Архітектура України 1920-30-х років

Тип работы:
Реферат
Предмет:
Строительство


Узнать стоимость новой

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Архітектура України 1920-30-х років

План

Вступ

Напрямки та стилі

Містобудування

Архітектура житла

Громадські споруди

Висновки

Література

Вступ

Період 20-х — початку 30-х років XX ст. в історії вітчизняного зодчества сповнений суперечностей. сміливих пошуків, прикрих прорахунків і значних мистецьких здобутків.

Після закінчення громадянської війни наступив довгоочікуваний мир, але й в умовах «миру» нашому народові довелося пережити страшні соціальні експерименти надлюдьми — воєнний комунізм, безробіття і вічну примару голоду в містах, крайнє зубожіння та рабську працю селянстві!. НЕП із пожвавленням економіки. індустріалізацію промисловості, колективізацію сільського господарства.

По-різному бачили шляхи розвитку нової архітектури. Ідеологічний пафос, що тримався на соціальній демагогії, відкидав «на смітник історії» все мистецьке надбання людства на користь утопічних радикальних програм створення «Нового побуту» і «Загального усуспільнення».

Велику роль у пошуках шляхів розвитку архітектури відігравані конкурси й дискусії, в яких брало участь багато архітекторів, художників, літераторів. Водночас ці дискусії були ареною боротьби різних поглядів на напрями розвитку радянського зодчества.

Помітну роль на початку формування архітектури радянської доби відігравали представники «Пролеткульту», що виступали під гаслом «винятковості пролетарської культури» і відкидали культурну спадщину людства як нібито чужу і ворожу пролетаріатові, а тому й непридатну для того, щоб бути основою формування нової культури.

Вони твердили, що сучасне їм мистецтво може створити сам пролетаріат лабораторним шляхом на основі прийомів і форм промислового виробництва.

Цю платформу пролеткультівців поділяла і частина архітекторів, що займалася побудовою символічних образів, що не мали нічого спільного з формотворенням архітектурних споруд. Так архітектор Ґ. Гриншпун запроектував у 1921 ропі для Харкова житлові будинки у вигляді велетенських погрудь Маркса і Леніна. Цей проект викликав лише подив громадськості, і втілювати його в життя ніхто не збирався.

Напрямки та стилі

Більшість митців розуміли, що прогрес архітектури залежить від загального зростання економіки і культури країни. Архітектура України пішла шляхом, в основу якого лягли пошуки нових архітектурних форм і планувальної організації функціонального призначення. раціонального застосування будівельних конструкцій і матеріалів, нових органічних принципів розселення. Проте розуміння нового і творчі позиції зодчих були вкрай розбіжними. Новаторство і національна форма, шляхи естетичного осмислення нових для того часу будівельних матеріалів і конструкцій, архітектурна творчість та індустріалізація будівництва, новації в містобудівній організації міст і вплив нового побуту на архітектуру — вирішення цих проблем бачили по-різному як окремі майстри, так і творчі об'єднання, між якими точилася безкомпромісна боротьба, коли брак аргументів підмінявся звинуваченнями в контрреволюції і в зраді інтересів пролетаріату. Найвпливовішими творчими угрупованнями були ОСНОВА (Об'єднання сучасних архітекторів України), ОСА (Об'єднання сучасних архітекторів), АРУ (Асоціація революційних урбаністів), ВУОПРА (Всеукраїнське об'єднання пролетарських архітекторів) та ін. У 1928 ропі у Харкові, Києві та Одесі було створено об'єднання ТСАУ (Товариство сучасних архітекторів України).

Найактивнішим у пропаганді своїх теоретичних постулатів було ОСА, що видавало журнал «Современная архитектура» і стояло на позиціях конструктивізму. Все, що не відповідало поглядам цього об'єднання, безжально відкидалось. Але водночас треба констатувати, що програмна декларація цього об'єднання закладала в основу своєї діяльності прогресивні тенденції - широке використання досягнень світової та вітчизняної будівельної техніки, творчі пошуки нових архітектурних форм та створення нових типів споруд, викликаних до життя соціально-економічними умовами, здійснення ідеологічного впливу на формування естетичних ідеалів суспільства й форми використання або, краще сказати, форми сприйнята архітектурної спадщини. Вітчизняні конструктивісти, на відміну від зарубіжних, про декларували врахування в архітектурній творчості національно-побутових, кліматичних та економічних передумов розвитку архітектури. Ця програма конструктивістів, їх новаторський підхід до вирішення функціональних проблем і ставлення до наукової розробки питань побуту привернули увагу не лише професіоналів, а й широких кіл громадськості.

Слід наголосити, що саме конструктивізм дав змогу створити в Україні споруди. які увійшли до скарбниці світового зодчества, чому сприяли перш за все численні архітектурні конкурси. Саме творче змагання професіоналів породжувало твори, що вражають досконалістю форми і змісту. До найвідоміших конструктивістів належать І. Малозьомов, О. Вербицький, Г. Яновицький, Г. Шведсько-Винецький, І. Мілініс, О. Молокін, Я. Штейнберг, а також росіянин О. Дмитрієв. майже вся творчість якого пов’язана з Україною.

Менш активними в пропаганді своїх творчих позицій, але послідовними в реальному проектуванні та будівництві були зодчі, котрі продовжувані використовувати в своїх творах форми класики. Це харків'яни В. Естрович і О. Бекетов. кияни П. Альошин. В. Риков, львів'яни 1. Бапенський та Є. Червинський, дніпро-петровці О. Красносельський та В. Самодрига.

Третій напрям у стилістичній спрямованості архітектури представлений майстрами, котрі займалися пошуками національної своєрідності в сучасній їм архітектурі. Одні надихалися формами дерев’яного зодчества, інші - українського бароко. У 1920-х роках посилюється інтерес до відродження в архітектурі національно своєрідних форм з боку нового покоління архітекторів — Д. Дяченка, М. Даміловського, В. Троненка, Ю. Мазуленка та ін. Цей напрям залишив після себе відомі твори, але саме його в наступні роки рішуче засудили більшовицькі ідеологи, і майже всіх зодчих, котрі у своїй творчості спиралися на використання національної спадщини, було репресовано.

Містобудування

Найпривабливішою в архітектурі на початку XX ст. була ідея англійського архітектора Е. Говарда, котрий запропонував людству будувати «міста-сади» — різновид ідеального міста, заснованого на гуманістичних принципах тісного співіснування людини і природи. Е. Говард оптимальним вважав місто з кількістю населення 20 тис. мешканців. Разом з ідеями Е. Говарда розвитку міст Європи сприяв й інший, діаметрально протилежний концептуальний проект необмеженого розвитку «промислового міста», що належить французькому архітектору Т. Граньє. Ці дві принципово відмінні ідеї «міста-саду» і «промислового міста» зумовили чіткий розподіл типів розселення на «дезурбанізм» і «урбанізм», які найповніше виявили себе в 1920-х роках.

Дезурбаністи (ідеолог М. Охитович) обстоювали теорію поступового знищення міст як форми розселення і пропонувати розвиток малоповерхового житлового будівництва головним чином уздовж магістральних шляхів. Втілення в життя теорії дезурбаністів призвело б до повної втрати громадських колективних форм співжиття. Урбаністи (ідеолог Л. Собсович) вважали за необхідне негайно приступити до перетворення суспільства на соціалістичних засадах з індустріалізацією промисловості, реорганізацією сільського господарства та докорінною реконструкцією транспортної мережі. Вони пропонували якнайшвидше почати зводити нові соц-міста на 50−60 тис. мешканців з повним усуспільненням усіх побутових процесів.

На розвиток міст України вплинули теоретичні розробки на основі запропонованої М. Мілютіним лінійної потоково-функціональної схеми, де її автор пропонував зонувати міську територію на паралельні смуги, що розміщувалися в такій послідовності: залізниця; виробництво; комунальні та наукові заклади; захисна зелена смуга з шосейною магістраллю; житлова зона, що в свою чергу складалася з трьох паралельних смуг — громадських, житлових споруд і дитячих закладів; паркова зона з місцями для відпочинку, спортивними спорудами, водними басейнами; «зона садових і молоко-городніх ралгоспів». За цією схемою споруджували соцмісто «Новий Харків», розроблене в 1929 році колективом архітекторів під керівництвом ГІ. Альошина. Автором соцміста Кривого Рогу є В. Заболотний, а окремі споруди спроектували Й. Каракіс і П. Юрченко. Соцмісто «Велике Запоріжжя», що також зводили з 1929 році, складалося з шести містобудівних утворень, які й досі називаються селищами.

Так, наприклад. Шосте селище налічує понад 200 тис. мешканців. Авторами «Великого Запоріжжя» є Г. Орлов і В. Лавро в. Соцмісто Краматорська будували за проектами архітекторів під керівництвом О. Дмитрієва. Своє соцмісто мав і Київ — у Дарницькому районі (архітектори М. Холостенко, П. Юрченко). Всі соцміста, за винятком «Великого Запоріжжя» і Дарницького в Києві, відділяє від промислової зони і транспортної магістралі зелена захисна смуга завширшки 300 м.

При створенні соцміст архітектори-новатори необачно відкинули периметральне розпланування кварталу. їх основною складовою частиною є чотириповерхові житлові будинки без кухонь, або з кухнями-нішами з плоскими дахами і так званими горизонтальними «лежачими» вікнами; будинки розмішували на вільній від забудови території по геліотермальній осі - бічні фасади орієнтовано на схід і захід, а всі торці тільки на південь і північ. Таку саму орієнтацію мали будинки-комуни, дитячі ясла-сади. фабрики-кухні та інші складові тогочасної забудови соцміст. Наймасовішим було будівництво невеликих робітничих і шахтарських селиш, прикладом чого є Штергрес Луганської області. Спорудження його розпочалося в 1924 році. Воно мас вільне планування, основні вулиці прокладено вздовж ставка по горизонталях, а другорядні - перпендикулярно до нього. Селище забудовано двома типами споруд — двоповерховими двосекційними і одноповерховими, зблокованими торцями по вулицях, що перпендикулярні до схилу. Одночасно із житлом тут зведено школу, магазини, стадіон. Особливо вдалим є зелене вбрання селища. Проект розробив архітектор О. Бекетов.

Селища будували не лише біля шахт і промислових підприємств автономно, вони входили і до структури великих міст. Таким є селище Харківського паровозобудівного заводу (ХПЗ), забудоване у 1927 році за проектом В. Троценка двоповерховими зблокованими житловими цегляними будиночками з квартирами в двох рівнях. У їхній архітектурі використано художньо осмислені форми українського народного зодчества. Це дахи своєрідних обрисів з великими виносами, що нагадують зразки народного житла, ганочки з різьбленими дерев’яними колонами, трапецієподібні вікна.

Для розробки проектів планування та забудови міст і наукового вирішення проблем містобудування в Україні в 1930 році на базі проектно-будівельних організацій було організовано Державний інститут проектування міст (Діпромісто) з філіалами в Києві. Дніпропетровську та Одесі. Затри роки інститут склав генеральні плани 27 українських міст і великих селиш, зокрема «Великого Запоріжжя», Донецька, Одеси. Краматорська, Перлівки, Алчевська, Кривого Рогу, Херсона, Миколаєва, Дніпропетровська. Нікополя. Вінниці, Кам’янського (Дніпродзержинська), Кадіївки та багатьох ін. У Діпромісті почала формуватися вітчизняна школа архітекторів-містобудівників, добре відома нині за межами України.

Генплан Донецька (1929−1930, архітектори П. Головненко, А. Станіславський) уперше в історії вітчизняного, і не лише вітчизняного містобудування найповніше врахував специфіку шахтарського міста. Група маркшейдерів на чолі з І. Потьомкіним розробила зведений план уже відомих і перспективних розробок вугільних пластів, і ці рекомендації були враховані в генплані при трасуванні нових вулиць та розміщенні споруд Основна містобудівна ідея генплану — це створення магістралі вулиці Артема, на яку «нанизуються'1 колишні не впорядковані шахтарські селища старої Ю зівки, що мали глузливі назви «Собачії вок», «Шанхаїв». Вулиця Артема проходить по гребеню пагорба між річками Бахмуткою та Кальміусом.

У проекті передбачено не лише будівництво в центрі міста театру, кінотеатру, житлових і громадських споруд, аіе й озеленення річок, створення нових зелених насаджень та розміщення тут спортивних баз. Цей проект було втілено в життя.

У 1930 році почали роботу над генпланом «Великого Запоріжжя», якій судилося стати однією з класичних робіт у галузі містобудування (архітектори І. Малоземов, В. Орєхов, В. Андреєв, О. Касьянов. Б. Приймак, С. Клевацький, під керівництвом проф. П. Хаустова, інж. -економіст Г. Шелеховський). «Велике Запоріжжя» було розраховане на 500 тис. жителів і включало старовинний Олександрівськ і селище Павло-Кічкас. Визначалося 7 самостійних, але з'єднаних магістралями районів, кожний з яких мав систему розміщення житлових і громадських територій з рівномірним розподілом установ обслуговування. Загальноміський центр планували на Вознесенці. Прийнята в проекті система основних лінійних магістралей з поперечними розподільними і другорядними вулицями забезпечувала, на думку авторів, диференціацію магістралей і створювана дія населення найкоротші шляхи до місця роботи. Віддаючи належне проектові «Великого Запоріжжя», треба зазначити і його недоліки. Так. на легендарній Хортиці - одному з 7 його районів — передбачати житлові будинки і громадські споруди у 30−40 поверхів для створення нових сучасних обрисів міста та економії площі.

У 1929 році на східній околиці Харкова розгорнулося спорудження комплексу тракторного заводу, поруч з ним створювалося соцмісто на 126 тис. мешканців, яке отримало назву «Новий Харків», що є класичним прикладом втілення запропонованої лінійної потоково-функціональної схеми планування міст, де чітко простежувалися функціонально відмінні паралельні смуги — залізниця, промислова смуга, територія ХТЗ із системою пропускних пунктів. Московський проспект як головна транспортна артерія, захисна зелена смуга завширшки 500 м. Далі автори дещо відступили від схеми М. Мілютіна — громадські споруди розмістили не у вигляді вузької смуги, а через певні проміжки в широкій житловій зоні. Далі в зоні відпочинку на значній віддалі від житлової смуги розташовано школи-гіганти, а ще далі - сади й радгоспи з впрошування овочів. Основною житловою одиницею були «житлові комбінати» на 2700−3000 мешканців — комплекси житлових корпусів для різних категорій населення з «кабінами для спання» площею до 6 кв. м, які критими переходами з'єднували з клубами, їдальнями та дитячими будинками (яслами і дитячими садками).

Архітектура житла

У 1920-х роках з’явилися нові типи житла. Якщо раніше найпоширенішими були лише секційні прибуткові будинки та будинки-особняки, то після революції арсенал житла поповнили будинки-комуни (їх називали ще житловими комбінатами), розповсюдженими були будинки кооперативів з малометражними квартирами, що споруджували на власні кошти мешканці, а також державні будинки галерейного і секційного типів.

Архітектура будинків-комун — це завжди форми конструктивізму. Але конструктивізм інколи використовувані і у вирішенні фасадів будинків житлових кооперативів і гуртожитків. Однак, більшість будинків 1920-х років має риси класицизму. рідше українського бароко. Поширеними були і так звані «безстильові будинки», що взагалі не мали ніяких стильових ознак і були досить примітивними і в планувальному вирішенні квартир.

Будинки-комуни багато чим нагадували звичайні гуртожитки і мали коридорне планування з двостороннім розміщенням «кабін для спання». Туалети були. як правило, в торцях корпусів, все обслуговування зосереджено в спеціальних двоповерхових блоках, де знаходилися їдальня, бібліотека. Ці блоки критими переходами були сполучені із житловими корпусами, а інколи — з дошкільними дитячими закладами. Планувальними засобами і перш за все площею «кабіни для спання» жертви соціального експерименту були позбавлені можливості організації подружнього життя. Насправді у людей виникали сім'ї, народжувалися діти. Люди не могли користуватися їдальнею, і примуси стояли в коридорі біля дверей. Будинки-комуни проектували переважно для соцміст. Такі будинки на 3 тис. місць було споруджено в Шостому селищі Запоріжжя, у соцмісті «Новий Харків», у соцмісті Краматорська та інших селищах.

Майже всі будинки-комуни було перебудовано. Повністю зберігся до нашого часу лише «будинок-комуна» у соцмісті Кривого Рогу (1930, архіт. В. Троценко). Складається він із чотирьох чотириповерхових блоків, об'єднаних в композицію невеликим двоповерховим блоком обслуговування з переходом у рівні його першого поверху. Замість буфету-їдальні на другому поверсі блоку обслуговування розміщено бібліотеку-читальню і зал «тихих ігор» — шашок, шахів. Житлові кімнати тут мають порівняно велику для тих часів площу — 10−12 кв. м, і тому нині споруду використовують як робітничий гуртожиток. Недоліком будівлі є обмежена площа умивальної кімнати, передбачена лише одна душова кабіна і один туалет на поверх.

Житлові будинки галерейного типу зводили в південних районах України. Прикладом є триповерховий будинок у Другому селищі Запоріжжя (1929, архіт. Г. Орлов). Він складається з квартир із однією житловою кімнатою, кухнею і туалетом. Входи організовано з галереї. в торцях якої розміщено дві сходові клітини. Саме за рахунок будівництва лише двох сходів і досягнуто певної економії.

Використання класичних архітектурних форм засвідчує секційний будинок на вулиці Сумській. 116 у Харкові (1926−1928. архітектори М. Покорний, О. Линецький). Цікавим зразком є перший будинок лікаря в Києві, увігнута лінія ііого головною фасаду своєрідно вирішує гострий ріг кваргаау. Будівля вирізняється симетричною композицією, врівноваженістю об'ємів та вдалим поєднанням червоної та жовтої цегли в оздобленні фасадів. їх пластику формує застосування трикутних і прямокутних еркерів, балконів-лоджій і критої тераси над центральною частиною. Планування квартир у секціях забезпечує вдалий функціональний зв’язок між приміщеннями.

Дня студентів зводили різні за місткістю гуртожитки. Серед них найпомітніші «Гігант» на вулиці Пушкінській у Харкові (1928−1929, архітектори О. Молокін, В. Іконніков) і гуртожиток студентів Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту (1931. архіт. К. Щукін).

Архітектура житла західних областей України у 1920-х- початку 1930-х років має багато спільного з тенденціями розвитку архітектури східних областей, однак темпи зростання міст були там менш інтенсивними. У Галичині в оздобленні фасадів найпопулярнішою була традиційна модернізована класика, але з нею співіснували неороманський стиль, неоготика, неоренесанс. Прикладом можуть бути палац Бєльських (нині Будинок учителя, 1923, архіт. І. Багенський), збудований у формах модернізованої класики.

Паралельно розвивається суто функціоналістичний напрям, що цілком пориває з архітектурною спадщиною та національними традиціями. Йому притаманні геомегризовані архітектурні форми, так звані лежачі або «стрічкові» вікна. Прикладом можуть бути будинки у Львові на вулиці Крижовій, 8 (1929, архіт. В. Мінкевич), у Станіславі на вулиці Галицькій, 13 (1928. архіт. С. Риба).

Громадські споруди

Новим типом громадських споруд, що виникли в 1920-х роках, стані «фабрики-кухні», які були обов’язковим атрибутом соцміст. Споруджували їх і при промислових підприємствах у містах. Це — масова робітнича їдальня, де харчуватися за талонами, виданими на заводах і фабриках, і де уперше було впроваджено систему самообслуговування. Основною складовою «фабрики-кухні» був велетенський обідній зал і кухонне приміщення. Потреба у цих спорудах була настільки великою, що оголосили конкурс на кращий проект. У конкурсі 1928 року брали участь кияни О. Вербицький. О. Скобелєв. П. Альошин. В. Риков, харків'яни М. Покорний, Г. Яновицький та ін. Переможцем став О. Вербицький. який виконав свій проект у традиціях конструктивізму. Це двоповерхова споруда з плоским дахом і балконом, сходи знаходяться у модному годі скляному футлярі, є тут і круглі вікна. Цей проект використати і при спорудженні «фабрики-кухні» заводу ім. Артема на вулиці Глибочицькій у Києві. Однак цей тип громадських споруд не витримав випробування часом — «фабрики-кухні». як і сама ідея тотального усуспільнення побуту, втратили свою актуальність, їх було або перебудовано, або знесено.

Наймасовішими спорудами нього часу стали робітничі клуби, які будували на кошти профспілок залізничників, харчовиків, металургів. Кожна профспілка, замовляючи проект, ставила перед архітектором певні вимоги не лише з його планувальної організації, а й щодо дотримання певних естетичних принципів. Основний принцип планування клубів і палаців культури полягав у досягненні можливості роздільної Експлуатації їх масово-видовищної та клубної частини. що майже завжди приводило до створення асиметричних складних планів. Творчій роботі архітекторів України над проектуванням клубів великою мірою сприяло проведення численних конкурсів та обговорення проектів на творчих дискусіях і в пресі.

До найцікавіших прикладів будинків культури з компактним планом у формах конструктивізму належить Палац робітника в Харкові (нині Палац культури залізничників), споруджений у 1928−1932-х роках за проектом О. Дмитрієва. Споруда розташована на невеликій площі і замикає собою перспективу вулиці Котлова. Центром композиції є зал для глядачів секторної форми на 2 тис. місць із двома ярусами балконів. Із трьох боків його оточують кулуари і фойє. Безпосередньо до сцени примикають кімнати для артистів, а до ар'єрсцени — гімнастичний зал з набором приміщень обслуговування. Найвдалішим є парадне вирішення вестибюля з гардеробом і фойє з двома широкими сходами. Забезпечено зручний зв’язок вестибюля із залом невеликого ресторану з одного боку, і лекційною аудиторією — з другого, а також із клубними кімнатами в рівні двох верхніх поверхів, які мають ізольовані виходи на вулицю. Внутрішньому просторові основних приміщень притаманна одна загальна риса — він немовби перетікає в різні рівні, тут вдало використано фактуру і колір оздоблювальних матеріалів. які поєднуються з полірованою міддю, що «осучаснює» інтер'єри, надає їм особливої вишуканості. Інтер'єр фойє прикрашений у торцях монументальними розписами художника Є. Лансере. Зовнішні форми клубу повною мірою відбивають його планувальну структуру, сегментований об'єм у центральній частині пластично збагачений хвилястою поверхнею стіни, ((юрму якої повторюють вітражі вікон і входу. О. Дмитрієв спроектував ще дві клубні споруди у формах конструктивізму, але вже з асиметричними планами і роздільною експлуатацією видовищної та клубної частини. Це Палац культури металургійного заводу із залом для глядачів на 2 тис. місць у Донецьку і клуб для Новокраматорського машинобудівного заводу із залом на 800 місць у Краматорську.

До числа довершених за планувальною організацією належить клуб у Кременчуці (1925−1926, архіт. Ф. Мазуленко). Дві третини його об'єму займає видовищна група зі зручним залом на 500 місць із балконом, а клубна частина функціонально ізольована і має свій вхід, вестибюль і гардероб, що зручно в експлуатації. Архітектурне обличчя клубу утворюють форми, навіяні українським народним теслярством. Це велика ніша-портал з балконом, верхня частина якої має форму трапеції, а масштаб ніші майстерно підкреслено двома невеликими баштами. Пілони, що обрамляють портал, пластично збагачені невеликими заглибленнями, в яких розмішено декоративні вази. Особливу красу споруді надають декоративний картуш над нішею-порталом, рустовка першого поверху і характерної форми череп’яний дах з великим виносом.

На відміну від клубу в Кременчуці, клуб ЗАЗу в Запоріжжі (1924−1925, архіт. Д. Тіссен), має компактний кубоподібний об'єм, куди вкомпоновано і видовищну, і клубну частини. Цей прийом планування, незважаючи на високу майстерність зодчого, не виправдав себе при експлуатації. У декоративній обробці фасадів та інтер'єрів гуг використано форми класики.

Аналіз архітектурної практики 1920−1930-х років у західних областях свідчить про те, що в Галичині та на Волині теж інтенсивно будували робітничі клуби. Найбільшу активність залізничники, які збудували перші клуби уЛьвові. Тернополі та Ковелі. Цікавим є клуб у Львові на вулиці Фельковича. 10 (архіт. Р. Мюл-ер) із залом для глядачів, клубними кімнатами та залом. Значну увагу приділено й створенню оригінального архітектурного образу, що визначається ритмом вузьких пілонів на всю висоту споруди, вертикальним об'ємом, що підкреслює розміщення входу з вікном-вітражем. Своєрідна гармонія прямокутних об'ємів, поєднання скляних вітражів і площин, вимуруваних із цегли, білі тиньковані деталі - все це притаманно клубу трамвайників, спорудженому у Львові на вулиці Виговського (архітектори Т. Врубель, Л. Красинський).

Якщо на землях Східної України вже в 1920-х роках почалося руйнування храмів як «пам'ятників проклятого минулого», то в західних регіонах продовжували зводити культові споруди різних конфесій. Найбільше українських феко-католицьких храмів споруджено за проектами Є. Нагірного, котрий спирався у своїй творчості на осмислення місцевих традицій. Серед найкращих можна назвати церкву св. Ми кола я в м. Стебнику Львівської області.

Школи були предметом особливої уваги, оскільки саме тут закладалися основи формування «нової людини». Вже в 1926 ропі було запропоновано лабораторно-кабінетну систему, згідно з якою кожна група учнів — клас — не була закріплена за певною кімнатою, а переходила протягом дня з лабораторії до лабораторії. які були обладнані для занять з фізики, хімії, біології, іноземних мов тощо. Крім кімнат-лабораторій лишалася обмежена кількість приміщень, де учнів молодших класів учили лише читати і писати. Цей метод навчання в ті часи важко було реалізувати на практиці, і він став домінуючим лише в 1970—1980-х роках. В альбомах типових проектів тоді вперше з’явився термін, що визначає комплектність школи. Під цим поняттям слід розуміти кількість паралельних класів у школах.

Програми шкіл-гігантів складали на основі панівної тоді педагогічної системи. спрямованої на т. е. щоб максимально наблизити школу до дитячого будинку, який вважався перспективною дитячою спорудою, де діти виховувалися б «без негативного впливу батьків». Педагоги вважати, що лише дитячий будинок «…усуває роздвоєння дитини між сім'єю і школою при відмиранні сім'ї» «. Найповніше репрезентують школи-гіганти, зведені за цією програмою, споруди в «Новому Харкові» (1930−1932, архітектори А. Аль, П. Долішинський) і на розі Московського проспекту і вулиці Крайньої в Харкові (архіт. Є. Гамзе). Ця школа має ускладнену планувальну структуру. В окремих її об'ємах запроектовано гуртожитки для дівчаток і хлопчиків, ше один блок відведено під гуртожиток для викладачів і медичний ізолятор. Крім класів і численних лабораторій тут є великий актовий зал з гуртковими кімнатами, два спортивних зали. Шкільний комплекс займає наріжну ділянку, і монотонний ритм його вікон пожвавлюють лише два горизонтальних еркери на рівні другого і третього поверхів, які є основними пластичними акцентам на всій площині фасадів.

Централізована схема планувальної організації властива поліклініці та лікарні на 300 ліжок, зведеній у Шостому селищі Запоріжжя (1931, архіт. J1. Юровський). Лікарня з'єднана з поліклінікою критим переходом, а мініатюрний об'єм аптеки розмішено окремо біля входу на територію лікарні. Планування традиційне — коридор з холами для освітлення. Будівлі облицьовані великими блоками рваного темно-чевоного вірменського туфу. Матеріал цей добре вписується в систему конструктивістської естетики — це уступ солярію на третьому поверсі, балкон з ажурною металевою огорожею на другому, напівкруглі виступи в місцях розміщення сходів, великі вікна горизонтальних пропорцій, тоненькі залізобетонні стовпчики, що підтримують перехід і козирок з чотириметровим виносом над головним входом. Усе це виконано зі знанням справи і хорошим художнім смаком.

Найбільшою лікувальною спорудою Львова стала зведена коштом каси взаємодопомоги хворих санаторій-лікария на 240 ліжок на вулиці Лисенка, 31 (1926−1930, архіт. А. Каменобродський). П’ятиповерховий корпус санаторію-лі-карні запроектовано в стилі конструктивізму з урахуванням усіх тогочасних вимог організації медичного обслуговування з досконалим плануванням палат для хворих, кабінетів і операційних. Фасади з боку вулиці формують балкони по всій довжині корпусу, що вирізняє споруду з навколишньої забудови.

У 1920-х роках у всіх великих містах України зводяться загальноміські пошти-телеграфи. Один із найбільших головпоштамтів став до ладу у Львові (архіт. Є. Червинський). Після реконструкції в 1923 році споруда набула форм, властивих неокласицизму. Кремезний доричний ордер оздоблює фасади та інтер'єри споруди. Для будівництва поштамту в Харкові прийнято конкурсний проект тоді ще студента О. Мордвинова, що мав чітке планування. З боку площі споруда розділялася високою баштою зі сходами на дві частини — двоповерхову (операційний зал) і чотириповерхову (експедиція).

Значну увагу приділені адміністративним спорудам. Це банк у Донецьку (1930, архіт. О. Молокін), будинок Рад у м. Первомайську Миколаївської області (1927, архіт. В. Естрович). Найбільшою будівлею у західному регіоні є восьмиповерховий Будинок канцелярій у Львові (1928, архіт. Р. Мюллер), споруджений у формах функціоналізму. Найзначніший ансамбль адміністративних споруд зведено у Харкові на пл. Ф. Дзержинського (нині пл. Свободи). Її форму визначив В. Троненко. Площа складається з двох частин: одна — у формі кола діаметром близько 300 м; друга — прямокутна, що примикає до першої з боку вулиці Сумської (430×115 м). З висоти площа дещо нагадує хімічну реторту. У 1925 році архітектори СРСР і один архітектор зі США взяли участь у конкурсі на кращий проект Держпрому. Компетентне журі зуміло виявити кращий проект, а також групу цікавих пропозицій. Першу премію отримав проект під девізом «Незваний гість» (архітектори С. Серафімов, М. Фельгер, С. Кравець), який і прийняли для реалізації. Керівником будівництва призначили інженера-будівельника П. Ротерта.

Будівельний об'єм споруди — 350 тис. куб. м. Вона складається з дев’яти радіально розміщених різновисоких корпусів, об'єднаних у три великих об'єми, з двома проїздами (на вулицях Анрі Барбюса і Ромена Ролана) між ними. Через кожну вулицю-проїзд зроблено три горизонтальних мостових переходи на рівні третього, п’ятого і сьомого поверхів. Головне в архітектурі Держпрому — досконале поєднання вертикально розміщених паралелепіпедів. Робочі приміщення для управлінь найбільших промислових трестів згруповані за функціональним принципом і сполучаються між собою в горизонтальному рівні широкими коридорами, а у вертикальному — ліфтами та сходами. Тут передбачено два зали засідань — великий на 1000 місць і малий на 250 місць: технічну бібліотеку з читальним залом, їдальню-ресторан, невеликий готель, банківську і нотаріальну контори, радіостанцію та інші служби. Суттєва особливість планування — кожний трест має доступ до приміщень і служб загального користування.

архітектура будинок громадський споруда

Висновки

Архітектура 1920-х — початку 1930-х років — явище багато в чому унікальне і вкрай суперечливе, що передусім визначалось існуванням трьох несхожих стилістичних напрямів. Представники переважно старшого покоління, використовуючи ордерні форми, продовжували будувати добротні споруди різноманітного призначення. Молодь, що прониклась ідеєю національного відродження України, щиро і заповзято торувала шляхи у пошуку національно своєрідних і художньо-довершених споруд. Проте не таку архітектуру хотіли бачити партійні функціонери, і невдовзі майже всі зодчі, котрі розробляли цей напрям, закінчили своє життя трагічно з тавром українських буржуазних націоналістів. Найбільшу увагу громадськості привертали гасла пролеткультівців і конструктивістів, котрі пропонували «новий побут», «відмирання сім'ї та ізоляцію дітей від буржуазного впливу сім'ї».

Мистецтво треба було поставити під пильний партійний контроль — у 1933 році було ліквідовано всі творчі організації зодчих і незабаром створено Спілку архітекторів СРСР, яка нав’язала митцям творчий метод соціалістичного реалізму. Так усі здобутки архітектури 1920-х років було перекреслено.

Література

Базилевський В. Холодний душ історії // Дніпро. — 1996. — № 1--2.

Введение в культурологию / Под ред. проф. В. А. Сапрыкина. — М., 1995.

Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. — К.: Глобус, 1992. — Т. 2.

Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). — К., 1990.

Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. — К., 1994.

Історія українського мистецтва: У 6 т. — К., 1967.

Культурна політика України. — К., 1995.

Ортега-и-Гассет Х. Дегуманизация исскуства. — М., 1991.

Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998.

Українська культура. Історія і сучасність / За ред. С. О. Черепанової. — Л.: Світ, 1994.

Учебный курс по культурологии / Под ред. Г. В. Драча. — Ростов-на-Дону, 1996.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой