Міжнародний міграційний рух населення: теорія, аналіз сучасної структури

Міжнародний міграційний рух населення: теорія, аналіз сучасної структури

Національний Університет Києво-Могилянська Академія.

Реферат на тему.

Світовий Міграційний Рух Населення.

Виконав: студент 2ого курсу.

Факультету Економічних Наук.

Копець Андрій.

Київ, 2004.

Міграція в Демографічній Науці та Світі.

1. Вступ.

Загальні статистичні дані.

2. Міграція, як демографічне явище.

Визанчення Міграції.

Види Міграції.

Класифікація Міграцій.

Міграція Заміщення.

Міграційна Когорта.

Міграційна поведінка, установка, мотивація.

3. Вимірювання міграції населення.

Основні показники та визначення.

Особливості та труднощі вимірювання міжнародної міграції на державному та міжнародному рівні.

4. Причини та Наслідки Міграції.

Міграційна Мотивація.

Економічні Наслідки.

Соціальні Наслідки.

Інші детермінанти міграції і її вплив на відтворення насклення.

«Приживаність» Новоселів.

5. Державна та міждержавна політика стосовно міграції. Механізми регулювання її обсягу.

6. Закономірності географічного розподілу мігрантів, зміни обсягу міграції.

7. Висновки та Пропозиції.

«Терміни «більш розвинена», «менш розвинена» і «найменш розвинена» країна чи регіон.

введені для статистистичної зручності і не мають на меті вираження думки або судження.

про стадію розвитку, що досягнута країною/регіоном в процесі розвитку.".

«Кожен мігрант, навіть нелегальний, як правило приносить державі.

більше вигоди ніж збитку, оскільки є більш схильним до сплати податків.

і менш схильним до користування громадськими благами, наданими державою.

Причому завжди не лише складає конкуренцію місцевій робочій силі,.

але й значною міржою підвищує споживання".

Всуп.

Загальні статистичні дані.

На кінець ХХ століття загальна чисельність людей на Землі становить 6,1 мільярда. В менш розвинених регіонах світу проживає близько 80% його населення, серед яких Китай та Індія складають 2,3 мільярда, що становить 38% всього населення Землі. Щорічно населення зростає на 77 млн. чол. і 98% цього приросту припадає на менш розвинені регіони. Шість країн, яким людство завдячує більше половини щорічного приросту населення є: Індія — 21%, Китай — 12%, Пакистан — 5%, Нігерія — 4%, Бангладеш — 4% та Індонезія — 3%.

Загальна кількість індивідів, що проживають в країні, яка не є їхньою рідною складає 175 млн. чол. Ця кільксть збільшилась більше ніж вдвічі з 1975 року. Шістдесят відсотків мігрантів проживає в більш розвинених країнах, а сорок — в менш. Найбільша кількість іммігрантів налічується в Європі (56 млн.), Азії (50млн.), Північній Америці (41 млн.). На данний момент мігрантами є 3% населення земної кулі. 1 з 70 в країнах, що розвиваються є іммігрантом. Кількість біженців на кінець 2000 року становила 15,9 млн. чол. Найбільше біженців перебуває в Азії - 9,1 млн., в Африці - 3,6 млн.

Валова міграція. Протягом 1995;2000 років, більш розвинені регіони світу, примали щорічно приблизно 2,3 млн. мігрантів з менш розвинених країн, або 11,6 млн. за весь період. Найбільше іммігрантів минулого року прийняла Північна Америка (1,4 млн.), майже в 2 рази менше — ЄС (0,8 млн.) і Океанія, включно з Австралією і Новою Зеландією, — (90 тис.). Рівень чистої міграції Океанії був майже 3 іммігранти на 1000 корінних жителів. В Європі цей показник слав 1 мігрант на 1000 жителів. Найвищий рівень еміграції спостерігали в латинській Америці і карибських країнах, де втрати населення склали 1 емігрант на 1000 корінних жителів. Для Африки та Азії, чиста еміграція склала, відповідно, 0,6 і 0,4 чол. на 1000 тис. корінних мешканців.

На початок 21 сторіччя, один з 35 чоловік в світі є мігрантом і якби всі мігранти жили в одній країні, це була б п’ята з чисельністю населення країна світу.

(Права таблиця: світова чисельність людей-іноземців за походженням, порівняно з власне іммігрантами, Ліва Таблиця: регіональне порівняння чисельності іммігрантів).

Міграція, як демографічне явище.

Визначення Міграції.

Широке розуміння предмета демографії передбачає вивчення міграцій населення у різних генераціях, соціальних групах і на різних територіях. Являючи собою сукупність усіх видів переміщень у просторі, міграції призводять до зміни географічного розміщення населення, його густоти та заселеності територій, їх супроводжують збільшення або скорочення чисельності населення, зміни його статево-вікового, сімейного, шлюбного та етнічного складу, соціальної структури територіальних спільнот як у місцях виходу, так і в місцях вселення мігрантів.

Труднощі переїзду та адаптації до нових умов життя негативно впливають на здоров" я мігрантів, частоту й характер їх захворюваності, знижуючи тривалість життя та викликаючи у низці випадків підвищену й передчасну смертність цього контингенту. Як правило, міграції сполучені з тимчасовим, а іноді й тривалим розривом сімейних зв" язків, відстроченими шлюбами та народженням дітей. Отже, міграції є складником демографічної ситуації, впливають на характер демографічного розвитку, взаємопов" язані з процесами відтворення населення, вносять істотні зміни в його структури.

Класифікація міграцій.

У вузькому значенні поняття міграції являє собою вид територіального переміщення населення, який завершується зміною постійного місця за-мешкання, що у буквальному розумінні слова означає переселення. Широко вживаний наприкінці XIX — на початку XX сторіччя, термін «переселення» позначав масовий рух сільського населення з аграрне перенаселених губерній у східні та південні райони Росії. У 1930;ті роки більш вживаним стало поняття «перерозподіл населення й трудових ресурсів», яке об" єднувало територіальні переміщення населення із села в місто та з європейської частини країни в її східні райони. У 1940—1950;ті роки термін «міграції населення» практично не використовували. Його відновлення й новий етап у вивченні міграцій населення належать до кінця 1950;х — початку 1960;х років.

Види міграцій.

Однією з головних ознак міграцій є перетин адміністративних кордонів тих чи тих територій — держави, області, населеного пункту. На цій підставі виокремлюють перш за все зовнішні та внутрішні міграції. Зовнішні міграції (еміграція та імміграція) пов" язані з перетином державного кордону, їх також називають міжнародними й, у свою чергу, поділяють на міжконтинентальні та внутрішньоконтинентальні.

Внутрішні міграції є міжпоселенськими переміщеннями населення всередині країни. Жодні внутрішньопоселенські переміщення, наприклад, у межах того самого міста, як міграції населення не розглядають. Розрізняють міграції сільського та міського населення, міжміські міграції та міграції у межах сільської місцевості, а предметом вивчення є міграційні потоки у напрямках «село — місто», «місто — місто», «місто — село» та «село — село». До нещодавнього часу міграції у напрямках «село — місто» та «місто — місто» домінували в структурі міграційних потоків в Україні.

Розрізняють також і міграції в межах окремих великих територіальних одиниць — області, економічного району, автономної республіки. У цих випадках міграції поділяють на внутрішньообласні та міжобласні, внутрішньорайонні та міжрайонні, внутрішньореспубліканські та міжреспубліканські.

Міграція Заміщення.

Міграція заміщення — термін, який позначає кількість іммігрантів, яка потрібна країні для того, щоб запобігти зменшення населення, або його старіння внаслідок низької народжуваності та смертності. Це питання висвітлено в звіті ООН з міграції заміщення, в якому розглянуто 8 країн з низькою народжуваністю (Францію, Німеччину, Італію, Японію, Республіку Корея, Росію, Великобританію і США), а також два регіони — Європу та ЄС. В звіті аналізувалось кілька альтернативних сценаріїв і рівні імміграції, необхідні для запобігання зменшенню і старінню населення. Отже, протягом першої половини 21 століття, маса населення розвинених країн прогнозовано стане меншою і старшою, за відсутності міграції. В той же час лише невеликий рівень міграції міг би компенсувати від'ємний приріст населення. Рівень же імміграції, в свою чергу, сильно відрізняється в різних країнах. Якщо рівень імміграції в ЄС може залишатись приблизно таким же, щоб не допустити зменшення населення, то для всієї Європи ця цифра має подвоїтись.

За способом реалізації міграції класифікують як організовані та неорганізовані. Перші здійснюють за допомоги й за участі державних та громадських органів, другі ж — силами й коштом самих мігрантів без матеріальної та організаційної підтримки з боку будь-яких установ. Неорганізовані міграції називають іноді індивідуальними.

Переселення, які мають незворотний характер, деякі дослідники класифікують як постійні міграції. Всі інші види міграцій, які мають тимчасовий характер, іменують як зворотні. Загалом же загальноприйнята класифікація міграцій на сьогодні відсутня.

Міграційні потоки.

Для кожної окремої людини міграція становить одиничну подію. Але як масовий процес міграції населення складені з потоків, що належать до певного часу й території. Під міграційними потоками у демографії розуміють сукупності одиничних міграційних переміщень, об" єднуваних спільністю напрямку, який визначається районами вибуття або прибуття мігрантів упродовж певного календарного проміжку часу. Однією з істотних закономірностей міграційних процесів є наявність зустрічних потоків між місцями прибуття та вибуття мігрантів, їх називають прямими та зворотними потоками. Більший за розмірами з двох спрямованих назустріч один одному міграційних потоків позначають як домінуючий, а менш інтенсивний — як протилежний. Різницю між ними називають чистим потоком, а їхню суму — обміном населення між двома районами.

Міграційна когорта.

Сукупність мігрантів, об" єднувану спільним періодом міграцій у певний населений пункт або район, називають міграційною когортою, її виокремлюють на підставі даних переписів населення про тривалість проживання мігрантів у місцях вселення. Відомості про міграційні когорти становлять інтерес з точки зору історії міграцій, їх територіальних і часових закономірностей, їхнього внеску у формування населення — зміну його чисельності та складу. Слід розрізняти чисельність фактичних та чисельність таких, що дожили у певному місці, міграційних когорт, поза як фактичні когорти поступово зменшуються у зв" язку з наступними міграціями та смертністю переселенців. Вплив цих чинників зростає мірою збільшення тривалості проживання міграційних когорт у місцях вселення.

Міграційна поведінка, міграційна установка, міграційна мотивація.

Міграційна поведінка є одним з видів демографічної поведінки і являє собою сукупність дій та відносин, які опосередковують переселення індивідів або відмову від них. У рамках вивчення міграційної поведінки досліджують соціально-психологічні аспекти індивідуального, групового та масового ставлення людей до зміни місця проживання.

Процес міграції населення включає три стадії: перша з них — потенційна міграція, друга — власне міграція населення, третя й остання — адаптація переселенців до умов життя в місцях їх вселення. На початковій стадії міграційного процесу під впливом можливих перспектив зміни деяких умов життя відбувається формування тих чи тих установок міграційної поведінки.

Міграційна установка являє собою психічний регулятор поведінки, схильність особистості, яка визначає узгодженість дій, детермінованих позитивним або негативним ставленням до зміни місця та умов життя. Міграційна установка відображає готовність до певного результату міграційної поведінки. Відомості про міграційні установки отримують, як правило, із соціологічних опитувань потенційних мігрантів. Спонукальним компонентом міграційної установки є міграційна мотивація, яка розкриває якісний бік потреби індивіда у зміні місця проживання, умов праці, реалізації певних життєвих планів.

Вимірювання міграцій населення.

Основні показники та визначення.

Кількісний аналіз міграцій починається з визначення її розмірів. Розмір міграцій можна розглядати з двох точок зору.

По-перше, для будь-якого відкритого населення можна визначити показники, що характеризують його міграційну взаємодію з іншим відкритим населенням. З точки зору кожного такого населення (країни, району, населеного пункту) міграції поділяють на сукупність прибуттів з-за меж території його розселення та сукупність вибуттів за її межі. Різницю між кількістю вибуттів та кількістю прибуттів за певний період називають чистою міграцією, а у низці літературних джерел використовують рівнозначні терміни нетто міграціяабо сальдо міграції". Отже, тією мірою, якою розмір міграцій виражає міграційну взаємодію конкретного населення з усіма іншими, його характеризують чотири показники: кількість прибуттів, кількість вибуттів, величина чистої міграції та розміри валової міграції. Остання являє собою суму кількостей прибуттів та вибуттів.

По-друге, для кожного населення, як відкритого, так і закритого, можна визначити показник, який відображає загальний рівень рухливості цього населення. Такий показник називають рухливістю. Для закритого населення рухливість збігається з прибуттям або вибуттям, які теоретично дорівнюють одне одному. Для відкритого населення рухливість дорівнює кількості всіх вибуттів плюс кількість всіх прибуттів з-за меж його території або, що те саме кількості всіх прибуттів плюс кількість вибуттів поза межі території.

Розміри міграцій залежать від вибору територіальних одиниць, стосовно яких вивчають обмін населенням. Тому при визначенні розмірів міграцій необхідно зазначати, про міграції між якими територіями йдеться: зовнішні чи внутрішні, міжреспубліканські, міжобласні, між окремими регіонами, між містом та селом, між окремими містами.

При аналізі міграційних процесів часто виникає необхідність в їх розрізненні й порівняльному аналізі отриманих частин. У цьому разі можуть бути використані різні ознаки. Зокрема, широко розповсюджені класифікації, що ґрунтуються на демографічних, соціальних, професійних характеристиках мігрантів. Так, наприклад, можна виокремити міграції чоловіків та жінок різних вікових груп, міських та сільських мешканців, за національною приналежністю тощо. Важливе значення для аналізу має поділ загального обсягу міграцій на окремі міграційні потоки, тобто сукупності мігрантів (або міграцій), які мають спільні території вибуття та прибуття. Не менш продуктивним з точки зору демографічного аналізу є поділ загального обсягу міграції за тривалий період на міграційні когорти — сукупності мігрантів, об" єднувані спільним періодом міграцій, а також виокремлення міграцій за порядком (перша, друга тощо) та напрямком (пряма й зворотна).

Проте дослідження з визначення абсолютних розмірів міграцій мають обмежені аналітичні можливості. Вони завжди пов" язані із загальною чисельністю населення, з якого виходять або до якого входять мігранти, але ці зв" язки саме й не знаходять відображення в абсолютних показниках. Тому наступним етапом аналізу є обчислення відносних величин — показників інтенсивності міграцій. Коефіцієнтами інтенсивності міграцій називають показники, що характеризують відношення розмірів міграцій до загальної чисельності населень розглядуваних територій. Як і коефіцієнти природного руху населення, коефіцієнти міграцій обчислюють у проміле — з розрахунку на 1000 чоловік середньорічного населення. Вони дозволяють оцінити інтенсивність міграційних процесів для окремих територій і є мірилом, придатним для часових і просторових зіставлень.

Загальний коефіцієнт рухливості населення, на відміну від усіх інших показників інтенсивності міграцій, використовують для характеристики міграцій незалежно від напрямку потоків, він є відносною мірою загальної кількості міграційних переміщень, що відбуваються у певному населенні. Його називають ще коефіцієнтом інтенсивності міграційного обігу й обчислюють як відношення валової міграції до чисельності населення певної території.

До загальних коефіцієнтів міграції належать коефіцієнт інтенсивності прибуттів — відношення кількості прибулих мігрантів до населення певної території, коефіцієнт інтенсивності вибуттіввідношення кількості вибулих мігрантів до населення певної території, коефіцієнт інтенсивності чистої міграції (сальдо міграції) — відношення чистої міграції до чисельності населення певної території. Останній показник є характеристикою результативності міграції.

При обчисленнях спеціальних (часткових) коефіцієнтів інтенсивності міграції аналізують тільки мігрантів (міграції) з характеристиками, які цікавлять дослідника, — стать, вік, фах тощо. Базою порівняння є чисельність населення з цими самими характеристиками. Так, наприклад, частковий коефіцієнт вікової рухливості населення є частка від ділення чисельності мігрантів певного віку на кількість осіб цього самого віку в населенні.

Мірилом ефективності міжрайонного обміну мігрантами є коефіцієнт ефективності міграцій. Його обчислюють як відношення різниці між прибулими на певну територію та вибулими з неї до їхньої суми, в розрахунку на 1000 чоловік.

Хоча коефіцієнти інтенсивності міграції ззовні й нагадують показники природного руху населення, проте між ними існують важливі відмінності. Якщо смерті, народження та інші демографічні події відбуваються завжди всередині певної сукупності населення, стосовно якої й змінюється їхня інтенсивність, то міграційні потоки пов" язують між собою принаймні дві сукупності населення.

При вивченні диференційної міграції використання часткових коефіцієнтів мало придатне для часових і просторових зіставлень, поза як вони відображають не тільки групові, але й загальні відмінності в інтенсивності міграції. Тому в демографічному аналізі міграцій використовують індекс відносної інтенсивності міграцій, який є відношенням часткового коефіцієнта інтенсивності для певної групи до загального коефіцієнта інтенсивності міграції. Індекс відносної інтенсивності дозволяє значною мірою елімінувати вплив відмінностей у загальній інтенсивності міграцій і виявити специфіку міграційної поведінки певної групи у порівнянні з усіма іншими. Індекси відносної інтенсивності міграцій значно меншою мірою, ніж часткові коефіцієнти, зазнають випадкових коливань, яких може зазнавати загальна інтенсивність міграції рік у рік, завдяки чому вони дозволяють виявити тенденцію у зміні міграційної поведінки певної групи.

Проте й індекс відносної інтенсивності міграцій не можна розглядати як бездоганний показник, поза як він зазнає певного впливу структури населення. Зміна співвідношення часток груп населення з різною рухливістю змінює й загальну рухливість, від якої, у свою чергу, залежать значення індексів відносної інтенсивності. Один із способів пом" якшити це ускладнення — обчислення стандартизованих індексів, які, у свою чергу, не вільні від певних недоліків стандартизованих показників.

Поглиблення демографічного аналізу міграцій передбачає використання часткових повікових коефіцієнтів рухливості населення. Поряд з ними можуть бути обчислені й повікові ймовірності міграції, які являють собою відношення кількості мігрантів певного віку до загальної чисельності осіб цього віку на початку певного періоду часу. Знання повікових ймовірностей першої міграції дає можливість простежити, як певна вихідна сукупність тих, хто ніколи не мігрував, з віком поступово залучається до процесу міграції. Систематичне описання цього процесу дає таблиця рухливості, яку будують за тим самим принципом, що й усі демометричні таблиці. Така таблиця містить рубрику кількостей тих, хто ніколи не мігрував, які зменшуються під впливом ймовірності міграції у певному віці (X), рубрику ймовірностей та рубрику кількостей мігрантів того чи того віку.

Чиста таблиця рухливості не враховує того, що кількість тих, хто ніколи не мігрував, може зменшуватися не тільки під впливом міграцій, але й у результаті смертності. Тому більш точно залучення до міграційного процесу відображає комбінована таблиця рухливості, яка враховує ще й вплив смертності й яку будують так само, як комбіновану таблицю шлюбності. Аналогія з таблицею шлюбності полягає ще й у тому, що таблиця рухливості враховує лише перші міграції, так само як таблиці шлюбності - перші шлюби, наступні ж міграції не знаходять у ній відображення. Між тим повторні міграції становлять значну частку міграційних переміщень узагалі.

Повікові ймовірності повторних міграцій зменшуються з підвищенням порядку міграції. Тому для адекватного відображення міграційної рухливості певного населення необхідно побудувати таблицю, диференційовану за порядком міграцій, — за аналогією з таблицею народжуваності, диференційованою за порядком народжувань. У такій таблиці при переході до міграції n-го порядку як вихідну розглядають сукупність тих, хто вже здійснив міграцію (n-1)-го порядку, наприклад, розглядають зменшення кількості тих, хто мігрував лише двічі, у результаті третьої міграції.

Таблиця рухливості, диференційована за порядком міграцій, так само як і таблиця перших міграцій, може бути і чистою, і комбінованою, її можна складати як для умовної, так і для реальної генерації. Розробка таблиць рухливості - трудомісткий процес, який вимагає для побудови вихідних даних, що вони нині можуть бути отримані лише за допомоги спеціальних вибіркових обстежень населення. А проте жодна інша система показників не дозволяє з такою повнотою судити про головні тенденції у змінах рухливості населення, про зв" язки рухливості з віком, про інтервал між двома послідовними міграціями різних порядків та про ряд інших важливих характеристик.

Одним з видів статистичної оцінки активності мігрантів є оцінка за показниками платіжного балансу. Таким показником є перерахунок коштів робітниками своїм родичам на Батьківщині, що в деяких країнах може складати до 10% ВВП.

Особливості та труднощі вимірювання міжнародної міграції.

Щодо методів вимірювання обсягів міграції в світі, то слід зазначити, що переписами населення кількість іммігрантів була встановлена у 159-ти країнах з 228 країн світу, станом на 2000 рік. Це число і було використано для приблизного визначення загальної кількості іммігрантів в цих країнах. Цей метод статистичного підрахунку характерний для країн, що стабільно проводять статистичні дослідження. Для решти — 51 країни, кількість мігрантів обчислюється на основі даних про всіх іноземців, що знаходяться в країні. Жодних даних немає про 18 країн, що залишились і їх рівні міграції обчислюються (станом на 2002 р.) за допомогою математичної моделі.

Існують бази даних, які містять інформацію про потоки міжнародних мігрантів, особливо, щодо міграції з менш розвинених країн у більш розвинені. Враховуючи той факт, що більшість менш розвинених країн не володіють адекватною статистичною інформацією про потоки міжнародної міграції своїх же громадян, були зроблені спроби скласти загальну картину з даних про в'їзд іммігрантів у більш розвинені країни. База даних, за назвою South-to-North International Migration, містить дані про міжнародні потоки людей, класифікованих за країною походження або в'їзду, створено її вісьмома розвиненими країнами, а саме Австралією, Бельгією, Канадою, Німеччиною, Голландією, Швецією, Великобританією та США. В більшості випадків дані стосуються періоду з 1960 по 2000 рік. Крім всього іншого вибір цих країн пояснюється тим, що саме ці країни приймали найбільше міжнародних мігрантів. Ці міжнародні спроби статистичного обліку мають на меті в повноцінній і рівній мірі обчислити кількість осіб, що покидають та приїжджають до країн за рік. Однак, статистичні джерела і методи дослідження цих країн різняться між собою, чому завдячує своє існування специфіка статистичної похибки, відносно певного методу дослідження, кожного з джерел. Інформація черпається з прикордонної статистики (Австралія), реєстрів населення (Бельгія, Німеччина, Нідерланди), адміністративних записів про кількість дозволів на постійне проживання в країні (Канада, США) та опитувань подорожуючих (Великобританія).

Крім статистичної похибки, різні методи збору інформації створюють певні складнощі порівняння даних. Різні країни використовують різні критерії класифікації мігрантів. Також особливістю Канади та США є те, що вони не проводять моніторингу осіб, що покидають країну, тому оцінка еміграції з цих країн є неможливою.

Щодо міграційних процесів з країн з перехідними економіками, то ці країни ведуть облік лише довготермінових мігрантів.

Труднощі пов’язані із збором, групуванням і аналізом інформації з міжнародної міграції і розвитку є чисельними і значними. До них додаються ще проблеми доступності, якості і порівнюваності цих даних, а також інші питання стосовно координації та реалізації діяльності зі збору інформації.

Інформація стосовно поточної роботи інших організацій, що займаються збором даних про міжнародну міграцію є неповною. Багато неясностей залишається і з приводу того, яку саме інформацію збирають різні установи і для яких цілей. Було б доцільно з’ясувати до якої міри ця робота може дублюватись і як можна покращити співпрацю для того, щоб закрити «білі плями» міжнародної міграційної статистики. Необхідно знайти шляхи, якими слід забезпечити найбільшу достовірність і актуальність даних, якими користуються ці організації. Особливо важливою є вирішення проблеми з одного боку якості і повноти, а з іншого актуальності зібраної інформації та проведених статистичних досліджень*.

Причини та Наслідки Міграції.

Переміщення населення у просторі можливостей, або стимулів, є самоорганізований процес суспільної поведінки індивідів, скеровуваний системою вподобань. Просторова самоорганізація населення дістає вираження у вибірковому ставленні жителів до території їхнього проживання: їх концентрації в одних районах та розосередження в інших у результаті переміщення населення в просторі. Розміри чисельності населення (густота, або динаміка) — інтегральний показник, який відображає вплив багатьох чинників, що реально притягають людей у той чи інший регіон. І тому чисельність населення (його густоту, або динаміку) можна розглядати як індикатор привабливості цих районів для певних соціальних груп населення.

Територіальні переміщення населення здійснюються в певному соціально-просторовому континуумі, кожну точку якого характеризує певний набір життєвих благ, можливостей працевлаштування, отримання або придбання житла, отримання освіти, змістовного дозвілля, спілкування, відпочинку, різні екологічні параметри, рівень політичної стабільності та особистої безпеки.

Міграційна мотивація, або міграційні мотиви, — це психічний стан особистості, який спонукає її до досягнення особистих цілей економічного, соціального й психологічного характеру через зміну місця проживання. Економічні міграційні мотиви пов" язані з прагненням індивіда зміцнити свій економічний статус та матеріальний добробут своєї сім" ї. Соціальні міграційні мотиви сполучені з бажанням потенційного мігранта підвищити свій соціальний статус, суспільний авторитет та престиж. Психологічні міграційні мотиви пов" язані з потребою потенційного мігранта у наповненні свого життя сенсом, у самоповазі, бажанні пізнати невідомі аспекти життя, набути нового життєвого досвіду, розширити свої культурні обрії. На формування міграційних мотивів впливають особливості особистості потенційних переселенців, їхні інтереси, потреби, ціннісні орієнтації, устремління та сподівання, характеризуються істотними відмінностями для осіб різної статі, віку, сімейного стану, освіти, культурного потенціалу та стану здоров" я.

Економічні наслідки.

Одним з найзначніших видів економічного впливу мігрантів на країни їх походження є грошові перекази на батьківщину. Значення цього явища не варто недооцінювати. Вже сьогодні перекази мігрантів становлять 72,3 більйони доларів США, що в два рази перевищує допомогу, яку надають розвинені країни менш розвиненим.

(Ліва таблиця: країни за найбільшою величиною отриманих грошових переказів.

Права таблиця: країни, в яких перекази їх емігрантів становлять найбільшу частку ВВП)*.

Дохід на душу населення в 20 найбідніших країнах світу, майже не змінився за останні 40 (!!!) років, з $ 212 у 1960;62 рр. до $ 267 у 2000;2002 рр., поки той же показник в розвинених країнах зріс майже в тричі (!!!), з $ 11 417 до $ 32 339. Тобто потенціал для позитивних змін — величезний, але вигода — надто примарна, а ризики — надто реальні.

Соціальні наслідки.

«Приживаність» новоселів.

Термін «приживаність» з" явився наприкінці XIX — на початку XX сторіччя й пов" язаний з російським переселенським рухом. Аналогів у західноєвропейських мовах цей термін не має. В останні 15−20 років у вітчизняній літературі дістав поширення інший термін — адаптація. Хоча адаптація і є засадовою стосовно приживаності, проте перша не вичерпує повністю феномен переходу новоселів до складу постійного населення району вселення.

Приживаність новоселів — це остання стадія міграційного процесу, їх адаптація до різних компонентів умов та способу життя населення в районах вселення перебігає нерівномірно. У деяких своїх формах вона завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виходу та районах вселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших, в інших формах — це доволі тривалий процес. У низці випадків він триває й після того, як новосел стає старожилом. Це пояснюється тим, що приживаність, крім адаптації переселенців до умов та способу життя у місцях вселення, має й інший бік — пристосування цих умов до потреб самих переселенців. Останній процес часто-густо буває більш важливим для приживаності новоселів. Пристосування матеріальних умов до своїх потреб переселенська література називала в минулому «облаштуванням новоселів» .

Отже, і адаптація, і облаштування являють собою взаємодію суб" єктивного та об" єктивного, проте адаптація — це пристосування суб" єкта до об" єктивних умов довколишнього середовища, а облаштування — перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб" єкта. Без поєднання цих двох процесів приживаність новоселів не може бути остаточною.

Але адаптується не лише сам іммігрант. Часом суспільству набагато важче прийняти і адаптуватись до нього. Такого роду питання стосуються суспільних наслідків міграції. Серед них несприйняття іммігрантів громадянами країни, зростання расового/етнічного, а відтак і суспільного напруження. Часом доходить до парадоксів, які цілком можна зрозуміти з позиції першовартісної самооцінки пов’язаної з приналежністю людей до «розвинених» країн, які багато іммігрантів мали можливість відчути на власній шкірі, як от неприйняття іммігрантів тими, хто ще в недалекому минулому самі були такими ж іммігрантами. За даними Інтернет опитування ВВС про міжрасові відносини у 2002 році, чверть респондентів африканського чи азійського походження відповіли, що нові іммігранти ані інтегруються, ані вносять будь-який позитивний внесок в суспільство (!!!).

Інші детермінанти міграції населення і її вплив на відтворення населення.

Міграції та відтворення населення тісно пов" язані одне з одним, їх взаємодія та взаємовплив мають обопільний, двосторонній характер. Міграційна рухливість детермінована певними подіями життєвого циклу людини, наприклад, закінченням навчального закладу, початком або завершенням трудової діяльності, службою в армії тощо. Демографічний цикл — укладання шлюбу, народження дітей, припинення шлюбу та інші події - становить важливу частину життєвого циклу. Тому демографічні параметри — статево-вікова структура, шлюбний стан, кількість дітей у сім" ї та їх вік, серед інших — помітно впливають на міграційні процеси й є одним з істотних критеріїв виокремлення груп населення при вивченні міграцій.

Рухливість різних груп населення — статево-вікових, соціальних, професійних, етнічних — не є однаковою. Міграцію, яку вивчають з точки зору диференціації показників її інтенсивності по різних групах населення, називають диференційною міграцією, її вивчення дає розуміння тих відмінностей, якими позначені міграційні взаємодії населень різних регіонів, окремих соціально-професійних, етнічних, вікових та інших груп.

При вивченні диференційної міграції так само, як і при дослідженні природного руху населення, на першочергову увагу заслуговують групи населення, виокремлені за ознакою віку. Вікові групи посідають особливе місце у загальній схемі демографічного аналізу, й тому повікова диференціація рухливості населення є предметом пильного інтересу демографів. Вікові групи істотно розрізняються за рівнем міграційної рухливості, а за решти однакових умов рухливість усього населення тим вища, чим вища у ньому частка найрухливіших вікових груп. Вікова ж структура населення за нормальних обставин визначена режимом його відтворення. Таким чином, вплив через вікову структуру — один з аспектів впливу відтворення населення на міграційну рухливість.

Розрізняють показники міграційної рухливості й залежно від статі. Переважання чоловіків серед мігрантів, відзначене у багатьох країнах, не є універсальним правилом, і в окремих країнах у різні часи в міграційних потоках спостерігали підвищену питому вагу жінок. В Європі, наприклад, у минулому серед мігрантів переважали жінки, що дало підстави англійському досліднику XIX сторіччя Е. Рейвенстайну сформулювати емпіричні закони міграції, один з яких стверджував, що жінки більш схильні до міграцій, ніж чоловіки.

Рухливість населення залежить і від шлюбного стану, і від кількості дітей у сім" ї, хоча ці залежності не є такими однобічними, як, наприклад, зв" язок інтенсивності міграцій з віком. Не тільки міграційна рухливість може залежати від кількості дітей у сім" ї, але й кількість дітей, у свою чергу, може визначатися рівнем рухливості: часті переїзди сімей призводять, як правило, до відкладання народжувань, а зрештою й до зменшення їхньої кількості. Так виявляє себе ще один бік взаємодії міграцій та відтворення населення.

Міграційна рухливість справляє вплив на інтенсивність процесів відтворення як відкритого, так і закритого населення, їх розрізняють залежно від того, чи обмінюється конкретна територія населенням з іншими чи ні. Прикладом відкритого населення може бути населення будь-якого району або міста. Абсолютно закритим є тільки населення всієї земної кулі. У минулому закритими були населення багатьох ізольованих районів, окремих островів навіть цілих континентів. Сьогодні замкнутість окремих територій подолано, але все-таки й нині населення багатьох країн з незначним обсягом зовнішніх міграцій практично близьке до закритого.

У відкритому населенні міграції безпосередньо змінюють його чисельність і склад. Особливо важливе значення мають зміни статево-вікової структури. Якщо серед мігрантів переважають чоловіки й спостерігається підвищена частка молодших груп працездатного віку (від 16 до ЗО років), то це призводить до фемінізації населення та його постаріння у районах вибуття мігрантів і надмірної частки молодих чоловіків у районах вселення. Багаторічна міграція сільської молоді в міста України супроводжувалася протилежним ефектом. Уже на 1970 рік у сільській місцевості був відзначений дефіцит жінок, обмежений рамками молодіжного контингенту (15−24 роки). На момент перепису 1989 року він істотно збільшився, охопивши всі вікові групи до 40 років. Водночас у місті спостерігався надлишок жінок рішуче в усіх групах віком понад 15 років.

Зумовлена міграціями диспропорція статей ускладнює укладання шлюбів, що, у свою чергу, справляє вплив на інтенсивність процесу народжуваності як у місцях вибуття, так і у місцях вселення. У зв" язку з прискоренням старінням населення у районах вибуття в них зростає смертність.

Міграційні процеси справляють і побічний вплив на відтворення населення. Міграції є одним з головних каналів соціальної мобільності населення, їх супроводжують зміни соціального статусу мігрантів, їх професії, культурно-освітнього рівня, способу життя. В результаті соціальних переміщень мігранти поступово прилучаються до зразків демографічної поведінки та відтворювальної моделі нової для них соціальної групи. На цей процес потрібно звичайно близько 10 років. Таким чином, міграції навіть усередині закритого населення виявляються потужним чинником змін у режимі відтворення населення загалом.

«Приживаність» новоселів.

Термін «приживаність» з" явився наприкінці XIX — на початку XX сторіччя й пов" язаний з російським переселенським рухом. Аналогів у західноєвропейських мовах цей термін не має. В останні 15−20 років у вітчизняній літературі дістав поширення інший термін — адаптація. Хоча адаптація і є засадовою стосовно приживаності, проте перша не вичерпує повністю феномен переходу новоселів до складу постійного населення району вселення.

Приживаність новоселів — це остання стадія міграційного процесу, їх адаптація до різних компонентів умов та способу життя населення в районах вселення перебігає нерівномірно. У деяких своїх формах вона завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виходу та районах вселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших, в інших формах — це доволі тривалий процес. У низці випадків він триває й після того, як новосел стає старожилом. Це пояснюється тим, що приживаність, крім адаптації переселенців до умов та способу життя у місцях вселення, має й інший бік — пристосування цих умов до потреб самих переселенців. Останній процес часто-густо буває більш важливим для приживаності новоселів. Пристосування матеріальних умов до своїх потреб переселенська література називала в минулому «облаштуванням новоселів» .

Отже, і адаптація, і облаштування являють собою взаємодію суб" єктивного та об" єктивного, проте адаптація — це пристосування суб" єкта до об" єктивних умов довколишнього середовища, а облаштування — перебудова зовнішніх умов відповідно до потреб суб" єкта. Без поєднання цих двох процесів приживаність новоселів не може бути остаточною.

Але адаптується не лише сам іммігрант. Часом суспільству набагато важче прийняти і адаптуватись до нього. Такого роду питання стосують соціальних, або суспільних наслідків міграції. Серед них несприйняття іммігрантів громадянами країни, зростання расового/етнічного, а відтак і суспільного напруження. Часом доходить до парадоксів, які цілком можна зрозуміти з позиції першовартісної самооцінки пов’язаної з приналежністю людей до «розвинених» країн, які багато іммігрантів мали можливість відчути на власній шкірі, як от неприйняття іммігрантів тими, хто ще в недалекому минулому самі були такими ж іммігрантами. За даними Інтернет опитування ВВС про міжрасові відносини у 2002 році, чверть респондентів африканського чи азійського походження відповіли, що нові іммігранти ані інтегруються, ані вносять будь-який позитивний внесок в суспільство (!!!).

Державна та міждержавна політика стосовно міграції. Механізми регулювання її обсягу.

По мірі того, як розвивався міжнародний рук робочої сил, створювались і вдосконалювались, в свою чергу, і механізми державного управління міграційними потоками. Головним інструментом регуляції міграції, звичайно ж є закон. В той час, коли всі країни світу просуваються до лібералізації торгівлі, практично всі вони проводять заходи щодо обмеження міжнародної міграції. Причиною цього є проблеми, які несе з собою міжнародна міграція, вона і веде до створення широкої системи державного і міждержавного регулювання. Втручання держави в міжнародний рух робочої сили почалось значно раніше ніж його участь в регулюванні міжнародній торгівлі. Вже в кінці 18 століття в Англії були прийняті закони, що забороняли еміграцію робітникам промисловості. Протягом 21 століття багато європейських країн приймали закони, які обмежують в'їзд небажаних нелегальних осіб. Тоді ж країни почали укладати двосторонні конвенції з регулювання міграції, частина який діє і до цього часу.

Законодавство більшості країн, в першу чергу, проводить чітке розмежування між іммігрантами, тобто людьми, що переїжджають в країну на постійне місце проживання, і людьми, які знаходяться в країні тимчасово. За звичай державне регулювання здійснюється через фінансовані з бюджету програми обмеження притоку міжнародної робочої сили, або ж стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину.

Більшість країн в'їзду, використовують селективний підхід до регулювання міграції, тобто не перешкоджають в'їзду тих категорій робітників, які потрібні в даній країні, і обмежують в'їзд всіх інших.

Нормативно-правова база для імміграції в більшості країн, що приймають іммігрантів, представлена величезною кількістю законів і підзаконних актів. Основні риси імміграційного законодавства є наступними:

Професійна кваліфікація. Законодавства всіх країн, що приймають іммігрантів встановлюють жорсткі вимоги до рівня освіти і робочого стажу за спеціальністю. Мінімальними вимогами є закінчення середньої школи або профтехучилища, що повинно підтверджуватись відповідним дипломом. В більшості випадків диплом необхідно підтвердити або оцінювати в країні в'їзду, на предмет відповідності вимог до спеціаліста у відповідній сфері діяльності даної країни. В більшості випадків, лише не велика кількість іммігрантів працюють за спеціальністю в країні в'їзду (в основному ті, яких влаштовано на роботу перед прийняттям в країну). Більшість тих, хто не достатньо володіє професійною термінологією, або ж самою мовою країни в'їзду, немає матеріальної можливості оплатити атестацію, чи часу на підготовку до екзамену, з очевидних причин нагальності задоволення потреб першої необхідності, поступово втрачаючи навики і вміння, так ніколи і не підтверджують свою професійну здатність, влаштовуючись на «чорні» невдячні, низькооплачувані роботи. Так розвінчується ще один великий міф про те, що з того боку паркану, трава завжди зеленіша, або краще там, де нас нема.

Обмеження особистого характеру, що включають відповідні вимоги до стану здоров’я іммігранта. Присутній також і віковий ценз.

Кількісні квоти.

Економічне регулювання, що вводить фінансові обмеження, які забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. ЩО ж стосується юридичних осіб, то в деяких країнах, фірми мають право наймати іноземну робочу силу, лише тоді, коли ними досягається відповідний об'єм продажу чи обороту, або після внесення спеціальних виплат в державний бюджет.

Часові обмеження. Законодавства більшості країн встановлюють часові обмеження перебування іноземних працівників.

Географічні пріоритети. Практично кожна країна, що приймає іммігрантів, встановлює географічну і національну структуру імміграції. Вона, як правило регулюється за допомогою кількісних квот на отримання права на в'їзд з визначених країн.

Заборони. Явні заборони перераховують ті галузі чи спеціальності, працювати в яких іноземцям не можна. Приховані ж, навпаки, встановлюють перелік галузей та спеціальностей, працювати в яких можуть лише громадяни цієї країни. Згідно з Організацією з Економічного Співробітництва та Розвитку, поновився інтерес до прийняття на роботу нових робітників-мігрантів в розвинених країнах, із вже значною їх часткою (див. ілюстрацію):

(Ліва Таблиця: загальна чисельність робочої сили іноземного походження або народженої за кордоном, Права Таблиця: частка іноземців у робочій силі країни).

Існує і таке явище як стимулювання рееміграції, що виникло в умовах постійного тиску на держави з боку профспілок, які в напливі іммігрантів бачать головну причину безробіття, а також і бажанням країни виїзду повернути кваліфіковані кадри.

Щодо правових основ, які складають фундамент міждержавної політики стосовно міграції, то вони виглядають наступним чином. Не передбачаючи права на політичний притулок, Конвенція 1951 року з питань статусу біженців, ратифікована 141 країною стала визначальною у встановленні стандартів ставлення до біженців. Вона створила підстави юридичного захисту та чітке визначення статусу біженця. Заборонено також було насильне повернення біженців додому. Протокол 1967 року, ратифікований 139 країнами, розширив застосування Конвенції 1951 року, яка передбачала надання статусу.

«Жодна сучасна, успішна країна не може дозволити собі прийняти анти-міграційну позицію… Це в наших інтересах впроваджувати інновації, приваблювати високі навики і продуктивність, які приносить імміграція».

Девід Бланкет, держсекретар Великобританії.

біженців, особам, які мали правові підстави для отримання цього.

статусу лише до 1 лютого 1951 року. У 1990 році відбулась Конвенція із захисту прав всіх працівників-мігрантів та членів їх сімей, ратифікована 19-ма країнами. Щоб вона набула чинності 20 країн-членів ООН мусять її ратифікувати. Ця конвенція, вперше на міжнародному рівні, окреслює різницю між різними категоріями працівників-мігрантів і являє собою великий крок вперед у визначенні відповідальності країн, в яких працюють мігранти щодо дотримання їх прав та забезпечення їх захисту. За останні роки, нелегальна торгівля людьми та її тісний зв’язок з міжнародною організованою злочинністю постали у вигляді нового нагального питання, що надзвичайно сильно пов’язане з регулюванням міграційних процесів. Протокол 2000 року з запобігання та покарання торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, став допоміжним Конвенції ООН з Транснаціональної Організованої Злочинності, ратифікованої 18-ма країнами, має на меті запобігти торгівлі людьми та захистити і надати допомогу кожному, хто постраждав внаслідок таких протиправних дій. Цей протокол закладає також підвалини ефективної співпраці між країнами в цьому напрямку. Протокол 2000 року, який стосується нелегального переправлення мігрантів морем, повітрям чи сушею, будучи допоміжним інструментом Конвенції ООН з міжнародної організованої злочинності, ратифікований 17-ма країнами, має на меті стати ефективним засобом в боротьбі проти нелегального ввезення людського вантажу, ще раз даючи пересвідчитись, що міграція, сама по собі не є злочином. Мігранти самі можуть бути жертвами злочинних умислів і потребувати допомоги.

Таким чином, державне регулювання міжнародного ринку праці здійснюється на основі національного законодавства як країн, що приймають емігрантів, так і країн, з яких вони походять, а також міжнародних і міжвідомчих угод між країнами.

Політика урядів країн щодо іммігрантів зазнала значних змін з кінця 1970;х, що стало результатом зростаючого занепокоєння економічними, політичними та соціальними наслідками імміграції. Станом на 2001 рік, майже чверть всіх країн сприймала рівні імміграції, як надто високі. Як і розвинені країни, країни, що розвиваються теж схильні обмежувати потік іммігрантів, тому також рухаються в бік більш регульованої імміграційної політики. В 2004 році 44 відсотки країн мали чинними політику, яка була спрямована на зменшення імміграції, що спостерігалось і в 39 країнах, що розвиваються.

Що ж до рівня еміграції, то і тут розвинені країни і країни, що розвиваються мають вражаюче схожу політику. Близько трьох чвертей розвинених країн і тих країн, що розвиваються розглядають рівень своєї еміграції, як задовільний. Кожна п’ята країна має політику, що спрямована на зниження еміграційного відпливу своїх громадян.

Одним з найвпливовіших механізмів вирішення питань міжнародних міграційних проблем є форум країн-членів ООН та прийняття Конвенції. Вирішальним в цьому відношенні є ставлення країн до такої ініціативи, яке і визначає її подальшу долю. Давайте на прикладі ознайомимось з тим, як країни-члени поспішають врегулювати питання міграції. Відділення Населення ООН ініціювало дослідження поглядів держав стосовно організації вищезгаданого форуму. В 1994 році був розісланий лист, який запитував про погляди держав на мету та зміст форуму з міграції. Процедуру було повторено вдруге в грудні 1995 року. І в третє в грудні 1997, особливо запрошуючи відповісти тих, хто ще не зробив цього два попередні рази. Підсумки листування було оприлюднено генеральним секретарем з міжнародної міграції та розвитку. Листи, отримані між 1995 і 1999 роком, відображали погляди 41% всіх країн-членів, чиї позиції значно різнились. Внаслідок такої різниці, рішення прийнято не було. В 2003 році розіслано ще одне опитування з приводу зацікавлення держав проведення форуму з міграції. В квітні постійні представники ООН в країнах членах, що ще не відповіли були ще раз проінформовані про те, що результати опитування потрібні якомога раніше. Станом на червень 2003 року 46 країн відповіли на запит, відповіді США серед інших листів не знайдено. Відтак лише 24% членів дали відповіді на опитування і враховуючи високий відсоток тих, що не відповіли, прийняття рішень знову виявилось неможливим. Крім того погляди 47 держав, що відповіли знову значно відрізнялись один від одного. 25 держав виступило за проведення конференції і 22 не виявляли такої схильності. З 25 «за» більшість вважала, що конференція має врегулювати питання технічної та аналітичної природи. Планувалось, що питання конференції стосуватимуться, звичайно ж, міжнародної міграції і розвитку, поглиблюючи теоретичні та емпіричні знання з цього питання, шляхом обговорення тенденції, причин та наслідків міжнародної міграції у відношенні до міжнародного розвитку. Кілька країн запропонувало посилити співпрацю між країнами походження та країнами перебування чи прямування мігрантів і з часом створити систему взаємодопомоги, щоб максимізувати вигоду від міжнародної міграції. Деякі уряди запропонували провести переговори з певних питань. Всі категорії мігрантів запропоновано розглянути на конференції, включаючи робітників і мігрантів, що перебувають в незвичайних умовах. Як наслідок, найбільш часто звучала пропозиція ухвалити Рекомендації та Принципи, особливо стосовно міграційної політики країн походження та перебування мігрантів, з подальшим створенням інституційної структури для забезпечення надійності співпраці.

Закономірності географічного розподілу мігрантів, обсягу міграції і закономірності його зміни.

Використовуючи дані про іноземних жителів, зареєстрованих переписами населення, разом з інформацію про кількість біженців в розвинених країнах, обчислено загальну кількість мігрантів для кожної країни за 1965, 1975,1985, 1990 та 2000 роки. Статистичне дослідження на основі цих даних показує, що кількість міжнародних мігрантів збільшилась на 100 млн. чол. з 1965 року. Між 1990;им та 2000;им, ця кількість зростала на 1,3% щорічно і, як вже зазначалось становить 3% населення земної кулі в 2000 р. Мігранти не є рівномірно розподілені між країнами та регіонами. Так в 2000 році їх кількість в розвинених країнах складала 8,3% населення, а в менш розвинених всього лише 1,5%. В першій групі найбільше іммігрантів налічували США, Росія, Німеччина, Україна і Франція. Глобальна міграція зачіпає кожну країну. Деякі з них є країнами виїзду, деякі - транзитні, інші ж — країни призначення мігрантів.

Міграційні сальдо в різних країнах світу (сині відтінки — переважає імміграція,.

коричневі - еміграція, білі поля — імміграція=еміграції).

В той час як країнами еміграції є слабо розвинені країни, не всі країни імміграції є країнами розвиненими (див. ілюстрацію чистої чисельності міграції за країнами нижче) :

Щоб не допустити старіння роботоздатного населення необхідні значніші рівні міграції. Якщо б така імміграція справді відбулась, то іммігранти, що прибули після 1995 року і їхні нащадки складали б вражаюче велику частку всього населення в 2050 році. Такий масштаб переміщення населення не вкладається в розумні рамки міграції в теперішньому розумінні.

Практично всі країни, в які іммігрує більше 25 тис. чол. за рік — високорозвинені країни з ВНП більше 6900 дол. на душу населення. Джерело імміграції - країни, що розвиваються. В наступній діаграмі подано порівняльні кількості мігрантів в країнах з їх найбільшою кількістю:

В силу економічних причин, основні потоки мігрантів, як правило, напрямлені з країн з низькими особистими доходами в країни з високими. Через відсутність достовірної статистики міжнародного переселення і широкого розмаху нелегальної міграції, визначити точно кількісну ієрархічність напрямків міграції дуже важко. Але загалом можна виділити наступні напрямки міграції:

США, Канада, Австралія. Будучи однією з найбільш економічно розвинених країн, США є основним напрямком міграції, як низькокваліфікованої так і висококваліфікованої робочої сили. Кожного року в США приїжджає більше емігрантів ніж в решту всіх інших країн разом взятих,.

Західна Європа. Економічно розвинені країни ЄС притягують до себе робочу силу з менш розвинених країн, в т. ч. і західноєвропейських (Португалія, Мальта, Іспанія), а також з арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки на південь від Сахари, східноєвропейських країн та країн — республік колишнього СРСР,.

Близький Схід. Нафтодобувні країни цього регіону приваблюють дешеву робочу силу на тяжкі низькооплачувані роботи. Робітники мігрують сюди в основному із сусідніх арабських країн, а також з Індії, Пакистану, Бангладешу, Кореї, Бахрейну, Кувейту і Омана,.

Інші країни, що розвиваються. Новим феноменом міграції 1990;х стала інтенсифікація міграції між самими країнами, що розвиваються. Потоки робочої сили направляються в ті країни, які швидше ідуть по шляху економічних реформ. Так в Латинській Америці сезонні робітники прямують в Аргентину і Мексику. В Африці, південніше Сахари, на Берег Слонової Кістки, Нігерію і ПАР приходиться більше половини притоку всіх іммігрантів,.

Нові індустріальні країни. В зв’язку з бурхливим розвитком держав Південно-Східної Азії, притік мігрантів, що наймаються на тимчасові роботи, сюди значно збільшився. Це особливо помітно в Південній Кореї та Малайзії.

Ці та інші історичні рухи населення, як примусові (работоргівля, біженці), так і добровільні проілюстровано схемою зліва.

Умовні позначення людських переміщень на ілюстрації:

З В'єтнаму в США.

Європейці в США в 1950;х.

Західно-африканці в Північну Америку, на поч. 19 ст.

З Індії у Великобританію.

З Туреччини в Німеччину, починаючи з Другої Світової Війни.

Південно-американці в США.

Центрально-Європейці в Ізраїль.

З Руанди в Заїр

За даними звітів ООН, після періоду значного зменшення рівня міграції в 1990;х, чиста міграція в країни ЄС в 2002 році зросла до 1 260 000 чол. За цих умов, Іспанія, Італія, Великобританія та Німеччина разом прийняли близько 70% всієї європейської імміграції. Найбільших приріст населення у відсотковому значенні за рахунок імміграції очікується в Ірландії. А Франція, Німеччина і Великобританія, в силу величини свого поточного населення не відчує значного збільшення того ж показника. Загалом розподіл імміграційного потоку за конкретними країнами ЄС можна оцінити за наступною діаграмою:

Висновки і Пропозиції:

За останні кілька років широкий спектр діяльності, пов’язаної з міжнародної міграцією та розвитком було здійснено відповідними установами, агентствами, фондами і програмами системи ООН, як і іншими організаціями, які працюють на міжнародному рівні. Уроки, засвоєні в процесі еволюції поглядів на політику стосовно міграції, а також поради стосовно створення правових актів з питань міграції, і їх призначення, допомогли почати керувати наслідками міжнародної міграції і її впливом на розвиток країн. Це допомогло, в міру можливостей, зрозуміти як саме можна максимізувати вигоду від міжнародної міграції, хоча конкретних кроків з боку розвинених країн, які найбільше виграють від міжнародної міграції не спостерігається (менш розвинені країни також отримують вигоду у вигляді грошових переказів іммігрантів, але ця сума є дуже мізерною, оскільки є лише часткою тої крихітної платні, за яку треба прохарчуватись, і винайняти житло, яке, як відомо, є одним з найдорожчих благ в розвинених країнах. Цю платню, яку юридично, фінансово, морально дискриміновані іммігранти, і отримують у вигляді послуг-подачок). Таким чином всі люди планети раді за глобалізацію та її наслідки, за те, що і вони можуть відчути полегшення у власному житті на «чорних», примітивних роботах часто шкідливих для здоровя, майже завжди без користування соціальними благами країни, без безпечних умов праці. А саме в них (йдеться про розвинені країни) зосереджені всі найважливіші важелі впливу на прийняття рішень, що допомогли б полегшити, чи навіть зберегти життя, деяких мігрантів, серед яких жінки і діти. Слід зазначити, що якщо всередині країн «першого світу», для їхніх громадян, реалії робітничого життя ХХ століття вже позаду, то на міжнародній міграційнійній арені, все лише починається. І починається воно з «дикого заходу» без правил, без рівності можливостей, не без байдужості до людського життя і долі.

Для впровадження змін, необхідні серйозні зміни в світовій торгівельній і міграційній політиці необхідні для того, щоб бідні теж змогли скористатись перевагами глобалізації, згідно з Світовою Комісією Соціального Виміру Глобалізації. За даними звіту «існує глибокий дисбаланс в теперішній роботі світової економіки, який є етично і політично неприйнятний, говориться в звіті вищезгаданої Комісії. В звіті також зазначається, що лише жменька країн, що розвиваються відчувають вигоди поглиблення інтеграції в світову економіку. Глобальні ринки розрослися дуже інтенсивно, без паралельної організації економічних та соціальних інститутів, необхідних для їх гладкої та ефективної роботи. Ті, хто залишився «за бортом» — це найбідніші, неграмотні люди без будь-яких виробничих можливостей, а також низькокваліфіковані працівники.

Більше того президент Танзанії, Бенджамін Мкапа, заявив, що країни з всеохоплюючою бідністю серед «забутого» всіма, рішучого до дій населення, є ґрунтом для вирощування майбутніх терористів. Закликавши до більшого балансу між глобалізмом заради прибутку і глобалізмом заради людей, Мкапа просив всі країни прийняти і слідувати принципу загального поширення грамотності серед населення, як найпершої передумови подальшого розвитку країни.

Найважливішими змінами до яких закликала комісія є:

Міжнародна Угода з Міграції(!),.

Справедливіші торгівельні угоди, які відкрили б західні ринки для сільськогосподарської продукції,.

Угода про «збалансовані основи» для реалізації прямих іноземних інвестицій, які б гарантували, що і країни, які розвиваються матимуть якусь вигоду з них,.

Виконання положень робітничого законодавства і забезпечення дієвості прав торгівельних союзів, особливо в зонах переробки експортної продукції,.

Покращення координації між Міжнародним Валютним Фондом, Світовим Банком, Міжнародною Організацією Праці, Світовою Організацією Торгівлі і забезпечення належної важливості і уваги питанню створення робочих місць,.

Цікавим положенням є й те, що необхідно дозволити вільний рух робочої сили, на зразок вільного руху капіталу. Досягнення міжнародної угоди з міграції буде досить складним завданням, з огляду на «чутливість до цих питань» в багатих і бідних країнах, а особливо й через «егоцентричний» підхід ЄС. Впорядкована та керована міжнародна міграція була б вигідна всім країнам, на відміну від сучасної міграційної системи, яка заохочує нелегальну міграції та експлуатаційну практику. Згідно зі звітом, найбільшою проблемою є те, що міжнародні ринки розвинулись надзвичайно швидко, а необхідні для їх регулювання економічні та соціальні інститути відсутні. Таким чином існує серйозний дефіцит демократії в основі існуючої системи. Звіт закликає до збільшення впливу країн, що розвиваються і бідних, на міжнародні установи глобального керівництва, як Світовий Банк та МВФ. В найбільш конструктивних абзацах, що стосуються вирішення проблеми, автори озвучують ідею глобального податку, який би більш справедливо розподіляв вигоди глобалізації між бідними і багатими. З огляду на статистику збільшення доходів громадян бідних і багатих країн, можна стверджувати, що ця пропозиція є доцільною. Тим більше вона пропонує вдатись до вже тисячоліттями перевірених практик збирання податку, наприклад з міжнародних торгівельних операцій, або з доходу з продажу транснаціональних корпорацій. Таким чином заохочувалось би міжнародне співробітництво, зменшувалась би прогалина між бідними і багатими. Життя на Землі ставало б кращим.

Література.

Киреев А. П. Международная экономика. В 2-х ч. — ч.1 Международная экономика: движение товаров и факторов производства. — М.: 1997. — с.328−330.

Прибиткова І.М. Основи демографії. — К., 1997. — с.231−247.

International Migration Report 2002, Department of Economic and Social Affairs.

Population Division, джерело: internet.

Measuring International Migration: Many Questions, Few Answers", United Nations Co-ordination Meeting on International Migration, New York, 2002.

International migration and development: Report of the Secretary-General, джерело: internet.

Statistics in Focus: Population and Social Conditions, THEME 3 -1/2004, internet.

Wall Chart on International Migration 2002 of the United Nations Population Division, internet.

«Replacement Migration: Is it a Solution to Declining and Ageing Populations?» (United Nations, 2001c)., September 2001, internet.

R. Ehrenberg and R. Smith. Modern Labor Economics. New York: Harper-Collins, 1997. Seventh edition.

Analysis: The great migration question By Dominic Casciani, BBC News Online community affairs reporter, internet.

«Think Immigrants are Stealing Jobs in Canada? Think Again.» Розділ FACTS, з посиланням на бюро статистики Канади. Джерело: internet.

«Can globalisation be tamed?» by Steve Schifferes, BBC News Online economics reporter, internet з посиланням на The World Commission on the Social Dimension of Globalization" s report, «Fair Globalization: Creating opportunities for all», is published by the International Labour Organisation in Geneva, internet .