Альтернативні форми виховання дітей-сиріт

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Социология


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

Вступ

3

Розділ І. Особливості соціально-правового

захисту дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківської опіки

1.1. Історичні і соціально-педагогічні передумови становлення

і розвит-ку інтернатного та напівінтернат-ного типу закладів

9

1.2. Сучасний стан соціально-правового захисту дітей-сиріт

та дітей, позбавлених батьківської опіки

20

1.2.1. Зарубіжний досвід утримання дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківського піклування

20

1.2.2. Вітчизняний досвід вирішення проблем утримання

дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

36

Висновки до першого розділу

54

Розділ ІІ. альтернативні форми виховання

як складова необхідного

соціально-правового захисту ДІТЕЙ-СИРІТ

2.1. Обґрунтування необхідності впровадження в Україні

альтернативних форм виховання

56

2.2. Визначення рівня готовності дитини до змін у житті,

пов’язаних із переходом у прийомну сім'ю

58

2.3. Аналіз результатів дослідження

62

Висновки до другого розділу

71

Висновки

75

Література

80

Додатки

86

Вступ

Складна соціально-економічна ситуація в українському суспільстві безпосередньо впливає на один з найбільш важливих його елементів — українські сім'ї (їх норми, цінності), відображається на загальному соціальному контексті, формуючи середовище, в якому ці сім'ї існують. Один з висновків Національного звіту про стан сімей в Україні у 2004 році стверджує, що, на жаль, «сім'я і шлюб все більше втрачають свої соціальні функції». Саме сімейні проблеми та конфлікти спричиняють значну кількість негативних явищ, з яких найшвидше зростає явище біологічного і соціального сирітства.

Сьогодні за офіційною статистикою в Україні загальна кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, складає 100 679 осіб. Слід зазначити, що це число лише приблизно відображає реалії життя, оскільки безпритульні діти, діти-жебраки, діти, що перебувають у диспансерах і т. п., не враховані у цій цифрі. Дослідження ЮНІСЕФ, проведене у 2001 році, виявило, що у порівнянні з 1995 роком кількість біологічних і соціальних сиріт збільшилась у 1,5 рази. Родичі піклуються приблизно про 61 600 біологічних та соціальних сиріт. Інші (невсиновлені чи без опіки/піклування), через відсутність альтернативних форм піклування, перебувають у державних інституціях, де позбавлені виховного впливу сім'ї.

Відповідно до частини третьої статті 52 Конституції України «утримання та виховання дітей-сиріт і; дітей, позбавлених батьківського піклування, покла-дається на державу». Здобутком України є приведення в цілому національного за-конодавства стосовно дітей до міжнародних норм, Конвенції ООН про права ди-тини. Зокрема статтею 25 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, ма-ють право на особливий захист і допомогу з боку держави.

Основними законами, що регулюють питання соціального захисту дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків є: Конвенція ООН про права дитини, Конституція України, Кодекс про шлюб та сім'ю, Закони України «Про освіту», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми». Останніми роками прийнято низку Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, а саме:

Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей. — ВВР, 2005, № 26, ст. 354 (набуття чинності 01. 01. 2006 р.);

Закон України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» 2005 р. № 6 ст. 147;

Указ Президента України «Про проведення в Україні у 2006 році Року захисту прав дитини»;

Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей». — 2005 від 11. 07 № 1086;

Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 року № 267 «Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу. «//Право України. — 1997. -№ 7−8. ;

Постанова Кабінету Міністрів України від 28. 01 2004 року Про затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей.

Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків, забезпечують також відомчі документи, насамперед:

-- Положення про навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (затверджено наказом Міністер-ства освіти України № 137 від 13 травня 1993 р.);

-- Положення про Центр по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України (затверджено наказом Міністерства освіти України № 98 від ЗО березня 1996 р.);

-- Про введення нових норм харчування в дитячих будинках-інтернатах (наказ Міністерства соціального захисту населення України № 34 від 1 березня 1996 р.).

У зв’язку із загострення проблем сирітства, насамперед соціального, недостатніми умовами розвитку, повноцінної освіти і виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, видано Указ Пре-зидента України № 1153 від 17 жовтня 1997 р. «Про затвердження заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків». Заходи, окреслені Указом положення реалізуються за такими напрямами: запобігання соціальному сирітству; поліпшення умов розвитку, виховання та освіти дітей-сиріт і дітей, позбавлених бать-ківського піклування; створення умов для соціальної адаптації дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування; нормативно-правове та науково-методичне забезпечення охорони прав цієї категорії дітей. Передбачається, що однією з основних умов, які забезпечуватимуть по-дальше удосконалення цієї діяльності, буде посилання уваги до роботи шкіл-інтернатів, будинків дитини тощо.

Кодекс про шлюб та сім'ю України акцентує значну увагу на про-блемі захисту дітей і передбачає кілька форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування:

-- усиновлення (удочеріння);

-- передача їх під опіку (піклування);

-- виховання в сім'ї громадян України;

-- повне державне утримання в навчально-виховних закладах.

Отже, законодавство України гарантує цілу низку пільг та допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування. Разом з тим, соціальне сирітство як явище продовжує поширюватися. Виходячи із економічних реалій, кількість ук-раїнських сімей, які мають можливість усиновити чи встановити опіку над дітьми-сиротами чи дітьми, позбавленими батьківського піклування, змен-шується, а відповідно збільшується частка тих дітей, які потрапляють у заклади соціального захисту. Найбільш прикрим є те, що діти сиротіють при живих бать-ках. Щороку близько 6 тис. дітей позбавляються батьківської опіки.

На сьогодні Державним інститутом проблем сім'ї та молоді розроблені і запро-ваджені методики роботи з кандидатами на створення прийомної сім'ї, соціаль-ними працівниками, прийомними батьками та прийомними дітьми, державними службовцями, оцінки ефективності діяльності прийомних сімей; визначені етапи соціального супроводу прийомних сімей. Проте невирішеними залишаються: за-конодавче закріплення механізмів захисту прав прийомних дітей та батьків-вихователів; постановка вихованців прийомної сім'ї на квартирний облік; розробка інструктивних листів щодо конкретизації норм, закріплених у Положенні про прийомну сім'ю, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 565.

Забезпечити оптимальні умови життєдіяльності дітей-сиріт і дітей, позбавле-них батьківського піклування, — завдання дитячих закладів, системи соціально-виховних інститутів державної опіки. У справі виховання та утримання дітей в інтернатних закладах Україна має незаперечні досягнення. Серед напрацювань:

Ш активний пошук і впровадження нових навчально-виховних технологій;

Ш залучен-ня вихованців інтернату до навчання у загальноосвітній школі;

Ш створення при інтернатах міні-підприємств, цехів, міні-пекарень, що частково допомагає вирішити фінансові труднощі;

Ш відкриття профорієнтаційних центрів.

Проте значна частина будинків дитини, дитячих будинків та шкіл-інтернатів має слабку матеріально-технічну базу, потребує ремонту як жилих, так і службо-вих приміщень. Забезпечення вихованців інтернатних закладів одягом і взуттям становить 60−70%. Матеріальні потреби дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, адміністрація дитячих закладів змушена вирішувати за рахунок спонсорських коштів, отримати які непросто.

Ці та інші чинники формують проблеми вихованців інтернатних закладів. До їх складу входять проблеми як особистісного, так і міжособистісного характеру: відсутність навичок поведінки і спілкування з іншими людьми, невпевненість, комплекс неповноцінності, по-чуття соціальної відчуженості; недостатній прояв позитивних соціально-рольо-вих орієнтирів, підвищена агресивність, нехтування собою як особистістю; проблеми адаптації до нового середовища.

Найбільш значущі проблеми вихованців шкіл-інтернатів виникають у са-мостійному житті: матеріальні труднощі щодо харчування, одягу, комунальних платежів, виплати боргів, збереження здоров’я; забезпечення матеріального до-бробуту: працевлаштування, малооплачувана робота; вміння заощаджувати; житлова проблема: отримання, купівля, розмін, благоустрій квартири (кімнати в гуртожитку). З розвитком економіки і правових відносин суспільство на користь дитини і сім'ї також вимагає більш продуманого використання інших, альтернативних форм опіки, сприяючих повному розвитку потенціалу кожної дитини, таких, як патронатне виховання і опікунство. Це досягається, передусім, якщо держава продовжуватиме:

— підтримувати існуючу мережу і відкривати нові установи інтернатного типу, удосконалюючи в них виховну роботу;

— активно боротися з причинами явища (проводити профілактику небажаної вагітності, боротьбу з алкоголізмом і наркоманією, травматизмом, надавати істотну соціальну допомогу багатодітним сім'ям у разі втрати годувальника)

— знайти відповідні форми альтернативного виховання дітей, що залишилися без піклування батьків, випробовувати, упроваджувати і удосконалювати такі форми.

Найбільш вигідний шлях для держави — це поєднання другого і третього пунктів. Причому, засобом боротьби з причинами явища (алкоголізм, наркоманія, бідність, низький рівень знань про контрацепцію) повинна стати спеціальна довгострокова стратегія держави у області профілактики вказаних соціальних явищ.

З огляду на це було обрано тему дипломної роботи: «Забезпечення соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки через впровадження альтернативних форм піклування».

ЇЇ актуальність зумовлена тим, що дане дослідження може стати у нагоді соціальним педагогам та фахівцям, які працюють з такою категорією у визначенні готовності дітей до проживання у прийомній сім'ї.

Мета дипломної роботи полягає у виявленні, обґрунтуванні та експериментальній перевірці необхідності впровадження альтернативних форм виховання.

Мета дипломної роботи вимагає виконання наступних завдань:

1. Вивчити основи історичних і соціально-педагогічних передумов становлення і розвит-ку інтернатного та напівінтернат-ного типу закладів.

2. Розглянути сучасний стан соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківської опіки на основі світового та вітчизняного досвіду.

3. Проаналізувати складнощі адаптації, що виникають у дитини та її прийомних батьків при створенні прийомної сім'ї.

4. Експериментально визначити рівень готовності дитини до змін у житті, пов’язаних із переходом у прийомну сім'ю.

Об'єкт дипломної роботи: вихованці Київського інтернатного закладу закритого типу № 3

Предмет дипломної роботи: рівень готовності переходу у прийомну сім'ю дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

У якості методів дослідження дипломної роботи використовувались: спостереження, структуроване інтерв'ю, анкетування, методика проективних малюнків, а також елементи АСП-терапевтичного тренінгу.

Розділ І. Особливості соціально-правового захисту

дітей-сиріт та дітей, позбавлених

батьківської опіки

1.1. Історичні і соціально-педагогічні передумови становлення

і розвит-ку інтернатного та напівінтернат-ного типу закладів

Історичні джерела свідчать, що перші виховні будинки для покинутих дітей з’явилися при церквах м. Кесарія (Мала Азія) за ініціативою єпископа Василя Кесарійського. У 787 році подібний заклад відкривається при соборі у Мілані. Тривалий час він залишався єдиним у Європі, і лише у ХІVст. їх кількість збільшилася до 30. Цікаво, що вже на той час там не лише піклувалися про дітей-сиріт, але й вели профілактичну роботу: допомагали матерям, запобігаючи відмові від дитини, передавали дітей у родини, переважно селянські, здійснювали контроль за їх вихованням. Та й у подальшому більшість дитячих притулків очолювали священики. Був широко відомий, наприклад, виховний будинок, створений у 1640 р. у Парижі відомим священиком Вінцентом Деполем. Йому вдалося отримати фінансування від самого короля Людовика XIV, дістати матеріальну підтримку від дворянства. Створювались ордени — великі церковні організації, що мали на меті благодійність і стали на цій стезі широко відомими. Деякі існують і зараз, наприклад, орден «Милосердя», керований, свого часу, матір'ю Терезою.

На початок XX ст. лише православна церква нараховувала 67 єпархій, 48 тисяч приходів, 81 тисячу храмів, а також 1200 чоловічих і жіночих монастирів. З давніх часів монастирі та храми утримували лікарні, притулки, богадільні. Опіка, піклуванняу нашому суспільстві завжди поважались. Століттями милосердя і співчуття носили суспільний характер і були властиві не лише дворянству чи купецтву, а й іншим прошаркам населення.

у VIII — IX ст. відбувається перехід до малої родини, яка складається з подружжя і дітей. Тепер виявляє турботу про малих дітей не громада, а родина; після смерті батьків вирішується проблема опіки, успадкування майна. Цікаво, що з приходом християнської моралі було заборонено ховати з померлим чоловіком його дружину, бо це зумовлювало збільшення кількості дітей-сиріт.

Ідея правового захисту дітей, що залишилися без батьків, зародилася ще у Київській Русі: у «Руській Правді» вперше з’явилося поняття «опіка». Так, у ст. 99 йдеться про те, що після смерті батька опікуном малих дітей стає хтось з найближчих родичів або вітчим, якщо мати виходить заміж вдруге. Опікуну передається у тимчасове користування рухоме й нерухоме майно неповнолітніх, обов’язково у присутності свідків. Опікун має право продовжувати торгівлю й брати собі прибуток від неї, але після закінчення терміну опіки зобов’язаний повернути кошти сироті. Характерно, що публічною владою на той час були наділені не чиновники, а члени суспільства. Насамперед згадується церковна влада, яка претендувала на усі справи, пов’язані з опікою («Руська Правда», ст. 165).

З літописних матеріалів відомо, що система соціальної опіки була головною прерогативою київських князів. Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв звернені до душі людини його положення, що закликають людей турбуватися про ближнього, особливо про сиріт та вбогих, бути милосердним. Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченнями літопису, не лише доручив опіку й нагляд над сиротами своїм підданим, але й сам «роздав сиротам, вдовам та вбогим велику милостиню». Він велів усім нужденним приходити на княжий двір, брати їжу і питво, а для немічних і хворих князь повелів зробити вози, куди клали хліб, м’ясо, рибу, овочі, мед, квас і возили по місту, роздаючи немічним і сиротам.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир невдовзі (996р.) видає Устав, в якому згідно з релігійними настановами доручає духовенству і церковним структурам опікування за лікарнями, притулками для одиноких тощо, встановлює для благодійних закладів «десятину». Пізніше князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків. Допомагали сиротам також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був широко відомий єпископ Переяславський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив, щоб повсюдно хворих дітей доглядали і лікували безкоштовно.

Найбільше піклувався про сиріт онук Ярослава Мудрого — Володимир Мономах, який у своїх «Повчаннях» заповідав допомагати приниженим і ображеним, захищати сироту, не забувати вдів. Його «Духовна» (заповітна) своїм дітям мала велике виховне значення для багатьох поколінь на Русі.

У літературних пам’ятках давньої Русі (X-ХІV ст.) відбито чималий пласт соціальних проблем, що мали значний вплив на виховання дітей, вияв турботи про них. У «Житії Феодосія Печерського», у житіях Олександра Невського та Сергія Радонежського (XIII — XV ст.), у «Домострої» та «Повісті про Горе-Злощастя» (XVI ст.) розглядаються соціальні проблеми родини, батьків і дітей. проблеми підготовки дітей до життя, вирішення сімейних, суспільних і соціальних конфліктів. Подаються зразки праведного життя. належного виконання обов’язків щодо порядку у родині, в домі, створення атмосфери порозуміння й затишку, дотримання вимог «божого життя», заклик до милосердя, добросердя. Автори спонукають людину поспішати чинити добро, бо це сприяє загальним інтересам й приносить користь як кожній окремій людині, так і суспільству. У кожній з літературних пам’яток проходить лейтмотивом турбота про дітей-сиріт та вдів, допомога знедоленим й хворим.

Соціальний захист дітей-сиріт розглядався на той час у парадигмі християнського вчення. Слід зазначити, що іноді штучне рідство витісняло на другий план рідство кровне (існування вихователів-годувальників княжих дітей, уведення опіки над дітьми при матері-вдові).

Заслуговує на увагу факт виховання княжичів так званими «дядьками», «годувальниками». Сутність годувальництва полягала в тому, що батьки передавали княжичів на виховання в іншу родину. Діти розсилалися по волостях дуже рано, іноді у 5 — 7 річному віці. Годувальник виконував дві функції - наставника майбутнього князя й одночасно виконував функції регента у тих землях, які батько-князь виділив для свого сина.

Соціальна суть годувальництва полягала в тому, що великий князь, передаючи у володіння дітям міста й містечка, намагався зміцнити штучне рідство; з іншого боку, батьки недостатньо знали власних дітей, а брати — один одного, що робило більш жорстокою боротьбу за княжий стіл [12].

Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні. Та навіть за цих умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяльності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслюються два провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного.

Перший — продовження традицій Володимира та інших князів, які показали приклад особистого благодіяння і захисту убогих, старців та сиріт.

Другий — посилення організуючого начала, вдосконалення форм і масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви. Так, за Івана Грозного патріарший приказ керував сирітськими будинками. Стоглавим собором (1551р.) було вирішено, що при кожній церкві слід відкривати училище «для настановлення дітей грамоті, а для вбогих і немічних — богадільні. Таке об'єднання можливостей церкви та держави практично означало новий етап у духовній і моральній освіті дітей.

На початку XVII ст., у «смутні часи», уряд Бориса Годунова виявив особливу турботу про сиріт і вдів, не беручи до уваги їх походження та віросповідання.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. була приєднана більша частина України, ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватись за царя Федора Олексійовича, який у 1682 році наказав споруджувати шпиталі (богадільні) для жебраків, немічних та убогих. За наказом царя з убогих були виокремлені безрідні діти. Було вирішено питання про заснування спеціальних будинків, де сироти повинні були навчатись грамоті та ремеслам. На зміну «любові до вбогих, юродивих», що була заснована на вірі у спасіння душі, приходить необхідність забезпечити потреби держави у грамотних ремісниках через благодійність. У той же час було дозволено брати сиріт в якості прислуги або утриманців у заможні родини.

У листопаді 1715 р. указом царя Петра І у Москві та інших містах були засновані шпиталі для позашлюбних дітей, практикувався й «таємний принос» немовлят, «щоб облич приносимих не було видно» [68].

Петро І поручив організацію шпиталів, богаділень, сирітських притулків, будинків для незаконнонароджених немовлят Священному синоду та державним адміністраціям (Камерам Контори, Головному магістрату, воєводам).

У X — XIV столітті на Русі сиротами називали дітей бідних селян-общинників. Пізніше термін «сирота» було витіснено терміном «селяни» (у давніх актах і грамотах); у XVI — XVII століттях «сиротами» називали не лише селян, посадських людей, стрілецьких та солдатських дружин, а також дітей, які залишились без батьків.

Отже, можна стверджувати, що поняття сирітства було неоднорідним. Ним охоплювались як діти-сироти, які втратили батьків, так і соціальні сироти, котрі через історичні традиції були вилучені з сім'ї й передані на виховання в інші родини, що й обумовлювало штучне сирітство.

Ця тенденція збереглася в Російській імперії й надалі, коли функціонувала значна кількість навчальних закладів закритого типу, куди дітей відправляли незалежно від їх бажання, сподіваючись виховати «нову породу» російських громадян, тобто створювалися умови для «удаваного» сирітства. Цей процес слід вважати, на думку дослідника Є.А. Князєва, зайвим і протиприродним [26].

Після того, як Петро 1 знищив третину монастирів, а дзвони церковні перелив на гармати, дороги Російської імперії заполонили жебраки. Головна турбота про дітей-сиріт на той час лягла на сільські общини, поміщиків та монастирі. Згодом цар підтримав ідею Ф. Салтикова про створення «сирітських монастирів», де б сироти жили й навчалися.

У січні 1763 року Катерина II затвердила «Генеральний план Імператорського Виховного Будинку» у Москві, проект якого підготував Іван Іванович Бєцкой разом з професором Московського університету О. А. Барсовим. А в квітні 1764 року в будинку біля Карварської брами розпочався прийом немовлят. Діти були розподілені у відділення, в одному з яких утримувалися діти віком до 2 років. Годували і слідкували за ними няні. Діти від 2 до 7 років мешкали окремо, 7−11-річні вихованці навчалися. До навчальної програми входили основи віри, російська граматика, арифметика, географія, ремесло. У 18 -20 років вихованці отримували вільний паспорт, один карбованець й випускались у подальше життя.

Головний елемент Виховного будинку — праця. Сиротам слід було готуватися «служити вітчизні справами рук своїх». З 5-річного віку вихованці виконували «легку роботу», згодом хлопці в’язали рибальські неводи, а дівчатка плели стрічки. З 11 років діти ткали, вишивали, прали, готували страви та ін. У 15 — 16 років вихованці набували навичок певного ремесла у спеціальних майстернях, які належали Виховному будинку. Підлітки «з природними нахилами» оволодівали науками, вивчали іноземні мови, досягали успіхів у мистецтві.

За правління Катерини II позашлюбні діти до повноліття належали до Відомства приказів громадських закладів, а згодом ставали вільними.

Незабаром виховні будинки почали створюватися в інших великих містах Російської імперії. У Петербурзі в 1777 році діти з слабким здоров’ям спочатку виховувались у таких будинках, хоча більшість з них після годувальниці віддавалися у благонадійні родини, де й виховувалися до 21 року. Плата за утримання й одяг визначалася залежно від віку. За такими дітьми наглядали окружний лікар і наглядач від виховного будинку.

У виховних будинках були не лише майстерні, а й спеціальні навчальні класи, де готували фельдшерів, сільських вчителів, повивальних бабок, нянь, телеграфістів, шкіперів для торгівельного флоту. Виховний будинок був центром опіки й піклування на певній території.

Наприкінці XIX ст. в Росії налічувалося 14 854 благодійних товариств і закладів, переважно в Європейській частині, в т. ч. на Україні, 37,5% їх були приватними. Однак майже всі ці заклади знаходилися у містах та інших великих поселеннях. Більшості зубожілого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступні [1]. Основний тягар соціальної допомоги на селах здійснювався громадськістю. Цьому сприяли особливості общинної організації їх життя. На Україні довго зберігало своє значення поняття народного віча.

Традиція родової общини слов’ян у дохристиянський Русі - піклуватися про сиріт усім миром — трансформувалась у будинки при скудельницях, могильниках, де коштом громади утримувалися знедолені й діти-сироти. У скудельницях (божедомках) збиралися безпритульні та немічні люди, котрі й були вихователями покинутих дітей. Божедомка була, звісно, досить вбогим помешканням, але це була народна турбота про знедолених.

У XVII ст. існував приказ громадської опіки, який вирішував справи «немічних та вбогих» і дітей-сиріт, а патріарх Никон дістав від царя право приймати від знедолених скарги та побажання й передавати їх царю. У ХVІ-ХV Ш ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, відігравала роль станової організації селянства, що регулювала усі аспекти його життєдіяльності.

Особливу турботу проявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випливало з християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому неволити чи принижувати. «Вдовини та сирітські сльози камінь лупають,» -- говорили в народі. До XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була громадська думка. Брались до уваги не тільки ступінь родинного зв’язку між сиротою і опікуном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збереження і примноження спадку сиріт залежала їх подальша доля.

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли по смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для вдови-матері. Якщо сироти не мали жодної рідні, а серед чужих не знаходилося опікуна, громада оцінювала і продавала залишене майно. За отримані проценти від вирученої суми призначали опікуна, який доглядав дітей до повноліття. Іноді громадський суд надавав вдові для допомоги співопікуна, який мав незначні права, але міг боронити сиріт від їхніх нерозважливих вчинків.

Специфічним різновидом громад виявилися церковні братства, які брали активну участь у розв’язанні багатьох соціальних проблем своїх прибічників і тогочасного українського суспільства. Зокрема, братства відкривали особливі «старечі» шинки, кошти від яких ішли на утримання шпиталів. Їх значення виходило далеко за рамки звичайної філантропічної діяльності. Вони були втіленням гуманістичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища суспільного життя народ вважав лихом, а не приниженням.

Соціальна політика Росії у XIX ст. значною мірою відбивала її історичний розвиток. Долею дітей-сиріт, сліпих і глухих опікувалася дружина Павла І, імператриця Марія Федорівна. Вона була призначена «здійснювати керівний контроль над виховними будинками». Після її смерті (1854 р.) було створено Відомство закладів імператриці Марії, яке контролювало сирітські притулки, інститути шляхетних дівчат, жіночі училища й гімназії, школи для глухонімих і сліпих. Згодом це Відомство очолювали інші імператриці.

До складу відомства належали Московський і Петербурзький виховні будинки, а також аналогічні заклади в інших містах Російської імперії.

У виховних будинках Відомства імператриці Марії юнаки утримувалися до 21 року, а дівчата-до 19 років. Ті, хто засвоїв грамоту, мали можливість навчатися ремеслам: кравецтву, швацтву, вишиванню, ткацтву, рукоділлю, веденню домашнього господарства тощо. Але слід відзначити, що у виховних будинках смертність сягала 75%, тому з 1811 року сиріт частіше почали передавати у родини. У 1828 році набуває чинності закон, який заборонив відкриття виховних будинків у губерніях. Але за дітьми, яких передавали у селянські родини, існував нагляд з боку виховного будинку. Юнаки у 17 років відписувались до селян, отримували земельну ділянку, а дівчата у 19 років мали «вільне свідоцтво». На 1 січня 1911 року у 438 притулках налічувалося 14 439 дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Деякі притулки належали духовному й військовому відомствам, а також Міністерству внутрішніх справ. Випускники таких закладів виходили підготовленими до подальшого життя, маючи не лише сільськогосподарські навички, але й володіли ремеслами.

На початку XX ст. почали відкриватися притулки для дітей, чиї матері потребували допомоги через військові негаразди, втрату годувальника, а тому виникала необхідність працювати. Особливим успіхом користувалися ясла-притулки у селах на період збирання врожаю. Інколи общини виділяли по 10 копійок на харчування дитини, а селяни самостійно приносили у притулки харчі [17]. У деяких притулках цього типу було не лише харчування та нагляд, але й навчали грамоті, знайомили з оточуючим світом, явищами природи, інколи викладали й рукоділля.

У період розвитку земського самоврядування, поширення діяльності благодійних товариств у губерніях збільшується кількість сирітських й виховних будинків.

Про стан справ з опіки над дітьми у Сумському повіті належне уявлення скласти важко через брак документальних свідчень, але є відомості, що там теж відкривалися притулки для дітей. Архівні документи свідчать про активну діяльність у цьому напрямку Сумського земства, на кошти якого утримувалися дитячі ясла у 15 населених пунктах, на їх потреби асигнувалося 50 карбованців щорічно [71].

Місцева влада намагалася позитивно вирішувати означені проблеми, вчасно реагувати на ситуацію. Але бажаючих дістати державну допомогу було дуже багато, тому вона діставалася далеко не кожному.

У 1914 році було відкрито Підліснівський притулок, де перебувало понад 50 дітей. Ініціативу про його заснування внесла Сумська жіноча спілка, мотивуючи необхідністю «для призрения круглих сирот павших на поле брани воинов» [74].

Це була дитяча трудова сільськогосподарська колонія, для неї було зібрано інвентар на суму близько 20 тисяч карбованців. Земство асигнувало на облаштування притулку понад 21 тисячу карбованців і призначило щорічну субсидію у сумі 19 655 карбованців [74].

Благодійні організації теж не стояли осторонь у вирішенні проблем дітей-сиріт та нужденних верств населення. Завдячуючи їх діяльності, значна кількість людей мала можливість отримати як матеріальну, так і духовну підтримку.

Дослідження історичних матеріалів доводять, що на початку XX століття в Росії державним коштом утримувалося 14 тисяч дітей-сиріт. Така ж кількість виховувалась і в притулках благодійних товариств. Цей період можна вважати першою хвилею соціального сирітства у XX ст.

Російсько-японська війна, перша революція 1905 — 1907 років. перша світова війна, Лютнева та Жовтнева революції 1917 року, громадянська війна зумовили різке збільшення чисельності дітей-сиріт, бездоглядних та безпритульних дітей.

Головними причинами зростаючої кількості дітей-сиріт (як повних, так і соціальних) виступали:

Ш нестабільна соціальна ситуація;

Ш зростання промисловості у містах, що зумовило значний наплив робочої сили з сільської місцевості;

Ш ескалація військової загрози;

Ш погіршення матеріальних умов життя у родинах;

У 1917 році усі притулки й сирітські будинки новий радянський Уряд перетворив на державні і передав під керівництво Народного комісаріату соціального забезпечення. З усіх виховних закладів, заснованих за ці роки, головною формою утримання дітей-сиріт були дитячі будинки. Найчастіше вони були змішаного типу, бо в них виховувалися дошкільнята й діти шкільного віку.

Створені у перші роки радянської влади дитячі заклади розташовувались у прекрасних будинках, з великими ділянками землі. і з садами й городами. У них існували швацькі, кравецькі, взуттєві та інші майстерні. У дитячих будинках були обов’язковими хор та духовий оркестр, клуб та бібліотека.

У 1917 році у дитячих будинках виховувались понад 30 тисяч дітей, у 1918−80 тисяч, у 1919 — 125 тисяч, в 1920 — 400 тисяч, а в 1922 році - понад 540 тисяч безпритульних [69].

На особливу увагу заслуговує діяльність Українського товариства Червоного Хреста, яке звернулося до уряду з проханням передати під його юрисдикцію майно установ Російського Червоного Хреста на території республіки. Воно надавало допомогу біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, переймалося створенням шпиталів, пунктів харчування, санітарною освітою серед населення. Протягом 20-х років силами Червоного Хреста України були створені чисельні будинки для безпритульних, безкоштовні їдальні та амбулаторії. На кошти товариства утримувались 119 медичних, 206 профілактичних і дитячих закладів [1].

Доля дітей, батьки яких були репресовані, — це особлива сторінка нашої історії. Трагедія цих дітей полягала в тому, що вони раптово залишалися без батьків й належали до особливої категорії дітей. Їх не дозволялось віддавати під опіку родичам, єдиний шлях — дитячий будинок. У свідоцтві про народження, з яким така дитина опинялася у дитячому будинку, графа «мати» й «батько» була пуста, дітей цього контингенту схиляли до відмови від засуджених батьків.

За роки Великої Вітчизняної війни їх чисельність значно збільшилась. На кінець 1945 року лише дітей загиблих фронтовиків нараховувалось понад 17 тисяч, для яких було додатково відкрито 120 дитячих будинків. Необхідно було створити належні умови для життя й навчання дітей, які залишилися без батьків. Рада Народних Комісарів Союзу РСР видала постанову, у якій зобов’язала Раднаркоми союзних і автономних республік, органи місцевої виконавчої влади «під особисту відповідальність перших керівників забезпечити облаштування й навчання дітей, які залишилися сиротами або загубили батьків під час евакуацій та повернення на попереднє місце проживання» [53].

Друга хвиля безпритульності та соціального сирітства, яка була результатом невтішних наслідків Великої Вітчизняної війни, змусила активізувати роботу комісій з облаштування дітей, які залишились без батьків.

Досить поширеним явищем на той час було заснування освітньо-виховних закладів інтернатного типу при колгоспах, промислових підприємствах на кошти профспілок, комсомольських і партійних організацій, міліції тощо, а також передача дітей-сиріт на виховання у родини. Так, за 1941 — 1944 роки під опіку потрапили 217 тисяч дітей-сиріт. У 1956 році рішенням Уряду для дітей-сиріт, дітей матерів-одиначок, інвалідів війни й праці, пенсіонерів почали створюватися школи-інтернати. За 1959 — 1965 роки усі дитячі будинки були реформовані на школи-інтернати [53].

Новий пік соціального сирітства припав на кінець 80-х-початок 90-х років. Зміни, що відбулись у соціально-економічному та політичному житті держави, проведення реформ, які хворобливо відобразились на житті родини, призвели до значного збільшення кількості дітей, котрі залишились без батьківського піклування, а саме: бездоглядні та безпритульні діти, малолітні бомжі, діти-жебраки.

1.2. Сучасний стан соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківської опіки

1.2.1. Зарубіжний досвід утримання дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківського піклування

Досвід роботи з дітьми у різних країнах й загальні проблеми, що виникають у процесі підготовки дітей до виходу в соціум, ще раз підтверджують важливість та актуальність проблем дитинства. Це засвідчує «Консультативна зустріч «Навколишнє середовище і розвиток — насамперед турбота про дітей», організована з ініціативи ЮНІСЕФ Комітетом у справах дітей Східної і Центральної Європи (1995 рік).

Феномен соціального сирітства, на жаль, характерний для багатьох країн світу. Кожна держава визначає власні шляхи подолання цього явища та надання соціального захисту дітям, які залишилися без піклування батьків.

Підхід влади до визначення ступеня необхідності влаштування дітей-сиріт значно різниться в залежності від країни і обумовлюється загальною ситуацією в країні, насамперед її економічною спроможністю, власне, попросту кажучи, рівнем розвитку її культури.

У багатьох країнах розвинуті превентивні служби, які надають допомогу і батькам, і дітям у скрутній ситуації. Відрив від сім'ї застосовується лише у крайньому випадку, оскільки вважається, що дитина, позбавлена батьківського опікування і переведена в систему державної опіки, має набагато більше проблем у дорослому житті, ніж дитина, вихована у власній сім'ї, навіть не зовсім благополучній.

Таким чином, у багатьох країнах дитячі інтернатні заклади розглядаються як місця, де дітям надається активна терапія, де діти можуть перебувати і короткий, і тривалий час.

Також існує невелика кількість дитячих інтернатних закладів для дітей, зорганізованих за релігійними та етнічними ознаками, тобто взятих з їх субкультурного середовища.

За пріоритетністю форми опіки в міжнародній практиці визначаються так:

1. Усиновлення

2. Опіка в сім'ях родичів

3. Прийомна сім'я

4. Інтернатний заклад.

За рівнем розвитку системи прийомних сімей країни можна поділити на такі групи:

— країни, де прийомні сім'ї існують більше тридцяти років (Великобританія, Фінляндія, Нідерланди тощо);

— країни, де система прийомних сімей введена нещодавно
(Угорщина, Румунія тощо);

— країни, де система прийомних сімей тільки розробляється або
планується розроблятися (Україна, Росія, Грузія, Вірменія, Болгарія,
Польща тощо) [9].

Соціальна робота у США має давні традиції щодо програм догляду за дітьми. Для дітей, які мають відхилення у поведінці чи певні емоційні проблеми, існують заклади (дитячі будинки та притулки) кількох типів: лікувальні центри з цілодобовим перебуванням дитини, сімейні дитячі будинки, кризові та дитячі психіатричні центри, профілакторії тощо.

Усиновлення чи передача дитини у спеціальний дитячий заклад відбувається лише тоді, коли було вичерпано усі можливості щодо збереження родини (Закон «Про сприяння в усиновленні та соціальному забезпеченні дітей», 1980 рік). Відповідно до означеного Закону стосовно дітей, яких потрібно відгородити від впливу сім'ї, передбачені необхідні зусилля, щоб попередити передачу дитини у дитячий заклад, навіть здійснюється судовий нагляд до моменту передачі дитини, а батькам надається можливість виправити ситуацію. Передбачається проведення перепису усіх дітей, що перебувають у системі державного виховання, й надання спеціальних субсидій для осіб, які усиновляють дітей з «особливими потребами». Для досягнення цієї мети на загальнодержавному рівні створюється інформаційна мережа, методики спостереження за кожним окремим випадком, юридичний контроль за передачею дитини у спеціальний заклад, розробляються програми, орієнтовані на родину, засновуються профілактичні й загальнодержавні служби з соціального забезпечення дітей.

Служби соціального забезпечення дітей США орієнтовані на конкретні групи населення. Ліга соціального забезпечення дітей Америки є сукупністю дитячих соціальних служб. Найпоширеніший вид послуг — патронаж сім'ї.

Усі послуги зазначених служб можна згрупувати за певними ознаками. Так, служби підтримки дітей та сімей охоплюють патронажні послуги, сімейну терапію, просвітницьку діяльність у сфері сімейного життя. Добровільні служби допомоги родинам та районні центри психічної корекції надають допомогу сім'ям, які мають проблеми у стосунках між батьками та дітьми, консультують з психолого-педагогічних та медичних питань. Останнім часом служби соціального забезпечення основну увагу приділяють питанням нормального перебування дитини у родині, забезпечення їй належної турботи. Перевага надається усиновленню та домашнім дитячим групам, що дозволяє зменшити кількість дітей, які виховуються у дитячих будинках та притулках.

Деякі, специфічні проблеми, які належать до компетенції соціальних служб (наприклад, зневажливе ставлення до дітей, жорстоке поводження з ними тощо), привертають особливу увагу громадськості. З метою вирішення означених проблем надаються кошти для дослідження, розробки й апробації програм та рекомендацій, підбору персоналу.

Існує Американська служба сім'ї, до якої належать місцеві добровільні некомерційні служби; у Сан-Франциско створено юридичний центр з питань догляду за дітьми, а також для вирішення виникаючих поточних проблем у цій сфері [76].

Улаштування дітей у сім'ї близьких родичів менш поширено. Дитячий заклад сімейного типу організується жінками, які не працюють, але мають власних дітей. Найчастіше група складається з трьох — чотирьох дітей. Це дозволяє забезпечити гнучкий підхід до кожної дитини, враховуючи її індивідуальні особливості. Такі сімейні групи виявилися досить ефективними у роботі з дітьми-школярами, тому до її допомоги звертається значна частина американців.

Інформаційно-довідкові служби з догляду за дітьми (найбільша знаходиться у штаті Каліфорнія) мають систему обліку та інформації щодо дитячих закладів, вивчають потреби, формують та координують довідкову систему у межах штату, визначають необхідну кількість підготовки кадрів і допомагають збільшувати мережу закладів, які спеціалізуються на догляді за дітьми на місцях.

Американські вчені у галузі сімейної педагогіки з метою подолання відчуження у сім'ї між батьками та дітьми особливу увагу приділяють ігровій діяльності. На сьогодні напрацьовано значну кількість сімейних програм. Це індивідуальні та групові сімейні заняття, організовані досвідченими співробітниками, які мають на меті підтримку позитивних стосунків у родині та належного виховання дитини. Видається серія книг («Навчаємося разом», «Граємо разом» тощо), які допомагають більш ефективно проводити соціальну підготовку дітей у родині.

У деяких країнах Європи існує низка постанов у сфері шкільного та соціального законодавства, які визначають родину як соціальний інститут, що виконує важливі біологічні, економічні та соціально-політичні функції.

Як відзначають австрійські педагоги, великий резонанс у країні викликали публікації відомих фахівців у сфері сімейного виховання, зокрема праця Г. Штрауха та М. Перреца «Психологічна школа для батьків, вчителів та вихователів». Ці дослідження психолого-педагогічної спрямованості мали значний вплив на форми співпраці з родиною. З метою оптимального загального розвитку дитини були уведені обов’язкові заходи спільно з батьками: батьківські дні, отримання компетентної консультації, а також активізували свою діяльність батьківські ради. Посилилися вимоги до батьків щодо виконання належних обов’язків.

Через економічні труднощі, що виникли у ряді країн Західної Європи зросла кількість родин, які потребують фінансової підтримки. В Австрії у 80-ті роки соціологами був відзначений феномен «нової бідності», котрий на думку вчених, був результатом несприятливих економічних обставин, що зумовило зростання кількості дітей, які опинилися у складних життєвих ситуаціях. Реальною стала необхідність надання матеріальної допомоги багатодітним і неповним сім'ям, а сама проблема набула політичного забарвлення. Зважаючи на важливість означеної проблеми, магістрат Відня спрямував зусилля на координацію діяльності різноманітних служб, які надають допомогу. дітям. Було розроблено нову модель соціальної служби, однією з функцій якої було створення спеціальних притулків, де працівники соціальної служби, зустрічаючись з дітьми-втікачами, найчастіше позитивно розв’язують конфліктні ситуації, а на особливу увагу заслуговує проект «Допомога у критичних ситуаціях матерям, які мають немовлят та маленьких дітей». Цей проект передбачає надання І за невелику плату квартири чи місця у гуртожитку у випадку кризової ситуації (розлучення, родинні конфлікти тощо).

Особливе місце у виховній роботі посідає «Сімейний центр Юліуса Танддера», який об'єднує різноманітні служби та консультації. Серед них відділ сімейної опіки, відділ дитячих будинків; дитяча психологічна станція, соціально-педагогічна експертиза та спеціальна педагогічна амбулаторія; служба психологічної допомоги; інститут соціальної терапії; віденський дитячий телефон; спеціалізований дитячий будинок тощо [76].

В Австрії постійно удосконалюється діяльність опікунських закладів. У цій країні добре налагоджена система усиновлення. Центр психологічної адаптації передбачає можливість передачі дітей, які усиновляються, батькам-опікунам відразу після народження без проміжного перебування у дитячому будинку.

Активна та багатопрофільна діяльність віденської служби у справах молоді й охорони дитинства дозволила значно скоротити кількість дітей, які передаються у дитячі будинки.

Давні традиції має розгалужена мережа соціальних служб Великобританії. Соціально-педагогічні функції даних служб, спрямовані на захист інтересів та допомогу різним категоріям громадян: дітям, підліткам, пенсіонерам, інвалідам, хворим тощо, а також родинам, які потребують психологічної чи матеріальної допомоги.

У Великобританії є три типи організацій, які надають соціальні послуги: державні, або урядові; підприємницькі, або за приватною ініціативою; неприбуткові, в тому числі волонтерський рух. Діяльність їх координована, як правило, проведенням конференцій, в яких беруть участь численні установи.

Усі соціальні працівники мають відповідну спеціалізацію. Вони відрізняються напрямком і характером професійної підготовки, тому кожний співробітник вирішує проблеми конкретного «об'єкта» -навчального, лікувального, сирітського тощо.

Існують багатопрофільні центри, які надають допомогу дітям, підліткам та їхнім батькам. Подібні центри виступають «лінійними» структурами соціальних служб. Наприклад, центр, що спеціалізується на допомозі підліткам, котрі мають ускладнення в спілкуванні з дорослими; центри, орієнтовані лише на допомогу родині; центри, які надають допомогу підліткам, схильним до алкоголю та наркотиків. «Лінійні» структури надають психотерапевтичну допомогу, забезпечують соціальний захист відвідувачів центра, підтримують зв’язок з юридичними службами, організаціями охорони здоров’я, службами соціального забезпечення тощо.

Між структурами налагоджено тісний зв’язок, тому різні фахівці «ведуть» дитину від народження до повної самостійності, забезпечуючи соціальний захист, дотримання юридичних норм, організацію психологічної і педагогічної допомоги, а також координують свої дії із службами освітнього департаменту, які відповідають за організацію дозвілля молоді.

Соціальний захист дитини складається з упливу на умови та оточення, де вона росте, а також із надання підтримки її вихователям. За практичне здійснення захисту у Великобританії відповідають місцеві органи влади — соціальні служби. Разом із наданням загально-побутових послуг (догляд за дітьми в денний час, обслуговування вдома тощо) вони підтримують дитину й сім'ю індивідуально. Так, наприклад, у передмісті Лондона є мережа центрів для дітей раннього віку, які нагадують дитячі садки в Україні. Принципова відмінність — це обов’язкова робота з батьками. Тут вони можуть отримати консультації щодо виховання дітей. А ті батьки, чиї діти перебувають на вихованні у прийомній сім'ї, можуть поспілкуватися (під наглядом соціального працівника) із своїми дітьми.

Головний принцип надання соціальної допомоги дітям у Великобританії - це сприйняття дитини як частини сім'ї. Тут діє система судів, які мають право винести рішення про обов’язкове відвідування батьками та дітьми відповідних центрів або про закріплення за сім'єю (ідеться про проблемні сім'ї, де є ризики для дітей) соціального працівника. Завдання такого працівника полягає в тому, щоб надати батькам кваліфіковану методичну допомогу щодо корекції недоліків виховання.

Центри підтримки сім'ї виконують дві головні функції: допомогу в критичних станах і превентивну діяльність. Відрив дитини від сім'ї застосовують лише в крайніх випадках, оскільки вважають, що позбавлена батьківського піклування й переведена в систему державної опіки, вона матиме набагато більше проблем у дорослому житті, ніж дитина, вихована в рідній сім'ї, навіть не зовсім благополучній. Тільки у випадку, коли робота соціальних служб не має позитивного результату, дитину вилучають із сім'ї і переводять до прийомної або до невеликого дитячого будинку.

Існує два типи центрів підтримки сім'ї. Перші, так звані клієнтоцентровані, працюють із тими клієнтами, котрих направила до них соціальна служба відповідного адміністративно-територіального підрозділу (нерідко після сигналу з боку поліції). Другі самі запрошують до себе мешканців відповідного району (центри за місцем проживання). В першому випадку йдеться про розв’язання гострої проблеми, яка вже виникла й потребує активного втручання. Як правило, це такі ситуації, коли внаслідок глибокої сімейної кризи постає питання про переміщення дитини до притулку чи фостерної сім'ї.

У центрах другого типу займаються переважно превентивною роботою, тобто упередженням кризових ситуацій. Найпоширенішими формами такої роботи є розповсюдження інформації про діяльність закладу, запрошення дітей (іноді разом із батьками) до центру, де вони можуть гратися, чогось навчатися тощо.

Якщо клієнтами першої категорії закладів є сім'ї з підлітками 12−14 років, то превентивна робота, на думку наших британських колег, є значно ефективнішою стосовно дітей до 10 років, тобто коли в їхніх стосунках із батьками ще немає катастрофічного розколу. Серед типових прикмет потенційної кризи (так званих чинників ризику) найчастіше називають неповну сім'ю, наявність вітчима чи мачухи, погане навчання дітей у школі, алкоголізм та наркоманію батьків тощо.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой