атомної бомби Берія був нагороджений орденом Леніна й визнаний гідним Сталінської премії першого ступеня.

2.2 Боротьба за владу в СРСР, та місце у ній Л.П. Берії

У перші післявоєнні роки найбільш тісні відносини зложилися в Берії з Г. М. Маленковим, який, з огляду на похилий вік Сталіна, готувався до боротьби за владу. Головним суперником був О. О. Жданов, який зміцнював після війни свої позиції в кремлівському керівництві. Його протеже були заступник Голови Ради Міністрів СРСР, голова Держплану Н. А. Вознесенський і О.О. Кузнєцов, який був першим секретарем Ленінградського обкому й міському ВКП (б), а з 1946 року переведений у Москву і був в 1946 -1949 р. секретарем ЦК ВКП (б). Одночасно по лінії ЦК він курирував органи держбезпеки.

31 серпня 1948 року Жданов помирає. Його смерть продовжує залишатися загадкою й донині. Це одна з бездонних таємниць Кремля, до яких, можливо, ніколи не будуть підібрані ключі. Проте, немає безперечних доказів, що його смерть була насильницькою. Але ступінь ймовірності цього, знаючи методи Берії, досить висока. Конфронтація провідних угруповань у керівництві партії наприкінці 40-х років -- однієї на чолі з Берією і Маленковим, і іншої -- із Ждановим і його соратниками з ленінградської партійної організації, яких він активно просував на керівні партійні пости в деякі республіки й ряд областей, -- була боротьба не на життя, а на смерть. Після смерті Жданова, Берія й Маленков стали знищувати всіх, на кого він опирався і кого підтримував. Двадцять три прихильники Жданова були розстріляні, біля двохсот присуджені до різних строків тюремного ув’язнення.

Незважаючи на те, що після смерті Жданова позиції Берії зміцнилися, на початку 50-х намітилося деяке охолодження у відносинах Сталіна до нього. О. І. Мікоян, виступаючи на липневому Пленумі ЦК, на якому розглядалася справа Берії, говорив: «Треба сказати, що товариш Сталін останнім часом не довіряв Берії. Берія змушений був визнати на останньому для нього засіданні Президії ЦК, що товариш Сталін йому не довіряв, що мінгрельська справа була створена для того, щоб на цій підставі заарештувати Берію, що Сталін не встиг довести до кінця те, що хотів». [30, 29]

Справа в тому, що в 1951 р. — початку 1952 р. органами МДБ був арештований ряд відповідальних партійних і радянських працівників Грузії за обвинуваченням у приналежності до «існуючій там мінгрельській націоналістичної організації, яку очолював другий секретар ЦК КП (б) Грузії М. Барамія, що ставила своєю метою ліквідацію радянської влади в Грузії за допомогою імперіалістичних держав». 9 листопада 1951 року і 27 березня 1952 року ЦК-ВКП (б) прийняв по цьому питанню спеціальні постанови. Берія, мінгрел за походженням, був стривожений подіями в Грузії, тому що арештовані по «мінгрельській справі» були не тільки його одноплемінниками, але і близькими друзями. Усього було взято під варту 37 чоловік, у тому числі дуже наближений до Берії, багаторічний кадровий працівник органів держбезпеки М. А. Шарія, який був секретарем (1943 — 1948 р.) ЦК КП (б) Грузії, та був у момент арешту професором Тбіліського державного університету. В 1945 році Шарія за завданням Берії виїжджав у Париж нібито з метою повернення музейних цінностей, вивезених грузинськими меншовиками після радянізації Грузії в 1921 році. У Парижу Шарія конспіративно зустрічався з лідерами грузинської еміграції Н. Жорданія, В. Гомбідзе, Е. Гегечкори (він доводився рідним братом батька дружини Берії), І. Гобелія й деякими іншими. Шарія вдалося вивезти з Парижа племінника дружини Берії -- якогось Шавдія, який попав в 1942 році в полон до німців і служив в «грузинському легіоні» німецької армії, у бесідах Шарія із грузинськими емігрантами піднімалося питання про повернення деяких з них на Батьківщину. [30, 32]

Існує припущення, що Шарія по дорученню Берії прагнув роздобути у впливових представників грузинської еміграції матеріали, що компрометують діяльність Сталіна в Грузії в дореволюційні роки. Цілком можливо, що до Сталіна дійшли відомості про конспіративні зустрічі Берії в Парижі. І Берія сприйняв арешт Шарія, як удар кремлівського диктатора безпосередньо проти нього. Він був дуже наляканий «мінгрельською справою». Тим більше, що за наказом Сталіна перший заступник міністра держбезпеки С. І. Огольцов направив у Тбілісі групу слідчих з метою одержати в арештованих мінгрелів визнання, які опорочили б Берію і його дружину Ніну Теймуразівну. Але вони ні в чому не зізналися, і Берію звільнили відразу ж послу смерті Сталіна.

2.3 Політична діяльність Л.П. Берії після смерті Й.В. Сталіна

5 березня 1953 року Сталін помирає. У цей же день -- за одну годину десять хвилин до його кончини -- на спільному засіданні Пленуму Ц К КПРС, Ради Міністрів СРСР, Президії Верховної Ради було ухвалене рішення про реорганізацію партійно-державного керівництва країни. Берія стає одним із чотирьох заступників Голови Ради Міністрів СРСР і одночасно призначається главою міністерства внутрішніх справ, котре було об'єднано зі скасованим міністерством державної безпеки.

Відразу ж після смерті Сталіна в кремлівському керівництві загострилася боротьба за владу. Основними претендентами були Маленков, Берія й, у меншому ступені в той період, Хрущов. Найбільш сильні позиції були в Берії -- під його контролем виявилася вся система державної безпеки, що грала в роки радянської влади найважливішу роль у політичному розвитку країни. Хто контролював органи держбезпеки, той практично забезпечував собі й ключовій ролі в керівництві Радянського Союзу.

Досвідчений і спритний цинік із колосальними амбіціями позбавлений якихось твердих політичних поглядів, Берія мав на меті відігравати чільну роль країні. Не виключено при цьому, що він виступив би й з антисталінськими гаслами, тому що в останні роки життя Сталіна, положення його було неміцним. Але для цього йому було потрібно послабити або забрати зі шляху тих сталінських соратників, які не готові були йти на якісь зміни сталінської системи і відкидали всі спроби хоча б самої незначної демократизації країни. Берія ропочав дуже тонку й досить продуману політичну гру. Будучи на голову вище своїх партнерів по колективному керівництву, -- він, за спогадами Хрущова, «був розумною людиною, дуже кмітливою і швидко на все реагував» -- добре розумів, що завоювання підтримки усередині країни і за кордоном можна забезпечити висуванням конструктивної політичної програми як в області внутрішньої політики, так й у сфері міжнародних відносин. І сконцентрувавши після смерті Сталіна величезну владу, він негайно приступився до реалізації своїх планів. [17, 12]

Найважливішим напрямком діяльності Берії стала реабілітація жертв сталінського режиму. Відомо, що в розмові з О.І. Мікояном він виклав своє кредо так: «Треба відновити законність, не можна терпіти таке положення в країні. У нас багато арештованих, їх треба звільняти…» [17, 12]9 березня 1953 року, виступаючи на похоронах Сталіна, із трибуни мавзолею він підкреслив необхідність гарантування кожному громадянинові СРСР наданих йому конституцією прав особистості. 13 березня Берія наказав з метою прискорення розгляду справ, що перебувають у виробництві, і зміцнення МВС СРСР, створити чотири слідчі групи — по справах арештованих професорів-лікарів; арештованих колишніх співробітників МДБ СРСР; арештованих колишніх працівників Головного артилерійського управління військового міністерства СРСР і арештованих МДБ Грузинської РСР групи місцевих працівників. 18 березня Берія видає наказ про «перегляд справи в обвинуваченні колишнього керівництва ВПС і Міністерства авіаційної промисловості». 26 березня він направляє в Президію ЦК КПРС записку про проведення амністії, у якій говориться: «В цей час у виправно-трудових таборах, в’язницях і колоніях утримується 2 526 402 чоловік ув’язнених, з них: засуджених на строк до 5 років 58 000, від 5 до 10 — 1 216 000, від 10 до 20 років 57 300 і понад 20 років -- 18 800 чоловік. Із загального числа ув’язнених кількість особливо небезпечних державних злочинців (шпигуни; диверсанти, терористи, троцькісти, есери, націоналісти й ін.), що утримуються в особливих таборах МВС СРСР, становлять усього 221 435 чоловік». На підставі указу про амністію, опублікованого 28 березня, з місць заслання було звільнено більше мільйона чоловік. Однак всі радикальні пропозиції МВС по амністію репресованих в 30 — 40 р. були відхилені, а Берії вказали, що вони носять характер «зайвої поспішности». [17, 12]

1 квітня 1953 року Берія звертається в Президію ЦК КПРС із пропозицією про реабілітацію осіб, притягнутих по інспірованій Сталіним так називаній «справі про лікарів-шкідників», яка носила яскраво виражений антисемітський характер. Через два дні Президія ЦК КПРС приймає постанову «про фальсифікацію» цієї справи й приймає пропозицію МВС СРСР «про повну реабілітацію й звільнення з-під варти лікарів і членів їхніх родин…, у кількості 37 чоловік…» У цьому зв’язку характерна і показова наступна обставина. Хоча рішення про реабілітацію лікарів повинне було бути опубліковане в «Правді» й інших центральних газетах від імені Президії ЦК КПРС, замість нього 4 квітня в пресі було поміщено «Повідомлення Міністерства внутрішніх справ СРСР». Тим самим Берія створював враження, що саме він, очоливши МВС, розібрався зі справою лікарів" і їхнє звільнення -- результат його приходу в міністерство. Уночі він подзвонив у редакцію «Правди» і зажадав змінити назву матеріалу про реабілітацію лікарів. Про це розповідав в 1970 році Н. А. Булганін, заявивши, що для нього й інших членів Президії ЦК КПРС це було повною несподіванкою. «Ми були вражені таким підступництвом Берії» -- сказав Булганін. [19, 107] Повідомлення про реабілітацію професорів-лікарів було першим в історії СРСР офіційним повідомленням про те, що органи держбезпеки порушили закон і вчинили злочин. Берія набирав бали не тільки усередині країни, але, і це може бути найголовнішим, в очах світової громадськості.

Цікаво, що на липневому пленумі ЦК знову виникла тема «справи лікарів». Н. А. Булганін, виступаючи на ньому, заявив: «Ще при житті Сталіна ми, члени Президії ЦК, між собою, нема чого гріха таїти, скажу прямо, говорили, що справа лікарів -- липа… вірно товариші?» [19, 107] У відповідь на ці слова Булганіна, як відзначається в матеріалах пленуму, пролунали «голоси із президії -- правильно». Представляє також інтерес те, про, що говорив на пленумі Л. М. Каганович. Він прямо визнав, що питання про звільнення лікарів було використано Берією для зміцнення своїх позицій у країні, тому що останній виставив себе в очах світової громадськості як людина, що викрила провокаційний характер «справи лікарів» і виступив у ролі їх визволителя. От слова Кагановича: «Навіть справу звільнення лікарів, яку була зроблено правильно, Берія підніс сенсаційно, штучно, тому що і тут застосував свій метод вихваляння самого себе, що це, мовляв, роблю я, а не ЦК, і не уряд». [19, 107] Секретар, який виступив на пленумі, ЦК Н. Н. Шаталін у свою чергу заявив: «Взяти всім відоме питання про лікарів. Як з’ясувалося, їх заарештували неправильно. Зовсім ясно, що їх треба звільнити, реабілітувати і нехай собі працюють. Ні, цей віроломний авантюрист домігся опублікування спеціального комюніке Міністерства внутрішніх справ». [19, 107]

За день до постанови Політбюро ЦК КПРС про реабілітацію лікарів, Берія направляє в Президію ЦК зовсім секретну записку «про залучення до кримінальної відповідальності, винних в убивстві С. М. Міхоелса».
4 квітня 1953 року Берія підписує наказ «Про заборону застосування до арештованих якихось примусових заходів і фізичного впливу», у якому говорилося, що «МВС СРСР установлено, що в слідчій частині МДБ мали місце грубі перекручення радянських законів, арешти безневинних радянських громадян, розгнуздана фальсифікація слідчих матеріалів, широке застосування різних способів катувань -- жорстокі побиття арештованих, цілодобове застосування наручників на вивернуті за спину руки, що тривали в окремих випадках протягом декількох місяців, тривале позбавлення сну, утримання арештованих у роздягненому виді в карцері й ін.» Далі говорилося, що «за вказівкою керівництва міністерства державної безпеки СРСР, побиття арештованих проводилися в обладнаних для цієї мети приміщеннях у Лефортовської і внутрішньої в’язницях і поручалися особливій групі спеціально виділених осіб, із числа тюремних працівників із застосуванням усіляких знарядь катувань». Автор цієї статті провів на початку 50-х років понад рік у Лефортовській в’язниці й на своєму особистому досвіді може підтвердити ці слова… За наказом Берії був арештований колишній начальник слідчої частини по особливо важливим справам МДБ М. Д. Рюмін, який зіграв лиховісну роль у формуванні «справи лікарів», і поставлене питання про арешт колишнього секретаря ЦК й останнього міністра держбезпеки при Сталіні С. Д. Ігнатьєва. [23, 59]

8 квітня 1953 року Берія направляє записку «Про неправильне ведення справи про так звану мінгрельську націоналістичну групу», і через уже два дні Президія ЦК приймає постанову про фальсифікацію цієї справи і про звільнення й повну реабілітацію арештованих, а 17 квітня Берія пропонує реабілітувати й звільнити колишнього заступника Військового міністра, маршала артилерії Яковлева Н. Д., начальника Головного артилерійського управління генерал-полковника артилерії Волкотрубенко І. І. і заступника Міністра озброєнь Мірзаханова І. І. 26 травня Військовою Колегією Верховного Суду СРСР був відмінний винесений в 1946 році вирок відносно колишнього наркома авіаційної промисловості Шахуріна А. І., який був командуючим ВПС Радянської Армії, маршала авіації Новікова О. О. і ряду інших керівників авіаційної промисловості й генералів. [23, 62]

Берія не побоювався реабілітації осіб, арештованих по всіх цих справах, тому що він, як ми вже відзначали, з 20 серпня 1945 року не мав прямого відношення до органів держбезпеки, очолюючи спеціальний комітет по атомним питанням. Реабілітуючи учасників багатьох післявоєнних справ, Берія здобував політичний капітал у боротьбі зі своїми суперниками в Президії ЦК. Показово, що він не порушував питання про повернення в рідні місця депортованих народів, з’ясування обставин масових убивств польських офіцерів в 1940 році, про реабілітацію учасників «ленінградської справи», тому що у всіх цих злодіяннях він зіграв важливу роль.

15 червня, за десять днів до свого арешту, Берія вносив пропозицію обмежити права Особливої Наради МВС СРСР, на підставі постанов якої в позасудовому порядку були, починаючи з 5 листопада 1934 року, коли воно було засновано, розстріляні або засуджені сотні тисяч радянських громадян. Збережені в архівах матеріали показують, що в останні дні перед арештом Берія його міністерство було зайнято роботою по підготовці документів надзвичайної важливості. В одному з них, датованому 16 червня, пропонувалося вирішити в принципі долю ГУЛАГа. Берія пропонував «ліквідувати систему примусової праці через економічну неефективність і безперспективність». Обговорювалося питання й про корінний перегляд всіх справ, пов’язаних з так званими «контрреволюційними злочинами».

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой