Адміністративно-правовий статус громадянина

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Государство и право


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат

з курсу: Адміністративне право України

На тему: «Адміністративно-правовий статус громадянина»

Київ 2011 р.

План

Вступ

1. Поняття та порівняння загального та адміністративно-правового статусу людини і громадянина

2. Основні елементи адміністративно-правового статусу громадянина та їх характеристика

3. Види адміністративно-правового статусу громадянина

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що людина, громадянин проголошена Конституцією найбільшою соціальною цінністю. Зв’язок між людиною та правом найбільш повно характеризується через поняття правового статусу, в якому відбиваються всі основні сторони юридичного буття індивіда: його інтереси, потреби, взаємовідносини з державою, трудова та суспільно-політична діяльність, соціальні домагання та їх задоволення. Для науки адміністративного права та державно-правової практики важливими є дослідження адміністративно-правового статусу громадянина. Адміністративно-правовий статус громадянина дає можливість визначити місце та роль громадянина у державно-управлінських та інших суспільних відносинах, що регулюються нормами адміністративного права. Наявність прогалин і колізій в нормативному регулюванні адміністративно-правового статусу створює, по-перше, труднощі при здійсненні посадовими особами державних органів та органів місцевого самоврядування своїх повноважень, а по-друге, не забезпечує належної реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина. Особливості реалізації громадянами належних їм прав та виконання покладених на них обов’язків в адміністративно-правових відносинах зумовлені тим, що останнім притаманні ознаки владовідносин: обов’язковість виконання громадянином правових актів органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Науково-теоретичну основу дослідження складають праці таких науковців як Б. М. Лазарев, В. А. Патюлин, О. Ф. Скакун, М. С. Строгович, так і певною мірою в працях дослідників-адміністративистів, в тому числі Є.В. Додін, Л. В. Коваль, В. М. Манохин, І.М. Пахомов, Г.І. Петров, Ю. О. Тихомиров, В.В. Цвєтков, Ю. С. Шемшученко, В.Б. Авер’янов, О.Ф. Андрійко, Г. В. Атаманчук, О. М. Бандурка, Д. М. Бахрах, Ю. П. Битяк, І.П. Голосніченко, Р. А. Калюжний, А. Т. Комзюк, В. Ф. Опришко, А.О. Селіванов, В. С. Стефанюк, М. М. Тищенко, І.В. Бойко, К. Г. Волинка, І.В. Гамалій, Л. В. Кузенко, О.І. Наливайко, М. О. Перепелиця, Ю. С. Педько, Н. В. Хорощак. та інших вчених.

Мета дослідження полягає в поглибленні теоретичних засад визначення адміністративно-правового статусу громадянина та обгрунтуванні напрямків і шляхів удосконалення законодавства України з питань формування та реалізації цього статусу у правозастосовчій практиці.

1. Поняття та порівняння загального та адміністративно-правового статусу людини і громадянина

Перш ніж розглядати зміст адміністративно-правового статусу громадян, необхідно з’ясувати сутність загального статусу людини та громадянина. Слово «статус» відбулося від латинського status — стан, положення [6; с. 616]. Звідси правовий статус — правове положення (тобто положення, врегульоване нормами права), відповідно адміністративно-правовий статус — правове положення у сфері державного управління або положення, врегульоване нормами тільки адміністративного права. В ході дослідження зазначеного питання необхідно підкреслити, що поняття «правовий статус» (яке широко використовується у науковому обігу) та «правове положення» за своєю сутністю не мають розбіжностей, що дозволяє зробити висновок про їх тотожність.

Взагалі в адміністративному праві під суб'єктом розуміють носія (власника) прав і обов’язків у сфері державного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати [7; с. 72].

Необхідно розмежувати поняття «суб'єкт адміністративного права» і «суб'єкт адміністративних правовідносин». Суб'єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути учасником правовідносин. Якщо громадянин не чинить адміністративних правопорушень, то він не є суб'єктом адміністративно-деліктних відносин [8; с. 15]. Так, наприклад, громадянин України, що перебуває за її межами, може теоретично ні в яких адміністративно-правових відносинах не брати участі, тобто не бути їх суб'єктом, однак, суб'єктом адміністративного права він є, оскільки його як громадянина адміністративно-правові норми наділили комплексом прав і обов’язків. В свою чергу, суб'єкт адміністративних правовідносин — це фактичний учасник правових зв’язків у сфері управління, тобто він обов’язково в них бере участь.

Отже, підсумовуючи співвідношення «суб'єкт адміністративного права» і «суб'єкт адміністративних правовідносин» можна констатувати, що в першому випадку мова йде про потенційну можливість приймати участь в адміністративних правовідносинах, а в другому — про реальну. Суб'єкти адміністративного права можуть стати суб'єктами адміністративних правовідносин за наявності трьох умов: 1) адміністративно-правова норма, що передбачає права або/і обов’язки суб'єкта; 2) адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність суб'єкта; 3) підстава виникнення, зміни і припинення правовідносин (юридичний факт) [9; с. 8].

Варто зазначити, що для адміністративного права характерна наявність великої кількості суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими якостями. Суб'єктами адміністративного права є як органи виконавчої влади, внутрішні частини їхнього апарата, органи громадських організацій, адміністрація підприємств, установ, організацій, виконавчо-розпорядницькі структури органів місцевого самоврядування, структурні частини підприємств, установ, організацій, суди, органи прокуратури тощо, так і громадяни, особи без громадянства, іноземні громадяни. Важливо підкреслити, що в юридичній літературі зазначається, що правове становище суб'єктів одного рівня не однакове [9; с. 10]. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то з’ясується, що вона має різницю в залежності від статі, віку, стану здоров’я (не усі можуть призиватися на військову службу, вступати в навчальні заклади). Серед іноземних громадян особливим адміністративно-правовим статусом наділені біженці згідно з Законом України «Про біженців» від 24 грудня 1993р. [10].

В адміністративній науці питання правового статусу суб'єктів адміністративного права досліджено не достатньо ґрунтовно, про що свідчать численні публікації та дискусії з цього приводу [11; с. 82]. Аналіз великої кількості джерел надав можливість сформулювати наступне визначення суб'єктів адміністративного права. Отже, суб'єкти адміністративного права — це фізичні та юридичні особи, наділені державою правами та обов’язками в сфері державного управління та місцевого самоврядування, які реалізують їх шляхом вступу в адміністративно-правові відносини, з однієї сторони, та органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, наділені правовими нормами відповідними владними повноваженнями щодо організаційно непідпорядкованих їм суб'єктів, з іншої сторони.

В цьому зв’язку треба підкреслити, що сфера адміністративних правовідносин характеризується нерівністю суб'єктів, в якій один з суб'єктів наділений владними повноваженнями, а на іншого покладений обов’язок виконання вимог владного суб'єкта. З іншого боку, адміністративні правовідносини характеризуються покладенням на органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадових осіб обов’язку дотримання своїх повноважень.

На думку відомого вченого-адміністративиста Ю. Битяка, саме громадяни є найбільшою групою суб'єктів адміністративно-правових відносин [11; с. 84]. Конституція України надає перевагу інтересам, правам і свободам громадян перед інтересами, правами й свободами інших учасників правових відносин, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей. Людину, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнають в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3 Конституції України).

Найчастіше особа вступає у відносини з державою в сфері виконавчої влади, де практично реалізуються надані їй Конституцією та законами України права й свободи. Для реалізації деяких прав, свобод і виконання обов’язків важливе значення має громадянство — постійний правовий зв’язок особи та Української держави, що виявляється в їх взаємних правах і обов’язках. Право на громадянство є невід'ємним правом громадянина України, він не може бути позбавлений свого громадянства. Кожна особа має право на громадянство в Україні, яке вона може одержати за певних умов. Громадянство не поєднується з постійними трудовими чи службовими відносинами особи з конкретною організацією.

На всіх осіб, що постійно чи тимчасово перебувають на території України, поширюється юрисдикція Української держави. Проте законодавство в багатьох випадках чітко розмежовує статус громадянина й особи, не ототожнює їх. Громадянин України має ширший обсяг прав і обов’язків, ніж особа, яка не пов’язана відносинами громадянства з державою, в тому числі й у сфері захисту (недопустимість видачі громадянина України іноземній державі, захист прав громадян за кордоном тощо).

Досить важливим є розуміння, що особа виступає в адміністративно-правових відносинах як громадянин тоді, коли вона виступає від себе особисто. У адміністративно-правових відносинах особа може виступати і не від себе особисто, а від імені органів держави. Звідси слідує, що особи, які не наділені державно-владними повноваженнями, в адміністративно-правових відносинах завжди виступають від свого імені, тобто як громадяни. Особи ж, наділені такими повноваженнями, в одних адміністративно-правових відносинах можуть виступати від свого імені, а в інших — ні.

Таким чином, громадянин в адміністративно-правових відносинах — це особа, що виступає від себе особисто і не наділена державно-владними повноваженнями або наділена, але в даних конкретних правовідносинах їх не реалізовує.

Адміністративно-правовий статус громадянина України, як вже вище зазначалося, є складовою частиною його загального статусу, встановленого Конституцією України [1], Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. [2] та іншими законодавчими актами України.

Конституційні принципи правового статусу громадянина безпосередньо впливають на адміністративно-правовий статус громадянина. Адже саме на основі конституційних засад встановлюються принципи правового статусу громадянина в окремих галузях права, в тому числі і в адміністративному праві. Крім того, міжнародно-правові норми та норми інших галузей права України також впливають на зміст та обсяг адміністративно-правового статусу громадянина України.

Таким чином, зазначене дозволяє охарактеризувати адміністративно-правовий статус громадянина та розкрити його сутність. Адміністративно-правовий статус громадянина визначається як встановлені законом та іншими правовими актами права, обов’язки і відповідальність громадянина, що забезпечують його участь в управлінні державою і задоволення публічних та особистих інтересів завдяки діяльності державних органів [9]. Причому регламентуються й охороняються як індивідуальні права громадян, що зближує їх із процедурами приватного права, так і публічні права і їх «колективні вираження».

До того ж, узагальнюючи та конкретизуючи вище наведене, адміністративно-правовий статус громадянина України можна визначити як встановлену законом та іншими нормативно-правовими актами систему прав та обов’язків громадянина, яка реалізуються через суспільні відносини в сфері державного управління, та забезпечується системою юридичних гарантій на участь в управлінні державними справами і задоволенні публічних та особистих інтересів через діяльність державної влади та органів місцевого самоврядування. Саме таке визначення дозволяє найбільш повно охарактеризувати сутність та основні характеристики адміністративно-правового статусу громадянина.

2. Основні елементи адміністративно-правового статусу громадянина та їх характеристика

Зміст адміністративно-правового статусу громадянина розкривається через його елементи. Загальновизнаними елементами адміністративно-правового статусу громадянина є: 1) правосуб'єктність; 2) громадянство; 3) основні права та обов’язки; 4) юридичні гарантії. Пропонуємо проаналізувати кожен цей елемент детальніше.

В юридичній науці, зокрема в доктрині адміністративного права наголошується, що набуттю особою адміністративно-правового статусу передує її правосуб'єктність та постійний правовий зв’язок з державою. Адміністративну правосуб'єктність, яка безпосередньо впливає не тільки на обсяг і характер адміністративно-правового статусу, становлять адміністративна правоздатність і адміністративна дієздатність.

Адміністративна правоздатність — це визнана законом за громадянином фактична можливість бути суб'єктом адміністративного права, мати права й обов’язки адміністративно-правового характеру [11; с. 58]. Важливо зазначити, що адміністративна правоздатність виникає з моменту народження людини. Її обсяг встановлюють і змінюють за допомогою адміністративно-правових норм. Вона підтверджується документами про громадянство — паспортом громадянина України, а для осіб до 16 років — свідоцтвом про народження. Правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має юридичної сили) [8, 24]. Правоздатність людини утворює юридичне поняття особи й громадянина. Тільки у випадках, передбачених кримінальним або адміністративним законодавством, громадянин може бути позбавлений якоїсь частини адміністративної правоздатності - права пересування, батьківських прав тощо. Адміністративна правоздатність може бути повною або обмеженою. Обмеження правоздатності полягає в тому, що в результаті дії адміністративно-правових норм відбувається:

* звуження кола прав. У даному випадку конкретний громадянин повністю або частково позбавляється деяких прав, наданих йому особисто. Наприклад, позбавлення права керування транспортними засобами в результаті здійснення правопорушення, передбаченого ст. 130 КпАП (управління транспортними засобами в стані сп’яніння) [5];

* покладання на громадян додаткових обов’язків. У цьому випадку на громадянина, поза його волею, в адміністративному порядку органом управління покладаються додаткові обов’язки. Такі обов’язки можуть бути персоніфікованими, тобто зверненими до конкретної особи, обов’язок відбувати таке адміністративне стягнення, як виправні роботи. Можуть мати загальний характер, наприклад, обов’язок дотримуватися певних правил при перебуванні в районах епідемій, епізоотій, екологічних катастроф; обов’язок дотримуватись режимних вимог при роботі з літературою обмеженого використання тощо.

У будь-якому випадку обмеження правоздатності має винятково тимчасовий характер і може бути викликане лише однією з двох обставин.

1. По-перше. Виникнення особливих умов здійснення державного управління (стихійні лиха, епідемії, епізоотії, умови цивільної оборони), коли на громадян в адміністративно-правовому порядку покладаються додаткові обов’язки і коли немає можливості реалізовувати певні права, передбачені нормами адміністративного права. Так, на підставі Закону України «Про надзвичайний стан» від 26 червня 1992 p. можуть встановлюватися тимчасові обмеження прав і свобод громадян (ст. 1) [4], зокрема: вводиться комендантська година, під час якої забороняється громадянам перебувати у громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень (п. 1 ст. 23); перевірка документів, проведення особистого огляду, перевірка житла громадян (п. 3 ст. 23); вислання порушників громадського порядку, які не є жителями даної місцевості, до місця їх проживання (п. 7 ст. 23); встановлення особливих правил користування зв’язком (п. 9 ст. 23) 1.

2. По-друге, скоєння конкретним громадянином правопорушення, у зв’язку з чим на нього покладаються додаткові обов’язки або він позбавляється окремих прав. Громадянин, притягнений до адміністративної відповідальності, зобов’язаний виконати рішення компетентного державного органу про застосування до нього санкції, наприклад, сплатити штраф. Відносно певної категорії громадян (звільнених з місць позбавлення волі та визнаних особливо небезпечними рецидивістами; тих, хто відбуває покарання за тяжкі злочини; засуджених два і більше разів до позбавлення волі за будь-які навмисні злочини, звільнених від відбуття строку покарання з обов’язковим залученням до праці тощо встановлюється адміністративний нагляд, який являє собою систему обов’язків та обмежень щодо піднаглядних, які ґрунтуються на адміністративно-правових нормах [13].

Громадянин, що вчинив правопорушення, може бути позбавлений певних прав (прав, зловживання чи порушення яких призвело до правопорушення). Так, порушення водіями транспортних засобів правил дорожнього руху (ст. 122), перевезення людей (ст. 122), проїзду залізничних переїздів (ст. 123) тощо можуть спричинити позбавлення водіїв прав на керування транспортними засобами. Громадянин, позбавлений в адміністративному порядку свободи (підданий адміністративному арешту), через істотне обмеження свободи пересування та особистої свободи взагалі не має можливості здійснювати свої окремі права в державному управлінні.

В свою чергу, адміністративна дієздатність є другою складовою частиною адміністративної правосуб'єктності. При цьому адміністративна правоздатність є основою адміністративної дієздатності громадян, оскільки вона складає умови, за яких реалізуються їх суб'єктивні права й обов’язки.

Отже, адміністративна дієздатність — це визнана законом спроможність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов’язки адміністративно-правового характеру [13; с. 24]. В повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Разом із тим, вона виникає і по досягненні 16-річного віку — одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи, охорона природи тощо. Адміністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16-річного віку — право на працю. Достатньо цікавою є теза, що висловлюється в науковій література про те, що адміністративна дієздатність може виникати навіть у школярів із досягненням 6-річного віку — мова йде про права і обов’язки, які виникають під час користування підручниками у шкільній бібліотеці [14]. Безперечно, зазначене положення потребує більш детальної нормативно-правової регламентації та подальшого розвитку в правовій доктрині.

Вивчення наукової літератури дозволяє стверджувати, що адміністративна деліктоздатність залежить від багатьох факторів, зокрема віку, стану здоров’я, соціальний статус тощо. Разом із вищезазначеними елементами адміністративної правосуб'єктності доцільно виокремити адміністративну деліктоздатність, яка іноді розуміється як складова адміністративної дієздатності [16; с. 75]. В класичному розумінні адміністративна деліктоздатність являє собою здатність особи нести адміністративну відповідальність за вчинення адміністративного правопорушення. За чинним адміністративним законодавством адміністративна деліктоздатність виникає з 16 років.

Таким чином, підсумовуючи можна зазначити, що передумовами набуття адміністративно-правового статусу громадянина України є адміністративна правоздатність, адміністративна дієздатність, адміністративна деліктоздатність як складова адміністративної дієздатності. Саме ці зазначені елементи у своїй органічній єдності свідчать про набуття особою відповідного статусу, а саме адміністративно-правового статусу громадянина.

Стосовно громадянства як одного із важливих елементів адміністративно-правового статусу, то в юридичній науці воно визначається як публічно-правовий стан індивіда, що являє собою стійкий (постійний) правовий зв’язок людини з конкретною державою, що обумовлює взаємні права та обов’язки громадян та держави у випадках, зазначених у законі [26; с. 250]. На мій погляд, що стосується такого елементу правового статусу, як громадянство, то він повністю охоплюється першим елементом — комплексом прав і обов’язків (оскільки громадянство, як було відмічено, це не що інше, як стійкий правовий зв’язок людини з суспільством, здійснюваний через взаємні права і обов’язки).

До основних прав, крім невід'ємних (на життя, здоров’я, честь, гідність тощо), можна віднести: свободу слова, міграції, зборів, власності, користування засобами транспорту, будовами, політичні права (участь у законодавчій, виконавчій та юрисдикційній діяльності держави) та ін. Комплекс прав і обов’язків у різних галузях управління складають права на підприємництво та створення підприємств, на землю, на освіту, на користування досягненнями культури тощо. Гарантії реалізації цих прав і обов’язків, а також механізм забезпечення їх державою знаходять своє відображення в Конституції та законодавчих актах України.

Головним чинником забезпечення реалізації адміністративно-правового статусу громадянина визначено гарантії, які традиційно розглядаються як правові засоби, які забезпечують реалізацію, охорону та захист прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Найбільш поширеним підходом щодо розуміння системи гарантій прав громадян в юридичній літературі є їх класифікація на загальні і спеціальні. До загальних гарантій як правило належать економічні, політичні, ідеологічні, а до спеціальних — юридичні. Економічні гарантії - це створення такої матеріальної бази життя суспільства, яке дозволило б забезпечити вільний розвиток кожної особи, створити гідні умови життя громадянам країни. Сюди відносяться стабільна і ефективна робота промисловості, стабільний курс національної валюти, своєчасна виплата заробітної платні, соціальних виплат, зростання добробуту громадян і т.п. Політичні гарантії передбачають пріоритет особи і громадянина в суспільстві і державі, політичний плюралізм, визнання прав і свобод людини і громадянина вищою цінністю. Ідеологічні гарантії - це забезпечені державою ідеологічна багатоманітність, неприпустимість визнання державою жодної ідеології обов’язковою, заборона цензури, система морально-правових уявлень особистості [29; с. 10].

В свою чергу, юридичні гарантії — це сукупність закріплених в адміністративно-правових нормах засобів (умов, способів), а також організаційно-правова діяльність по їх застосуванню, спрямована на забезпечення безперешкодної реалізації і всесторонньої охорони суб'єктивних прав громадян [25; с. 16]. Відповідно розрізняють нормативно-правові та організаційно-правові гарантії. Де перші являють собою правові норми, що забезпечують реалізацію прав в адміністративно-правовій сфері, а другі - є інституціями (органами), які приймають участь в забезпеченні реалізації прав громадянами. Так, в цьому контексті можна навести думку В. І. Кожухіна, який включив в зміст юридичних гарантій не тільки правові норми, але і різного роду державні установи, органи держави, на які покладений обов’язок забезпечувати реалізацію прав і свобод. Таким чином, вже йдеться про систему державно-правових засобів [25; с. 15].

Юридичні гарантії можуть бути поділені на матеріальні і процесуальні гарантії здійснення прав і виконання обов’язків. Матеріальні юридичні гарантії визначаються як сукупність правомочності громадян, а також засобів правового забезпечення їх охорони і захисту в процесі реалізації. Процесуальні юридичні гарантії - це передбачені адміністративним правом спеціальні процедурні правила реалізації прав, а також порядок їх охорони і захисту у разі порушення [18; с. 22].

Взаємодіючи і доповнюючи один одного, матеріальні і процесуальні юридичні гарантії створюють можливість реального здійснення права. Через відсутність однієї з цих категорій проголошене право часто стає декларацією, оскільки його реалізація залежить від розсуду сторін.

Норми адміністративного права, які гарантують виконання прав і обов’язків громадян у сфері державного управління, похідні від Конституції України, в якій закріплений ряд положень, що дозволяють уникнути в процесі адміністративної нормотворчості обмеження прав і свобод громадян, їх відміну, або покладання на громадян додаткових, нових, необгрунтованих обов’язків. Ними є наступні: по-перше, за загальним правилом, не повинні прийматися закони, підзаконні акти, які обмежують або відміняють права громадян; по-друге, таке обмеження є можливим лише за визначених, надзвичайних умов і лише законом (ст. 64 Конституції); по-третє, таке обмеження не є безстроковим, діє лише на час дії надзвичайних обставин; по-четверте, є права і свободи громадян, які не підлягають обмеженню за будь-яких умов.

Таким чином, підсумовуючи, можна стверджувати, що до складу адміністративно-правового статусу громадянина входять саме юридичні гарантії - це правові засоби, які забезпечують реалізацію, охорону та захист прав, свобод та обов’язків людини і громадянина. Проаналізувавши такі види гарантій як нормативні та організаційні, визнано, що гарантії - це не тільки норми права, а й система заходів, що забезпечує реалізацію громадянами своїх прав та обов’язків та запобігає їх порушенню. І нарешті, за невиконання або неналежне виконання своїх юридичних обов’язків наступає юридична відповідальність, а отже, її роль — гарантувати виконання суб'єктами права своїх юридичних обов’язків. Звідси витікає, що юридична відповідальність є складовою частиною такого елементу, як юридичні гарантії прав і обов’язків громадян.

3. Види адміністративно-правового статусу громадянина України

адміністративний правовий статус людина громадянин

При дослідженні поняття правового статусу особи варто звернути увагу, що кожен громадянин наділений не тільки загальним правовим статусом, але також має можливість стати носієм комплексу спеціальних прав та обов’язків (правовий модус особи), що передбачає набуття громадянином спеціального адміністративно-правового статусу.

Загальний адміністративно-правовий статус громадян доповнюється, залежно від соціальної ролі індивідуального суб'єкта, спеціальними адміністративно-правовими статусами. Взагалі, в науковій літературі не вироблено єдиної точки зору щодо співвідношення загального і спеціального адміністративно-правового статусу індивідуальних суб'єктів [17]. Так, деякі автори вважають, що адміністративно-правовий статус громадянина є складним юридичним утворенням, яке містить в собі чотири елементи.

Перша частина прав і обов’язків є правовим статусом особи, друга — статус громадянина, третя — соціальний статус (правові статуси військовослужбовців, учнів, робочих, пенсіонерів і т. п.), четверта — особливий статус (сукупність прав і обов’язків, яких особа набуває по своєму бажанню: мисливця-любителя, водія-любителя і т. п.) [18; с 12].

Є і інша точка зору, відповідно до якої адміністративно-правовий статус громадянина є загальним і спеціальним [16; с. 24, 7; с. 46, 19]. Необхідно зазначити, ця точка зору є найбільш поширеною в юридичній науці та підтримується більшістю вчених.

Випливаючи з цієї логіки, Бахрах виділяє спеціальні адміністративно-правові статуси індивідуальних суб'єктів, виходячи із соціальної ролі останніх. Це — статус членів адміністративних колективів, статус суб'єктів адміністративної опіки, статус жителів територій з особливим адміністративно-правовим режимом, статус суб'єктів дозвільної системи [20; с. 112].

Під членами адміністративного колективу розуміються громадяни, що знаходяться в стійких правових відносинах з яким-небудь адміністративним колективом (навчальним закладом, державним органом, місцем відбування покарання у вигляді позбавлення волі і т. д.). Спеціальне правове положення цих громадян і обумовлюється необхідністю мати додаткові права і обов’язки, пов’язані з членством в даному адміністративному колективі. Виникають такі спеціальні права і обов’язки у громадян з моменту ухвалення їх в члени адміністративного колективу і припиняються з моменту припинення цього членства.

Під адміністративним колективом в даному випадку слід розуміти будь-який організований колектив людей, чия внутрішня організаційна структура в тій або іншій юридичній формі визнана державою.

В свою чергу, під суб'єктами адміністративної опіки розуміються особи, що потребують захисту держави у зв’язку з деякими демографічними несприятливими чинниками, технічними і екологічними катастрофами і т.д. Не слід плутати адміністративну опіку з соціальною (виплата пенсій). Суб'єкти адміністративної опіки мають спеціальне правове положення в суспільстві з огляду на те, що держава визнала необхідність їх додаткового захисту.

Жителі територій з особливим адміністративно-правовим режимом мають спеціальний адміністративно-правовий статус за територіальною ознакою. Цей спеціальний статус визначається особливостями правового положення тієї або іншої території (зони). Особливий адміністративно-правовий режим можуть мати наступні території: прикордонні зони; закриті міста; заповідники; території, на яких введено надзвичайне положення; карантинні території; вільні економічні зони і т.д. Як правило, особливий правовий режим цих територій полягає в посилюванні правового режиму (за винятком вільних економічних зон).

Для розуміння спеціального адміністративно-правового статусу суб'єктів дозвільної системи необхідно визначитися з поняттям «дозвільна система». Це сукупність правил і сама діяльність, здійснювана в певному порядку, що припускає отримання дозволів на її здійснення. Носіями комплексу спеціальних прав і свобод за даною ознакою будуть громадяни, які одержали спеціальні дозволи (на управління транспортним засобом, носіння і зберігання вогнепальної зброї і т. д.). Даний вид статусу покликаний забезпечити громадянам нормальну реалізацію своїх прав і забезпечити при цьому належну суспільну безпеку шляхом виконання ними спеціальних обов’язків.

Розширює та доповнює наведену позицію Д. Бахраха російський вчений О. Солдатов [21; с. 42]. На думку вченого доцільно виокремлювати наступні спеціальні статуси: — членів адміністративних колективів (адміністративний колектив при цьому розуміється як організована група людей, особовий склад організації, в якій відносини членів організації і адміністрації, їх права і обов’язки регулюються адміністративним правом. Це органи внутрішніх справ, військові частини, студентські колективи і т. п.). Серед статусів членів адміністративних колективів, у свою чергу, розрізняють статуси: 1) що навчаються (студентів, аспірантів, учнів технікумів і ін.); 2) мілітаризованих службовців (військовослужбовців, працівників міліції, працівників воєнізованих формувань); 3) осіб, свобода яких обмежена в адміністративному порядку; 4) суб'єктів адміністративної опіки (сиріт, біженців, безробітних и т. п.); 5) жителів територій з особливим адміністративно-правовим режимом; 6) суб'єктів дозвільної системи; 7) державних службовців; 8) осіб, що скоїли адміністративні правопорушення [21].

Всі ці статуси у відповідних випадках доповнюють загальний адміністративно-правовий статус індивідуальних суб'єктів адміністративного права.

Отже, загальний і спеціальний статуси співвідносяться як загальне і частина, де спеціальний статус розуміється як сукупність прав і обов’язків, які конкретизують і доповнюють загальні права і обов’язки щодо різних осіб, що мають різне службове, сімейне і т.п. положення.

Таким чином, загальний правовий статус і спеціальні правові статуси особи є стабільними, вони змінюються не по волі суб'єкта, а в нормативному порядку, є передбаченими правовими нормами сукупностями прав і обов’язків у вигляді правової абстракції. Правове положення конкретної особи є динамічним. Воно постійно змінюється залежно від виникнення, розвитку і припинення різноманітних правовідносин [22].

Існує й інша точка зору щодо видів адміністративно-правових статусів громадян, виходячи з такого критерію, як характер їхньої гарантованої діяльності. Отже, розрізняють наступні види статусів. Перший — загальногромадянський статус у справах керування державними справами. Другий — функціонально-клієнтський, коли громадяни задовольняють свої інтереси і потреби завдяки кореспондуючим обов’язкам органів, служб і посадових осіб. Третій — що партнерське сприяє, коли громадяни беруть участь у діяльності виконавчих органів і виконують різні соціально-правові ролі. Четвертий — охоронний, коли громадянам забезпечується захист їхніх прав і законних інтересів як в адміністративному і судовому порядку, так і заходами суспільно-політичного впливу [23].

Разом із тим, в адміністративному праві виділяється три види адміністративно-правового статусу громадян: загальний для всіх адміністративно-правовий статус громадянина, спеціальний статус певних груп громадян і індивідуальний статус конкретних осіб [24]. У зміст загального адміністративно-правового статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права і обов’язки і не включаються численні і різноманітні права і обов’язки, які постійно виникають і припиняються у суб'єктів залежно від виконання ними тих або інших професійних функцій, суспільного положення, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших обставин. Основні права і обов’язки громадян, що визначають його загальний адміністративно-правовий статус, містяться у розділі 2 Конституції України, але, крім того, вони можуть міститися і в Законах України.

Спеціальний адміністративно-правовий статус громадян характерний для певних груп громадян і закріплює особливість їх правового положення у сфері державного управління.

Разом із загальним і спеціальним адміністративно-правовим статусом кожен громадянин володіє і статусом індивідуальним. Оскільки індивідуальні права і обов’язки в зміст правового статусу не входять, можна зробити висновок про те, що індивідуальний адміністративно-правовий статус визначається комплексом загальних прав і обов’язків і тих спеціальних прав і обов’язків, носієм яких є конкретна людина (індивід).

Найбільш оптимальним, на нашу думку, є виокремлення загального, спеціального і індивідуального адміністративного-правового статусів громадянина. Виділення останнього різновиду статусу є перспективним з точки зору подальших теоретичних розробок в сфері адміністративного права. Адже які неповторювані відбитки пальців кожної людини, такий неповторюваний його індивідуальний адміністративно-правовий статус внаслідок того, що поведінка регулює великий круг норм адміністративного права, і кожен має безліч різних прав і обов’язків у сфері державного управління.

Висновки

Таким чином на підставі всього викладеного вище можемо зробити висновки, що, громадянин є пріоритетним суб'єктом адміністративного права, оскільки, відповідно до нової доктрини адміністративного права, що формується в Україні, в структурі публічного інтересу, що охороняється адміністративним правом, забезпечення прав і свобод громадянина є основним. Саме права і свободи людини і громадянина визначають зміст і застосування законів, діяльність всіх гілок державної влади. Адміністративно-правовий статус громадян України, як вже зазначалося, є складовою частиною їх загального правового статусу, тому і більшість прав і обов’язків громадян є вторинними, похідними від конституційних і конкретизуються в багатьох законах і підзаконних актах чинного законодавства України. Але в структурі адміністративно-правового статусу громадянина є і такі права і обов’язки, які виходять за межі конституційного статусу, встановлюються конкретними нормативними актами відповідно до загальної концепції положення людини і громадянина. Зміст адміністративно-правового статусу громадянина складає комплекс елементів, до яких зокрема відноситься адміністративна правосуб'єктність, громадянство, сукупність прав і обов’язків, закріплених нормами адміністративного права і гарантій їх реалізації. Що ж стосується видів адміністративно-правового статусу громадянина, то, на нашу думку, найбільш оптимальним є виокремлення загального, спеціального і індивідуального адміністративного-правового статусів громадянина. Виділення останнього різновиду статусу є перспективним з точки зору подальших теоретичних розробок в сфері адміністративного права. Адже які неповторювані відбитки пальців кожної людини, такий неповторюваний його індивідуальний адміністративно-правовий статус внаслідок того, що поведінка регулює великий круг норм адміністративного права, і кожен має безліч різних прав і обов’язків у сфері державного управління.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Закон України «Про громадянство України» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 13. — Ст. 65.

3. Закон України «Про біженців» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — №№ 18, 19−20, 21−22. — Ст. 144.

4. Закон України «Про надзвичайний стан» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 2. — Ст. 65.

5. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради (ВВР). — 1984. — Додаток до № 51. — Ст. 122.

6. Ожегов С. И., Шведова Н. Ю. Толковый словарь русского языка. — М., 1995. — С. 616.

7. Коваль Л. В. Адміністративне право України. Курс лекцій. — 1998. — К.: Основи. — 310 с.

8. Картавцев О. П. Теоретичні засади та практика реалізації адміністративно-правового статусу громадянина в Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2007. — № 3. — С. 40−48.

9. Морошко О. Адміністративно-правовий статус громадян: до питання про склад елементів // Право України. — 2006. — № 8. — С. 21−25.

10. Манохин В. М., Адушкин Ю. С., Багишев З. А. Российское административное право. — М.: Юристъ, 2004. — С. 174.

11. Битяк Ю. П. Адміністративне право України. Навч. підручник. — 2005. — К.: Юрінком. — 342 с.

12. Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 544 с.

13. Колпаков В. К. Адміністративне право України. — К.: Атіка, 2004. -240 с.

14. Адміністративне право України. Академічний курс. Том 1 / В. Б. Аверьянов. — К.: Юрінком, 2008. — 460 с.

16. Битяк Ю. П., Богуцький В. В., Гаращук В. М., Дяченко О. В., Зуй В. В. Адміністративне право України. — Х.: Право, 2004. — 310 с.

17. Васильев А. С. Административное право Украины (общая часть): Учебное пособие. — Х.: «Одиссей», 2001. — 288 с.

18. Морошко О. Зміст поняття адміністративно-правового статусу громадянина // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. — Випуск 11. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2004. — С. 230−235.

19. Адміністративне право України: основні поняття. Навч. посібник. Голосніченко І.П., Стахурський М. Ф. Золотарьова Н.І., Київ, 2005. — С. 233.

20. Адміністративне право України / За ред. Ю. П. Бахраха. — Харків: Право, 2004.- 527 с.

21. Солдатов О. Особливості спеціального адміністративно-правового статусу громадянина України // Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. — Випуск 19. — Одеса: «Юридична література», 2003. — С. 321−328.

22. Солдатов О. Адміністративно-правовий статус громадянина в Україні: зміст та реалізація // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 19. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. — С. 294−300.

23. Ківалов С.В., Біла Л.Р. Адміністративне право України. — О.: Одисей, 2002. — 280 с.

24. Стеценко С. Г. Адміністративне право України. — О.: Одисей, 2004. — 170 с.

25. Кожухін В. Право звернення громадян як гарантія забезпечення їх прав і свобод // Держава і регіони. — № 3 — 2007. — С. 4−7.

26. Совгиря О. В. Конституційне право: навч. посіб. / О. В. Совгиря, Н.Г. Шукліна. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 632 с.

27. Кожухін В. Види прав громадян у державному управлінні // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Факт, 2003. — С. 180−185.

28. Солдатов О. Теоретичні засади та практика реалізації адміністративно-правового статусу громадянина в Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2008. — № 3. — С. 40−48.

29. Кожухін В. Гарантії прав громадян у державному управлінні // Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. — К.: Факт, 2008. — С. 185−191.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой