Архетипи та універсалії української ментальності

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Этика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Зміст

  • Вступ 2
  • 1. Архетипи та універсалії української ментальності 4
  • 2. Дизайн як естетичний феномен 11
  • Висновки 15
  • Список використаної літератури 16

Вступ

Складні й багатогранні процеси походження нapoдiв та їхнix культур постійно привертають до себе увагу. Адже це питання про те, хто i звідки ми, питання нашої прабатьківщини, часу нашого виникнення, місця серед інших жителів планети. Щодо українців особливого значення набуває розв’язання проблем місця даного етносу в колі слов’янських нapoдiв, зокрема східнослов'янських, його зв’язків iз найдавнішими етапами icтоpiї, ролi iншоетнiчних компонентів у його формуванні та етнічному розвитку.

Духовна культура -- складна, багатогалузева система, яка включає мову, мистецтво, науку, політику, ідеологію, право, етику, релігію, традиції, звичаї, вірування. Отже, все, що складає духовний світ народу, його свідомість, переконання і погляди, котрі обумовлюють особливості поведінки і практичної діяльності. Цінності духовної культури органічно пов’язані з засобами їх витворення, збереження і поширення. Тому духовна сфера -- невід'ємна складова частина усієї культури як специфічної форми організації і розвитку людської життєдіяльності.

В умовах сучасної цивілізації важливого значення набуває дизайн -- найрозвинутіша та усвідомлена галузь людської діяльності за законами краси поза мистецтвом.

Дизайн у вузькому, спеціальному значенні терміна -- це проектна художньо-творча діяльність, що направлена на розробку елементів предметно-просторового середовища людської життєдіяльності, які виготовлені індустріальне, з високими споживчими властивостями й естетичними якостями, Позначка дизайну -- у цьому вузькому смислі -- формування гармонійного середовища житлової, виробничої і соціально-культурної сфер. Об'єкти дизайну -- промислові вироби (виробниче обладнання, побутова техніка, меблі, посуд, одяг тощо); елементи і системи міського, виробничого і житлового середовища; візуальна інформація; функціонально-споживчі комплекси і т, ін. Відповідно розрізняють окремі види дизайну: дизайн промислових виробів, дизайн середовища, графічний дизайн, дизайн соціально-культурної сфери і т. ін.

1. Архетипи та універсалії української ментальності

Національна специфіка і змістова своєрідність культури -- явище дуже складне і сфокусоване не лише в мові, хоча саме мова, можливо, найповніше і найяскравіше це засвідчує. Своєрідність культури проступає в особливостях її структури, в багатстві її складових, в своєрідності взаємозалежностей між її галузями, в переважанні у розвитку тих чи інших видів мистецтв тощо. Це і особливості національного менталітету, надання переваги тим чи іншим ідеям, своєрідність етики, системи обрядів, вірувань, звичаїв, релігійних культів народу. Національне знаходить відбиття і в оригінальності інтерпретації загальнолюдських проблем. Тому помилкою було б визначати національне спрощено, тобто вважати національним в культурі те, що залишається в ній після вилучення загальнолюдського.

Національна специфіка культури, проникаючи в її зміст і форму, не є чимось заданим, вона, залежно від зміни історичних обставин, духовних потреб та естетичних уподобань, особливостей її зв’язків з іншими культурами, теж модифікується, але при цьому залишається найстійкішою ознакою культури, тим її забарвленням, яке може зникнути тоді, коли перестане існувати нація.

Фактори, які визначають особливості культури нації, своєрідність її еволюції, можна поділити на зовнішні й внутрішні. Стосовно української культури, до зовнішніх чинників її становлення слід віднести: тривалий (протягом кількох століть) період колонізації України; відсутність до 1918 року її державності, соборності території, на якій жив український народ (Запорозька Січ була лише зародком української держави, кількісно і територіальне вона охоплювала частину нації); географічне розташування України.

Перші два чинники не сприяли нормальному розвиткові української культури за властивими їй іманентними еволюційними законами, їй доводилось долати внутрішні суперечності і перешкоди, які для будь-якої культури органічні. Заборони, всілякі «табу», а нерідко і геноцид їй нав’язувались ззовні. Це притуплювало творчий потенціал народу, гасило ініціативу змагання різних ідей і напрямів у культурі, виснажувало духовні сили нації, розпалювало розбрат між її культурними діячами.

Відсутність власної держави перешкоджала об'єднанню зусиль народу навколо загальнонаціональних завдань та ідеалів, не сприяла захисту культури від небажаних іноземних впливів. Без матеріальної, ідейно-політичної, правової і моральної підтримки духовна культура нації починає занепадати. Якщо ж цей руйнівний процес прискорюється свідомими актами заборони на національну культуру, то ми розуміємо, в якій ситуації перебувала українська культура останніх трьох століть.

Особливості національного характеру українського народу, його психологічні риси, глибинні підвалини світогляду, який еволюціонував від прадавніх часів до сучасності, зберігаючи певні архетипи і найстійкіші елементи, становлять каркас його національної свідомості.

Поняття «національна свідомість» було одним з найодіозніших для деяких суспільствознавців, в яких воно асоціювалось з націоналізмом. Насправді -- це науковий термін, яким віддавна користувалися історики, етнографи, психологи всього світу і яким вони означали (популярно висловлюючись) усвідомлення народом своєї спільності, національної своєрідності або, коли йдеться про окрему людину, усвідомлення нею причетності до певного народу, його культури і мови, усвідомлення свого місця і ролі в світовій цивілізації і права на національну незалежність.

Як би близько не стояли категорії національного характеру і національної свідомості, але це не одне і те ж. Остання мінливіша і швидше реагує на зміни суспільного й індивідуального життя, оскільки і менше генетично обумовлена. Так, за кілька десятиліть більшовицької диктатури у людині вкоренився острах діяти незалежно, говорити те, що думаєш, звіряти вчинки з совістю, з християнським етичним кодексом.

Національна свідомість складається протягом століть в процесі історичного становлення нації, яка виборює або уже виборола свою політичну і культурну незалежність. Без суверенності, без своєї держави, без своєї культури і її найважливішого елемента -- мови -- національна свідомість перебуває в ембріональному стані. Те, що українці століттями не мали своєї держави, негативно позначилося й на розвиткові національної самосвідомості. Недостатня кількість великих міст у період формування національної культури, які б були центрами регіонів, а головне, вікова присутність чужої культури як панівної, якщо не де-факто, то де-юре, -- ось деякі з головних причин пригнічення національної самосвідомості у частини народу. Отже, народ, який віками був поневоленим, недостатньо усвідомлює себе як національну самостійну єдність, втрачаючи разом з мовою і багато інших ознак національної самобутності. Колонізатори вбивали у свідомість «малоросів» комплекс неповноцінності і робили це досить продуктивно.

Нерозвиненість національної самосвідомості нерідко ставала об'єктом іронії в фольклорі, в художній літературі. Але завдяки головним досягненням своєрідність української культури є виразом не примітивізму хуторянської психології як якоїсь ущербності національного характеру, а оптимістичної життєвості і здорового світовідчуття, душевної рівноваги і цілісності світогляду українського народу

Головні якісні особливості, досягнення та ідейне багатство української культури будуть розглянуті в подальших розділах. Тут в загальних рисах зазначимо лише деякі з них. Перші дві особливості стосуються переважно ідейного змісту, третя -- змісту і форми української культури.

Передусім, про українську ідею. Вона -- основа функціонування нації, серцевина духовних інтересів, наріжний камінь соціально-політичних прагнень. Суть її -- у вираженні поривань українського народу до свободи, до завоювання економічної, політичної і культурної незалежності, утвердження повного права представляти себе на міжнародній арені самостійно, а не чужими інструкціями та атрибутикою.

Українська ідея з часу свого виникнення поза сумнівом розвивалась, але, зберігаючи в основному свою сутність, змінювала форму, сферу дії, функціональне призначення, глибину вираження. На першому етапі вона виступала в релігійній оболонці, але з чітко окресленим національним спрямуванням, про що свідчить славетне «Писаніє» І. Вишенського (1597). Вона народилась серед українців, на захист України і була відображенням її настроїв. Уже в період свого зародження ідея набувала рис масовості, загальнонародності. Це не стільки заклики прозірливих одинаків, перших хоробрих, скільки почуття тисяч, мільйонів.

З плином часу українська ідея стає виразнішою політично, наповнюється новим змістом, набуваючи прикмет спільності, універсальності, Поряд виникають питання про історичну долю нації, самої України. Альтернатива цій ідеї ще досить міцно вбита в свідомість, а то й підсвідомість значної частини українців. Українська ідея (і в цьому одна з її характерних особливостей) не мала ніколи месіанського спрямування, вона не обґрунтовувалась посиланням на біологічні властивості народу. На відміну від російської, українська ідея поставала поза межами таких ідеологічних доктрин. Прагнення стати на чолі людства, обійняти позицію гегемона його культурного розвитку не захоплювали кращих діячів української культури.

Ідею національного визволення українська інтелігенція не розглядала як надбання чи історичне призначення лише для свого народу. Вона вважила, що всі народи рівні і мають однакове право на свободу. І тому гаряче підтримувала визвольну боротьбу інших гноблених. Шовінізм чужий українській суспільній думці, її мистецтву. Друга особливість трактування цієї проблеми -- поєднання національних аспектів з соціальними. Поза сумнівом, тут далися взнаки наша героїчна історія і дух козацтва, зокрема Січі, що відігравала на певних етапах вирішальну роль в національно-визвольній боротьбі, в якій хоч і була певна соціальна диференціація, але не такої глибини, як про це говорили кон’юнктурні історики.

Однією з іпостасей української ідеї стало її мовно-художнє буття. В мові вона існувала як об'єктивна даність, як реальний вираз етичних норм, які спадковані від матері і батька, від народження на світ. Однак так відбувається на рівні буденної свідомості. В сфері суспільній та науковій українську мову необхідно було захищати, відстоювати право на існування. Так чинили ідеологи українського народу протягом не одного століття. На жаль, це доводиться робити ще й сьогодні, з тією лише різницею, що переконувати в необхідності відстоювати мову потрібно українців. Так парадоксально проявляється українська ідея в сфері мови.

Близьким до цього був прояв української ідеї в сфері художній, вона не зводилася до права українців мати свою літературу, театр, образотворче мистецтво. Необхідно було не просто «створити» українське мистецтво, але й піднести його на рівень мистецтва світового, відкрити канали взаємообміну, збагатити його тематично, жанрово, започаткувати і дати розвиток новим видам і формам. Але прагнучи всього цього, слід уникати епігонства, еклектики, механічних запозичень і забезпечувати та дбати про національну своєрідність, стильову специфіку, яка давала право називатися не лише мистецтвом України, а українським мистецтвом у колі культур народів світу. Цей рівень реалізації української ідеї, на наш погляд, здебільшого досягнутий, хоча це той випадок, де межі немає.

Щодо науки, то тут центр ваги падав на українську суспільну думку. Від викладачів Києво-Могилянської академії, письменників, полемістів і до сучасних діячів культури українська ідея набувала різних аспектів тлумачення залежно од історичного контексту. Про її інтерпретацію Т. Шевченком, І. Франком, М. Драгомановим, В. Винниченком та іншими йтиметься далі. Українська ідея ще не стала етапом становлення духовної зрілості українського народу, вона існує і буде існувати аж до повного утвердження незалежності України.

Розглядаючи якісні особливості української культури, не можна поминути таку її рису, як гуманізм. Звичайно, культура гуманістична за своїм походженням, призначенням, своєю природою, інакше вона була б не здатна виконувати свою роль. Однак гуманізм кожної національної культури має специфічні риси і форми.

Становлення української нації супроводжувалось становленням її культури, ці процеси відбувались паралельно, взаємопроникливо. Так, зростання національної свідомості, соціально-класове розшарування, диференціація способу життя, виникнення різних політичних, ідеологічних та інших орієнтацій в середовищі єдиної нації викликали належні зміни, диференціацію, суперечності, збіги і розходження в колі національної культури.

Розвиток української культури, як це засвідчує наше дослідження, багатоплановий, багатовимірний і різнобічний. Вона зростала в кількісному і якісному аспектах, збагачувалась ідейно і формально, все різноманітнішими ставали її функції, арсенал понять і категорій, кількість аспектів і точок зіткнення до інших культур світу, ускладнювалась і диференціювалась структура. З плином часу поновлювалась загальнонаціональна мистецька скарбниця, історична спадщина, накопичені тисячоліттями духовні цінності як основа творчості народу відігравали все значнішу роль в прогресі культури. Якщо умовно поділити її на два головні шари -- фольклорно-традиційний і професійний, що формується у пізні періоди становлення нації, то можна помітити, що ці складові культури посідали різні місця, мали своє значення на різних етапах культурної еволюції. Роль професійного пласта в процесі становлення нації зростала порівняно з фольклором, але в той же час останній залишався невичерпним ідейно-естетичним джерелом професійної культури.

Культура народу не постає одразу в усій повноті її складових. Навіть сягаючи вершин свого розвитку, вона не в усьому виступає симетричною єдністю своїх елементів, які залишаються на всіх етапах культурної еволюції однаково значущими. Окремі елементи представлені в ній у «знятому вираженні», як складові знакової системи, що позначали явища світогляду і психології первісним уявлень народу.

Кожна культура прагне до гармонійного розвитку всіх своїх складових, бо нація виражає своє інтелектуальне багатство, різноманітність своїх почувань і естетичних уявлень, свій психологічний лад через усе багатство видів і жанрів, через посередництво безлічі культуротворчих засобів. Культура безмежна, бо необмежені і вічно мінливі потреби і інтереси людей у пізнанні, освоєнні і перетворенні світу. Тут бере початок потяг людини до духовної багатоманітності, естетичної завершеності, інтелектуальної глибини і наукової точності. Цей процес розвитку культури, яким би суперечливим він не був в умовах демократії (хай історично й обмеженої) вільного розвитку нації, відбувається шляхом еволюції, яка не виключає періодів піднесення й спаду.

На жаль, українська культура, як це засвідчує її історія, мало знала сприятливих періодів через відсутність соціальної свободи для її творців і носіїв, що позначилось на рівні, якості і темпах розвитку в цілому і окремих галузей зокрема. Це перешкодило вільному прояву в ній тієї характерної закономірності еволюції культур, коли відносна нерівномірність розвитку її галузей через певний час змінюється відносною рівномірністю і гармонією.

На певних етапах історичного розвитку української культури на передній план висувались то її самодіяльно-фольклорні жанри, то література, то суспільно-політична, релігійно-філософська думка, то наука. Це обумовлювалось зміною соціально-економічних та духовних запитів суспільства, еволюцією культурних інтересів, поглядів та естетичних смаків.

Культура вільного демократичного суспільства в соціальному значенні доступна всім. В інтелектуальному значенні доступність її цінностей залежить від здатності індивіда їх засвоїти, від рівня його освіти, виховання, але йдеться про її відкритість, відсутність соціальних бар'єрів до пізнання її скарбів. Відомо, що партійна і державна еліта мала змогу дивитись усі закордонні фільми, для них перекладалась художня та інша література, до речі, все це робилось приховано, з порушенням міжнародних конвенцій. Навіть в побуті (інтер'єри квартир, автомобілі, зарубіжна сантехніка і т. п.) вона відгороджувалась од громадян своєї держави.

Незалежна культура йде за логікою життя, підневільна -- за примхами кон’юнктури; творці першої прагнуть визнання народу, творці другої -- шукають схвалення і винагород влади. Незалежна культура сповідає свободу мислення і творчості, заангажована прислужує панівним верствам. Творці першої сповідують принципи, хай і різні, але незалежні, творці другої -- принципово безпринципні; перша відкрита для істини і добра, друга -- для них закрита; перша формує таланти і творить художні шедеври та дає великі наукові відкриття; друга -- плодить посередність і культивує пустоцвіти. Вільна культура орієнтована на майбутнє, її спадщина переходить від покоління до покоління, кон’юнктурній суджене забуття, і плоди гинуть раніше їх творців.

Нарешті, у вільному суспільстві культура -- не пасинок держави, її матеріально підтримують з усіх джерел, які мають бажання її фінансувати. Усім державним, громадським та іншим інституціям і усім членам суспільства відкриті двері для її підтримки. Це гарантує вільний розвиток і оберігає культуру від переходу на комерсалізацію, а це шлях втрати національної культури.

2. Дизайн як естетичний феномен

Усередині кожного виду можлива також спеціалізація дизайну. Позначка проектування в дизайні -- оптимізація функціональних процесів життєдіяльності людини, підвищення естетичного рівня виробів і їх комплексів. Предметом проектування в Дизайні є структура і якості форми предметного середовища в цілому і окремих виробів як його елементів. Метод дизайну -- принципові основи діяльності, що складаються еволюційно і визначають її позначку та категоріальний апарат, який задає методичні підвалини проектування -- засоби моделювання об'єкта і сукупність правил, що визначають послідовність і зміст етапів формотворення. Сучасні принципи дизайну -- поєднання в цілісній структурі і гармонійній формі всіх суспільне необхідних якостей об'єкта, що проектується. Основними робочими категоріями дизайнерського проектування є образ, функція, морфологія, технологічна форма, естетична цінність.

Здійснення ідеї створення цілісного об'єкта потребує глибокого знання основних законів і тенденцій розвитку економіки, виробництва, споживання, а також розуміння духовних потреб суспільства. Тому дизайн базується на наукових основах моделювання об'єкта, поєднує наукові принципи з художніми в проектному образі і знаходить застосування в інших галузях суспільної діяльності -- це так званий соціальний дизайн.

Теоретичною базою сучасного дизайну є технічна естетика -- наукова дисципліна, яка комплексно вивчає соціальні, естетичні, функціональні, ергономічні і технічні аспекти формування предметно-просторового середовищі і складає науково-методичні основи, дизайну.

Виникнення дизайну пов’язано з розвитком промисловості наприкінці XIX ст., коли вузька спеціалізація виробництва призвела до руйнування універсальності творчих сил людини та, як наслідок, до втрати естетичної цінності предметів, які вироблялися промисловим способом.

У нашій країні ідеї дизайну набули розвитку на початку XX ст., що пов’язано з діяльністю Страхова, Енгельмейера, Столярова та ін. У 1920 р. були створені перші організації, які спеціально займалися розробкою дизайнерських проблем -- Всеросійські художньо-технічні майстерні, У 1962 р. був створений ВНДІТЕ -- Всесоюзний науково-дослідний інститут технічної естетики. Цей центр дизайнерської теорії та творчості мав філії в багатьох містах (наприклад, у Харкові), а на великих підприємствах працювали спеціальні художньо-конструкторські бюро. Водночас були організовані перші спеціальні вищі та середні навчальні заклади (наприклад, Харківський художньо-промисловий інститут, нині -- Харківська державна академія дизайну ї мистецтв, яка є головним закладом підготовки дизайнерських кадрів України), де розпочалася підготовка фахівців такого профілю.

У 1964 р. на міжнародному семінарі дизайнерів у Бельгії було прийнято таке визначення дизайну;

Дизайн -- це творча діяльність, метою якої є виявлення, формальних якостей промислових виробів. ЦІ якості включають і зовнішні особливості виробів, але головним чином -- структурні та функціональні взаємозв'язки, які перетворюють вироби в єдине ціле як з точки зору споживача, так і з точки зору виробника.

Таким чином, були виділені головні специфічні особливості дизайну як різновиду естетичної діяльності.

Дизайн має власний предмет. Об'єктом дизайнерської діяльності є світ речей, які створюються людиною за допомогою засобів Щ^устріальної техніки за законами краси та функціонування.

Мета дизайну (художнього конструювання) полягає у формуванні гармонійного предметного середовища, яке найбільш повно задовольняє матеріальні та духовні потреби людини.

Дизайн охоплює і діяльність дизайнера, і результати його праці -- предмети, що пройшли художньо-конструкторську розробку, і особливий метод проектування -- художнє конструювання, і власну теорію -- технічну естетику -- науку, яка досліджує проблеми створення гармонійного предметного середовища.

Художнє конструювання як метод дизайну передбачає висунення нової художньо-проектної ідеї та розробку нової функціональної структури, раціональне втілення цієї ідеї та гармонійне, виразне стилістичне оформлення предмета.

Предмети, які є результатом діяльності дизайнера, повинні бути функціональними, а саме: досконало виконувати своє практичне призначення; бути зручними та безпечними під час експлуатації, тобто задовольняти вимоги ергономіки; бути естетично виразними, тобто мати інформаційно-виражальну форму і бути цілісними композиційне. Наприклад, історія розвитку автомобілебудування -- це пошук форми, яка б найліпшим способом втілювала ідею руху, швидкості, динаміки. Найбільше відповідає цій ідеї форма «витягнутої краплі», яку має сьогодні більшість автомобілів.

Для досягнення композиційної цілісності дизайнер використовує можливості ритму, кольору, масштабу, співвідношення світла та тіні, пустоти та об'єму у поєднанні з особливостями звукового оформлення, освітлення тощо.

Висновки

Однією з основних рис незалежної культури є її динамізм, вільне, ніким не стримуване змагання різних, часто протилежних за своїми цілями, ідейними спрямуваннями шкіл, течій, стилів, об'єднань, груп і т. д. За умов, коли їх незгоди, полеміка не виходять за рамки толерантності, це змагання винятково сприятливе, воно стимулює пошук кращого, досконалого, відшліфовує думку, поглиблює аргументацію. Боротьба за свою аудиторію, широку публіку, за увагу глядачів і читачів -- могутній стимул для пошуку логічної ясності наукових ідей, естетичної вишуканості художніх форм, широти узагальнень і глибини філософських інтерпретацій. Від вируючої духовної атмосфери виграє культура суспільства і саме суспільство.

Дослідження історії розвитку духовної культури повинно включати принаймні три головні аспекти:

ідейно-змістовий (еволюція світоглядної моделі народу, методи і стилі її відтворення даною культурою, розвиток уявлень про людину, її діяльність, ідеали, становлення і зміни в етичних поглядах та принципах естетичної свідомості суспільства тощо);

інституціональний (дослідження установ, форм і засобів, що забезпечують відтворення та організацію культурного життя, його нормальне функціонування, спрямування його провідних процесів);

структурний (історичні типи і форми культури та їх

світоглядні орієнтації -- первісна, феодальна, буржуазна і т. д,; їх суперечності та рушійні сили; складові культури (наука, мораль, релігія та інші види мистецтва, їх особливості, взаємодія).

Свого практичного і закінченого значення естетична діяльність досягає в дизайні -- творчій діяльності, метою якої є визначення і створення гармонійних формальних якостей предметно-просторового середовища людської життєдіяльності -- праці, побуту, відпочинку тощо, -- яка б найбільш повно задовольняла матеріальні і духовні потреби людини.

Список використаної літератури

1. Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии конца ХVІІІ - первой половины XIX в. — К., 198

2. Грушевський М. С. Ілюстрована icторiя України — Руси. — К., 1990 Грушевський М. С. Історія України — Руси. — К., 1991. — Т. 1

3. Гуржiй О. І., Ричка В. М. Український народ: походження, формування народностi / / Радянська школа. — 1990. — № 1

4. Гуслистий К. Г. До питання про утворення української нації. — К., 1967 Дяченко В. Д. Антропологічний склад українського народу. — К., 1965

5. Естетика / ред. Лозовой. — М., 2003.

6. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Курс лекцій. — К., 2002.

7. Культура і побут населення України. — К., 1993

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой