Управління природокористуванням

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ.

ЧЕРКАСЬКИЙ ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

ФАКУЛЬТЕТ ПЕРЕПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ.

До Про М Т Р Про Л Т М, А Р Про Б Про Т А.

по дисципліні «ОСНОВИ ЕКОЛОГІЇ «.

Слухач: Сидоркевич Дмитро Іванович.

Спеціальність, група: ЗФ — 02.

Керівник:

Фоміна Н.М.

Результат, дата:

Реєстраційний номер, дата:

м. Черкаси.

2001 р.

П Л, А Н.

Управління природокористуванням.

1. СУЧАСНІ МАСШТАБИ ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ЇЇ ОХОРОНИ.

2. ПОНЯТТЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ.

3. ЗАВДАННЯ НАУКИ «ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ».

4. НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ.

5. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКО-РИСТУВАННЯМ.

6. МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ПОЛІТИКИ.

1. СУЧАСНІ МАСШТАБИ ВПЛИВУ ЛЮДИНИ НА ПРИРОДУ ТА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ ЇЇ ОХОРОНИ.

Виникнення науки економіки природокористування є про «єктивним й закономірним явищем, оскільки людство стоїть на порозі екологічної кризи. За кордоном це зрозуміли набагато швидше, й тепер США на збереження природи витрачається на рік до 80 млрд дол. притому, що в Агентстві із охорони навколишнього середовища. США працює всього -15 тис. службовців, а річний бюджет агентства — 5 млрд. дол.

Сьогодні, роблячи Перші кроки у розв «язанні екологічних проблем, ми лише починаємо спиратись на наукові засади. Кроки ці ще досить непевні, бракує досвіду роботи на відповідному рівні. Гальмує процес екологічна безграмотність спеціалістів, особливо в сільському господарстві.

Оволодіння знаннями із економіки природокористування передбачає відповідну підготовку як з цілої низькі технологічних дисциплін (рослинництво, тваринництво, агрохімія, механізація сільського господарства та ін.), то й економічних (економіка сільського господарства, організація діяльності сільськогосподарських підприємств, економічний аналіз, наукова організація роботи та управління).

Взаємовідносини суспільства й природи полягають у бо фактори економічного зростання — трудові ресурси, засоби виробництва й природні ресурси — у комплексі використовуються суспільством для розвитку виробництва. Питання взаємовідносин суспільства й природи та використання природних ресурсів стають дедалі актуальнішими. І це зрозуміло, бо, із розвитком виробництва вилучаються все нові багатства природи, зростає вартість сировини, збільшується кількість відходів, що викидаються у навколишнє середовище. Однак, й це очевидно, було б б неправильно вирішувати проблеми збереження ресурсів й середовища шляхом припинення зростанню чи навіть скорочення обсягів виробництва. Такі припущення суперечать закономірностям розвитку людського суспільства й практично нездійсненні.

Взаємодія людини із природою у процесі виробництва та споживання для забезпечення існування людства загалом є про «єктивним явищем (рис. 1).

Рис. 1. Схема взаємовідносин економіки й навколишнього середовища.

Отже, постають дві взаємопов «язані проблеми: перша — вплив обмеженості природних ресурсів на їхнього використання й розвиток суспільного виробництва, зростаюче забруднення середовища; друга — необхідність розробки комплексу заходів щодо ліквідації цієї небезпеки для подальшогої розвитку суспільства.

Природокористування має загальний характер, оскільки будь-який вид діяльності людей викликає зміни природного середовища. Ускладнення взаємозв «язків у природних, виробничих й соціальних системам, зростання пріоритету природогосподарських зв «язків викликають необхідність їхні регулювання.

Природне середовище — невід «ємна умова життя, і суспільного виробництва, оскільки воно та є необхідним середовищем існування людини й джерелом потрібних йому ресурсів.

Природа в широкому розумінні — це весь світло у багатогранності його форм, тобто в цьому плані людина є частиною природи, у вужчому розумінні — сукупність натуральних умів існування людського суспільства.

Під впливом людини відбуваються величезні зміни природного середовища, із чим заговорили українською у «язана необхідність його охорони. У XX ст. людина проклала нові шляхи переміщення енергії й речовини в географічній оболонці, подекуди значною мірою порушивши екологічну рівновагу.

Величезні масштаби змін, що їхні вносити сучасна людина в природні умови на землі, передбачив ще на початку сторіччя видатний навчань В.І. Вернадський.

Справді, в природі денудація (руйнування) гранітних скель відбувається зі швидкістю 1 м за 6 тис. років, а людина із допомогою спрямованих вибухів й Сучасної техніки змінює рольєф миттєво. Тільки за рік людина при оранці полів, будівельних й гірничих роботів переміщує понад 4 тис. км3 грунту, видобуває із надр землі близько 100 млрд. т рудій, забирає на господарсько-побутові потреби 13% річного стоку, спалює 8,5 млрд. т умовного палива, виплавляє 800 млн. т різних металів, виробляє близько 60млн. т невідомих у природі синтетичних матеріалів, розкидає з полів понад 500 млн. т добрив й 3 млн. т різних пестицидів, із які 1/3 змивається дощами в водойми й затримується в атмосфері.

Щорічно із надр землі добувається понад елементів, ніж включається в біологічний кругообіг: кадмію — в 160 разів, ртуті — 110, свинцю — 35, миш «якої, фтору — 15, урану — 6, олова — 5, міді — 4, молібдену — в З рази.

За 10 тис. років до неоліту, коли почали розвиватись екстенсивне тваринництво й підсічно-вогнева система землеробства, людство скоротило площу лісів удвічі, причому особливо бурхливо цей процес відбувався в останні 200 років. Освоєні людиною землі (промислові, сільськогосподарські, лісозаготівельні, транспортні підприємства, гірничі розробки тощо) становлять 60% поверхні суші. Дефіцит земельні угідь й скорочення площі лісів призвели доти, що запаси фітомаси за історичний період (особливо за останні століття) знизились более ніж однією чверть.

Глибокі зміни природного середовища под впливом господарської діяльності порушують рівновагу, що склалася за тривалий період його природного розвитку. У багатьох регіонах земної кулі подібні зміни призвели до забруднення середовища, зникнення багатьох видів рослин й тварин, виникнення антропогенних «бедлендів» тощо.

Людство протягом усієї своєї історії неодноразово вступало в протиборство із силами природи, що спричиняло кризові ситуації. Найтиповішими в минулому були продовольчі кризи.

Перші обмеження в ресурсах виникли із настанням льодовикового періоду й похолодання. Погіршення умів, життя на півночі й серед стосів викликало міграцію людей південніші райони й передгір «я. У цих найсприятливіших для людини районах щільність населення зросла настільки, що за існуючого тоді рівня розвитку продуктивних сил це призвело, до відносного перенаселення. Зникнення великих стадних тварин — основного про «єкта мисливства, викликало нестачу продуктів харчування й стимулювало вдосконалення способів мисливства, що ще понад прискорило виснаження тваринних ресурсів. Виникла так кликана кризу мисливського господарства, вихід із якої було б знайдено в переході від привласнювальної форми господарювання до виробничих форм (від мисливства й збиральства до скотарства й землеробства). Протягом тривалої й складної історії розвитку людського суспільства в різних районах земної кулі кризові ситуації виникали ще їй раз, але й люди знаходили із них вихід, розробляючи нові способи виробництва, нові методи використання енергії, освоюючи нові види природних ресурсів.

Однак сучасна екологічна ситуація є досить унікальна, оскільки значно зросла інтенсивність, змінилась сама суть впливу людини на природне середовище. З 1950 р. населення планети подвоїлось. Років через сорок воно та зможе подвоїтись ще раз й досягне 9 — 10 млрд. Це потягне за собою низку проблем, уникнути які неможливо. Вже сьогодні зростання виробництва продуктів харчування на землі зупинилося. За тридцять років (із 50-х років) «зелена революція» удвічі із половиною рази збільшила виробництво зерна. Алі подальшого (із 1984 р.) приросту немає. Добрива й селекція собі вичерпали. У США зменшуються збори кукурудзи та інших зернових. Припинився ріст урожаїв у Японії та в Китаї. Країни — колишні республіки СРСР продовжують безпрецедентні закупівлі зерна. Кардинально нових технологій для збільшення виробництва зернових культур наука абсолютно не бачить.

Головний фундамент життя — грунти — всюди на землі деградують, зменшуються за площею. Не менш драматична ситуація із водою. У засушливих зонах води негаразд саме, як й хліба. Швидкими темпами винищуються ліси. Наприклад, тропічні ліси зменшуються щосекунди на площу футбольного майданчика. За таких темпів у Південній Америці та Африці цих лісів не залишиться уже через 40—50 років. Знищення лісів призводить до ерозії грунтів, планетарних змін клімату, патологічних змін в рослинному й тваринному світі. Якщо на початку століття зникав одна частка тварин за рік, то тепер одна частка тварин зникає .щоденно. І цей процес прискорюється. У Європі под загрозою зникнення перебувають дві третини птахів, третина метеликів, понад половини рептилій та земноводних. Залишитися на землі лише із воронами, горобцями й тарганами — перспектива далеко ще не радісна. Втративши сусідство із розмаїттям форм життя, людина багато чого втратить у собі самій, настане неминуча дегуманізація.

Глобальною є проблема відходів. У широкому розумінні відходи — це всі ті, що людина викидає на планету в результаті господарювання, одержання енергії та всієї «життєдіяльності. Це — вихлопні гази автомобілів, нечистоти промисловості й сільського господарства, побуту, дим та гази із труб. Лише вуглекислого газу у повітря щоденно викидається «5 млрд т — по тонні на кожну людину. До відходів слід віднести й нафтові плями, згубні для життя океанів. На кожен квадратний кілометр океанської площі припадає 17 т різних відходів суші. Відходами є і важкі метали та отруйні речовини, котрі насичують грунт, повітря, воду й харчопродукти. Відходи — це й паливо атомних; електростанцій, надійно захороняти котрі поки що не навчились (а Єдиний на територї колишнього Союзу могильник радіоактивних відходів із атомних електростанцій в Краснодарському краї відмовився приймати відходи, а України).

Відходи — це пластики, що не розкладаються в землі (в воді їхнього ковтають морські тварини й від цого гинуть). Відходи — це хімікати, що витікають з звалищ в грунтові води. Велика тваринницька ферма отруює води річці приблизно так саме, як місто з 100-тисячним населенням. Відходи — це й просто побутове сміття. Двадцять років тому звільнитися від тонни сміття коштувало США 2 долари, тепер — 100 .

Особливе занепокоєння викликає проблема, для якої не існує кордонів — глобальні зміни клімату. Викиди у повітря різних газів створюють парниковий ефект, знищують навколо планети озоновий кулю. Наслідком цого є всесвітнє потепління — середня глобальна температура в Північній півкулі за останні 100 років підвищилась на 0,5 °З. Якщо така тенденція збережеться, найближчим годиною почнеться танення льоду в Арктиці. У сукупності із іншими екологічними проблемами глобальне потепління може виявитись вирішальним для долі людства.

2. ПОНЯТТЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, ЙОГО СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СУТЬ І СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ.

Природокористування включає про «єктивно зумовлений процес залучення людиною природних ресурсів до виробничої й невиробничої діяльності, їхнього відтворення та охорону.

У сучасних умовах науково-технічного й соціального прогресу поняття природокористування стає дуже містким й неоднозначно, розуміється. У «Великій Радянській Енциклопедії» природокористуванням називається сукупність впливів людини на географічну оболонку землі, що розглядається в комплексі (на відміну від галузевих зрозуміти — водокористування, землекористування, лісокористування тощо) (т. 20, з. 595—596). Деякі автори розглядають природокористування як соціальний процес, інші — як соціальноекономічний.

Отже, термін «природокористування», адекватно відображаючи досить складний й багатогранний суспільно-природний процес в про «єктивній реальності, далеко ще не однозначний — він вживається, як мінімум, у п «яті основних значеннях: 1) людська діяльність щодо використання сил й ресурсів природи із метою виробництва матеріальних благ й різних послуг, тобто як всезагальний процес роботи. У (такому розумінні природокористування рівнозначне поняттю «суспільне виробництво», а із урахуванням невиробничої сфери людської діяльності - навіть ширше за нього; 2) раціональне використання ресурсів й умів природного середовища, їхнього відтворення та охорона; 3) безпосереднє освоєння, експлуатація, відтворення та охорона природних ресурсів й умів конкретної територї (району, окремої країни, групи країн, всього світу); 4) освоєння та експлуатація окремих видів природних ресурсів у локального, регіональному й глобальному масштабах. У такому розумінні термін «природокористування» залежно від виду споживання природного ресурсу часто замінюється галузевими синонімами, без сумніву, вужчими за обсягом — водокористування, лісокористування, землекористування тощо; 5) синтетична прикладна наука, що розробляє загальні принципи будь-якої діяльності, заговорили українською у «язаної із користуванням природою. Така диференціація досить відносна. У кожному окремому випадку вивчається один й тієї ж про «єкт — процес використання людиною сил й ресурсів природи, але й із різних боків й на різних рівнях галузевої, міжгалузевої й територіальної спільності. Серед перелічених значень терміна «природокористування» найширшим за обсягом є поняття, що відображає процес роботи (суспільне виробництво), найвужчим — освоєння та експлуатація окремого виду природного ресурсу у вузькотериторіальному (локального) масштабі. Класифікація основних видів природокористування можлива із позицій тісно взаємопов «язаних галузевого, компонентного, функціонального (комплексного) підходів. З галузевої системи народного господарства виділяють галузі природоспоживання (теплоенергетику, видобуток мінеральної сировини, лісоексплуатацію, металургію, вугленафтогазопереробку тощо), природокористування у вужчому розумінні (землеробство, тваринництво, гідро-, вітро-, геліоенергетику, транспорт, будівництво) й природовідтворення (рекультивацію й меліорацію земель, очищення та утилізацію відходів, регулювання стоків, перекидання вод, створення заповідників тощо). За вищого ступеня узагальнення ці види можна про «єднати в поняття виробничого (промислового й сільськогосподарського) й невиробничого природокористування. Функціональний підхід (комплексний) до класифікації природокористування передбачає виділення п «яті основних блоків найважливіших напрямів природокористування: ресурсоспоживання, конструктивного перетворення, відтворення природних ресурсів, охорони природних ресурсів, управління й моніторингу. Компонентна класифікація видів природокористування базується на спільному використанні деякими галузями виробництва одного компонента природного середовища (наприклад, води, повітря, грунту, лісу тощо), тобто на міжгалузевому споживанні природного ресурсу у межах певної територї. Основні види природокористування в цьому випадку відповідають головним структурним компонентами природного комплексу — водо-, лісой землекористуванню, використанню атмосфери, надр, тваринного світу. Не слід плутати поняття раціонального природокористування із охороною природи. Охорона природи — це розробка й здіснення заходів щодо її раціонального використання, що включають захист від надлишко, вих техногенних навантажень й негативних наслідків втручання людини, активне регулювання природних процесів, відтворення й поліпшення природного потенціалу ландшафтів.

Стратегічним напрямом природоохоронної діяльності повинні статі более повне й комплексне використання природних ресурсів, розробка й запровадження у виробництво маловідходних й безвідходних технологічних процесів, котрі дають змогу помітно скоротити чи повністю виключити забруднення природного середовища й забезпечити глибшу переробку первинної сировини.

У окремих випадках використання природних ресурсів служити одним з способів їхнього охорони. Наприклад, санітарні рубки сприяють підвищенню продуктивності лісів, правильно організований промисел звірів поліпшує їхнього стадо.

Принцип єдності охорони природи та її раціонального використання — основний принцип у взаємовідносинах суспільства із природою. При цьому саме поняття охорони природи набуває ширшого змісту. У такому аспекті охорона природи є необхідною умовою використання її ресурсів й служити підтриманню динамічної рівноваги між використанням природних ресурсів, із одного боці, й від-творювальними можливостями природи — із іншого, що особливо важливо за високої технічної оснащеності сучасного виробництва.

3. ЗАВДАННЯ НАУКИ «ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ».

У нашій стране економіка природокористування почала формуватися недавно. як й кожна інша економічна наука, вона має про «єктом свого вивчення виробничі відносини між людьми, в: даному випадку відносини, що виникають у процесі взаємодії між суспільством й природним середовищем. Економіка природокористування — це наука про раціональне та ефективного використання природних ресурсів, наука про організацію дійової системи охорони навколишнього середовища.

У заподіяння економіки природокористування входити дослідження економічних закономірностей застосування природних ресурсів людським суспільством із метою задоволення своїх потреб. Завдання, котрі стояти перед економікою природокористування, можна поділити втричі групи: розробка методів оцінки природних ресурсів із метою включення в економічні розрахунки їхнього вартості; створення економічного механізму управління раціональним використанням природних; ресурсів й охороною навколишнього середовища; розробка методів розрахунку економічної ефективності капітальних вкладень у раціональне використання природних ресурсів та охорону навколишнього середовища.

Економіка природокористування як економічна наука спирається на закономірності, що виводяться іншими науками—геологією, біологією, ґрунтознавством, лісознавством, метеорологією, демографією. Ці зв «язки наук потрібні для розробки питань оптимального використання та охорони викопних багатств, атмосфери, води, грунту, лісу та інших природних ресурсів. Економіка природокористування стоїть фактично на межі перелічених вище та інших наук, але й як економічна наука вон тісно заговорили українською у «язана із політичною економією й виходить із її основних положень.

У політичній економіці процес виробництва розглядається як, процес взаємодії людини й природи. Людина, розвиваючи виробництво, перетворює природу, пристосовує її до своїх потреб, й чим вищий рівень розвитку виробництва, чим досконаліші техніка й технологія, тім вищий ступінь зміни одержуваного природного матеріалу й використання сил природи.

Повна залежність людини від сил природи давно минула. Сучасна людина не може протистояти лише тім силам природи, котрі мають стихійний, глобальний, катастрофічний характер — землетрусу, вибухам вулканів, повені, посусі, та і то деякими явищами вон починає оволодівати. Сучасна людина все понад підкоряє собі сили природи, використовує їхні. Отже, із розвитком суспільного виробництва у взаємодії людини й природи все понад зростає вплив людини на природу, підкорення нею природи, використання її сил й ресурсів. Вплив людини на природу має більшою мірою односторонній негативний для природи характер — людина забирає даруй природи, мало що віддаючи. Звичайно, людина винна не лише брати від природи, а і піклуватися про її охорону, не допускати її погіршення й, виснаження. Природу треба підгримувати, допомагати їй зберігати рівновагу як системі.

Процес відтворення в біосфері відбувається на основі наявності в ній рівноваги чи із дуже незначними змінами, заговорили українською у «язаними із зовнішніми для системи чинниками, наприклад, поступовим стійким похолоданням (потеплінням). Елементи системи взаємопов «язані й зумовлюють один одного. Одні живі істоти в системі поглинають інші — комахи харчуються рослинами, плазуни — комахами, хижаки — дрібними тваринами, органічні залишки йдуть на харч мікроорганізмам, споживаються грибами, хробаками, живлять коріння рослин. Чисельність кожної популяції залежить від умів її існування, від тієї кількості їжі, Яка є в певній місцевості. Звідси — вимирання «зайвих» видів чи міграція, навіть масового характеру. Система саморегулюється наявністюі необходимых для її відтворення матеріалів й можливостями споживання відходів у середині системи, що забезпечує її рівновагу. Отже, біологічна система, чи екосистема, має замкнутий характер, вон сама собі підтримує й тім самим забезпечує власну рівновагу за певних умів співвідношення із неживою природою.

Інший стан промов у суспільному виробництві. Певною мірою рівновагова система відтворення саморозвивається в сільському .господарстві, де вон може матір майже замкнутий характер. Так, при застосуванні травопільної, плодозмінної, просапної систем землеробства відновлюється родючість грунту, тваринництво дає хороші добрива, а вирощені кормове зерно й трава використовуються у годівниці худобі. Рівновагове відтворення може статі принципом раціонального ведення лісового господарства, що передбачає вирубку, збалансовану із лісопосадками й вирощуванням лісу. як відомо, це досить тривалий процес.

Сучасне промислове виробництво не має замкнутого характеру, це відкрита система, до якої надходять маси природних сировинних матеріалів — вугілля, нафта, руда, будівельні матеріали, сільськогосподарська й лісова сировина, вода, повітря. Усі матеріали проходять одну чи кілька стадій переробки й потім як кінцевий продукт, ви-ходятьі з системи й надходять у споживання. Поряд із цим на всіх стадіях їхнього обробки із системи викидаються відходи — порожня порода, шлаки, попіл, аерозолі, гази, парі, пив тощо, котрі містять різні шкідливі для живих організмів речовини. Об «єм відходів нерідко перевищує про «єм кінцевого продукту. Про ступінь корисного застосування сировини й відносну величину відходів можна судити із ставлення маси кінцевого продукту до маси вихідного матеріалу.

Економіка природокористування охоплює дві групи зв «язаних між собою проблем: по-перше, як знайти й найефективніше використати необхідні у виробництві та споживанні ресурси, й, по-друге, як передбачити чи ліквідувати забрудненість навколишнього середовища. Ці проблеми слід розв «язувати із урахуванням зміни потреб — особистих й громадських, споживчих й виробничих.

4. НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ.

Чим повніше використовуються природні ресурси, тім ощадливіше й погосподарськи слід ставитися до їхні експлуатації, особливо якщо йдеться про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи тих що кількість розвіданих копалин збільшується як загалом, то й в розрахунку на свою душу населення, існує загроза їхнього виснаження ще перед тім, як якщо здійснений перехід на використання нових джерел енергії. Тім понад, що сус-пільство відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

У зв «язку із цим раціональне використання й відтворення природних ресурсів стає однією із найбільш актуальних проблем людства. Поряд із глобальним, проблема охорони навколишнього середовища й раціонального використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний характер й відіграє особливу роль інтенсифікації виробництва на основі прискорення науковотехнічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління, заговорили українською у «язаних насамперед із діалектикою взаємодії продуктивних сил й виробничих відносин. Стосовно природокористування це означає послідовний розвиток наукових засідок охорони навколишнього середовища ї раціонального використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність, пропорційність, оптимальність. Планомірність стосовно використання природних ресурсів — економічна функція держави по управлінню й регулюваннню екологічних та економічних відносин й пропорцій. Така функція передбачає як розробку й виконання планової системи взаємопов «язаних показників, то й дійовий контролю над їхні реалізацією. Перспективне й поточне планування раціонального використання природних ресурсів й охорони навколишнього середовища в кінцевому підсумку виходить із накреслених темпів зростання сукупного суспільного продукту, національного прибутку й підйому життєвого рівня трудящих.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як за територією, то й за галузями народного господарства, виключення порушень природних взаємозв «язків у навколишньому природного середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення найкращого варіанта взаємовідносин суспільства із навколишнім середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, як говоритися в Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчорозпорядчої діяльності.

Метою управління в галузі раціонального природокористування є реалізація законодавства, контролю над додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних й комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних й громадських органів у галузі навколишнього природного середовища.

Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми й природою, є їхні суспільний характер. Тому функції по управлінню й плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою держави. Різні міністерства, комісії, відомства, комітети тощо в міру своєї компетенції здійснюють й підтримують єдину державну політику в області охорони навколишнього природного середовища.

Одне із центральних місць у регулюванні відносин із приводу охорони навколишнього середовища й раціонального використання природних ресурсів відводиться науково обгрунтованому поєднанню територіального й галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що залучають у господарський оборот природні ресурси, належати, із одного боці, до тієї чи іншої галузі народного господарства, а із іншого — є ланками територіальновиробничих комплексів. Тому виникає необхідність правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств й місцевих територіальних органів, котрі повинні доповнювати одне одного, утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель под промислове, транспортне чи житлове будівництво слід виходити не лише із локальних інтересів відомчого характеру, а і враховувати, що відчуження земель, особливо орних, призводить до скорочення площі сільськогосподарських угідь, знижує родючість грунту, зменшує валову продукцію сільського господарства та ін.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи технологічний процес) й контролю над викидами в навколишнє середовище. Проектування й планування дають змогу розробити комплекс необходимых заходів по охороні навколишнього середовища, їхні виконання, серед які нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що знижують чи виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяльності підприємства повинні сприяти вдосконаленню технології виробництва, ремонтноексплуатаційних робіт, безаварійної роботи устаткування, виконання плановопопереджувального й поточного ремонту.

Контроль включає у собі аналіз технології, лабораторний аналіз, контрольні пості, визначення концентрації шкідливих виділень, інформування керівництва про стан навколишнього середовища на підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

5. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ.

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять єдине ціле й доповнюють одна одну. Водночас кожна із цих ланок наділена самостійними функціями, вирішує певне коло завдань й має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми й контролю за станом навколишнього середовища Міністерство по охороні навколишнього середовища (1991р.), служба стандартизації, Міністерство охорони здоровий «я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та районні організації відповідного профілю. У своїй діяльності смердоті керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991 р.).

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в компетенції місцевих Радий народних депутатів, котрі повинні контролювати й регулювати всю природоохоронну роботу міністерств й відомств. Галузевий й міжгалузевий характер раціонального природокористування визначається специфікою господарської діяльності структурних підрозділів міністерств й відомств й залежить від виробничого профілю підприємств й про «єднань. Тому обов «язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навколишнього середовища й раціонального природокористування розподіляються відповідним чином. Так, Міністерство сільського господарства й продовольства України винне здійснювати державний контролю над дотриманням земельного законодавства й порядку користування землею; відповідає за організацію охорони й раціонального використання земель, що перебувають у користуванні сільськогосподарських підприємств й організацій системи міністерств, за правильність застосування в сільському господарстві отрутохімікатів, розробку біологічних засобів боротьби із хворобами й шкідниками сільськогосподарських культур й насаджена, організацію економного використання води при зрошенні земель; здійснює контролю над рекультивацією земель. Воно організовує виконання комплексу протиерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному лісорозведенню; здійснює контролю над проведенням заходів по боротьбі із шкідниками, хворобами рослин, за дотриманням встановлених правил зберігання отрутохімікатів із тим, щоб не допустити потрапляння шкідливих речовин у сільськогосподарську продукцію й нагромадження їхнього у грунті й водоймах; за правильним веденням мисливського господарства, дотриманням чинного законодавства по збереженню й збагаченню флори й фауни, у справі заповідників. Крім того, Міністерство сільського господарства й продовольства винне систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми й визначати гранично допустимі концентрації їхні у рибогосподарських водоймах; робити висновки про доцільність хімічної обробки посівів, насаджень, водойм й лісів; брати доля в розробці приладів для контролю якості природних поверхневих й стічних вод. Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є центральним органом державного управління в галузі охорони природи й використання природних ресурсів й відповідає за охорону природи, організацію раціонального використання й відтворення природних ресурсів у стране. як головні заподіяння на МОНПС покладаються комплексне управління природоохоронною діяльністю в стране, розробка й проведення єдиної науковотехнічної політики по охороні природи й раціональному використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств й відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контролю над використанням й охороною земель, поверхневих й підземних вод, атмосферного повітря, рослинного (до того числі лісів) й тваринного (до того числі рибних запасів) світу, морського середовища й природних ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує й подає в Кабінет міністрів пропозиції із питань охорони природи й раціонального використання природних ресурсів для включення їхні у проекти державних планів економічного та соціального розвитку, здійснює контролю над виконанням відповідних завдань, передбачених державними планами. МОНПС розробляє пропозиції щодо вдосконалення економічного механізму природокористування, затверджує екологічні нормативи, правила й стандарти із регулювання використання природних ресурсів й охорони природного середовища від забруднення та інших шкідливих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза генеральних схем розвитку й розміщення продуктивних сил країни й галузей народного господарства, контролю над дотриманням екологічних норм при розробці нових технологій, матеріалів й речовин, а також проектів на будівництво (реконструкцію) підприємств та інших про «єктів, що впливають на стан навколишнього середовища й природних ресурсів. При цьому органи управління природокористуванням повинні орієнтуватися на такий визначальний чинник поліпшення діяльності із охорони природи, як широке застосування в всіх галузях народного господарства мало-відходних й безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоронення (складування) промислових, побутових та інших відходів, на викиди шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне водокористування, на користування тваринним світом й споживання атмосферного повітря для виробничих потреб, користування кадрами для проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує розрахункові лісосіки й здійснює контролю над відводом земель под усі види господарської діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки й організації природокористування, Головне управління науково-технічного прогресу й екологічних норматнвів, Головне контрольно-інспекційне управління, Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнародного співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління капітального будівництва й матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління — областей, районів, міст. Введення подвійної підпорядкованості територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних депутатів відповідає ролі місцевих Радий у вирішенні питань охорони навколишнього середовища, визначеній статтями Консти-іуції України .та розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці положення дають змогу залучити до вирішення завдань із охорони навколишнього середовища служби Радий народних депутатів (планове управління, управління капітального будівництва та ін.), а отже, уникнути необхідності їхнього створення в межах територіальних органів МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навколишнього середовища є відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Радий народних депутатів.

З переходом на повний госпрозрахунок й нові методи економічного управління згідно із Законом про державне підприємство на рівні підприємств охорону навколишнього середовища здійснює адміністрація. Тут приймаються рішення із питань природокористування, здійснюються практичні заходь щодо охорони навколишнього середовища від забруднення виробничими й господарськими відходами, стічними водами.

як правило, один з заступників керівника підприємства відповідає за охорону природи.

Удосконалення управління в галузі охорони й відтворення природних ресурсів винне відбуватися шляхом уточнення ролі й місця територіального й галузевого факторів у формуванні основних якісних параметрів навколишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового управління раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, котрі залучаються до сфери виробничої діяльності, є Заради народних депутатів. Завдання полягає до того, щоб наданіі місцевим Радам права використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні й галузеві інтереси, орієнтували виробничогосподарську та експлуатаційну діяльність промислових підприємств й про «єднань, міністерств й відомств на вирішення актуальних екологічних проблем.

6. МОНІТОРИНГ ЕФЕКТИВНОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ПОЛІТИКИ.

У останні рокта все понад уваги приділяється адаптивним процедурам оцінки екологічної ситуації й прийняття рішень в управлінні природокористуванням. Причина цого — глибоко досліджені теорією й підтверджені практикою факти, котрі свідчать, що: взаємозв «язки соціальних, демографічних, економічних та екологічних процесів мають складний характер, який динамічно змінюється в просторі й в часі, через що судження про майбутні зміни в природокористуванні неминуче є ненадійними, навіть якщо смердоті грунтуються на виявлених на даний момент тенденціях розвитку окремих процесів; економіко-виробничі та екологічні системи, маючи властивість змінюватись й самоорганізовуватись, зберігають свою иристосован «ість й здатність до самовідновлення лише в певних межах, при перевищенні які смердоті переходять в якісно інший стан; збитки від прорахунків у плануванні й відхилень при втіленні в життя природоохоронної політики надто великі, щоб можна було б формувати й реалізовувати їхнього у режимі проб й помилок, обмежуючись реагуванням на порушення, що відбулися, без самонавчання всієї системи.

Ці обставини роблять нереальними надії на розробку «ідеальних» природоохоронних стратегій, котрі залишалися б стабільними тривалий годину. Зміни, що вносяться в подібні стратегії, повинні базуватись попри всі глибших наукових теоріях й моделях динамічної оптимізації. А сам контролюючий й корегуючий механізм природоохоронної політики винен забезпечувати випереджувальне і оперативне внесення необходимых змін у природоохоронні дії, матір «пам «ять» не лише про тенденції зміни про «єктивних даних, а і володіти «базою знань» про системи аргументів та установок, котрі в минулому призвели до помилок чи сприяли успіхам, знаті й враховувати «ціну» й наслідки позитивного й негативного досвіду природоохоронної політики. Адаптивний підхід до управління природоохоронною діяльністю — одна із найважливіших передумов її ефективності.

Адаптація режиму управління здійснюється двома шляхами. По-перше, шляхом корегування стратегій природокористування й встановлення механізму прийняття оперативних рішень відповідно до умів, що змінюються й передбачаються. По-друге, природоохоронна політика може й винна у нас собі активно впливати на формування сприятливих умів свого наступного розвитку — зокрема, шляхом підвищення рівня екологічної освіченості суспільства, нарощування природоохоронного потенціалу тощо. Мова йде, таким чином, не про пристосовуваність, а про активну адаптацію, котра досягається шляхом цілеспрямованої зміни зовнішнього середовища відповідно до перспективної мети охорони й раціонального використання природних ресурсів.

На обох цих напрямах природоохоронна політика винна активно використовувати стихійні адаптаційні процеси, що відбуваються в системі природокористування, чи протистояти їм — залежно від їхнього спрямованості й результатів.

Через багатодисциплінарний й міжвідомчий характер проблем, котрі розв «язує природоохоронна політика, інформаційно-методичне забезпечення цієї діяльності є специфічним й складним завданням.

Настійна потреба поліпшення інформаційно-методичного забезпечення природоохоронної політики покликала до життя розвиток екологічного моніторингу.

У документах міжнародної конференції ООН із питань навколишнього середовища (Стокгольм, 1972) був висунута ідея моніторингу в формі національних систем постійного спостереження за змінами в біосфері із метою одержання достовірних відомостей зростання техногенного впливу на її компоненти, екологічного прогнозування й обгрунтування рішень щодо регулювання взаємодії техно-сфери із біосферою. Моніторинг (від латів. monitor — тієї, що наглядає, нагадує) — спостереження, оцінка (порівняння із нормативними параметрами) й прогноз стану навколишнього середовища в зв «язку із господарською діяльністю людини, постійне й безперервне спостереження.

З метою забезпечення збору, обробки, збереження та аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефективних управлінських рішень в Україні із 1991 р. створюється система державного моніторингу навколишнього середовища.

Моніторинг ефективності природоохоронної політики (МЕПП) є головною складовою загального моніторингу навколишнього середовища. Він включає в собі як окремі підсистеми моніторинг навколишнього середовища (МНС), моніторинг природоохоронного потенціалу (МПП) й моніторинг природоохоронної освіти (МПО) (мал.2). При цьому в кожному випадку реалізується система спостереження із передбаченням, основними функціями якої є: систематизація оперативної інформації про процеси із точки зору того, до які наслідків у майбутньому може привести досягнутий стан, виходячи із розвитку в минулому; фільтрація оперативної інформації шляхом виявлення критичних точок розвитку; визначення можливих альтернатив розвитку на основі нормативних прогнозів досягнення заданих цілей в умовах, що склалися на даний момент години; одержання рекомендаційної інформації для органу управління на основі прогнозування наслідків різних варіантів розвитку.

Отже, у межах системи моніторингу повинні забезпечуватися не лише збір й накопичення даних, а і оперативне виконання процедур аналізу, діагнозу й прогнозу, необходимых для здійснення управління в адаптованому режимі.

У підсистемі МНС здійснюється оцінка екологічної ситуації, що склалася, та прогноз її змін. Результати МНС дають змогу конкретизувати мітку природоохоронної політики й визначити заподіяння, котрі вимагають невідкладного розв «язання.

МПП забезпечує безперервний контролю над станом й використанням технологій природокористування, ефективністю існуючого механізму економічного та адміністративного регулювання відносин у цій області, розробкою й запровадженням природозберігаючих нововведень.

У МПО, як й в МПП, крім специфічних для цієї системи джерел інформації, використббуються відомості про реальні зміни в навколишньому середовищі, що відбуваються под впливом діяльності людей. У результаті із «являється можливість оцінювати кінцеву ефективність різних стратегій природоохоронної освіти (в широкому розумінні цого поняття) й науково обгрунтовано корегувати відповідну частину природоохоронної політики.

Спільна дія підсистем МЕПП покликана забезпечити: постійне уточнення цілей й конкретизацію завдань залежно від змін екологічної ситуації; визначення та аналіз можливих варіантів формування й використання природоохоронного потенціалу згідно із даними про екологічність технологій природокористування, ефективності різних видів управлінських впливів й можливих природозберігаючих нововведень; визначення та оцінку варіантів розвитку природоохоронної освіти (включаючи вплив засобів масової інформації, виховну роботу серед населення тощо). визначення та аналіз можливих варіантів формування й використання природоохоронного потенціалу згідно із даними про екологічність технологій природокористування, ефективності різних видів управлінських впливів й можливих природозберігаючих нововведень; визначення та оцінку варіантів розвитку природоохоронної освіти (включаючи вплив засобів масової інформації, виховну роботу серед населення тощо).

Майже щоденно на сторінках газет, в радіой телепередачах ведеться розмова про ті, що за сучасних умів розвитку суспільного виробництва чикотрі економічні рішення повинні прийматися із урахуванням екологічних наслідків.

Досвід показує, що закликів й побажань вчених, котрі краще інших усвідомлюють, край якої прірви ми стоїмо, недостатньо. Необхідне пробудження громадських діячів, політиків, економістів, лікарів, технологів, зрештою — всіх людей. Усі життєві процеси в всіх державах повинні розглядатися насамперед із точки зоруі екології. Потрібне непросто екологічне мислення, треба всіма доступними засобами формувати екологічний світогляд.

Література:

1. Бакка «Екологія та захист ноосфери »; 2. Білявський, Фордун «Основи загальної екології «; 3. Злобін «Основи екології «, Київ, 1998 р.; 4. Корсак, Плахотнік «Основи екології «, Київ, 1998 р.; 5. Черевко «Економіка природокористування «, Львів, 1995 р.; 6. Хижняк, Нагорна «Здоров'я людини та екологія».

———————————;

Товари й послуги.

Праця.

Економіка.

Навколешне середовище.

Місце для рекреації Місце для.

Ресурси відходів.

Виробництво.

Споживання.