Педагогічні погляди Г. Сковороди

Педагогічні погляди Г. Сковороди

Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Географічний факультет.

Кафедра геодезії і картографії.

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ.

ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ.

Реферат.

студентки 5 курсу.

Київ — 2003.

Просвітитель, філософ, поет і педагог Григорій Савич Сковорода — народився 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім'ї малоземельного козака. У 1734−1753 рр, з перервами навчався у Київській академії. Студент Сковорода володів глибоким розумом, феноменальною пам’яттю, мав поетичні здібності, виключно музичний слух і голос, писав вірші, складав музику, грав на декількох інструментах, малював. Із класу філософії його взяли в придворну хорову капелу до Петербурга. Дворічне перебування при царському дворі згодом вилилося у гнівне засудження тамтешнього деспотизму, в критику самодержавства.

Протягом п’яти років (з 1745 по 1750) Г. Сковорода навчався за кордоном — в Будапешті, Пресбурзі (нині Братислава), Відні, Венеції, Флоренції. Деякі дослідники стверджують, що три роки він студіював в університеті м. Галле (Німеччина), де слухав лекції відомого на той час філософа і фізика Вольфа.

Після повернення в Україну його запросили до Переяслава читати поетику в колегіумі. Проте підготовлений ним курс «Разсужденіе о поэзіі и руководство к искусству оной» місцевий єпископ заборонив. Восени 1751 р. Г. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), не закінчивши її і залишаючись назавжди «студентом», розпрощався з академією. Блискуче знання мов, поетики й риторики, античної і нової філософії поєднувалося в Сковороді з неабиякями здібностями в галузі літератури і мистецтва.

З 1759 р. Г. Сковорода викладач Харківського колегіуму. Однак постійний тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). У ці роки Григорій побував у Москві, в пошуках істини і правди пройшов всю Слобожанщину. 1768 р. його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав курс лекцій з етики. Але й тут концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною. Звільнений з посади (1769), він втратив можливість займатися педагогічною роботою, до чого мав великий хист і відповідні знання.

Г. Сковорода обрав образ життя мандрівного філософа і протягом останніх 25 років побував у багатьох містах і селах України, проповідуючи свої ідеї і світогляд. Усе його життя було пов’язане з народом, з його ідеалами та прагненнями. «Мой жребий с голяками», — стверджував він і рішуче відхиляв численні пропозиції з боку духовенства і світських правителів зайняти ту чи іншу високу посаду.

Свій високий моральний ідеал Г. Сковорода втілював у власному житті. Для багатьох він був мандрівною академією. Його світогляд відбивав найвищий рівень розвитку суспільної думки в Україні, а життя і послідовність у дотриманні переконань служили прикладом для багатьох сучасників і нащадків.

Помер Сковорода 9 листопада 1794 р. в с. Пан-Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського р-ну). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він виразив словами, які заповідав викарбувати на могилі: «Мир ловил меня, но не поймал».

Багатий досвід викладацької діяльності та життєвих спостережень Григорія Сковороди узагальнено на сторінках підручника «Начальная дверь ко хрістіянскому добронравию», у якому вперше викладено його погляди на моральність людини.

У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу. В розумінні Сковороди людина («мікрокосм») і природа («макрокосм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Концепція «трьох світів» Сковороди виглядає наступним чином. Макрокосм (перший світ) включає в себе все народжене в цьому великому світі, складеному з паралельних незліченних світів. У цьому світі немає ні початку, ні кінця — він вічний і безмежний. Другим є малий світ — мікрокосм — світ людини. Третім з «трьох світів» є символічний світ, що ототожнюється Сковородою із Біблією. Біблії також приписується існування двох натур — зовнішньої і внутрішньої. Сковорода вважає, що представлені в Біблії легенди — це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, брехня, з одного боку, але в них закладене таємниче значення, корисне і повчальне знання — з іншого. Принцип двох натур мислитель відносив і до людини. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовянм», а зовнішню — просто «телесность».

Величезним досягненням Г. Сковороди була ідея необхідності вивчення природних здібностей людини та їх вірного використання в системі суспільного поділу праці. Ця ідея отримала назву природного виховання.

Критично ставлячись до існуючої системи виховання і навчання, він розробив свої принципи, що базувалися на «сродности», як основі формування суспільно необхідної людини. Виховання, на думку Сковороди, повинно бути святим обов’язком батьків, на яких покладались «две суть главныя… должности» — «благо родить и благо научить». Удосконалення нахилів, задатків, «природи» необхідно кожній людині, незалежно від її становища в суспільстві. «Воспитание и убогим нужно есть», — писав Сковорода. Обов’язком учителів він вважав врахування «природи» дітей, допомогу в удосконаленні уроджених здібностей. Одним із важливих важелів у вихованні підростаючого покоління Г. Сковорода вважав принцип — навчити вдячності дітей батькам. Невдячність, на його думку, зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.

Своє становище в суспільстві, на думку Сковороди, кожна людина зобов’язана визначити сама, відповідно «сродности» — природної схильності до праці. Невміння і небажання більшості осіб із панства керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, їх прагнення різними методами одержати незаслужені чини, звання, високі нагороди, матеріальні цінності та інші блага, тобто «несродньїй труд», як вважав Сковорода, були причинові соціальної нерівності і зла.

Ідея Сковороди про забезпечення всіх і кожного «сродним трудом» передбачала зміну соціального життя шляхом перетворення праці в найвищу насолоду людини. Праця мала бути її природною необхідністю, головним обов’язком і моральною потребою, а праця по «сродности» — джерелом і запорукою всенародного щастя, основою процвітання суспільства.

Соціально-професійну структуру суспільства Сковорода розглядає статично: є набір «сродностей» і відповідних їм суспільних видів діяльності - професій, посад тощо.

Виступаючи прихильником найбільш сміливих наукових концепцій, великий просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не разум от книг, но книги от разума родились», — писав він.

Все корисне і потрібне людині Сковорода називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб'єкта, а його внутрішню суть. В житті людей вважав красивими поступки, відповідні природні здібності. Мистецтво, поезія, музика повинні служити самопізнанню, а не бути самоціллю.

Найбільш мудрим вихователем людини Г. Сковорода визнавав саме життя: «Взглянь на род человеческий. Он ведь есть книга, книга же черная, содержащая беду всякого рода, аки волны, восстающия непрестанно на море. Читай ее всегда и поучайся, купно же будто из высокия гавани на беснующийся океан взирай и забавляйся».

Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися в його поетичній творчості. Через пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські та педагогічні погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини.

Сковорода — проповідник поміркованого способу життя, він осуджує нагромадження багатства, прагнення до фізичних насолод, бо жити зароди цілі «петь, пить и есть не есть дело». Це не робить людину щасливою, вона подібна до шершня, на відміну від бджоли, котра «есть герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося».

Важливою Сковорода визначав необхідність надання освіти жінкам, що є радикальним поглядом у порівнянні з тогочасними традиціями суспільства. Але він наполягав на обмеженості жіночої освіти лише необхідними для існування і повсякденного спілкування знаннями.

ЛІТЕРАТУРА.

Історія України в особах ІХ-XVIII ст. — Київ: Україна, 1993 р.

Історія культури у 5-ти томах. Т. 3. — Київ: Наукова думка, 2003 р.