Бібліографічні класифікації

Тип работы:
Курсовая
Предмет:
Культура и искусство


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Вступ

Систематизація документів — один з найдавніших і найпоширеніших методів їхньої аналітико-синтетичної обробки, оскільки вона відповідає потребам людей у поділі знань за галузевою ознакою, диференціації наукових знань. Під систематизацією розуміють визначення класифікаційного індексу документа відповідно до його змісту за таблицею певної системи класифікації. Таким чином, можна сказати, що при систематизації здійснюється переклад ознак змісту документів з природної мови на штучну мову класифікаційних індексів певної систематичної документної класифікації. Якість систематизації, точність визначених пошукових образів документів, а також якість інформаційно-пошукових систем, побудованих на основі систематичних класифікацій, залежить перш за все саме від якості й можливостей класифікації. В цьому і полягає актуальність даної проблематики.

Систематичні класифікації завжди будуються на основі класифікації наук. Класифікація наук визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв’язок усіх наук. У документах відображають знання, тому класифікацію наук доцільно класти в основу документних класифікацій, що відображають систему знань. Особливе значення ця проблема має для бібліотечно-бібліографічних класифікацій. Укладачі бібліотечно-бібліографічних класифікацій по-різному ставляться до зв’язків класифікації наук із систематичною документною класифікацією. Деякі з них (наприклад, американські бібліотекознавці М. Дьюї, Ч, Мартель) вважали, що в основу документної класифікації може бути покладена будь-яка класифікація наук, навіть така, що не відповідає сучасному рівню наукових знань, щоб вона сприяла зручності використання. Такий підхід відображає її розуміння виключно як технічного апарату для пошуку інформації. Проте, як показала практика, невідповідність структури бібліотечно-бібліографічної класифікації структурі сучасної науки ускладнює бібліографічний пошук, особливо в традиційних ШС. До того ж більшість бібліотекознавців вважають, що систематичні каталоги бібліотек мають виконувати освітню функцію, ознайомлювати читачів із системою знань, сприяти розширенню інтересів. Це може забезпечити лише бібліотечно-бібліографічна класифікація, побудована на фундаменті справді наукової системи знань.

Проте зв’язок між документною класифікацією і класифікацією наук не означає їхньої тотожності. Адже їхні об'єкти різні: класифікація наук систематизує науки, а документна — документи. Ці класифікації мають і неоднакову мету: основна мета класифікації наук — пізнання реального світу, закономірностей його розвитку, а в межах окремих наук і галузей практичної діяльності - полегшити процес вивчення об'єктів навколишнього світу, їхніх закономірностей і зв’язків. Основна мета документної класифікації - забезпечити зберігання і пошук інформації, сприяти вивченню накопичених людством знань, культурному розвиткові суспільства.

Виходячи з розбіжності в об'єктах і меті, документні класифікації мають певні відмінності від класифікації наук. Документна класифікація має лінійну форму: всі класи, підкласи та дрібніші ділення мають бути подані в лінійній послідовності, саме так розташовуються документи на полицях і бібліографічні записи в пошуковому масиві. Класифікація наук може мати будь-яку форму — трикутника (у Б.М. Кедрова), кола (у С.Г. Струміліна), блок-схеми тощо. Лінійність документної класифікації призводить до умовності у прийнятті рішень щодо місця деяких наук, що виникли на межі двох або більшої кількості наук. Так, доводиться визначати основне місце для біохімії, астрофізики, екології та багатьох інших наук. Тобто враховується лише одна лінія зв’язку між науками, а інші визначаються за допомогою спеціальних прийомів.

У документних класифікаціях створюються комплексні класи, які виходять за межі однієї науки, чого немає в класифікації наук. Це пов’язано з особливостями запитів користувачів та особливостями змісту окремих видань. Так, у багатьох бібліотечно-бібліографічних класифікаціях створюється клас для літератури з військової справи, де групуються видання з різних галузей знання, пов’язаних з військовою справою (техніка, економіка тощо). Документні класифікації можуть мати класи для літератури універсального змісту (енциклопедії, довідники загального характеру тощо), а також ділення за ознаками форми документів (нотні видання, бібліографічні покажчики тощо), призначення (дитяча література), позанауко-ві ділення (художня література).

Документні класифікації втілюються в різноманітних системах класифікації. Система класифікації - це впорядкований перелік класів, підкласів і більш дрібних ділень, в основі якого лежить певна класифікація наук. Виходячи з цього, визначається місце для кожної науки, теми, проблеми тощо.

Метою даного дослідження є намагання розкрити особливості створення та використання бібліотечно-бібліографічних класифікацій у системі документних класифікацій.

Об'єкт дослідження — класифікації документів як спосіб впорядкування роботи з останніми.

Предметом — процес створення та розробки системи класифікацій.

Головними завданнями даного дослідження є визначення головних понятійних характеристик в системі бібліотечно-бібліографічних класифікацій, характеристика історії їх створення.

1. Основні етапи розвитку систематичних класифікацій

1.1 Розвиток систематичних класифікацій з давнини до середини XIX ст.

Сучасна наука має відомості про те, що документні систематичні класифікації виникли в глибоку давнину. Як тільки появилися досить великі за обсягом зібрання творів, виникла потреба їх систематизувати. Оскільки протягом багатьох століть документи зберігалися в бібліотеках, саме бібліотечно-бібліографічні класифікації пройшли найдовший шлях розвитку, їхні здобутки широко використовуються в наш час різними галузями документних комунікацій.

Відомо, що ще 3000−2500 років до н. е. в Африці, а пізніше і в Азії існували бібліотеки з великими фондами, які групувалися за змістом. Про це свідчить перелік книг, вигравіруваний на стіні бібліотеки храму в Едфі (Стародавній Єгипет), де книги згруповано за темами. Вважають, що і в бібліотеці ассирійського царя Ашшурбаніпала (VII ст. до н. е.) книги систематизували за змістом. У III ст. до н. е. грецький вчений Каллімах у своїх «Таблицях тих, що уславилися з усіх галузей знань, і того, що вони написали у 120 книгах» згрупував матеріал у діленнях: епос, лірика, історія, філософія тощо [18, C. 162].

У період раннього Середньовіччя в бібліотеках при монастирях та соборах, фонди яких становили декількасот примірників, обходилися найпримітивнішим групуванням рукописів за кількома відділами відповідно до потреб монастирських шкіл, у яких вивчали сім вільних мистецтв: комплекси тривіуму — граматика, діалектика, риторика і квадріуму — арифметика, геометрія, музика, астрономія.

В епоху Відродження починають інтенсивно розвиватися наука, культура, виникають світські школи й університети, а при них і бібліотеки. У XV ст. виникло друкування книг, що сприяло розширенню кола читачів, зростанню кількості бібліотек. Виникла потреба у каталогах, які якісно й детально відображали б фонди бібліотек. Саме в цей час зароджуються факультетські системи бібліотечної класифікації, що набули поширення в XVI-XVII ст. в бібліотеках Західної Європи. Для цих систем характерний поділ фонду на чотири частини відповідно до чотирьох факультетів, які були тоді в більшості університетів: філософський, медичний, юридичний і богословський.

Видатним явищем серед факультетських систем стала класифікація швейцарського вченого і бібліографа К. Геснера, на основі якої він розташував матеріал у складеному ним бібліографічному покажчику «Загальна бібліотека…» (1545−1555). Класифікація вирізнялася деталізацією — мала більше 250 ділень, відображала наукові проблеми свого часу, мала багато посилань, що пов’язували споріднені за тематикою ділення, тощо.

У XVII-XVIII ст. широко відомою стає французька система, яку особливо активно використовували у Франції. Ця система була подібною до факультетських і розвивала їх. Варіанти цієї системи іноді вельми деталізовані (мали до 500 ділень), її основні розділи: богослів'я, юридичні науки, філософія. Французька система мала більш прикладну спрямованість, ніж, наприклад, класифікація Геснера, і часто відображала реакційні погляди католицизму [11, C. 167].

Великий вплив на розвиток бібліотечно-бібліографічних класифікацій XVIII-XIX ст. справила класифікація наук англійського філософа Френсіса Бекона (1561−1626), створена на початку XVII ст. Вона відобразила бурхливий розвиток науки того часу і на противагу схоластичним середньовічним класифікаціям подавала науки, що вивчали реальні явища природи і суспільного життя. Науки в класифікації Ф, Бекона розподілялися за «здібностями людського духу», відповідно до того, яка здібність визначає виникнення і розвиток тієї чи іншої науки. Ф. Бекон виділяв три здібності: пам’ять, яка визначила існування історичних наук; уявлення, що сприяло виникненню мистецтва, літератури; розум, що лежить в основі філософії, або власне науки. Звичайно, такий поділ наук був ідеалістичним і не йшов від головної ознаки, за якою виділяються науки (предмети, об'єкти їхнього вивчення). Проте в класифікації появилися нові риси в підході до групування наук, наприклад, історичний розділ будувався на основі принципу еволюційного розвитку світу; в розділі наук про людину виділялися науки «про індивідуальну людину» і «про людину, як про істоту, пов’язану з іншими, що живуть у суспільстві»; було створено розділ для «наук про машини» тощо.

У 50-х роках XIX ст. стала відомою класифікація, розроблена німецьким вченим А. Шлейєрмахером. Класифікація мала до 13 тисяч ділень. Спочатку розташовувалися загальний відділ, відділи літератури, мистецтва, історії, математики та природознавства, наприкінці - основні відділи факультетських систем. Крім того, система мала великий розділ економічних і технічних наук [10, C. 165].

У Росії усвідомлення потреби в систематизації книг за змістом виникло на початку XVIII ст., коли стали друкувати світські книги, створювати наукові бібліотеки. У створеній при Кунсткамері публічній бібліотеці (пізніше Бібліотека Академії наук) використовували розташування документів і їхніх бібліографічних записів у каталогах за одним з варіантів факультетської системи. Цікаво, що російські класифікації цього періоду не копіювали західноєвропейські системи. Так, відомий історик М. М, Бантиш-Каменський створив бібліографічну класифікацію з таким розміщенням розділів: філологічні, історичні, географічні, математичні, медичні, філософські, богословські книги. У московському архіві Колегії закордонних справ використовувалася бібліотечно-архівна класифікація з такими розділами для друкованих книг: історичні, генеалогічні, політичні, географічні, лексикографічні, філологічні, богословські, філософські, юридичні, математичні, економічні.

Велику кількість бібліотечно-бібліографічних класифікацій було розроблено в Росії у XIX ст. Однією з перших стала система вченого-природознавця П. Г. Демидова (1806), створена ним для власної бібліотеки. Вона найбільш деталізована у відділах природничих наук і технології відповідно до основного змісту книг. Класифікація П. Г. Демидова зазнала впливу прогресивних французьких класифікацій того часу, а також класифікації наук Ф. Бекона і разом з тим відзначалася самостійністю та оригінальністю багатьох рішень.

У 1809 р. була опублікована інструкція «Досвід нового бібліографічного порядку для Санкт-Петербурзької імператорської бібліотеки», яку склав її директор О.М. Оленін. Він намагався створити логічну класифікацію, яка б відображала взаємозв'язки наук. Усі знання згруповані у трьох розділах: науки, мистецтва, філологія. Науки поділяються за засобами пізнання на розумові (пізнання відбувається за допомогою розуму), за цією ознакою згруповані й суспільні науки, та природничі науки (пізнання відбувається за допомогою почуттєвого сприйняття). Загалом у класифікації багато наук згруповано як у відомих західноєвропейських схемах, що побудовані за факультетською або французькою системами, але є й багато відступів від них.

Відомий бібліограф В. Г. Анастасевич складав свою класифікацію, надруковану в «Розписах російським книгам для читання з бібліотеки Олександра Смирдіна, систематичним порядком розташованих» (1828), з метою полегшувати для читача пошук потрібних матеріалів. Класифікація В. Г. Анастасевича має логічно згруповані комплекси наук, що йдуть у такому порядку: суспільні науки, природничі науки, мистецтво, філологічні науки.

Серйозні роботи з класифікації велися в бібліотеках університетів, де застарілі факультетські системи вже не задовольняли потреб читачів. У 1826 р. директор бібліотеки Московського університету професор Ф. Ф. Рейсе видав класифікацію, побудовану на дихотомічному принципі, тобто послідовному поділі кожного поняття на два. Усі науки він поділяв на «божеські» та «людські», що, звичайно, було відлунням середньовічних уявлень. У класифікації Ф. Ф. Рейсса багато ненаукових, штучних рішень, але разом з тим для неї характерні й позитивні риси — добре розроблені індекси, велика кількість ділень для різних видів видань тощо.

Помічник директора бібліотеки Казанського університету К. К. Фойгт, складаючи свою класифікаційну систему на початку 30-х років, намагався врахувати досягнення західноєвропейської та вітчизняної класифікаційної практики. К. К. Фойгт, хоч сам і не був матеріалістом, використав ідею французьких вчених-матеріалістів Дідро і д’Аламбера про походження знань від потреб людини. Зрозуміло, що поділ наук «за потребами людини» умовний і ненауковий, як і поділ «за здібностями людського духу», оскільки вони базуються на суб'єктивних ознаках. К. К. Фойгт впроваджував свої ідеї з бібліотечної класифікації і в бібліотеці Харківського університету, де пізніше обіймав посаду ректора [26, C. 170].

Однією з кращих бібліотечних класифікацій першої половини XIX ст. стала система, створена академіком К. М. Бером для іноземного відділу бібліотеки Російської Академії наук (1841), яким він завідував. У ній зроблено спробу розташувати науки відповідно до їхнього змісту в послідовності, що відповідає історії розвитку світу: науки про неорганічну природу, науки про органічну природу, про людину, суспільство. А починають ряд наук розділи загального змісту, до яких входять бібліографія, загальна історія літератури, мовознавство. Таким чином, К. М. Бер створив досить логічну послідовність наук, хоч і не для всіх знайшов належне місце. Так, медицину й архітектуру він розташував після наук про суспільство і мислення. К. М. Бер уперше підійшов до вирішення питання про об'єднання літератури, що висвітлює теоретичні й практичні дисципліни (хімія і хімічна технологія, теоретична і технічна фізика). Разом з тим, виходячи з практичної доцільності, він створив відділи для військової та морської справи, архітектури тощо. Класифікація добре оформлена, має чітку індексацію.

1. 2 Розвиток класифікаційних систем наприкінці XIX - у XX ст.

Розвиток науки, культури, виробництва, книгодрукування, бібліотечної справи в другій половині XIX ст. вимагав створення нових класифікаційних систем, які давали б змогу вводити нові науки, теми, поняття до системи без її докорінної переробки; щоб їх можна було застосовувати в більшості бібліотек і вони були зрозумілі читачам [25, C. 15].

Однією з таких систем стала Десяткова класифікація, створена американським бібліотекознавцем М. Дьюї. Ця класифікація набула великого поширення в бібліотеках США, дещо пізніше в Англії, а в зміненому вигляді і в бібліотеках багатьох інших країн. М. Дьюї вважав, що наукова основа класифікації не має визначального значення, основну увагу він приділяв техніці, зручності її практичного використання. Тому наукова основа Десяткової класифікації не мала нічого нового порівняно з системами, створеними раніше. У порядку розташування основних ділень можна виявити зв’язок із класифікацією наук Ф. Бекона. Основний ряд класифікації мав десять ділень (класів):

000 Загальний відділ;

100 Філософія;

200 Релігія;

300 Суспільні науки;

400 Філологія;

500 Природничі науки;

600 Прикладні науки (медицина, техніка, сільське господарство);

700 Мистецтво. Спорт;

800 Література і літературознавство;

900 Історія. Географія. Біографії.

Класи 100/600 відповідають філософії або науці в класифікації Бекона, відділи 700 і 800 — поезії, а відділ 900 -історії. Тобто класифікацію Ф. Бекона в системі М. Дьюї подано у зворотному порядку. Послідовність класів не завжди відповідає природним зв’язкам між науками. Так, клас історії виявився відірваним від усього комплексу суспільних наук, літератури — від філології. Багато прикладів ненаукового, нелогічного розташування матеріалу є і в інших рівнях класифікаційної системи. Це пов’язано не тільки з використанням застарілої класифікації наук, застарілих класифікацій у межах окремих наук, а й із формальним застосуванням принципу десятковості, способом побудови індексів. Кожен клас поділяється на десять відділів, кожен відділ, у свою чергу, поділяється на десять ділень і т.д. На кожному ступені до індексу додається цифра. Таким чином утворюються ступінчасті індекси.

5 Природничі науки:

51 Математика;

511 Арифметика.

Проте не завжди зміст певного розділу можна розподілити за десятьма діленнями, тому виникає велика кількість штучних рішень, відбувається нерівномірність наповнення ділень.

У той же час застосування в бібліотечно-бібліографічній класифікації десяткових індексів мало велике значення, і їх стали широко використовувати. Такі індекси дають можливість деталізувати систему як це необхідно, подрібнюючи попередні ділення на десять нових, і завдяки цьому використовувати її в різних бібліотеках, включати в класифікацію нові науки, проблеми. Арабські цифри відомі більшості людей, індекси на їх основі легко запам’ятовувати і розшукувати [8, C. 41].

М. Дьюї, надаючи великого значення практичній зручності системи, застосував типові закінчення індексів, тобто ділення, створені за однією ознакою, мали в індексі однакові кінцеві знаки. Так, ділення для книг з історії Англії має індекс 942, а індекс з географії Англії - 914.2. Це був крок до створення комбінаційних класифікаційних систем. Оскільки в Десятковій класифікації багато штучних рішень, нею можна користуватися за допомогою абетково-предметного покажчика, якому М. Дьюї надавав великого значення і який детально розробив.

Десяткова класифікація М. Дьюї (ДКД) і нині найбільш поширена у світі, нею користуються в бібліотеках не лише США, а й ще 134 країн. Вона є однією з ІПМ Всесвітнього зведеного каталогу (OCLC). ДКД витримала десятки видань (21-ше вийшло в 1996 p.), перетворилася в комбінаційну. До неї оперативно вводяться доповнення і виправлення для відображення сучасних тем і проблем, з 1993 р. видання таблиць здійснюється і в електронній формі.

На початку 90-х років XIX ст. була опублікована «Розтяжна класифікація» американського бібліотекознавця Ч. Кеттера. На відміну від М. Дьюї, Ч. Кеттер вважав, що бібліотечно-бібліографічна класифікація має бути науковою, а основою розташування ділень має стати еволюційний розвиток природи. Хоча Ч. Кеттер розумів і застосовував еволюційний розвиток спрощено, ділення в основних розділах його класифікації розміщені більш логічно, ніж в інших системах того часу: зближено відділи історії та суспільних наук, мовознавства і літератури, медицину виділено з відділу прикладних наук, розділено відділи будівництва і промислового виробництва. Важливим нововведенням було застосування допоміжних таблиць — таблиць типових ділень (форми і географічних), тобто класифікація Ч. Кеттера стала першою комбінаційною системою. Щоб класифікацію можна було використовувати в бібліотеках із різним обсягом фондів, Ч. Кеттер розробив сім її варіантів різних ступенів деталізації: до першого входили лише 11 великих відділів, і він призначався для бібліотек з незначними фондами; сьомий розрахований на бібліотеки з багатомільйонними фондами [4, C. 239].

Для створення можливості поступової деталізації ділень Ч. Кеттер використав ступінчасті індекси на базі літер латинського алфавіту. Завдяки цьому в кожному відділі можно було створювати більше ніж десять ділень, але це призвело до утворення індексів, що погано запам’ятовувалися і важко вимовлялися. Ця обставина, а також те, що на час публікації цієї системи американські бібліотеки вже широко користувалися Десятковою класифікацією, зумовили незначне її використання. Проте доробки Ч. Кеттера в галузі бібліотечно-бібліографічної класифікації мали велике значення для її подальшого розвитку. На межі XIX-XX ст. у США було створено класифікаційну систему для Бібліотеки Конгресу, її розробила група співробітників бібліотеки під керівництвом Ч. Мартела. Після визначення основного ряду класифікації розробку кожного відділу здійснювала група фахівців з конкретної галузі знання. Оскільки групи працювали ізольовано, багато методичних рішень між ними не узгоджено. Немає єдності і в деталізації відділів, тому що вона залежить від наявності у фонді бібліотеки літератури з тієї чи іншої галузі знання. У Класифікації Бібліотеки Конгресу використана своєрідна індексація, індексаційна база якої змішана — буквено-цифрова, побудова індексів також змішана — в перших знаках ступінчаста, в наступних номерна. Хоча класифікацію створювали для потреб однієї бібліотеки, вона набула поширення і сьогодні добре відома фахівцям завдяки здійсненню на її основі централізованої каталогізації, а також у зв’язку з її використанням в автоматизованих бібліотечно-інформаційних мережах [13, C. 58].

Розвиток міжнародного співробітництва в галузі бібліотечної справи, бібліографії, документалістики вже в кінці XIX і на початку XX століття поставив на порядок денний поліпшення обміну бібліографічною інформацією між країнами і розробку міжнародної бібліотечно-бібліографічної класифікації. У 1895 р. з ініціативи бельгійських учених П. Отле і А. Лафонтена відбулася Міжнародна бібліографічна конференція, згідно з постановою якої створено дві міжнародні організації, які згодом об'єдналися: Міжнародне бюро бібліографії та Міжнародний бібліографічний інститут (МБІ). Міжнародне бібліографічне бюро мало грандіозне завдання скласти міжнародний бібліографічний репертуар на друковану продукцію всіх країн, усіма мовами за всі часи книгодрукування. Для впорядкування матеріалу в такій капітальній бібліографічній праці потрібна була розгорнута класифікаційна система. Було вирішено використати Десяткову класифікацію як найбільш деталізовану, здатну до подальшого розгортання, з досить високим науковим рівнем, зі зручною і зрозумілою індексацією, незалежною від мови.

У 1897 р. Міжнародний бібліографічний інститут здійснив скорочене видання десяткової класифікації, яке було доповнено географічними й формальними визначниками. У 1899−1905 pp. вийшли з друку повні таблиці класифікації в 35 випусках, розраховані на застосування в бібліотеках і бібліографічних посібниках і відомі як брюссельський варіант Десяткової класифікації. Ці таблиці деталізовані, але порядок групування відділів порівняно з Десятковою класифікацією М. Дьюї не змінився, змінені лише деякі індекси та формулювання, значно розширився склад таблиць визначників. Друге міжнародне видання лід назвою «Універсальна десяткова класифікація» (УДК) було здійснено МБІ у 1927−1933 pp. Відтоді саме під цією назвою таблиці вдосконалюють, їх регулярно перевидають і вони набувають великого міжнародного поширення [16, C. 57].

Міжнародний бібліографічний інститут з 1937 р. перетворено в Міжнародну федерацію з документації (МФД), саме вона надалі займалася розробкою і вдосконаленням УДК протягом XX ст. Вона має право видання так званих еталонних таблиць, право вносити зміни й доповнення до системи. У 1991 р. було створено Консорціум УДК (УДК К), куди увійшли видавці УДК й МФД. Однією з перших справ УДК К стала розробка машинопрочитувального еталону УДК (Master Reference File, MRF) в 1993 p. Цей еталон зберігається в дирекції УДК К в Королівській бібліотеці в Гаазі. Це «стандартна» версія УДК, яка містить більш ніж 61 тисячу ділень і поновлюється щорічно. Виправлення і доповнення до класифікації публікуються в щорічному випуску «Extensions and correction to the UDC» («Доповнення і виправлення до УДК»). Поки що еталон доступний лише англійською мовою, але передбачається створення багатомовного еталона. Подальший розвиток УДК фахівці пов’язують з її фасетизацією, упорядкуванням таблиць визначників, переглядом змісту і структури окремих класів, пристосуванням її до потреб автоматизованих інформаційних систем і мереж. Детальніше характеристику УДК буде розглянуто в наступному розділі.

З низки класифікацій, створених у XX ст., доволі відома «Бібліографічна класифікація» бібліотекаря нью-йоркського міського коледжу Г. Блісса, перше видання якої виходило в 1929—1935 pp. Г. Блісс наголошував, що бібліотечно-бібліографічна класифікація має базуватися на логічній науковій класифікації знань, але групування багатьох ділень у його класифікації ненаукове, штучне, формальне. До того ж він надто широко використовує принцип альтернативності, тобто можливості вибору для відділу одного більш доцільного в умовах конкретної бібліотеки місця з кількох передбачених у системі, що позбавляє класифікацію Г. Блісса стабільності, багато ділень не мають певного місця. Крім основних таблиць, розроблено допоміжні: географічні, мовні, історичні, номерних підрозділів [9, C. 59].

Значний вплив на теорію і практику бібліотечно-бібліографічної класифікації справила «Класифікація двокрапкою» видатного індійського бібліотекознавця Ш. Р. Ранганатана. Перше видання класифікації вийшло в 1933 p., потім її неодноразово перевидавали, постійно вдосконалюючи. Основний ряд системи включає 47 основних класів, їхня послідовність певною мірою повторює інші класифікації того часу, а якоюсь мірою відповідає філософським поглядам самого Ранганатана. Взагалі її методологію можна оцінити як ненаукову. Інтерес фахівців викликає техніка цієї класифікаційної системи. Ранганатан максимально розвиває метод комбінаційної побудови індексів, відмовляючись від прагнення подати в класифікації всі можливі теми документів. На рівні головних класів, іноді на більш глибоких рівнях він здійснює категорійний аналіз. Суть цього аналізу в розподілі понять певної науки, дисципліни, галузі виробництва тощо між певними групами, які називаються категоріями. Ранганатан вважав, що досить мати п’ять основних категорій, щоб поділити за ними всі поняття будь-якої галузі знань, а саме: «Індивідуальність», «Матерія», «Енергія», «Простір», «Час». Категорія «Індивідуальність» визначає предмети, їхні властивості, особливості. Категорія «Матерія» найчастіше означає матеріали, з яких складаються предмети. Категорія «Енергія» включає дії, процеси, операції, проблеми. Категорії «Простір» і «Час» визначають відповідно територіальні та хронологічні поняття.

Поняття, що входять до однієї категорії, далі поділяються на групи — фасети. Фасети включають поняття однієї основи ділення. Так, в основному класі «Землеробство» виділено категорії «Індивідуальність» та «Енергія». У свою чергу, до категорії «Енергія» входить фасет, побудований за видами сільськогосподарських робіт:

2 Збирання врожаю;

3 Стогування, скирдування;

4 Молотьба;

5 Очищення насіння;

6 Сушіння;

7 Транспортування;

8 Зберігання;

84 Зберігання з використанням холоду;

97 Використання.

Кожне окреме поняття, що входить до фасету, називається ізолатом, або фокусом ізолата. У класифікації розроблені таблиці загальних ізолатів, що вміщують ознаки документів з різних галузей знань [2, C. 165].

Здійснюючи процес систематизації, тему документа необхідно розбити на окремі поняття, терміни, підібрати ізолати, що відповідають кожному з них, і з'єднати їхні індекси.

Важливе значення має послідовність фасетів при формуванні індексів у процесі систематизації документів — вона забезпечує внутрішню одноманітність побудови індексів. Ранганатан увів до класифікації поняття фасетної формули і запропонував єдину послідовність категорій для всіх галузей знань: «Індивідуальність», «Матерія», «Енергія», «Простір», «Час».

Багатоаспектному відображенню документів сприяють також розроблені Ранганатаном символи зв’язку, які виділені в окрему таблицю. З їхньою допомогою можна показати в індексі такі зв’язки між поняттями різних галузей знання, як вплив, порівняння, відмінності.

Ранганатан застосував у своїй класифікації багато нових цікавих технічних прийомів (октавне число, методи підрозділу ізолатів, метод класики, ланцюговий метод створення АПП тощо), значну кількість яких використано в інших сучасних системах класифікації. Сама ж «Класифікація двокрапкою не отримала значного поширення через її надмірну складність, штучність основного ряду, недостатню кількість і штучність виділених категорій, занадто жорстку фасетну формулу, велику кількість різноманітних постулатів, правил, законів, якими важко користуватися.

У другій половині XIX ст. в системах класифікації, які використовували в Росії, не відбулося значних змін. Найбільше класифікацій розроблялося для бібліографічних покажчиків та бібліотечних каталогів у вигляді книжкових видань. Як правило, то були перелічувальні системи, хоча окремі спроби ввести до них типові ділення робилися ще на початку століття [14, C. 11].

На початку XX ст. помітним явищем стала класифікація, розроблена відомим бібліографом М.О. Рубакіним для його визначної бібліографічної праці «Серед книг». Він вважав, що порядок розділів у бібліотечно-бібліографічній класифікації має відповідати послідовності вивчення читачами наук у процесі самоосвіти. У класифікації детально розроблені розділи суспільних наук, оскільки саме відносини в суспільстві М.О. Рубакін вважав найбільш близькими для читачів. Для бібліотечної практики система виявилася не дуже зручною через відсутність індексів, велику кількість занадто детальних ділень, брак чітких ступенів ділення, багатослівні описові назви розділів.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. фахівці в Росії зацікавилися Десятковою класифікацією, її починають застосовувати в окремих бібліотеках. Проте ставлення до неї російських бібліотекознавців було досить суперечливим, її активно пропагували Б. С. Боднарський, Е. М. Добржинський, П.О. Унде-Попов. На І Всеросійському з'їзді з бібліотечної справи (1911) Б. С. Боднарський запропонував запровадити Десяткову класифікацію в наукових бібліотеках Росії. Інші бібліотекознавці, визнаючи практичну зручність цієї системи, вказували на її наукову неспроможність, невідповідність послідовності основних відділів і їхніх підрозділів рівню наукових знань того часу. На тому ж з'їзді відомі бібліотечні діячі АЛ. Калішевський, П. М. Богданов та інші виступили проти обов’язкового її застосування в бібліотеках країни. У 1919 р. Книжкова палата України підготувала до друку «Міжнародну децимальну бібліографічну класифікацію», складену відомим українським бібліографом Ю. Івановим-Меженком. її особливістю була орієнтація на реалії українського життя. Але після Жовтневої революції використання бібліотечно-бібліографічних класифікацій, що існували на той час, стало неможливим з ідеологічних причин, а також у зв’язку з тим, що в цих системах часто просто не було місця для книг радянської тематики, особливо для суспільних наук. Тому одразу постало питання про необхідність створення нової класифікаційної системи, яка б відповідала потребам радянських бібліотек. Проте вирішити це завдання за нетривалий термін було неможливо. Саме тому в січні 1921 р. Головполітосвіта РРФСР прийняла постанову про обов’язкове застосування «Міжнародної десяткової класифікації» в бібліотеках республіки і видала відповідні таблиці. Невдовзі аналогічну постанову ухвалило Управління у справах друку і Головполітосвіта УРСР. З 1924 р. індекси десяткової класифікації зазначаються в «Літописі українського друку», а з 1927 р. на друкованих картках, які почала видавати Книжкова палата України. Проте застосування Десяткової класифікації в СРСР розглядалося як тимчасове, вимагалося вносити до неї корективи, щоб усунути ідеологічну невідповідність завданням радянських бібліотек і надати можливість відображати нові явища в житті радянського суспільства. Тому одним із напрямів розвитку бібліотечно-бібліографічної класифікації в нашій країні стала переробка і пристосування Брюссельського варіанта таблиць Десяткової класифікації до потреб радянських бібліотек. У 20−30-х роках було видано значну кількість таблиць, у яких Десяткова класифікація не зазнала значних змін. Серед них і видання Книжкової палати УРСР, призначене для масових бібліотек. Ці видання не відповідали завданням бібліотек, і тому в Інституті бібліотекознавства в Москві створили комісію на чолі з Л. Н. Троповським для більш глибокої переробки Десяткової класифікації [15, C. 203].

У 1938, 1939, 1942 роках вийшли три видання таблиць за редакцією Л. Н. Троповського для масових бібліотек. Таблиці Л. Н. Троповського вважаються варіантом, до якого були внесені найзначніші зміни, особливо у відділи суспільних наук. Ці таблиці набули подальшого розвитку в 50−60-х pp. спочатку у «Схемі бібліотечної класифікації, що використовується в типових каталогах і на друкованих картках для масових бібліотек», а потім у «Таблицях бібліотечної класифікації для масових бібліотек» (1959, 1961, 1968) і «Таблицях бібліотечної класифікації для обласних бібліотек». Книжкова палата України видала «Таблиці бібліотечної класифікації для масових бібліотек» (1961, 1971). То був переклад російського видання з доповненнями, що відображали потреби бібліотек республіки щодо систематизації літератури з української національної тематики.

Намагання змінити ідеологічні настанови Десяткової класифікації, введення численних змін і доповнень призвели до порушення логічності ЇЇ побудови, індексації, серйозних труднощів у разі необхідності введення нових понять. Це, звичайно, не задовольняло користувачів системи, до того ж її першооснову, яка з самого початку вважалася непридатною, не можна було змінити радикально. Тому питання створення власної класифікаційної системи, побудованої на фундаменті марксистської ідеології, не сходило з порядку денного. Проте в перші десятиліття після Жовтневої революції не було необхідних умов для розробки нової системи, насамперед у зв’язку з відсутністю достатньо розробленої класифікації наук, браком кваліфікованих фахівців тощо [24, C. 48].

Робота зі створення класифікації тривала протягом багатьох років і була завершена комісією у складі представників найбільших бібліотек країни і Всесоюзної книжкової палати. Публікація першого видання таблиць Бібліотечно-бібліографічної класифікації (ББК) розпочалася з 1960 р. Упродовж 60−80-х років вийшло декілька варіантів таблиць різного призначення (для великих наукових бібліотек, скорочений варіант для наукових бібліотек, для обласних бібліотек, для масових бібліотек, для дитячих та шкільних бібліотек тощо). Створена найбільшими бібліотеками СРСР, у наш час вона стала національною класифікаційною системою Росії. За її розвиток і видання відповідальність несе Російська державна бібліотека. Переживши кризу після розпаду СРСР, критику її марксистської спрямованості, ББК продовжує вдосконалюватись. Кардинальні зміни внесено до ББК у другій половині 90-х років. У 1996 р. вийшли з друку «Робочі таблиці Бібліотечно-бібліографічної класифікації для масових бібліотек», у яких було здійснено деідеологізацію змісту, перероблено багато розділів суспільних наук, скасовано ділення на марксистську і немарксистську науку, у деяких випадках змінено структуру відділів і т. ін. У 1998 р. вийшло 3-тє видання таблиць для дитячих та шкільних бібліотек. У 2002 р. бібліотеки одержали перший з нових випусків таблиць для обласних бібліотек, що містить відділи «Суспільні науки в цілому» та «Історія. Історичні науки». Передбачається випустити у світ усе видання до 2007 р. Повні таблиці ББК будуть існувати у вигляді еталонного файлу в машинопрочитувальному вигляді [7, C. 7].

Сьогодні ця система найбільш поширена в бібліотеках України, хоч і не повною мірою задовольняє їх, адже найхарактернішою рисою ББК була насиченість марксистською ідеологією, невідповідність сучасним тенденціям розвитку суспільного життя, національним особливостям України. Після здобуття нашою країною незалежності постала гостра проблема позбавити ББК цих особливостей, пристосувати її до потреб українських бібліотек. Перший крок до цього зробили фахівці Національної парламентської бібліотеки, які внесли свої пропозиції щодо змін і доповнень до таблиць ББК для обласних, масових, дитячих і шкільних бібліотек.

Слід зазначити, що за часи існування СРСР українські установи документальної сфери використовували в основному класифікаційні системи загальносоюзного значення, хоч і брали участь у створенні їх. Так, великі державні бібліотеки України рецензували, випробували ББК, давали свої зауваження і пропозиції, створювали національні варіанти окремих розділів (історія України, українська література тощо). Це стосується не тільки бібліотечно-бібліографічних, а й інших систематичних документних класифікацій. Створення власних класифікаційних систем було винятковим явищем. Таким є, наприклад, «Класифікаційна схема систематичного каталогу Львівського облдержархіву», у якій відображено особливості економічного й політичного розвитку Західної України і структуру та зміст якої позитивно оцінили фахівці [26, C. 270].

У наш час актуальною є проблема пристосування різноманітних документних класифікацій, що використовуються в Україні, до потреб установ нашої країни. Відповідні методичні центри налагоджують зв’язки з міжнародними організаціями, здійснюють видання національних варіантів систем класифікацій, намагаються організувати методичну допомогу низовим установам щодо впровадження їх. Певні кроки в цьому напрямі зробила Книжкова палата України, Національна парламентська бібліотека України та інші установи.

2. Типи систематичних документних класифікацій

2.1 Основні види класифікацій

Систематичні класифікації поділяються на ієрархічні та фасетні. В основу ієрархічних класифікацій покладено дві логічні операції: поділ обсягу понять і впорядкування понять, створених унаслідок поділу. Завдяки цим операціям між класами виникають відношення підпорядкування і співпідпорядкування. Уся сукупність знань поділяється на основні класи за галузями знань. Класи, у свою чергу, поділяються на відділи для окремих наук, дисциплін, відділи — на ще дрібніші ділення тощо. Для наочного уявлення про структуру такої класифікації прийнято використовувати геометричну фігуру «граф», яка складається з крапок і відрізків, що з'єднують їх.

Суцільні лінії відтворюють відношення підпорядкування, а пунктирні - співпідпорядкування. Ієрархічні класифікації, У свою чергу, поділяються на перелічувальні та комбінаційні. У перелічувальних системах наведені абсолютно всі ділення до яких можуть бути зараховані документи. Тому завданням систематизатора є вибір ділення, що найбільшою мірою відповідає змісту документа. Недоліком досить деталізованої перелічувальної класифікації є її великий обсяг, неможливість передбачити всі теми і питання, яким присвячені документи. Такі класифікації в наш час використовуються, головним чином, для систематизації окремих видів документів (патентних, зі стандартизації тощо), у книготорговельній, видавничій діяльності [5, C. 158].

У комбінаційних класифікаціях систематизатор має змогу самостійно створювати певні ділення завдяки винесенню в окрему групу понять, що характеризують типові ознаки документів. Так, у перелічувальній системі в різних класах проходитиме типова ознака «підручник», адже можуть бути підручники з хімії, фізики, історії, літературознавства тощо. У комбінаційній класифікації є одне ділення «Підручники», але його можна приєднувати до будь-якого галузевого ділення, створюючи при необхідності ділення, яких немає в класифікації. Наприклад, поєднавши ділення «Підручники» і «Хімія», одержимо нове ділення «Підручники з хімії».

Більшість сучасних документних класифікацій є комбінаційними. Вони компактніші за перелічувальні, дають широкі можливості для багатоаспектного відображення документів, забезпечують потрібну глибину індексації.

Фасетні класифікації - це класифікаційні системи, в яких комбінаційний принцип набуває найвищого розвитку. В цих системах діленнями виступають не можливі теми документів, а окремі поняття, терміни, які використовує певна наука, галузь практичної діяльності тощо. На основі конкретних ознак окремі поділи об'єднуються у фасети, а вони, в свою чергу, — в категорії. Здійснюючи систематизацію за такими класифікаціями, доводиться розбивати тему документа на окремі поняття, розшукувати поділи, що відповідають їм, ділення, а потім поєднувати їх, створюючи новий, що відповідає темі документа. Фасетні класифікації дають змогу відобразити в індексі зміст творів будь-якої складності; вони полегшують багатоаспектне відображення документів; їхній обсяг значно менший; вони особливо придатні для використання в автоматизованих ШС. Проте користуватися ними важче, ніж комбінаційними Тому в основному складають і використовують галузеві фасетні класифікації. На основі принципів фасетної класифікації вдосконалюють також існуючі комбінаційні системи [21, C. 48].

2.2 Таблиці класифікації

Системи класифікації для зручності в практичному використанні оформляють у вигляді таблиць класифікації. Таблиці класифікації - це практичний посібник для систематизаторів, у якому розкриваються принципи побудови та зміст певної класифікаційної системи. Вони призначені для визначення місця конкретного документа в процесі впорядкування документів у логічній послідовності, зв’язку і співпідпорядкування згідно з ознаками змісту, форми, читацького призначення [4, C. 200].

Перелічувальні таблиці класифікації складаються з двох частин: основної таблиці та абетково-предметного покажчика до неї. Комбінаційні класифікації складаються з трьох частин: основної таблиці, допоміжних таблиць (таблиць типових ділень), абетково-предметного покажчика до перших двох. Як правило, до таблиць входять правила користування. Основні таблиці - це систематичний перелік усіх класів, підкласів та більш дрібних ділень класифікації, які в таблицях називаються класифікаційними діленнями. Кожне класифікаційне ділення складається з класифікаційного індексу і словесного формулювання, в разі необхідності до нього можуть належати методичні вказівки, до яких входить і довідково-пошуковий апарат. Класифікаційний індекс — це умовна позначка ділення класифікації. Саме індекси виступають лексичними одиницями інформаційно-пошукової мови документних систематичних класифікацій, за їхньою допомогою відображають пошукові образи документів. Словесне формулювання дає змогу перекладати відомості про документ з природної мови на мову індексів і навпаки. Методичні вказівки найчастіше розкривають зміст ділення, якщо зі словесного формулювання його не зовсім зрозуміло [23, C. 81].

Посилання допомагають встановлювати зв’язки між поняттями через умовність багатьох рішень у таблицях, здійснювати розмежування при відображенні документів. У таблицях використовують загальні посилання, сполучні, у формі методичних вказівок. Загальні посилання (зі словом «див. «) розмежовують ділення таблиць, відсилають від можливого місця знаходження теми до її справжнього місця:

22. 161 Математичний аналіз; Основа аналізу див. 11. 121.

Сполучні посилання («див. також») пов’язують між собою споріднені ділення, доповнюють певне ділення матеріалами з іншого ділення:

22. 382.3 Сильні та електромагнітні взаємодії елементарних часток. Фізика високих і низьких енергій.

Див. також: 22. 315.4 Квантова електродинаміка.

Посилання у вигляді методичних вказівок визначають зв’язки одного ділення з великою кількістю інших однотипних ділень:

22. 172 Математична статистика

Використання статистичних методів в окремих галузях науки і техніки див. у відповідних підрозділах класифікації. Наприклад, статистична фізика див. 22. 317. 2; зоряна статистика див. 22. 675.

Каталожне обладнання

У допоміжних таблицях зібрані ділення, які відображають загальні ознаки тих предметів і явищ, що подані в основних таблицях. Існують ознаки, властиві документам з різних галузей знань, наприклад, вид документа (книга, періодичне видання, звукозапис); цільове призначення (підручник, довідник, словник); зміст твору (історія науки, організація наукових досліджень). Такі ознаки відображаються в типових діленнях, які називаються загальними. Вони згруповані в таблицях, що розташовуються поза основними таблицями і використовуються при потребі в будь-якому діленні класифікації [12, C. 49].

Ознаки, характерні тільки для однієї галузі знання, відображаються в спеціальних типових діленнях. Таблиці спеціальних типових ділень знаходяться безпосередньо в основній таблиці перед тими підрозділами, для деталізації яких вони призначені.

Для зовнішньої відмінності індексів типових ділень від індексів основних таблиць у різних класифікаціях використовують різні прийоми: відмінну індексацію, спеціальні розпізнавальні знаки (дужки, лапки, дефіс тощо). У різних класифікаціях типові ділення мають різні назви і різний склад. Наприклад, в УДК вони називаються визначниками, у ББК — типовими діленнями.

Головне призначення допоміжних таблиць типових ділень — деталізація основних таблиць. Використання їх надає класифікації багатоаспектності, гнучкості; забезпечує однаковість побудови споріднених розділів ІПС і таким чином підвищує пошукові можливості системи; зменшує обсяг таблиць класифікації.

Абетково-предметний покажчик (АПП) полегшує і прискорює пошук потрібного класифікаційного ділення в основних або допоміжних таблицях. АПП — це абетковий перелік усіх понять, що увійшли до таблиць. Поняття подані у вигляді предметних рубрик, які складаються зі словесного формулювання і відповідного індексу таблиць: Ботаніка 28.

Крім простих рубрик, які складаються тільки із заголовків, в АПП велика кількість гніздових рубрик, тобто рубрик, що мають декілька підзаголовків:

Рідини 22. 365:

діелектричні властивості 22. 331;

квантові 22. 317. 24;

механіка 22. 253;

оптичні властивості 22. 34;

парамагнетизм 22. 334.4.

Такі гніздові рубрики сприяють налагодженню зв’язків між діленнями класифікації, що утворюють комплекси документів про один предмет у різних аспектах і розташовані в різних відділах системи.

Різні класифікаційні системи і таблиці класифікації мають свої особливості, відмінності, що позначається на правилах їхнього застосування. Тому, навіть маючи навички роботи з однією таблицею, не просто переключитися на іншу. Щоб допомогти фахівцям, у таблицях, як правило, подається методичний апарат. Залежно від призначення конкретної таблиці він може бути більш або менш розгорнутим. У таблицях, призначених для широкого кола користувачів, наприклад, для працівників масових бібліотек, методичний апарат детальний — багато методичних вказівок у тексті таблиць, окремо розташовані розгорнуті методичні вказівки, причому вони містять багато загальних положень користування таблицями і складання на їхній основі пошукового апарата. У таблицях, призначених для фахівців високої кваліфікації (працівників наукових бібліотек, патентних служб тощо), вміщені найголовніші, найсуттєвіші рекомендації щодо використання їх [20, C. 237].

2. 3 Індексація

Система і сукупність позначень, прийнята для документної класифікації, називається індексацією. Вона виконує кілька основних функцій: закріплює логічну структуру класифікації, виступає засобом зв’язку між діленнями таблиць, рубриками АПП, відділами на книжкових полицях при систематичній розстановці, засобом запису результатів систематизації в бібліографічних записах, у самих виданнях тощо. До індексації ставляться певні вимоги: відношення підпорядкування і співпідпорядкування між різними діленнями мають бути зрозумілими споживачам; індекси мають бути максимально короткими і легко запам’ятовуватися, зручними для написання і мовлення; індексація має забезпечувати введення понять у потрібному місці класифікації, тобто має бути гостинною.

Індексація розрізняється за індексаційною базою і за способом побудови. За індексаційною базою, тобто за сукупністю використаних знаків, індексація може бути однорідною (літерною або цифровою) і змішаною (одночасно використовуються літери і цифри). Змішана індексація вважається більш зручною, оскільки її індекси коротші і легше запам’ятовуються.

За побудовою індексація може бути структурною (ступінчастою, логічною) і неструктурною. Структурна індексація відповідає логічній структурі класифікації. Кожний більш детальний індекс має на один знак більше, ніж більш загальний, тобто, якщо перші ділення класифікації мають однозначні індекси, то ділення другого ступеня — двозначні, третього — тризначні і т.д. У так званій виразній структурній індексації кількість знаків у індексі відповідає ступеню класифікації. Ступінчасті цифрові індекси називаються десятковими. У більшості сучасних класифікаційних систем використовується структурна індексація, але з послабленою виразністю, тобто в ній допускаються порушення в розглянутому порядку побудови індексів (57 Біологія, 58 Ботаніка, 59 Зоологія), щоб скоротити кількість знаків у них. Послабити виразність індексації допомагають спеціальні прийоми. Один з них — октавний метод. Сутність методу в тому, що на будь-якому ступені класифікації може створюватися необмежена кількість ділень завдяки тому, що перші вісім позначаються цифрами від 1 до 8, а наступні індекси цього ж ступеня мають попереду 9, далі кількість знаків необмежена, тобто 91, 92… 98, а далі 991… 998. Усі ці індекси позначають ділення одного ступеня, співпідпорядковані поняття. Інший спосіб — метод подвоєння або групової індексації. Використовуючи його, в окремих випадках не застосовують індекси від 0 до 9, а одразу беруть від 00 до 99 [19, C. 187].

Структурна індексація відображає структуру класифікації, її індекси мнемонічні (легко запам’ятовуються), легко скорочуються і, навпаки, деталізуються залежно від потреб пошукового масиву Неструктурна індексація виявляє порядок ділень, але не відображає їхнього підпорядкування. Неструктурна індексація має свої різновиди. У номерній (порядковій) індексації ділення таблиць мають порядкові позначення (36 Математика, 37 Арифметика, 38 Геометрія). У сучасних класифікаційних системах номерна індексація майже не використовується, хоча вона має певні переваги: короткі індекси, простота введення нових ділень у будь-якому місці таблиці. У зарубіжних галузевих класифікаціях використовують так звану ретроактивну індексацію, її суть у використанні однієї частини індексів для деталізації іншої (f Марші, h Сюїти, р Духові інструменти, pf Марші для духових інструментів, ph Сюїти для духових інструментів).

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой