Iнтелектуальна власність в інноваційній економіці

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Экономика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

1. Концепція облікового механізму інтелектуальної власності в інноваційній економіці

З точки зору права інтелектуальна власність — це майно, але, за специфікою виникнення у порівнянні з майновими правами, її виділено окремим пунктом як для обліку, так і для оцінюючої діяльності. Крім того, за ринковим підходом майнові права та інтелектуальна власність загалом трактуються, у більшості випадків, як «фінансові інтереси», тоді як їх зміст набагато ближче до категорії «властивість», тобто до категорії потенціал, оскільки, наприклад, при оренді майна орендар отримує тимчасові майнові права на властивості об'єкта, але на сам об'єкт.

Існує думка, що «нематеріальний актив — об'єкт інтелектуальної власності», у зв’язку з чим виводиться послідовність переходу продукту творчої праці до інтелектуальної власності, звідти до нематеріальних активів, і знову до творчої праці. На практиці інтелектуальна власність зовсім не завжди стає нематеріальними активами, а нематеріальні активи не обов’язково є об'єктом інтелектуальної власності, оскільки включають, як ідея, може породжувати нові потреби, не проходячи стадії нематеріальних активів.

В умовах ринкової економіки інтелектуальна власність у господарському обліку набуває статусу інтелектуального капіталу. Цей складний в економіці феномен знайшов своє теоретичне обґрунтування при розгляді сучасної ринкової інтелектуальної економіки, яка спирається на загальні основи теорії ринку, капіталу та підприємництва (бізнесу).

На сучасному етапі розвитку суспільства нематеріальні активи є одним із принципово нових об'єктів бухгалтерського обліку в нашій країні. З моменту появи в обліку нематеріальних активів нормативні документи містили багато питань щодо їх складу, який потребував і потребує уточнення. Внаслідок цього в теорії та практиці з’явилося чимало проблемних моментів.

Серед наукових праць, в яких досліджуються теоретичні основи інтелектуальної власності, включаючи відображення в обліку прав користування об'єктами інтелектуальної власності, її розвиток в сучасних умовах, стан і перспективи інтелектуальної власності у системі інноваційної діяльності досліджували такі зарубіжні вчені, як Г. Беккер, Г. Боуен, Е. Брукінг, Л. Едвінсон, В. Зінов, К. Ідріс, В. Іноземцев, В. Калятін, С. Клімов, Ж. Коен, Б. Леонтьєв, П. Лернер, У. Мартін та інші.

Вагомий внесок у розвиток концепції інтелектуальної власності зробили такі вітчизняні вчені, як Г. Андрощук, О. Білорус, Б. Губський, В. Жаров, Ю. Капіца, О. Святоцький, В. Сіденко, Р. Шишка та інші.

Навколо можливості включення людського капіталу до облікової методології точаться гострі дискусії, значну увагу цьому приділяють проф. М. Добія, особливості відображення в обліку трудових ресурсів розкриває проф. М.Ю. Мєдведєв.

Разом з тим. Окремі аспекти вибору об'єктів інтелектуальної власності та їх бухгалтерський облік залишаються недостатньо розкритими й обґрунтованими. Потребуючи подальшого вивчення та систематизації напряму впливу економічного середовища на розвиток системи регулювання прав інтелектуальної власності. Таким чином системне дослідження процесів відображення й обліку прав інтелектуальної власності є актуальним, як в теоретичному, так і в практичному аспектах.

Інструментом розв’язання поставленого завдання є комплексний аналіз інтелектуальної власності та інструментів її регулювання як специфічного об'єкта інноваційної системи, з’ясування ролі інтелектуальної власності у створенні конкурентних переваг; обґрунтування шляхів вирішення проблем відображення в обліку прав користування об'єктами інтелектуальної власності та напрямі в удосконалення національних систем регулювання прав інтелектуальної власності.

Сутність інтелектуальної власності проявляється тільки в контексті прав власності і має дуалістичну природу: економічний аспект полягає в тому, що право на результатінтелектуальної праці забезпечує його власнику виключне право на розпорядження цим результатом, а моральний — втілюється у праві авторства. Тому економіка інтелектуальної власності, або інтелектуальної економіки — це галузь знань, що вивчає теорію і практику функціонування ринкових структур та механізмів взаємодії суб'єктів економічної діяльності, пов’язаних з інтелектуальним капіталом.

Інтелектуальну власність можна розглядати як капітал та як інвестицію. Зокрема як капітал, інтелектуальна власність розглядається з точки зору витрачання капіталу на освіту або придбання підприємцем нематеріальних активів, що здійснюється з метою його приросту. Інтелектуальну власність можна розглядати і як інвестицію, яка поділяється на капітальну (придбання нематеріального активу, який підлягає амортизації) та фінансову (пряму), якою передбачають внесення нематеріальних активів до статутного капіталу юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.

Трансформація інтелектуальної власності в інноваційний продукт, придатний для виробництва і ринку, є найважчим станом у ланцюгу, що зв’язує науку, винахідника зі споживачем. При цьому потрібно врахувати домінанти ринку, потреба споживача і мати досвід технологічного підприємництва. На цій основі слід розглядати такі складові трансформації інтелектуальної власності в інноваційний продукт:

людські ресурси — це кількість працюючих з вищим рівнем кваліфікації, залучених до процесу розроблення інтелектуального продукту;

інтелектуальний продукт — це результат розумової, інтелектуальної праці, продукт творчих розумових зусиль, що має змістовне значення для певного інтелектуального підготовленого кола осіб, втілений на матеріальному носії;

людський капітал — це оцінена вартість робочої сили, інтелектуальних зусиль одного чи сукупності працівників вищого рівня кваліфікації, які є у процесі розроблення інтелектуального продукту;

нематеріальні активи — прийняті на баланс об'єкти права інтелектуальної власності;

емісія, випуск акцій, збільшення статутного капіталу.

Між наведеними поняттями є суттєва різниця: людські ресурси — кількість працюючих; інтелектуальний продукт — це результат їх розумової діяльності, праці; людський капітал — це оцінена вартість людських ресурсів, їх інтелектуальних зусиль.

Важливою складовою в цьому процесі є інновації, створені людськими ресурсами, що є інтелектуальними ресурсами, якими фірма може володіти. За твердженням Волкова О.І., головне завдання керівництва фірми -- трансформувати інтелектуальну власність в інтелектуальні активи. Тоді інтелектуальні активи, як і людський капітал, стають складовими інтелектуального капіталу, якщо розглядати їх з вартісної позиції. Виходячи з цього, інтелектуальний капітал як авансована вартість складається в господарському обігу з двох складових: людського капіталу та інтелектуальних активів (нематеріальних активів).

Отже, інтелектуальні активи -- це вартість інтелектуальних ресурсів, які в господарському обігу мають форму нематеріальних активів, а нематеріальні активи — це вартість об'єктів права інтелектуальної власності.

Мендрул А.Г. вважав, що виникненню нематеріальних активів передує процес створення інновацій, які на матеріальному носії стають інтелектуальним ресурсом. Інтелектуальні ресурси ідентифікуються шляхом відтворення на матеріальному носії, оформлення прав власності й у такому вигляді можуть бути присутні на ринку у формі об'єктів права інтелектуальної власності. Тому інтелектуальна власність у системі господарської діяльності набуває статусу нематеріальних активів. Вона супроводжує інвестиційну та інноваційну діяльність. Об'єкти права інтелектуальної власності в господарській діяльності виступають активами, які мають відповідні ознаки, і, перш за все, ціну (вартість). їх використання слід розглядати з позиції економіки, інвестицій, ціноутворення, бухгалтерського обліку.

Внутрішня природа інновацій пояснюється тим, що вони є безпосереднім продуктом людського розуму, активності, інтелекту. В цьому абстрактному вигляді інтелектуальна власність як товар може бути передана будь-якій чисельності покупців, тобто продаж товару інтелектуальної власності. Реалізація суспільного продукту, відповідно, може розглядатися як наслідок реалізації прав інтелектуальної власності.

Звідси можна сформувати особливості продажу інтелектуальної власності:

— товар не відчужується продавцем, а тільки запозичується, використовується і продавцем і покупцем;

— спеціальний договір є вихідним пунктом всіх подальших угод, оскільки їх характер потребує чіткого визначення методів і форм спільного захисту інтересів, страхування ризиків, забезпечення гарантій, розподілу прибутків;

— гроші відіграють роль кумулятивної ціни, що отримується за право користування інтелектуальною власністю.

Господарська діяльність пов’язана з підприємницькою діяльністю, тому підприємець, маючи у своєму активі (на балансі підприємства) продукт інтелектуальної власності, може розпоряджатися ним на власний розсуд, а саме: продати, передати в заставу для отримання кредиту, розширити (збільшити) власний капітал за рахунок внесення до статутного капіталу іншого господарського товариства тощо.

Використання інтелектуальної власності в господарській діяльності спирається на систему бухгалтерського обліку нематеріальних активів. Бухгалтерський облік нематеріальних активів здійснюється з урахуванням Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи» в розрізі груп, тобто сукупних однотипних за призначенням і використанням активів.

Необхідно зауважити, що передавання й отримання прав на об'єкти інтелектуальної власності передбачені нормами законодавства у сфері інтелектуальної власності, оформляють договорами згідно з Цивільним кодексом України: ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення на замовлення та використання об'єкта права інтелектуальної власності, договір про передавання виключних майнових прав інтелектуальної власності, інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Отже, придбання нематеріальних активів у формі прав на об'єкти інтелектуальної власності здійснюється за ліцензійним договором про передавання прав на використання предмета ліцензії та на відповідних умовах, зазначених в ліцензійному договорі. У визначенні, даному Г. Жураковською, торгівля ліцензіями -- це здійснення торгових угод, за якими продавець (ліцензіар) надає покупцю (ліцензіату) право (ліцензію) на використання нематеріального активу (предмета ліцензії) на умовах, передбачених ліцензійним договором, а також на здійснення операцій на вторинному ринку нематеріальних активів.

Слід додати, що ліцензійна торгівля спричиняє необхідність оцінки економічної ефективності продажу ліцензій і закупівлі результатів чужих досліджень та розробок замість проведення власних НДДКР чи освоєння власного виробництва. Це стосується усіх фірм і підприємств, тому що ліцензійні відносини є універсальним інструментом, яким можуть скористатися практично всі, незалежно від їхньої спрямованості, чисельності, обсягу робіт тощо.

Вартість придбання об'єкта права інтелектуальної власності повинна враховувати:

— принцип комплексного обліку трьох груп факторів: витрати, цінність для покупця, вплив конкуренції;

— принцип обліку лише релевантних витрат;

— застосування адекватних методів виділення частки інтелектуальної власності у загальній вартості або в прибутку від використання комплексного об'єкта.

На думку Цибульова П. Н., з позиції бухгалтерського обліку інтелектуальна власність, яка прийнята на баланс, набуває статусу нематеріальних активів і оцінюється за сумою витрат, пов’язаних зі створенням, придбанням та доведенням до стану, у якому вони придатні для використання за призначенням.

Нематеріальні активи як об'єкт бухгалтерського обліку та фінансової звітності повинні відповідати таким ознакам:

1) об'єкт не повинен мати грошової форми за всіма її еквівалентами;

2) об'єкт не повинен мати матеріальної форми;

3) об'єкт не повинен бути дебіторською заборгованістю;

4) об'єкт повинен мати термін використання більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік);

5) об'єкт може бути відокремлений від підприємства;

6) повинно існувати ймовірне отримання майбутніх економічних вигод, пов’язаних із використанням об'єкта;

7) може бути достовірно визначена вартість об'єкта.

Використання інтелектуальної власності в якості нематеріальних активів у господарській діяльності підприємств і відображення в бухгалтерському обліку операцій з використання таких об'єктів дозволяє:

— документально підтверджувати довготермінові майнові права на об'єкти права інтелектуальної власності (ОПІВ) на підставі їх обліку на балансі підприємства;

— здійснювати амортизацію нематеріальних активів у встановленому порядку залежно від терміну їх корисного використання, що дозволяє отримати амортизаційні фонди для подальшого оновлення нематеріальних активів;

— отримувати додатковий прибуток від передавання прав на використання ОПІВ, а також забезпечувати обґрунтоване регулювання цін на інноваційну продукцію підприємства;

— здійснювати комерційні операції у вигляді застави, обміну на подібні активи, реалізації тощо з метою отримання доходів і залучення відповідних кредитних ресурсів;

— оновлювати технічний стан виробництва і технологій шляхом впровадження інтелектуального капіталу в господарський оборот підприємств;

— здійснювати корпоративні (трансакційні) операції шляхом внесення до статутних капіталів інших підприємств (господарських товариств) власного інтелектуального продукту, що дозволяє за-лучити додатково фінансові ресурси й отримати відповідні корпоративні права з метою впливу на діяльність господарських товариств.

П (С)БО 8 «Нематеріальні активи» [5] регулює питання визнання, оцінки та обліку лише ідентифікованих нематеріальних активів, чим було зумовлено виключення у свій час з переліку нематеріальних активів гудвілу.

Різні підходи в обліку нематеріальних активів за міжнародними стандартами та національними стандартамивимагають корегування складу нематеріальних активів при трансформації звітності за П (С)БО у звітність, що відповідає вимогам МСФЗ.

Одиницею обліку нематеріальних активів, які використовуються в господарській діяльності, є окремий інвентарний об'єкт, що відповідає певним ознакам визнання об'єкта бухгалтерського обліку та фінансової звітності. Інвентарним об'єктом також є предмет ліцензії, придбаний за ліцензійним договором про передавання прав на використання нематеріальних активів, оцінений у грошовій формі. Ліцензії є об'єктом обліку при дотриманні таких умов:

— право отримане за ліцензійним або іншим договором, який передбачає захист прав на інтелектуальну власність;

— підприємство має можливість отримати від використання майнових прав економічну вигоду;

— вартість майнових прав достовірно визначена.

До важливих моментів, які не враховано нормативними актами щодо обліку ліцензій, слід віднести: відображення охоронного документа у правовласника, який реалізував виключні права на об'єкт інтелектуальної власності, а також можливість використання об'єкта тільки у власній діяльності, коли всі права реалізовано; відновлення у правовласника всіх прав. Придбання ліцензій -- один із найвигідніших способів отримання конкурентних переваг. Тому дотримання всіма суб'єктами господарювання однакових правил обліку ліцензій дасть змогу користувачам облікової інформації отримувати достовірні дані про використання на підприємстві прав інтелектуальної власності.

Слід зауважити, що в умовах фінансової кризи завданням державних органів управління має стати формування сприятливого інноваційного клімату та мотиваційних умов у державі для активізації підприємницької ініціативи. Тому особливо актуальним є завдання формування методичного підходу до аналізу інноваційної активності підприємств на підставі результатів аналізу формування складу нематеріальних активів та оцінки ефективності системи стратегічного управління нематеріальними активами, розвиток якої характеризує спроможність підприємств до реалізації наявних можливостей і формування нових з метою досягнення успіху та отримання довгострокових конкурентних переваг.

2. Операції з нематеріальними активами у системі бухгалтерському обліку з урахуванням національних стандартів бухгалтерського обліку

На сьогодні, відсутність чіткої ідентифікації активів підприємства та адекватної системи їх обліку зумовлюють виникнення методичної похибки в оцінюванні як бізнесу загалом, так і безпосередньо його складових елементів. Відповідно до вітчизняного законодавства виділяють три підходи до оцінювання вартості нематеріальних активів, а саме: дохідний, порівняльний та витратний. Однак, існує один суттєвий недолік при застосуванні зазначених вище підходів, а саме: розбіжність при визначенні вартості таких активів сягає 12−18 разів, в залежності від обраного підходу. З чого можна зробити висновок, що неідентифіковані активи здатні формувати дохід, який перетворюється в 90% вартості підприємства.

Україна проходить складний шлях реформування, в якому пріоритетним виступає трансформація фінансової звітності до вимог міжнародних стандартів, таким чином змін зазнає вся система ведення бухгалтерського обліку.

01. 01. 2013 р. набрала чинності стаття 39 Податкового кодексу України (далі - ПКУ), якою регулюється порядок визначення та застосування звичайних цін в процесі підприємництва. Що є очікуваним, так як інститут звичайної ціни не є самостійним, а навпаки — він тісно пов’язаний з нормами податкового законодавства. Звичайною ціною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін (пп. 14.1. 71 ПКУ). Такі зміни суттєво вплинули на процес відображення господарських операцій на рахунках бухгалтерського обліку. Не залишилася без уваги статті 39 ПКУ і процедура оцінки, зокрема оцінки нематеріальних активів[3].

Так, відповідно до Закону України про оцінку [1] та Національних стандартів оцінки [4, 5] під час проведення оцінки майнових прав інтелектуальної власності визначається ринкова вартість таких об'єктів. В свою чергу, ринковою ціною вважається ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати на добровільній основі, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у порівняних економічних умовах (пп. 14.1. 219 ПКУ).

Звичайну ціну варто визначати під час здійснення контрольованих операцій між пов’язаними особами. До таких операцій відносять наступні [3]:

— господарські операції з придбання (продажу) товарів (робіт, послуг), що здійснюються платниками податків з пов’язаними особами — нерезидентами;

— господарські операції з придбання (продажу) товарів (робіт, послуг), що здійснюються платниками податків з пов’язаними особами — резидентами, які:

задекларували від'ємне значення об'єкта оподаткування з податку на прибуток за попередній податковий (звітний) рік;

застосовують спеціальні режими оподаткування станом на початок податкового (звітного) року;

сплачують податок на прибуток підприємств та/або податок на додану вартість за іншою ставкою, ніж базова (основна), що встановлена відповідно до цього Кодексу, станом на початок податкового (звітного) року;

не були платниками податку на прибуток підприємств та/або податку на додану вартість станом на початок податкового (звітного) року.

Таблиця 1 — Методи визначення звичайних цін

Методи визначення звичайних цін

Порядок визначення звичайних цін

Норма ПКУ

1

2

3

Даний метод базується на порівнянні ціни товарів (робіт, послуг), застосованої під час контрольованої операції, з ринковим діапазоном цінна ідентичні (а за їх відсутності - однорідні) товари (роботи, послуги) у зіставних операціях.

Метод порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу)

При визначенні ринкового діапазону цін товару (робіт, послуг) застосовується інформація про укладені та реалізовані платником податків або іншими особами договори про продаж ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг) у зіставних умовах на відповідному ринку товарів (робіт, послуг).

Враховуються наступні умови договорів:

— характеристика товарів та кількість (обсяг) товарів (робіт, послуг);

— обсяг функцій, що виконуються сторонами;

— умови розподілу між сторонами ризиків і вигод;

— строки використання зобов’язань;

— умови здійснення платежів, звичайних для такої операції;

— характеристика ринку товарів (робіт,

послуг), на якому здійснено операцію;

— бізнес-стратегії підприємства;

— інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну.

пп. 39.3. 3

Коментар

Як правило таке порівняння можна провести тільки в межах одного підприємства. Можливе проведення аналізу базуючись на даних торгових бірж.

Метод ціни перепродажу

Виступає методом визначення відповідності ціни товарів (робіт, послуг) контрольованої операції звичайній ціні, який полягає у зіставленні валової рентабельності контрольованої операції, отриманої під час подальшої реалізації (перепродажу) товарів (робіт, послуг), що були придбані в контрольованій операції, з ринковим діапазоном валової рентабельності, визначеним у порядку, встановленому ПКУ.

Даний метод застосовується для визначення ціни товару, за якою товар придбавається під час здійснення контрольованої операції та перепродається непов’язаним особам, при здійсненні наступних операцій: підготовка товару до перепродажу та його транспортування (поділ товарів на партії, формування поставок, сортування,

перепакування); змішування товарів, якщо характеристики кінцевої продукції (напівфабрикатів) істотно не відрізняються від характеристик змішуваних товарів.

пп. 39.3. 4

Коментар

Фактично, відбувається порівняння цін, за якими товар придбавається та продається, з урахуванням націнки.

Метод «витрати плюс»

Виступає методом визначення відповідності ціни товарів (робіт, послуг) контрольованої операції звичайній ціні, який полягає у зіставленні валової рентабельності собівартості контрольованої операції з ринковим діапазоном валової рентабельності собівартості у зіставних операціях, визначених у порядку, встановленому ПКУ.

Даний метод застосовується під час: виконання робіт (надання послуг) особами, які є пов’язаними з отримувачами результатів таких робіт (послуг); реалізації товарів, сировини або напівфабрикатів за

договорами між пов’язаними особами; реалізації товарів (робіт, послуг) за довгостроковими договорами (контрактами) між пов’язаними особами.

пп. 39.3. 5

Коментар

На практиці даний метод застосовується тими підприємствами, які безпосередньо виготовляють продукцію.

Метод чистого прибутку

Даний метод ґрунтується на порівнянні рентабельності контрольованої операції з ринковим діапазоном рентабельності у зіставних операціях, визначеним у порядку, встановленому ПКУ.

Розрахунок найбільш прийнятного показника рентабельності у контрольованій операції (або в сукупності контрольованих операцій у разі, коли окремі операції є настільки взаємопов'язаними або

безперервними, що не можуть бути адекватно оцінені окремо) здійснюється платником податку згідно з ПКУ.

пп. 39.3. 6

Коментар

Застосовувати досить важко, так як провести економічне обґрунтування величини рентабельності - складно.

Метод розподіленого прибутку

Даний метод полягає у зіставленні фактичного розподілення отриманого сукупного прибутку між сторонами контрольованої операції з розподіленням прибутку, здійсненим на економічно обґрунтованій

основі між непов’язаними особами.

Якщо сторони контрольованих операцій, сукупний прибуток яких підлягає розподіленню з урахуванням положень ПКУ, ведуть бухгалтерський облік та фінансову звітність на підставі різних форм та методів бухгалтерського обліку, для цілей застосування методу розподілення прибутку бухгалтерська і фінансова звітність повинна бути приведена у відповідність з єдиними методологічними засадами бухгалтерського обліку.

пп. 39.3. 7

Коментар

На практиці даний метод досить складний у застосуванні, так як аргументувати належним чином шлях розподілу прибутку між сторонами операції досить проблемно.

Враховуючи вимоги ПКУ, платники податків під час вибору методу визначення звичайної ціни беруть до уваги повноту та достовірність вихідних даних, обґрунтованість коригування. Можливе використання будь-якого методу, що вважається прийнятним, однак у разі, коли існує можливість застосування і методу порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу), і будь-якого іншого методу, застосовується метод порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу). Поряд з тим, дозволяється застосовувати комбінації двох і більше вищенаведених методів.

Обов’язок щодо контролю відповідності ціни договору — звичайним цінам покладено на Державну податкову службу. Тому, відхилення ціни договору більше ніжна 20% від звичайної ціни тягне за собою виступає для податківців умовою розпочати перевірку, так як вказану договірну ціну не можна вважати звичайною.

Для великих платників податків ПКУ передбачена можливість укладання договору про ціноутворення з Державною податковою службою. В якому фіксується порядок визначення цін та їх застосування з метою оподаткування протягом строку дії вищезазначеного договору та враховуючи вимоги ст. 39 ПКУ [3].

У випадках здійснення операцій, при яких обов’язковим виступає проведення оцінки, вартість об'єкта оцінки Податковий кодекс визнає підставою для визначення звичайної ціни для цілей оподаткування, однак, лише за умови неможливості застосування методів сформованих у ст. 39 ПКУ.

Нагадаємо, ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» обов’язковими для проведення оцінки майна визнаються наступні випадки:

— створення підприємств (господарських товариств) на базі державного майна або майна, що є у комунальній власності;

— реорганізації, банкрутства, ліквідації державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) з державною часткою майна (часткою комунального майна);

— виділення або визначення частки майна у спільному майні, в якому є державна частка (частка комунального майна);

— визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або засновника із складу такого товариства;

— приватизації та іншого відчуження у випадках, встановлених законом, оренди, обміну, страхування державного майна, майна, що є у комунальній власності, а також повернення цього майна на підставі рішення суду;

— переоцінки основних фондів для цілей бухгалтерського обліку;

— оподаткування майна згідно з законом;

— визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом;

— в інших випадках за рішенням суду або у зв’язку з необхідністю захисту суспільних інтересів [1].

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Наказ фонду державного майна «Про затвердження методики оцінки майнових прав інтелектуальної власності», Національний стандарт № 1"Загальні засади оцінки майна і майнових прав" та Національний стандарт № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності» визначають три підходи (порівняльний, дохідний та витратний), які варто застосовувати при здійсненні оцінки будь-яких видів власності, зокрема, об'єктів інтелектуальної власності, що визнаються нематеріальними активами [1, 4, 5].

Під час застосування порівняльного підходу визначальне місце відводиться методу порівняльних продажів, який полягає у визначенні ринкової вартості нематеріального активу керуючись цінами фактичних продажів об'єктів подібних за призначенням та корисністю, а саме шляхом внесення в такі ціни правок з врахуванням відповідних відхилень.

Виділяють наступні умови застосування порівняльного (ринкового) методу:

— доступність інформації щодо цін, по яким здійснюються продажі та фактичних умов за яких відбуваються такі продажі;

— фіксування фактів продажів об'єктів аналогічного призначення та корисності на ринку;

— наявність аналітичної інформації щодо рівня впливу відмінних особливостей об'єктів-аналогів в порівнянні з оцінюваним об'єктом на рівень цін продажу.

Вищенаведені умови пояснюють всю складність застосування методу порівняльних продажів на практиці під час оцінки нематеріальних активів. Саме тому, навіть у випадку наявності інформації щодо цін продажів об'єктів-аналогів, такі данні суттєво не впливають на результати оцінки, а використовуються лише в якості орієнтиру.

Таким чином, на практиці, метод порівняльних продажів застосовуються лише у випадках коли існує активний ринок об'єктів-аналогів щодо об'єкту-оцінки.

Вважається, що найдостовірніше відображає цінність нематеріальних активів та загалом об'єктів інтелектуальної власності дохідний підхід.

На практиці в залежності від видів нематеріальних активів, об'єктів інтелектуальної власності та від цілей проведення застосовують різні підходи під час здійснення їх оцінки.

Таблиця 2 — Переваги у застосуванні тих чи інших підходів оцінки об'єктів інтелектуальної власності

Види об'єктів інтелектуальної власності

Віддається пріоритет

В другу чергу

Рідко застосовується

1

2

3

4

Патенти та технології

Дохідний

Порівняльний

Витратний

Знаки для товарів та послуг

Дохідний

Порівняльний

Витратний

Об'єкти авторського права

Дохідний

Порівняльний

Витратний

Кваліфікована робоча сила

Витратний

Дохідний

Порівняльний

Інформаційне програмне забезпечення менеджменту

Витратний

Порівняльний

Дохідний

Програмні продукти

Дохідний

Порівняльний

Витратний

Дистриб’юторські мережі

Витратний

Дохідний

Порівняльний

Базові депозити

Дохідний

Порівняльний

Витратний

Права по франчайзингу

Дохідний

Порівняльний

Витратний

Корпоративна практика

Витратний

Дохідний

Порівняльний

Дохідний підхід базується на принципі очікування, виходячи з якого вартість майнових прав відповідає сумі поточних вартостей всіх майбутніх вигід від володіння такими правами. Говорячи про майбутні вигоди мається на увазі чистий прибуток, який отримує підприємство у вигляді грошового потоку від використання нематеріального активу в господарській діяльності [7].

Результати оцінки нематеріальних активів, застосовуючи дохідний підхід, вважаються однозначними лише у випадку наявності фактичних результатів поточного використання таких активів. Тобто, лише при існуванні нерозривного зв’язку міжоцінюваними нематеріальними активами та іншими активами підприємства можливе достовірне визначення ринкової вартості нематеріальних активів через дохідний підхід.

Суттєвою складністю при здійсненні оцінки нематеріальних активів виступає виділення із загального грошового потоку, який формується на підприємстві, саме ту частину, яка відображає результат використання безпосередньо оцінюваного нематеріального активу.

Застосовуючи дохідний підхід варто притримуватися певної послідовності, а саме:

— виділяти саме той грошовий потік, що створений нематеріальними активами при їх поточному використанні;

— при прогнозуванні майбутніх змін грошових потоків варто враховувати темпи їх зростання та тривалість надходження;

— визначати норму дисконтування з метою приведення майбутніх вигід до дати оцінки;

— розраховувати вартість об'єктів виходячи з їх стану на дату оцінки.

Поряд з дохідним та порівняльним підходами, сертифіковані оцінщики застосовують затратний підхід. У випадку неможливості знайти об'єкт — аналог зумовлений унікальністю нематеріального активу і відповідно відсутності досвіду реалізації подібних активів та нестабільності прогнозованих майбутніх економічних вигід, доречно використовувати затратний підхід. Даний підхід визначає вартість нематеріальних активів шляхом калькуляції витрат, що необхідні для створення, придбання, виробництва, реалізації, охорони таких активів на момент проведення їх оцінки.

Для достовірності результату важливо враховувати всі витрати, а саме: рекламні, маркетингові, витрати на оплату праці, страхування ризиків, витрати пов’язані з індивідуалізацією продукції.

Основною складністю в оцінці нематеріальних активів виступає проблематичність розроблення універсальної методики оцінки нематеріальних активів. В міжнародній практиці затребуваною виявилася оцінка підприємства загалом, тобто з урахуванням наявних в нього нематеріальних активів [8]. Для цього дотримуються відповідного алгоритму. Так, спочатку визначають ринкову вартість підприємства загалом дотримуючись дохідного підходу, а далі - ринкова вартість матеріальних активів. В свою чергу, оцінка нематеріальних активів виступає різницею між ринковою вартістю всього підприємства та вартістю її матеріальних активів. Лише після цього, за необхідності, можливе проведення оцінки безпосередньо кожного нематеріального активу окремо.

У вітчизняній практиці при проведенні розрахунків звичайної ціни майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності за кожним з методів зазначених у ст. 39 ПКУ, майже у всіх випадках отримані результати будуть відрізнятися в сотні, а то і тисячі разів. Такою ситуацією можуть маніпулювати недобросовісні платники податків. Крім того, у зазначеному переліку методів пріоритетне місце відводиться методу «порівняльної неконтрольованої ціни (аналогів продажу)», що відповідно зобов’язує звичайну ціну спочатку встановлювати за таким методом.

В той же час, керуючись Методикою оцінки майнових прав інтелектуальної власності, розробленої відповідно до статті 9 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» з урахуванням вимог Національного стандарту № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності», затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 03. 10. 2007р. № 1185, при оцінці майнових прав інтелектуальної власності дохідному підходу відводиться пріоритетне місце, як такому, що найбільш достовірно відображає цінність об'єкта оцінки [1, 5]. Базуючись на врахуванні принципів найбільш ефективного використання та очікування, вартість об'єкта оцінки визначається як поточна вартість очікуваних доходів від використання об'єкта оцінки, включаючи дохід від його можливого перепродажу.

Висновки

інтелектуальний власність актив облік

Виступаючи в якості рушійних факторів виробництва, нематеріальні активи зосереджують на собі увагу всіх учасників економічних відносин. В той же час, їх нематеріальність ускладнює процеси визнання, рух та вибуття, ставлячи під сумнів вже існуючі методики визнання та оцінки об'єктів бухгалтерського обліку та відповідно зумовлюючи внесення змін до них, керуючись специфікою нематеріальних активів.

Практичні дослідження показали, що положення ст. 39 ПКУ, щодо майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності, призводить до маніпулювання методами визначення звичайних цін, шляхом заниження звичайних цін. Дана ситуація загалом негативно впливає на розвиток ринку інтелектуальної власності в Україні та зокрема, гальмує процеси комерціалізації інтелектуальної власності.

Враховуючи вище окреслену ситуацію, ми пропонуємо ініціювати внесенні змін до Податкового кодексу України шляхом доповнення статті 39 пунктом 39. 11 наступного змісту: «Визначення звичайної ціни майнових прав на об'єкти інтелектуальної власності здійснюється відповідно до Закону України „Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні“ та Національного стандарту № 4 „Оцінка майнових прав інтелектуальної власності“, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 03. 10. 2007р. № 1185».

Отже, дослідження проблеми оцінки об'єктів інтелектуальної власності, що визнаються нематеріальними активами та вдосконалення нормативно-правового регулювання даного питання, стають пріоритетними науково-практичними завданнями, що вимагають вирішення в сучасних умовах, за рахунок тісної співпраці урядовців та науковців.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року № 2658-ІІІ // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //zakon0. rada. gov. ua/laws/show/2658−14.

2. Міжнародний стандарт Бухгалтерського обліку 38 «Нематеріальні активи».

3. Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VІ, зі змінами та доповненнями [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //zakon2. rada. gov. ua/laws/show/2755−17 / - Назва зтитул. екрана.

4. Про затвердження Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав»: постанова Кабінету міністрів України від 10 вересня 2003 року № 1440 // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //zakon2. rada. gov. ua/laws/show/1440−2003-п.

5. Про затвердження Національного стандарту № 4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності»: постанова Кабінету міністрів України від 3 жовтня 2007 року № 1185 // [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //zakon1. rada. gov. ua/laws/show/1185−2007-п.

6. П (С)БО 8 «Нематеріальні активи» затверджене Наказом Міністерства фінансів України № 242 від 18. 10. 1999 р. зі змінами і доповненнями. — Режим доступу: http: //zakon2. rada. gov. ua/laws/show/z0750−99.

7. Соколов Я. В. Оценки: их виды и значение / Я. В. Соколов // Бухгалтерский учет. — 1996.- № 12.

8. Gordon V. Smith. Valuation of intellectual property and intangible assets / V. Smith Gordon, L. ParrRussel. Second edition. — New York, 1994.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой