Производство товарів народного потребления

Комплекс з виробництва товарів народного споживання — важлива складова частина економіки нашої країни, що має сприяти стабілізації загальноросійського споживчого ринку. Це переважно галузі групи Б, выпустившие в 1995 р. майже 60% продовольчих товарів. Серед непродовольчих товарів виділяються вироби культурно-побутового і господарського призначення (більш 80%), вироблені у галузях важкої індустрії й органи місцевої промисловості. Різке скорочення випуску продукції легку промисловість пов’язані з катастрофічним падінням обсяги виробництва і нездатністю російських підприємств конкурувати з дешевими імпортними товарами, які заповнили російський рынок.

Виробництво товарів народного споживання — одна з вузьких місць у Росії. Останні 5 років обсяг промислового виробництва споживчих товарів скоротився більш як удвічі, найбільше це теж стосується випуску непродовольчих товарів. Зниження власного виробництва супроводжувалося дво-триразовим зростанням імпортних товарів у загальному обсязі товарних ресурсів Росії, частка яких у 1994 р. становила 46%, а 1995 р. — 49%. Насичення ринку товарів народного споживання з допомогою вітчизняного виробництва — один напрям розвитку російської промышленности.

Структура випуску товарів народного споживання має значні регіональні розбіжності, пов’язані з природними, соціально-економічними і демографічними особливостями окремих територій Росії. У Північному, Центрально-Черноземном, Северо-кавказском, Далекосхідному районах спостерігається переважання виробництва продуктів, в Північно-Західному, Волго-Вятском, Центральному, Поволзькому, Уральському — продукції галузей важкої промисловості. Проте узагальнюючі показники не відбивають специфіки розвитку та розміщення окремих галузей. Значне перевищення у структурі виробництва товарів народного споживання продуктів Далекому Сході значить наявності там відновлення всього комплексу галузей харчової в промисловості й свідчить про спеціалізації району на випуску певного виду продукції (у разі - риби), зумовленої особливостями природно-ре-сурсного потенціалу території. Економічні і природні передумови району припускають сувору спрямованість розвитку кожної галузі комплексу, пріоритет мають ті, котрі можуть посісти стійке місце на внутрішньому російському рынке.

Легка промисловість об'єднує групу галузей, які забезпечують задоволення потреб населення тканинах, одязі, взуття та інших предметах особистого споживання. Випускається також продукція виробничого призначення (корд, технічні тканини), що використовується інших галузях промисловості. У 1995 р. у галузі діяло 22 343 підприємства, у яких працювало 1322 тис. чол. Було випущено своєї продукції 22 267 млрд руб.

Легка промисловість найбільш постраждала внаслідок триваючого кризи економіки. Обсяг виробництва галузі протягом останніх 5 років скоротився понад 80%. Позначилася нестача сировини, особливо бавовни, який не росте. Ресурсна самозабезпеченість галузі составляетлишь 25%. Доводиться ввозити шерсть, льон, шкіряну сировину, хімічні волокна.

Нестримний зростання ціни вітчизняне і імпортну сировину веде до різкого подорожчання готової продукції, що робить її недоступною переважної більшості покупателей.

Технологічна відсталість, низький рівень відновлення основних фондів недостатню розвиток власного машинобудування з випуску необхідного устаткування цих галузей також негативно позначились в становищі легку промисловість. Через війну Росія втратила ринки збуту легку промисловість у країн СНД, а й усередині країни, оскільки продукція неспроможна конкурувати з дешевими товарами, ввозимыми Західної Європи і Південно-Східної Азии.

Часта зупинка підприємств, неповна зайнятість, зростання реального безробіття на підприємствах сприяли загострення соціально-економічну ситуацію у багатьох містечках Росії, де ті підприємства служать градообразующей основой.

Нестабільна політична й економічна ситуація у країні, високий рівень ризику вкладення іноземного капіталу галузь визначили найбільш низький рейтинг інвестиційної активності влег-кой промисловості, що дорівнює 0,78 проти 1,08 у харчовій, займаної за цим показником перше место.

Легка промисловість характеризується глибокими зв’язками з усіма галузями економіки та насамперед із сільське господарство, особливо у стадії первинної обробки сировини. Крім сільського господарства сировинної бази для легку промисловість служить хімічна промисловості, постачає синтетичні волокна, штучні шкіри, барвники, і навіть м’ясна промисловість, дає шкіри. Машинобудування забезпечує галузь різноманітним устаткуванням, паливно-енергетичне господарство сприяє нормального функціонування підприємств. Натомість, легкої промисловості постачає всі галузі народного господарства продукцією виробничого назначения.

Легка промисловість представленій у кожному економічному районі, доповнюючи виробничий профіль території, хоча є держава й історично сформовані спеціалізовані райони і розбудови легку промисловість. До них належать Центральний район, який велику частина текстильної продукції Росії, а його межах — Івановська область.

Територіальна організація галузі склалася під впливом ряду факторів, надають різноманітний вплив розміщення окремих производств.

Сировинної чинник особливо важливий в галузях первинної обробки, що з масовими відходами (вихід лляний соломки становить 1/5 вихідного сировини, вовни — ½), чи галузях, у яких висока матеріаломісткість виробництва (льняна промисловість). Розміщення шкіряного виробництва повністю залежить від м’ясної промышленности.

Споживчий чинник чинить величезний вплив розміщення підприємств нашої галузі. Продукція галузі споживається повсюдно, а масового характеру виробництва сприяє наближенню підприємств нашої галузі до населення. З іншого боку, багатьох видів готової продукції (трикотаж, взуття) малотранспортабельны та його перевезення на великі відстані дорожче перевезення вихідного сырья.

Значна трудомісткість своєї продукції потребує великих трудових ресурсів. У легку промисловість традиційно застосовується у основному жіночий працю, тому правильне поєднання важкої індустрії, використовує переважно чоловічої працю, і галузей переважно жіночого праці посилює комплексність розвитку господарства економічних районов.

Водний чинник враховують під час розміщення виробництва тканин та трикотажу, де процеси фарбування й оздоблення вимагають значної кількості воды.

Паливно-енергетичний і транспортний чинники не надають значного впливу розміщення легкої промышленности.

Залежно від рівня переважання сировинного чи споживчого чинника, усе галузі легку промисловість (крім первинної обробки сировини) діляться втричі групи: з одночасної орієнтацією сировини і споживача — вовняна, шовкова, пенькоджутовая, трикотажна; орієнтації на споживача — бавовняна, взуттєва, швейна; орієнтації сировини — льняная.

Провідною галуззю легкої індустрії за обсягом виробництва та числу зайнятих є текстильна промисловість. Вона містить первинну обробку сировини, виробництво всіх видів тканин, трикотажу, текстильної галантереї, нетканих матеріалів та інших виробів з урахуванням волокнистого сырья.

У ХІХ — початку XX ст. виробництво тканин було б найбільш розвиненою галуззю Росії. Різні порівняно високий рівень концентрації та комбінування, текстильна промисловість країни орієнтувалася на імпортну сировину й устаткування. Спостерігався розрив послідовними стадіями технологічного процесу (прядением, ткацтвом та внутрішнім оздоблюванням тканин) у структурі виробництва, а й у його розміщення. Найяскравіше це в бавовняною галузі, коли у другій половині XVIII в. у московському Центральному районі з’явилася оздоблення англійського бавовняного суровья, наприкінці XVIII — початку ХІХ ст. -ткацтво англійської пряжі, з середини ХІХ ст. — прядіння середньоазіатського хлопка.

Розміщалася текстильна промисловість вкрай нерівномірно. Перед Центрального й Північно-Західного районів припадало понад 80% випуску всієї продукції текстильної промисловості. Причому Центральному районі виробництво тканин було лише зосереджене у великих містах, а й розсіяно по так званим фабричним і кустарним селам.

Проте за минулі десятиліття підприємства текстильної промисловості було створено нові райони, головним чином Сибіру. На початку 1990;х рр. частку східної зони Росії доводилося 6% всіх видів тканин в стране.

Реформування економічної системи та широке використання ринкових механізмів в текстильної промисловості викликало обвальне падіння обсяги виробництва. Випуск тканин скоротився більш ніж 4 рази, й в 1995 р. становив 1774 млн кв. м, чи 12 кв. м душу населення. Це супроводжувалося змінами у структурі випущених виробів — знову зросла частка бавовняних тканин та знизилася частка інших видів тканей.

Нині у зв’язку з розпадом СРСР перед текстильної промисловістю Росії гостро постало питання про сировинної базі. Залежність постачання хлопка-волокна, натуральних шовкових ниток та вовни інших держав Співдружності висуває першому плані в сировинному балансі галузі хімічне волокно. Зараз із домішкою хімічних волокон виходить близько 20% бавовняних, 5% лляних, 81% вовняних і більше 97% шовкових тканин, що у певній ступеня знижує напруженість у забезпеченні галузі сырьем.

Провідна галузь текстильної промисловості — бавовняна, дає майже 70% всіх тканин Росії, серед яких переважають тканини побутового призначення (ситці, сатины, білизняні та інших.). За виробництвом бавовняних тканин в 1995 р. Росія займала четверте місце у мире.

Особливістю цій галузі є повна орієнтація на привізна натуральне сировину, позаяк у Росії у через таку специфіку природнокліматичних умов бавовник не вирощують. Більше 80% хлопка-волокна ввозиться з Росією державами Азії, понад 6% - з Азербайджану й приблизно 10% - із багатьох країн далекого зарубіжжя (Єгипет, Сирія, Судан і др.).

Середньорічна потужність з випуску бавовняних тканин в 1995 р. визначена у 5 млрд кв. м, а рівень її використання становив лише 28%. Таке катастрофічне становище пов’язані з гострою нестачею сировини, зростанням цін нього, нездатністю конкурувати з дешевшою продукцією інших країнах, невмінням реалізувати кон’юнктурні особливості російського рынка.

Основне виробництво як і зосереджене у старих районах, воно орієнтується на працю і кваліфікаційні навички. Центральний і Північно-Західний райони забезпечують 85% загальноросійського випуску бавовняних тканин. Особливо виділяються Івановська (Іванові, Шуя, Кинешма), Московська (Москва, Ногинск, Орехово-Зуево), Тверська (Твер, Вышний Волочек) і Ярославська (Ярославль) області, і навіть Санкт-Петербург та її пригороды.

У нові райони європейській частині Росії великої ваги мають працю. Тут випускається понад десять% бавовняних тканин: Поволжі (Очеретин), Волго-Вятский район (Чебоксар), Північний Кавказ (Краснодарський край). Підприємства західною та східною Сибіру, Далекого Сходу (Барнаул, Омськ, Новосибірськ, Томськ, Канск) орієнтуються на споживача й прокурори дають трохи більше 3% бавовняних тканей.

Друге місце за обсягом вироблюваної продукції займає шовкова промисловість — більш 11% випуску тканин країни. У зв’язку з широким використанням як штучних і синтетичних волокон залежність постачання натурального сировини з Середню Азію, Закавказзя, Молдови з обвинуваченнями України, де розводять тутовый шовкопряд, зведена до минимума.

Історично що склалася концентрація виробництва шовкових тканин у московському Центральному районі обумовлена вигідним транспортногеографическим становищем, кваліфікацією робочої сили в, зосередженням населення. Перші шовкові мануфактури тут з’явилися ще XVI в., і тепер район дає понад 2/5 загальноросійського випуску тканин з шовку. Основні підприємства зосереджено Москві й Московської області (Наро-Фоминск, Павловський Посад, Орехово-Зуево). Діють підприємства у Киржаче (Володимирська область), Кораблино (Рязанська область), Твері, Ярославле.

Значними обсягами виробництва відрізняються також Поволжі (Балаково), Урал (Оренбург, Чайковський), Західна (Кемерово) і Східна (Красноярськ) Сибір, що забезпечують більш 2/5 виробництва шовкових тканин в России.

Льняна промисловість — найстарша і споконвічно російська галузь текстильного виробництва. У структурі випуску тканин на неї припадає місце (7,5% тканин у Росії), виготовляючи приблизно рівному співвідношенні тканини побутового призначення, технічні і тарні. Відмінною рисою галузі є відносна забезпеченість власної сировинної бази. Обробіток льна-долгунца і заготівлі льоноволокна зосереджено Центральному, Північно-Західному, Північному і Волго-Вятском районах, де у силу високої матеріаломісткості виробництва представлений випуск тканей.

Провідним районом є Центральний, він надає більш ¾ загальноросійського випуску лляних тканин. Проте всередині району усталилися певні диспропорції в розміщення посівів льону, які переважають на північному заході (Тверська, Смоленська області), і виробництва лляних тканин, зосередженого на сході (Костромська, Володимирська, Ярославська, Івановська області). Великі центри лляний промисловості району — Кострома, Нерехта, Смоленськ, Вязьма і др.

Лляні тканини випускаються в Псковської (Псков, Великі Луки), Вологодської (Вологда) областях, в Алтайському краї (Бійськ), соціальній та Нижньому Новгороді, Казані, Кірова і Екатеринбурге.

Вовняна промисловість випускає різноманітні вироби: камвольные і сукняні тканини, килими, хустки, пряжу для трикотажу та інших. Це з найстаріших виробництв, що виник іще за Петра I. Перед шерстяний промисловості доводиться 4,1% випуску тканин країни. На загальну обсягу виробництва вовняних тканин Росія займає сьоме місце у мире.

Первинна обробка вовни, чи шерстомойное виробництво, тяжіє до сировини, оскільки пов’язана із значними відходами (більш ½ до початкового вазі) і витратою води. Основні шерстомоечные підприємства діють у районах вівчарства — у районах Західної (Омськ) та Східної (Улан-Уде) Сибіру, Поволжі (Казань) і др.

Виробництво вовняних тканин орієнтується на працю, сировину й споживача й міститься рівномірніше, ніж бавовняна промисловість. Найбільшим районом залишається Центральний, де зосереджено 3/5 загальноросійського випуску вовняних тканин. Вони виробляються у Москві Московській області (Павловський Посад, Ногинск, Моніно, Люберці), Брянській (Клинцы, Брянськ), Іванівській, Тверській та інших галузях. Серед інших районів виділяються Поволжі (Ульяновська і Пензенська області), Східна (Чита, Улан-Уде, Черногорок) і Західна (Тюмень, Омськ) Сибір, Центрально-Черноземный район (Рассказово, Моршанск). Незначне виробництво є і інших районах, виняток становить Далекий Восток.

Трикотажна промисловість розвинулася у всіх регіонах країни знайомилися з орієнтацією головним чином райони споживання. На відміну з інших галузей текстильної промисловості її продукцією переважно є готові вироби, і навіть трикотажне полотно. Як сировину крім натурального дедалі ширше використовуються хімічні волокна.

Провідним районом залишається Центральний, де сконцентрована ¼ виробництва трикотажних виробів, приблизно 1/3 продукції дають Северо-Запад, Поволжі та Урал.

Швейна промисловість — друга за обсягом валової продукції галузь легкої індустрії. Вона відрізняється вільнішою характером розміщення акцій і тісніше пов’язані з потребителем.

На початку XX в. у Росії не було велике фабричне виробництво одягу та основну масу виробів виготовляли ателье-мастерские у місті, кустарі і ремісники в селі. Лише 3% швейних виробів виготовлялося у сфері фабричного виробництва, в швацькому справі панували, як б сьогодні, малі підприємства. Це було з необхідністю гарантувати індивідуальний характер швейної продукції. Нині ця галузь представленій у кожному економічному районі, водночас вона вирізняється високою територіальної концентрацією виробництва — більш ¼ випуску швейних виробів посідає два району: Центральний і Північно-Західний. Недостатній обсяги виробництва у решті районах обумовлений низьким рівнем сировинної бази й неповним відповідністю асортименту територіальним потребам і споживання, що можна враховувати у регіональній диференціації производства.

Швейна промисловість належить до матеріалоємним галузям. У структурі витрат за частку сировини й матеріалів доводиться до 80%. Сировиною служать тканини, трикотажне полотно, нетканые матеріали, штучна шкіра, штучний і його, плащевые тканини, текстильна галантерея. У цілому галузі переробляється понад 4/5, тканин побутового назначения.

Проте швейна промисловість неоднорідна, і вироби, різні за складністю та трудомісткості виготовлення, мають різний характер розміщення — виробництво найпростіших товарів зі стабільної зовнішньої формою (робочий одяг) поширене повсюдно, понад складного й менш стабільного асортименту орієнтується на великі міські центри, а випуск найскладніших виробів, які перебувають під впливом моди, ввозяться найбільших містах, мають вдома моделей.

Серед галузей легкої індустрії шкіряно-взуттєвої і хутряної промисловості належить місце. Сюди входять виробництво натуральних і штучних шкір, плівкових матеріалів, дубильних екстрактів, хутр, овчин, взуття, хутряних виробів, шкіргалантереї та інших. Останніми роками обсяги виробництва взуття скоротився вчетверо й у 1995 р. становив 52,5 млн пар, що він відповідає за цим показником восьмому чого світі. Населення Росії забезпечується взуттям переважно з допомогою імпортних поставок, які у 1993 р. склали 132 млн пар. Продукція хутряної промисловості отримала експортне значення, оскільки її асортимент маємо замало аналогів в мире.

На початку XX в. хутряне і взуттєве виробництва носили кустарний характер, де 80% технологічних операцій виконувалися вручну, вони перетворилися на галузь фабричного виробництва лише 30-ті рр. Усередині галузі провідна роль належить виробництву взуття, виготовлення шкіри та її заменителей.

Шкіряну і взуттєве виробництво тісно пов’язані між собою. Шкіряна промисловість представлена спеціалізованими підприємствами, що випускають жорсткі, хромові чи юхтові шкіри. Шкіряну сировину є в усіх районах, але його якість і асортимент залежить від спеціалізації районів тваринництва. Використання штучних шкір, плівкових і текстильних матеріалів значно розширило сировинну базу взуттєвої промышленности.

Розміщення взуттєвої промисловості орієнтоване на споживача, але подібно деяких інших галузей легкої індустрії ця галузь найбільше розвинена у європейській частині країни. Найбільш значним виробництвом взуття відрізняються Центральний (Москва), Північно-Західний (Санкт-Петербург), Північно-Кавказький (Ростов-на-Дону), Поволзький і Уральський райони, що забезпечують ¾ загальноросійського випуску. Виробництво валяной взуття (4,1 млн пар в 1995 р.) орієнтоване на споживача представлене в північних районах країни: Північно-Західному, Волго-Вятском, Восточно-Сибирском.

Хутряна промисловість включає сырейно-красильное і скорняжнопошивочное виробництво, де здійснюються вироблення, фарбування і оздоблення різних видів хутра і хутряного сировини й виготовлення їх різних виробів. У царської Росії масова обробка пушномехового сировини носила кустарний і сезонний характері і розміщалася як і районах видобутку хутрових звірів, і поблизу ринків хутряної торгівлі, особливо що прилягають до Нижегородської і Ирбитской ярмарків (В'ятко, Нижній Новгород, Казань, Астрахань). У самій Москві діяли всесвітньо відомих фірм з виготовлення хутряних виробів для заможних верств населения.

Зараз діють великі підприємства, випускають пальто, головні убори, коміри. Сировинну базу хутряної промисловості становлять вівчарство, звірівництво, хутряний (мисливський) і звіробійний промисли. Найбільшу роль грає клітинне звірівництво Центрального, Восточно-Сибирского і Далекосхідного районів, забезпеченій мясо-рыбными кормами, воно поставляє шкурки норки, блакитного песця, кролика. Для мисливського промислу північ від Росії типова видобуток соболі, білки, червоною лисиці. Хутряну і шубную овчину, смушку, каракуль дає вівчарство. Випуск хутряних виробів вирізняється високим рівнем територіальної концентрації виробництва — більш ½ продукції галузі посідає Поволзький, Центральний, Волго-Вятский і Північно-Західний районы.

У виробництві товарів культурно-побутового і господарського призначення великій ролі грають товари тривалого користування: меблі, легковики, радіотовари, особливо телевізори і відеомагнітофони, електротовари (холодильники, пральні машини, электропылесосы), килими і годинники, долю яких припадає понад 3/5 роздрібного товарообігу культурно-побутових товаров.

Розширення товарного пропозиції виробів тривалого користування пов’язані з рівнем розвитку та особливостями розміщення виробництва товарів народного споживання, конверсією оборонного комплексу. Нині в галузях важкої індустрії склався і діє специфічний комплекс з виробництва товарів тривалого користування, випуск яких здебільшого зосереджений на підприємствах машинобудування і металообробки, хімічної промисловості та лісової промисловості. Він вирізняється високим рівнем територіальної концентрації виробництва. Якщо галузей легкої і харчової промисловості, поданих у всіх районах Росії, характерно ширше участь у формуванні товарних ресурсів у межах зон. виробництва, нерегулярність виходу міжрайонний ринок, то випуск товарів тривалого користування відрізняється постійним участю підприємств у загальноросійському розподілі праці, впливаючи на товарне пропозицію далеко поза району выпуска.

Останніми роками виробництво товарів народного споживання скоротилася більш як вдвічі, що пов’язані з проведенням конверсії і перепрофілюванням низки галузей ВПК, нестачею потребує матеріальних та фінансових ресурсів, появою на споживчому ринку Росії високоякісних імпортних изделий.

Основне виробництво товарів тривалого користування зосереджене у європейській частині країни, де Центральний, Поволзький, Уральський і Північно-Західний райони дають майже 2/3 загальноросійського выпуска.

Випуск побутових холодильників розпочалося Росії у передвоєнні роки. У 1940 р. виробництво становило 3,5 тис прим., в 1995 р. — 1,8 млн прим., чи 46% до рівня 1990 р. Провідними районами виробництва побутових холодильників, долю яких доводиться 9/10 загальноросійського випуску, є Центр (Москва), Поволжі (Саратов), Східна Сибір (Красноярськ) і Урал (Орск).

Годинна промисловість також перебуває переживає глибоку духовну кризу. Обсяг виробництва, у галузі скоротився на 70%, хоча поточности ходу й надійності вироби не поступаються багатьом світових зразків. Виробництво годин вирізняється високим рівнем територіальної концентрації та зосереджене у п’яти економічних районах: Центр (Москва, Орел, Володимир, Углич), Поволжі (Пенза, Самара, Чистополь, Сердобск), Северо-Запад (Петродворец), Північний Кавказ (Рос-тов-на-Дону, Владикавказ) і Урал (Челябінськ, Златоуст).

У 1995р. виробництво телевізорів становило 1 млн прим., чи 1/5 до рівня 1990 р. У структурі випуску більш ½ займали переносні, а близько 2/5 — телевізори кольорового зображення. Випускають телевізори за сім районах Росії. Провідну роль грає Центральний район — понад 40 кримінальних% російського виробництва (Москва, Рязань, Александров), Центрально-Черноземный район — 20% (Воронеж) і Північний Захід— 18% (Санкт-Петербург, Новгород). Телевізори виробляються й у Волго-Вятском районі (Нижній Новгород, Саранськ), західною та східною Сибіру (Новосибірськ, Омськ, Красноярськ), Поволжі (Самара).

Меблева промисловість має як вільний характер розміщення й міцно пов’язана з споживачами. Підприємства галузі представлені переважають у всіх економічних районах Росії, виділяються столичні і великі промислові центри. Історично склалося так отже переважно галузь розвивалася в малолісистих районах європейській частині країни, що обумовлено концентрацією тут споживачів продукції. Сприяло цьому і журналістам зміну сировинної бази: більше залучатися деревостружкові плити, полімерні матеріали з поліпшеними декоративно-художественными характеристиками. Провідними районами виробництва меблів залишаються Центральний, Північно-Кавказький і Північно-Західний, надолю якої припадає майже випуску продукції отрасли.

Найбільшим районом є Центральний: більш 1/5 випуску товарів, найбільше (майже 2/5 виробів легкої промисловості та товарів тривалого користування (більш ¼). Тут зосереджено значне виробництво бавовняних, лляних, вовняних і шовкових тканин, трикотажу і взуття, телевізорів, меблів, холодильників і радіоприймачів, мотоциклів та інших изделий.

До районам високої концентрації виробництва товарів народного споживання ставляться також Урал, де проводять товари тривалого користування — мотоцикли, пральні машини, радіоприймачі, холодильники, і навіть шовкові тканини; Поволжі - легковики, холодильники, шовкові тканини; Северо-Запад — телевізори, пилососи, лляні тканини, трикотаж, обувь.

Інші райони європейській частині та східної зони Росії, попри достатній рівень розвитку науково-технічної бази й наявність трудових ресурсів, не забезпечують потреб і змушені орієнтуватися про поставки продукції з деяких інших районів і через рубежа.

У умовах російська економіка не повинна представляти динамічний механізм, пристосований до коливань ринку, збалансований із виробництва коштів виробництва та предметів споживання. Структурна перебудова російської промисловості заглиблена у розвиток виробництва товарів групи Б, яка має становити щонайменше 50% у спільній частці промисловості. Це величезних інвестицій, усунення диспропорцій в розміщення виробництва товарів народного споживання і поліпшення ассортиментнокачественной характеристики.

Збільшення виробництва споживчих товарів пов’язані з висновком економіки нашої країни з глибокої економічної кризи та проведення кола заходів, вкладених у розвиток підприємств вітчизняної промисловості, що випускають вироби масового попиту. Найважливіші завдання — зміцнення сировинної бази легку промисловість; відновлення морально і майже фізично застарілого устаткування при будь-якому розвитку власного машинобудування з випуску устаткування цих галузей, головним чином підприємствах ВПК; широке використання передових технологій; швидко реагувати зміну кон’юнктури внутрішнього ринку; випуск якісної та конкуренто-спроможної продукції, відповідної світових аналогів; залучення російських також іноземних інвестицій за чиєї активної проведенні протекціоністської політики із боку государства.