Богдан Хмельницький та оцінка його особи в історичній літературі

Тип работы:
Реферат
Предмет:
История


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

Реферат з історії України на тему

«БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА ОЦІНКА ЙОГО ОСОБИ В ІСТОРИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ»

ЗМІСТ

Вступ

Біографія Богдана Хмельницького

Місце гетьмана в історичній долі України

Висновок

ВСТУП

Відомо, що реалізація назрілих у надрах суспільства тенденцій розвитку не відбувається автоматично, сама собою, а потребує напруження і колосальних зусиль з боку їх соціальних носіїв. І саме в переломні періоди історичного процесу різко зростає потреба в державних діячах великого масштабу, спроможних не лише відчути напрям суспільного поступу, а й згуртувати передові сили суспільства та спрямувати їх на реалізацію поставленої мети. На щастя, на арені політичного життя XVII ст. з’явилася справді титанічна постать діяча, котрому, за влучним висловом відомого історика В. Липинського, вперше після занепаду княжої Русі вдалося розрубати гордіїв вузол соціальних, економічних, культурних, цивілізаційних та політичних проблем. Нею був Богдан Хмельницький.

Ця людина справила помітний вплив на шляху становлення українського суспільства, державних інституцій, характеру соціально-економічних відносин на теренах козацької України, формування нації та розвиток її самосвідомості. Він виявився першим і, на превеликий жаль, останнім політичним діячем України в її історії впродовж ХІІІ-ХХ ст., який зумів об'єднати більшість станів і груп населення у боротьбі за незалежність.

Людина-легенда — ось найточніша характеристика єдиного в історії України загальнонаціонального лідера, за яким піднявся весь народ. Життя Богдана Хмельницького, тісно переплетене з долями багатьох тисяч українців, — це шлях блискучих перемог і гірких поразок, глибоких роздумів, особистих втрат і знахідок.

Що ж ми знаємо про цю людину? Де народився, як виховувався, як проходило його життя? Чим керувався Богдан Хмельницький, приймаючи те чи інше рішення? Деякі історики (Смолій В. А., Степанков В. С.) називають його Великим. За що? Дізнаймося це, поринувши у незліченні сторінки історії, пірнувши у глибокі скарбниці людського досвіду.

БІОГРАФІЯ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Богдан-Зіновій Хмельницький народився 6 січня 1596 року (за старим стилем 27 грудня 1595 року), ймовірніше всього в Суботові. Батько Богдана, Михайло Хмельницький, був, ймовірно, православним шляхтичем з Галичини, який з юних років він служив у Яна Даниловича, і коли 1590 року того призначили старостою Корсуня й Чигирина, переїхав з ним до Наддніпрянщини, обійняв пост чигиринського підстарости. Оскільки Ян Данилович жив переважно в Корсуні та Польщі, неприступний чигиринський замок, що височів на гранітній горі, цілком перебував у віданні М. Хмельницького. Відповідно до посади, він отримав хутір Суботів за вісім кілометрів від Чигирина й за три десятки років господарювання перетворив його на багату і міцно укріплену садибу.

Інформатори XVII ст. повідомляють про холеричний темперамент Богдана Михайловича. Таку вдачу він успадкував, очевидно, від матері. В дитинстві він був запальним, непокірним, гордим і водночас уразливим хлопчиком. Від батька ж перейняв рідкісний дар холодного розуму, здатність за будь-яких обставин тверезо зважувати ситуацію й знаходити найоптимальніші рішення. Все це блискуче виявилося згодом, у період його гетьманування.

Помітивши в сина великі здібності до навчання, Михайло Хмельницький вирішив дати йому освіту. Невідомо, в якій українській школі навчався Богдан. І. П. Крип’якевич у своїй монографії «Богдан Хмельницький» переконливо довів безпідставність твердження В. Коховського про те, що це була Київська братська школа (вона відкрилася у 1617 році, коли Богдану було вже 22 роки). Разом із тим палеографічний аналіз власноручно написаних гетьманом листів та універсалів, вказує на почерк, характерний саме для Київської школи. Отже, можна вважати, що він навчався у одній із шкіл Києва з його багатими традиціями красного письменства. В. О. Замлинський у своїй книжці «Богдан Хмельницький» висловив міркування, що Богдан спочатку навчався вдома, а згодом в одній із приходських шкіл у Києві. Десь у 1605−1607 роках Богдан, очевидно, продовжив навчання, найімовірніше, у школі при якомусь із київських монастирів, де оволодів літературною українською мовою, дістав відомості з історичного минулого українських («руських») земель, довідався про гоніння православної віри з боку католицької та уніатської церков, польських та ополячених українських панів.

Задоволений шкільними успіхами сина, чигиринський підстароста вирішив навчити Богдана польської й латинської мов, без знання яких у Речі Посполитій годі було й сподіватися на життєву кар'єру. Для цього батько обрав єзуїтську колегію, засновану в 1608 році у Львові. Там він успішно пройшов класи граматики, поетики та риторики, опанував польську і латинську мови. Глибокі знання з латині дозволили йому згодом вільно вести переговори з послами головних європейських держав. Однак єзуїти, відомі як витончені гнобителі юнацтва, не змогли духовно полонити юного Богдана. Все своє життя він залишався їхнім непримиренним ворогом і в роки гетьманства жадав від польської влади ліквідації єзуїтських колегіумів у козацькій Україні, мотивуючи це тим, що від єзуїтів починаються чвари в релігії та руйнується мир.

В часи бурхливого становлення козацького стану молодий Богдан без допомоги батька вступає до Чигиринської сотні. Із перших же років свого козакування Богдан був свідком, якщо не безпосереднім учасником, постійних сутичок різних угруповань козацтва, що негативно позначалося на консолідації прогресивних сил України в їхній боротьбі проти іноземного поневолення, за створення національної держави.

Коли 1620 року почалася польсько-турецька війна, він із батьком та чигиринськими козаками приєднався до армії С. Жолкевького. У жовтні польська армія потерпіла поразку на Цецорських полях. Михайло Хмельницький поліг у бою, а Богдан потрапив у полон до турків. Доля закинула його до Константинополя, де він перебував у неволі одного із старшин султанського флоту. Як згадував потім Богдан, він терпів «два роки суворого ув’язнення». Протягом цього часу він опанував основами турецької мови, знання якої пізніше не раз ставало йому у пригоді. Поза всяким сумнівом, суворі випробування загартували волю молодого козака, навчили володіти собою, мужньо зносити удари долі. За одним свідченням, з полону його викупила мати, за іншим — запорожці обміняли його на турецьких бранців, «із вдячністю згадуючи його батька», остання версія припускає, що він втік з полону (Я. Качмарчик).

Повернувшись до рідної домівки, Богдан, вочевидь, у першу чергу зайнявся господарством. Тим часом овдовіла матір виходить заміж за дрібного білоруського шляхтича Петриківського повіту Василія Ставець кого і покидає Суботів.

Богдан поновлює свою службу як реєстровий козак Чигиринського полку, хоча міг обійняти якусь із посад в адміністрації Чигиринського староства. Окремі джерела донесли відомості про участь Хмельницького у складі козацького війська в боях із турками та татарами (зокрема взяття ним 1629 року в полон двох князів із роду Кантемірів) та у Смоленській війні 1633−1634 років. За виявлену доблесть король Владислав IV нагородив його золотою шаблею.

З середини 30-х років Богдан Хмельницький обіймав посаду писаря (глави канцелярії) Війська Запорізького, брав участь у розробці офіційних документів, зокрема послань січового козацтва королю та сеймові. Проте спокійне життя господаря було не для нього. Хмельницький служить у реєстровому козацькому війську, бере участь у кількох морських походах, звільняючи людей з кримської неволі. Це підносить його авторитет серед козаків. Згодом він — активний учасник козацько-селянських повстань. В 40-х роках Хмельницький також бере участь у походах і на чолі загону разом з Іваном Сірком виступає на боці Франції, що воювала з Іспанією.

На початку 1646 року помер коронний гетьман Конєцпольський, що завжди ставився до Богдана та козацької старшини з неприхованою ворожістю. Коронним гетьманом був призначений Микола Потоцький. Син Конєцпольського Олександр, що став старостою корсунським і чигиринським, і призначений ним чигиринським підстаростою Даніель Чаплинський висунули претензії на Суботів, що належав Хмельницькому, скориставшись тим, що документи на маєток як на спадкову власність оформлені не були. Влітку 1646 року Богдан Хмельницький поїхав у Варшаву, й король особисто підтвердив його права на Суботів. Проте Конєцпольський та Чаплинський не відмовилися від своїх намірів. Під час бою з татарами один із жовнірів Чаплинського вдарив Богдана шаблею по шиї, та кольчуга витримала удар. Потім слуги Чаплинського побили до півсмерті неповнолітнього сина Хмельницького. Навесні 1647 року, користуючись відсутністю господаря, Чаплинський здійснив розбійницький напад на Суботів і захопив усе майно Хмельницького, худобу і хлібні запаси. Цей напад прискорив смерть Богданової дружини Ганни, уродженої Сомко. Місцевий суд, коли звернувся Хмельницький, став на бік Конєцпольського й Чаплинського, що одноосібно хазяйнували на землях Чигиринщини, запропонувавши як компенсацію за втрачений хутір 150 злотих, що не йшло в жодне порівняння з реальною вартістю завданого збитку. Це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Богдана. На допомогу короля надії не було — Владислав був безсилий проти сваволі магнатів та підвладної їм шляхти в Україні. Хмельницькому залишався один шлях — на Запоріжжя.

За місяць Хмельницький згуртував навколо себе українців: 25 січня 1648 року почалося повстання під його проводом. Велика частина реєстрових козаків Січі перейшла на його бік. Відразу ж почалися переговори запорожців із кримськими татарами про союз проти поляків. Розгортаючи масштабну війну проти Речі Посполитої, слід було забезпечити тил. Інакше поляки, заплативши ханові належну суму, вдарили б козакам у спину.

По всій Україні розгорнулася хвиля козацько-селянських повстань. Слава про Хмельницького як народного визволителя розлетілася по всіх кутках України, й до нього потяглися численні загони селян та міщан, погано озброєних, але готових боротися за волю. Швидко змінювалися й завдання боротьби. Повстання запорожців, що переслідували свої станові інтереси і прагнули викорінити унію, тепер переростало у всенародну визвольну війну. Повсюди запроваджувалося народне самоврядування, ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, скасовувалося кріпацтво. Козаками проголошували себе десятки тисяч людей. У ході запеклої боротьби не обходилося без кривавих ексцесів і загибелі тисячі невинних людей. Але, на відміну від Вишневецького, що закликав до масових мордувань і страт народу, Б. Хмельницький ніколи не віддавав наказів розправлятися з мирним населенням.

Вже на початку травня 1648 року повстанське військо під Жовтими Водами та Корсунем ущент розгромило польську армію. Ці перші перемоги засвідчили не лише талант гетьмана як полководця, а й підтвердили, що його заклики були давно виношувані й бажані в Україні. Жовтоводська та Корсунська битви призвели до всенародного повстання, національної революції. І в наступні роки Хмельницький разом зі своїми однодумцями досягав блискучих перемог — це битви під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Батогом (1652), Жванцем (1653). І, незважаючи на поразку через ханську зраду під Берестечком і захоплення в полон (1651), виявив себе видатним полководцем. Головною рисою його стратегії була рішучість наступальних дій з метою розгрому ворога частинами у відкритому бою. Хмельницький був носієм нових воєнних ідей.

Драматично складалося особисте життя гетьмана, про що існують дуже суперечливі твердження. Після звільнення від поляків Наддніпрянщини Б. Хмельницький зійшовся з викраденою в нього Чаплинським коханкою Мотрею. Але злагоди між ними не було. Нова дружина підтримувала тісні зв’язки з польським табором і була під великим впливом єзуїтів. Зі спадкоємцем Богдана, Тимошем, у неї склалися відверто ворожі стосунки. В Суботові вона разом з матір'ю розтринькували майно. ЇЇ називали «степова Єлена». Після якоїсь незрозумілої історії Тимош наказав стратити її. Ходили чутки, що Мотря, намовлена єзуїтами, намагалася отруїти Богдана. Невдовзі гетьман одружився втретє. Обраницею стала Ганна, сестра ніжинського полковника Івана Золотаренка. Розважлива, хазяйновита дружина користувалася в оточенні Хмельницького всезагальною повагою. Вона чим могла допомагала чоловікові навіть у державних справах.

У внутрішній політиці, намагаючись дещо пом’якшити гострі соціальні суперечності та збільшити козацький реєстр, Хмельницький рішуче придушував будь-які спроби народних мас виступити проти гетьманської адміністрації і козацької старшини; обстоював права церкви, наділяв їх земельними наділами тощо.

Окремо слід згадати Переяславську угоду між Україною та Московією 1654 року. Історики та політики різних поколінь по-різному визначали і визначають цей крок Хмельницького — від різко негативного до позитивного і навіть єдино можливого.

У 1655 році шведський король Карл Х Густав на чолі з 50-тисячною армією захопив майже половину території Польщі разом з Варшавою. Очолене Б. Хмельницьким військо розгромило під Львовом корпус коронного гетьмана Потоцького, визволивши від польської окупації майже всю Галичину. Козаки взяли в облогу, а потім штурмували польський Люблін. Хмельницькому випала нагода приєднати до України всі західні землі, в тому числі Закарпаття. Шведський король сам запропонував поділити Польщу між Україною та Швецією. Можливо, саме тоді гетьман зрозумів, що, підписавши договір з Росією, він, маючи могутню армію, втратив шанс возз'єднати споконвічні українські землі й створити незалежну державу.

Навесні 1656 року стан здоров’я Богдана Хмельницького помітно погіршився. Серйозно похитнула його і загибель старшого сина Тимоша. У квітні 1656 року козацька рада прийняла рішення про передачу гетьманської влади у разі смерті Б. Хмельницького його сину Юрію. Після важкої, виснажливої хвороби, 6 серпня 1657 року о 5 годині ранку перестало битися серце великого гетьмана України. Похорон відбувся, очевидно, в Іллінській церкві в неділя 2 вересня. Історична наука не може з точністю відповісти, де спочивають останки Хмельницького. За свідченням окремих літописних джерел, у 1664 році польський полководець Стефан Чернецький, спаливши Суботів, наказав дістати тіла гетьмана та його сина Тимофія з трун і викинути на попелище. Крип’якевич дійшов висновку про недостовірність такої версії. Можливо, нові дослідження археологів допоможуть наблизитися до істини у цьому питанні.

МІСЦЕ ГЕТЬМАНА В ІСТОРИЧНІЙ ДОЛІ УКРАЇНИ

З яким політичним багажем прийшов Богдан Хмельницький до початку Національної революції? Джерела не дають змоги достатньою мірою реконструювати процес еволюції його думок. Зрозуміло, що насамперед він замислювався над становищем козацтва й подальшим розвитком козацької України в складі Речі Посполитої. Розмірковуючи над причинами невдач повстань, у яких брав участь, не міг не дійти висновку, що однією з найголовніших з-поміж них була відсутність єдності серед козацтва. Не можна обійти мовчанкою і його прихильності до міцної монархічної влади. Складається враження, що в її запровадженні у Польщі вбачав шлях до розв’язання політичними засобами козацької проблеми та захисту православної віри. Є підстави стверджувати, що на 1648 рік Б. Хмельницький зумів акумулювати весь попередній досвід визвольної боротьби. Причому, у нього для досягнення поставленої мети рівноцінними виступають як військові, так і політичні засоби. Виникає також ідея використання у разі збройного конфлікту з Польщею кримсько-татарської військової сили.

Заслугою Хмельницького було те, що він вчасно відчув нові тенденції у розвитку українського суспільства, а саме: стрімке поглиблення суперечностей національного і соціального характеру, що тісно перепліталися.

Постає питання, якою мірою Хмельницький осмислював у 1648 році характер і цілі боротьби? Адже до цього часу жоден з представників тих політичних сил, котрі домінували в політичному суспільстві, не спромігся сформулювати і теоретично обґрунтувати ідею створення незалежної Української держави. Непростим цей процес виявився і для гетьмана. Як засвідчують джерела, на перших порах він не вийшов (і не міг вийти) за межі, за словами Липинського, політики «козацького автономізму». Проте польська державна еліта виявила дивовижну одностайність у несприйнятті навіть у цій зародковій формі ідеї української автономії й намагалися витлумачити повстання виключно як соціальну боротьбу козацтва. Перемога української армії під Пилявцями і її похід у західний регіон України стали важливою віхою в формуванні основних принципів політичної доктрини гетьмана. В цей час він, як і більшість його соратників. Прагнув домогтися того, щоб король Речі Посполитої став також «королем руським» і визнав козацьку Україну суб'єктом федеративної одиниці на зразок Великого князівства Литовського.

Час повернення з-під Замостя (кінець листопада — грудень) до Києва не обійшовся без глибоких і болісних роздумів над політичними наслідками десятимісячної боротьби, без аналізу причин прорахунків. А київські зустрічі й розмови Б. Хмельницького з представниками української інтелігенції, вищого православного духовенства та єрусалимським патріархом Паїсієм лише підтвердили правоту нових поглядів на майбутнє України. В чому вони полягали? Документи свідчать, що під час переговорів з польським посольством Адама Киселя (лютий 1649) гетьман заявив про свій намір «відірвати від усіх ляхів усю Русь і Україну», звільнити «з неволі … народ всієї Русі».

Минуло два місяці. За нових обставин гетьман під час розмов з московським послом Григорієм Унковським повідомив, що «їм, ляхам і литві, до нас, Запорозького Війська, і до Білої Русі справи немає. І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь у тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми в підданстві і в неволі бути у них не хочемо». Отже, він не тільки повторив попередню думку про створення Української держави, але й наголосив на тому, що йому, як володарю України, належить право на політичний спадок Київської Русі, а отже, й формування території держави в етнічних межах України.

Розбудова молодої держави відбувалася у надзвичайно складній соціально-політичній обстановці. І саме у цій обстановці сповна розкривався державотворчий геній гетьмана. Йому потрібно було виявити велику мудрість, щоб опанувати ситуацію після укладання Зборівського миру (1649) і Білоцерківського (1651) договорів з Річчю Посполитою. Здавалося, що держава загине, але Хмельницький істотно пом’якшив внутрішньополітичне напруження, визнавши основні соціально-економічні завоювання селянства, і по-друге, після перемоги над Батогом (1652) зумів повернути втрачені козацькою Україною землі. Саме у цей час в основному завершується процес становлення Української держави на терені Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Її відновлення як наступниці Київської Русі стало найбільшим політичним досягненням українського народу протягом XIV-XVII ст.

Особливо велику увагу гетьман приділяв проблемі влади, створенню ефективно функціонуючого державного механізму. Враховуючи слабку дієвість чорної ради як загально представницького органу, Хмельницький з початку 1649 року передав її функції старшинській раді. Водночас він докладав максимум зусиль до організації дійового функціонування всіх ланок виконавчої влади. Важливу роль у цьому відіграли розробка й прийняття в червні 1648 року «Статей про устрій Війська Запорозького». Спираючись на цей конституційний акт, гетьман домагався від полкових та сотенних органів виконавчої влади беззастережного і вчасного виконання своїх наказів.

Особливо пильно Хмельницький дбав про зміцнення прерогатив гетьманської влади. Так, він скликав ради, брав активну участь в обговоренні й ухваленні ними рішень, очолював державну адміністрацію, не уникав роботи у сфері судочинства, організовував фінанси, очолював військо, визначав зовнішньополітичний курс уряду, вів рішучу боротьбу з найменшими виявами сепаратизму. За таких обставин відбувається формування харизматичності постаті гетьмана, що відігравало позитивну роль у консолідації національно-патріотичних сил. Не випадково у свідомості широких мас з 1650 року він починає виступати як «Богом даний» гетьман над Військом Запорозьким для їхнього звільнення з-під «ляської неволі».

Звертає увагу на себе і той факт, що Б. Хмельницький, зосередивши всю повноту влади в своїх руках, з початку 1649 року став виявляти самодержавні, монархічні устремління. Прямо чи опосередковано він висловлює думки про свою владу не як виборного гетьмана, а як самодержавну владу володаря України, дану йому від Бога. Так зароджується ідея українського монархізму. Встановлений ним режим влади нагадує протекторат Олівера Кромвеля в Англії (1653−1659). Згодом гетьман плани запровадження династії Хмельницьких, а у квітні 1657 р. старшинська рада обрала його молодшого сина Юрія (старший Тимоша загинув у вересні 1653 року) спадкоємцем гетьманської влади. Так було зроблено вирішальний крок на шляху утвердження козацької монархії у формі спадкового гетьманства.

Постає питання: курс Б. Хмельницького на запровадження монархічної форми правління був породжений його честолюбством чи відображав прогресивну тенденцію політичного розвитку? По-перше, історія козацької України другої половини XVII ст. засвідчила повну неспроможність олігархічної форми правління успішно розв’язувати проблеми розвитку держави. По-друге, всі більш-менш визначні гетьмани (І. Виговський, П. Дорошенко, Д. Многогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа) рано чи пізно приходили до думки про надання гетьманській владі рис само державності, запровадження її спадковості. Тому політика Хмельницького сприяла консолідації еліти й суспільства в цілому навколо державної ідеї, розвитку національної самосвідомості, відкривала шлях для запобігання гострій міжусобній боротьбі за гетьманську булаву.

Не можна недооцінювати ролі великого гетьмана у формуванні державної еліти. Є підстави висловити міркування, що після перших перемог він мав надію залучити на свій бік окремих представників аристократії. Але українські князі й верхівка шляхти, перейшли на бік Речі Посполитої і взяли активну участь у боротьбі проти власного народу, що сходив кров’ю, виборюючи незалежність.

Геніальність гетьмана як державного діяча полягала в тому, що він спромігся поєднати реалізацію національної ідеї з соціально-економічною політикою, яка, попри певну непослідовність і суперечливість, у цілому відповідала інтересам більшості населення, насамперед козацтва й селянства. В жодному разі не можна забувати, що період Хмельниччини — це не лише час становлення незалежної держави, а й доба глибоких соціальних потрясінь. На терені козацької України було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння (за винятком монастирського), панщинно-фільваркову систему господарства, ліквідовано кріпацтво, селянство вибороло особисту свободу, утверджувалася дрібна, фермерського типу власність на землю.

Жорстку лінію проводив Хмельницький щодо маєткових апетитів козацької старшини (до 1654 року не виявлено жодного його універсалу про надання її представникам земельних володінь). Тому частина старшини, невдоволена цим аспектом його політики, почала таємно добиватися від московського царя грамот на маєтки (родина Виговських, Самійло Богданович-Зарудний, Павло Тетеря й ін.). Інакше гетьман ставився до володінь православної церкви. Розуміючи важливе значення релігійного чинника у розгортанні визвольної боротьби, він одразу ж пішов на захист церковного землеволодіння й не тільки суворо карав тих, хто зазіхав на монастирське майно і землі, а й надавав монастирям у володіння маєтки.

Ще один дуже важливий аспект соціальної політики Б. Хмельницького — намагання не допустити в українській державі вибуху громадянської війни. Загроза розвалу національно-патріотичного табору, що виникла після укладання Зборівського і Білоцерківського договорів, спонукала його, з одного боку, час від часу видавати грізні універсали, які страхали «бунтівників» смертною карою, а з другого — навіть під тиском польського уряду ніколи не вдаватися до масових репресій проти повстанців.

Прогресивний характер мали заходи гетьмана і в інших сферах економічного життя країни. Відомо, що він з великою увагою ставився до міст — звільняв їх від постоїв, захищав від свавільників, збільшував міські привілеї, піклувався про міську земельну власність. Постійно дбав про розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі. В діяльності уряду окреслилася тенденція до скасування внутрішнього торгового мита. Універсалом від 8 травня 1654 року гетьман встановив мито на іноземні товари, щоб «найменший ущербом скарбови нашему войсковому не бил». Проводилася політика захисту інтересів українських купців у міжнародній торгівлі. Свідченням цього служить розроблений, очевидно, у 1650 році, проект договору з Туреччиною про торгівлю, що передбачав їх звільнення «від всяких мит, оплат і податків… на сто років…». Водночас створювалися сприятливі умови для торгівлі іноземців на терені української держави. Так, згідно з універсалом від 12 травня 1657 року було створено окремий суд для грецьких купців, який розглядав торгові справи.

Серйозне піклування виявив гетьман щодо організації фінансової справи. В джерелах є відомості про запровадження карбування національної монети, і, можливо, подальші пошуки науковців дадуть можливість підтвердити їх вірогідність. Поповнення фінансів відбувалося переважно з трьох джерел: земельного фонду, доходів від промислів та торгівлі й податків. Набула поширення здача в оренду різних промислів. Повністю державному скарбові належали кордонні мита: «індукта» і «евекта» за ввезення і вивезення товарів. Універсалами гетьмана визначалися загальні податки, якими обкладалося все населення. Одиницею оподаткування служив двір, тобто господарство. В цілому податки не були великими і, як відзначив І. Крип’якевич, не лягали важким тягарем на населення.

Не залишався гетьман осторонь процесу становлення нової судової системи. На місці станово-шляхетської системи земських, гродських і підкоморських судів виникає нова система — козацьких судів: сотенних, полкових і генеральних судових установ. Місце скасованого домініального судівництва займали здебільшого сільські суди. Найвищий суд перебував при гетьмані. Широке коло повноважень мали міські суди в містах магдебурзького права. Судова система діяла справно, що, зокрема, визнав син антіохійського патріарха Макарія Павло Алеппський, котрий побував в Україні влітку 1654 року. За правління Хмельницького, писав він, панують правосуддя і справедливість.

Майже не збереглося джерел, як б висвітлювали політику Хмельницького у сфері культури, освіти, побуту. І все ж деякі фрагментарні дані дають змогу висловити міркування, що вона не залишалася поза увагою гетьмана. Так, він піклувався про організованих у спеціальний цех музикантів Задніпров'я; за свідченням Алеппського, дбав про спорудження церков зимових і літніх з численними «скляними вікнами». Той же автор, відзначаючи високий рівень освіченості українського населення, особливо серед дітей, підкреслював, що «чисельність грамотних особливо зросла з часу появи Хмеля…». Не приховував він свого здивування тим, що «в усій крайні козаків у кожному місті і в кожному селі збудовано для їхніх бідняків і сиріт будинки…, які служать їм притулком». Напевне, зробити це без державної підтримки було б неможливо.

В умовах постійної загрози нападу неабияке значення мала здатність держави захищати свої національні інтереси. Розуміючи це, Хмельницький, по суті, став творцем української армії (60−80 тис.). В останні роки життя задумався над проблемою сформування 50-тисячного регулярного війська, яке утримувалось би за рахунок скарбниці. Велику роль у зміцненні збройних сил України відіграло прийняття «Статей про устрій Війська Запорозького», що послужили першим українським військовим статутом.

Основну ударну силу армії становила піхота. Гетьман переозброїв її найсучаснішою вогнепальною зброєю, визначив норми боєприпаси і запровадив завчасну його підготовку до стрільби (ладування). Велику увагу приділяв кінноті, створив сильну артилерію, запровадив гармати на лафетах.

Б. Хмельницький показав себе неперевершеним майстром маневрової тактики. Під час боїв демонстрував особисту мужність, залізну витримку, кмітливість, ніколи не втрачає здатність тверезо оцінювати ситуацію і приймати необхідні рішення. Вирішальну роль відіграв Хмельницький у процесі становлення розвідки та контррозвідки.

В роки революції гетьманові доводилося вирішувати комплекс проблем, пов’язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності держави. Українську козацьку державу було визнано урядами Порти, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.

Пішовши на утворення конфедеративного союзу з Московією, гетьман розглядав його лише як засіб для досягнення більш масштабної та глибокої мети: утвердження суверенної держави й об'єднання під булавою всіх етнічно українських земель.

Звичайно, як і кожен державний діяч, гетьман припускався прорахунків. Зокрема, великою помилкою, яку згодом так і не вдалося виправити, було виведення ним армії з західного регіону в листопаді 1648 року. Це мало такі трагічні наслідки: а) призвело до окупації польськими військами Західноукраїнського регіону; б) породила військово-стратегічну ситуацію, за якою воєнні дії велися виключно на території України, що призвело до страхітливого спустошення й знелюднення Правобережжя й Західноукраїнського регіону. Також суттєвою помилкою Хмельницького стала відмова від продовження наступу до західних рубежів України після блискавичної перемоги під Батогом у червні 1652 року, який дав би змогу об'єднати всі етноукраїнські землі. Дипломатичним прорахунком гетьмана та його сподвижників у 1650−1651 років стала відмова від прийняття турецької протекції, оскільки за існуючих обставин лише Порта могла надати допомогу й змусити Кримський ханат відмовитися від проведення самостійної політики.

Помилковим виявився курс Хмельницького на утримання при владі молдавського господаря В. Лупу 1653 року, який призвів до різкого погіршення міжнародного становища України й оформлення проти неї коаліції в складі Речі Посполитої, Молдавії, Валахії і Трансільванії.

Незважаючи на вимушеність прийняття московської протекції, гетьман і старшини припустилися прорахунків у юридичному оформленні цього акту, не з’ясувавши насамперед усіх умов. Російська ж сторона скористалася з цього, обмеживши частково суверенітет козацької України.

ВИСНОВОК

Діяльність Хмельницького справила помітний вплив на шляху становлення українського суспільства. І не можна, як це інколи чинять окремі автори, ставити йому винуватити його за те, що українці не спромоглися її здобути.

Не вина гетьмана в тому, що традиційна українська еліта (князі, магнати, пани й шляхта) в умовах польського поневолення на середину XVII ст. втратила роль політичного провідника національних інтересів. Водночас Хмельницький несе пряму чи опосередковану відповідальність за допущені помилки, які негативно позначилися на перебігу й наслідках визвольної боротьби, економічному і політичному розвитку України, умовах життя населення окремих регіонів тощо. Але всі ці прорахунки, попри негативні наслідки, не визначають змісту діяльності Хмельницького та оцінки його ролі в українській історії.

Відчувши основну тенденцію політичного розвитку України, гетьман спрямував свої зусилля й енергію народних мас на розбудову держави. Саме в цьому напрямі найповніше розкрився його політичний геній. З існуючих зародків державності в козацькому регіоні впродовж 1648−1650 років розбудував державу, спроможну впродовж десятків років боротися за незалежність.

У внутрішній політиці гетьман визнав принципово нову модель соціально-економічних відносин. Не випадково у свідомості наступних поколінь українців ім'я Б. Хмельницького стало символом визволення не тільки від «ляської неволі», а й від кріпацтва й панщини.

У боротьбі за незалежність сповна виявився величезний полководницький талант гетьмана. Він зумів створити боєздатну, добре організовану армію. Вміло використовував досвід і вітчизняного бойового мистецтва, і закордонного, часто вдаючись саме до стратегії несподіваного наступу, а не до оборонної тактики. Чималою мірою саме завдяки особистим зусиллям гетьмана козацька Україна домоглася визнання Європою як суб'єкта міжнародних відносин.

«Хмельниччина, — писав М. Грушевський, — була все-таки великим етапом в поході Українського народу, українських мас до своїх соціяльних, політичних, культурних і національних ідеалів. Ся крівава, руїнна, облита слізми і потом, хаотична і невдала в своїх досягненнях доба була і зістанеться великим і високим моментом українського життя, повним великого напруження і величних змагань… Від Хмельниччини веде свій початок нове українське життє, се я не раз говорив. І Хмельницький як головний потрясатель зістанеться героєм української історії».

Значення гетьмана полягає в тому, що він:

ь зумів об'єднати патріотичні сили навколо великої ідеї національного відродження;

ь спрямував енергію народних мас на розбудову соборної держави та виборення нею незалежності;

ь першим виробив принципи національної державної ідеї, яка стала визначальною у визвольних змаганнях націй впродовж наступних сторіч;

ь завдяки гнучкій соціально-економічній політиці провів державний корабель повз небезпечні «соціальні рифи»; запобіг вибухові громадянської війни, що неминуче призвела б державу до руйнації;

ь приборкав анархічну стихію охлократії й отаманства старшини; проводив курс на зміцнення централізації держави; запобігання сепаратизму; встановлення спадкоємного гетьманату;

ь виявив себе блискучим полководцем; створив боєздатну й добре організовану національну армію; ухвалив військовий статут «Статті про устрій Війська Запорозького»; збагатив українське військове мистецтво;

ь відіграв вирішальну роль у процесі становлення розвідки й контррозвідки Української держави;

ь створив дипломатичну службу, що забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших країн як суб'єкта міжнародних відносин; виявив себе тонким і дуже вправним дипломатом.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет). — К.: Либідь, 1993. — 504 с.

2. 100 найвідоміших українців. Гнатюк М., Громовенко Л., Семака Л., Скорульська Р., Стус Д., Удовик С. — М.: Вече, К.: Орфей, 2001. — 584 с.

3. Видатні постаті в історії України (ІХ — ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. вид./ В. І. Гусєв (кер. кол. авт.), В. П. Дрожжин, К. О. Калінцев, О. Г. Сокирко, В. І. Червінський. — К.: Вища школа, 2002. — 359 с.

4. Історія України: нове бачення. В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; під ред. В. А. Смолія. — К, «Альтернативи», 2000. — 464 с.

5. Історія України в особах: Козаччина (Авт. колектив: В. Горобець, О. Гуржій, В. Матях та ін.). — К.: Україна, 2000. — 302 с.

6. В. Смолій, В. Степанков. Богдан Хмельницький. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003. — 400 с.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой