Державна діяльність гетьмани України Івана Мазепи

Державна діяльність гетьмани України Івана Мазепи

Більше двох століть кожен рік, у першу неділю великоднього посаді всіх державах Ро-сійської імперії із амвона проклинали Івана Мазепу, проглошували йому анафему. У радянські часи його ім «я згадувалося лише із лайливими епітетами, образ його змальовувався виключно чорною фарбою.

Державний діяч й політик найвищого гатунку, найвправніший дипломат тодішної Європи, полководець й водночас співає, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за частку України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому із високою освідченностью.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити із України європейську державу, підняти і зміцнити значення і престиж гетьманської влади, Яка за десятирічча руїни зазнала страшної девальвації. Жодний з гетьманів негаразд багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цого гетьмани вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Алі протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращіх синів й дочок українського народу.

Корені Сучасної незалежної України повною мірою лежати у великій ідеї Мазепи.

Іван Мазепа походив з значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період із 1629 по 1640 рік. Батько гетьмани, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського й бравши доля в укладенні Гадяцького договору. Маті його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року був ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерти, в 1707 році, був дорадницею сина-гетьмана.

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянський колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артелерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов «язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 році, повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмани Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в сповнений до запорожців, котрі видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для собі ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістью в міжнародних справах й бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Він був обраний воєнним осавулом.

Іван Мазепа був найпопулярнішою особою на раді под Колмаком. Він мав тоді уже 50 років й був людиною із величезним життєвим та політичним досвідом, здобутим довголітньою участю в управлінні країною под булавою двох видатних гетьманів: Дорошенка та Самойловича.

Алі який бі не був цей досвід, становище, в якому опинився Мазепа, як гетьман, було б дуже складне, треба було б матір також надзвичайний дипломатичний хист, щоб протягом понад 20 років вести корабель України по розбурханому морю анархії та руїни.

Обрання Мазепи заговорили українською у «язане було б із підписанням нових, «Колмацьких статтей ». У основу які покладено «Глухівські з статтею «Многогрішного 1669 року, але й із де-якими додатками на користь Москви. Так, було б зостережено, що Україна не сміє порушувати вічний світ із Польшою й винна підгримувати добросусідські стосунки із Кримом. Знову заборонено Україні матір дипломатичні стосунки із іншими державами. Крім заставу та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська застави мала статі в гетьманський резиденції - Батурині - для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось «голосів испущать », що «Малоросійський край гетьманського регименту », а лише говорити, що він належить до єдиної держави із Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід із Москви на Україну. Гетьман й старшина повинні дбати про зміцнення зв «язків між двома народами.

Коломацькі з статтею вперше заперечували державний характер гетьманської влади, а разом із тім й державність України. Алі цей пакт не був реалізований.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставивши особу гетьмани на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: «від Богдана до Івана не було б гетьмани ». Свою уладові він ототожнював із могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань із боці запорожців, що боролися упродовж свого атономність, й від старшини, котра посилала донос за доносом цареві.

У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крім й Туреччину. Боротьба із з Росією видавалась того годину безнадійною, тому тривалий годину Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Та найбільш вражаюча рису Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, то й загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки із Московю. Колі в 1689 році на трон зійшов молодий й енергійний Петро 1, гетьман вже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків й татар, кульмінацією які залишилося в 1696 році здобуття Азова. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченному молодому монархові поради у польських справах; згодом між ними виникла тісна особіста дружба. Козацькі полковники з сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повіреть ангелові, ніж Мазепі «.

Щойно вступивши на гетьманство, Іван Мазепа мусив взяти доля в війні Росії із Кримом. Вже 1688 року було б збудовано «містечка «на Самарі, котрі малі бути базою подальшої війни, навесні 1689 року почався новий похід на Крім. До 112-тисячного московського війська Голіцина долучився Мазепа із українськими козаками, протягом травня війська підійшли до Перекопу, малі бій із ханом, але й у Крім не зважились йти. 1695 року Петро 1 почав нову агресію проти Кріму і Туреччини, скерував головні сили на Азов. Мазепа разом із московитами рушив на пониззя Дніпра, здобув Кизикермен, Тавань, збудував там нові укріплення і поставивши козацьку запоруці. Алі под Азовом Петро 1 початково зазнав невдачі. Тому похід було б точно повторений 1696 року. На цей якщо в ньому узявши доля й 15-тисячний корпус полковника Лизогуба, якій й відіграв вирішальну роль у здобутті Азова. Героїчною сторінкою в цій кампанії (а вона тривала ще чотири рокта) був оборона козаками Тавані від переважаючих сил турків й татар. Наслідки російсько-турецького світу, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов й Приазов «я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра малі бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря.

Року 1699 Мазепа писавши до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки не відповідали жертвам. Дійсно, «Священна ліга «мало чого домоглася, й 1699 року Австрія та Польща підписали із Туречиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва із Туреччиною в Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини піднісся.

Україна нічого не досягла. Навпаки, вон багато втратила: вол «язана колмацькою угодою брати доля в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей задля військових справ, але й і суднобудівництва, копанія окпів, тощо. Головне ж було б ті, що Україна втрачала незалежність й втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справ із тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Колмацької догоди й не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціальне та економічне становище. Люди прирівнювали сучасне життя із тім, що було б «под ляхом », називали Мазепу «вітчимом «України. Доти ж не припинялися повстання, що почалися із розрухів у війську под Колмаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей й тому треба було б більшувати податки.

Ще понад місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже був мова про сильну опозицію проти антитурецької політики Москви, а разом із нею і України. Особливо сильна вон був серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливо зміцнилось на початку 18 ст., зросла кількість так званих бунчукових товаришів — старшинської молоді. Всі ці заходь гетьмани, як й реформи в галузі судочинства і податків, свідчили про намагання гетьмани створити в Україні національну аристократію й із її допомгою вести боротьбу за повну автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав й про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень, дозволив селянам винокуріння на власні потреби, намагався скасувати «оранди ». Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всієї країни.

Осередком опозиції до політики гетьмани залишалось Запоріжжя, куди стікалися із Гетьманщини усі невдоволенні й знедолені. Посилення експлуатації низів призводило до щораз більшого розриву між старшиною й народом й зумовило кінцеву невдачу Мазепиного зриву 1708 р.

Становище Мазепи, що стояв між місцевою опозицією й вимогами Москви, погіршувало ті, що серед старшини було б багато свояків й приятелів Самойловича. Мазепа їхні по змозі усував, призначаючи полковниками своїх родичів, людей, відданих йому.

1692 року почалося заворушення у південних полицях, яку очолив Петро Іванович, чи Петрик Іваненко. Петрик був канцеляристом генеральної канцелярії, досить освіченою людиною, добрим оратором й дипломатом, палким українським патріотом, який намагався визволити батьківшину від московського ярма і приєднати до Гетьманщини Правобережну Україну, Слобожанщину (про це йшлося в його договорі із Кримом 1692 року.) Попри досить значну допомогу татар, в Україні плани Петрика не зустріли широкого схвалення, доти ж проти нього виступив гетьман, який у закликах Петрика бити «чортів-панів «» дуків, що їм царі маєтності понадавали «побачив загрозу існуючому ладові. Щоправда, деякі історики висловлювали припущення, що вся справа Петрика був інспірована самим Мазепою, який за допомогою договору із татарами хотів вирватися з-під зверхності Москви, поширити впливи України на південь й утворити самостійну державу. Так чи інакше, справа Петрика свідчила про жвучість самостійницької концепції серед козацької старшини.

Акція Петрика не мала успіху, бо її не підтримало Запоріжжя, із якого вийшло лише кількасот «голоти ». Проти Петрика, якого обрано на гетьмани, виступило кілька полків, сам гетьман й московські війська. Петрикові союзникі, татари, почали грабувати населення, виводити ясір, викликаючи обурення людності. Петрик відступив до Перекопу. Старшинська опозиція був розгромленна. Де-кого заслано, інших — позбавленно урядів.

Ще складнішою був справа із Правобережною Україною. Польський уряд вживав заходь, щоб залюднити Правобережну Україну, що залишалась пусткою после кровопролитних воєн та втечі населення.

Завдяки близьким стосункам із Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на Правобережній Україні у 1702 році. Після того, як цей район знову було б заселене, польська шляхта спробувала вигнати звідси козаків. Правобережне козацтво на чолі із популярним в народі полковником Семеном Палієм підняло повстання; перелякані польські урядники повідомляли, що Палій «хоче піти слідами Хмельницького ». Сили повстанців уже налічували 12 тисяч, коли перед тим приєдналися інші козацькі ватажка — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Назабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. Однак у 1703 році полякам вдалось відвоювати значну частину втрачених земель й взяти Палія в облогу в його «столиці «Фастові. Саме за годину у Польщу вторгається найбільший ворог Петра 1 — король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя Дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були про «єднанні, й заслугу здійснення цого міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати собі від загрози із боці популярного в народі Палія, Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того і заслати до Сибіру.

Він учивя в Києво-Могілянській Академії й в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися із бгатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тихий державних й військових діячів, із якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої й цінної бібліотеки із інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

Він цінував й розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівняним красномовцем. І над всім панували його могутній дух й відданість, готовність до самопожертви зазаради великої патріотичної ідеї.

Такий европеєць з відблиском ренесансності, палкий патріот стояв із 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію й самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила і териризувала, остаточно знищивши в 1764 році.

З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив собі як великий покровитель й меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Усякими способами Мазепа допомогав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах й навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями укра-їнські монастирі, которі того годину були вогнищами просвіти завдяки власним школам й друкарням. Мазепа узявши под свою опіку Києво-Могілянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставивши новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови «кожному із малоросійських дітей, хотящему вчитись » .

Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури і малярства, прикрасив укра-їнські міста спорудженими і реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають й спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним бароко ». Не лише талант будівничого, а і витончений художній смак гетьмани втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам «яною стіною, поставивши дві гарні брами із церквами над ними.

Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом оновивши Софіївський Собор й побудував Софійську дзвіницю.

У Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибодував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставивши Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.

Ім «я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він ставши відомим саме через ті, що робив даруй. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переславши срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.

Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він целеспрямовано створював в Україні аристократію із середовища козацької старшини і української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту і навіть зовнішню культуру.

Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагодковішою постатю у вітчизняній історії.

Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначниій державний й політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.

Гетьман Іван Мазепа був видатним воєнначальником непоганим військовим інженером й зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справ, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків із новими видами зброї.

Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голандії. Саме там він вивчив інженерну й гарматну справу. Він із великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї.

У своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як того годину, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним із перших вітчизняних військовоісторичних музеїв.

Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справ у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.

Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побулував Богородицьку фортецю на річці Самарі, котра спочатку належала царським військам. У її будівництві брала доля 20 000 козаків із шести полків.

Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо под свою уладові. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Праворуч до того, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо свої і владі.

Думки гетьмани сягали далеко. Він мріяв у майбутньому про «єднати у одне ціле із Гетьманщиною низове й слобідське Військо, а також і Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну про «єднанною могутньою Державою, котра завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.

З ім «ям Мазепи заговорили українською у «язана велика кількість кам «яних споруд, котрі були побудовані на межі 17−18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої територї Києво-Печерської Лаври.