М. Міхновський і обґрунтування ідеї самостійності України

Тип работы:
Научная работа
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКА ДЕРЖАВНА ФІНАНСОВА АКАДЕМІЯ

Кафедра соціальних та гуманітарних наук

Індивідуальне науково-дослідне завдання

з курсу «Історія України»

на тему:

«М. Міхновський і обґрунтування ідеї самостійності України»

Виконала:

студентка 112 групи

Кобзарук І.І.

Перевірив:

Чура В. І

Львів 2012

ЗМІСТ

Вступ

1. Постать М. Міхновського

2. Братство Тарасівців

3. Заснування УНП (Української Народної Партії)

4. Національна ідея

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Сьогодні очевидним є те, що націоналістичний фактор став невід'ємною складовою суспільно — політичного життя в Україні й володіє ефективними важелями впливу на розбудові процеси. Однак явище націоналізму для значної кількості людей залишається малозрозумілим, а довгі роки дискредитації українського націоналізму виробили в частини населення стійкий комплекс не сприйняття націоналізму взагалі. Це не є нормальний стан, оскільки він базується не на знанні, переконанні чи життєвому досвіді, а на довготривалій ідеологічній обробці населення, яка значною мірою спричинилася до деформацій у свідомості народу, спотворення екзистенцій них основ буття нації.

Оповитий серпанком забуття історичний краєвид України рубежу минулого і нинішнього століть на наших очах став пояснюватись. Перед сучасниками постала ціла галерея несправедливо призабутих політичних діячів — активних учасників і керівників національно-визвольних змагань українського народу. У плеяді діячів національно руху ХІХ початку ХХ ст. стоїть фігура відомого українського громадсько-політичного діяча, ідеолога державної незалежності України, першого речника українського націоналізму М. Міхновського.

Значення постаті М. Міхновського важко переоцінити. Сумніви, втрата сил, терпіння повертають деяких назад, але є ті, хто йдуть до вершини, а коли сили вичерпуються, чекають на зміну, у руки якої можна передати естафету. Такою верхівкою була для нашого народу самостійність. Слова «Самостійна Україна» стали молитвою, схожою на «Отче наш», яка дала сили вже на останніх етапах шляху нашим національним провісникам.

національна ідея народна партія міхновський

1. ПОСТАТЬ М. МІХНОВСЬКОГО

В історії України існуть постатті значення яких в історії народу є досить суперечливим. Одною із таких постатей і є Микола Іванович Міхновський, якого упродовж багатьох років радянська історіографія зображували як запеклого націоналіста, ворога українського народу, непокірного та такого, який загрожує суспільству та його спокою. І на сьогодні це питання все ще є дуже дискусійним.

Упродовж багатьох років у радянській історіографії Миколу Міхновського зображували як запеклого націоналіста, ворога українського народу. Його ідеї, погляди тлумачили як консервативно-мракобісницькі, подібні до ідей Ніцше та інших реакційних західних теоретиків. Тим часом Міхновський мріяв про єдину, неподільну, вільну Україну — державу робочих людей від «гір Карпатських аж до Кавказьких».

Миколу Міхновського часто називають Апостолом української державної самостійності, зачинателем ідей самобутності та незалежності. Саме він був першим, хто заявив, що створення автономної України у складі Росії є неможливим. Микола Міхновський започаткував традицію новітнього українського самостійництва, і робив відчайдушні спроби наблизити перспективу державної самостійності України конкретними справами. Він прагнув до справедливого соціально-економічного ладу, побудованого на різних формах власності, усебічного розвитку культури й духовного життя, національного відродження. М. Міхновський чітко і ясно формулював завдання розбудови незалежної національної держави як гаранта збереження та розвитку нації, а водночас і гаранта дотримання прав людини. Ним була розроблена концепція включення української інтелігенції у процес національного визволення. Він закликав інтелігенцію «зійти з москвофільських позицій, підхопити ідею створення незалежної України і сприяти її поширенню в масах». Микола Міхновський народився в селі Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині у 1873 році. Батько його походив із козацького роду і був сільським священником. Закінчивши гімназію Микола Міхновський вступив до Київського університету святого Володимира, де студіював право.

2. БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ

У студентські роки разом із друзями Микола Міхновський заснував таємне Братство Тарасівців і присягнув на могилі Кобзаря працювати все життя над здійсненням його заповіту. Він уклав політичну декларацію Тарасівців, в якій були такі положення:

— розбиття московських кайданів і визволення народів з-під гніту деспотизму й централізму;

— відновлення і вироблення серед інтелігенції, народних мас українських національних почуттів;

— піклування про народний добробут;

— праця в дусі такого ладу, де не буде місця ні визискувачам, ні визискуваним;

— віддання всіх своїх сил на визволення української нації.

У 1893 році Братство Тарасівців зібралося у Києві на з'їзд, що проходив під головуванням Миколи Міхновського. На з'їзді були присутні Михайло Коцюбинський, Євген Тимченко, Володимир Самійленко та брат Міхновського отець Юрій.

У другій половині 1893 року Братство Тарасівців викрила царська жандармерія. Багато хто із його членів потрапили до тюрем і були засуджені за звинуваченням «отторженіє Малоросії от Вєлікой Росії». Тим часом осередки Братства продовжували свою невтомну працю в університетах, гімназіях та школах Полтави, Лубен та Одеси.

У 1898 році, після закінчення Київського університету, Микола Міхновський переїздить до Харкова і відкриває адвокатську канцелярію. У січні 1900 року він спільно із діячами Харківської студентської громади Дмитром Антоновичем та Михайлом Русовим створює Революційну Українську Партію (РУП). У березні того ж року Міхновський виступає на Шевченківських роковинах перед харківською громадою із доповіддю (того ж року її було видано окремою брошурою під назвою «Самостійна Україна»), у якій наголосив необхідність революційних дій за державницькі права українського народу, а також підкреслив засади самостійності України.

3. ЗАСНУВАННЯ УНП (УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ ПАРТІЇ)

У 1902 році М. Міхновський засновує у Харкові Українську Народну Партію (УНП), оскільки переконався у тому, що друзі по РУП не сприймають ідеї самостійності України. УНП стала першою українською організацією з виразною націоналістичною ідеологією. Політичне кредо партії було сформульоване Міхновським у «Декалозі», що проголошував самостійну республіку, шанування рідної мови і формування у свідомості молодого покоління націоналістичного світогляду. Тоді ж УНП видає у Львові часопис «Самостійна Україна» з проектом української конституції, складеним Міхновським.

У своїх творах Міхновський наголошував: «Робітники поневолених націй, єднайтеся для спільної боротьби за свої національно-політичні, духовні й економічні інтереси, під умовою обопільного признання своїх національних прав. Головна причина нещастя нашої нації - брак націоналізму серед широкого загалу її. Ми виходимо на боротьбу не за інтереси якогось класу чи верстви суспільства, бо не віримо, що та чи інша частина суспільства має більше право, чим друга».

1904 року М. Міхновський створив при УНП окрему бойову структуру під назвою «Оборона України». За своїм ідейним переконанням вона стояла на позиціях партії, але мала власне керівництво очолюване В. Чеховським.

До виборів у Думу (1906) року М. Міхновський видав у Харкові перший наддніпрянський український часопис — «Слобожанщина», у якому закликав голосувати за українських кандидатів. У редакторській статті М. Міхновський пише: «Хто хоче йти до Думи, назвавшись ім"ям народного представника, тільки на те, щоб збільшити панське панування, хай спиниться, бо він зробить найбільший злочин проти свого народу… «

«Слобожанщина» проіснувала не довго. Все більш жорсткими ставали утиски існуючої влади на Міхновського, але не дивлячись на це, він ніколи не переставав перейматись проблемою самостійності України.

23 березня 1917 року у Києві за його ініціативою було скликано Військовий з'їзд, на якому головуючим повинен був стати Микола Міхновський, але стараннями соціал-демократів, безпосередньо Володимира Винниченка, було створено збірну президію, котра закликала до «…знищення всяких постійних армій». У відповідь Микола Міхновський закликав: «Горе тій поневоленій нації, що дочекається панування демократизованої нації, бо тоді українець буде жити в барлозі зі свинями, у голоді і хворобах… Українська нація мусить скинути панування чужинців, бо вони загиджують саму душу нації».

29 березня того ж року на нараді вояків Київської залоги було ухвалене рішення про заснування Українського військового клубу ім. гетьмана Полуботка і початку організації українського війська. Радою клубу було опубліковано відозву до українських вояків складену М. Міхновським.

«В українському громадянстві позначилися два напрямки: національний, з М. Міхновським на чолі, що стояв за створення власної армії, та соціалістичний з В. Винниченком — табір української революційної демократії, який вважав за… шкідливе, творення власної армії», — свідчить Н. Василенко-Полонська.

Боротьба між цими таборами продовжувалася і на першому Українському Військовому з'їзді. Задуми М. Міхновського про організацію сильного військового центру, що міг би підтримати Центральну Раду, зазнали поразки. Певний час Центральна Рада шукала компромісу із Тимчасовим Урядом, але наштовхнувшись на невизнання прийняла 1 Універсал, де проголосила автономію України. У липні Центральна Рада йде на значні поступки Тимчасовому Уряду. Українські патріоти не могли більше терпіти такого приниження і в ніч 18 на 19 липня полуботківці роззброїли усі російські загони у Києві. Заклик до Центральної Ради проголосити цілковиту незалежність від Москви закінчився зрадою. Полк ім Полуботка був роззброєний і під охороною російських загонів відправлений на румунський фронт.

4. НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ

Національна ідея, безперечно, є складним та багатогранним явищем. У кожний історичний період вона набувала власних специфічних рис, знаходячи своє вираження у творах українських мислителів, у шедеврах митців, у ніжності материнської пісні. Національна ідея була тим, що перетворює народність в націю. Народність визріває в націю. Процес цей відбувається століттями, а свою сформованість доводить нація своїми чинами, відповідними до поставлених цілей. Національна ідея зумовлена та покликана до життя одвічним прагненням народу до самостійної організації власного національно-політичного, соціально-економічного та культурно-духовного життя. Як зазначав один з теоретиків українського національного радикалізму Дмитро Донцов, українська національна ідея має дві основні складові: 1) ясно сформовану мету, ідеал, до якого прагне національна воля; 2) та, власне, саму волю. Національна ідея — це концентрований вираз стратегічної мети, головних пріоритетів нації на осяжне майбутнє. Національна ідея визріває у глибинних пластах суспільної свідомості, народного духу. Вона завжди є об'єднуючою вже тому, що відповідає колективному прагненню національної спільноти. А формулює національну ідею національна еліта Так, Микола Міхновський у своїй праці «Самостійна Україна» зазначає, що Україна тільки тоді стане повноцінною світовою державою, де буде пишний розквіт індивідуальний, коли отримає власну самостійність та незалежність. Ранньою і найбільш відомою працею Миколи Міхновського, яка стосується української національної ідеї є «Самостійна Україна». Опублікована у 1900 році «Самостійна Україна» стала першим обгрунтованим документом, у якому заявлялося про національне визволення та створення повноцінної незалежної української держави. Міхновський обгрунтовую свою позицію, подаючи приклади народів, які ведуть боротьбу за самостійність і риторично запитує: «Чи визволення національне можливе для нас?». Разом з тим він аналізує Переяславський контракт, як він сам його називає, і говорить, що «українська держава в тій формі, у якій вона сформована і уконституйована Хмельницьким, є справді державою з погляду міжнаціонального права. Супротивники наші ще закидають нам і те, що українська республіка, сформована Переяславською умовою, не була самостійною державою, бо платила „данину“ царському правительству. Коли й так, то все ж навіть з їх погляду українська республіка була напівнезалежною державою на зразок Болгарії, колись Сербії та інших балканських держав». Крім того, Микола Міховський зазначає, що напівзалежні держави відзначаються тим, що не мають права міжнародних зносин, а Переяславська конституція надавала це право українській державі. Він розцінює згаданий документ як «історичний акт», певні засади якого так і не були втілені у життя. Важливою проблемою, на думку Миколи Міхновського, є «некультурність української нації», деградація політичного руху в Україні, який призвів до загального занепаду суспільно-політичної думки. «Нині наші маси некультурні, але в самім факті нашої некультурності знаходимо ми найліпший, наймогутніший, найінтенсивніший аргумент і підставу для того, щоб політичне визволення нашої нації поставити своїм ідеалом! Бо хіба можливий для нашої нації поступ і освіта доти, доки нація не матиме права розпоряджатись собою і допоки темрява єсть спосіб держати нашу націю у неволі?! Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимем змоги уладнати стан речей у себе дома до нашої уподоби, бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам, бо розплющення очей у рабів єсть небезпечне для панів». Національна інтелігенція, за словами автора, мусить взяти на себе відповідальність за покращання стану національної освіти, а разом з тим за поширення ідей української державності серед мас. Час вишиваних сорочок, свити та горілки минули, — зазначає автор. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Мiхновський в емоцiйнiй формi характеризує утиски українського народу в царськiй Росiї. «Яким правом,-- пише вiн, -- росiйське царське правительство поводиться з нами на нашiй власнiй територiї, наче з своїми рабами?» Наприкінці промови М. Міхновський вдається до відвертої агітації та агресії: «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для Вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружія. І пам’ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу. Вперед! І нехай кожен з нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність. Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад!». Брошура Мiхновського була першою спробою оформити скривдженi нацiональнi почуття українцiв у рамках полiтичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегiї полiтичної боротьби окресленi в «Самостiйнiй Українi» дуже побiжно. Скорiше, ми можемо розглядати твiр Мiхновського як дзеркало тих переживань, якi нуртували в свідомості молодих українцiв, окрилених iдеями нацiонального визволення напередодні революційних потрясінь початку ХХ століття. Звiдси -- переважаючий вплив емоцiйного чинника, певний брак неупередженого аналiзу, виразнi шовiнiстичнi акценти. Але всi цi очевиднi вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцiнку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М. Мiхновського перед українською державнiстю слід вважати те, що вiн публiчно заявив про законне право українського народу самостiйно вирiшувати свої проблеми. Головним ворогом України М. Мiхновський вважав Росiю. Вiн застерiгав захоплених соцiалiстичними iдеями землякiв, що навiть у разi повалення самодержавства Україна залишиться в колонiальному станi, якщо не вийде зi складу iмперiї пiд час революцiї. М. Мiхновський пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiдних країн, використовуючи творчi потенцiї нацiоналiзму європейського типу. «Самостійна Україна» викликала величезний суспільний резонанс. З різкою критикою її основних положень у пресі виступили представники соціалістичних і ліберальних партій. Своєрідним підсумком дискусії стала стаття «Поза межами можливого» І. Франка, в якій він рішуче підтримав М. Міхновського. В дисертації зазначено, що сучасні дослідники теж по-різному оцінюють «Самостійну Україну» М. Міхновського. Розглянемо ще одну працю Миколу Міхновського «Основний Закон Самостійної України». Цей конституційний проект за своїм змістом, структурою, методикою викладу був класичним «представником» першої хвилі конституцій (конституційно-правових доктрин). Нагадаємо, що для останніх (так званих «старих» конституцій) характерним був факт фіксації (закріплення) на конституційному рівні встановлення демократичного державного режиму, закріплення основних прав та свобод особи і громадянина (насамперед групи особистих і політичних прав та свобод), закладення основ державного ладу конституційної держави з наявністю в ньому інститутів парламентаризму, виборного глави держави, місцевого самоврядування, основного закону. За конституційним проектом М. Міхновського, Україна мала б стати: державою суверенною (незалежною); національною державою; державою унітарною; державою демократичною з республіканською формою правління; державою, яка визнає і забезпечує основні права та свободи людини; державою, яка здійснює свою владу на засадах її подiлу на окремі гілки, а також визнає право територіальних громад на мiсцеве самоврядування. Характерна ознака майбутньої Української держави, яка червоною ниткою проходить через майже всі праці політичної діяльності М. Міхновського, це визначення майбутньої України державою національною. Характеризуючи цю ознаку майбутньої держави в такий спосіб, ми виходимо із сучасного розуміння сутності інституту національної держави — як держави, утвореної нацією на виключно своїй етнічній території, в результаті реалізації нацією свого природного (невід'ємного) права на самовизначення, держави, яка створює належні умови для всестороннього розвитку своєї (титульної) нації, держави, яка послідовно реалізовує національну ідею в державотворчих процесах, чітко стоїть на позиціях захисту та охорони національної державності, а також піклується про розвиток національних меншин, які проживають на її території тощо.

3 травня 1924 року Миколи Міхновського не стало. Ще й досі фахівці сперечаються з приводу того, чи то було самогубство, а чи підступне вбивство силами ЧК. У будь-якому випадку — це був злочин, оскільки українська нація у той день втратила Героя, що до останнього свого подиху вірив в Самостійну Україну і все своє життя присвятив служінню її ідеалам. Його твори, його ідеї і думки актуальні сьогодні. Пророчі слова Миколи Міхновського через роки закликають нас до єднання навколо національної ідеї, ідеї нашої самостійної України: «Ми не пропустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб"ємо їх до схід сонця свободи».

ВИСНОВКИ

Міхновський залишив політичний слід в історії ук5ркаїнської політичної думки. Він перший серед діячів новітньої України закликав до боротьби за її самостійність. І обґрунтував необхідність, глибоку історичну обґрунтованість цієї боротьби. Уся його публіцистика, політологічні статті й програмні документи могли б уміститися в одному невеликому томі. А склали вони цілі епохи в історії української суспільно-політичної думки.

М. Міхновський значно випереджав своїми поглядами своїх сучасників. Безкомпромісний, принциповий, пристрасний і динамічний, він не зумів об'єднати для реалізації своїх ідей міцнішого гурту однодумців. Але його ідеї мали великий вплив на покоління 1920−1930-х рр., зокрема, на західноукраїнських землях та на еміграції. Багато що з проповідуваного ним уже втратило свою актуальність, але чимало з поставлених питань заслуговують на увагу і в наші дні.

Його долю важко назвати щасливою. Він часто робив те, що більшості не подобалося. Усе свідоме життя Міхновському доводилося обстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Усе життя він був приречений іти, проти течії. Робив він це гаряче, безкомпромісно, настійно. Багатьом здавалося, що це людина з далекого минулого, що вона випадково потрапила у ХХ ст. і безслідно щезне. І ось минув 71 р. після його трагічного смерті. Настає момент переосмислення, момент істини. І виявляється, що він значно ближче до сучасності ніж будь-хто з його політичних опонентів з національно-визвольного табору.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Галерецький Ю. М. До вивчення національно-визвольного руху // Український історичний журнал (далі УІЖ) — 1990.- № 12. -С. 60−73.

2. Курас І.Ф. Торжество пролетарського интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине. -К., 1978. — 316 с.

3. Курас І.Ф., Турченко Ф. Г., Геращенко Т. С., М.І. Міхновський: постать на тлі епохи // УІЖ. -1992. — № 9−11.

4. Панчук М.І. Партії українського національного комунізму // Наукові праці з питань політичної історії. — 1992. — № 172. -С. 85−105.

5. Шморгун П. М. Політичні партії України на початку ХХ ст.: соціальний склад, чисельність, типологія // Наукові праці з питань політичної історії. — 1992. — № 172. -С. 85−105.

6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. - К., 1993 -288 с.

7. Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні: наприкінці ХІХ — початок ХХ століття. -К., 1999.

8. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.- Т.6.- К., 2001.

9. Політична історія України ХХ ст.: у 6 т.- Т.1. -К., 2002-2003.

10. Міхновський М. Самостійна Україна. -К., 2003.

11. Головченко В.І. Від «Самостійної України» до союзу визволення України. - Харків, 1996.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой