Система фортифікаційних сооружений

СИСТЕМА ФОРТИФІКАЦІЙНИХ СПОРУД.

ЮГО-ЗАПАДА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ І ЇЇ РОЛЬ.

В ОСВОЄННІ ПІВНІЧНОГО ПРИЧЕРНОМОРЬЯ.

Рассматриваемое нами простір — Нижнє Подніпров'ї, Північне Причорномор’я — район взаємодії кочовий і землеробській цивілізацій, відповідно ісламу і православ’я — з урахуванням активного присутності ХУI — ХУШ ст. поляків на правобережном Подніпров'ї - католицизма.

Преобладающим протиріччям в названий просторі вважатимуться протистояння ісламського і христианско-православного світів, оскільки після освіти у ХУ в. Кримського ханства як васала Османської імперії остання отримала прямий вихід Східній Європі, а укрепляющееся у період Московське держава свої імперські амбіції обосновывало тезами про «збиранні» земель колишньої Київської Русі і ролі Москви як «третього Риму», неминучими, хоча у віддаленій перспективі, вело Московію на Південь, до теплих морів і Константинополю.

У умовах корінне українське населення, методами народної колонізації осваивавшее Причорномор'ї, і Приазов'ї для самозахисту (за відсутності власної державності) формувало зі свого ж середовища козацтво, яке, своєю чергою, організовувало контрольовані їм землі на военно-хозяйственную і адміністративну одиницю — Запорізьку Січ. Висунута глибоко у степ Запорізьку Січ виконувала роль передовий варти. Найчастіше козачі підрозділи таємно розміщалися у місцях найімовірнішого появи противника (поблизу татарських переправ і трактів). З іншого боку з удосконалення контролю над місцевістю широко застосовувалася система стаціонарних постів — бекетов і разъездов1. Територіально і суто організаційно козаки були більше пов’язані з Промовою Посполитой, а, по православью — з Московією, що також зумовлювало серйозним коллизиям.

І з названих співтовариств з політичної і господарському освоєнні южно-украинских степів спиралося на певну систему міст і фортець. Початок зведенню оборонних ліній проти кочівників було покладено ще у період Володимира Святого (Хрестителя), в Х столітті (звані «Змиевые вали» загалом Подніпров'ї).

Во часи Вітовта вироблено будівництво фортець і замків біля Північного Причорномор’я. Проте спадкоємці великого литовського князя на виявили скільки-небудь значного інтересу до південним околиць.

В перебігу ХУI-ХУII ст. активне будівництво укріплень вело українське козацтво. Ці форпости, у тому протистояння з Кримським ханством, носили часом як сторожову, оборонну функцію, а й, мали господарське значення. Так, приміром, Прогнои (Прогнойська паланка) грали роль спостережної пункту за турецької экскадрой в Дніпро-Бузькому лимані і водночас були місцем заготівлі солі.

Практику будівництва оборонних ліній як системи спостережних пунктів, зафіксував, острогів, городков-крепостей продовжив Московське уряд. У 30−50-х рр. ХУП в. на південних рубежах Російської держави було зведено Білгородська лінія, а 30−60-е рр. ХУШ в. — Українська лінія укріплень, яка включила у собі низку укріплених містечок зруйнованих чи напівзруйнованих на початку ХУII в. Приміром, після придушення повстання під керівництвом К. Булавина влітку 1708 р. Петро 1 наказав спалити розташовані над р. Динцем козачі укріплені містечка Тор і Бахмут. Попутно було страчено близько сьомої години тисяч чоловік. Тільки, як у 1731 року розпочалося зведення Української лінії укріплень, відновився приплив населення у цю місцевість. Зазначені укріплені лінії здійснювали як захисні функції проти турецько-татарською загрози, і служили опорними пунктами для поступового, повільного, але неухильного просування Російської держави на Південь, до Чорного і Азовському морях. Характерним є держава й те що, що тільки фортеця у зв’язку з просуванням на Південь втрачала своє прикордонне значення, то уряд прагнуло ліквідувати чи мінімізувати її військовий потенціал. Так, після чергового успішно проведеної військової компанії та підписання з турками Кючук-Кайнарджийского мирний договір (1774), який дозволяв взяти ситуацію під контроль Росії значну територію Північного Причорномор’я, Катерина ІІ відразу наказала ліквідувати Запорізьку Січ (1775 р.), добачивши у ній загрозу для внутрішню стабільність держави. На знову преобретенных землях Росія отримала фортеці Кінбурн, Керч, Єнікале і Азов. Після закінчення війни царському уряду початок активне зміцнення прикордонних територій. Для цього він уздовж ріки Буг було розміщено військові частини. Намесник краю Григорій Потьомкін 18 червня 1775 року зобов’язав новоросійського губернатора зробити розселення у Побужжі, дислокованого там новосозданого козачого полки та арнаутов у складі волонтерських частин російської армии2.

У в Північному Причорномор'ї і Приазов'ї, своєю чергою, в ХУI-ХУП ст. будувалася система турецько-татарських фортець, від потужних, стратегічно важливих фортець Азов, Ізмаїл чи Очаків до фортець, які забезпечують охорону татарських переправ через Дніпро біля сучасної Херсонській області є України (Тягинь, Кизи-Кермен, Ислам-Кермен і другие).

Своєрідним типом оборонних споруд вважатимуться козацькі січі (Запорізька, Каменська, Олешковская), які розташовувалися у різний час за течією Середнього і Нижнього Дніпра (ХУI-ХУШ ст.). Вони також були й військових цілях, і були важливий чинник українського господарського освоєння края.

Окреме його місце займає фортеця Кодак, возведена у 1635 р. у вирішенні польського сейму у районі верхніх порогів. Вона перекривала життєво важливі запорожців комунікації і тому була скоро зруйнована. Проте це була одне з небагатьох бегемотів у Південній Україні фортець, західноєвропейського типу (щоправда, турецькі фортеці у цьому регіоні також зводилися основу своєї за західними зразками). Маємо в українській історіографії утвердилось думка, що такі заходи «польсько-литовського держави за охороні західноукраїнських земель від татарських набігів обмежувалися розміщенням ними незначних контингентів найманого війська. Проте, полк з 800−1800 воїнів був не стані відбити набіг багатотисячної орди… Ще гірша було положення з охороною кордону на Україні. Цими землях уряд обмежилася будівництвом замків, які мають представляти державу і уявляти хоча б яку то захист населенню… Головна відповідальність за охорону кордону покладалася на старост прикордонних замків» 3 .

Не так задля оборони, скільки для реалізації планів виходу Росії до Чорного і Середземним морями зводилися фортеці нових типів — Херсон (1778) і Севастополь (1783). Вони замислювалися як головна верф і головне опорна база нового Чорноморського флоту, який, своєю чергою, мав служити подальшого зміцнення позицій Хреста над Півмісяцем. Характерною ознакою Півдня України, на відміну густонаселених центральних губерній Російської імперії, де села найчастіше переростали до міст було те, що поселення будувалися на неосвоєних територіях. Як бувало в межах інших регіонів, початок багатьом конкретних містах та містечками півдні України поклали фортеці. Так, підставі міста Костянтинограда передувало споруду на 1731−1733 рр. Бельовской фортеці у складі системи укріплень — Української линии4.

Більше активному господарському освоєння регіону яке відійшло до Росії після Ясского мирний договір сприяло будівництво фортець з що прилягає до ним міської інфраструктурою, такі як Гаджибей (Одеса), Очаків, Вознесенськ. Особливе місце відводилося створенню нової лінії по Дністру. Вже 17 червня 1792 року цей з ім'ям Каховського рескрипт Катерини наказував розпочати будівництво Дністровської лінії, до складу якої мали б увійти 5 фортець:

1) нова чи «середня» фортеця (Тирасполь) на Дністрі проти Бендер,.

2) Гаджидерская,.

3) Гаджибейская, і ще дві близько Очакова.

Строительство цих фортець, і навіть міських поселень було покладено Комісію будівлі південних фортець. Довкола майбутніх фортець було розміщено великі маси військ, що мало послужити приводом до появи тут і мирного населения5. Будівництво нових фортець та міст уряд дедалі активніше приваблювало іноземних фахівців. Приміром, восени 1792 року під керівництвом інженера Де-Волана, а згодом і Де-Рибаса дома напівзруйнованої турецької фортеці почалося будівництво Одессы6. На той час близько фортеці початок відновлюватися міське поселення, що з які повернулися жителів турецького містечка, що з нових переселенців, серед якими хибували чорноморців з колишніх запорізьких казаков7. Проте, новий місто мав потребу у кількості жителів, й у пошуках їх природним виглядало звернення до «одновірцям» грекам, які почасти боролися серед російських військ проти турків, почасти бігли в Новоросію від турецьких репресій. У 1795 року Одеса отримала право самоврядування вигляді установи магістрату.

Создавая міста-фортеці, уряд намагалося скористатися всяким підхожим колонизационным елементом до створення міських центрів торговельного і господарського характеру. Епізодом що така стало підставу вірменами Григориополя на Дністрі. Міська колонізація в Новоросії полягало у тісній залежність від адміністративних потреб краю. «Як раніше, з організацією управління виникла потреба у адміністративних центрах, місця котрим вибиралися іноді далеко ще не вдало (така історію заснування Вознесенска)"8. Адміністративне структурування і господарське освоєння краю (з центром в Вознесенську), призвело до практиці „приписних“ міст, до складу яких ввійшли почасти колишні повітові міста — Миколаїв-» і Берислав, почасти вже існуючі поселення міського типу — Григориополь і Дубоссары, і, нарешті, фортеці Дністровської Лінії, на той час оточені міськими «форштадтами» — Очаків, де кріпаки будівлі було припинено, Гаджибей (перейменований до Одеси), і Гаджидер, що називається Овидиополем.

Источники і литература:.

1. Апанович О. М. Збройні сили України першої половини ХУШ ст.- До., 1969. С.136−141.

2. Гуржій Про. Заселення Південної України у ХУШ ст. й роль козацтва в цьому процесі // Південна Україна: проблеми історичних досліджень.-Зб. наук. праць.- Ч.І.-Миколаїв, 1998. С. 122.

3. Плецький С. Ф. Становлення прикордонної служби запорізького козацтва // Наукові роботи історичного факультету Запорізького державного університету.- Вип.У.- 1999. С. 13.

4. Гуржій Про. Заселення Південної України у ХУШ ст. й роль козацтва в цьому процесі // Південна Україна: проблеми історичних досліджень.-Зб. наук. праць.- Ч.І.-Миколаїв, 1998. С. 124.

5. Скальковський А. Хронологічний огляд історії Новоросійського края.-т.1. 1836. С.218−219.

6 Лист Каховського до Попову від 20 вересня 1792 р. .- З.О.О.И.- Т. Х11.

7 Маркевич А.І. Місто Качибей чи Хаджибей попередник Одеси.- О.С.- 1893. С.64−66.

6. Козирєв В.К. Матеріали до історії адміністративного улаштую Південної України (друга половина ХУШперша половина ХІХ століття).- Запоріжжя, 1999. С. 501.

Дані авторів

Евгений Григорович Синкевич — к.и.н., доцент, завідувач кафедри в історії України, декан історичного факультету Херсонського державного педагогічного университета.

Ирина Юріївна Синкевич — старшого викладача кафедри в історії України історичного факультету Херсонського державного педагогічного университета.