Адаптація світового досвіду до умов діяльності фінансових посередників України (в аспекті діяльності інвестиційних фондів)

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Финансы


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Адаптація світового досвіду до умов діяльності фінансових посередників України (в аспекті діяльності інвестиційних фондів).

ПЛАН

  • Вступ 3
  • Розділ 1 Міжнародна доктрина визначення поняття інвестиційних фондів як фінансових посередників. 6
    • 1.1. Поняття інвестиційного фонду як інституту спільного інвестування 6
    • 1.2 Міжнародний досвід діяльності інститутів спільного інвестування 15
    • 1.3. Спільне інвестування та його значення для розвитку економіки 27
  • Розділ 2. Особливості організації діяльності інвестиційних фондів в Україні: міжнародний порівняльний аспект. 36
    • 2.1. Особливості функціонування інститутів спільного інвестування в Україні і закордоном. 36
    • 2.2. Організація управління і контролю за інститутами спільного інвестування 64
    • 2.3. Цінні папери інститутів спільного інвестування як особливий вид фондового інструменту. 72
  • Розділ 3. Інститути спільного інвестування в Україні: проблеми функціонування та шлях оптимізації діяльності 82
    • 3.1 Аналіз досвіду Великобританії в організації діяльності інвестиційних фондів 82
    • 3.2 Біржові індексні фонди як нова фінансова інституція (досвід США) 114
    • 3.3 Шляхи оптимізації діяльності інститутів спільного інвестування в Україні 120
  • Висновок 132
  • Список використаної літератури 137
  • Додатки 142

Вступ

Радикальні економічні і політичні перетворення, що відбулися та продовжують відбуватися в Україні, мають на меті побудувати нову модель господарської системи країни. Фундамент цієї системи складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність та змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Це завдання вирішується на тлі попереднього командно-господарського механізму, що мав антиринкову спрямованість. Це ускладнюється ще й тим, що за часів існування радянської економіки деякі важливі елементи ринку не були навіть започатковані. Стосується це, насамперед, ринку цінних паперів, зокрема фондового ринку. Основні завдання, принципи функціонування та розвитку фондового ринку України були вперше визначені в Концепції функціонування та розвитку фондового ринку України, затвердженою Постановою Верховної Ради України 22 серпня 1995 року. Згідно Концепції фондовий ринок має сприяти обігу та раціональному розміщенню фінансових ресурсів, дає можливість самостійно оцінювати ефективність управління підприємством, створює умови для добросовісної конкуренції та обмеження монополізму [5, c. 35].

Ринок цінних паперів являє собою велику сукупність суспільних відносин з приводу цінних паперів. Ринкова взаємодія в цій сфері великою мірою залежить від того, наскільки ефективно на ньому працюють інвестиційні фонди, інвестиційні компанії, що здійснюють залучення в економіку вільних коштів населення, та інші фінансові посередники, які опосередковують рух капіталів від інвесторів до емітентів. В свою чергу ефективність діяльності цих фінансових інститутів безпосередньо залежить від їх правового регулювання, встановлення чіткого правового режиму діяльності інвестиційних фондів та компаній на ринку цінних паперів. Складність вирішення цієї задачі пов’язується з відсутністю досвіду правового регулювання нових економічних відносин, що складаються на ринку цінних паперів. Але й ті декілька років становлення фондового ринку виявили багато злободенних питань, які потребують негайного законодавчого врегулювання, з урахуванням власного і особливо досвіду країн з розвинутою ринковою економікою.

Саме недосконалість чинного законодавства, що регулює діяльність інвестиційних фондів та компаній, а також наявність значних недоліків у їх практичній діяльності переконливо свідчать, на нашу думку, про актуальність обраної теми як в теоретичному, так і в практичному аспектах. До того ж обрана тема майже не досліджувалась вітчизняними вченими.

Предметом нашого дослідження є господарсько-правові відносини, які виникають при здійсненні інвестиційними компаніями діяльності по спільному інвестуванню, а також при здійсненні інвестиційними компаніями в якості торговців цінними паперами діяльності по випуску цінних паперів, комісійної та комерційної діяльності по цінних паперах.

Об'єктом дослідження є особливості діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній на ринку цінних паперів в Україні.

Метою дослідження є визначення поняття та видів інститутів спільного інвестування, аналіз правового режиму та особливостей їх господарської діяльності, а також виявлення недоліків та розробка основних напрямків вдосконалення діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній на ринку цінних паперів.

Дослідження проблем діяльності інвестиційних фондів та інвестиційних компаній має не лише важливе наукове значення, воно також може бути корисним і в практичних справах, зокрема в справі державно-правового та інституційно-правового регулювання цієї області відносин.

Методологія дослідження: в роботі використовуються наступні методи: історичний, аналітичний, раціональний, формально-логічний, порівняльно-правовий, системно-структурний.

Сформульовані в роботі теоретичні висновки і практичні рекомендації спираються на праці як вітчизняних так і іноземних вчених, які досліджували питання діяльності фінансових посередників та інститутів спільного інвестування на ринку цінних паперів. Насамперед, це роботи Г. Андрощука, Л. Антонюк, О. Батури, А. Бондаренко, Є. Задорожного, В. Новікова, С. Покропивного, А. Поручника, І. Софіщенко І. Назарчука, Н. Кузнецової, В. Колесника, Е. Крока та А. Фрідмана.

Розділ 1 Міжнародна доктрина визначення поняття інвестиційних фондів як фінансових посередників.

1.1. Поняття інвестиційного фонду як інституту спільного інвестування

Суттєвим внут-рішнім джерелом інвестицій у будь-якій країні є заощадження дрібних по-тенційних інвесторів, а найбільш по-ширеним та привабливим механізмом їх залучення до різних ланок еко-номіки (державного сектору, корпора-тивного або банківського) спільне інвестування як об'єднання коштів ба-гатьох суб'єктів з метою їх розміщен-ня у цінні папери, що є предметом діяльності спеціальних підприємниць-ких структур — інститутів спільного інвестування.

Вітчизняний механізм спільного інвестування був запроваджений Ука-зом Президента «Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії» ще в 1994 році, і спрямовувався, головним чином, на обслуговування процесу роз-державлення майна в межах привати-заційної програми. Сучасне еко-номічне середовище потребує створення нових інвестиційних структур, здатних перетворити розпорошені гро-шові ресурси на потужне джерело фінансування, спроможне скласти конкуренцію банківській системі, ад-же спільне інвестування має ряд пере-ваг як для суб'єктів, так і для об'єктів інвестування. Створення сприятливих умов для розвитку інститутів спільного інвестування, що визна-чається як один з головних напрямів розвитку фондового ринку України, передбачає, насамперед, приведення українського законодавства у відпо-відність із законодавством країн ЄС. І першим кроком на цьому етапі стало прийняття у березні 2002 року Закону України «Про інститути спіль-ного інвестування» та інших норма-тивних документів, що регулюють діяльність інститутів спільного інвестування [13].

Взагалі поняття інвестиційного фонду та інвестиційної компанії було визначено ще Положенням про інвестиційні фонди та компанії яке було затверджено Указом Президента України від 19 лютого 1994 р. N 55/94 [2]. Так, згідно даного положення, інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування.

Інвестиційні фонди поділяються на відкриті і закриті. Відкриті фонди створюються на невизначений строк і здійснюють викуп своїх інвестиційних сертифікатів у строки, встановлені інвестиційною декларацією інвестиційного фонду. Закриті фонди створюються на визначений строк і здійснюють розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення строку діяльності інвестиційного фонду.

Засновниками інвестиційного фонду можуть бути як юридичні так і фізичні особи. Проте, не можуть бути засновниками інвестиційного фонду юридичні особи, частка державного майна у статутному фонді яких перевищує 25 відсотків. Засновники несуть відповідальність перед учасниками інвестиційного фонду в межах вартості належних їм акцій статутного фонду. Акції зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж.

Для створення інвестиційного фонду його засновники укладають установчий договір, затверджують статут і проводять реєстрацію інвестиційного фонду у порядку, встановленому для реєстрації акціонерних товариств.

Установчий договір визначає порядок здійснення засновниками спільної діяльності, пов’язаної із створенням інвестиційного фонду, відповідальність перед учасниками і перед третіми особами.

У статуті інвестиційного фонду зазначаються найменування, місцезнаходження та вид інвестиційного фонду, розмір і порядок зміни статутного фонду, склад засновників, порядок створення органів управління інвестиційного фонду, їх компетенція й порядок прийняття ними рішень, порядок отримання засновниками дивідендів на кожну акцію в розмірі, який дорівнює розмірові дивіденду на один інвестиційний сертифікат, порядок реорганізації та ліквідації інвестиційного фонду.

Статут інвестиційного фонду повинен містити вимогу щодо заборони створення будь-яких спеціальних і резервних фондів, а також може містити положення про повний розподіл його прибутків між засновниками й учасниками в порядку, встановленому інвестиційною декларацією.

До статуту може бути включено й інші положення, що не суперечать чинному законодавству.

Учасниками інвестиційного фонду є фізичні та юридичні особи, які придбали інвестиційні сертифікати цього фонду.

Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними і на пред’явника. Номінальна вартість одного інвестиційного сертифікату повинна дорівнювати номінальній вартості однієї акції, що належить засновникам.

Для випуску інвестиційних сертифікатів укладається договір з інвестиційним керуючим, аудитором або аудиторською фірмою, а також депозитний договір з депозитарієм, проводиться реєстрація випуску інвестиційних сертифікатів, публікуються інвестиційна декларація та інформація про випуск інвестиційних сертифікатів інвестиційного фонду.

Вищим органом управління інвестиційного фонду є загальні збори засновників, до виключної компетенції яких належить:

внесення змін і доповнень до установчого договору та статуту інвестиційного фонду;

затвердження інвестиційної декларації, умов депозитного договору, договору з інвестиційним керуючим, договору з аудитором або аудиторською фірмою і внесення в установленому порядку змін та доповнень до цих документів;

прийняття рішення та затвердження інформації про випуск інвестиційних сертифікатів;

затвердження результатів річної діяльності інвестиційного фонду після проведення аудиторської перевірки;

затвердження порядку розрахунку дивідендів;

прийняття рішень про створення, реорганізацію або ліквідацію філій, регіональних представництв інвестиційного фонду та затвердження положень про них;

прийняття рішень про ліквідацію фонду, створення ліквідаційної комісії і затвердження ліквідаційного балансу;

обрання й відкликання членів спостережної ради.

Загальні збори засновників скликаються не рідше одного разу на рік, а також на вимогу депозитарію, спостережної ради, інвестиційного керуючого або учасників інвестиційного фонду, що є власниками не менш як 10 відсотків випущених інвестиційних сертифікатів.

З метою контролю за діяльністю інвестиційного керуючого та захисту інтересів учасників створюється спостережна рада, не менш як 60 відсотків членів якої повинні бути неафілійованими особами. Членами спостережної ради можуть обиратися також особи, які не є учасниками інвестиційного фонду.

Інвестиційний фонд не має права:

випускати облігації та векселі;

мати в своїх активах більш як 10 відсотків цінних паперів одного емітента та інвестувати понад 5 відсотків своїх активів у цінні папери одного емітента, крім інвестування в облігації внутрішніх державних позик, казначейські зобов’язання держави та інші цінні папери, одержання доходів за якими гарантовано Урядом України;

тримати в цінних паперах менш як 70 відсотків активів інвестиційного фонду;

купувати інвестиційні сертифікати іншого інвестиційного фонду чи інвестиційної компанії;

займатися представницькою діяльністю з приватизаційними паперами;

брати банківський кредит, крім випадків використання цього кредиту для викупу відкритим фондом своїх інвестиційних сертифікатів;

здійснювати інвестиції в цінні папери, емітентом яких є афілійована особа інвестиційного фонду;

видавати майнові гарантії, забезпечені майном фонду, для третіх осіб, укладати договори застави;

придбавати цінні папери повних та командитних товариств.

Інвестиційною компанією визнається торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснення спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення. Інвестиційна компанія створюється у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Статутний фонд інвестиційної компанії, яка здійснює спільні інвестиції, формується в порядку, встановленому Законом України «Про господарські товариства».

Інвестиційна компанія для здійснення діяльності щодо спільного інвестування зобов’язана заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про випуск нею інвестиційних сертифікатів. Інвестиційна компанія одержує інвестиційні сертифікати в розмірі, що відповідає вартості майна, переданого нею у взаємний фонд. Інвестиційні сертифікати засновників зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж.

Взаємний фонд є філією інвестиційної компанії, що утворюється за рішенням її вищого органу. Цей орган затверджує також Положення та інвестиційну декларацію взаємного фонду. Взаємний фонд має окремі баланс та поточний рахунок і підлягає державній реєстрації в порядку, передбаченому для реєстрації філій суб'єктів підприємницької діяльності. На баланс взаємного фонду інвестиційна компанія може передавати майно у вигляді цінних паперів та об'єктів нерухомості. Кошти взаємного фонду не можуть використовуватися для покриття збитків інвестиційної компанії. На майно взаємного фонду не може бути звернено стягнення за зобов’язаннями інвестиційної компанії, не пов’язаними з діяльністю взаємного фонду.

Інвестиційна компанія одержує прибутки від діяльності, пов’язаної із спільним інвестуванням, пропорційно вартості майна, переданого нею у взаємний фонд, якщо інше не передбачено інвестиційною декларацією. Інвестиційна компанія може засновувати відкриті та закриті взаємні фонди, які здійснюють діяльність щодо спільного інвестування. Для здійснення спільного інвестування інвестиційні фонди, а також інвестиційні компанії, що заснували взаємні фонди, випускають інвестиційні сертифікати, які пропонуються для розміщення серед учасників. Кошти, отримані від учасників, відкриті фонди інвестують у цінні папери інших емітентів. Закриті фонди мають право здійснення інвестування в цінні папери та придбання нерухомого майна, часток і паїв, що належать державі в майні господарських товариств, у процесі приватизації. Інвестиційні сертифікати відкритих фондів можуть бути придбані за кошти учасників, закритих фондів — за кошти учасників та приватизаційні папери.

Фонди мають право здійснювати загальну емісію інвестиційних сертифікатів на суму, розмір якої не повинен перевищувати 15-разового розміру їх статутних фондів. Відкриті фонди випускають інвестиційні сертифікати, які не підлягають вільному перепродажу, а закриті - такі, що підлягають вільному перепродажу. Інвестиційні сертифікати пропонуються для розміщення та викуповуються фондом за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів, у терміни, встановлені інвестиційною декларацією.

Чистими активами інвестиційного фонду визнається вартість активів, в які розміщено кошти засновників та учасників фонду, в поточних цінах на момент оцінки.

Доходи фонду складаються з дивідендів та інших надходжень від цінних паперів, що перебувають у власності фонду, та доходів від операцій з цінними паперами й іншими активами. Доходи фонду, його засновників та учасників оподатковуються при виплаті дивідендів у порядку, встановленому чинним законодавством.

Порядок реорганізації інвестиційних фондів, а також особливості перетворення закритого інвестиційного фонду у відкритий інвестиційний фонд та закритого взаємного фонду інвестиційної компанії у відкритий взаємний фонд інвестиційної компанії визначаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) за погодженням з Фондом державного майна України та Антимонопольним комітетом України [2].

З плином часу постала необхідність щодо більш широкого визначення поняття інститутів спільного інвестування, так у березні 2002 року, як вже зазначалось вище, було прийнято Закон України «Про інститути спіль-ного інвестування». Цим правовим актом було визначено ряд положень, що регламентують на сьогодення діяльність інститутів спільного інвестування в Україні. Наведемо основні з них:

корпоративні інвестиційні фонди створюються у формі відкритого акціонерного товариства з винятковим видом діяльності, а пайові інвестиційні фонди — як сукупність активів, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності і не мають статусу юридичної особи;

залежно від терміну викуповування цінних паперів інститути спільного інвестування поділяються на закриті, відкриті та інтервальні. Перші два види існували і раніше. Інтервальний фонд, на відміну від інших, протягом певного часу працює як закритий, але на визначені дати практично виконує обов’язки відкритого щодо задоволення вимог інвесторів з викуповування в них цінних паперів інститутів спільного інвестування;

Залежно від виду активів, у які вкладаються кошти інститутів спільного інвестування, фонди поділяються на диверсифіковані та недиверсифіковані. Останні можуть вкладати кошти в активи ризикованіші, але й дохідніші. Прикладом абсолютно недиверсифікованого інституту спільного інвестування є венчурний фонд — фонд, який з самого початку орієнтований на вкладання коштів у неринкові, високоризикові, але потенційно дохідні та здатні до зростання активи;

що до диверсифікованих інститутів спільного інвестування, то законом чітко визначено їхні ознаки, а також запроваджено пряму заборону на окремі операції таких фондів. Наприклад, диверсифікованим інститутам спільного інвестування забороняється тримати в грошовому виразі, на банківських депозитних рахунках, в ощадних сертифікатах та облігаціях, емітентами яких є комерційні банки, більш як 30% загальної вартості активів або придбавати цінні папери одного емітента на суму понад 5% вартості активів. Вони також можуть тримати в державних цінних паперах не більш як 25% загальної вартості своїх активів, у корпоративних облігаціях — 20% активів, у акціях — не більш як 40%. Саме тому найбільшою популярністю наразі користуються венчурні фонди. Щоправда, закон забороняє їм приймати гроші від фізичних осіб [1].

Експерти зауважують, що в законі повністю враховано вади «трастових пірамід» і унеможливлено випадки шахрайства з боку інститутів спільного інвестування. Закон, зокрема, вводить поняття управління активами інституту спільного інвестування як окремого виду професійної діяльності на фондовому ринку, що ліцензується ДКЦПФР і жорстко контролюється державою [6]. Діяльність компаній з управління активами досить чітко регламентована, обов’язковою умовою роботи є інформаційна відкритість. Закон встановлює систему обмежень щодо діяльності керуючого активами, спрямованої на захист коштів інвестора та запобігання некоректним операціям. До того ж договір з компанією з управління активами є строковим (не більше 3-х років), що є додатковим засобом контролю інвесторів. Компанія з управління активами може водночас здійснювати управління активами кількох інститутів спільного інвестування та несе повну майнову відповідальність за збитки, спричинені інститутом спільного інвестування, її діями (бездіяльністю) або діями її посадових осіб. Обов’язковою умовою є створення інститутом спільного інвестування резервного фонду, який зберігається на окремому рахунку. У разі ліквідації інституту спільного інвестування гроші повертаються в першу чергу вкладникам.

Забезпечено уникнення подвійного оподаткування коштів спільного інвестування та доходів від інвестиційних операцій інститутів спільного інвестування.

Як висновок, хочеться відмітити, що нині в Україні завершена приватизація державних підприємств за приватизаційні папери. У зв’язку з цим необхідно звернути особливу увагу на ті фінансові інструменти, які були задіяні в процесі роздержавлення, а після його закінчення можуть виявитися незатребуваними. Йдеться насамперед про використання потенціалу інституцій, що здійснювали посередницьку та представницьку діяльність з приватизаційними паперами. Серед них особливе місце займають інвестиційні фонди та взаємні фонди інвестиційних компаній. Виконавши попередні програми приватизації, вони вже не відповідають новим ринковим умовам. Очевидною стає необхідність створення нової моделі спільного інвестування, фундамент якої було закладено з прийняттям Закону України «Про інститути спіль-ного інвестування». Для визначення в подальшому нормативної бази регулювання інвестиційної діяльності, уточнення її змісту та структури доцільне вивчення зарубіжного досвіду з даних питань.

1.2 Міжнародний досвід діяльності інститутів спільного інвестування

До перших інститутів спільного інвестування належать інвестиційні компанії, які з’явились в Бельгії в 1822 р. Однак масштабності таке інвестування почало набувати з виникненням інвестиційних трастових компаній (INC), створених в Англії в середині XIX ст. Вони випускали фіксовану кількість акцій, що підлягали вільному обігу на вторинному ринку цінних паперів і погашалися після закінчення терміну діяльності компанії. Ці компанії мали всі ознаки сучасних закритих інститутів спільного інвестування. Сьогодні ж інститут спільного інвестування в Англії складається з інвестиційних трастів та юніт-трастів. Перші являють собою інститути спільного інвестування закритого типу. Вони не мають права постійно випускати чи викуповувати власні паї, а їх акції котируються на фондовій біржі. Іншу специфіку мають юніт-трасти. Вкладаючи в них кошти, інвестор отримує свідоцтво про внесення паю. За наявності попиту траст може емітувати додаткові паї. У цьому випадку він виступає повіреним власника коштів. Управління створеним капіталом здійснюється спільно піклувальником і керуючим. Об'єктами інвестування трастів можуть бути цінні папери, нерухомість, похідні цінні папери, короткотермінові фінансові інструменти. Продаж і купівля паїв здійснюється за цінами, які відповідають частці активів трасту, що припадає на один пай. Винагорода керуючому визначається як певний відсоток від вартості активів трасту (як правило, 0,75--2%). Юніт-трасти звільнені від сплати податків на прибутки, але зобов’язані розподіляти весь прибуток. Доходи власників паїв оподатковуються за базовою ставкою прибуткового податку [35, c. 157−158].

Останнім часом на зміну юніт-трастам, які діють на підставі специфічного британського законодавства про трасти, приходять відкриті інвестиційні компанії, створені відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про підприємства колективного інвестування в обігові цінні папери» від 1985 р., яка декларує загальні уніфіковані принципи створення інститутів спільного інвестування. Це відбувається завдяки тому, що інвестиційними компаніями легше керувати, інвесторам зрозуміліша структура ціноутворення, акції таких компаній легше продавати за межами Великобританії. Нині активи пайових трастів становлять 141 млрд. фунтів стерлінгів. За умови їх розвитку можна очікувати значного зростання цього показника.

Такий висновок дозволяють зробити і показники розвитку індустрії спільного інвестування в інших європейських країнах. Так, на деяких «молодих» ринках Європи, наприклад у Португалії та Іспанії, був зареєстрований більш як 40-процентний темп річного зростання вартості активів інвестиційних фондів. Активи, якими управляють французькі менеджери, збільшились з дуже незначної суми у 1980 р. до більш як 500 млрд. дол. США в 2002-му. Майже 25% французьких сімей володіють акціями інвестиційних фондів. Слід зазначити, що у Франції найпоширенішою формою організації спільного інвестування є корпоративні інвестиційні фонди відкритого типу, що мають назву інвестиційних компаній зі змінним капіталом (SICAV) [35, c. 159].

Заслуговує на увагу інвестиційна сфера Німеччини, специфіка економіки якої полягає в тому, що навіть ті фінансові інститути, які здійснюють інвестування на ринку цінних паперів, регулюються тим же законодавством, що й банки. Базою для функціонування інвестиційних фондів є Закон про інвестиційні компанії (KAGG), згідно з яким інвестиційні компанії визнаються кредитними установами і на них поширюються всі відповідні законодавчі норми, в тому числі дія Закону про кредитні установи. Вони підлягають контролю з боку Федерального відомства по нагляду за кредитними установами.

Акумулювання коштів спільного інвестування відбувається за рахунок продажу інвесторам інвестиційних сертифікатів, які підтверджують придбання паїв фонду. Розміщення капіталу здійснюється в цінні папери, нерухомість або частки в підприємствах. Крім того, можливі такі форми розміщення капіталу, як операції із строковими цінними паперами, похідними паперами, надання кредитів під заставу. Кошти, отримані від інвесторів, та фінансові інструменти, в які їх вміщено, становлять «спеціальні активи». Останні відповідно до умов договору, який регулює відносини між інвестиційною компанією і пайовиками, можуть бути власністю фонду або спільною пайовою власністю учасників. Компанія є гарантом використання довірених їй коштів і несе відповідальність перед інвесторами в розмірі засновницького капіталу, який не може бути меншим 5 млн. марок. Законодавство вимагає здійснення управління коштами фонду не менш як двома керуючими, діяльність яких контролюється також спостережною радою фонду, незалежним аудитором та банком -- депозитарієм фонду.

У Німеччині переважають інститути спільного інвестування відкритого типу. Найбільшими активами володіють фонди, які інвестують у цінні папери із сталими відсотками. Це -- наслідок формування виробничого капіталу переважно за рахунок емісій облігацій, а не випуску акцій. В 1997 р. в цій країні існувало 911 публічних фондів, активи яких становили 244 млрд. марок. Керуючі компанії в Німеччині, як правило, є дочірніми підприємствами банків, які виконують функцію депозитаріїв інвестиційних фондів.

Для економіки Японії також характерна значна роль банків у спільному інвестуванні. Основною часткою капіталів спільного інвестування тут управляють сім найбільших трастових банків -- спеціалізованих структур, що виконують як функції довірчого управління коштами вкладників, так і організації спільного інвестування. Зокрема до функцій цих інститутів належать: управління нагромадженими на трастових рахунках коштами шляхом вкладення їх у цінні папери; використання таких рахунків для організації кредитування корпорацій; управління за дорученнями коштами пенсійних фондів та інших інституційних інвесторів, сформованими портфелями цінних паперів клієнтів, нерухомістю та інші піклувальні функції [52, c. 104].

Однак найрізноманітніше за формами організації та масштабністю спільне інвестування в Сполучених Штатах Америки, для яких традиційними є заборона або жорсткі обмеження на операції банків з цінними паперами, оскільки саме ці фінансові інструменти -- оптимальні активи для розміщення коштів інститутів спільного інвестування. Тому тривалий час останнє було відокремлене від банківської діяльності і досягло нині вражаючих масштабів.

Сучасне законодавство дозволяє банкам створювати трастові відділи, які займаються управлінням коштами клієнтів за договорами доручення. Ними можуть бути як великі індивідуальні, так і інституційні інвестори -- пенсійні, благодійні, сімейні фонди, фонди страхових компаній та громадських організацій. Банки Америки, в тому числі інвестиційні -- один з елементів системи спільного інвестування. Останнім часом вони спрямовують свою увагу, крім великих клієнтів, на дрібних вкладників-інвесторів, відкриваючи дві групи рахунків -- ризикові та безризикові. Перші створюють сукупний капітал, використовуваний для фінансування ризикових операцій. Процент на них нараховується пропорційно доходу, отриманого від операцій з даним рахунком. З їх коштів можуть фінансуватися і угоди щодо торгівлі цінними паперами. Кошти безризикових рахунків інвестуються в державні зобов’язання та в забезпечені заставою кредити. Такі рахунки страхуються державою і являють собою надійну форму розміщення коштів інвесторів. Доход, отримуваний за безризиковими рахунками, нижчий від отримуваного власниками ризикових рахунків.

Отже, американські банки можуть виступати як керуючі коштами спільного інвестування компанії та як суб'єкти, що акумулюють його кошти. Однак кількісні характеристики такої діяльності значно нижчі від відповідних показників небанківських закладів -- інститутів спільного інвестування, які поділяються на три основні види: компанії сертифікатів з готівковою вартістю (Face Amount Companies), об'єднані інвестиційні трасти (Unit Investment Trust Companies), менеджеріальні компанії (Management Companies) [31, c. 356].

Перші емітують сертифікати з визначеною номінальною вартістю, яка по суті є формою контракту між інвестором і компанією. В них визначається номінал, еквівалентний сумі коштів інвестора, термін дії контракту щодо управління ними, умови управління, включаючи умови сплати базової інвестиційної суми і доходу, які провадяться після завершення терміну дії контракту. Таким чином, FA-компанії виступають боржником інвесторів і несуть ризики від інвестицій капіталів клієнтів у фінансові активи. Термін погашення сертифікатів компанією становить у середньому 8 років, а середній розмір номіналу -- приблизно 3 тис. дол. Номінальна вартість таких сертифікатів, як правило, сплачується інвестором частками протягом певного періоду. Об'єкти інвестування -- іпотека, кредитування будівництва, цінні папери. Ці компанії користувались великою популярністю у інвесторів в 30-і роки ХХ ст., а в середині 60-х років на ринку залишилось лише п’ять компаній сертифікатів з готівковою вартістю, 94% від загальної акумуляції коштів яких припадало на «Інвесторз Синдикат оф Америка», яка існує і сьогодні.

Другий тип інвестиційних фондів -- об'єднані інвестиційні трасти -- формуються на підставі трастового договору, тобто контракту на управління інвестиційним портфелем за дорученням власника. При їх створенні визначається структура портфеля, який надалі залишається незмінним. Акумулювання грошового еквіваленту майбутнього портфелю здійснюється за рахунок продажу інвесторам сертифікатів пайової участі. Завдяки статичності структури активів фонду відсутня необхідність в оперативному його управлінні та створенні ради директорів. Функції з технічного обслуговування фонду виконує так званий депозитор, статус якого визначається як статус першого принципала. Саме він вносить початковий капітал при створенні трасту (не менше 100 тис. дол.), в обмін на який отримує відповідний пакет сертифікатів, що розповсюджуються між дрібними інвесторами.

Статична структура активів юніт-трастів позбавляла їх можливості реагувати на зміни кон’юнктури ринку, але й захищала від зловживань керуючих активами. У 2000 р. кількість UIT-компаній становила 15 тис., а сукупна вартість активів -- 107 млрд. дол., або приблизно загальних активів інвестиційних фондів Америки [35, c. 357].

Водночас кількість інвестиційних фондів третього типу -- менеджеріальних компаній -- досягала 5070, а вартість їх активів -- 2135 млрд. дол. Протягом останніх двох десятиліть кількісний розвиток інститутів спільного інвестування відбувався саме за рахунок менеджеріальних компаній відкритого типу. Так, на початку 2000 р. їх вже було 6000, а їх активи становили понад 3 трлн. дол. (10% усіх фінансових активів країни та 5% вартості активів компаній відкритого типу).

Майже 40% американців є інвесторами М-компаній, які Законом про інвестиційні компанії 1940 р. визначаються як компанії, відмінні від інвестиційних трастів та компаній сертифікатів з номінальною вартістю. Однак законом визначаються критерії організації таких компаній, які дозволяють виділити їх у відокремлену групу інститутів спільного інвестування. Принципи організації М-компаній передбачають формування їх як самостійних юридичних осіб у формі корпорацій, товариств з обмеженою відповідальністю або партнерств за участю спонсора або довіреної особи, які гарантують капітал компанії. Управління компанією здійснюється зовнішніми менеджерами. До речі, даний принцип є загальним для інститутів спільного інвестування різних країн.

Компанії поділяються на фонди закритого та відкритого типу. Перші емітують акції або пайові сертифікати, які не викуповуються ними у інвесторів і підлягають обігу на фондовому ринку з погашенням після закінчення терміну діяльності фонду. Другі викуповують акції і сертифікати у інвесторів протягом всього часу існування за ціною, еквівалентною відповідній частці активів компанії. Інша назва відкритих фондів -- взаємні. Це -- найпоширеніший тип інститутів спільного інвестування як в Америці, так і в усьому світі.

Взаємні фонди можуть створюватись кількох видів: траст, партнерство, обмежене партнерство, окремий рахунок. Трастова форма аналогічна будь-якому трасту, тобто інституту, який здійснює управління інвестиційним портфелем або іншим майном за дорученням клієнта. Взаємний фонд, створений в такій формі, управляється радою піклувальників, які захищають інтереси клієнтів фонду.

Взаємний фонд у вигляді окремого рахунку створюється як певний самостійний рахунок спонсора компанії, на який перераховуються суми, акумульовані при продажі акцій або пайових сертифікатів взаємного фонду, а також кошти, які вносить спонсор при заснуванні компанії. Коли розмір початкового капіталу сформований, окремий рахунок регулюється відповідно до закону і набуває права юридичної особи. В деяких випадках окремий рахунок може управлятися самостійною радою піклувальників чи директорів. У цьому випадку спонсор діє як консультант з інвестицій і бере на себе функції з продажу сертифікатів та акцій дрібним інвесторам [39, c. 278].

Закони більшості країн встановлюють перелік інститутів, які можуть бути спонсорами, зокрема за формою власності -- будь-яка юридична чи фізична особа. Однак спонсорами є переважно суб'єкти, які мають право здійснення діяльності з цінними паперами -- інвестиційні банки, консультаційні компанії тощо. В США існують обмеження на участь комерційних банків в організації інвестиційних фондів. Ні банки, ні банківські холдингові компанії не можуть прямо виступати спонсорами інвестиційного фонду. Таку функцію виконують дочірні підприємства холдингів. Згідно з Правилом 5 Федеральної резервної системи США від 1972 р. комерційні банки можуть виступати в ролі менеджера деяких інвестиційних компаній, насамперед тих, які інвестують у державні цінні папери.

Американське законодавство щодо інвестиційної діяльності містить суперечність, яка стосується саме участі банків у спільному інвестуванні. З одного боку, Закон Гласса-Стігала, що розмежовує депозитно-кредитну та емісійну діяльність банків, містить значні обмеження щодо інвестиційної діяльності банків, а з другого -- Закон про інвестиційні компанії розглядає банки як рівноправних учасників управління й організації інвестиційних компаній. Двоїстість нормативних актів і регламентацій дозволяє подолати прецедентна основа американської правової системи. І нормативна система розвивається в бік розширення можливостей банків у цій галузі [56, c. 53−55].

Визначенню категорій спонсорів та піклувальників відведено досить багато уваги, оскільки дані поняття не властиві українському законодавству. Проте їх функції в системі регулювання діяльності інститутів спільного інвестування щодо управління сукупним капіталом в Україні виконують засновники (для інвестиційних фондів) та інвестиційні компанії (для взаємних фондів інвестиційних компаній). Проекти законів про інститути спільного інвестування містять приписи, згідно з якими за засновниками корпоративних та пайових фондів закріплюється і функція гарантування капіталу інституту спільного інвестування за рахунок сплати початкового капіталу.

Показники, за якими визначається належність інститутів спільного інвестування до диверсифікованих, також мають першоджерела в американському законодавчому регулюванні спільного інвестування. Слід зазначити, що цей принцип передбачає представлення 75% активів фонду змішаним портфелем фінансових активів за умови, що частка цінних паперів одного емітента не перевищує 5% активів фонду, а пакет цінних паперів, які є у власності компанії, -- 10% усіх цінних паперів певного емітента. Як видно, принцип диверсифікації не встановлює спеціальних пропорцій, відповідно до яких повинні комбінуватися різні види активів. Диверсифікація досягається навіть тими інститутами спільного інвестування, активи яких представлені цінними паперами лише одного типу.

Законодавство різних країн обмежує інвестиційні фонди у розміщенні коштів в окремі види активів. Наприклад, українське законодавство забороняє фондам мати у власності цінні папери інших інститутів спільного інвестування, а американське дозволяє їм інвестувати в сертифікати пайової участі інших інвестиційних компаній.

На практиці це створює умови для існування в Америці мегафондів, або фондів фондів, які інвестують у цінні папери інших інститутів спільного інвестування, диверсифікуючи ризик не між первинними цінними паперами -- акціями, облігаціями та іншими, а між їх представниками -- цінними паперами інвестиційних фондів. Це забезпечує певний перерозподіл капіталів в середовищі інститутів спільного інвестування, а також створює своєрідний механізм стимулювання і фінансування фондів з найефективнішою інвестиційною політикою. Розміщення коштів спільного інвестування в цінні папери інвестиційних фондів -- одна з форм спеціалізації інститутів спільного інвестування. Крім того, існує багато інших видів спеціалізації американських інвестиційних фондів за переважним типом активів, а саме: загальні інвестиційні трастові фонди, що вкладають кошти, як правило, в облігації корпорацій з фіксованою нормою доходу, не змінюючи інвестиційної політики протягом свого існування; фонди, що інвестують за індексом, вкладаючи кошти інвесторів в акції, емітенти яких входять до складу бази розрахунку фондових індексів; фонди дорогоцінних металів інвестують у зливки металів та папери гірничої промисловості, галузеві -- в підприємства окремих галузей економіки, міжнародні -- в цінні папери закордонних емітентів, фонди доходів за операціями з цінними паперами держави -- в державні боргові зобов’язання, фонди штатних паперів -- в цінні папери, емітовані штатами; фонди муніципальних паперів розміщують капітали як у коротко-, так і довгострокові муніципальні зобов’язання; фонди іпотек вкладають кошти в гарантовані державою іпотеки; фонди хеджування активно торгують на фондовому ринку, здійснюючи операції з акціями без покриття, опціонами та ф’ючерсами; взаємні фонди грошового ринку інвестують у короткострокові цінні папери приватних емітентів і держави [56, c. 101].

За інвестиційною політикою фонди поділяються на фонди зростання, доходу і надійного розміщення коштів. Перші інвестують в акції корпорацій, які забезпечують швидке зростання вартості активів, що відповідають одній акції, реінвестуючи прибутки в розширення виробництва. Другі орієнтуються на акції емітентів, що традиційно виплачують акціонерам високий доход. Треті інвестують в абсолютно надійні папери держави або стабільні акції підприємств. Фонди зростання/доходу розподіляють свої активи таким чином, щоб досягти певних показників зростання вартості активів та отримання доходів.

Балансові (збалансовані) фонди створюються на підставі розміщення коштів у цінні папери різних видів.

Фонди подвійного призначення емітують цінні папери двох типів -- такі, що дають можливість отримувати доходи у вигляді регулярного нарахування дивідендів, і такі, що швидко зростають у ціні на фондовому ринку і приносять власнику доход у вигляді курсової різниці між цінами придбання і продажу.

Диверсифікація між типами активів можлива не лише в рамках балансового фонду. Організатори фондів створюють групи або сім'ї фондів, які мають різну спеціалізацію. Дрібним інвесторам такі групи дозволяють переводити кошти з одного фонду до іншого без додаткових витрат, а для спонсорів чи керуючих активами зберігають капітали інвесторів [31, c. 259].

Як видно, американський інвестор має широкі можливості щодо вибору галузевого спрямування своїх інвестицій, а також альтернативи щодо використання доходу, отриманого за цінними паперами інститутів спільного інвестування, власником яких він є. Нагромаджені інвестиційним фондом у результаті продажу цінних паперів кошти зараховуються на спеціальні рахунки: регулярні рахунки, рахунки з реінвестуванням, акумуляційні та рахунки з вилученням.

Регулярний рахунок передбачає, що акціонер отримує сертифікат, який посвідчує придбання акцій, а також звіт про те, в які активи його кошти вкладені. Дивіденди власнику такого рахунку сплачуються чеками з певною періодичністю відповідно до умов договору.

Рахунок з реінвестуванням означає, що дивіденди акціонеру не сплачуються, а підлягають сталому реінвестуванню. Принцип реінвестування певною мірою обмежує можливості акціонера отримувати доходи готівкою. В порядку компенсації компанією відкривається відкритий рахунок у банку, який обслуговує інвестиційний фонд. На ці рахунки зараховуються базова сума капіталу акціонера і дивіденди. Власник рахунку може виписувати чеки за цим рахунком, знімати частину дивідендів або реінвестувати їх в акції фонду.

Акумуляційні рахунки передбачають реінвестування не тільки дивідендів, а й сум, що додатково вкладаються на нього акціонером. Рахунки можуть бути добровільними або контрактними. В останньому випадку інвестор і компанія узгоджують порядок вкладення додаткових коштів.

Рахунки з вилученням дозволяють інвестору як реінвестувати доходи, вносити додаткові кошти в сплату цінних паперів фонду, так і знімати з рахунку не тільки дивіденди, а й частину основного капіталу.

Крім того, існують так звані двоцільові фонди -- особливий вид закритих інвестиційних компаній, які емітують привілейовані та звичайні акції. Вони створюються на визначений строк, після закінчення якого привілейовані акції погашаються за попередньо узгодженою ціною, а між власниками звичайних акцій розподіляється залишкова вартість активів [31, c. 263].

Заслуговує на увагу українського законодавства і система організації спільного інвестування Російської Федерації, де як і в Україні виникнення інститутів спільного інвестування пов’язане з приватизацією державного майна. На початку вони були представлені інвестиційними фондами, що створювались у формі відкритих акціонерних товариств. При цьому чекові інвестиційні фонди, які могли залучати приватизаційні сертифікати населення, повинні були існувати у вигляді закритих інститутів спільного інвестування. Останні становили левову частку в загальній кількості інвестиційних фондів. Інвестиційні фонди не набули розвитку через спільні для російської і української систем оподаткування причини -- подвійне оподаткування коштів спільного інвестування. Аналогічна проблема постає і перед чековими фондами, але вона не настільки гостра внаслідок недооцінки вартості приватизаційного паперу (ваучера) як фінансового інструменту, а також тому, що термін існування більшості таких фондів ще не минув. Максимальна їх кількість була в 1994 р. -- 662. Протягом наступних двох років вона зменшилась приблизно вдвічі. На кінець 1996 р. активи цих фондів становили 2,6 трлн. рублів, а їх акціонерами були більш як 17 млн. громадян [54, c. 111].

Як альтернатива інвестиційним корпоративним фондам російськими законодавцями була розроблена схема діяльності пайових інвестиційних фондів. У цьому випадку капітал інституту спільного інвестування існує не у формі юридичної особи, а у вигляді відокремленого майнового комплексу, що знаходиться у спільній власності власників паїв фонду (специфічного виду цінних паперів). По суті, передача коштів інвестора в управління керуючій компанії не приводить до зміни їх власника і не створює бази для оподаткування. Такі фонди не мають мету отримати прибутки від інвестування коштів, а лише приріст майна, і база оподаткування також відсутня. Предметом оподаткування може бути тільки доход інвестора, який виникає в результаті перевищення ціни продажу ним паю над ціною його придбання у керуючої компанії, а також прибутки керуючої компанії, депозитарію, реєстратора, аудитора, оцінювача та торгових агентів, які надають відповідні послуги фонду [50, c. 75].

До фінансової кризи 1998 р. пайові інвестиційні фонди в Росії користувалися значною популярністю, і досвід їх діяльності може бути корисним для організації аналогічних інститутів спільного інвестування в Україні.

1.3. Спільне інвестування та його значення для розвитку економіки

У світі існує чимало різних форм організації спільного інвестування. Незалежно від національної специфіки, назв та особливостей формування, сучасного регламентування національним законодавством діяльності таких інститутів можна виділити ознаки, за якими вони можуть бути класифіковані.

Інститути спільного інвестування можуть існувати у формі як юридичних осіб, так і без створення юридичної особи. У першому випадку інвестиційні фонди створюються як акціонерні товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. При цьому не виключаються організаційні форми з підвищеною майновою відповідальністю -- повні або командитні товариства. Однак вони не відповідають досить ризиковій специфіці діяльності інвестиційних фондів. Використання форми товариства з обмеженою відповідальністю передбачає необхідність введення додаткових приписів, які б прирівнювали в правах засновників та широке коло учасників. Крім того, в даному разі необхідне створення додаткових інструментів акумуляції інвестиційного капіталу, хоча у більшості випадків такі функції виконують акції відкритих акціонерних товариств. Отже, останні являють собою оптимальну форму створення інституту спільного інвестування.

Альтернативними їм є інститути спільного інвестування контрактного типу, коли капітал існує у формі грошово-майнового комплексу -- спільній власності інвесторів і управляється сторонньою особою на довірчих засадах. Такі фонди поширені в Австрії, Німеччині, Швейцарії, а також у Росії. Однак, якщо в інших країнах підґрунтям для їх створення є передусім відносно нижчі порівняно з корпоративними видатки на управління, то в Росії -- несприятливий режим оподаткування юридичних осіб -- інститутів спільного інвестування. Дана проблема актуальна і для українських інвестиційних фондів та компаній, а українське законодавство містить достатньо передумов для створення аналогічних інститутів.

Крім того, інститути спільного інвестування можна поділити на формування з постійним і змінним капіталом. До першого типу належать англійський інвестиційний траст, французька інвестиційна компанія з постійним капіталом, американський фонд закритого типу, іспанське товариство по інвестиціях у цінні папери та ін. Ці інститути мають статус інститутів спільного інвестування закритого типу. Як звичайні корпорації вони емітують акції при створенні. Статутний фонд може змінюватись у порядку, який регламентується національним законодавством, рішення про суттєве збільшення фонду приймається загальними зборами акціонерів. Такі фонди не викуповують акції своїх учасників, їх ліквідність досягається шляхом котирування на вторинному фондовому ринку. Прибутки та доходи акціонерів формуються за рахунок отримання дивідендів по акціях, а також курсової різниці між цінами продажу і попередньої купівлі акцій або в результаті розподілу вартості активів таких інститутів при їх ліквідації [38, c. 115].

Слід зауважити, що на вторинному ринку торги акціями закритих фондів здійснюються найчастіше за цінами, нижчими від вартості відповідної частки активів компанії, оскільки ліквідність таких акцій не гарантована як, наприклад, цінних паперів відкритих фондів. Водночас це підвищує їх привабливість, адже вкладені в них кошти забезпечують (за рахунок недооцінки) контроль над порівняно більшим капіталом. Придбання акцій таких інститутів розглядається як спосіб довгострокового розміщення коштів. Інвестор, купуючи цінні папери, розраховує насамперед на зростання вартості активів закритих фондів. Закритість фонду, сталість капіталу позбавляють керуючого необхідності зменшувати інвестиційний капітал на вимогу учасників, дозволяють провадити довгострокову інвестиційну політику. Результати, адекватні реальній вартості активів, можуть бути отримані інвестором, як правило, лише після закінчення терміну існування компанії. Такі інститути спільного інвестування знаходять інвесторів серед тих, хто має можливість знерухомити свій капітал на значний період, вирішуючи питання ліквідності своїх нагромаджень диверсифікацією вкладень поряд з акціями закритих фондів у інші фінансові інструменти.

Об'єктом зацікавленості дрібних інвесторів є, як правило, інститути спільного інвестування відкритого типу, які постійно пропонують до продажу свої цінні папери в прагненні збільшити капітал і виконують вимоги власників цінних паперів щодо їх викупу. Продаж і купівля акцій чи паїв здійснюються за ціною, еквівалентною відповідній вартості активів інституту спільного інвестування, скоригованою на розмір комісійного збору. Тобто такі інститути мають змінний капітал. Це -- довірчі пайові фонди в Англії, інвестиційні компанії зі змінним капіталом або спільні фонди інвестицій у Франції, Бельгії та Люксембурзі, інвестиційні фонди в Німеччині, фонди інвестицій в цінні папери в Іспанії, взаємні фонди в США. Вони можуть мати форму як юридичної особи, так і інституту спільного інвестування контрактного типу. В Україні зазначені інститути представлені інвестиційними фондами та взаємними фондами відкритого типу. Маючи визначений статутний капітал, інвестиційні фонди оперують змінними обсягами інвестиційного капіталу [47].

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой