І. Котляревський — автор першого драматичного твору в українській літературі

І. Котляревський — автор першого драматичного твору в українській літературі

Київський національний економічний університет.

Реферат.

І.П. Котляревський — автор першого драматичного твору в українській літературі.

(Наталка Полтавка).

Виконав:

Студент I курсу ФЕФ.

3 група.

Бесараб Олександр

Київ — 2000.

П'єса «Наталка Полтавка» написана І. Котляревським для потреб Полтавського театру 1818 р. — саме тоді, коли Драматург перебував там на посаді керівника.

Глядач українського театру був найрізноманітніший, але І. Котляревський хотів бачити в театрі найбільше простолюдина, тому основою для його п" єси стала жива дійсність, тогочасне народне життя, і героїв він обрав також з народу.

Конфлікт у творі вибудовується з двох сюжетних ліній: перша — Наталка любить бідного парубка — сироту Петра, кілька років чекає на нього. На перешкоді до щастя закоханої пари стає соціальна нерівність. До Наталки сватається пан возний — це друга сюжетна лінія.

Жанр своєї п" єси І. Котляревський визначив так: «Оперета малороссійская». Називаючи драматичний твір оперою,, Котляревський мав на увазі те, що як у класичному музичному творі поєднується інструментальна музика зі співом, так і в його опері поєднуються висловлювання, монологи героїв із співом.

Образ Наталки — героїні твору — зовні начеб простий, розкритий І. Котляревським у русі, в дії, в суперечності. Ось її перша зустріч із возним. Дівчина вдає, що не розуміє його залицянь, та возний викриває її «лукавство». Тоді Наталка намагається переконати його у глибокій відмінності їхніх станових позицій: «ви багатий, а я бідна, ви возний, а я простого роду». Коли ж возний виявляє настирливість, вона повертається до попередньої тактики: ніби не розуміє його домагань і, зрештою, щоб завершити розмову, просить не кепкувати з неї.

Інша Наталка в розмові з матір" ю. Вона ладна поступитися їй у всьому, тож, з огляду на скарги матері, що вони зубожіли, вона, врешті, на її прохання згоджується більше не чекати Петра, а вийти заміж за того, кого забажає матір. Така поведінка нітрохи не суперечить характеру героїні, адже Наталка вихована в дусі шаноби до старших, до матері.

Прагнучи заспокоїти матір своєю обіцянкою, Наталка гадала, що найближчим часом їй не загрожує одружитися із нелюбом: «Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив» яжуться, возному так одрізала, що мусить одчепитись, більш, здається, нема на приміті".

" Проте вона й гадати не могла, який настирливий у своїх домаганнях возний. Тож прихід виборного зі сватанням возного зроджує в душі Наталки сум" яття, але тепер вона, всупереч власній волі й згідно з обіцянкою матері, мусить погодитись на заручини з возним.

Та коли несподівано вертається Петро, Наталка без вагання вступає в боротьбу зі звичаями, зі своїм женихом возним і, нарешті, виходить заміж за Петра.

У творенні образу Наталки важливими є народно пісенні засади — адже з появою Наталки на сцені лунає українська пісня. Рівною мірою вдача Наталки розкривається через основи народної моралі. Цей образ є втіленням жіночого типу українки, у його найкращих якостях.

Петро — до пари Наталці: він, хоч і не такий сильний вдачею, як його кохана, проте низка якостей у ньому також промовляє про вміння чинити опір випробуванням життя.

Доля не пестила Петра змалечку: сирота, знайшов він прихисток у домі Терпила, батька Наталки,—як служник. А коли хлопець закохався в Наталку,—старий, тоді заможний, звелів Петрові надбати статки, а з ними — довести спроможність на шлюб із Наталкою.

Петро мусив податися на заробітки. Та за його відсутності багато води утекло: старий Терпило, якому до своєї заможності хотілося долучити й шанобу до себе, став знатися з панами, а ті усіляко користали з його майна — поки Терпило не зубожів і з горя не помер. Дружина й донька змушені були покинути Полтаву й перебратися в передмістя.

Наталка стала заробляти на хліб, а мати, стара Терпилиха, взялась розмірковувати над влаштуванням Долі своєї дочки.

Петро, вертаючись додому, випадково стрічає бурлаку Миколу і довідується у нього про Наталку.

Петро радий зустрічі з коханою: нарешті скінчилися для нього поневіряння й заробітчанство, він ще не знає, що стоїть на порозі нових випробувань.

Петро, — носій кращих рис народного характеру: він самовідданий у почутті, щирий, чесний. Засвідчуючи ці риси вдачі персонажа, перипетії твору, однак, виявляють і брак цільності його вдачі, відсутність зосередження моральних зусиль на меті — того, що уповні притаманне Наталці, Петро, довідавшись, що Наталка заручена, передовсім готовий віддати їй зароблені гроші на посаг, — замість подбати про долю Наталки і свою. У відступі його від Наталки слід убачати, проте, не слабкість почуття до коханої дівчини, а слабкість духовної позиції і, врешті, саможертовність героя. Образ Петра являє той тип людини, яка віддана своєму життєвому ідеалові, благородна у своїх вчинках і завжди готова поступитися власними інтересами заради блага ближнього.

Своєрідною антитезою образу Петра в п" єсі є образ Миколи. Микола— «сирота без роду, без племені», людина самотня, він займає незалежну позицію. Злидні не пригнітили ні його, ні його почуттів. Сповнений глибокого розуміння життя, Микола почасти спростовує свою самохарактеристику, в якій твердить, що нема в нього «талану» — долі. Доля героя промовляє через його розважливість, розум, готовність прийти людині на допомогу, жагу до визволення з наймитської неволі.

Для Миколи повноцінне життя і воля — поняття нероздільні, тому над усе він прагне здобути незалежність і свободу — бодай у лавах Чорноморського козацького війська.

Наміри у Миколи значиміші, ніж у Петра: він не обмежується лише побутом, тому активно втручається у життєві перипетії, уміє на відміну від Петра, який стає безпорадним у скрутних ситуаціях, що вимагають рішучих вольових дій, мудро залагодити складну справу, активно включитися у пошук правди, справедливості. Мрія про валю — ось що піднімає Миколу над побутовими конфліктами п" єси.

Водночас, за світоглядною позицією просвітителя-автора, Микола є носієм авторських поглядів, уособленням розумного начала в житті, — тому цей образ ототожнюється з усіма найкращими рисами людини: волелюбством, потягом до вияву непокори, прагненням служити людям.

Портрети позитивних персонажів твору завершуються образом Терпилихи. Терпилиха — бо терпляче долала незлагоди життя. Утім, посильно змагаючись із життєвими труднощами, вона почасти зневірилась у тому, що зможе самотужки виборсатись із нестатків, тому шукає, як зарадити становищу у найрадикальнішому засобі - в одруженні доньки з заможною людиною. Терпилиха далека від розуміння того, що, приневолюючи Наталку вийти заміж за багатого возного, штовхає її у те замкнене коло, в ту безвихідь, у якій сама не зазнала щастя. Але, зрештою, мати знаходить сили перемогти обставини, зрозуміти свою дочку, благословити дітей на шлюб. Образом Терпилихи Котляревський започатковує галерею постатей матері-селянки в українській літературі.

Тільки мимохіть згадує І. Котляревський у п" єсі справжнє ім" я возного — Тетерваковський, однак він залишається для нас тільки возним — тобто безіменною особою, яку представляє назва його посади, до того ж — уведеної дуже давно, ще за Литовського статуту, ця посада вже зжила себе й існує тільки завдяки наполегливості й домаганням тих, хто правдами-неправдами зазіхає на дворянські привілеї.

Возний — за посадою своєю — повинен обґрунтовувати походження панів від шляхти й козацької старшини. У цій справі він промишляв чимало часу, а що послуги панам творив не задарма, то і має змогу жити заможно і так наловчився у крутійстві та шахрайстві, що може кого завгодно ошукати. При тім він «хапун такий, що і в рідного батька злупить».

Дрібний чиновник, який «помазався паном», вважає, що нажите майно дає йому право зажити собі в охоту. Для відчуття повноти життя він вирішує одружитися і, озираючись при тій потребі довкола себе, не міг не запримітити Наталки.

Чому саме Наталка? Чи і сам він не бачить тих «полтавських панночок», на яких киває у розмові з ним дівчина? Звісно, Наталка молода, вродлива — це так, проте досвідчений возний помітив у ній і ту красу, якої бракує «полтавським панночкам»: Наталка працелюбна, скромна, мудра, слухняна. Дарма, що вона проста селянка, що з того, що батько її прогайнував усе майно, не залишивши дочці посагу. Возний також із простого люду, хоч і, хизуючись, усіляко маскує своє походження та видає себе за неабищо: «Уязвленноє частореченною любовію серце… не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніе. оная любов все — тее-то як його — ровняєть».

Просторікування возного про «любов», яка все «ровняеть» — позірні, нещирі, побудовані на розрахунку. Його вовче єство, що проглядає навіть при освідченні Наталці («Люблю тя дівицю, Как жадний волк младую ягницю»), поступово, дедалі виразніше визначається в усьому ладі його життя, видаючи його як хижака, який втратив своє обличчя, зробився ніким: ні те, ні се.

Що ж означає такий раптовий поворот у поведінці возного наприкінці твору, адже возний, з огляду на почуття Наталки до Петра, відступається від своїх прав на заручену з ним дівчину і дає їй змогу одружитися з коханим. Возний свій цей вчинок пояснює так: «Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам, но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал».

Однак це той випадок, коли слова суперечать усій лінії життя і поведінки персонажа, який не вчинив за життя добра, бо не був «расположен к добрим ділам». Возний добре засвоїв такий розрахунок у житті: «де двоє б» ються — третій не мішайсь".

Слід мати на увазі й інше: така поведінка персонажа п" єси була притаманна зразкам тодішньої драматургії. Окрім того, слід пам" ятати: І. Котляревський стояв на тих філософських засадах сприйняття життя, за якими сили добра повинні подолати сили зла.

Примикає до образу возного, хоч і представляє іншу категорію людей старого українського села, виборний Макогоненко — шахрай меншого масштабу: його повноваження обмежуються роллю «старшого на селі».

Виборному Макогоненку не відмовиш у здоровому глузді селянина, який спонукає його поспівчувати і Терпилисі, й Наталці, і взяти на кпини сватання підстаркуватого возного до молодої вродливої Наталки, і погудити чиновництво, отих, за його словами, «письменних п» явок", але є в ньому й інше: він — «хитрий як лисиця», за словами Миколи, усюдисущий у пошуку вигоди для себе («на всі сторони мотається, де не посій, там і уродиться»), проворний і кмітливий у залагоджуванні будь-якого діла («уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже»), тому-то і стає помічником і знаряддям возного у його делікатній справі. І коли возний здійснив крок у напрямі утвердження у своїй вдачі кращих рис — Макогоненко, по суті, залишається тим, ким і був.

Автор п" єси не загострює уваги глядача на певних рисах вдачі персонажів: він визначає, хто є хто ненав" язливо — таким чином, щоб сам глядач домислював, здогадувався, замислювався над твором.

І «Енеїда», й драматичні твори І. Котляревського справили глибокий вплив на українську літературу: «Енеїда» поклала початок травестійним поемам в українській літературі, а драматичні твори породили низку наслідувань — «опер» та водевілів.

Творчість І. Котляревського знаменує новий етап української літератури, яка дедалі активніше впливала на громадське життя, визначаючи суспільні акценти в ньому.