Аналіз редакторських статей

Тип работы:
Дипломная
Предмет:
Журналистика


Узнать стоимость

Детальная информация о работе

Выдержка из работы

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ РЕДАКТОРСЬКИХ СТАТЕЙ «GQ»

1. 1 Життя та творчість Михайла Ідова

Михайло Ідов — американський і російський письменник і журналіст, оглядач ліберального політичного журналу «New York Magazine». Народився 9 липня 1976 Закінчив Мічиганський університет. У 2009 вийшов роман Ідова «Ground Up». У 2007 і 2009 рр. удостоєний премії National Magazine Award. У 2010 році названо «письменником року» за версією російського видання журналу «GQ». Біль того, саме завдяки журналу «GQ» світ (особливо російськомовний) пізнав М. Ідова, як колумніста. [1]

Колумніст (англ. column — колонка) — автор, одноосібно провідний колонку (розділ, рубрику) в будь-якому виданні, або що є одним з декількох постійних авторів цієї колонки. Ще в 1926 році в США була видана книга «Колонка» (англ. The Column), в якій детально описані особливості цього ремесла. Колумніст може вести персональну рубрику, але найчастіше колонку веде кілька постійних авторів.

Колумніст необов’язково працює штатним журналістом. [2]

Крім журналістики Михайло Идов займається письменницькою діяльністю. У 2009 році спочатку англійською, а потім і російською (у власному перекладі) вийшов його перший роман Ground-up («Кофемолка»). У ньому розповідається про спробу сімейної пари, що належить до молодої нью-йоркської богеми, відкрити заклад своєї мрії - невелику віденську кав’ярню. Зараз Идов працює над другою книгою під робочою назвою Made in Russia.

Крім цього, Михайло Идов грав у власній групі Spielerfrau, займався зйомкою відеокліпів, був господарем кафе.

«Кофемолка» — перший роман журналіста Михайла идов, іронічне оповідання про життя Нью-Йоркської богеми — і про те, куди приводять мрії про власний заклад «тільки для своїх». Роман Ідов в липні був виданий у США в знаменитому Нью-Йоркському видавництві Farrar, Straus& Giroux — тепер же він виходить російською у видавництві Corpus в авторському перекладі самого Михайла Ідова та за участю його дружини Лілі.

Видавництво «Корпус» випустило у світ роман Михайла Ідова «Кофемолка». Досить кумедна ситуація з цим романом і її автором.

«Что любопытно, бедным я при этом себя все равно не считал. Меня очень быстро осенило, что весь Манхэттен кишит персонажами, умудрившимися отцепить свой социальный статус от экономического. С этой целью многие из них стали журналистами. В отличие от рок-музыки, в которой показное нищенствование служило своего рода способом разбогатеть, журналистика была идеальной профессией для тех, кто хотел сойти за богатых, как в недобрые старые дни светлокожие негры пытались сойти за евреев, а светловолосые евреи -- за англосаксов. Нью-Йорк был для этого идеальным местом -- в основном благодаря своему уникальному переплетению денег и СМИ». [4]

Михайло Ідов живе в Нью-Йорку і пише для Нью-Йоркської преси (втім, друкується і в Росії, у високому глянці, так би мовити). Його роман написаний по-англійськи, в Америці і вийшов спочатку. Російський читач має справу з авторським перекладом на російську. Однак і це ще не все. У центрі роману молода пара. Він — син емігрантів з Ленінграда, вона народилася в сім'ї малайських китайців. Обидва — представники Нью-Йоркської богеми. Користуючись золотим часом зростання цін на нерухомість, молоді люди вирішують відкрити кафе. Точніше кав’ярню. Так от кафе вони вирішили відкрити віденське. Приміщення орендують у єврея, який зробив бізнес на продажу спортивних костюмів. Ремонт їм роблять два поляка і два домініканця. Тістечка та іншу хлібобулочну продукцію закуповують у француза. Ну і так далі. У цій історії наче зливається в барвистий калейдоскоп строкатий соціально-національно-культурний світ Нью-Йорка, і власне, вже з однієї цієї причини роман заслуговує на увагу.

— Я сегодня иду пить с парнями, — объявил я.

— С какими парнями? С Виком? [4]

Про себе Михайло Ідов каже наступне: «По месту рождения я рижанин. Рига -- единственный город, который у меня вызывает какие-то сентиментальные чувства. Я -- ньюйоркец; Нью-Йорк -- единственный город, в котором я могу жить. По своим убеждениям, политическим, философским, этическим, я -- стопроцентный, классический нью-йоркский либерал. То есть практически все дилеммы, занимающие российское общество, кажутся мне дикими. Когда, например, животрепещущей темой оказывается гей-парад, у меня ощущение, что я на другой планете, -- о чем здесь вообще можно говорить! В этническом плане я считаю себя евреем. То есть моя этническая и расовая идентификация -- это ашкенази. Что позволяет мне считать себя евреем, не особо озабочиваясь еврейской культурой и традициями и будучи воинствующим атеистом. Для меня ашкенази -- это именно набор генов. Когда я это говорю, американцы бледнеют и падают в обморок. Отношение к евреям как расе -- очень непопулярный в Штатах подход к вопросу. В Америке еврейство понимают как религию и культуру». [3]

1. 2 Аналіз колекції колонок Михайла Ідова

Колекція колонок Михайла Ідова представлена у вигляді збірки авторських статей, які було надруковано в журналі «GQ». Колекція колонок головного редактора М. Ідова містить в собі статті, яким притаманна різноманітна тематика, проте авторський почерк відрізняє їх від статей інших авторів своїм унікальним засобам надання характеристики, а також вмінню висловлювати свою думку.

Лист головного редактора Михайла Ідова з листопадового номера 2013 року під назвою «О Breaking Bad и идеальном рабочем коллективе» розповідає про стосунки між колегами, що працювали над зйомками фільму «Breaking Bad»: «…Дело в том, что я никогда не видел более дружного коллектива, чем создатели этого сериала. Не „дружного“ в том понимании, что после каждой смены все сто пятьдесят человек, работавших на площадке в Альбукерке, дружно шли пить в ближайшую пивную» [5], де видно і власне ставлення журналіста до поняття дружби.

Продовження думки М. Ідова стосовно колективної дружності: «Наоборот -- большинство из них, кажется, и не общались особенно вне работы, да и на работе говорили в основном о ней же. Но их всех роднило мощнейшее, фундаментальное понимание того, что они вместе делают нечто исключительное. Это знали все, включая осветителей и буфетчиц. Я не преувеличиваю: стоя в очереди за кукурузными лепешками (кейтеринг на съемках был с местным нью-мексиканским колоритом), я слышал, как одна буфетчица серьезно спорит с другой про мотивацию Уолтера в одной из сцен…» [5], де очевидно, що письменник підкреслює «спорідненість» стосунків між людьми, котрі приймали участь у зйомках цього серіалу, і мова йдеться не тільки про акторів та режисерів, а і про звичайних буфетниць.

«Я провел на площадке два полных дня и не наткнулся ни на одно проявление апатии или цинизма» [5], — ділиться своїми враженнями М. Ідов: «Никто не ставил себя выше своей работы. Никто не пресмыкался перед начальством и не гнобил подчиненного». Автор підкреслює, що колективні стосунки співробітників серіалу «Breaking Bad» передбачали рівноправне ставлення один до одного. І це є важливим елементом в робочому або творчому колективі, адже робота кожного з них є важливою, і кожен з них є складовою частиною цього колективного «організму».

Особливою ознакою статей М. Ідова є вдале вміння завершувати свою думку, підкреслюючи головне: «…в качестве ответа на вечный вопрос, почему в России пока еще хромает телевидение: потому что любое отношение к работе моментально распространяется сверху вниз». [5]

У серпневому номері 2013 Михайло Ідов у статті «Там, где снимали „Во все тяжкие“» вдався до іронічного методу критиці, причому з самого початку тексту: «Если бы у телеканала AMC в 2008 году было чуть побольше денег, то вполне вероятно, что сериал „Во все тяжкие“ лишился бы существенной доли своего обаяния». [6]

Слід сказати, що сарказм стосується лише фінансового боку. Крім того, У Михайла Ідова в даному випадку сарказм підкреслює позитивну сторону об'єкту, який він описує. Доказом цього ствердження служать словосполучення «доли своего обаяния» — «частки своєї чарівності».

Дана письменницька робота нагадує рекламну статтю, бо в ній зазначені елементи так званої «хвалебної оди»: «К началу пятого сезона „Во все тяжкие“ стал для города настоящей золотой жилой: здесь продают пончики и соль для ванной (понятно какого цвета) имени Уолтера Уайта, а по городу ездит автобусный тур для поклонников. 65 долларов за три с половиной часа, все 13 главных мест боевой славы: дом Уолтера (как писала местная пресса, за пять сезонов съемок AMC заплатила его хозяевам примерно 500 000 долларов), дом Джесси, автомойка, ресторан быстрого питания Los Pollos Hermanos (на самом деле там продают бурто Twisters)». 6]

Лист головного редактора Михайла Ідова з березневого номера 2013 під назвою «Дельные люди» говорить про нездатність людини сприймати критику: «В GQ есть несколько рубрик, гарантирующих споры, обиды и письма редактору. Но я никогда не думал, что к их числу примкнет безобиднейшая „Имидж“, в которой разбирается на составные части гардероб той или иной иконы стиля в диапазоне от принца Чарльза до Райана Гослинга». [7]

Далі головний редактор пояснює причини свого ставлення до «Іміджу», причому ці пояснення не мають форми виправдання: «Дело в том, что мы, сами того не ведая, посягнули на святое. А именно -- на Владимира Высоцкого, чьи фирменные (в обоих смыслах) джинсы клеш, джинсовую же рубашку и лоферы на высоком каблуке мы подвергли вполне доброжелательной переоценке». [7]

Михайло Ідов, грамотно добираючи слова, знов таки образив людину (В. Висоцького) - «доброжелательной переоценке», тобто таким чином, журналіст показав, що минулого разу було завищено оцінку щодо виробника одягу. І водночас придертися нема до чого, бо абзац починається із ряду комплементів у бік організації.

У квітневому номері 2014 року головний редактор М. Ідов своєю статею «Наши мальчики устали» звернувся до читачів (так, саме звернувся, бо згідно за текстом автор намагається побудувати діалог між собою та читацькою аудиторією): «Первый сезон „Безумцев“, если помните, начался с идеального выхода героя: Дон Дрейпер просыпается с патлатой художницей в Гринвич-виллидж, весь день красиво шатается по городу в творческих мучениях, и наконец, как только мы окончательно решили, что речь пойдет о сравнительных градусах раскрепощенности в околобогемной среде Манхэттена, в последней сцене возвращается к жене и детям, в пригородный дом, где никакие шестидесятые еще не наступили и долго не наступят». [8]

Тема цієї рецензії (рецензія, бо інакше цей матеріал назвати неможна) - це демонстрація сюжету сьомого сезону серіалу «Безумцев», при цьому, з одного боку М. Ідов інтригує тим, що не розкриває події, а лише надає характеристику; з другого боку - очевидно, що сьомий сезон не є цікавив для глядача: «Семь сезонов -- серьезный срок для любого сериала с „горизонтальным“ (т.е. сквозным, а не эпизодическим) сюжетом. В какой-то момент даже лучшие начинают повторяться. В конце концов, сколько можно смотреть, как Дон убеждает очередную пассию и себя (и, соответственно, нас), что на этот раз все точно будет по-настоящему». [8]

Лист головного редактора Михайла Ідова з серпневого номера 2013 року «GQ» про творців нинішніх заборонних законів та їх ролі в історії, назва якого «Гадкий я», являє собою нерозуміння обмежень громадянських прав, де в першу чергу, редактора збентежило ставлення до людей з нетрадиційною орієнтацією: «Едва ли президент России специально подписал закон о гомосексуальной пропаганде в аккурат к концу ежегодного „месяца гордости“, когда по миру проходит волна гей-парадов (хотя кто его, президента, знает), но получилось красиво: примерно как издать 31 декабря указ о запрете елок. Но вот на что точно никто не рассчитывал -- это что Россия примет свой первый федеральный закон, ограничивающий геев в правах, в ту же неделю, когда Верховный суд США отменит последний такой закон». [9]

Не дивлячись на те, що всі речення в наведеному прикладі мають оповідальний принцип, виникає питання у читацький аудиторії: де логіка у президентських рішеннях? М. Ідов закликає - замислитися не тільки своїх читачів, але і чинну владу, яка встановлює засади по відношенню до людей.

Автор намагається достукатися до політичних діячів та підкреслити їхні консервативні погляди, котрі за відсутністю своєї толерантності, є принизливими та не мають жодних підстав для існування в сучасному житті. Ми вже живемо у третьому тисячолітті, де гомо сексуальність - цілком нормальне явище. А президент РФ та йому подібні своїми безглуздими законами принижує людську особистість: «Именно этот вопрос, больше чем какие-либо другие аспекты закона о пропаганде и его резво плодящихся собратьев, меня занимает уже не первый год: как часто и насколько всерьез консерваторы-запретители по всему миру задумываются о своей роли в истории -- вернее, не в истории, а в той повествовательной канве, что с историей неминуемо смешивается и подчас ее заменяет? Понимают ли они, что в интуитивно-популистской версии событий, которая со временем всегда становится главной, им уготовано только одно амплуа: злодеи?» [9]

В статті очевидно, що М. Ідов розкриває тему дискримінації, яка в Росії актуальна, завдяки законодавчим нормативам, які встановлює Путін та його підлеглі. Більш того, автор додає інформацію про ставлення до шлюбів взагалі, яке є не коректним до людей будь-якої сексуальної орієнтації. Політична картина світу, де кремлівська ідеологія встановила новий міжнародний хіт - захист «традиційних цінностей», що водночас являє собою антизахідну пропаганду.

Лист головного редактора Михайла Ідова з грудневого номера 2013 року «GQ» «Как перестать стесняться своих побед и начать получать за них лайки», де головна тема - «хвастощі»: «Но самая интересная реакция обнаружилась в ходе последовавшего телеинтервью: одного из зрителей смутило „самовосхваление“, на котором построены песня и клип». [10]

У кожної людини є свої кумири. Але, коли предмет обожнювання становиться занадто зухвалим, і не приховує своєї «зірковості», то це одразу зменшує кількість симпатій серед фанатів. Звичайно, ніхто не каже, що слід комплексувати чи зрікатися свого успіху у певному поприщі, але не потрібно забувати, що саме завдяки публіці звичайна людина стає зіркою. Нажаль, про такі речі більшості із сучасних співаків або акторів постійно необхідно нагадувати.

«В ответ я пустился в долгую лекцию о том, что весь жанр построен на отчаянном хвастовстве. Вот слова из первой в мире рэп-песни, Rapper’s Delight (1979): „Я войду в историю как самый крутой рэпер всех времен“. (Это круче БГ, чья первая песня на первом полноценном альбоме „Аквариума“ начинается строчкой „Мне пора на покой“.) И дальше: „У меня охрана, у меня две машины -- нехило, да? „Линкольн-Континенталь“ и „кадиллак“ с люком на крыше“. Точность деталей -- люк на крыше! -- здесь еле маскирует очевидный каждому слушателю факт, что никакой охраны у членов The Sugarhill Gang на тот момент не было -- и „кадиллаков“, скорее всего, тоже; что все это -- задорное и совершенно безобидное вранье. Но сказать я должен был совсем не это: а что, собственно, плохого в самовосхвалении?» [10]

В західних країнах зовсім інше ставлення до зухвалості, яка притаманна зірковим особам. Але ж, менталітет пострадянського громадянина сприймає таке явище, як образу та зневагу, яку проявляє «зірка» по відношенню до своїх шанувальників: «Одно из самых трудных для перевода на английский язык русских слов -- „выскочка“. Точнее, варианты существуют, но с положительными коннотациями, а в русском -- отчетливая отрицательная. Понятно, что советского человека с детства учили не высовываться и не якать: любое проявление индивидуализма напрягало систему, построенную сперва на коллективном страхе, потом на коллективной апатии. Но Советского Союза уже двадцать с лишним лет как нет, на смену коллективизму пришло порой даже пугающее своекорыстие, а культ ложной скромности почему-то так никуда и не делся». [10]

М. Ідов сприймає подібну зухвалість, як належне, адже: навіщо приховувати свої таланти, якщо про них не розповідати, то про них ніхто і не почує. Так само він каже в цій же статті про саморекламу у соціальних мережах. Журналіст не розуміє, чому люди не соромляться виставляти свої фото із відпусток або з вечірок (які, в принципі, краще не показувати), а свої творчі ідеї приховують від публіки. Таким чином, люди ховаються від можливої слави, бо їхня харизма є не розкритою: «Мне, наоборот, всегда казалось, что соцсети ровно для этого и существуют: что если твоя работа -- запускать мысли в публичное пространство, то часть этой работы -- сделать так, чтобы их прочитало наибольшее количество людей. (И что выкладывать фотографии тропических закатов из отпуска гораздо нескромнее, чем гордиться своим делом.) Столь же нормальным поведением мне кажутся призывы к поклонникам голосовать за себя в том или ином конкурсе (иначе зачем вообще поклонники?), что многие мои коллеги тоже считают непозволительным эгоизмом». [10]

У листі «Олимпийское спокойствие» редактора з лютневого номера 2014 року Михайла Ідова пояснює, чому паніка перед Олімпіадою корисна для будь-якої країни.

Історія свідчить про те, що люди завжди сприймали «чужих» фанатів, як загрозу, бо сам їхній вигляд (спеціальний одяг, іноземні прапори тощо) є приводом - бути насторожі, адже цей ефект було сформовано ще з давніх часів політичними подіями: війнами, походами: «Смысл Олимпиады -- в имитации и одновременном замещении войны. К 1896 году международного туризма толком не существовало; единственный контекст, в котором обычные жители одной страны видели жителей другой, особенно в форме, подразумевал кровопролитие. До глобализации сам вид иностранцев у тебя в гостях, шагающих шеренгой под своим флагом, но при этом НЕ приехавших тебя убивать, был шокирующим и духоподъемным зрелищем». [11]

І сьогодні фанати через нездатність мислити об'єктивну можуть перетворити через різність поглядів звичайну суперечку у справжнє побоїще. Хоча, мета кожної людини - прийти подивитися на гру та поболіти за свою команду або окремого гравця.

Лист головного редактора «Тень победы» Михайла Ідова з листопадового номера 2013 року.

Як там в народі кажуть: «хто не падав, той не підіймався» — і в цьому є певний логічний сенс. Людина повинна навчитися програвати, бо адекватно сприйнята поразка - це те ж перемога: «Таким образом, грузинский президент, по всем данным, далеко не ангел, совершил один из самых трудных и элегантных маневров, доступных джентльмену. Он красиво проиграл». [12]

«Умение проигрывать -- это последний, факультативный уровень мужества. Приходит оно только с опытом и возрастом, и то далеко не ко всем». [12] Вміння програвати - це певний рівень, якого людина досягає в емоційному сенсі. Але постає питання: як це вміти програвати і нащо воно потрібне. По-перше, кожен програш - це досвід у конкретному терені, де людина вчиться і робить свої висновки стосовно того, де власне була скоєна помилка. По-друге, людина завдяки помилками вчиться не тільки аналізувати причини виникнення проблеми, але і знаходити рішення, яке не допустить програшу у наступному разі. Філософська розмитість тлумачень нерідко збиває з пантелику людей, і вони підсвідомо або свідомо відштовхують від себе признання програшу. Але реальне життя показало, що поразка іноді буває першим кроком до перемоги: «Красивое поражение -- это уже по меньшей мере ничья. Иногда в нем даже скрывается зерно будущей победы». [12]

«Достойный проигрыш не обязательно означает смирение. Иногда совсем наоборот». [12]

У липневому номері 2013 року Михайло Ідов написав статтю «На смерть стритстайлу», в якій автор характеризує манеру одягатися.

«Хотите попасть в модный блог? Элементарно: наденьте хорошо сидящий костюм и галстук-бабочку. Ура, вы звезда стритстайла. А, стоп, забыл еще один немаловажный момент: будьте при этом азиатом». Не важливо, що людина надягне на себе, головне - залишатися собою. Одяг, перш за все, повинен підкреслювати особистість, а не робити з людини «інкубаторський виріб». [13]

«Способ исправить положение один -- и он все тот же, с которого началась сама история уличной моды: носите что хотите». [13] Не слід так зациклюватися на модних тенденціях і свято вірити і стильні «штучки», оскільки, одяг являє собою самовираження. Так, є деякі люди, які не приділяють своїй зовнішності великої уваги, пояснюючи такий жест, як уникнення пафосності. Можливо, вони мають рацію, проте, чи неможна назвати подібне явище, як заниження самооцінки? Людина, яка частиною суспільства, повинна слідкувати за своїм виглядом, при цьому не забувати про свою поведінку та ставлення до оточення. Наприклад, елегантний костюм в поєднанні із брутальною манерою поведінки - не дуже вдала комбінація, або доросла людина вдягнена у підлітковий одяг - викликає сміх у соціуму.

ПоказатьСвернуть
Заполнить форму текущей работой